Замок дівчини в білому

1

Послання дівчини в білому стало ніби естафетою. Чабан, зустрівши лісоруба з Кривої, вручив йому те послання, попросивши передати комусь, хто їхатиме до містечка.

Лісоруб у свою чергу передав пакет якомусь дідусеві з розсіченою верхньою губою — той ішов провідати сестру в Шойменах. Старий зустрів якраз на околиці села вчителя, той ішов до сусіднього села, і передав йому пакет. Учитель, а він, коли казати правду, запізнювався на весілля, забув про доручення. На щастя, зустрів свого приятеля, з яким не бачився років десять, а дізнавшись, що той іде до містечка, згадав про послання.

— Давай, та я й піду! Бо коли вип’ю пару склянок вина, то залишуся тут ще днів на три.

Але не випивши жодної склянки, згадав дорогою, що до містечка йому, власне, треба тільки в понеділок. Він спитав якогось селянина, що серед літа був у смушевій шапці, який сьогодні день — субота чи неділя. А почувши, що субота, трохи отямився і вирішив повернутися назад на весілля.

Тільки, перш ніж повернутися, він згадав щось і спитав селянина:

— А ти, часом, не до міста йдеш?

— Ні! — сухо відповів селянин у високій, мов гора, шапці.

— Але ти все одно кудись ідеш, то, може, дорогою зустрінеш якогось подорожнього, а той занесе цього пакета до міста. Бо я таки вернуся, а як вип’ю ще склянку, то неодмінно залишуся ще на тиждень.

Селянин узяв, а через кілька кілометрів передав повитусі, що квапилася на родини. Потім пакет проїхав трохи в бричці, опинився в перекупки, що йшла до сусіднього села дізнатися, чи не збавили люди ціну на курей. Потім потрапив до рук попа, що спускався в долину з інспекційною місією, далі перекочував до поштаря, який, очевидно, не дуже знався на поштових законах, бо від нього потрапив до сільського парубка, котрий недавно купив велосипеда й щодня ганяв на ньому до іншого села на заздрість одному своєму знайомому; далі в кабіну до шофера, який був би вже і довіз його, коли б за кілька кілометрів від міста не поламався двигун.

Розлючений такою халепою, шофер передав послання високому дідові, єдиній людині, що стрілася о цій порі, і сказав:

— Понесіть ще й ви, діду, цього пакета… помазок його радіаторові…

Дідусь тільки рота роззявив:

— А кому ж його віддати, чоловіче?

— Віддайте, кому хочете…

— Але ж я йду в Вултурешти. І хто його знає, коли повернуся до міста… То я віддам у примарію[5]…

Але шофер тим часом помітив ще й інші неполадки в двигуні, бо так глянув на старого, ніби той звалився з неба, і знову почав лаятися…

Отже, пакет, замість одразу прибути в місто, до якого лишалося всього кілька кілометрів, опинився в примарії у Вултурештах, кілометрів за двадцять від міста. Звідти він без особливих пригод дістався над обід до перукарні «Гігієна». Увесь цей звивистий шлях тривав аж… два дні.

Годиною пізніше пакет потрапив до Дана. Батько так і не спромігся пояснити щось до ладу, сказав лише, що пакета передав якийсь селянин із Вултурештів.

— І той селянин нічого не сказав?

— Сказав. Сказав, що він нічого не знає.

Відповідь ще дужче спантеличила Дана. Пакет адресувався черешнякам, на ньому не вказувалося чиєсь конкретне прізвище, а прибув він таким дивним і загадковим способом, що Дан вирішив зібрати усіх друзів.

2

Черешняки й цього разу сиділи під горіхом за Дановою хатою. Не було тільки Віктора та Йонела. Навіть Цомбі зайняв своє скромне місце на зборах. (Аби спокутувати свою провину перед господарем, песик і так і сяк тепер підлещувався до нього.) Історія з пакетом захопила всіх. І хоч друзі згоряли від нетерплячки й цікавості, та вирішили трохи відкласти розкриття таємниці.

— Що б там могло бути? — спитав Урсу, який усе ще тримався віддалеки від Лучії та остерігався зустрічатися з нею поглядом.

— Аби тут був Віктор, — обізвався Дан, — ми б уже знали, і що в пакеті, і хто його нам прислав, і навіщо, і якого дня, і як він прибув до нас…

— …і який розмір туфлів носить дідусь відправника, — так само іронічно доказала за нього Лучія.

Та був серед черешняків один, хто точно знав відправника дивного пакета, але в його душі вирував такий вихор хвилювання, що хлопець не міг і слова сказати.

Дан дуже повільно почав розв’язувати пакет, усі збилися довкола нього.

— Шматок білого мармуру! — прошепотів Тік.

— І лист! — додав Дан. — Я його прочитаю.

Не глянувши на підпис відправника, щоб черешнякам було цікавіше, Дан почав читати послання дівчини в білому… Поки він читав, ніхто не обізвався й словом, зате одразу після підпису «Тепер уже справді „Полонянка в білому“» зірвався справжній шквал коментарів.

— Це брехня! — вигукнула Лучія.

— А мене дуже дивує таке багатство подробиць, і особливо тон листа, — замріяно обізвалася Марія.

— Мені теж здається, що тут щось негаразд! — сказав Дан. — Ти, Урсу, як гадаєш?

— А я знати не знаю, що вона за дівчина. Бачив її всього дві секунди вночі та почув два слова. Нічого не можу сказати.

— А мармур? — наважився Тік.

— Якийсь вапняк! — уточнила Лучія. — Він справді красивий, але до завтра я теж могла знайти такий…

— А коли все-таки це правда? — вибухнула Марія. — Ось подумайте!

— А тобі не здається, що вона хоче покепкувати з нас? — стояла на своєму Лучія. — Мій замок… Мої колони…

— Саме це й наштовхує мене на деякі думки, — перепинив її Дан. — Але на протилежні від твоїх припущень. Аби вона хотіла покепкувати з нас, то могла б придумати щось серйозніше, загадковіше, бо дівчина, треба сказати, здатна на це…

— А ти таки правду кажеш! — підтримала його Марія.

Але Лучія не здавалася:

— Ви ніби маленькі діти! Розсудіть серйозніше! Замок двох хрестів… Фортеця Орлів… Добре придумано. Це ті назви, які повинні зачепити нас. Є ще й легенда… Дівчина зовсім не дурна…

Марія щось болісно пригадувала… Раптом вона приклала руки до обличчя і здушеним голосом вигукнула:

— А-а! Лучіє! Хлопці! Я знаю її!.. Як я могла бути такою дурною й такою злющою! Я все пригадала, все! Але клянуся, я ніколи не бачила її… Замок двох хрестів… Це вона! Вона! Лаура! Якою ж дурною була я!

Усі витріщили очі на Марію, бо нічого не зрозуміли з її слів.

— Я собі цього ніколи не прощу. І як я не здогадалася одразу, коли вона мені сказала?.. Бідолаха! Звісно, вона перелякалася й була захоплена зненацька. Знаєте, що вона сказала? «Але ж ми ніколи не були знайомі…» Саме це і я кажу тепер. Бо ми й справді ніколи не були знайомі.

— Та кажи вже до ладу! Хто вона? Що вона? — крикнула Лучія.

Марія нарешті отямилася. Вона глибоко вдихнула кілька разів і тільки тоді заговорила.

— Ми зустрілися, тобто не зустрілися, а були на одному літературному конкурсі в Бухаресті. Я дуже хвилювалася. Особливо тоді, коли оголошували результати і видавали премії. Нічого не бачила й не чула. І якби не та надзвичайна подія, то й сьогодні б нічого не знала про Лауру… Коли назвали ім’я дівчини, якій присуджено другу премію, ніхто не вийшов до жюрі. Це схвилювало всю залу, а мене отямило й заінтригувало. Ту фразу без початку, мабуть, повторювали кілька разів, бо я її запам’ятала слово в слово: «…Лаура, за винятково цікавий літературний твір „Замок двох хрестів“, який за оригінальність теми і стиль викладу безсумнівно заслуговує на першу премію, але, на жаль, робота подана незакінченою…» Тепер я пригадала все. Ніхто не вийшов до жюрі. Чийсь голос, мабуть, її подруги, пролунав у принишклій залі: «Вона хворіла менінгітом. Всього лише кілька днів тому вийшла з лікарні, мабуть, їй стало погано…» І як я могла забути все? Адже я — саме та, хто несправедливо забрав у неї премію. Це вона… Лаура… Замок двох хрестів…

Маріїна розповідь вразила всіх.

Навіть Лучія вгамувала свою пристрасть заперечувати:

— І ти віриш, що все оце, написане нею, — правда? — спитала вона ласкаво. — Не знаю чому, але в мене таке враження, ніби лист скидається на літературний твір. Може, тому, що вона торік писала твір…

— Ти помиляєшся, Лучіє! — втрутився Дан. — У листі нема нічого перейнятого чи списаного з художніх творів. Лист схожий на сповідь, на виверження…

— Їй-право, Лучіє, — вихопився Тік, запримітивши велику небезпеку, — а якби ти опинилася на її місці, то хіба тобі не боліло б, знаючи, що твої друзі влаштували суперечку, замість іти на допомогу?

— Я? — здивувалася Лучія. — Якби я опинилася на її місці? Навіщо? Мені не подобається бігати десь по полях… Що я там знайду?

Урсу теж хотів докинути слово, але побоювався розсердити Лучію, Тіка чи Марію, бо в душі підтримував Тіка, а розум його визнавав докази Лучії.

— А я пропоную не квапитися з необдуманими висновками, — сказав Дан і відчув на собі благальний погляд Тіка. — Давайте все обмізкуємо…

— Гаразд, але ж вона ув’язнена там, — засмутився пустун.

— А я в це, Тіку, не вірю. Може, вона й забрела в якісь руїни, хто зна, може, навіть знайшла якийсь замок, але вся оця баєчка з полоном і з Філіппе звучить трохи… як би тобі сказати?.. по-літературному…

— Ось бачиш, ти навіть не можеш заперечити! — накинувся Тік. — Чому це не може бути правдою? Хіба ми не потрапляли в різні історії?.. Ти ніби забула…

— І все-таки не поспішаймо з висновками… Може бути, що…

Та не встиг Дан закінчити свою багатообіцяючу фразу, як Лучія, вже наполовину переконана в правдивості написаного, раптом рішуче вигукнула:

— Це неможливо! Усе вигадка! Фортеця Орлів!.. Замок двох хрестів!.. Коли вона там, коли вона справді ув’язнена і хоче, щоб ми її визволили, то хай би хоч сказала, де нам її шукати!

Відкриття Лучії було громом з ясного неба. Єдиний, хто не відчував ніяких сумнівів і страху, був Тік. Але інші почали відступати — ніхто не міг вистояти проти сумнівів.

— Коли повертається Віктор? — спитав малий, хапаючись за останню рятівну соломинку.

— Під кінець тижня, — відповіла Лучія.

— Чому?.. Тобто я хотів сказати… — геть заплутався малий. — А може, дівчина забула?

— Може, й так, Тіку, але, бачиш, Лучія теж слушно каже… Уяви собі, ти одержуєш телеграму: «Тіку, визволяй мене. Помпіліка». Що б ти робив, не знаючи, звідки вона надійшла?

— Спершу подумав би — їй загрожує така небезпека, що вона забула написати адресу… А втім, то ж дуже просто — глянути, звідки відправлена телеграма! — швидко відповів Тік.

Відповідь найменшого черешняка справила таке враження, як і відкриття Лучії. На превеликий подив усіх, Лучія похвалила його:

— Досить логічно, Тіку! Ми всі певною мірою вплутані в це, і правда з нами. Звідки надійшло послання?

— Його хтось приніс із Вултурештів, — відповів Дан. — Але батько від нього нічогісінько не дізнався.

— Треба знайти поштаря! — запропонувала Лучія. — Якщо навіть послання перейшло через кілька рук, не так уже й важко дізнатися про першого. І тоді вся загадка швидко з’ясується. Тік заслуговує, друзі мої, на найбільшу похвалу. Хто піде на пошуки? Один чи двоє…

Один чи двоє? Вони всі згодні, але найкращими визнані Тік і Дан… та Урсу, який не схотів залишати друзів.

— Та не забувайте найсуттєвішого! — напучувала Лучія. — Нам потрібен перший, найголовніший.

Тік зверхньо усміхнувся до неї:

— Коли послання перейшло навіть через троє чи четверо рук, то протягом дня, щонайбільше двох днів ми знайдемо того, хто його взяв перший.

Але хто з них міг бодай здогадатися, що так багато людей несло послання? Вівчар передав його лісорубові, від лісоруба воно перейшло до старого селянина з роздвоєною губою, від нього до вчителя, що поспішав на весілля, від учителя до чоловіка, який переплутав суботу й неділю, від цього пияка до селянина в високій шапці, далі до повитухи, до перекупки, до попа, до поштаря; а ще побувало воно в руках парубка з велосипедом, у лайливого шофера, в древнього діда, в секретаря примарії в Вултурештах і нарешті опинилося в руках у селянина, котрий приніс його до перукарні! Хто з черешняків міг знати це все?

В дорогу вирішили рушати наступного дня вранці. Усі троє хлопців домовилися зустрітися по обіді в Урсу, щоб підготуватися та уточнити план пошуків.

3

Тік прийшов до Урсу раніше від Дана. Крем’язень лежав на траві й читав винятково цікавий пригодницький роман. Він саме дійшов до того місця, коли головний герой — людина надзвичайної сили — озброєний самим ножем, бився з ведмедем-грізлі. Малий пригнічено опустився на траву біля читача. Урсу, хоч йому й не хотілося відриватися від захопливого читання, побачивши жалібне обличчя пустуна, закрив книжку й спитав:

— Що з тобою, Тіку?

— Ти вважаєш, Урсу, що ми легко знайдемо людину, котра перша взяла листа?

— Боїшся, що не подолаєш дороги?

— Не про це мова. А коли його знайшов хтось випадково?

— Але ж десь той хтось мусив знайти! Тоді ми вже подумаємо, як лист потрапив туди. Може, його кинули звідкись, а це означатиме, що замок недалеко. Якщо він є, той замок… Бо, правду кажучи, Тіку, вся історія з замком мені здається вигаданою… Але це між нами.

— Бачиш, Урсу, ви занадто ускладнюєте все. Така й моя мати. Коли кажу їй, що я накрутив вуха одному шалапутові, бо той бив сестру, щоб вона не кричала, а дівчинка ж кричить, бо він їй дав ляпаса, мама дивиться на мене з-під брів і всім своїм виглядом показує, що не вірить мені. Та коли скажу, що відлупцював того шалапута, бо він пожбурив у мене камінцем, то вона вірить. Їй це здається цілком природним, хоч насправді я другий раз збрехав. А ти можеш собі уявити того шибеника, котрий осмілився б кинути в мене камінцем!

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Дан, який нечутно підійшов до них. — Не дуже сходиться в…

— Наче треба, щоб неодмінно все сходилося!.. Чому ви вважаєте, що вона хоче вас обманути, приславши саме такого листа? Якби дівчина хотіла покепкувати з нас, то покликала б у якесь певне місце, а там би й сміялася так, що і ми б її почули!

— Але саме так думає й Лучія, дурнику, — пустив шпильку Дан. — Я заходив до неї, вона дуже стривожена. Дійшла висновку, ніби відсутність адреси свідчить наполовину якраз за те, що розповідь у листі — правдива. Вона виробила теорію рівноваги…

— То чому ж ти мене обзиваєш дурником?

— Коли я тебе обзивав?.. Я навіть не помітив. Може, то я ласкаво…

Тікові кров бухнула в обличчя:

— Що ще сказала Лучія? Я вже давно зрозумів, що в неї гарячий розум, як каже наша француженка.

— Сказала, що їй невтямки, чому саме ти так переймаєшся тим листом. Вона вивела теорію, що ти якимось чином теж причетний до написаного в листі…

— Але я ніяк не можу збагнути, — вів далі малий, ніби й не чув Данових слів, — навіщо бути такою нестерпною… і чому…

— Стривай, стривай, не лютуй так на неї, то я тебе просто перевіряв. Нічого вона про тебе не говорила, сказала тільки, що ти розумний хлопець…

— А про тебе вона нічого не сказала?

— Тобто? — здивувався Дан.

— Не сказала, що ти нікчема? Ну, стривай, я тобі ще покажу…

Тікова погроза була сказана так собі, про всяк випадок. Навіть Дан не сприйняв її всерйоз. Урсу скористався цією суперечкою й дочитав захопливий епізод.

У ньому пробудилася жага до пригод.

— Чудово! — ніби уві сні, буркнув він. — Я теж не відступив би. Блискавичним рухом…

Ті двоє спантеличено глянули на нього.

— Що сталося? — перелякався Дан, зв’язавши в одне слова Урсу й Тікову погрозу. — Що за блискавичний рух? Не забувай, що ти вдвічі важчий за мене… Чи ти навчив Тіка битися?

— Зв’язуватися з тобою — для Урсу ганьба, — все-таки відплатив Тік. — Аби він тобі лише пригрозив, то все місто принаймні з тиждень дивилося б на тебе з такою пошаною та повагою, якої ти не знав ніколи в житті…

Тікові слова найбільше розвеселили Дана.

— Клянусь, що від сьогоднішнього дня не заводитимуся з тобою. Завжди ти хапаєш за ногу, що спіткнулася!

— А через тиждень?

— Тоді я натреную обидві свої ноги. Почну вже завтра. До Вултурештів двадцять кілометрів. Коли здумаю…

— Я вважаю, що краще їхати поїздом, — сказав Урсу. — Від Бринченів нам залишиться кілометрів сім. А до Вултурештів звідти тільки ліс. Що ви на те скажете?

І Дан, і Тік пристали, не вагаючись, на пропозицію Урсу.

— Я не думаю, що нам треба буде готуватися до тривалої мандрівки. За день-два ниточка виведе до клубочка. Ми йтимемо, посвистуючи, заклавши руки в кишені…

Така пропозиція теж припала їм до душі. Без рюкзаків, без черевиків, без іншого вантажу в дорозі легше. Але, на жаль, обставини змусили їх швидко відмовитися від цієї прекрасної думки. У воротях з’явилася захекана Лучія. А Лучія ж не з тих, хто буде даремно метушитися, а надто мчати щодуху, коли на те немає серйозних підстав. Коли Тік побачив її, в нього ноги підігнулися.

— Що з тобою? — перепинив дівчину Дан.

— З вас хто-небудь був у Вултурештах?

— Я колись був, — відповів Урсу. — Тобто пройшов біля села, не заходив навіть. Але дорогу знаю добре, тобто дорогу від Бринченів до Вултурештів.

— А ти бачив там руїни?

Хлопці витріщили очі на Лучію.

— Які руїни?

— Я сама лише щойно дізналася про них, — призналася Лучія. — Оце повертаюся з музею. Я почала згадувати легенду про Замок двох хрестів та про Фортецю Орлів. Тому подалася до музею…

— Вултурешти[6]! — вигукнув Тік. — А ніхто з нас про це й не подумав!

— Почекай, Тіку, не поспішай! Я знайшла чимало такого, що може нас усіх зацікавити.

Лучія розповіла хлопцям, що в музеї є збірник текстів, де викладається історія Вултурештів. Сотні років тому на північній околиці села стояла якась фортеця, від неї залишились тільки поруйновані стіни. Дехто з істориків намагався ототожнювати руїни в Вултурештах із таємничою Фортецею Орлів або з Замком двох хрестів, що, як свідчить легенда, могли бути місцем, де переховувалися князівські родичі, а також державна скарбниця. Однак учені хоч скільки досліджували, а нічого тут не знайшли. Більше того, руїни, їхня будова і склад свідчили, що фортеця в Вултурештах — то швидше майстерно зроблене укріплення щось на зразок казарми воднів ворника [7], що правив цим краєм. І не значилася вона ніде — ні в старовинних літописах, ні в інших документах, як фортеця. Мабуть, саме тому її занедбали, і вона згодом перетворилася на руїни.

— Але ці руїни, — закінчила Лучія, — наштовхують мене на деякі роздуми. Вони не здаються вам загадковими? Не може бути так, що фортецю зумисне «забули», і вона ось так «занедбана» і в документах, аби ніхто нічого не запідозрив? Що скажете?

— Здається, історія стає захопливою! — відповів Дан.

— Але й ще більшою стає можливість, що лист — тільки витівка, — нагадала Лучія.

Тіка почала злити Лучіїна непостійність. Міняє свої думки щохвилини! Тому й спитав її прямо:

— І чому ж ти дійшла такого висновку?

— Бо з’явилася можливість пояснити певною мірою, чому не написана адреса. Дівчина вирішила, що, одержавши її листа, ми одразу подумаємо про Вултурешти. До того ж людина, що принесла нам пакета, — з Вултурештів. Ось ті два дороговкази, що можуть нас вивести туди, де вона хоче покепкувати з нас.

— А не може бути, що Замок двох хрестів саме біля Вултурештів? — спитав Дан. — Десь, може, в горах.

— Там нема гір, — стримав його Урсу. — Тільки горби. Та ліс, скільки оку видно.

— А може, замок у лісі? — задерикувато спитав Тік. — Що, хіба він не може бути в лісі?

— Усе можливо, — відповіла Лучія. — Але я дуже сумніваюся. Я дивилася в документах. Там про це жодного слова. Хіба можуть помилятися всі історики підряд?.. І потім — замок у лісі? Не вірю, щоб його не розкрили за стільки сотень літ. Під землею? Але ж то вже не замок, а… землянка. А князівські родичі ховалися не в землянках. Ви теж такої думки. Однак руїни, про всяк випадок, треба оглянути.

— Ти теж підеш з нами? — поквапився Тік скористатися нагодою, яка йому здавалася дуже слушною.

— Нема ніякого сенсу іти всім. Вас трьох досить. Тільки не гайте даремно часу. Побачите, що там нема нічого… не дозволяйте «полонянці в білому» довго глумитися над вами. Повертайтеся. Коли знайдете щось, то у вас є засоби зв’язку.

Хоч Тікові був не дуже до вподоби владний тон Лучії, він притримав свою ущипливість, побоюючись, щоб дівчині не прийшла до голови ще якась теорія. Тому вдовольнився лише простим запитанням:

— А як же бути з поштарем?

— Гадаю, ви його швидко знайдете. Я майже певна, що вам його не доведеться шукати, в найгіршому випадку він там-таки в селі. Я готова битися об заклад.

— Хоч ти й наполягаєш на…

Дан затнувся, перехопивши вбивчий погляд Тіка.

— Наш обов’язок переконатися, де правда, — наголосила Лучія.

— Дуже добре! — обізвався Урсу, якому вдалося мовчати аж до кінця розмови. — Вирушаємо завтра на світанку. Як тільки щось дізнаємося, то повідомимо вам…

Тік полегшено зітхнув. Лише тепер він був певний До відходу залишалося мало часу. Він лише вагався — брати з собою Цомбі чи ні…

— Ми не можемо йти з голими руками! — заявив раптом малий.

— Чому? — спитав Дан.

— А чим ми будемо розкопувати руїни? Пальцями?

— Нам небагато треба, — заспокоїв його Урсу. — Дві маленькі лопати. Одну кирку з коротким держаком. Сокиру. Мотузки. Кілки… Хоча кілки знайдемо там, на місці. А оскільки можемо трохи й залишитися там, біля руїн, то треба взяти й намет. І трохи харчів

— І санітарну сумку! — нагадала їм Лучія.

— І туристське спорядження! — додав Урсу. — Не знаю тільки, чи неодмінно слід брати черевики але мати при собі лише кеди — не годиться.

— І ліхтарі! — весело вигукнув малий, що почав передчувати гомін і несподіванки майбутніх подій