Американська єврейська проза

Стенлі Елкін народився у Нью-Йорку, хлопчиком переїхав до Чикаго, де навчався в середній школі, а згодом — в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні. Творчість Елкіна впродовж усієї його кар’єри відзначається власним літературним стилем — при тому, що його докторська дисертація була присвячена Вільяму Фолкнеру. Елкін — автор сімнадцяти книг, зокрема романів (Boswell, The Dick Gibson Show, The Franchiser, George Mills, The Magic Kingdom, The Rabbi of Lud, The MacGuffm і Mrs. Ted Bliss), а також збірок новел (Searches and Seizures, The Living End та Van Gogh’s Room at Arles), оповідань (Criers and Kibbitzers, Kibbitzers and Criers) та есеїв (Pieces of Soap). Один із видатних серйозно-комічних письменників нашого часу, Стенлі Елкін двічі здобував премію Національного кола літературних критиків і тричі був фіналістом конкурсу на здобуття Національної книжкової премії. Протягом останніх тридцяти п’яти років Елкін живе з дружиною, художницею Джоан Елкін, і дітьми в Сент-Луїсі, де викладає літературну творчість й історію літератури в Університеті Вашингтона.

Серед свідків

Готельний дзвінок до сніданку не розбудив його. Розбудив готельний соціальний директор[151]. Цей чоловік мав певний дар. Де б він не проходив, гудки гуділи, дзвони дзвонили, свистки свистіли. Просто якась пожежна сигналізація, подумав Премінгер.

Премінгер зосередив погляд на сріблястому свистку, що звисав з шиї чоловіка, який нахилився над ним, — блискучому, галасливому символі влади на майстерно виконаному саморобному пластиковому ремінці. «Табір Каягога[152]?» — спитав він.

«Ти про що?».

«Ви були в таборі Каягога? Ваш ремінець нагадує табір Каягога сорок першого року. Фіолетове та зелене на тлі білого пластику».

«Та давай вже, хлопче, прокидайся».

«Я не сплю».

«Гаразд, — почав чоловік, — ти, мабуть, думаєш, що це дивно, коли соціальний директор заходить до кімнати такого гостя, як ти».

«Ми всі американці», — пробурмотів Премінгер.

«А справа в тому», — продовжував той, — «що я хотів дещо з тобою обговорити. Але насамперед я хочу, щоб ти зрозумів: Біберман не знає, що я тут. Він мене до цього не підбурював. Власне кажучи, він, мабуть, звільнив би мене, якби знав, що я збираюся сказати, але… Господи ти боже мій, Річарде, це ж сімейний готель, якщо ти розумієш, про що я». Це «господи ти боже мій, Річарде» нагадало Премінгеру тих професійних співробітників ХСМЛ[153] у фірмових футболках, що ставляться до своєї божби свідомо та ощадливо. «Те, що сталося вчора, чесно кажучи, могло би вбити такий маленький готель, як цей. Десь у великому, такому, як “Гроссінгер”, це нічого б не значило. Це проковтнули б непомітно, правда ж? Ти можеш сказати, що це взагалі не моя справа, але Біберман добре до мене поставився, і я не хочу бачити його в халепі. Він забрав мене з клубу в Джерсі й привіз сюди. Я не збираюся хаяти свою професію, але треба дивитися правді в очі: можна дожити до старості, так і не піднявшися в шоу-бізнесі вище за Гудзон-театр. Він одного разу побачив мій матеріал, йому сподобалося, він сказав, якщо я поїду з ним, то зможу потім переробити щось із кращого на мюзикл, наприклад. І він дотримав свого слова. Свобода дій. Необмежена. Абсолютно необмежена, Річарде. Ну, ти сам знаєш, ти ж чув ці комічні арії з речитативом. Це добрий матеріал, хіба ні? В горах такого не почуєш. Воно, звісно, непристойне, але талановите, правда ж? Ця шалена Естелла не вміє співати, в неї немає класу, ми обидва це знаємо, але матеріал є, так? Він є». Він вважав, що всі тільки й мріють взяти його на роботу.

«І що?» — спитав Премінгер.

«Гаразд, — сказав соціальний директор ніяково, — я піду, а ти одягайся. Я тільки хотів сказати — ти ж знаєш, як я ставлюся до цього дядька, тому й попереджаю тебе, що можуть бути якісь розмови. Ну, там місіс Франкель і все це збіговисько… Якщо щось почуєш, затуляй їм пельку, зрозумів? Пояснюй їм». Він повернувся й пішов до дверей.

Премінгер хотів спитати «Що пояснювати?», але було вже пізно. Соціальний директор уже вийшов. Було чутно, як у коридорі він стукає до сусіднього номеру. Там щось зашурхотіло, й за мить хтось підійшов до дверей. Премінгер почув рипіння ручки та дверних петель, нутряне зітхання дерева, коли двері розчинилися навстіж, і вступне мурмотіння соціального директора, який щось нерішуче пояснював і вибачався. Намагаючись розібрати слова, Премінгер помітив, як голос директора змінюється, стає гучнішим і впевненішим і зрештою набуває того тону дешевої конспіративності, який був його лінгва-франка[154]. «Між нами кажучи…» — мабуть, говорив він тепер, хитрувато підморгуючи й, можливо, навіть торкаючись пальцем грудей співбесідника.

Премінгер знову відкинувся на подушку, забувши про соціального директора. За кілька хвилин він почув довгий голосний дзвінок — друге запрошення до сніданку. Це було останнє попередження готелю «Біберман», і знову в ньому була чутна настирливість пожежної тривоги. Одного разу він сказав Нормі: якщо в готелі станеться пожежа й вони ввімкнуть пожежну сигналізацію, постояльці, згідно зі своїм умовним рефлексом, вирушать до їдальні. Ну, його з ними, в усякому разі, не буде, подумав Річард Премінгер, готельний одинак. Вони ходили, грали, їли у неймовірній згуртованості, з підозрою і навіть страхом дивлячись на тих, хто тримався осібно, хто вибачався й відмовлявся. Вони навіть у кіно до міста їздили групами осіб по десять. Він бачив, як вони набивалися в мікроавтобуси, а в кінотеатрі передавали одне одному по рядах шоколадні батончики, пакетики з арахісом, жувальну гумку. Разом із Нормою він потім спостерігав за ними в кав’ярні з морозивом, де вони були схожі на почесних гостей на весільному бенкеті, сидячи за столиками, які офіціант зсунув разом на їхню вимогу. Якби було можна, вони й коханням займалися б усі разом в одному великому ліжку, зітхаючи між кульмінаційними моментами: «Хіба не чудово? Гей, народе, хіба не чудово?».

Він вирішив дозволити собі невеличку ексцентричність — знехтувати попереджувальним дзвінком і не піти на сніданок. В нього виникло якесь знайоме відчуття, воно було в нього вже кілька ранків поспіль, й він боявся, що воно розвіється. Це було відчуття глибокого, справжнього задоволення — як тоді, коли прокидаєшся й тобі не треба йти до ванної. Спочатку він поставився до цього з підозрою, як до якогось симптому старої хвороби, що раптом повторився. Але потім йому вдалося визначити його. Це було відчуття з дитинства: так прокидаються хлопчики — миттєво, цілком, з усвідомленням якогось нового факту в своєму житті. Якщо висловити це одним словом — він був збуджений.

І ось він почав свою ранкову інвентаризацію самого себе. Таким був його спосіб іти в ногу зі своєю географією. Спочатку він спробував визначити джерело свого нового відчуття, але крім того очевидного факту, що він уже не в армії і повернув собі те, що інші назвали б його свободою, він насправді нічого не зрозумів. Але він знав, що йшлося не просто про свободу або принаймні не про цей тип свободи. І не про його плани на майбутнє, бо він їх не мав. Але, обмірковуючи це, він почав потроху усвідомлювати можливу причину свого задоволення. Його плани щодо себе були туманні, але він був молодим і здоровим (у готелі літні чоловіки напівжартома пропонували помінятися з ним місцями). Йому треба було лише дозволити чомусь відбутися, чомусь несподівано трапитися. Нічим не зв’язаний, він міг просто повільно дрейфувати, поки не натрапить на свою долю, як щаслива жертва корабельної аварії натрапляє на уламок щогли. Це скидалося на ще одну з тих мандрівок до дивних міст, які він полюбляв. Він ніколи не захоплювався природою. Здолати гірський хребет він міг лише в тому випадку, якщо на іншому боці було якесь місто, а водний простір — якщо він завершувався портом. У містах він міг вирушати до старих кварталів, до нетрів або заводських районів, проходити повз залізничні товарні станції на шляху до відкритих усім вітрам околиць, де з вікон у розпачі визирала біднота. Він міг заходити в їхні обшарпані під’їзди й роздивлятися імена на поштових скриньках. Одного разу, коли він у сутінках блукав серед якихось нічліжок, де з дверей на нього із незворушним виглядом витріщалися волоцюги, хтось схопив його за руку. Повернувшись, він побачив старого жебрака, який уп’явся в нього недобрим поглядом. «Дайте грошей», прохрипів старий придушеним голосом. Премінгер завагався й побачив, як кулак старого став повільно й загрозливо наближатися до нього. Він подумав, що зараз його вдарять, але стояв нерухомо й чекав, що буде далі. За кілька дюймів від його обличчя кулак розтулився, перевернувся й перетворився на простягнуту долоню. «Грошей», сказав старий. «Благослови вас Бог, сер. Допоможіть старій людині. Допоможіть мені. Допоможіть». Премінгер пам’ятав, як дивився в цю долоню. Вона була м’яка, неймовірно млява — рука (дивна річ!) багатої людини. Волоцюга почав скиглити якусь історію про змарноване життя, про згаяні можливості, про якісь втрати та помилки. Премінгер слухав, як зачарований, весь час дивлячись у цю долоню, яка так і залишалася в кількох дюймах від нього. Нарешті рука старого затремтіла, ще більше наблизилася до нього, а потім, знову стулившись, безпорадно впала вздовж його тіла. Премінгер був у захваті.

Розмова в сусідньому номері на мить припинилася. Потім хтось підсумував сказане, і чийсь приємний голос погодився. Угоду було укладено. Двері відчинилися, й соціальний директор, посвистуючи, вийшов у коридор.

Невдовзі Премінгер почув у коридорі інші голоси. Це були, мабуть, постояльці, що йшли на сніданок. Він знову відчув задоволення від своєї ексцентричності й посміхнувся ідеї спробувати продемонструвати її Біберману (він подумав про корт для шафлборда[155] та тріщину в цементі, яка вигиналася там, мов норовлива літера S, біля ледь помітних, знебарвлених цифр, про обтріпані окрайки на тенісних сітках й іржу на ланцюгах, які їх тримали, про потинькований головний корпус, який, мабуть, завжди виглядав анахронізмом, недоречним серед цих зелених, розкішних гір). Це було трохи схоже на спробу бути ексцентричним у Коні-Айленді[156]. Він знав, що деякі місця продають убогість за високими цінами; тут же ви розраховували на знижку.

Премінгер бачив вирази облич гостей, коли вони виходили з готельного автобуса. Вони приїжджали, зраджуючи самих себе, сповнені сумнівів, не впевнені у своїх шансах, із болісною надією на зміни, на якийсь несподіваний поворот фортуни. Згодом вони жартували над цим. Чого можна було очікувати, питали вони, від гори, де на вершині немає ні Бронкса, ні Брукліна? Сам Премінгер знав, навіщо приїхав. Він чув обнадійливі історії про знуджених гарячих матусь, про жадібних до чоловіків тіточок, про секретарок на останній стадії дівоцтва…

В армії він знав хлопця на ім’я Філ — шахрая-аматора, який прагнув стати професіоналом і дивився на гори, як свого роду візіонер. Премінгер згадував одну розмову із ним, коли одного вечора під час початкового курсу військової підготовки вони сиділи в крамниці військової бази, втішаючись безалкогольним пивом. Філ спитав його, що він збирається робити після армії. Премінгер був змушений відповісти, що не знає, й Філ подивився на нього із сумнівом. Він не міг зрозуміти, як можна не підготуватися до таких важливих речей. Премінгер поставив йому те саме запитання, очікуючи почути якусь зворушливу казочку про вечірню школу, але Філ здивував його, виклавши ретельно розроблений план. Йому потрібен був лише кадилак.

«Кадилак? — спитав тоді Премінгер. — А де ти візьмеш гроші?».

«Ні, ви тільки послухайте! Ти що думаєш — я завжди був в армії?».

«А чим ти раніше займався?».

«Чим займався? Я був коридорним у готелі. У горах коридорний заробляє за сезон тисячу п’ятсот — тисячу шістьсот. А якщо він робить ставки, то додай ще п’ятсот».

«Ти робив ставки?».

«Не свої. Я був типу посередником для одного хлопця. Я пропрацював коридорним п’ять сезонів. Збирав на машину, розумієш? Ну, й тепер маю достатньо, і на одяг теж. Коли в тебе білий кадилак-кабріолет із чорною обивкою та золотою фурнітурою, ти не можеш сидіти за кермом у джинсах. Мені потрібна буде майже штука баксів лише на гардероб. Коли відслужу в армії, візьму свій кадилак і повернуся в гори. Там, мабуть, сотні готелів. Буду просто їздити між ними, поки не побачу дівчину, яка виглядає хоча б на пару баксів. Я її клею, починаю охмуряти — уловлюєш? Ми об’їжджаємо в машині з відкинутим верхом всі ці чудові готелі — “Гроссінгер”, “Конкорд”, де всі коридорні знають мене, ми з’їдаємо чудовий сніданок і домовляємося на вечір. Потім я забираю її ввечері, і ми знову їдемо до готелів… У них в усіх там у горах є ці безкоштовні розваги… Але весь час я поруч із нею такий буцімто стриманий, тихий, дуже сумний. І вона врешті-решт не може не спитати, що трапилося, правда ж? Ну, я їй кажу — не звертай уваги. Але виглядаю чим далі, тим більш нещасним, і вона напосідає на мене: в чому, мовляв, справа, може, вона щось не те сказала, не те зробила? Тоді я кажу їй: “Розумієш, люба, я не хотів псувати тобі вечір, але бачу, що доведеться розповісти. Це через кадилак. Мені залишилося зробити останній платіж, і він наш. А в мене цього місяця скрутні обставини. Я позичив гроші одному хлопцеві та ще й спустив кількасот баксів на одній конячці на тому тижні. І пропустив платіж. Мені сьогодні дзвонили — вони заберуть у мене машину за несплату, якщо не отримають грошей завтра. Чорт забирай, я б цим не переймався, сонечко, але я кохаю тебе і знаю, який кайф для тебе на ньому кататися”. Ну, ти ж розумієш, дівчина у відпустці, в неї ж повинно бути кілька баксів у валізі, так? І рано чи пізно вона скаже: “Можливо, я зможу тобі щось позичити. Скільки тобі треба?” А я скажу їй, що це безумство, що вона навіть не знає мене, але все ж таки згадаю, що мені треба баксів шістдесят. Ну, й тут вона, звісно, відчує полегшення, що не більше, й викладе мені грошенята. Вона ж думатиме, що за шістдесят баксів я вже в неї в кишені, що ми практично заручені і все таке. Штука в тому, що для завершення справи мені треба з нею переспати. Це для мене гарантія того, що вона потім не намагатиметься відшукати мене. Ці дівчата так трусяться над своєю репутацією! А я можу її просто знищити. Це легко. Ось і вся схема. А наступного дня поїду до нового готелю. Якщо пощастить, так можна провести весь сезон. А потім, взимку, є Маямі».

Премінгер посміхнувся, згадуючи ентузіазм Філа. Це була до біса гарна ідея, і йому варто було би постежити за білим кадилаком-кабріолетом. Але що важливо — десь у цьому приголомшливому плані приховувалося тверезе, консервативне мислення, мислення людини, яка знає свою географію, яка бачить свої умовні позначки у справжньому, об’єктивному світлі фар кадилака. Цей план міг спрацювати. Він був — на свій жахливий кшталт — здійсненним, і Премінгер підбадьорив Філа. І хоча сам він, звісно, приїхав не за грошима, але теж сподівався витрусити з небес трохи насолоди. Він хотів, якщо коротко, перепихнутися з єврейкою, і ще раз, і ще — до нестями. «Нестяма» — це було, втім, щось нове у його житті, і поки що в нього це не дуже добре виходило. Єдине, в чому він міг бути впевненим, — що він дає на це згоду.

«Що ж», думав він, граючи в свою приємну ранкову гру, «в усякому разі я в новому місці, і тут принаймні є Норма».

Думаючи про Норму, він відчув якісь побоювання. Кепкувати з її відчаю було надто легко. Вона була, що не кажи, останньою у своєму роді — секретарка у відпустці, перезріла діва, єдина дівчина в усій цій клятій родині, яка не пройшла усипаним квітами проходом у Бронксі, посеред розкоші, що йде по чотири долари за тарілку, до найвищого щастя — балдахіну з квітів, аби зв’язати себе обітницею того, що вона може назвати своєю вірністю. Краса — це вірність, а вірність — це краса, й це все, що відомо на землі, й усе, що треба знати. І Норма, думав він, на порозі критичного віку, спробувавши всі інші способи — походивши самотньо на танці в спортзалі єврейської школи, прочитавши й засвоївши «Часопис Американської медичної асоціації» за квітень, аби підтримати інтелектуальну бесіду з племінником материної подруги, спітнілим інтерном зі шпиталю «Бельвю», припинивши голити пахви, бо це боляче, — кинулася в обійми готелю «Біберман» і його, Премінгера.

Він витягнувся в ліжку. Під простирадлом він ворушив пальцями ніг і спостерігав, як опуклості на ньому змінюють форму, немов гірські хребти, що раптово пересуваються. Сонячне світло смугами лежало на його грудях. Він підвівся з нагрітого сонцем ліжка, й тонкі смужки світла від жалюзі поповзли по його тілу вгору.

Премінгер став одягатися, але помітив, що вікно в його кімнаті на першому поверсі відчинене. Він боязко наблизився до нього й потягнув за мотузку жалюзі, аби спрямувати сонячне світло вниз. Побачивши чималу групу пожильців, що стояли поряд із порожнім басейном, він завмер. Він пам’ятав таємничі попередження соціального директора й трохи здригнувся, мимоволі згадавши ту ніякову й болісну сцену, яка вчора шокувала їх усіх. Чи не це було причиною того нового збудження, з яким він прокинувся, запитував себе Премінгер.

Він навіть трохи знав цю дитину: дівчинка з матір’ю сиділи за сусіднім столом у їдальні. Одного разу він звернув увагу Норми на це гарненьке дівча. Смерть дівчинки і відчайдушний лемент її матері (вона недоладно трусила перед собою складеними долонями, немов гравець у кості) налякали його. Він прибіг із тенісного корту з ракеткою в руках. Перед ним були блискучі на сонці спини інших відпочивальників. Він протиснувся крізь них, допомагаючи собі ракеткою, й опинився на внутрішньому боці цього кола, але, побачивши посиніле обличчя дівчинки в обрамленні мокрого жовтого волосся, що пристало до нього, відсахнувся, піднявши ракетку перед обличчям, щоб захистити очі. Він не міг вибратися назад, бо позаду тіснилися люди, і тому безпорадно відвернувся й був змушений дивитися, як місіс Голдстоун, мати дівчинки, запитує кожного, чому це трапилося, благає, обвинувачує, а потім мовчки знову повертається до дівчинки, схиляється над нею й дає їй ляпаса. Він чув жахливо спокійний голос, коли вона шпетила мертву доньку: «Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся». Він дивився на матір, що сиділа над дівчинкою навпочіпки, — непристойно, як людина, що спорожнюється в лісі. Вона безнадійно опиралася пожежникам, які прийшли забрати дівчинку, а коли вони її унесли (її тіло гротескно підстрибувало на ношах), він побачив, як мати намагається обійняти мокрий слід від тіла дитини на цементі. Коли люди, що скупчилися навколо неї, демонструючи своє співчуття, простягали руки, щоб утішити її, вона відверталася.

Премінгер відступив від вікна. Кілька людей з учорашніх знову були там. Боже мій, подумав він, вони влаштовують спектакль.

Він упізнав серед цих людей місіс Франкель. Вона була у своєму міському одязі й виглядала розпареною і незугарною, стоячи поряд із порожнім плавальним басейном готелю «Біберман». Вона, схоже, запекло сперечалася, у своєму збудженні забувши про великий ридикюль, що висів у неї на руці й неймовірним чином повторював усі її розлючені рухи. Сонце потрапляло на грані камінців її важкого браслету й кидало яскраві відблиски в очі Премінгеру, коли вона вказувала в напрямку басейну. Він не знав, про що вона говорить, але досить легко міг це собі уявити, бо чув її наскоки раніше. Вона була схожа на представницю якоїсь політичної партії, що завжди перебуває в опозиції.

За мить Премінгер помітив ще щось. Позаду збудженого натовпу, що зібрався навколо місіс Франкель, він побачив Бібермана, який стояв осторонь зі схиленою набік головою й виразом стривоженої зосередженості на обличчі. Він мав вигляд захисника, змушеного вислуховувати в іноземному суді свідків, мови яких не розуміє. Поруч із ним стояв соціальний директор, насуплений, як роздратований адвокат.

Премінгер повернувся й продовжив одягатися.

Коли він підійшов до головного корпусу, інші завершили свій сніданок і вже перебували на позиціях, які мали допомогти їм дотягнути до обіду. На довгій веранді перед головним корпусом, у затінку, люди сиділи у важких плетених кріслах-гойдалках і грали в карти. Вони тихо розмовляли хрипкими голосами, й час від часу їхнє бурмотіння переривалося гучними оголошеннями масті. Премінгер уже відчував в’язку, як сироп, густоту довгого літнього дня. Він піднявся сходинками й уже заходив усередину, збираючись випити кави, коли побачив місіс Франкель. Вона розмовляла з жінкою, яка зосереджено слухала її. Він хотів прослизнути повз них, не заговоривши із нею, але вона вже помітила його. Вона дивилася йому в очі й не відверталася. Він кивнув. Вона один раз повільно нахилила голову вперед — так, немовби вони з Премінгером були співучасниками якоїсь великої таємниці. «Доброго ранку, місіс Франкель», сказав він.

Вона похмуро привіталася з ним. — «Залишилося недовго, так, містере Премінгер?».

«Що недовго?».

Якимось туманно-обвинувальним змахом руки вона вказала на готель і все навколо. «Вам не сказали, що я їду звідси?» — повільно спитала вона.

Премінгера вражала зосередженість цієї жінки на своїй особі. «Відпустка скінчилася, місіс Франкель?» — спитав він із посмішкою.

«Лише частина відпустки. Та ви думаєте, я залишуся ще хоч на один день із цим убивцею? Ні і ні! Послухайте, я багато чого можу розповісти. Не треба бути юристом із Філадельфії, аби зрозуміти, що тут відбувається. Частина відпустки. Та хіба в цьому справа? Ви думаєте, мій син, коли почув про це, не сказав: “Мамо, я приїду за тобою будь-коли, тільки скажи”? Він чудовий юрист і може влаштувати купу неприємностей, якщо захоче».

Під час цієї промови Премінгер відчув натяк на знайому паніку. Він впізнавав ці жести, цей голос, який втягував його в змову. Хай місіс Франкель іде до біса, подумав він. Але краще не казати цього. Це було б жестом із його власного боку. Він прокладатиме собі шлях у житті не руками.

Місіс Франкель все ще говорила на тих самих підвищених тонах, яким Премінгер не дуже довіряв. «Яке нахабство! — сказала вона. — Так ось, можете мені повірити — йому це не зійде з рук».

У вікні за кріслом місіс Франкель раптом з’явився Біберман. Його величезна голова, здавалося, заповнила все вікно. Обличчя в нього було сердите, але заговорив він лагідним голосом. «Я вас прошу, місіс Франкель. Я вас прошу», — сказав він примирливо. Премінгер продовжив свій шлях до їдальні.

Всередині помічники офіціантів ще прибирали столи. Він підійшов до одного з них, попросив принести каву й сів за один із прибраних столів. Хлопець ввічливо кивнув і пішов через широкі брунатні хитні двері до кухні. Двері він штовхнув сильно, і на якусь мить Премінгер побачив інтер’єр світлої кухні і стару жінку, Біберманову куховарку, яка сиділа на високому табуреті з цигаркою в зубах й лущила горох. Двері швидко зімкнулися, але за секунду внаслідок інерції знову розчинилися назовні, і він ще раз побачив жінку. Тепер вона повернула голову й дивилася на помічника офіціанта. Двері знову швидко зійшлися, як жорстка театральна завіса.

Премінгер повернувся й на протилежному боці обідньої зали побачив Норму. Вона тримала в руці цигарку, пила каву й дивилася на нього. Він перейшов до неї. «Доброго ранку, — сказав він, сідаючи. — Ну і ґвалт тут сьогодні».

«Привіт», — сказала вона.

Він нахилився через стіл поцілувати її. Вона трохи відсунула голову, і йому вдалося лише торкнутися її щоки. В момент цього невдалого руху він немовби побачив себе збоку: наполовину підвівшись зі стільця, нахилившись через захаращений стіл, він виглядав, як незграбний стрибун у воду на краю трампліна.

Здивований, він різко сів назад. Знизав плечима. Розломив булочку й виколупав з неї середину. «Місіс Франкель їде», — сказав він, трохи помовчавши.

«Так, — сказала Норма, — я знаю».

«Катскільський[157] мінітмен[158]», — сказав він, посміхаючись.

«Що такого смішного в місіс Франкель?».

Премінгер подивився на неї. «Нічого. Ти маєш рацію. Одного дня, після того, як вщухла би ця справа з Ліндою Голдстоун, вона добралася б і до нас».

«Вона нічого не може сказати про нас».

«Так, — сказав Премінгер. — Гадаю, що ні».

«Справа Голдстоун… — сказала Норма. — Загинула маленька дівчинка».

«Так».

«Справа, — сказала вона. — Така собі справа».

Він уважно подивився на неї. Її обличчя нічого не виражало. Чого вона хотіла від нього — якоїсь заяви?

«Гаразд, — сказав Премінгер. — Окей. Справа Голдстоун — перепрошую, трагедія Голдстоун — полягає лише в тому, що Голдстоун втопилася. Норма, це був нещасний випадок. А всі продовжують поводитися так, немовби тут є якийсь підтекст. Навіть ти. Я вважаю, що найгірше зараз — ну, крім батьків, зрозуміло, — Біберману. Він єдиний, кому ще є що втрачати. Це може вдарити його по кишені, а для такої людини, як він, це може бути смертельним ударом».

Норма подивилася на нього так, немовби він дав їй ляпаса. Це все лукавство — цей її шок, подумав він, це лукавство. Чиясь вразливість завжди ставить вимоги перед стороннім спостерігачем. Рознощик-даго[159], в якого розсипалися яблука, п’яний, що, хитаючись, іде повз, відлупцьований дивак, новоспечена вдова, що волає біля відчиненого вікна, — їхня безпорадність агресивна, їхній відчай бутафорський. Чого вони хочуть? Вони схожі на дітей, що кидаються до своїх іграшок, машинок, олов’яних солдатиків, керуючи ними, відтворюючи голосом звуки битви й вистукуючи на барабані попередження про небезпеку.

Він був у купальних трусах. На ногах — військові напівчеревики-«оксфорди», в яких він звільнявся з армії. Він так поспішав забратися звідти, що не встиг купити іншого взуття — хоча б кросівок, більш доречних для післяобідніх сходжень на кшталт цього — на високий пагорб позаду готелю «Біберман».

Він втратив цікавість до цієї прогулянки. Повернувшись спиною до піщаної, усіяної камінням стежки, що тягнулася далі вгору, до лісів, які він обіцяв собі дослідити, Премінгер подивився вниз, туди, звідки прийшов. Під ним був курортний готель. Він ніколи не бачив його з такої зручної точки, і його розташування серед пласкої зеленої долини справило на нього комічне враження. Готель більше скидався на величезний «павільйон сміху» в парку розваг. Премінгеру здавалося, що, повернувшись до своєї кімнати, він знайде там дзеркала у важких жовтих рамах, які віддзеркалюватимуть викривлені зображення. А в павільйонах для трюків, споруджених для подолання сили тяжіння, йому доведеться триматися за меблі, аби не впасти. Він дивився на фантастичні шпилі, що закручувалися равликами, мов густий крем у надто малих чашках, і уявляв собі Бібермана, який на заході сонця видирається на самий верх цих мінаретів, аби кричати звідти, як такий собі блазенський муедзин, на неслухняних гостей. Він бачив на готельному газоні пляжні парасольки, яскраві, як льодяники на паличці. Вони були схожі на квіти, що надмірно розрослися в саду.

Премінгер усміхнувся, перевівши погляд із території готелю на власне тіло. Спочатку він його немовби не впізнав, але потім, поступово усвідомлюючи самого себе, збентежено вп’явся у свої стегна, які сонце ще не вкрило справжньою засмагою. Він простежив за своїми ногами далі вниз — кощавими колінами, безволосими гомілками — й засміявся в тиші над їхнім раптовим зникненням у формених черевиках. Що ж, він справді був схожий на людину, заскочену в туалеті. Жирні стегна, лискуча блідість надто гладких ніг, подібна до тьмяного блиску фруктів, викривали його. Він здавався собі незграбним і трохи безпорадним, як ті старі, товсті жінки на складаних стільцях на пляжі, з набряклими ногами, втиснутими в чоловіче взуття, яке їм доводиться залишати незав’язаним, і розпущені шворки схожі на їхні сплетені пальці, якими вони прикривають свої бюсти.

Що ж він насправді робить у «Бібермані», запитував себе Премінгер. Він міг би легко та швидко описати своє розчарування, як досвід тих мандрівників, які, поїхавши з аеропорту у взятих напрокат автівках, поспілкувавшись із клерками щодо заброньованих номерів і розпорядившись про доставку багажу, нарешті опиняються сам на сам у дивному місті, втомлені, пригнічені, неспроможні заснути в готельних ліжках, і шукають у телефонному довіднику знайомі імена. Але що, зрештою, він узагалі тут робить? Він подумав про інших людей, які приїхали до цього готелю, і мав нагадати собі, що вони жили тут не завжди, вони не були найняті готелем як таке собі товариське тло, така собі велетенська підставна особа, заради його користі. Вони тут, думав він, заради доступу до тенісного корту, басейну, поля для гольфу на шість лунок, нічного шоу в ресторані, ломберних столів, їдальні та одне до одного. А він, коханець із жирними стегнами, схильний доходити до нестями, тут для того, щоб із ними злягатися. «Розкатав губу, товстозадий!» — подумав Премінгер.

Він поміркував, чи не продовжити свій шлях, і повернувся, аби оцінити відстань, яку йому ще належало пройти. Потім подивився вниз. Побачив осушений басейн. На дні ще залишалося трохи води, як пляма на гладкому білому кахлі. В очі вдарив віддзеркалений нею відблиск сонця, й Премінгер відвернувся, інстинктивно прикривши їх долонею.

«Я не думав, що ви мене бачите», — раптом сказав хтось.

Премінгер відступив назад. Він нікого не бачив, але припустив, що хлопець, який тепер виходив з-за дерев, що росли вздовж стежки, помилково зрозумів його жест як помах руки й відповів на нього.

«Якщо ти збираєшся ховатися, — сказав Премінгер, — не варто надягати білі парусинові штани. Закон джунглів». Хлопець із голим торсом, в якому він впізнав готельного рятувальника, боязко вийшов на стежку, де стояв Премінгер. Йому здалося, що у хлопця дещо присоромлений вираз обличчя, й він кинув погляд на той зелений затишок, звідки вийшов хлопець, — чи немає там якоїсь із готельних дівчат.

«Я не ховався, — сказав хлопець, ніби захищаючись. — Я часто сюди приходжу, коли не працюю. Я бачив вас там унизу».

«Я теж тебе бачив. Ти рятувальник». Хлопець подивився вниз. Вони стояли в колі сонячного світла, яке, здавалося, оточувало їх на цій лісовій арені, як суперників у боротьбі за якийсь незначний титул. Премінгер із незадоволенням помітив, що хлопець дивиться на його взуття, й напівсвідомо переступив ногами. Потім хлопець підвів очі, й Премінгер побачив, що вони в нього червоні.

«Про мене щось говорили?» — спитав хлопець.

«Хто?».

Хлопець кивнув у напрямку готелю.

«Ні, — сказав Премінгер. — А що?» — спитав він машинально.

«Містер Біберман сказав, щоб я сьогодні там не вештався. І я не знав, куди піти, аж поки не згадав про це місце. І я йшов і йшов угору, а потім помітив вас. Подумав — може, містер Біберман послав вас за мною».

Премінгер похитав головою.

Хлопець здавався розчарованим. «Послухайте, — раптом сказав він, — я хочу вниз. Я до такого не звик. Скільки я, на їхню думку, маю стирчати тут?». Попри всю дратівливість, його голос виказував справжню нагальну потребу. Премінгер приписав це приниженості хлопця, відчуттю провини через те, що його виявили, та жаху, який він не міг втримати у собі. Нечесно було дозволяти хлопцеві далі викривати себе в хибній думці, нібито все вже про нього відомо. Премінгер не бажав чути більше, але хлопець вже знову заговорив. «Я не звик до такого, — сказав він. — Я говорив містерові Біберману на початку літа, скільки мені років. Він знав, що мені шістнадцять. Тому я й отримував лише дві сотні. Тоді це було нормально».

«Дві сотні?».

Хлопець замовк і пильно подивився на Премінгера — можливо, порівнюючи сили. Немовби виявивши слабкість Премінгера й вирішивши скористатися цим, він подивився на його коліна. Премінгер живо відчув цей погляд.

«Ще хто-небудь знає?» — різко запитав Премінгер.

«Місіс Франкель, мабуть», — відповів хлопець, все ще не підводячи очей.

Премінгер змінив позицію, посунувшись трохи вбік. «Вона сьогодні їде додому, — сказав він. — Я бачив її цього ранку. Вона нічого не сказала». Цей таємничий стиль розмови йому не подобався. Він трохи нагадував комічне спілкування між гангстерами в не дуже добрих фільмах: чоловік стоїть, притулившись до будинку; хтось іде повз; чоловік киває спільникові, що вештається поруч; спільник опускає очі й проходить далі.

Премінгер вирішив продовжити свою прогулянку. «Слухай», — сказав він хлопцеві, — я піду далі вгору цією стежкою». І одразу почав рухатися вниз, до «Бібермана». Він зрозумів свою помилку, але відчував, що хлопець пильно дивиться на нього. Він поміркував, чи не виконати якийсь удаваний маневр — наприклад, зробити вигляд, нібито йому треба пройти кілька кроків, аби краще роздивитися, що там робиться внизу, а потім повернутися на стежку. «Та якого дідька!» — подумав він втомлено. Він чув, як хлопець іде за ним.

Кілька камінців, зачеплених хлопцем, вдарили Премінгера по гомілках. Він дивився, як вони котяться далі схилом. Хлопець наздогнав його.

«Я теж іду вниз», — сказав він, немовби Премінгер вирішив за них обох. Стежка звузилася, і Премінгер відчув переваги того, що рухається попереду хлопця. Він спускався швидко, зосередивши всю увагу на крутому схилі. Позаду нього хлопець продовжував теревенити. «Йому був потрібен хтось на сезон. Було Четверте липня[160], а в нього нікого не було. А в мене двоюрідний брат працює на кухні. Він мені сказав. Містер Біберман знав про мій вік. Я сам йому сказав. А він: “До чого тут вік? Тут ніхто не тоне”. І я відпрацьовував прийоми у своїй кімнаті». Стежка розширилася, і хлопець пішов поряд. Він підлаштовував свій крок під Премінгера, й вони дійшли до низу пагорба разом.

Далі Премінгер побіг уперед підтюпцем, але швидко втомився, зупинився й знову перейшов на звичайний крок. Хоча хлопець і не біг за ним, Премінгер знав, що він недалеко позаду й усе ще йде за ним. Він навмисно попрямував до одного зі столиків на галявині біля «Бібермана», збираючись потім обернутися до хлопця й попросити його принести щось попити. Він надто пізно помітив, що прямує до столика, за яким сидить місіс Франкель, — її затуляла від нього велика пляжна парасолька, встановлена над столиком. Премінгер розумів, що є лише один спосіб уникнути її близькості — зробити крутий віраж, але, пам’ятаючи про хлопця позаду й про свою похибку на пагорбі, він вирішив не ризикувати й не робити ще одного дивного руху. Що як хлопчина теж поверне за ним, подумав він. Вони опиняться разом самі на полі для гольфу. І він ніколи його не позбудеться. Повагавшись між Франкель і хлопчиною, він обрав Франкель, бо вона не потребувала порад.

Місіс Франкель у своєму спекотному, товстому міському вбранні, дивилася на Премінгера як жінка, яку щойно сфотографували для недільного додатку («Місіс Франкель — на фото вона сидить під вирощеним нею двохсотфунтовим грибом — заявила…»). Але коли він підійшов ближче, то побачив, що для додатків вона геть не годиться. Її ноги, витягнуті вперед, надавали їй вигляду дами, неймовірно втомленої після невдалої подорожі по крамницях у центрі міста. В неї був похмурий і замислений вираз обличчя. Для місіс Франкель це була незвичайна поведінка, і Премінгер на мить зупинився біля неї. Вона дивилася прямо вперед, в напрямку басейну, який втратив свій сенс.

«Це дивно, — сказала вона, повертаючись до Премінгера. — Маленька дівчинка». Він ще ніколи не чув, щоб вона розмовляла так тихо. «Ви її бачили? Вона була немов якийсь шматок картону, на якому намальована дитина. Це просто жахливо, — сказала місіс Франкель. — Щоб таке трапилося тут? У горах? Просто граючись? Гаразд, коли дитина хворіє, це теж жахливо, але маленькі діти хворіють, і буває, що нічого не можна вдіяти, й дитина помирає». Премінгер був не впевнений, що вона розмовляє з ним. «Але тут, у горах, куди приїжджають розважитися, щоб таке сталося тут? Це нечуваний жах — такі речі». Вона дивилася прямо на Премінгера, але він знов-таки не був упевнений, що вона його бачить. «Ви бачили матір? Ви бачили переляк в очах цієї жінки? На кшталт “ні, такого не може бути”. Я була там. Дитина хотіла морозива, а мати сказала їй, що в неї губи вже сині, треба виходити з води. Вона відвернулася на мить — лише на мить, а коли знову повернулася… — Місіс Франкель знизала плечима. — Скільки вона могла пробути під водою — п’ять секунд, десять? Хіба басейн — це океан, що треба було її відшукувати? Ні, рятувальнику важливіше було розмовляти зі своїми подружками, а почувши крики, підняти очі й волати: “Що? Що? Де? Де?” Хто за це відповідає? — спитала вона Премінгера. — Бог? Ми ж не дикуни. Шукаймо відповідальних десь ближче».

Він переступав з ноги на ногу під її пильним поглядом. Вона знову повернулася до своєї громоподібної колоратури, й за це він був їй вдячний. Вона знову була у своєму репертуарі, і її надгробна промова, чи як там її назвати, була лише свого роду інтерлюдією — так, немовби ця жінка переводила дух, не припиняючи говорити, а тільки притишуючи голос. Проте її запитання повисло в повітрі. Він не бажав на нього відповідати, але цим людям було, схоже, байдуже до цього. До того ж зрештою він міг виступити свідком на тій стороні, в яку вірив.

«Гаразд, місіс Франкель, — сказав він. — У чому справа? Весь ранок ви натякали на якусь страшну таємницю. Вона в тому, що рятувальник не досить дорослий?». Премінгер сказав це гучніше, ніж збирався. Він чув свій голос, немовби слухав запис, не пам’ятаючи, щоб він його робив. «Саме це вас непокоїть? Саме це є вашим маленьким секретом, яким ви вирішили поділитися з усіма? Ну так розслабтесь — це не секрет. Всі про це знають. Дуже шкода, але навіть якби хлопцеві було одинадцять, а не шістнадцять, дівчинка все одно втопилася б».

«Рятувальнику лише шістнадцять?» — спитала жінка. Неймовірно, щоб вона цього не знала. Вона мала здогадатися, мала це підозрювати. Саме це мало бути причиною її обурення. «Рятувальнику лише шістнадцять?» — повторила вона. Це було занадто. Він не міг бути першим, від кого вона про це довідалася. «Лише шістнадцять?» — торочила вона.

«Я не знаю, скільки йому, — схаменувся Премінгер. — Не в цьому суть. Це був нещасний випадок. Яка різниця, скільки йому років?». Тільки тепер він усвідомив, що хлопець не пішов від них — він стояв футах у двадцяти й слухав. Премінгер згадав, що вранці бачив Бібермана у тій самій ситуації — голова низько схилена від ніяковості, а буфером від ворогів слугує соціальний директор. Хлопець чекав від Премінгера подальшого захисту.

Однак Премінгер безтурботно змінив тему. Без видимих причин він почав розповідати місіс Франкель про щойно здійснену ним прогулянку, про свої туманні плани на майбутнє. Вона ввічливо слухала й навіть раз чи два кивнула, погоджуючись із його словами. Так він провів із нею хвилин десять, але коли збирався вже йти, впіймав гнівний погляд місіс Франкель. «Нам усім краще звідси забратися», — сказала вона.

Він лежав поруч із Нормою позаду зачиненого тенісного корту. Спостерігав, як крейдяно-срібне світло місяця розсипається й холодно та повільно пересувається галявиною. Вже чверть години як вони не розмовляли. Він не знав, чи вона заснула. Земля була вологою. Він шкірою відчував під підстилкою вечірні випаровування. Її очі були заплющені, й він знову ліг на спину і став дивитися в небо.

Галявина була безлюдною: останній виїзд відпочивальників відбувся зовсім недавно, цього вечора; останні автівки з міста повернулися назад. Премінгер думав про Бібермана, самого біля басейну, і перед ним усе ще стояло жахливе обличчя цього старого чоловіка, коли він махав гостям, що від’їжджали, й робив вигляд, що вони повертаються додому лише внаслідок природного завершення відпустки.

Він витяг травинку з-під підстилки.

«Нездара», — сказав він.

Норма поворушилася, щось пробурмотіла. Премінгер майже не почув її.

«Він стояв у дверях і махав їм. Він потискав їм руки й говорив, що збереже за ними кімнати. Він навіть сказав коридорному, куди все покласти, — Премінгер розірвав травинку навпіл і викинув одну половину. — Нездара. Мені було соромно за нього».

Він покрутив у пальцях травинку. Відчувши її в’язкий сік, відкинув із відразою. «Навіть соціальний директор. Ти чула його? “Мені шкода, Бібермане, але мені потрібні люди. Мені потрібні люди, розумієш?”. А Біберман сказав йому: “Ти чудовий актор. Ти професійний виконавець”. Мене нудило від цього. А місіс Франкель — ні пари з вуст. Їй і не треба було. Вона виказала себе з головою».

«Бідолаха», — сказала Норма. Голос у неї був тихий і холодний, геть не сонний. Він повернувся до неї і посміхнувся.

«Хто — Біберман?».

«Я про дівчинку», — сказала вона безбарвним голосом. Він уважно подивився на її бліде обличчя, на шкіру, яка виглядала прохолоднішою і м’якшою, ніж будь-коли раніше. І сама Норма здавалася меншою і — він не міг цього заперечити — старшою. Це все місяць, подумав Премінгер.

Він торкнувся пальцями її щоки. «Ти би поїхала з ними, так? — спитав він тихо. — Ти би поїхала, якби я не попросив тебе залишитися». Норма не відповіла. Вона відвернулася, а її рука впала на підстилку. «Ти сьогодні зробила це двічі», — сказав Премінгер.

«Правда?».

Він подивився на її тіло. Вона лежала на спині, витягнувши руки вздовж тіла. Він швидко перекотився до неї, його рука опустилася на її груди. Вона спробувала відсунутися від нього, але він схопив її за руки, притиснув їх до землі і поцілував її в губи. За кілька хвилин, подумав він, почнеться моя відпустка. Гарна покинута єврейська дівчина в гарному покинутому єврейському готелі. Вона несамовито замотала головою. Впавши обличчям на її обличчя, він намагався своєю вагою притиснути її до підстилки. Він відчув, як її тіло дерев’яніє, руки стають негнучкими. Потім ці руки стали люто штовхати його, й він був не в змозі втримати їх по боках її тіла. Вона була дуже сильною і зрештою якимось конвульсивним рухом скинула його з себе, швидко скочила на ноги й стояла, дивлячись на нього згори. Здавалося, що вона не впевнена в собі.

«Йди геть від мене», — сказав він.

«Річарде…».

«Забирайся геть».

«Річарде, я не збиралася повертатися».

«Геть».

«Гаразд», — сказала вона спокійно й, повернувшись, пішла.

«Ось вона! — крикнув він їй навздогін. — Не чіпайте її, вона в жалобі!». В ньому здіймався гнів. «Гей, повернись, в мене є ідея! Ми влаштуємо лінчування. Хлопця повісимо на трампліні над басейном, а Бібермана — на пляжній парасольці».

Норма швидко йшла від нього в напрямку готелю. Премінгер підвівся й побіг за нею. Він простягнув руку, щоб зупинити її, але вона ухилилася, й він пролетів уперед, не вхопивши її. Відновивши рівновагу, він пішов трохи позаду неї, продовжуючи говорити. Він почував себе рознощиком, що торгується з покупцем, але вже не міг зупинитися. «Це втоплення все зіпсувало, правда? Загинула стороння людина, але в нас же тут немає сторонніх». Норма побігла. Було схоже, що вона плаче. Він біг за нею й чув її схлипи. «Давай когось звинуватимо. Рятувальника. Бібермана. Мене. Хочеш знати, що можна звинуватити? Звинувать судоми та клятий австралійський кроль[161]».

Біля готелю Премінгер зупинився. Норма зайшла в готель, а він важко опустився на сходинки й знервовано, різко заплескав у долоні. Той хлопець, той клятий хлопець, подумав він. Цей напад гніву здавався йому хворобою, яка повертається, незважаючи на лікування.

Коли світ знову заспокоївся, Премінгер усвідомив, що він не сам. У нього було відчуття, що хтось є на ґанку, ще коли він відвернувся від Норми і дав їй зайти всередину. Він озирнувся й побачив у затінку, в двадцяти футах від себе, силует чоловіка, що стояв, притулившись до боковини ґанку. У темряві Премінгер не міг роздивитися його обличчя.

«Біберман?».

Чоловік вийшов зі свого темного кутка й пішов до Премінгера. Він ішов повільно, схоже, невпевнено, й коли проходив повз вхід до готелю, потрапив у смугу світла, що косо падала з середини будівлі, нагадуючи прикріплений до неї трап.

«А, Премінгер…». Голос був низький і насмішкуватий.

«Містер Біберман», — сказав він тихо.

Чоловік залишався стояти в смузі світла. Премінгер підвівся й знервовано підійшов до нього. «Вже час лягати, — сказав він. — Я якраз ішов до себе».

«Звичайно, — сказав Біберман. — То це ваша остання ніч із нами, га, Премінгере?».

Премінгер дивився на нього. Стоячи разом із Біберманом всередині цієї смуги світла, поділеної на четвертини, він відчув, що на нього немовби нападають. «Я цього не планував», — сказав він.

«Не планували? — засміявся старий. — Дівчина вранці поїде. Що тут ще може вас втримати? Їжа?». Він знову засміявся. «Ви поїдете завтра. Але я вдячний вам, що залишилися ще на день. Це зробить мене багатієм, і я сам зможу поїхати до якогось готелю». Премінгер помітив у руці Бібермана пляшку. Старий простежив за його поглядом і широко посміхнувся. «Шнапс», сказав він, піднявши пляшку вгору. — «Трохи шнапсу. Я сидів тут на своєму ґанку, а зараз я в шезлонгу на “Квін Мері”, де на честь моєї першої подорожі через океан дотримуються кошерної кухні. Єдине, що погано, — хтось періодично падає за борт, і це мене засмучує. Якби ми не були вже три дні в дорозі, я би подзвонив дружині, щоб вона підпливла з міста, і ми повернулися б назад».

Премінгер посміхнувся, і Біберман простягнув йому пляшку. Він узяв її і, машинально обтерши шийку, відпив.

«Мабуть, я поїду», — сказав він.

«Мабуть, так».

«Мені тут не місце, — сказав Премінгер. — Я думав, що це буде така собі розвага. Але не склалося. Я не з тих, хто з цікавості вештається нетрями, не думайте. Я думав просто розважитись».

«Ну так, — сказав Біберман, — знаю я вас, хлопців. З валізами презервативів. Фу!».

«Я думав просто розважитись», — повторив Премінгер.

«Це не розвага. Взагалі», — сказав Біберман.

«Правильно».

Біберман повернувся до темного крила ґанку. Премінгер пішов за ним. «Я не хочу, щоб ви думали, нібито я їду з тих самих причин, що й решта. Я вас не звинувачую». Старий не відповів. «Справді не звинувачую», — сказав Премінгер. Він майже не бачив Бібермана у темряві. «Хлопець, який любить розважатися, мене не звинувачує…» — сказав той.

Премінгер помовчав. «Що ж, — промовив він ніяково, — на добраніч». І пішов до дверей.

«Скажіть, Премінгере, ви ж освічена людина, — раптом заговорив Біберман. — Ви справді думаєте, що вони можуть подати на мене в суд?».

Премінгер повернувся до Бібермана. «Я не розумію — як», — сказав він.

«Але ж рятувальник — хлопчик. А якщо я знав, що він хлопчик? Що йому шістнадцять років? Якщо вони це зможуть довести, хіба проти мене не порушать справу?».

«Як вони зможуть це виявити?» — ніяково спитав Премінгер.

«Ну, я їм не скажу й оголошення до “Таймс” не подаватиму, але якби вони довідалися, змогли б подати до суду?».

«Гадаю, вони можуть спробувати. Не знаю, я не юрист. Не розумію, як на вас зможуть покласти відповідальність».

«Мої пожильці змогли ж».

«Вони забудуть».

«Ах!» — сказав старий.

«Наступного року ваш готель знову буде повний людей».

«О так, напевно», — сумно сказав Біберман.

«Стривайте, це була не ваша похибка».

«Це їх допекло». Біберман говорив так тихо, що Премінгер подумав, що він розмовляє сам із собою. «Все, що вони могли зробити, — це поїхати. Дехто з жінок не міг навіть дивитися на мене. Ось чому Кетскільські гори, Маямі-Біч, Лас-Вегас і всі ці місця такі важливі. Ось чому чоловік на прізвище Біберман може написати своє ім’я на фасаді готелю й на рушниках». Премінгер не міг встежити за його думкою. «Я хочу сказати — якого біса? — сказав Біберман, раптом знову звертаючись до Премінгера. — Хіба ім’я Спінози писалося на рушниках?».

«Чому б вам не зайти всередину?» — сказав Премінгер, пропонуючи йому руку.

«Коли маленька дівчинка тоне в такому місці, де ніхто не повинен тонути, де платять чималі гроші за те, щоб усі трималися на поверхні води, це жахливо, я розумію. Ніде немає безпеки, — сказав Біберман. — Ніде. Ти йдеш на футбольний матч, і раптом як грім з ясного неба — в гучномовець викликають лікаря, потрібна термінова допомога. Й ти думаєш: тільки не в вихідний! Ти ж думаєш так? Тільки не в вихідний… Навіть у лісі, коли ти наодинці, одного дня помічаєш хворого оленя або пересохлу річку — щось таке».

«Ходімо всередину, містере Біберман», — повторив Премінгер.

«Послухайте, Премінгере. Зробіть мені ласку, га? Завтра, коли повернетесь до міста, може, зателефонуєте тим людям і розповісте їм те, що вам сказав рятувальник? Ви єдиний, хто про це знав».

Старий запалив цигарку. Премінгер дивився, як періодично спалахує її кінчик, поки той говорить. Він намагався розгледіти обличчя Бібермана, але було надто темно.

«Ви божевільний», — сказав він нарешті.

«Я відповідальний, — сказав той із сумом. — Мені просто бракує мужності».

«Ну, а я невідповідальний», — сказав Премінгер.

«Ні, Премінгере, відповідальний».

Премінгер хутко підвівся. Він пройшов через затемнене крило ґанку й раптом потрапив у навскісну смугу жовтого світла. Біберман покликав його, й він обернувся. «Премінгере, — сказав той, — я серйозно — скажіть їм, що чули, як я одного разу вихвалявся, що заощадив пару сотень баксів». Премінгер похитав головою й став обережно підніматися сходинками, побоюючись перечепитися в темряві. «Премінгере, я серйозно!» — знову гукнув Біберман.

Премінгер швидко здолав решту сходинок, забувши про небезпеку. На свій подив, він виявив, що йде в напрямку порожнього басейну. Вже не вперше він пост-фактум помічав безглуздість своїх жестів, своїх мимовільних пересувань. Ах, я таки безпутний, подумав він, визнаючи поразку. Він обернувся. В кімнаті Норми горіло світло. Біберман продовжував вигукувати його ім’я. Премінгер стояв серед пляжних парасольок на широкій темній галявині й слухав розпачливий голос старого: «Премінгере! Премінгере!». Це виглядало так, ніби він сховався, а старого відрядили його шукати. «Премінгере, я серйозно!».

Гаразд, подумав він, гаразд, чорт забирай, гаразд! Він почекає до ранку, а потім піде до Норми й вибачиться, й вони повернуться до міста разом, і він займеться пошуками роботи, і вони надалі бачитимуться, а згодом, можливо, він попросить її вийти за нього заміж.

Переклад Наталі Комарової