Замок дівчини в білому

1

У мармуровому замку ніби нічого не змінилося. Те саме важке мовчання, ті самі скрадливі рухи, та сама таємнича імла, що не пропускала жодного промінчика світла знадвору. Але не все в біломармуровому просторі лишалося таким, як було. Трійця ставала дедалі нервовішою, неспокійнішою. Особливо чоловік із шрамом. Багато чого у них не виходило. З кротячим завзяттям вони обнишпорили весь замок, однак не знайшли нічого. Але жоден із трьох мовчазних блукачів не міг примиритися з думкою, що тут більше нічого нема.

Найбільше непокоїв їх військовий патруль, що зупинився неподалік від Фортечки.

Сухорлявий щойно сказав про це:

— Я чув, вони говорили, що тепер чи не кожного дня навідуватимуться сюди.

Двоє недовірливо глянули на нього. «Борсук» кліпнув очима:

— Здається, справа серйозна. Нам треба вжити заходів.

— Заходів ужито! — сухо повідомив чоловік із шрамом. — Від завтрашнього дня вхід закривається, без мого дозволу ніхто не має права виходити в ліс.

Двоє мовчки погодилися. Вони давно знали свого ватажка і розуміли, що рішення його глибоко продумане. Чоловік із борсуковими очима спитав:

— А може, є інший вихід? На випадок небезпеки… Невже ніхто не подумав про таке?

— Інший вихід повинен бути! — твердо відповів чоловік із шрамом. — Однак ми його не знайшли, не знайшли ще багато дечого. А час діє проти нас. Треба поспішати, не втрачати жодної хвилини.

— Де ж нам шукати? — спитав сухорлявий. — У якій кімнаті?

— Скрізь! Ще й ще раз! І знову від самого початку!

Голос ватажка твердий і владний:

— Кожен повинен обшукати по кімнаті! — продовжував він. — Ножем і голкою…

— А дівчина? — спитав «борсук».

Чоловік із шрамом пронизав його поглядом. Він ніби чекав цього запитання. І запитання розлютило його, бо нагадало про випадкове відкриття, зроблене щойно, кілька хвилин тому. Настала слушна мить. Він дістав щось із кишені і затиснув оте «щось» у своїй великій руці:

— Я вже сказав своє рішення відносно дівчини! Ми тоді всі зійшлися на тому, щоб тримати її під замком і надійною охороною. Тоді говорилося й про те, що ніхто не порушить наказу. То що ж означає оце?

Він раптово розкрив кулака й підсунув під ніс обом паперового пакетика. У ньому була загорнута якась невеличка, але важкенька річ. Чоловік із борсуковими очима здригнувся.

— Ні… але ж… — забелькотів він.

Голос ватажка став жорстокий і гострий:

— Ви порушили чи не порушили наказ?

— Порушили! — визнав той, до кого було звернене запитання.

Голос і особливо постава його виражали покору, переляк, і чоловік із шрамом трохи злагіднів:

— Усьому свій час. Чого ви поспішаєте? Хочете все зіпсувати? Будь-який необдуманий крок може призвести до небезпечних наслідків. Запам’ятайте: я не хочу мати зайвих клопотів! І тому не допущу ніяких порушень.

Він пожбурив пакетика на похідне ліжко біля чоловіка з борсуковими очима. Винуватець не зміг витримати важкого погляду шефа. Але слова, які він почув далі, ніби трохи заспокоїли його:

— Мене не цікавить, чий це пакетик і що в ньому. Я не люблю робити обшуки… Але коли відчуваю, що переступають межу… Думаю, ви мене знаєте…

Від погрози ті двоє здригнулися. А чоловік із борсуковими очима облився холодним потом, коли знову почув голос ватажка:

— Сподіваюся, що всі монети на місці. Зараз перевіримо!

Тому він випередив усіх і двома скоками опинився біля ніші. Однією рукою діставав з тайничка стовпчики монет, а другою розривав у кишені папір, у який загорнута золота монета, — пакетик, адресований черешнякам; «борсук» розпачливо шматував його нігтями, аж поки відчув холод металу в руці. Потім підійшов до ватажка, тримаючи долоні човником. Чоловік із шрамом брав одну по одній монети, перераховував їх. Потім пильно глянув у вічі тому, хто їх приніс.

— Гаразд! Шістдесят! Поклади на місце! Ми мусимо знайти всі багатства, порівняно з якими ці монети лише дріб’язок. За роботу!

По якімсь часі усі троє шукачів вийшли зі свого лігва, кожен озброєний молотком, ломом, ножем і сокирою.

2

Полонянку в білому теж доймали тривога і неспокій. Її не дуже хвилювало, що черешняки запізнюються. Інший жах пронизував усі мрії й сни: черешняки можуть ніколи не прийти до її замку або прийдуть, коли вже буде зовсім пізно. Це чорне болісне передчуття прийшло до неї після останньої зустрічі з чоловіком із шрамом. Якби ж ніколи в світі не існувало цього: «Занадто пізно!» У білій блискучій кімнаті панував розпач.

Щоб перебороти сум, вона спробувала знайти заняття, яке могло б відвернути її думки від безконечних запитань. Дівчина почала вести щоденник; перші слова вона записала в нього тоді, коли Філіппе врятував їй життя, того дня, коли вона скаржилася котові на жорстокість чоловіка із шрамом. Щоденникові, як найщирішому другові, вона звіряла всі свої думки, присвячувала цілі години. Дедалі важче заповнювалися сторінки. Дівчина в білому перестала мріяти. А невимріяне так важко викласти на папері!

Полонянка знала все про трьох подорожніх, знала, що вони роблять, що шукають. Замок не мав від неї таємниць. Дівчина знала, що вони знайшли золоті монети, знала, де вони їх знайшли. Здогадувалася: тут є місця, що їх із таким відчаєм шукають ті троє. Чому не шукає й вона? Хіба може існувати щось більше, ніж шукати й відкривати таємниці?

Нішу вона знайшла по слідах пальців на запиленому мармурі. Ті троє, поспішаючи, забули замести сліди. Полонянка видряпалася до ніші й почала обстукувати олівцем маленькі мармурові плитки, якими ніша була обличкована зсередини. Одна з плиток зазвучала особливо, і дівчина знайшла маленького тайничка… порожнього, на жаль, бо тут уже хтось побував. Вона обстукувала інші плити по всій кімнаті. Але хоч як старалася, ніде більше не знайшла ніякої схованки. Дівчина поверталася до ніші знову й знову, аж поки знайшла другий тайничок. Але й він був порожній.

Полонянка, яку підганяла природжена уява, шукала не тільки монети, а й потайні ходи та вкриті пилом старовинні документи, що підтверджували б давню історію Замку двох хрестів. Тому дівчина ретельно обстежувала непомітні місця, найменші шпаринки, а надто мармурові плитки в ніші. На якусь часину задумалася перед нішею з двома тайниками. І думки, думки завирували в її голові. Обидва кубики порожні. А дверцята, якими вони зачиняються? У других дверцятах, у потовщенні, яке одразу їй видалося підозріло дивним, помітила між двома жовтими від іржі стінками аркушик пергаменту і ледь не зомліла. Щілинка в дверцятах зроблена винятково майстерно: аркушики пергаменту точно заповнювали порожнину. Середній аркушик списаний кириличними літерами. Але полонянка дуже добре знала цю абетку.

Вона стрибнула вниз, тримаючи в руках аркушики, і, пританцьовуючи від радості, почала говорити котові:

— Філіппе! Любий мій! Хто зна, що це за безцінний скарб! Давай ми мудро зробимо цю роботу. Потихеньку без поспіху…

І полонянка почала перекладати старовинний манускрипт. Дівчина забула про відпочинок, про сон, про їжу, не знала нічого, крім рукопису. Той, хто його писав, ніби не дуже добре знав мову… або… Дівчина в білому зрозуміла, що документ зашифрований. Вона перекладала слово за словом, але смисл перекладу здавався їй темним, безглуздим.

— Філіппе! Дурнику!.. Яка таємниця може бути в цьому документі? Аби ж то ти міг мені допомогти! Філіппе! Філіппе!

Згодом полонянка зрозуміла, що текст складався із фраз, котрі мали якесь значення, та зі слів без смислу. І всі свої зусилля вона спрямовувала на те, щоб відділити одне від другого, загалом же документ був ніби нісенітниця, пересипана релігійними висловами. Ось який текст документа переписала дівчина в білому:

Що більше дівчина вчитувалася, то більше переконувалася, що текст безглуздий. Вона тлумачила його і так, і сяк, виключала слова, додавала інші, міняла порядок рядків, слів, але нічого не виходило. Де ж ключ? Адже він повинен бути! У відчаї вона почала виразно читати вголос для Філіппе:

— «Тайну велику, скарби незліченні нещасть випали на наші голови і примушують нас думати про те, що їх приховує здавна, в кого не така пропаща душа, як наша. Як тільки ми підемо туди, де велика Фортеця, Орлів називається, і…»

Дівчина в білому була вдячна котові бодай за те, що сама чула власний голос. Філіппе принишк і уважно слухав. Після перших трьох рядків дівчина здригнулася… Прочитала ще раз, потім ще і аж підскочила вгору від радості.

— Філіппе, любий мій, я знайшла! Як просто, як по-дитячому просто!

Але Філіппе, крім котячої мови, не знав більш ніякої, тому так і не збагнув таємниці. Єдине, на що він спромігся, це нашорошив вуха й шанобливо слухав голос дівчини, і здавалося котові, ніби бринить той голос якось особливо, ніби аж муркоче.

З

Тік прокинувся вранці веселий і відпочилий. Ранок видався чистий і ясний, прохолодний вітерець ніби підганяв малого швидше рушати на пошуки нового листоноші. Він тихенько встав, щоб не розбудити Петріке, а сам вийшов надвір, ніби побачити, як там Цомбі. Акушерка зрозуміла його намір і заступила дорогу:

— Ще рано, дзиго. А ти маєш добре серце, коли не розбудив свого Іліуцу.

— Ми так домовилися ще вчора звечора…

— А зараз що ти думаєш робити? Мабуть, зібрався йти прямо в Келцун?

— У Келцун?

— Авжеж! Хіба ти не туди зібрався йти?

— Ага! — зрозумів нарешті Тік. — Пакета вам дали там?

— Ні, не там, тільки мені його передала тамтешня людина.

— А не скажете, як її звати?

— Як наполягатимеш, то скажу. Але спершу треба поснідати, а вже потім…

Тік наполохано глипнув на жінку Хто зна, що їй ще спаде на думку?

— Ти мені мусиш ще щось пообіцяти. Коли тебе знову захопить ніч у нашому селі, то не шукай ніякого Іліуци, а йди просто до Петріке. Гаразд?

— Гаразд! — полегшено видихнув малий. — А тепер уже ви мені скажете?

— Почекай трішечки! Мамо! Молоко готове? То ж зовсім негоже — відпускати гостя голодного.

— Готове! — почувся голос із хати. — Аби лиш смакувало…

— То й ходімо снідати! — запросила акушерка.

Тік їв мовчки, зі смаком. Після сніданку бабуся принесла чималий шмат овечого сиру, пучок зеленої цибулі, п’ять яєць і стільки ж таких великих помідорів, яких він не бачив навіть у місті на виставці, величезний шмат ковбаси та окраєць хліба, що ним можна було б нагодувати півсела.

— Поклади все це, синку, в торбу, адже до Келцуна дорога далека, зголоднієш.

— А до Келцуна далеко? — злякався Тік.

— Та буде добрих кілометрів п’ять… — відповіла бабуся, дбайливо вкладаючи харчі в Тікову торбу.

Акушерка спочатку стежила, як міниться обличчя гостя, та була вона жінка милосердна, тож не втерпіла, сказала:

— Ну, годі вже. Спитаєш у Келцуні Гіцу Сафту. Та шануйся, бо то людина сердита. Це він мені дав пакета. Коли дід чогось там заприндиться, то скажи, що я тебе послала. Скажеш йому отак: «Дідусю Сафту, мене до вас прислала Парушойка».

— А коли…

— Коли ти йому так скажеш, то дізнаєшся від нього все, що тобі треба. А тепер щасливої дороги, бо мені треба бігти в диспансер. І не забудь зайти до Петріке, як ітимеш назад. А зараз хай він поспить…

— Бувайте здорові, не знаю як дякувати вам…

— Облиш, дзиго! Не обминай краще моєї хати, ото й буде найбільша дяка. Ну, в дорогу!

Тік закинув торбу на плечі, дав знак Цомбі і квапливо вийшов з великої гостинної хати. Хто зна, що його чекає там, у Келцуні? Нитці, здавалося, ніколи не буде кінця. Але дівчина в білому кликала так пристрасно, що малий ладен бігти на край світу, аби лиш знайти замок, де її тримали в неволі…

Сільце, куди він прийшов, тонуло в прохолоді садів. Хтось показав йому хату Гіци Сафту. Тік якось збентежено постукав у хвіртку. З-за хліва вийшов здоровезний чолов’яга. Він був дуже високий, однак здавався присадкуватим через свої широченні плечі. Велетенська шапка насунута на самісінькі брови, а ті брови такі чорні та нахмурені…

— Чого тобі треба, малий чваньку? — запитав басовитий і водночас добродушний голос. — Ти мені всю живність переполохав!

— Мене послала…

— Хто там тебе послав? Ану чеши звідси, поки я не чхнув! Чуєш?

Останні слова він проказав так гучно, що задзвеніли шибки у вікнах, а кілька дітлахів, які гралися на вулиці, злякано припали до плоту.

— Дідусю Сафту… — поспішив Тік, але велетень перепинив його:

— Це хто дідусь? Га?

Велетень стояв уже біля воріт, але Тік устиг випалити:

— Парушойка послала мене до вас!

І справді: магічні слова. Велетень одразу прояснів на виду:

— Ага! То чого ж ти одразу не сказав? Давай заходь сюди! Ну, скажи! Тебе, значить, прислала Парушойка. І що ж тобі треба?

— Щоб ви сказали, від кого отримали того пакета, якого їй передали…

— Ага! Та я ж того пияка ніколи в житті не бачив. А він так набрався, що й дні погубив. Бо питав мене, який день — субота чи неділя? А коли я сказав, що субота, то він вирішив повернутися на весілля. Отоді й дав мені того пакета.

Дід Сафту говорив так лагідно, аж приємно було слухати.

— І ви його не бачили більш ніколи?

— Та ну його к бісу, того пияка! Де б я його міг бачити? Я до корчми за все своє життя не ходив ні разу. Навіщо мені здалася та корчма?.. Може, його хтось знає із тих, що були на весіллі?

— А ви не пригадаєте, який він із себе?

— Такий, як кожен дурень. Хтось йому щелепу пересунув набік. А може, це в нього така звичка сміятися. Не схоже, що він із села, чи навіть із сусідніх сіл… Ага, чекай, хлопче. На ньому червоні штани, такі червоні штани, як яйця на Великдень. Я таких ще в житті не бачив. Волоцюга якийсь непутящий… Що ще?… Що тобі ще сказати? Дуже можливо, що він десь і вкрав того пакета.

— Ні! — заперечив Тік. — Треба неодмінно знати, хто йому дав пакета!

— Коли тобі треба саме це, то я навчу тебе, що робити. Піди до баби Аглаї, вона живе через дорогу від церкви, і спитай у неї. Вона знає все — і скільки разів я чхнув цієї ночі, і скільки води випив зранку кооперативний бугай, і скільки курчат проклюнулося за годину в Кирнецоїної квочки.

— Вона не зла? — поцікавився практичний малий.

— Баба може закомизитися, але ти скажи, що дід Сафту хоче знати… і спитай у неї все, що тобі треба…

— А коли вона не повірить?

Дід Сафту глянув на Тіка, тоді повернув голову на схід і прогримів:

— Гей, Аглає! Зараз я пришлю до тебе одного хлопця з проханням… Ну, тепер можеш не боятися, — заспокоїв дід свого гостя.

Тік подякував і подався до церкви. Та баби Аглаї вдома не застав. Вона була десь на протилежному кінці села, але, зачувши голос Сафту, якраз чимчикувала додому. Малий, щоб не марнувати часу, подався на пошту й послав на адресу Дана телеграму такого змісту: «До кінця нитки ще не дійшов але вже не довго крп Триматиму вас у курсі Тік».

4

У Вултурештах черешняки в хвилини перепочинку гарячково чекали Тіка чи бодай звістки від нього. Та перепочинки випадали такі короткі! Всі зусилля підлітків спрямовувалися на розшифрування документа. Певний час вони досліджували річище потоку. Бо в старовинному тексті була фраза: — «Потім зупинись біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки…» Вони перешукали все довкола, але не знайшли нічого, навіть випадково кинутого каменя. Лучія спробувала витлумачити текст цифрами.

— Давайте випишемо всі конкретні цифри, які є в тексті! — запропонувала вона.

— Передусім ми маємо чотири сажні, — швиденько нагадав Дан. — Перетворимо їх у кроки, в метри чи в ще щось?

— Почекай, почекай, Дане! — втрутилася Марія. — Перед сажнями у нас є десять заповідей і цифри п’ять та дев’ять. А після сажнів — чотири євангелія. Хіба ж це не про них сказано: «Рушай у дорогу з усіма євангеліями»?

— А потім десять з одним і десять без одного, тобто двадцять, — додала Лучія, що знала документ напам’ять. — Але, здається, Дан правду каже. Що нам робити з цифрами? Що вони означають? Віддаль?

— А може, вони означають букви? — висловив здогад Урсу.

— Букви? — здивувалася Лучія. — Давайте спробуємо! Переберемо речення за реченням.

— По-перше, ми не маємо ніяких посилань на цифри, — почала Марія. — Записуй, Дане: десять, п’ять, дев’ять… Потім чотири, потім два, чотири, знову одиниця.

— Яка одиниця? — перепитав Дан.

— Одна заповідь із шостого речення…

— Ага! А потім «десять з одним і десять без одного». Як його тлумачити — одинадцять і дев’ять, чи десять, один, десять, один?

— І так, і так, — запропонувала Лучія. — Там побачимо, може, вдасться перетворити їх у щось…

За кілька хвилин вони виписали всі цифри. Дан швидко розташував їх за абеткою. Отже, якщо 10 — Л, то 5 — Е, 9 — І…

— За якою абеткою? — спитала Лучія.

— Як-то за якою? Ой лишенько! — скрикнув Дан. — Треба перевести цифри на кириличну абетку. Хто її знає?

— Дурниці! — запротестувала Марія. — Тільки ідіотська трата часу. Не можна описати таємницю лише десятком літер абетки. А тут нема жодної цифри вище десятки.

За якусь мить подиву всі беззастережно прийняли Маріїне зауваження.

— Яким лисом був третій логофет! — визнав Дан. — Невже він хотів покепкувати з людей?

— Тільки не це! — запротестувала Лучія. — Тоді не варто було б так старанно приховувати грамоту. Стривайте! А ви добре обстежили місце, де знайшли її?

— Підлогу, стіни, всі куточки, п’ядь за п’яддю, — відповів Дан.

— А стелю? — спитала Лучія.

— Стелю? — здивувався Урсу. — Стелю — ні, і тої стіни, де двері, теж ні. Але я не бачу, кудою туди можна було б зайти… Стіна з дверима глуха, є стіна й надвірна, а стеля впирається в горб… Хіба я знаю? Може, варто було б там трохи понишпорити. Тепер і я думаю про стелю… Ходімо?

Черешняки тепер покладали всю свою надію на те маленьке темне приміщення. Вони всі зайшли туди й освітили його ліхтариками. Потім обстукали лопатами всю стелю, але намарно. Праворуч теж нічого, але ліворуч…

— Гуде порожнина!!! — закричав Дан. — Урсу! Вхід!

Урсу повільно, але ретельно обстукав те місце кайлом і за кілька хвилин дуже точно визначив контури порожнини. Всі, затаївши подих, стежили за кожним рухом Урсу. Обрисами порожнина нагадувала квадрат шириною в три чверті метра.

— Це справді вхід, — підтвердив Урсу. — Але не думаю, що свого часу він був потайним, і не можу второпати, навіщо він…

— Можна зламати стіну? — спитала Марія.

— Здається, вона тоненька, — заспокоїв її Урсу. — Теж чути порожнечу. Ану, відійдіть.

Урсу почав легенько стукати кайлом. Але й сам він не дуже здивувався, коли під тоненькою смужкою будівельного розчину вістря наткнулося на метал.

— Це все-таки потайний хід, Урсу! — зрадів Дан.

Нова знахідка не ускладнила, а тільки полегшила роботу Урсу. Він знайшов щілину між стіною та металом, заклав туди кінчик кайла і щосили потягнув. Металева плита відійшла від стіни, й відкрився отвір, — лише вів він не вбік, як сподівалися всі, а вглиб. Отже, перед ними був вхід у формі колодязя.

— Чудесно! — вигукнув Дан. — Бачили? Таємниця таки в Вултурештах, Лучіє! Ти заслуговуєш на поцілунок від того, кого я знаю сам…

Лучія не зважила на останні Данові слова, і навіть не встигла помітити, як почервонів Урсу, бо здоровань швиденько нагнув голову в колодязь, намагаючись щось роздивитися в глибині.

— Тут є металеві щаблі… навіть металеві поручні, — сказав він, підвівши розпашіле обличчя. — Я спускаюся!

— Зачекай! — зупинила його Лучія найвладнішим у світі тоном. — Як це так ти спустишся? А коли якийсь щабель… — і вона заплющила очі, не в силі продовжити думки. — Ні, ми тебе прив’яжемо мотузкою.

Урсу підкорився наказові першої серед рівних, котра непомітно, з мовчазної згоди всіх, перетворилася на їхнього ватажка. Хлопця тут же обхопили попідруки мотузкою і зав’язали вузол, який він сам-таки й придумав, бо цей вузол не сковував рухів і затягувався б тільки під дією ваги. Урсу прихопив з собою ліхтарик, молоток, сокиру й ножа. Мотузка була метрів двадцять завдовжки, і це заспокоїло всіх.

Урсу почав спускатися. Друзі, стоячи вгорі, обережно попускали мотузку. Посвітивши вниз, Урсу зрозумів, що мотузки до дна не вистачить. Глибина колодязя була більше двадцяти метрів. Він зупинявся на кожному щаблі, щоб обстежити стінки, тобто всю циліндричну поверхню навколо себе, ліхтариком, молотком і ножем. Бо хотів остаточно пересвідчитися, що безконечний кам’яний циліндр не приховує якогось потайного ходу, якоїсь галереї чи чогось подібного. Одначе, виходило на те, що в стіні не було нічого. Щабель за щаблем Урсу ретельно перевіряв увесь циліндр. Починало бракувати повітря. Хлопець наближався туди, де, за його розрахунками, мала закінчитися мотузка. Світло ліхтарика вихопило ніби якийсь поворот у ямі. Металеві поручні хоч і хиталися подекуди, але трималися досить міцно. Він тихенько зняв із себе мотузку, що обвивала тіло, прив’язав її до поручня і, не зволікаючи, почав робити те, що надумав від самого початку.

Спускався він дуже обачно, зупинявся на кожному щаблі й продовжував обстеження. Нічого… Нарешті добрався туди, де в стіні був ніби поворот. Але то тільки виямка. Металеві поручні закінчилися, а кількома метрами нижче закінчувалась яма. Урсу вже не сумнівався: потайний хід виявився звичайнісіньким колодязем. Тобто колодязем був він свого часу. Може, навіть потайною криницею, яка на випадок небезпеки мала постачати фортецю водою.

Крем’язень напружився, витягнув зі стіни великого каменя й щосили жбурнув його вниз. Хотів переконатися, чи дно, часом, не оманливе. Каменюка глухо стукнула зовсім близько. Освітивши ще раз ліхтариком дно колодязя, щоб точно визначити відстань і місце, куди впав камінь, Урсу засунув ліхтарика в кишеню, випростав руки і стрибнув у темряву.

Розрахунок черешняка був точний. Хлопець доторкнувся до землі й присів одночасно. Засвітивши ліхтарика, побачив, що його ліва нога всього за кілька міліметрів від каменюки. Кілька міліметрів убік — і наслідки стрибка були б дуже сумні.

Колодязь не крив у собі ніяких таємниць. Таємницею був він сам, його існування тут, над фортецею. Колодязь, дуже глибокий і геть сухий, слугував тільки для постачання фортеці водою. Урсу зітхнув. Не варто більше гаяти тут час. З допомогою молотка він видовбав кілька виямок у твердій кам’яній стіні, став туди ногами і вхопився руками за металеві поручні. Потім спритно дістався до мотузки, накинув її на себе й почав підніматися. Від нестачі свіжого повітря наморочилася голова. Вибравшись нагору, він простягнувся горілиць на траві, вдихнув кілька разів на повні груди чистого повітря і лише після цього сказав:

— Нічого, геть нічогісінько нема в цій ямі.

— Я не вірю, — засумнівався Дан. — Ти хочеш зробити нам сюрприз.

— Хотів би і я цього, — усміхнувся Урсу, — але, на жаль, наш потайний хід — то тільки колодязь, звичайний колодязь та й годі.

— А ти добре обстежив стіни?

— Так! — не вагаючись, відповів хлопець.

— І дно? — підхопила Марія.

— І дно теж.

— Яка глибина колодязя? — поцікавився Дан.

— Метрів тридцять…

— Скільки? — підскочила Лучія. — Може, я не дочула…

— Три-дцять, — по складах відповів Урсу. І тільки вдруге відповідаючи, зрозумів, що спонукало Лучію повторити запитання: — Отже… двадцять плюс десять. Двадцять і десять, як могло б бути записано в документі, — спробував він пожартувати.

— Тоді чому ти впевнений, що обстежив також і дно? — цілком резонно спитав Дан.

— Бо я спустився далі без мотузки. Щаблі міцні, надійні, будьте певні.

— А куди вони доходять? — кинула Лучія лукаве запитання.

— До дна! — швидко відповів Урсу.

— Тоді мої розрахунки не підтверджуються… — ніби злорадно сказала Лучія.

— Які розрахунки? — перепитав у свою чергу Урсу.

— Деякі цифри із грамоти…

Усі витріщили на неї очі. В документі говорилося: «Потім гарненько лічи східці і тільки на передостанньому зупинися…»

— Ні, там нема тридцяти, може, тільки з двадцять п’ять східців, — уточнив Урсу.

— А яка відстань між східцями? — знову спитала Лучія.

— З метр…

— Ура! — вигукнув Дан. — Отже, в нас з’явилися шанси, Урсу! Чому ж ти кажеш, що обстежив і дно ями? Ти впевнений, що все зміг роздивитися при світлі ліхтарика? А може, саме там початок підземного коридора?

— Нема там ніякого початку! — сухо відповів Урсу. — Я був аж на дні. Це тільки колодязь, і квит! Ось, прошу, черепок від розбитого горщика, я взяв його на дні.

— А як же ти дістався туди? — здивувалася Марія.

— Там були… я видовбав кілька сходинок у стіні.

— Я знаю! — мимоволі вихопилося в Дана. — У колодязі повинен бути потік, про який говориться в грамоті. Хіба після речення про сходи не говориться про потік? «Потім зупинися біля потоку…»

— Ні! — остудила його Марія. — Хіба що в тому разі, коли Урсу бачив бузину, перш ніж дістатися на дно колодязя, тобто до потоку. Бо після сходів іде фраза: «Потім заблукай добровільно у лісі, повному бузини…» А де ж той ліс? Посеред криниці?

— Може, тому і вбили третього логофета… — намагався постояти за себе Дан. — Бо занадто вже він заплутав грамоту… Я перший здаюся, у мене вже голова йде обертом, я більше не можу…

— Браво!

Цього слова, вимовленого трохи насмішкувато, трохи весело, не сказав ніхто із чотирьох черешняків, що стовбичили на схилі горба. Здригнувшись, усі озирнулися і побачили того, хто тепер потрібен був їм більше, ніж будь-коли. Внизу, біля підніжжя горба, стояв і дивився на них, усміхаючись та взявшись у боки, високий, засмаглий юнак. Сорочку він тримав у руці, а майка змокріла від поту.

Віктор!

5

У похиленій хатині через дорогу від церкви Тік слухав розповідь старенької бабусі з поораним зморшками обличчям, із яструбиним носом та жвавими очима-намистинами.

— І що хоче цей бугай Сафту, любий мій?

— Він хоче знати, що то за пияк дав йому пакета…

— Отой осоружний, що погубив дні?..

— Той самий! — відповів Тік, ніскілечки не дивуючись.

— Велике цабе! Та той телепень у своїх дурнуватих штанах не тутешній, тобто колись був тутешній, але зараз живе в Бухаресті. Нишпорить у людей по кишенях на базарах. Нікчема, ламаного гроша не вартий… Пескуца Гитлан його звати.

— Він уже поїхав? — перелякано спитав Тік.

— Відтоді його тут ніхто більше не бачив. Правда, прислав листа з Бухареста, просить якісь папери з примарії.

— Гай-гай! — аж застогнав малюк. — А хто ж йому міг дати пакета?

— Атож, хто б йому міг дати, — задумалася баба. — Даскелеві придурки?.. Не думаю, бо вони цілий тиждень були в місті. Хирлявий Йордаке вже років із десять не виходить із хати. Кривий? Навряд, бо він сам ходить до міста що два дні. Це або Стеліан, або учитель із Шойменів. Хтось інший не міг йому дати. А навіщо це тобі треба знати?

— Дід Сафту хоче знати…

— Ти глянь на нього… Ти не прийшов би до мене з такими хитрощами, коли б не чув про бабу Аглаю. Ніби я не знаю, що тебе послала ота слониха Парушойка… Це хтось, мабуть, десь украв того пакета, еге? Бо тут усяке балакають…

Тік зрозумів, що єдиний шанс уникнути розпитувань — дати змогу бабі вибалакатись.

— А що ж тут говорять? — прикинувся малий зацікавленим. — Що його десь хтось украв?

— Кажуть, ніби завелися розбійники в наших краях, шукають скарби та грабують людей, коли захоплять увечері самотнього на дорозі. А один вівчар із таким довгим носом розповідав, ніби вони схопили навіть…

— Тут бродять розбійники? — стрепенувся Тік.

— Ну, може, й не зовсім тут, але й не далеко звідси… По той бік гір є Міжгір’я. Це недалеко від Шойменів.

— А там нема замку з білого мармуру?

— Цього я не знаю. А коли вже я не знаю… Є лише кілька старовинних печер, але то ще далі, аж за Смереками, вони ніби ще від часів наших пращурів.

— А що хочуть розбійники?

— Те, що і всі розбійники, — грабувати людей. А тут вони шукають ще й скарби. За моєї пам’яті у наших краях зловили чотири банди. Одна з них, Душанова, ще й різала людей, після того як пограбують та роздягнуть. Але я не чула, щоб крали й дівчат…

— А коли крали дівчат? — навмання спитав Тік.

— Так казав отой вівчар із довгим носом. Правда, потім він повернув на те, що то, мовляв, неправда, але спершу сказав комусь по великому секрету, нібито бачив на власні очі, як невідомі люди схопили дівчину в горах.

— Коли?

— Та не так і давно. Десь із тиждень тому. А чого це ти так зблід?

— Я? — ледве спромігся відповісти Тік. — Це, мабуть, від легенів. Бо я трохи хворий. А це правда про ту дівчину?

— Такі чутки ходять. А вівчар згодом клявся тому чоловікові, з яким говорив по секрету, що то неправда, мовляв, він помилився. І я сама вірю йому. Бо коли б то була правда про ту дівчину, то я знала б раніше від чабана… Може, йому й справді привиділося, хто його знає. Бо казав, що дівчина одягнута в білу сукню. Вони, привиди, отак і з’являються в білому… А чого ти, любий мій, знову так перемінився з лиця? Може, тобі дати якісь ліки?..

— Ні, красно дякую, це в мене від легенів…

— То, може, вип’єш кислого молока? Тобі стане легше.

— Ні, спасибі, я не голодний…

— Ну, а тепер ти мені скажи, навіщо Парушойці той пакет? Що вона хоче, слониха? Я ж все одно знатиму згодом.

Тік одразу ж схопився за бабину думку:

— Вона й мені не сказала. Коли дізналася, що я йтиму назад, то попросила спитати в діда Сафту, хто йому дав пакета.

— А ти куди йдеш?

— У… Шоймени… — відповів малюк, прикинувши, що так чи інак йому туди йти, бо треба побачитися з учителем.

— У Шоймени? Якраз туди, де тільки й мови, що про розбійників? А до кого ж ти йдеш?

Тік зразу згадав найпоширеніше в Шойменах ім’я:

— Там у мене є товариш, Шойму.

— Шойму? Це, мабуть, ковалів, бо тільки в нього є хлопці-школярі. Бачиш, я навіть знаю, що ти вчишся в технічному училищі, еге ж?

Тік не заперечував. Розпрощалися вони легко, бо на порозі хати з’явилися якісь бабусі. Мабуть, розвідниці баби Аглаї. Він щодуху подався на пошту посилати ще одну телеграму в перукарню «Гігієна», але зміст її істотно відрізнявся від першої: «Приїжджайте в Шоймени крп Послання справжнє Тік».

На лихо, телеграма не могла одразу потрапити до черешняків. Вони всі були у Вултурештах. Малий, звісно, не міг знати, що відбувалося в руїнах. Але здригався від думки, що вони можуть прибути занадто пізно до замку дівчини в білому.