Американська єврейська проза. Століття оповідань

Ґрейс Пейлі, донька іммігрантів, що втекли з Росії через свій політичний активізм, народилася у Бронксі й виросла на Мангеттені. Хоча вона й навчалася у Хантерському коледжі, Нью-Йоркському університеті та Новій школі соціальних досліджень (у Вістена Г’ю Одена), проте так і не отримала наукового ступеня. Пейлі рано вийшла заміж та народила двох дітей, близько двадцяти років була машиністкою і домогосподаркою і лише згодом стала знаною політичною активісткою (вона була членом Ліги спротиву війні[86]) та письменницею. Її доробок був відносно невеликим — три збірки оповідань протягом сорока років — однак майстерність Пейлі визнало широке коло критиків, а її вплив як письменниці, політичної діячки та вчительки був досить значним. Її історіям властивий делікатний баланс між глибоко серйозною темою і легким, дотепним, оманливо простим тоном оповіді. Вона написала такі книги: «Дрібні хвилювання чоловіка» (The Little Disturbances of Man), «Величезні зміни в останню хвилину» (Enormous Changes at the Last Minute) та «Пізніше того ж дня» (Later the Same Day). Нещодавно всі три збірки були об’єднані в одному томі: «Історії Ґрейс Пейлі» (The Stories of Grace Paley). Її роботи отримали багато відзнак, включно зі стипендіями Фонду Ґуґґенгайма та Національного фонду мистецтв. Пейлі є членом Американської академії мистецтв та літератури. Вона із великим успіхом викладала у Колумбії, Сиракузькому університеті та коледжі Сари Лоуренс, проводила лекції та читала власні роботи по всій країні, часто у зв’язку з політичними подіями. Зараз вона на пенсії та більшу частину року живе у Вермонті[87].

Прощавай, усіх благ!

Я була популярною у певних колах, каже тітка Роза. Стрункішою ніж зараз я не була, але моє тіло мало більшу пружність у ті дні. Коли прийде час, Ділі, нехай це не буде для тебе несподіванкою: зміни — це факт, перед яким нас ставить Бог. Від цього ніхто не втече. Тільки такі, як твоя мама, завжди стоять лише на одній нозі — вона не помічає, як збільшується клумак у неї позаду, і співає на вушко канаркам останні тридцять років. Та хто ж її слухає? Папа — в магазині. Ти і Сеймур зайняті собою. Тож вона й чекає на добре слово, сидячи на своїй вилизаній кухні, і думає: бідна Роузі…

Бідна Роузі! Якби моя сестричка скуштувала життя, то знала б, що моє серце давно отримало атестат зрілості, а між мною і моїм корсетом стільки таємниць, що усе її подружнє життя — просто дитсадок. Ти можеш завжди знайти мене в якомусь із готелів, в центрі чи на околицях. Кому потрібні ті апартаменти, щоб жити як служниця, тягати за собою ганчірку і чхати від пилу? У мене чудові стосунки з помічниками офіціантів, це набагато цікавіше, ніж порпатися вдома, різні люди навколо, у кожного своя мета…

А моя мета, Лілі, полягає в тому, що я ще колись давно сказала пані бригадирці таке: «Мадамцю, я сидітиму біля вікна, або не сидітиму взагалі». — «Якщо ти не сидітимеш де посадять, дівчинко, — стримано відказала вона, — то йди і стій на розі вулиці». І ось так закінчилася моя кар’єра у сфері пошиття одягу.

На наступну роботу я потрапила, бо відгукнулася на таку вакансію: «Потрібна вишукана молода леді, на середню зарплату, в культурній організації». Я поїхала трамваєм за вказаною адресою, це був Російський художній театр на Другій авеню, вони ставили лише найкращі п’єси на їдиші. Їм потрібна була продавчиня квитків, хтось такий, як я, хто любить публіку, але гостро реагує на шахраїв. Співбесідував мене менеджер, чоловік певного типу. Він одразу ж сказав: «Роузі Лібер, ви, поза сумнівом, вмієте впевнено подати себе!».

«У світі різні люди треба, містере Крімберг».

«Не трактуйте мої слова хибно, моя дівчинко, — сказав він, — я це високо ціную, дуже високо. Юна леді, якій бракує дечого спереду і ззаду, бо її кров настільки зайнята, зігріваючи пальці рук і ніг, що не має часу дістатися туди, де найбільше потрібна». Усім подобається, коли з ними по-доброму. Я сказала йому: «Лиш не грубіть мені, містере Крімберг, і ми укладемо хорошу угоду».

І ми уклали: дев’ять доларів на тиждень, склянка чаю щовечора, щотижня безкоштовний квиток для Мами, і я зможу ходити й дивитися репетиції, коли забажаю. Мої перші дев’ять доларів уже були в руках у бакалійника, готові мандрувати далі, коли Крімберг сказав мені: «Роузі, тут є один чудовий джентльмен, член нашого видатного театру, він хоче зустрітися з тобою, бо вражений, поза сумнівом, твоїми великими карими очима».

І хто ж це був, Лілі? Слухай далі, мені поперед очі постав Володя Влашкін, якого тоді називали Валентіно з Другої авеню. Я глянула на нього лише раз і сказала собі: «Де ж це єврейський хлопчик міг вирости таким великим?». — «У передмісті Києва», — відповів він мені. — «Як?». — «Моя мама вигодовувала мене до шести років. Я був єдиним хлопчиком у селі із таким ведмежим здоров’ям». — «Боже мій, Влашкіне, до шести років! Вона напевно мала там сухі сніданки з тертої пшениці, а не груди, бідна жінка». — «Моя мати була красунею, — відказав він, — її очі сяяли, як зорі». Він так умів висловлюватися, що сльози наверталися.

Після цього вступу Влашкін сказав до Крімберга: «Хто відповідальний за те, що ця прекрасна молода особа сидить у клітці?».

«Саме тут ми продаємо квитки».

«Тоді, Давиде, заходь туди і сам продавай квитки найближчі пів години. Я маю дещо на думці стосовно майбутнього цієї дівчини та цієї компанії. Іди, Давиде, будь хорошим хлопчиком. А ви, міс Лібер, прошу, ходімо до Фейнберга, вип’ємо по склянці чаю. Репетиції тривають так довго. Тиха інтерлюдія із приязною особою — справжня насолода для мене».

Тож він повів мене туди, до Фейнберга, одразу за рогом, там було так багато угорців, що аж памороки забивало. У задній кімнаті був стіл, накритий спеціально для нього. На скатертині господиня власноруч вишила: «Тут їсть Влашкін». Ми випили першу склянку чаю у цілковитій тиші, знемагаючи від спраги, і аж тоді я нарешті надумала, що сказати.

«Містере Влашкін, я бачила вас кілька тижнів тому в “Чайці”, ще до того, як почала працювати тут. Повірте, якби я була тією дівчиною, то й на хвилю не глянула б на того буржуазного молодика. Він міг би не брати участі у виставі взагалі. Як Чехов міг поставити його в ту ж виставу, що і вас, я не можу зрозуміти».

«Я вам сподобався? — запитав він, узяв мене за руку й ласкаво погладив, — добре, добре, отже, молоді особи усе ще люблять мене… ви любите й театр також? Добре. А ви, Роузі, ви знаєте, що маєте таку гарну руку, теплу на дотик, таку тонку шкіру, скажіть мені, чому ви кутаєте свою шию у шарф? Ви лише ховаєте своє молоденьке горлечко. Це ж не старі часи, дитино моя, щоб жити у соромі».

«А хто тут соромиться?» — запитала я, знімаючи хустину геть, однак моя рука одразу ж опинилася на тому місці, де раніше була хустина, бо, правду кажучи, то справді були давні часи, і я таки була з тої породи, що завжди палає від сорому.

«Випийте ще чаю, моя дорогенька».

«Ні, дякую, я вже як самовар».

«Дорфмане! — гукнув він по-королівськи, — принесіть цій дитині сельтерської зі свіжим льодом!».

Після цього я щотижня мала приємність пізнавати його краще й краще як особистість, а також — можливість побачити, як він працює. У той час надворі була осінь; у театрі все йшло повним ходом. Репетиції без кінця. Після того, як «Чайка» провалилася, відіграли «Продавця зі Стамбула» з великим успіхом.

Ось де леді втрачали голову. У вечір прем’єри, посеред першої сцени, одна мадамця — вдова, чи, може, її чоловік занадто довго бував на роботі — почала плескати й вигукувати: «Гей, гей, Влашкіне!» Дуже швидко піднявся такий шум, що актори мусили зупинити гру. Влашкін виступив вперед. Але не Влашкін постав перед очима людей, а молодший чоловік зі смолянисто-чорним волоссям, жвавий, невтомний, прудконогий, гострий на язик. За пів століття потому, у кінці вистави, він вийшов знову, сивий філософ, що пізнавав життя лише з книжок, а руки в нього — гладенькі, мов шовк… Я плакала від думки, що я — ніхто, а такий чоловік дивиться на мене з цікавістю.

Тоді я отримала невелике підвищення, оскільки він люб’язно замовив за мене добре слівце, а також за п’ятдесят центів за ніч я мала приємність разом із кузенами, ріднею та простими хлопцями, схибленими на сцені, стати частиною масовки і побачити так, як він бачив щовечора, сотні блідих облич, що чекають від нього почуттів, які змусять їх сміятися або схиляти голови в смутку.

Настав сумний день, коли я поцілувала Маму на прощання. Влашкін допоміг мені отримати пристойну кімнату біля театру, щоб жити більш вільно. Також мій видатний друг мав би місце, щоб відпочити якомога далі від шуму гримерок. Вона плакала й плакала.

«Це інший спосіб життя, Мамо, — сказала я, — крім того, мною керує любов».

«Ти! Ти — ніщо, паскудна дірка в сирі, ти мені будеш казати, що таке життя?!» — кричала вона.

Глибоко скривджена, я пішла від неї геть. Але я маю добру вдачу — ти знаєш, люди в тілі усі такі — добрі, і я подумала собі, бідна Мама… це правда, вона в житті бачила більше, ніж я. Вона вийшла заміж за того, хто їй не подобався, хворий чоловік, Бог уже покликав його душу. Він ніколи не мився. Від нього пахло нещастям. Зуби випали, волосся зникло, він зменшився, потроху зморщився, аж ось ми сказали йому «прощавай, усіх благ», і його зовсім не стало. І тепер Мама згадує про нього лише тоді, коли спускається до поштової скриньки під сходами, щоб забрати рахунок за електрику. На згадку про нього і з поваги до людства я вирішила жити заради любові.

Не смійся, ти, необізнане дівчисько.

Ти думаєш, мені було легко це зробити? Мені доводилося приносити Мамі бодай щось. Руфочка разом із твоїм папою відкладали на білизну, щось на ножі й виделки. Вранці я мусила займатися відрядною роботою, якщо хотіла бути самостійною. Тож я робила квіти. Щодня до обіду на моєму столі виростав цілий сад. Це була моя незалежність, дорога Лілі, квітуча, але без коріння, і з паперовим обличчям.

Тим часом Крімберг теж почав упадати за мною. Не сумніваюся, що він побачив успіх Влашкіна і подумав: «Ага, сезам відкрився…» Так само й інші у нашій компанії. Тоді за мною упадали Крімберг, про якого вже сказала, Карл Ціммер — він грав невинних молодих парубків у перуці, Чарлі Пілл — християнин, що потрапив у цей казанок випадково, він створював прекрасні декорації. «Колір — його друге ім’я», — казав Влашкін, як завжди влучно.

Я викладаю це все тобі, щоб показати, що твоя гладка стара тітка не божеволіла від самотності. У ті гамірні роки я мала друзів серед цікавих людей, які захоплювалися мною через мою молодість і через те, що я була першокласним слухачем.

Акторки — Рейзл, Марья, Естер Леопольд — цікавилися лише завтрашнім днем. За ними упадали багаті чоловіки, продюсери, увесь Швейний квартал; їхнє минуле — це подушечка для шпильок, майбутнє — вушко голки.

Нарешті настав день, коли я вже більше не могла втримати свою тактовність в узді. Я сказала: «Влашкіне, я чула від поштового голуба, що у тебе є дружина, діти, увесь набір».

«Це правда. Я не розказую історій і не прикидаюся».

«Це не було питання. Яка вона з себе, ця леді? Мені боляче запитувати, але розкажи мені, Влашкіне… це життя чоловіка, яке я не можу зрозуміти до кінця».

«Дівчинко, я казав вам сотню разів, що ця маленька кімната — обитель для мого збуреного духу. Я приходжу сюди, у ваш невинний притулок, щоб відпочити від розпашілого життя, що стало агонією».

«Ах, Влашкіне. Серйозно, серйозно. Хто ця леді?».

«Роузі, вона — прекрасна жінка середнього класу, хороша мати моїм дітям, їх троє, всі дівчатка, хороша куховарка, в молодості була вродливою, тепер уже не молода. Ви бачите, чи міг би я бути ще відвертішим? Я довіряю вам, дорога, свою душу».

Кілька місяців потому, на новорічному балу Російського клубу митців я зустріла місіс Влашкіну, жінку із чорним волоссям, зібраним у низький вузол, виструнчену і дуже гордовиту. Вона сиділа за маленьким столиком, промовляючи глибоким голосом до кожного, хто зупинявся на мить, щоб поговорити. Її їдиш був ідеальним, кожне слово виточене, як особлива коштовність. Я дивилася на неї. Вона помітила мене, як помічала всіх, холодна, як різдвяний ранок. Потім вона втомилася. Влашкін викликав таксі, і я більше ніколи її не бачила. Бідна жінка, вона не знала, що я стояла з нею на одній сцені. Вона не знала, якою отрутою я була для її ролі.

Пізніше тієї ночі, стоячи перед своїми дверима, я сказала Влашкіну: «Досить. Це не для мене. Мене від цього нудить. Я не руйнівниця домашніх вогнищ».

«Дівчинко, — сказав він, — не будь дурненькою».

«Ні, ні, прощавай, усіх благ! — відказала я, — щиро тобі кажу».

Тож я пішла до Мами й залишилася там на тижневу відпустку, поприбирала в усіх шафах і відшкребла усі стіни, поки фарба не злізла. Вона була дуже вдячна, та все ж її важке життя змусило її сказати: «Тепер ми бачимо, чим усе скінчилося. Якщо ти живеш як бродяга, то врешті-решт стаєш безумцем».

Через кілька днів я повернулася до звичного життя. Коли ми зустрічалися, я і Влашкін, то лише казали одне одному «привіт-бувай», і протягом наступних кількох сумних років ми лише кивали одне одному головою, ніби казали: «Так, так, я знаю тебе».

Тим часом на кону була цілком нова стратегія, яку вигадали твоя мама і твоя баба: хлопці. Твій власний батько мав брата, ти ніколи його не бачила. Рубен. Серйозний молодик, носив свій ідеалізм замість капелюха й пальто. «Роузі, я пропоную тобі нове, велике, вільне, щасливе, незвичне життя». — «Яке?». — «Зі мною, ми піднімемо піски Палестини, щоб створити націю. Це земля майбутнього для нас, євреїв». — «Ха-ха, Рубене, тоді я готова вирушати прямо завтра». — «Роузі! — каже Рубен, — нам потрібні такі сильні жінки, як ти, матері й фермерки». — «Ти мене не надуриш, Рубене, насправді тобі потрібні тягові коні. Але для цього тобі треба більше грошей». — «Мені не подобається твоє ставлення, Роуз». — «У такому разі — йди, процвітай і розмножуйся. Прощавай».

Ще один хлопець — Йонкель Гурштейн, підтягнутий, він завжди виряджався так, щоб разити наповал, з таким азартним характером. У ті часи — мені здається, що це було вчора — молоді дівчата носили спідню білизну, що була як Баттл-Крік[88], штат Мічиган. Проте для нього це було справою кількох секунд. Де він так натренувався, єврейський хлопчик? Сьогодні, я гадаю, це усе простіше, Лілі? Боже мій, я ж нічого не розпитую у тебе — які ми вразливі…

Що ж, моя люба, ти вже й сама маєш знати: що б ти не робила, життя ніколи не зупиняється. Хіба що може присісти на хвилинку й помріяти. Поки я казала усім цим дурненьким молодикам: «ні, ні, ні», Влашкін поїхав у Європу й гастролював там кілька сезонів… Москва, Прага, Лондон, навіть Берлін — що вже був досить песимістичним місцем. Коли він повернувся, то написав книгу, ти можеш взяти її в бібліотеці навіть зараз, «Єврейський актор за кордоном». Якщо одного дня тобі стане цікаво, як минали мої самотні роки — можеш прочитати її. Так ти відчула б, що то за чоловік. Ні, ні, про мене він не згадує. Зрештою, хто я така?

Коли книга вийшла, я зупинила його на вулиці, щоб привітати. Але ж я не лицемірка, тож я вказала також на егоїзм багатьох пасажів — навіть критики говорили щось у цьому дусі.

«Слова нічого не варті, — відповів мені Влашкін. — Та й хто такі ці критики? Скажіть мені, чи вони самі можуть творити? Не згадуючи вже про те, — продовжував він, — що є рядок у Шекспіра, в одній з його п’єс про величну історію Англії. У ньому мовиться: “Про себе дбати, пане, менший гріх, аніж себе занедбувать, повірте[89]”. Ця ідея з’являється і в наші часи, у моралістичних послідовників Фрейда. …Розочко, ви слухаєте? Ви поставили запитання. До речі, ви дуже добре виглядаєте. Як сталося, що ви досі без обручки?».

Після цієї розмови я пішла далі у сльозах. Але ця вулична перемова стала щасливою основою для подальших бесід. Щодо багатьох речей… Наприклад, керівництво — дуже вузьколобе — більше не воліло давати йому ролі деяких молодих чоловіків. Дурники. Що ті молодчики можуть знати про життя, щоб бути такими ж молодими, як він?

«Роузі, ах, Роузі, — сказав він мені одного дня, — годинник на вашому рожевому, ах, рожевому обличчі говорить мені, що вам вже тридцять».

«Ці стрілки не поспішають, Влашкіне. На тижні, напередодні четверга, мені було тридцять чотири».

«Ось як? Роузі, я хвилююся за вас. Я вже давно маю на думці поговорити з вами. Ви втрачаєте свій час. Розумієте? Жінці не варто втрачати свій час».

«Ох, Влашкіне, якщо ти — мій друг, то що таке час?».

На це він не мав що відповісти, лише зачудовано подивився на мене. Натомість ми подалися до мого нового помешкання на 94-й вулиці, досі сповнені інтересу, але не з такою швидкістю, як раніше. Ті самі фотографії на стіні, усі з Влашкіним, тільки тепер усе було пофарбоване в червоне і чорне, дуже стильно, і нова оббивка.

Кілька років тому вийшла книжка іншої учасниці тієї чудової компанії, акторки, що дуже добре вивчила англійську й подалася у центр міста, — Марьї Кавказ, у якій вона розповідає певні речі про Влашкіна. Наприклад, що він був її коханцем одинадцять років, і вона не соромиться писати про це. Безвідносно до нього, до його дружини та дітей, чи навіть інших людей, які також можуть мати почуття щодо цього.

Ну, Лілі, не дивуйся. Це називається правдою життя. Душа актора має бути як діамант. Що більше облич вона має, то більше сяє його ім’я. Дорогенька, немає жодних сумнівів у тому, що ти закохаєшся й вийдеш заміж, матимеш кілька діток і будеш вічно щаслива, аж поки не помреш від втоми. Більшого такі люди, як ми з тобою, і не мусять знати. Але такі видатні актори, як Володя Влашкін… щоб виконувати свою роботу на сцені, йому потрібна практика. Тепер я розумію, що для нього життя — це репетиція.

Я сама, коли побачила його у виставі «Свекор», — старшого чоловіка, закоханого у милу молоду дівчинку, дружину його сина, яку зіграла Рейзл Мейзел — я плакала. Те, що він говорив цій дівчинці, як він нашіптував ці ніжності, як уся його пристрасть була на обличчі… Лілі, усе це він пережив зі мною. Кожне слово було тим самим. Ти можеш собі уявити, як я пишалася.

Тож історія добігає кінця.

Вперше я помітила це на обличчі своєї матері: паскудний почерк часу, нашкрябаний вгору й вниз на її щоках, впоперек її чола — навіть дитя прочитало б, що там написано: стара, стара, стара. Але ще більше моєму серцю боліло бачити, що та сама реальність нашкрябана на прекрасних рисах Влашкіна.

Спершу розпалася компанія. Театр закінчився. Естер Леопольд померла через те, що була дуже стара. У Крімберга був серцевий напад. Марья подалася на Бродвей. Крім того, Рейзл змінила ім’я на Роселін і стала комедійною зіркою у кіно. Сам Влашкін не мав куди подітися, тож пішов на пенсію. Як казали у газетах: «Актор, якому не було рівних, писатиме мемуари та проведе свої останні роки у лоні сім’ї, серед своїх процвітаючих онуків, насолода для люблячого ока його дружини».

Це журналістика.

Ми влаштували на його честь прекрасний званий обід. На цьому обіді я сказала йому востаннє, як я думала: «Прощавай, дорогий друже, ти був сенсом мого життя, але тепер ми розлучаємося». А собі я сказала далі: «Скінчилося. Тепер це твоє самотнє ложе. Ложе гладкої п’ятдесятирічної жінки, як-то кажуть. Ти сама це зробила. З цього самотнього ложа ти нарешті потрапиш на ложе не таке вже й самотнє, наповнене мільйонами кісток».

І що сталося тепер? Вгадай, Лілі. Минулого тижня, коли я прала спіднє у балійці, задзеленчав телефон.

«Перепрошую, чи це Роуз Лібер, що раніше була пов’язана з Російським художнім театром?».

«Так, це я».

«Ну, ну, як поживаєте, Роуз? Це Влашкін».

«Влашкін! Володя Влашкін?».

«Власною персоною. Як ви, Роуз?».

«Жива, Влашкіне, красно дякую».

«Усе добре? Справді, Роуз? Ваше здоров’я в порядку? Працюєте?».

«Здоров’я у мене першокласне, зважаючи на вагу, яку йому доводиться носити. Вже кілька років, як повернулася до витоків, працюю у сфері пошиття одягу».

«Дуже цікаво».

«Слухай, Влашкіне, скажи мені правду — що в тебе на думці?».

«У мене на думці? Роузі, я розшукую давнього друга, старого сердечного компаньйона давніх щасливих днів. Моя ситуація, до речі, змінилася. Я на пенсії, як ви знаєте. Крім того, я тепер вільний чоловік».

«Що? Що ти маєш на увазі?».

«Мадам Влашкіна подала на розлучення».

«Що на неї найшло? Ти почав пити, чи вживаєш щось від меланхолії?».

«Вона розлучається зі мною через подружню зраду».

«Але, Влашкіне, пробач мені, не ображайся, але ти провів сімнадцять чи може вісімнадцять років зі мною, і навіть зі мною, усі ці нісенітниці — полуденні мрії та опівнічні кошмари — усе це було здебільшого лише заради приємних розмов».

«Я звернув її увагу на це. Моя люба, сказав я, мій час минув, моя кров така ж всохла, як і кістки. Правду кажучи, Роуз, вона не звикла, що я ошиваюся поблизу цілими днями, голосно зачитуючи уривки з газет про цікаві події наших часів, чекаючи на сніданок, чекаючи на обід. Тож щодня вона дратувалася усе більше й більше. Увечері розлючена стара леді подає мені мою вечерю. У неї є інформація за останні п’ятдесят років, щоб добряче наперчити мій суп. Вочевидь, у театрі був Юда, який щодня нашіптував їй: “Влашкін, Влашкін, Влашкін…”, і поки моє серце огортали його усмішки, він був на телефоні, передаючи моїй дружині чергову дозу пліток».

«Такий дурний кінець, Володю, у такої жвавої історії. То які в тебе плани?».

«Перш за все, чи міг би я запросити вас на вечерю і в театр — у центрі, звісно? Після всього… ми ж з вами старі друзі. Я маю гроші на розваги. Усе, чого забажає ваше серце. Інші — як суха трава, північні вітри часу підточили їхні серця. Від вас, Роузі, я пригадую лише добро. Тим, чим жінка має бути для чоловіка, ви були для мене. Як вважаєте, Роузі, пара давніх товаришів, як ми з вами, могли б насолоджуватися гарними часами серед матеріальних благ цього світу?».

Моя відповідь, Лілі, за хвилю була готова. «Так, так, заходь до мене, — сказала я. — Запитаєш, де кімната біля розподільного щитка, побалакаємо». Тож він прийшов того вечора і приходив щовечора того тижня, ми говорили про його довге життя. Навіть наприкінці він лишається неймовірним чоловіком. І, як усі чоловіки, до кінця намагається вийти сухим із води.

«Слухайте, Роузі, — нещодавно закинув він мені, — я був у шлюбі зі своєю дружиною майже півстоліття, ви можете собі уявити? Що в цьому було хорошого? Подивіться на усю цю гіркоту. Чим більше я думаю про це, тим більше мені здається, що ми були б дурнями, якби одружилися».

«Володю Влашкіне, — сказала я йому прямо, — коли я була молода, то зігрівала твою замерзлу спину багато ночей поспіль, не питаючи нічого. Ти визнай це, я нічого не вимагала. Я була м’якосердою. Я не хотіла, щоб мене називали Роузі Лібер, руйнівниця сімейних вогнищ. Але зараз, Влашкіне, ти — вільний чоловік. Як ти можеш просити мене їздити з тобою потягами у незнайомі готелі, поміж американців, коли я не твоя дружина? Як тобі не соромно!».

Тож тепер, дорога Лілі, перекажи цю історію своїй мамі, своїм молодим голосом. Від мене вона не хоче чути ні слова, лише кричить: «Я зомлію, я зараз зомлію!». Перекажи їй, що в мене, врешті-решт, є чоловік, якого, як усі знають, жінка мусить мати хоча б раз за все життя.

Боже мій, я вже спізнююся. Поцілуй мене. Зрештою, я бачила, як ти виростала з малої зернини. Тож скажи мені кілька теплих слів у день мого весілля. Довгого й щасливого життя. Багато років любові. Обійми маму, перекажи їй від тітки Рози: «Прощавай, усіх благ!».

Переклад Дарії Литошенко