Замок дівчини в білому

1

Данові снився жахливий сон… Ніби він жив у якусь далеку епоху, а в ній перемішалося багато інших різних епох. Він, ніби справжній перипатетик — учень школи давньогрецького філософа Арістотеля, — викладав ідеї Коперника на вулицях якогось середньовічного міста, хоч йому не виповнилося ще й дванадцяти років. Потім послав другові-ровесникові, на прізвище Паскаль, телеграму, вітаючи його з відкриттям елементів Евклідової геометрії. Вийшовши з пошти, побачив юрбу людей, що зібралися довкола похилої вежі. Невже він у Пізі? З вікна вежі молодий чоловік з чорними очима й орлиним носом кричав людям, що він говоритиме de omni re scibili[13] і чекає ergo[14] будь-яких запитань. Перипатетик, вражений відвагою незнайомця, виліз на крислатого дуба за статуєю Данте і закричав до натовпу, що він говоритиме не тільки de omni re scibili, але et quibusdam aliis[15]. Хтось його спитав, чи земля крутиться, і він упізнав у тій людині замаскованого ватажка гвардії інквізиторів. Учителя одразу оточили десятки солдатів із блискучою зброєю, але він ще встиг вигукнути: «Eppur si muove»[16]. Його підняли й понесли прямо на ешафот. Там якийсь літній священик дав йому старовинну книгу й сказав, що, коли він зуміє прочитати її, то буде помилуваний. Але оскільки бідолаха ніяк не міг утнути етруське письмо, яким написано книгу, то приреченого кинули в вогонь. Охоплений полум’ям, він схопився руками за голову й закричав до натовпу, що зібрався довкола: «J’avais, pourtant, quelque chose lá!»[17]. Але ні гільйотина, що взялася невідь-звідки, ні полум’я, що вже обпікало обличчя, не могли знищити його, бо Дан розплющив очі й перелякано скочив з ліжка. Ніде не видно було ніяких знарядь тортур чи екзекуції, а в хаті — лише промені сонця, дуже теплі й ласкаві. Він швидко вмився, поспіхом одягнувся, відчинив вікно, подивився на стіл і аж тепер побачив знаряддя тортур…

На столі лежали три телеграми від Тіка… Дан перечитав їх, спершу йому перехопило подих, потім він рвонувся, мов навіжений, та так прудко, що йому позаздрив би найкращий спринтер міста. На подвір’ї Вікторового будинку не було тільки двох черешняків: того, хто посилав телеграми, і того, хто їх отримав. А Данові що? Все одно він приніс найважливіші вісті. Тому урочисто ввійшов у ворота і владно сказав:

— Приготуйтеся в дорогу! Негайно!

Усі здивовано повернули до нього голови.

— А ти вже приготувався? — спитала Лучія.

— Навіщо мені готуватися? А-а! Звичайно, я теж приготуюся.

— А ти звідки знаєш, що нам треба їхати в Шоймени? — спитала його Марія.

— В Шоймени? Звідки ви про них знаєте? Не може бути! Вам Тік теж телеграфував?

Віктор, почувши Данові слова, здивувався більше, ніж Марія.

— Тобі Тік телеграфував із Шойменів?

Дан не відповів на запитання й не показав телеграм. Він тільки розгублено дивився на своїх друзів.

— Вам кортить покепкувати з мене?! Якщо Тік вам не телеграфував, то звідки ви знаєте про Шоймени?

— Із грамоти, соньку! — поінформувала його Марія. — Урсу й Віктор розшифрували документ.

— Як?! Ви розшифрували оту вбивчу етруську писанину?

— Чому етруську? — розсердилася Лучія. — Аби ти знав, що справжній документ у передмові, а те, що ми вважали за документ, — то тільки ключ.

— Що ви мені туману напускаєте? Дайте сюди документ!

— А ти давай телеграми.

Вони негайно обмінялися паперами, і здивуванню всіх не було меж.

— Що могло трапитися з Тіком? — спитала Марія, дивлячись в очі Вікторові. — Чому він прислав три телеграми, а дві з них однакові?

— Коли він посилав першу телеграму, — намагався пояснити їй Віктор, — то ще не знайшов першого гінця.

— Це зрозуміло. А ті дві?

— Ті дві… — замислився Віктор. — Друга свідчить, що він дізнався щось про послання раніше, ніж дістався в Шоймени.

— Тобто він знайшов першого гінця, — додала Лучія.

— Не думаю…

— Чому?

— Тому що він повідомив би про це як про надзвичайну подію. Але ж у першій телеграмі він написав: «Приїжджайте в Шоймени, послання справжнє». Він же не сказав: «Я дійшов до кінця» або: «Ура! Я знайшов!» Знаємо ми Тіка… Та ще після стількох митарств…

— А ти сам що думаєш про це? — спитала Марія.

— Йдучи слідами послання, він знайшов цілу низку подробиць, які переконали його, що послання справжнє. Але не це мене зараз цікавить… Чому він так категорично кличе нас у Шоймени, ще не прибувши туди сам?

— Може, він дізнався, що там перший гонець, — втрутився Урсу.

— Може, й так. Але це не підтверджується тоном виклику та й самим викликом. Мабуть, там трапилося щось інше. І воно вимагає негайної дії.

— Ти думаєш, воно пов’язане із замком? — висловила здогад Марія.

— Може, й так… Або з дівчиною…

— Щось серйозне? — спитала Лучія.

— І так, і ні. Його виклик свідчить, що він у чомусь упевнений! Приміром, у замку. Але ж він викликає нас, не знайшовши першого гінця. Отже, тут мова не про замок. Швидше всього про дівчину…

— Чому?

— У телеграмах Тік жодного разу не згадав слова замок, а тільки послання.

— Все одно не розумію, — призналася Марія.

— Це означає, що там, під Шойменами, де, як ми знаємо, є замок, тамтешні люди поняття не мають про нього. Коли б Тік почув від них щось певне, пов’язане з замком, тоді загадка перестала б бути загадкою і він використав би слово «замок». Тепер ясно?.. Отже, він не знає нічого про Замок двох хрестів…

— І про дівчину в білому теж, — додала Лучія.

— Так! — погодився Віктор. — Надто коли взяти останню телеграму: «Приїжджайте негайно в Шоймени». Тік остерігається говорити щось конкретне. Очевидно, щоб не викликати ні в кого підозри. Отже, там ніхто нічого не знає про замок. Але там щось таки сталося і змусило його повірити, що в посланні написана правда… бо якби Тік не був певний цього, то не кликав би нас туди.

— То чому ж ти не віриш, що він знайшов першого гінця? — наполягала Лучія.

— Бо він не зміг його знайти. Якби він його знайшов, то прислав би нам таку телеграму: «Я дійшов до кінця, я відкрив місце. Приїжджайте туди-то».

— І як би пов’язувалася така телеграма з першим гінцем? — теж здивувалася Марія.

— Знайшовши першого гінця, Тік відкрив би й замок.

— А ти вважаєш, що перший гонець узяв послання в самому замку? — спитав Урсу

— Так!

— Тоді чому ж там ніхто нічого не знає про замок? — знову втрутилася Лучія.

— Не знаю. Перший гонець — загадка. Його поведінка досить дивна. Він одержав пакета із фортеці і нікому не сказав нічого про фортецю. Ви тільки уявіть, яку сенсацію викликала б така чутка. А може, в того кур’єра є підстави тримати все в секреті?

— Або той замок — щось дуже-дуже знайоме всім, якийсь старовинний будинок чи щось подібне… А люди, не знаючи його історії, просто не звертали досі на нього ніякої уваги.

— Припущення твоє цікаве, Лучіє, — відповів Віктор. — Але Тік зовсім не згоден з ним. Він зумисне уникає робити в телеграмах найменший натяк на «замок» чи «фортецю». І все-таки не просить, а наказує виїжджати в Шоймени. Заради якихось старих руїн чи ще чогось дріб’язкового він так не чинив би.

— Твоя правда! — визнала Лучія. — Отже, кликати нас туди спонукало Тіка щось пов’язане з дівчиною в білому!

— Ти вважаєш, щось могло статися з дівчиною? — захвилювалася Марія;

— Мабуть, саме так… — роздумував Віктор. — Він з нею зустрівся або… або натрапив на її сліди… Не просто на сліди, а на те, що вона в замку… або на те, що вона полонена…

— То що ж з нею трапилося? — не могла заспокоїтися Марія.

— Історія її полонення теж загадкова… Але поки що облишмо це… Зараз у нас інше завдання. Тіків виклик, його телеграми, його Шоймени — все співпадає з нашим документом, з нашими Шойменами. Отже, нам випадає дуже гарна дорога. Це — без сумніву. Як ви вважаєте?

Усі погодилися.

— Ми зустрінемося з Тіком! — були перші Данові слова, коли він підійшов до групи з якогось закутка саду, де вивчав документ. — Мамо рідна, мене ошелешила ця розгадка… А я думав, що все дурнички. Диво, а не логофет! Я йому зробив би… сам не знаю що, але щось дуже велике. Грандіозно! Як він додумався до такої дивовижної передмови!

— Хіба тільки це? — загорілася Лучія. — А ключ? А фраза про великодні дні, яка мене збивала з пантелику?.. А речення з курчатами, з заповіддю? Признайся, Вікторе, коли ти почав відчувати, що документ — то насправді тільки ключ до нього?

— Мене ніби осяяло. В голові наче грозові хмари клекотіли. Я згадав вашу суперечку з Марією про. відсутність конкретності… З цього ми й виходили. Але облишмо розмови. Треба негайно збиратися. Ти цікавився, Урсу?

— Так! — відповів крем’язень. — Поїзд-лісовоз іде на Шоймени в обід, а прибуває десь о четвертій-п’ятій годині пополудні. Бо там підйом і дорога важка.

— Ми втратили день! — засумував Дан. — І все через мене. Аби я не заснув і дочекався батька, то прийшов би ще вночі з телеграмами і ми могли б поїхати рано-вранці.

— Там все одно нам нічого робити! — заспокоїла його Лучія.

— Як-то нічого робити?

— Ти не читав документа? «Тінь дуба викривленого, у Шойменах на світанку місяця восьмого…»

— Чому ми повинні бачити тінь дуба на світанку?

— Почекайте трішечки… Але ж відтоді, як написано документ, минуло понад триста років. Хіба міг стільки літ стояти викривлений дуб?

Нікому досі і в голову не прийшла ця думка, це запитання, найпростіше й найзловісніше з усіх. Тому вони якось аж розлючено глянули на Дана.

— Чи може стільки літ стояти викривлений дуб? — непевно, мов луна, повторила Марія запитання.

Віктор спробував розвіяти їхні сумніви:

— Не гаймо часу. Треба приготуватися так, як до тривалої екскурсії. Рівно о дванадцятій зустрічаємося на станції.

Він намагався говорити спокійно. Але Данове запитання цвяшком засіло в голові. Що ж буде, коли в Шойменах справді нема викривленого дуба?

2

Траян усе норовив провести Тіка до станції. Обидва хлопці прокинулися відпочилі, переповнені добрим настроєм. Траянова мати дала їм по великому шматку бринзи із сметаною та паруючої мамалиги. За сніданком Тік сказав Траянові, що йому треба піти на станцію зустріти друзів, «вони неодмінно повинні приїхати вранішнім поїздом». Траян одразу зголосився супроводжувати Тіка, та білявий шибеник шукав будь-якої зачіпки, аби відмовитися від такого великодушного доказу дружби. Але й Траян виявився досить заповзятливим у своїх намірах, тож вони й вирушили вдвох до маленького лісового полустанка. Дорогою Траян обурено сказав Тікові, що він теж хотів би піти на екскурсію, але мати навіть слухати не хоче його благань.

— Аби ти тільки знав, яка в мене мати! Ні, вона не зла, не думай. Але оберігає мене навіть від мухи. Коли я хочу піти з друзями десь у поле, то неодмінно мушу сказати їй, що разом з нами буде і вчитель або хтось із дорослих. Вона мене змушує брехати. Тато — той не такий. Але він рідко буває вдома… Коли батько хоче взяти мене з собою в гори, то мати намагається не пустити…

Тік, хоч і не схвалював такої поведінки матері, визнав у душі, що, не пускаючи сина на екскурсію, Траянова мати врятувала його, Тіка, від великого клопоту. Тому подумав і заспокоїв товариша:

— Такі вони всі, матері! Бідолахи. Ми повинні їх розуміти. Вони стільки намучилися з нами…

Але хлопчак із славетним ім’ям не поділяв Тікової доброзичливості:

— А тебе твоя чому пускає? Та ще й самого… Аби мати хоч трохи довіряла мені…

Та Тікові не хотілося сперечатися на цю слизьку тему. І він поспішив перемінити розмову:

— Я тобі забув розповісти про матч Урсу…

— Та ти вже розказував! І про крюк правою, знаю… І удавані удари лівою, і град ударів правою. Я все дуже добре запам’ятав. Тепер тільки думаю, проти кого їх застосувати. Ти казав, що він ударом перекинув його через канати? Щось не дуже віриться…

— Ось побачиш його. Я вже тобі казав, що на світі нема людини, яка могла б побити Урсу.

Неподалік від полустанка дорогу їм перепинив рівчак із крутими берегами. Щоб обійти його, як це робили всі люди, треба було дати гак у кількасот метрів.

— Я не можу витерпіти такої несправедливості! — розгнівався білявець. — Станція за два кроки, а мені якийсь нещасний рівчак обходити за півкілометра? Ні! Я стрибаю!

Ширина була не більше трьох метрів. Тік розігнався і приземлився без особливих труднощів на протилежному боці.

— Гей, Траян! — покликав він приятеля.

Але Траян вагався. Він подивився на течію, зміряв поглядом ширину. Врешті наважився стрибати.

— Стрибай одразу! Чого ти там думаєш? Не бійся!..

— Ні… Якщо я порву штани, мати мене вб’є…

Траян вдало стрибнув, але Тік не встиг похвалити його. Почулося пахкання локомотива. Обидва хлопці помчали щодуху й прибігли на перон разом із поїздом. З платформ та з маленького критого вагона висипало чимало людей. Але Тік не помітив між ними жодного черешняка.

— Не розумію, чому вони не приїхали… — розгублено повторював він своєму другові. — Може, вони чимось іншим доберуться? Чи приїдуть другим поїздом?

Він спитав якогось чоловіка, коли буде-наступний поїзд, той відповів, що «десь о четвертій по обіді, якщо не поламається паровоз». Тік занепав духом. Сподіванка, що вони одразу вирушать на пошуки замку й дівчини в білому, трохи відвернула його від тривожних думок і чорних передчуттів. А тепер вони знову раптово лавиною навалилися на нього.

— Чого ти засумував? — спитав його Траян. — Я знав ще звечора, що вони не приїдуть вранішнім поїздом. Поки дійшла телеграма, поки вони зібралися… ого-го! Це стільки часу! Вони, мабуть, і завтра не приїдуть.

— Не може такого бути! — розсердився Тік. — Вони неодмінно прибудуть вечірнім поїздом.

— Ходімо, я тобі краще покажу село. У нас є дуже цікаві місця.

Тік поплівся слідом за Траяном. И його, то дрож проймав, то обсідали чорні думки, які зрідка освітлювалися білими видивами. Він не помітив навіть, що вони перейшли місток, не чув жодного слова з розповіді свого товариша. Малий ніяк не міг зрозуміти, чому затрималися черешняки, тим більше що, за його розрахунками, повинен був уже повернутися й Віктор. А може, саме Віктор і відрадив їх від поїздки? Невже він повірив, що все вигадка? Не може бути! Тоді хтось-таки та приїхав би вранішнім поїздом забрати його додому. Точно! Черешняки або запізнилися, або не встигли на поїзд, або готуються до далекої дороги… Іншого пояснення не було. Не могли друзі просто так залишити його після стількох категоричних викликів. Вони приїдуть післяобіднім поїздом.

Малий розвідник аж просвітлів на обличчі. Лише тепер він помітив, що Твони прийшли на околицю села.

— Ось глянь! — говорив йому Траян. — Із заходу все стережуть гори. Вони стоять ніби мур.

І справді, на заході виднілося гірське пасмо — високе, дике, погрозливе. Пасмо складалося з безлічі гребенів. Воно здавалося уламком пилки із загостреними зубцями. Пасмо спадало до села, розбігаючись силою-силенною горбів, які, хоч і нижчі та притупленіші, здавалися зменшеною копією високого масиву.

Ті малі зубці тупі, охрестив їх Тік.

— Ми їх називаємо «Отарою». А вони й справді схожі на отару.

І то таки правда — коли дивитися на них, широко розплющивши очі, горби здавалися отарою, що закам’яніла в далечині.

— А зараз ходімо, я тобі покажу найцікавішу штуковину в селі, — набундючився Траян. — Це наша гордість!..

І він потяг Тіка до пагорба серед села, де стояла висока дивовижна церква.

— Що це таке? — спитав, зачудований черешняк.

— Ти бачиш, баня не посередині? Вона ніби зсунута на кілька метрів убік.

— Вона ніби крива!..

— Отак ми її і називаємо: Крива церква. Є легенда, що церкву звели багато років тому з наказу князя Васіле Лупу. І збудували її саме такою, як звелів господар: кривою.

— Навіщо? — здивувався Тік. — Хіба не можна було зробити нормальну церкву?

— Стривай, я тобі зараз розкажу. Легенда розповідає, нібито на місці нинішньої церкви ріс колись найстаріший у нашій країні дуб… мабуть, ще від часів Децебала. Від старості дуб зігнувся, викривився. І називався дуб кривим, і знала його вся країна. І приходили сюди люди з усіх усюд, щоб поклонитися його корінню. А однієї ночі дуб упав. І звелів тоді князь збудувати на його місці таку церкву, яким був дуб. І таку заввишки, і таку завтовшки. Тому церква й викривлена.

— Бідолашний дуб! — засумував Тік. — Але знаєш, Траяне, не міг він бути від часів Децебала. Найстарішому дубові в нашій країні десь із вісімсот років. Стільки, певне, було й викривленому дубові. А може, йому було років з тисячу, хто зна…

Хлопці обійшли, довкола стомленої церкви, потім піднялися на дзвіницю, бо в саму церкву їм не вдалося проникнути. Великі двері були на замку, а священик приходив сюди тільки правити службу. Траян повів Тіка на край села, показати маленьку гідроцентраль — «мікроцентраль, яку зробили наші люди самі, без нічиєї допомоги». Потім вони зайшли в сад, але не через паркан, а через ворота. Сад громадський, а серед тих, хто доглядав його, була й старша Траянова сестра. Вони досхочу наласувалися, фруктами, а вдома навіть не торкнулися до страв, чим дуже здивували Траянову матір.

Наближалася третя година, і Тік вирішив собі, що цього разу він піде на станцію таки сам. Тому, побачивши, що підходить Траянова мати, він таємнице прошепотів хлопцеві:

— Цього разу теж будемо стрибати через потічок. Я, коли порву штани, просто їх зашпилю…

В Траяна, звісно, охота йти відпала.

«Бідолашний Траян, — співчутливо думав дорогою Тік. — Так йому було б цікаво, і так би він засмутився, коли б побачив, що ми одразу вирушаємо на екскурсію!.. То таки на краще, що він не пішов…»

Поїзда на станції ще не було, але, казали люди, він мав підійти хвилин за п’ять.

Чекаючи, поки мине п’ять хвилин, які видалися за всі п’ятнадцять, Тік дивився на гори. Звідси вони були ще грізніші. Хлопець підійшов до селянина із заячою губою, затятого любителя люльки, і спитав:

— Як звуться, дідусю, оті гори?

— Оті за Отарою?

— Так, оті, що ніби зубці.

— Краще спитай, як вони не звуться. Хто їх називає Орлиними, а хто — Голими Вершинами. Дехто називає їх Великими. Сам я кажу на них Прокляті. А книжки називають їх Відром.

— А можна там пройти?

— Де там! Ти думаєш, хлопче, що хто-небудь вибирався на їхні вершини? Гори злі, справді прокляті. Хто пробував піднятися, то або не повернувся зовсім, або став калікою на все життя. Ніякої з них користі. Лише дощові хмари нам затримують, прокляті…

Почувся гудок, а потім і чахкання локомотива. Стомлено дихаючи, на станцію вкотився маленький завзятий паровоз. Схвильований Тік заплющив очі й почав рахувати до восьми. А коли розплющив їх, то на протилежному кінці перону побачив…

Він метеором упав в обійми Марії.

— Нестерпний ти! — дорікнула йому сестра. — Хіба ти не міг…

І, не знаючи, що мав би вчинити братик, просто поцілувала його. Потім ясноокий кирпань пройшов через руки інших черешняків. Лучія, Дан, Урсу, Віктор. Малий навіть не встиг спитати Віктора, коли той повернувся, бо Віктор випередив його:

— Тіку, ти не бачив у селі старого дуба, старого викривленого дуба?

— А навіщо вам дуб? — стрепенувся малий. — Він звалився ще за часів князювання Васіле Лупу.

— І від нього не залишилося нічого, геть нічогісінько? — перелякано спитала Лучія.

— На місці дуба стоїть церква. Збудована вона якраз на тому самому місці і зроблена за його виглядом. Он вона! На горбі, посеред села. А навіщо вам дуб? Я думав, ви скучили за мною чи за…

Тік помітив, як перемінилися на виду черешняки, як засвітилися дивним світлом їхні лиця. Що з ними таке?

— Урсу! — сказав Віктор. — Можна розбивати намети. Думаю, краще поставити їх якомога далі від села. А зараз, любий Тіку, і нам, і тобі багато є про що розповісти…

Вони розповідали про свої пригоди далеко за північ. І з хвилюванням чекали ранку, бо саме був восьмий місяць, а викривлена церква у Шойменах мала показати їм дорогу, якою вже сотні літ, мабуть, ніхто не ходив.