Американська єврейська проза

Тіллі Олсен, справжнє ім’я Тіллі Лернер, народилася в Омасі, штат Небраска, в сім’ї єврейських емігрантів, які виїхали з Росії після революції 1905 року. Її батько був секретарем Соціалістичної партії штату Небраска, і Тіллі Олсен, яка успадкувала ліві погляди своїх батьків, у молоді роки брала участь в організації робітничого руху на Середньому Заході. На початку 1930-х років переїхала до штату Каліфорнія, де, продовжуючи активно займатися політичною діяльністю, почала писати роман «Йоннондіо» (Yonnondio) (надрукований лише 1974 року). Після одруження мусила тяжко працювати на різних роботах, щоб утримувати сім’ю. Тільки наприкінці 1950-х виграла стипендію Стенфордського університету, що дозволило їй відновити свою літературну діяльність. Протягом наступних кількох років завершила свою першу збірку оповідань, назву якій дало опубліковане на рік раніше оповідання «Загадай мені загадку» (Tell Me a Riddle) (1961), відзначене премією О’Генрі. Авторці було майже 50 років, коли вона отримала визнання критиків за це оповідання. Надалі Олсен отримувала стипендії від Фонду Редкліфа, Національного фонду мистецтв, Колонії Макдавела, викладала в Амгерстському коледжі, Массачусетському технологічному університеті, Стенфордському університеті. Її феміністичний вплив, і як письменниці, і як вчителя, був значним. Серед книг варто зазначити «Йоннондіо: з тридцятих» (Yonnondio: From the Thirties), про феміністичний робочий клас, яку Олсен почала у 1930-му році і не могла закінчити впродовж 40 років, та книгу «Мовчання» (Silences), нехудожній твір про труднощі письменників, які були змушені «мовчати» через різні скрути (політичні, економічні або ж гендерного характеру) свого життя.

Загадай мені загадку

Вони були пошлюблені сорок сім років. Як далеко в минуле сягало незгідливе, вузлувате коріння їхньої незгоди, ніхто вже й не скаже, але тільки зараз, коли потреба піклуватися про інших їх більше не об’єднувала, воно набрякло й вийшло назовні, розкололо ґрунт між ними й приголомшило навіть дітей, які давно вже виросли.

«Чому зараз, саме зараз?» — нарікала Ханна.

«Ніби їм цього всього не вистачило, поки ми зростали», — зауважив Пол.

«Бідна Ма. Бідний татусик. Їм так боляче, — докинула Віві. — Усе життя вони перебивалися, хоча б на старість заслужили трохи щастя».

«Треба їх помирити, — запропонував Семмі. — Пояснити, що в їхньому віці не варто сваритися, розумніше знайти спільну мову».

Ленні ж написав Кларі: «Що може розділити людей, які так багато прожили разом?».

Дещо суто матеріальне.

Викривлені артритом руки й праця, яку він надибував від випадка до випадка. Все життя у злиднях, сил бракувало далі триматися. Тож він не міг, ніяк не міг позбутися цього бажання: скинути тягар відповідальності й покласти край постійній проблемі, де роздобути гроші; стати вільним, безтурботним, коли успішність вимірюється не заощадженнями, дати вихід тій енергії, яка ще жевріла у ньому.

І така можливість була. Якби вони продали будинок, то могли б за отримані гроші поселитися в «Тихій гавані», кооперативному будинку для людей літнього віку. Щасливе життя в товаристві, в якому він займав певне місце — хіба не він допоміг усе організувати, знайти кошти, сам став членом правління?

А вона — і думати про це не бажає.

«Навіщо нам усе це? — вивищив він голос, щоб перекричати дзижчання пилотяга, при її стишеному слуховому апараті. — П’ять кімнат (відсуває диван, щоб вона могла дістатися кутка), меблі (вирівнює край килима), ця підлога, ці речі — тільки й роби, що працюй. Ну, скажи, навіщо це нам потрібно?» — його тішило, що він може кричати.

«Бо я звикла».

«A-а, звикла. То от у чім справа, місіс Малослівна? Як звикла, так і відвикнеш!».

«Вже понавідвикалася достатньо від багато чого… Замало тобі слів? — вона вимкнула пилотяг, щоб чути свою відповідь. — Так от, дуже скоро нам знадобиться лише маленький ящик, без вікон, без меблів, ніякої тобі роботи, хіба що для черви. Тому зараз я хочу мати простір… А будеш так дерти горло і сваритись, той ящик знадобиться тобі ще швидше… Ну ти глянь, знову! — вакуумний мішок скреготнув, надувся до половини й в’яло повиснув. — Полагодь, зрештою, це, щоб воно працювало. І поквапся, а то тобі знову зателефонують і з’являться куди важливіші справи».

Він копирсається у двигуні й це його дратує. Навіщо лагодити? Чи воно того варте? А якщо не вдасться полагодити, доведеться знову сушити мозок, де взяти гроші на ремонт? А от у «Тихій гавані» до тебе в кімнату чи у котедж приходять зі своєю технікою, прибирають, а ти тим часом можеш іти собі рибалити, грати в карти чи жартувати, гріючись на сонечку, а не намагатися вузлуватими пальцями відлагодити пилотяг.

Улесливо на кухні, над посудом:

«Хоч раз у житті порозкошуєш, коли все за тебе робитимуть інші, ніби ти королева якась».

«Я ніколи не любила королев».

«Ні тобі посуду, ні сміття, ні рушників для витирання. Не треба перейматися, що купити, що на стіл приготувати».

«Відповідальність починається у снах».

«А що ж залишається — у стелю дивитись? Краще сідати за свій стіл, коли хочеться, готувати та їсти те, що хочеться».

«Вони там куплять усе, що попросиш, і приготують так, як тобі заманеться. Ти ж бо сама завжди казала: краще б люди народжувалися без ротів та шлунків, не потрібно було б перейматися проблемами, де взяти гроші, щоб купити продукти, речі, полагодити, приготувати, помити, почистити».

«Як спритно ти переінакшив мої слова. Я таке казала, тому що крутилася, як заведена, вісімнадцять годин на день. А ти й морквини жодного разу не почистив, не знав, де той кухонний рушник. А тепер — тобі й мені — що треба? Досить і оселедця з банки. Але тоді, коли я хочу, і щоб нікого не турбувати». — І вона вимкнула геть слуховий апарат, щоб його більше не чути.

А що він сам не знав спокою, знову і знову повертаючись до питання про гроші — як мені тепер платити? — знімаючи зимові рами (там це роблять вони); трясучись у трамваї по справах (там не треба було б кудись пхатися заради нікчемних дрібниць); витримуючи поблажливих родичів, які щойно повернулися з Флориди (у «Тихій гавані» важливо, хто ти є, а не який у тебе гаман), то не давав спокою і їй.

«Поглянь-но! Це у них у буклеті. Гурток читання. Збираються двічі на тиждень».

«Угу», — буркнула вона, демонструючи, що не слухає.

«Гурток читання. Вони читають твого улюбленого Чехова і Переца. Там, у «Гавані» живуть культурні люди. Тобі сподобається».

«Сподобається? — ніби спробувала вона слово на смак. — Тепер, коли це тобі хочеться, ти знайшов для мене гурток читання. А сорок років тому, коли наші діти були ще малюками, і такий гурток існував, ти хоч би раз залишився з ними вдома, щоб я могла туди піти? Хоч би один-єдиний раз? Ні, то був чудовий вишкіл. І мені вже ніхто не потрібен, щоб подобалось. Ніхто! — її голос затремтів. — Це тобі там потрібні інші. Мене вже нудить від того, що навколо тебе завжди інші. А ти як блазень, кривляка, ганчірка, підспівувач, витівник виконуєш усе, що вони забажають».

Тепер він зробив телевізор гучніше, щоб її не чути.

Павутиння старого шраму розірвалося, та рана знов ожила. Чехов, авжеж. Вона прохолодно пригадала ту молоду дружину, яка посеред ночі, поки годувала немовля або тримала іншу дитину на колінах, боролася зі сном, щоб трішки почитати, бо іншої нагоди не було. І ніби знову відчула холод вуличного повітря на його щоці, коли він, повернувшись пізно з чергових зборів, міг знайти її за читанням і, збуджений та розпашілий, вдихаючи запах її шкіри, умовляв її: «Я вкладу дитину, а ти кидай книжку, досить читати, досить». Найоблудніше з усього було це «кидай книжку, досить читати». Чехов, авжеж!

«Ти про гроші? — урвала його вона. — Хіба ми станемо біднішими, ніж ми є? І хіба в Америці хтось помирає від голоду?»

А що він далі тиснув:

«Відчепись від мене зі своїми грошима. Чи нам колись їх вистачало? Сім малюків на руках, а мені кожен цент доводилося випрошувати, і часом, якщо пам’ятаєш, у кишені взагалі вітер гуляв. Я завжди мусила ладнати справи. Тепер твоя черга. Спробуй це на власній шкурі».

Минулі приниження і страхи тих років, коли їй доводилося все ладнати, ніби прокинулись і змусили її пережити їх знову. Потреби дітей; а от обличчя крамаря чи дружини цього торговця, в яких доводилося просити в борг, хоч як не було соромно; блукання по околицях у пошуках чогось без шеляга в кишені; наближення навчального року і відчайдушні спроби щось ще перешити дітям зі старого; або суп з кісток, випрошених однієї зими «для собаки»…

Баста. Дітей з ними більше немає. Тепер хай він сушить собі голову, як їм далі жити. Вона ні на що не проміняє своє усамітнення. Її більше ніколи не примусять скакати, як хто скаже.

Саме у самотності вона здобула бажаний мир.

Так, спокій, бо порожній будинок перестав бути ворогом, вимагаючи прибирання — не те, що в ті дні, коли це був простір, у якому жила її родина і який здавався їй ворожим: постійний догляд, бруд, сміття, безлад, усе це вимагало від неї постійної боротьби, — ворогом, на якого вона виливала всю гіркоту своєї поразки.

Кілька старих книжок, які вона неодноразово перечитувала і знала напам’ять; малюнки для роздумів (збільшувальні лінзи накладаються на важкі окуляри). Або ж, якщо забажає, і його немає вдома, програвач — коли вона робить звук дуже гучним, то може, хоч і з напруженням, чути стрункі звуки, що передають боротьбу.

За вікном сад, що годує. Треба відганяти птахів від грушевих дерев, а коли груші дозрівають і важчають, та сама лихоманкова праця, все треба законсервувати, щоб жодна груша не пропала.

Ну, і її єдиний соціальний обов’язок (на обіди та зібрання вона не згоджувалась) — їй приносили коробки зі старим одягом, і вона досвідченим оком, бо стільки доводилося вишукувати те, що ще можна носити, серед зношених речей, розглядала і відбирала (знову начепивши збільшувальні лінзи на важкі окуляри), — що на дрантя, а що у смітник, що треба полагодити, що почистити, а що можна відразу відсилати.

Здатною принаймні тут жити й не скакати, як хто скаже, такою зробило її життя, відмовляючи в одному, прибираючи інше, усамітнюючи, забираючи по одному всіх дітей, позбавляючи слуху, послаблюючи зір і, зрештою, даруючи їй самотність.

У ній вона здобула бажаний мир.

А він тепер його порушує, постійно теревенячи: «Продамо будинок і переїдемо до “Тихої гавані”. (Ти знай собі сидиш сиднем, так само там зможеш це робити.) Він її саму перетворив у поле битви, витягаючи старі образи. (Увімкни свій апарат, я говорю.) Вона затято опиралася, тож, кинувши улещувати, переконувати та заманювати, він не приховував роздратованості.

Відтоді кожна розмова закінчувалась сваркою.

«Так чи так, я продам будинок, — накинувся він на неї одного вечора. — Виставляю його на продаж. І знайду спосіб, щоб ти підписала документи».

Як завжди вечорами, коли він залишався вдома, телевізор репетував щосили, але вона чула тільки шум. І не могла збагнути, чи цей рейвах у неї в душі, чи йде ззовні. Клац! — вимкнула вона звук.

«Привиди, — зашепотіла вона йому, тицькаючи в екран, — поглянь, це лише привиди — І далі із зойком: Ти сказав, хочеш продати будинок? Сюди очі, а не туди. Я не привид. Без моєї згоди не продаси».

«Не чіпай телевізор. Я дивлюсь».

«Ти ніби Пол чи Джинні, як чотирирічна дитина. Витріщаєшся на привидів. Ти не продаси цей будинок».

«Продам. І ми переїдемо до “Тихої гавані”. Там телевізора не буде, коли не забажаєш. Я ж зможу його дивитися в загальній залі. А ти замикайся собі в кімнаті й спливай жовчю — хіба хтось захоче це чути?».

«Ні, не продаси!» — просичала вона.

«Привиди в телевізорі. Ти ба, місіс Просвіта! Місіс Культура! Цілий світ заходить до тебе в дім, а ти кажеш, це привиди. Люди, яких не зустрінеш, хоч би тисячу життів прожила. Справжні дива! Коли тобі було чотири роки, як Полу чи Джинні, чи ти щось знала про індійські танці, чи про алігаторів, чи про те, як малазійці використовують бамбук? Ні, копирсалася собі в бруді з курчатами й гадала, що Ольшана[31] — це увесь світ. Так ось, місіс Незадоволення, я продам цей будинок, бо там, у “Гавані”, ми зможемо відпочити одне від одного».

Вона не знала, чи цей рейвах йде ззовні, чи у неї в душі. Постійне внутрішнє спустошення тягло в ліжко, хотілося лягти й скоритися.

«Ти не думав часом, що ма слід показати лікарю?» — спитав їхній син Пол після недільної вечері, побачивши, як мати, замість того, щоб, як завжди, піти поратися на кухні Ненсі, верчиком лягла на диван.

«Авжеж, і президенту також?»

«Я серйозно, тату. Ось уже третю неділю поспіль вона лягає після вечері. Удома так само поводиться?»

«Ну. У неї незмінний роман із ліжком, щойно я намагаюся з нею поговорити».

Непогана захисна реакція, зауважила про себе Ненсі. Від неприємностей.

«Ненсі може її відвести. Мені не подобається її вигляд. Хай Ненсі запише її на прийом».

«Думаєш, вона піде? — похмуро скосив очі на дружину. — Добре, заплатимо лікареві, скільки треба, заплатимо лікареві. — А тоді голосно: У тебе щось болить?».

Вона здригнулася, подивилась на його губи. Він повторив:

«Місіс Хоч-клин-теши, у тебе щось болить?».

«Нічого… Один ти, сверблячка».

«Мила жіночка. Чого ж ти тоді розляглася?».

«Я от-от встану і помию посуд, Ненсі».

«Облиште, Мамо, краще полежте».

«Так от, місіс Хоч-клин-теши, Пол каже, що тобі треба зайнятися балетом. Мусиш піти до лікаря й запитати, коли зможеш почати».

«До лікаря? — перепитала вона. — Балетом?».

«Ма, ми тут говорили, — пояснив Пол, — що ти недобре виглядаєш. І мені здається, тобі варто було б показатися лікареві».

«Зараз я встану і піду на кухню. Лікарі — це рахунки й дурниці, синку. Вони мені не потрібні».

«А у “Тихій гавані”, — не стримався він, щоб не докинути, — лікареві не треба платити. Він живе поруч. Щойно чхнеш, не встигнеш ще носовичка витягти, а він уже тут. І можеш хворіти, скільки забажаєш, безкоштовно».

«У тебе словесний пронос, де взяти лікаря, щоб стулити тобі пельку?»

«Ма, пообіцяй, що сходиш. Ненсі все влаштує».

«Одне з одним усе зчеплено, — сказала Ненсі. — Як вона порається на кухні, шкребе під кожним гачком для чашок, вичищає духовку, я не отримую насолоди від недільної вечері, знаючи, що вона, напівосліпла, вишукує кожну брудну плямку…

«Облиш, Ненсі, я ж тобі пояснював — вона тільки так може показати, що потрібна. Так що сказав лікар?».

«Повчав, ніби батько. Шістдесят дев’ять у наш час ще не старість. Треба виходити з дому, насолоджуватися життям, знайти собі захоплення. Придбати новий слуховий апарат, цей уже віджив своє. Старість тільки тоді немічна, коли її сам так сприймаєш. Так вважає “Ґеріатрикс інкорпорейшн”».

«Тобто, у фізичному плані все гаразд?».

«Ну, звичайно, ні. Хіба можна жити так, як вона, сама в собі, й не мати проблем? У неї з нирками не все гаразд і кров’яний тиск низький. Він прописав їй дієту, вона мусить знову прийти на обстеження і здати аналізи… Але він сказав конкретно: головна рекомендація — почати жити по-людськи… А я от думаю про твого батька, який міг би справді удавати з себе інваліда з його артритом, а він енергійний, мов підліток, і аж випромінює радість…».

«Ти мені не казала про думку лікаря, що причина хвороби в тобі самій, у тому, як ти живеш, — скористався він нагодою. — Тобі не ліки потрібні, а повноцінне життя і втіха. А рекомендована дієта — як ти сама зможеш її дотримуватись? Зважувати кожен шматочок, зішкрібати жир, готуючи суп чи запіканку. А в “Тихій гавані” є дієтолог, і вони там за всім стежитимуть».

Вона ні пари з вуст.

«Ти почуватимешся там краще, побачиш, — сказав він приязно. — Житимеш і насолоджуватимешся життям».

«Ой, що сталося, містере Справ-по-саме-нікуди? Не кличуть пограти в карти й на збори йти не треба?» — вона сховала обличчя в подушку.

На якийсь час він відмовився від зустрічей і припинив ходити деінде, піклувався про її дієту, намагався витягти з дому, запрошував до них гостей.

«Я що, мушу ходити на чайні вечори мод? Сидіти й витріщатися на гарненьких дівчаток у сукнях, що не для моїх статків? І це насолода?».

«Ну, звісно, ти за всіх розумніша. Лікар сказав, що тобі треба кудись ходити. Місіс Брем завітала до тебе із добрими намірами, а ти їй відмовила».

«Я відмовила на її запрошення, бо вона це зробила на твоє прохання».

«Вони більше не повернуться. А тобі потрібно бути з людьми, так сказав лікар. Я запросив твоїх родичів, вони погодилися прийти й помиритися, ніби нічого й не було…».

«Не хочу бачити більше ніяких шарварків, нахаб і святош тут. У моєму будинку. Коли бажаєш, то сам біжи до них».

«Він був такий люб’язний, що завітав, а ти ніби крижана брила».

«Базікало. Все життя навколо мене самі тарахтії. Досить!».

«Їй стало ще гірше, тату? То дайте їй спокій, хай трішки повариться у своєму соку, — запропонувала Ненсі. — Не марнуйте собі життя. Це психологічне, можливо, все зайшло надто далеко, і вже не зарадити».

Тож він полишив її саму на себе. І вона тепер, знай, мовчки лежала собі в ліжку й часом навіть не підводилася приготувати їжу. Не картала більше його за кинуту де заманеться кавову чашку, винесене сміття чи поставлену не на місце швабру. Того літа птахи геть знахабніли й безперешкодно подзьобали всі груші.

Вона була сита гіркотою по саму зав’язку: щодня ті самі сварки тільки в інший спосіб, але кожна сварка повертала з минулого і примушувала знову переживати старі образи. А тепер ще нові страждання: якщо лікар сказав, що я не хвора, чому почуваюся так зле?

Одного вечора вона сказала:

«Ти кудись налаштувався? Не ходи. Побудь тут… зі мною».

Він збирався подивитися серіал «Це твоє життя[32]» і хоч сам почувався ослаблим від важкої спеки, а ще більше після струмків і гаїв «Тихої гавані», задоволено прогарчав:

«Ти ба, місіс Живу-і-тішусь-самотою раптом захотілося товариства. Усамітнення зовсім не здавалося добрим колись цій дівчинці у сибірському засланні. “Не ходи. Побудь зі мною”. Нову пісеньку заспівала місіс Вільна-як-пташка. Ні, я таки піду, а ти вже наїжся досхочу самотністю і подумай гарненько, чому ти нам обом не даєш жити там, де люди і де не загрожує самотність».

«Іди, забирайся. Ти все життя тільки й тікаєш від мене».

Йому в спину посипалися прокльони, яких він вже багато років як не чув, ще ті — з їхнього дитинства і старої батьківщини: «Бодай ти головою в землю ріс, як цибулина! Бодай ти став шкірою на барабані, щоб по тобі дубасили і на цім і на тім світі! Бодай ти став свічадом, щоб висів і горів!..».

Коли він повернувся, її не було в їхньому ліжку. Вона влаштувалася на розкладачці на заскленій веранді. Цілий тиждень вона з ним не розмовляла і трималася на відстані. Він також не робив спроб із нею помиритися чи виказати увагу.

Він спав погано, бо звик, що вона поруч. Тривалі роки зробили звичною близькість і залежність їхніх тіл; вона пригорталася до нього або він огортав її, зігріваючи одне одного, повертаючись одночасно в один бік — уся ніч, як одні довгі обійми.

Але не порожнє ліжко і не гроза розбудили його, а тихий спів. Вона співала. Розколоте у світлі блискавки обличчя у краплях дощу — такою він побачив її; ковдра лежала на підлозі.

«Це приватний концерт? — поцікавився він. — Заходь сюди, ти змокла».

«Але я можу тепер дихати, — відказала вона. — На повні груди».

Втім, диханням ці звуки було важко назвати.

«Нумо, заходь. — Він підняв бамбукову штору. — Ти геть змокла».

Він підхопив її і трохи не на руках заніс, а вона так само тихенько співала.

Це був російський романс п’ятдесятирічної давнини.

Він знайшов покупця, але перш ніж їй сказати, зібрав усіх дітей — тих, хто жив неподалік і міг приїхати: звичайно, Пола, Семмі з Нью-Джерсі, Ханну з Коннектикуту, Віві з Огайо.

Приїзд дорогих гостей пробудив у ній енергію, і вона приводила до ладу будинок, куховарила і пекла. До урочистого пообіднього конклаву вона виявилася не готовою, але і всі також обережно провадили розмову. Її перелякані очі перебігали з губ одного промовця на губи іншого.

З притаманними йому велемовністю та дотепністю він розповів, що вона не хоче повторно сходити до лікаря, відмовляється від запрошень у гості, вперто мовчить або ж вивергає жовч, «як та Ніагара», і постійно йому докоряє: «Якщо я прибираю, то погано це роблю, якщо не прибираю, то вважаю себе паном, а до неї ставлюсь як до якоїсь наймички».

(Усе життя поливає мене оцтом, я наскрізь промаринувалася, то хіба можу бути тепер «солоденькою»?)

Спритно він підвів до правильності думки щодо переїзду до «Тихої гавані»: пенсії вони зможуть витрачати тепер на поїздки до дітей, а не на щоденні потреби та утримання будинку; він там знайде куди прикласти свої здібності, але особливо для неї там багато можливостей: турбота про здоров’я, догляд, відпочинок, розваги, коло друзів за інтересами.

«Це справді вихід для тата, — зазначив Пол, — він завжди був енергійною людиною. Та й економічну складову аж ніяк не слід відкидати. Я б сам від чогось такого не відмовився.

Та коли вони спитали: «Ма, а ти як вважаєш?», вона лише прошепотіла:

«Це для нього на краще. Не для мене. Я більше не можу жити серед людей».

«Та ти ж усе життя жила заради людей», — вигукнула Віві.

«Але не серед них», — відчула вона подвійний біль, побачивши сумні обличчя дітей.

«Мусите знайти якийсь компроміс, — наполягав Семмі. — Скажімо, продати будинок і купити трейлер. Після сорока семи років спільного життя, напевно, є спосіб досягти злагоди».

«Тут нічим не зарадиш, дітки. Нам потрібні різні речі».

«Ну й живи сама-одна! — він більше не панував над собою. — Я знайшов покупця на будинок. Половина суми тобі, половина мені. Хочеш, живи одна чи зі мною у “Тихій гавані”. Ти що думаєш, я зможу так і надалі жити, як зараз?».

«Ма не повинна приймати миттєве рішення, хоч би що ти казав, тату, — швидко зауважив Пол, — і хоч як би тобі цього хотілося. Давайте почекаємо кілька місяців, а тоді знову поговоримо».

«Я б могла допомогти, взяти маму на якийсь час до себе, — запропонувала Ханна. — Ви погано виглядаєте, обоє, але особливо ти, Мамо. Я б попросила Філа оглянути тебе».

«Ну звісно, — взяв її на жарт Семмі. — Яка користь від чоловіка-лікаря, коли він хоч якось не зробить родині послугу безкоштовно? Та й узагалі, рідше бачиш, більше любиш… як-то кажуть».

«Зрештою, виявилося не так все просто, — повідомив Пол Ненсі безбарвним голосом. — Телефонував чоловік Ханни. У неї жовчний міхур… Операція».

«Жовчний міхур. Хіба не класика? Гіркий як жовч… така от психосоматика».

Він підступив до неї, поклав їй палець на губи й сказав так само безбарвно і повільно:

«Треба привезти батька. Вони прооперували відразу. Метастази пішли скрізь, у печінці, скрізь. Вони зробили все, що могли… їй в кращому випадку залишився рік. Тато… треба йому сказати».

Він не приховував своєї розгубленості, коли вони розповіли йому й попередили, що вона не повинна знати.

«З мене поганий актор. Вона вмить все зрозуміє, щойно я вийду на кін. От сердега. Я і сам уже у старість забрів, і це мене доконає. Горепашна жінка. Вона мені не подарує: «Вся моя хвороба від того, як я жила». Ет, Поле, що з нею буде, сердешною… Тільки б не страждала… Я не переношу хвороб, Поле, і не можу піти з вами».

Але пішов. І зіграв свою роль.

«Така грандіозна подія, а ти навіть не почекала на мене… Як добре, що Ханна взяла тебе із собою».

«Мені бракувало тільки модних чаювань. Вони вирізали те, що мене мучило. От тільки в горлі ще трішки болить… Глянь, скільки квітів, мов на поховання. Віві телефонувала, Ханна тобі сказала? І Денні з Сан-Франциско, і Клара, і Семмі вже їдуть».

Вона радісно сховала своє обвисле обличчя карлиці в квіти.

У таких випадках важко щось передбачити, але коли вона оклигає після операції, може мати кілька місяців відносно доброго самопочуття.

Гроші, де роздобути гроші?

Поподорожуй із нею, тату. Не забирай її додому до старих спогадів. Усі діти будуть раді її бачити в себе.

Гроші, де я знайду стільки грошей?

Хоч крига з неба, вона не повинна знати. І не проси її підписати папери на продаж будинку, ніщо не мусить її засмучувати. Краще позич, потім віддаси…

Я хотів залишити кожному з вас дещицю, щоб полегшити життя, як інші батьки роблять. А тепер залишу хіба що дірку від бублика. (Все пішло димом! А все твоє «бізнес — це експлуатація». Чому не заробив, коли міг? Так ти вважаєш, Семмі?)

Так, вона нерозсудлива, тату, але не кидай її; від тебе залежить, щоб вона відчула хоч трохи радості, яка їй ще лишилась.

Підтримайте й мене, діти, подумайте про мене також. Я розсмиканий, прикутий до цієї гіркотливої жінки. Ні тобі «Тихої гавані», ні грошей… А вона виглядає такою щасливою, бідолашна.

Збуджений вигляд. Дослухається до всього (новий слуховий апарат ввімкнено на повну гучність). Чому ти така щаслива, вмираюча жінко?

Пелюстки гладіолуса, який красивий вигин і колір. Осіннє повітря.

Відчужілі онуки вивищуються над маленькою карлицею бабусею і моторним коротуном дідусем. Пол перед від’їздом гарячково фотографує.

Вона блукає великим будинком. Торкається книжок, регоче з кленового швецького верстака столітньої давнини, прилаштованого під стіл. Дослухається до музики.

«Нумо, вертаймося додому. Глянь, як я вже ходжу вправно».

«Щойно зі шпиталю, а вже літати хоче, — зауважив він. — Почекаймо, що лікар Філ скаже».

«Подивись, он і птахи вже додому летять. Філ дуже добрий і вигляду не покаже, але ж бо геть ситий хворими, щоб ще їх мати вдома».

«Місіс Телепатка, що здатна читати думки, — відмовив він, — спробуй прочитати мої, які кажуть, що ми поїдемо звідси, коли всі ці скрині з ліками вмістяться в одну-єдину валізку».

Онуки, вони не знають, про що розмовляти з нами… Ханна, та крутиться, як дзиґа, хіба стане в неї часу на себе?

Давай повертатися додому. Вже пора.

Задумливість, лагідність — але ось два випадки, з равином у шпиталі та зі свічками для благословіння.

З равином у шпиталі.

Розкажіть, що трапилося, Мамо.

Я прокинулася, Філе, а він стоїть там, як чорт із марення і кличе мене на ім’я. Я не розчула. Подумала, що він молиться. Забирайся, зроби ласку, кажу йому, я не вірянка. Та він собі стоїть, а в мене серце вистрибує від жаху.

Ви налякали його, Мамо. Він вирішив, що ви спливли з розуму.

Хто його прислав? Чому він до мене прийшов?

Так заведено. Священники приходять до своїх вірян, яких можуть підтримати. Шпиталь складає для них списки — раса, релігія. Ви потрапили до єврейського списку.

Ніяких рабинів. Негайно скажіть, щоб вони все змінили. Хай напишуть: раса — людина, релігія — невіруюча.

І щодо свічок для благословіння.

Ти глянь, як ти збентежилась, місіс Зайві-хвилювання. Тобі б гарні спогади по собі лишити.

Пригадай, повернись до Ханни і свічок. Два тижні я дивилася на свічки й мовчала. А тут вона мене попросила.

І що тут такого страшного? Вона забула, що ти ніколи це не робила, і попросила запалити свічки у п’ятницю і сказати благословіння, як це робить мати Філа, коли приїздить. Якщо ці свічки дарують їй втіху, чому їй у цьому відмовляти?

Та не про втіху йдеться. Це ні до чого. Просто так прийнято в сім’ї Філа. І всі навколо так роблять.

А це хіба не вагома причина? Але ти її не почула. Вона ж сказала, це для спадковості. Для хлопчиків, які мають успадкувати традицію.

Забобони! Від наших пращурів, дикунів, які боялися темряви, самих себе боялися — замовляння і чарівне світло, щоб відлякати злих духів.

Вона ж тобі сказала: хоч як би це починалося, з лихом немає нічого спільного. Протягом століть це світло означає мир у домі.

Брехня! Вона що, здатна бачити минулі темні часи? Свічки купували замість хліба і використовували картоплину замість свічника. Релігія душила і стверджувала: у раю, жінко, ти станеш підставкою для ніг у свого чоловіка, а в житті, бідний єврейський народе, принижений, зневажений, ти тремтітимеш у льохах. І будеш кремований. Кремований.

То це релігія винна? Ти що, почуваєшся промовцем на революції дев’ятсот п’ятого року[33]? Де твої заспокійливі пігулки? Які з них?

Спадковість. Як ми вийшли з минулої дикості, як перестали бути дикунами — ось чого треба вчити. Озирнутися назад і зрозуміти, що нас робить людьми — ось чого треба вчити. Знищити всі ґетто, що нас розділяють, а не задкувати, не точитися назад — ось чому треба вчити. Потрібні розумні книжки в будинку про те, чи людство житиме чи помре, а вона, що дає своїм хлопчикам — забобони.

Ханна така лагідна до тебе. Візьми свою пігулку, місіс Зайві-хвилювання, і ковтни.

Спадковість! Та коли мені було вчити дітей? Від Ханни я просила тільки допомогти по господарству.

Ковтни пігулку.

В усьому іншому — задумливість, лагідність.

Ніяких подорожей. Додому.

Діти хочуть тебе бачити. Мусимо їм показати, що ти така, як завжди — квітка з колючками.

Жодних подорожей.

Віві хоче, щоб ти подивилася на її малюка. Надіслала квитки — на літак, хоче зробити з тебе справжню місіс Рузвельт. До Віві мусимо полетіти.

Нова дитинка. Скільки їх теплих, чарівливих маляток. Вона тримає його незграбно, на відстані від себе, так що він плаче. А вона починає хапати дрижаки, на лобі в неї виступає піт.

«Тш-ш, тш-ш, — вуркоче дідусь, забираючи в неї дитину. — Ти пробач свою бабусю, маленький принце, вона ніколи раніше не тримала в руках немовля, лише бачила їх у вітринах. Тш-ш, тш-ш».

«Ти втомилася, Мамо, — каже Віві. — Довга дорога і ця гамірна вечеря. Я відведу тебе до ліжка».

(Довга дорога — звідки, куди? Немовля пробуджує якісь спогади.)

У літаку, хитро спланованім так, щоб не відчувався рух (ні подуву вітру, ні відчуття польоту), вона була зосереджена і нерухома, обернувши обличчя до неба, яке вони вспорювали, не залишаючи по собі рубця.

Так от як воно виглядає, це небо, що визначає і вирішує, і от як людина проходить крізь нього, високо над змалілою землею і прихованим людським життям. Уразливим життям, на якому лишаються рубці.

Корабель пам’яті рухається через велике кругле море: крізь юрми калік; маленькі ставки, вкриті брижами, у вікні круглому, як ілюмінатор, як круг сонця, круг місяця (округлі солом’яні дахи Ольшани). Кругле око — ніби маленьке віконце, що обрамлює далекий самотній рік заслання, коли тільки поглядом можна було мандрувати у безмовності. І лише полярні вітри мчать над нескінченним і білим незайманим снігом — як хмари, що зімкнулися внизу, заховавши землю.

А тепер вони кладуть їй на коліна дитину. І не просіть мене, хотіла вона заблагати. Досить із мене виснаженого обличчя Віві й тих онуків, яких пам’ятаю. Я не можу, не можу…

Що ти не можеш? Дивна якась бабуся, що не в силах примусити себе обійняти немовля.

Вона лежить у ліжку, де зазвичай сплять дві маленькі сестрички, її слуховий апарат ввімкнено на повну гучність, їй чути, як дітей укладають спати, як несамовито кричить немовля і його заспокоюють, як дзенькає посуд, який миють і прибирають. Вони думають, що вона спить. А вона ще в полоні спогадів.

Не можна сказати, що вона не любила своїх малят, своїх дітей. Любов — цей спалах турботи — накочувався за потребою, як потік, і подібно потоку поглинав і змітав усі решту почуттів. Але коли потреба зникала, потік із розгону наштовхувався на запруду і не знаходячи собі виходу, всихав. Лише тоненький струмочок ще пульсував надалі, страждаючи за пережитим, але не міг довго триматися й бути корисним.

У цьому потоці вона винесла їх до їхнього власного життя, але те річище вже багато років тому як всохло. Ні, вона там не лишилася, таким собі привидом спогадів. Звичайно, не все ще завершилося, і це ще був не край. І ще з’являлися потічки — потічки її пошуків. Подекуди в них поверталася стара сила, що пробивалася до життя. Подекуди з’являлася злагода, зв’язок, значення. От якби вони її тільки залишили в спокої, у тиші, на самоті, дали поринути в думки.

А вони кладуть дитину їй на коліна. Потреба її обійняти, як подих із того минулого: тепле тільце, що вимагає уваги і тільки уваги й чарівливо шукає щось жадібним ротиком; ніби звірятко, що прагне життя — все і зараз; лабіринт спогадів; довге сп’яніння і поринання в те, що тобі потрібно, і де ти потрібна. Вона різко озирнулася назад — і знову її всипало морозом і піт пройняв. Ні, не так. Не треба, вона не може, не зараз…

І до кінця перебування там вона більше не торкнулася дитини.

«Тату, вона така… через хворобу? — запитала Віві. — Я так раділа, коли з’явився малюк, і за неї також. Сказала Тімові, що це найбільше потішить її, побути знову з дитиною. А вона жодного разу з ним не пограла».

Він не слухав.

«Серденько, ясочка моя, — вуркотів він. — Треба показати тебе в Голлівуді. Проти тебе не встоїть і крижане серце. Буць-буць. Станеш майстром шкіряного м’яча. І гратимеш аж у 2050-му. Побуцькай тоді за дідуся».

Уважна до старших онуків, сиділа на їхніх виставах (які розігрували спеціально для неї, де вона мусила вдавати публіку); допомагала Енн сортувати осіннє листя, відбираючи кращі зразки для школи; уважно слухала розповіді Ричарда про його колекцію кам’яних порід, поки її губи беззвучно повторювали назви, щоб запам’ятати: вулканічна, осадова, метаморфічна; шукала загублені шкарпетки, книжки, автобусні квитки; спостерігала, як діти зойкають, забавляючись із дідусем, який умів лоскотати, пестити, піднімати, підкидати, показувати фокуси, ділитися таємницями, жартувати, загадувати загадки… (Загадай мені загадку, бабусю. Я не знаю загадок, крихітко.) Вона протирала підвіконня, одвірки та меблі в кожній кімнаті; складала випрану білизну; поправляла шухляди; розвантажувала переповнені кошики з білизною для прасування (поки він, Віві або Тім сварилися: «Ти б мусила тут відпочивати, ти перехворіла»), але ні за ким не доглядала, не подавала їжу і не могла доторкнутися до дитини.

За тиждень вона сказала:

«Їдьмо додому. Зателефонуй сьогодні ж щодо квитків».

«Чи в тебе якісь нагальні справи, місіс Квапливість? На тебе чекає президент, щоб порадитися? — від страху перед близьким майбутнім він кричав: — Ми щойно розпакували речі, твої діти зі шкіри пнуться показати, як вони раді тебе бачити, а ти вже додому намилилась. Для дому ще вистачить часу. А от дітей наших там не буде».

«Як завжди, ти нічого не бачиш навколо: малі сплять учотирьох в одній кімнаті, бо ми зайняли їхнє ліжко. Ми додаткові двоє дорослих у будинку, де ще й немовля, а допомоги від нас ані краплі».

«Віві така рада. Дітям треба побути зі своїми дідусем і бабусею, вона сама мені сказала. І додала: я також хочу побути з мамою і татом…».

«Базікало і сліпий. Хіба не бачиш, яка вона втомлена? Починає розмовляти й відразу в сльози. Я ще слабка, щоб їй допомогти. Їдьмо додому».

(До заспокійливої самотності.)

Їй-бо здавалося, що гамірний і багатолюдний будинок слухав її, вслухався у неї. Так, ніби це було велике вухо, що приклалося до її грудей, під серцем. І вистукувало — швидкі постійні удари: впусти мене, впусти мене.

Як це так, що навіть м’які волосинки, що її торкалися, також вистукували?

Дивись, бабусю, що я тобі покажу…

Загадай мені загадку, бабусю. (Я не знаю загадок.)

Ой, глянь-но, бабусю, такий дурненький, що не знає навіть, де в нього ручки.

(Доді й малюк були на ковдрі, покладеній на купу осіннього листя).

Це я зробила — для тебе (Енн). (Ляльки з аркуша паперу, під фартушками — спіднички з фестонами, а під ними — барвисті панталони; волосся з ниток і великі допитливі круглі очі.)

Поглянь на мене, бабусю! (Ричард видерся на дерево і радісно повиснув, тримаючись однією рукою за гілку. Внизу схилився Доді, вдаючи приготування їжі.)

(Вилазь сюди, Доді, нумо, звідси все видно.)

Бабусю, будеш моїм денним ліжком. (Вигукувати «Ні!» було вже запізно.) Вага тільця Морті, поки її пальчики перебирають униз і вгору дріт її слухового апарату, а сама вона сонливо наспівує: павутиння-павутинка павукова срібна спинка.

(Діти їй довіряють.)

Час почати збирати свою колекцію каменів, бабуню. Це скам’янілий трилобіт, йому двісті мільйонів років (мільйони років в устах хлопчика), а це обсидіан, чорне скло.

Стук і стук.

Мамо, я ж тобі казала, що вчитель попросив це заповнити й принести сьогодні вранці. А до дідуся ти зверталася? Добре, тоді скажи мені, що маємо робити, і я заповню: евакуюватися чи залишатися в місті, чи чекати, поки ви мене заберете звідси. (Побачила, що вона докладає зусиль, щоб почути.) Це на випадок катастрофи, бабуню. (Діти їй довіряють.)

Віві в лабетах довгого, солодкого сп’яніння. Старі знайомі звуки: малюк гукає; верещить роздратована від виснаження мати; діти сваряться; діти граються; співають; сміються.

І сльози та спогади Віві — вона виплескує їх так швидко, що половини слів не зрозуміти.

Вона починає свідомо пригадувати вголос, хай мати знає, що вона цінує минуле, досі живе ним.

Годуючи груддю дитину: мої друзі захоплюються, а я кажу їм, господи, бути такою мунею справа нехитра. Пригадую, якою вродливою здавалася моя мати, коли годувала груддю мого братика, а молоко просто виливалося… Це був Дейві? Так, точно Дейві…

Підрубуючи поділ: Як тобі вдавалося завжди… в голову не вкладається, як тобі вдавалося все шити, що ми носили… Тіме, тільки уяви, семеро дітей, а мама все шила сама… Я ж не вигадала, правильно пам’ятаю, ти співала, коли шила? Та біла сукня з яблуками на спідниці, ти її перешила для мене, а до того її носила Ханна чи Клара?

Перучи камізельки: Ма, ніколи не забуду той гарний день, коли ти прала на вулиці. Було то ранньої весни. І бульбашки летіли, коли ти терла, а ми за ними бігли. Тоді ти зупинялася, щоб показати нам, як видувати мильні бульбашки за допомогою стебел зеленої цибулі… ти завжди…

«От зла цибуля, досі витискає з тебе сльози через стільки років, — сказав батько, намагаючись обернути сльози на сміх».

Поки Ричард схилився над домашнім завданням:

«Де вона, цікаво, має ж десь бути — “Книга мучеників[34]”? Це завжди виглядало так… урочисто, коли ти клала книжку на круглий стіл, а ми всі навколо дивилися на неї разом. І ще ореол від лампи. Абажур з бісерними китицями можна було підіймати й опускати — такі пересувні абажури знову входять у моду, тільки без китиць. Ти знаєш, про яку книжку я кажу, тату — «Книга мучеників». На першій сторінці там був бюст Спартака… чи Сократа? От якби у моїх дітей була подібна книжка, щоб дати їм те, що ти… (І знову зайшлася слізьми.)

(Що я хотіла зробити й не зробила? Припини, доню, зупинись, досить про ті часи. А він, цей облудник, сидить тут із мокрими очима — та це для тебе тоді не значило нічого, геть нічого.)

…Тоді, коли ти прийшла до школи, а я ледь не згоріла від сорому через твій акцент і через те, що ти знала, що мені соромно — скажи, чому так?.. Губна гармошка Семмі, ти якось танцювала під неї, тримаючи Дейві на руках, який верещав… А тоді, коли ти тепло вгорнула нас і повела на ніч на залізничну станцію, бо там обігрівали, а в нас не було вугілля через страйк тієї зими… Не уявляла, що я все це пам’ятаю, так, Мамо?.. А як ти водила нас дивитися на захід сонця…

День крізь день накочуються спогади. А тепер бо гірше — ще й запитання. Навіть онуки:

«Бабусю, а давним-давно, коли ти була маленькою…».

Тільки вечори й рятували.

Поки вони вважали, що вона спить, вона могла складати на стіні мозаїку (з дитячих малюнків, мап, календарів, картинок, картонних ляльок Енн з великими допитливими круглими очима), або, зігнувшись, забиратися у шафу дівчаток, де на нижній полиці стояли черевички й зберігалися їхні сукні.

На якийсь час це оберігало її від болісного відчуття будинку, що дослухався, торкався, вистукував, від потоку спогадів Віві. Розраджувало також заплітання й розплітання висячих пасків, що висіли, чи простежування візерунків на нижній білизні.

Сьогодні вона мусила позбутися спогадів про дитячу гру в зірочки. Напередодні ввечері у вікні вимальовувалися силуети Енн і Доді на тлі заходу сонця з палаючим слідом від реактивного літака, а гупання їхнього грального м’ячика підкреслювало мирні звуки кухні, де готували вечерю. Чи вона розповідала їм — ну, так, звісно, розповідала — як грали у зірочки в їхньому селищі, де не було ні м’ячика, ні зірочок. Шість камінців, круглих і пласких, розкидали навколо, а сьомий клали на тильну сторону долоні, підкидали й ловили, збираючи стільки камінців, скільки могли встигнути, знову підкидали… Щодо каменів (повторюючи Ричарда), то їх існує три види: викинуті вогнем земних надр; затверділі нашарування століть; переплавлені зі старих порід (вулканічні, осадкові, метаморфічні). Але був іще один — застиглий, як чорне скло, що ніколи не змінюється і не зберігає викопну пам’ять… (хай не впаде моє зерно на камінь). Жив собі колись чоловік, що силувався затягти нагору велику брилу, а та постійно скочувалася долу — вічна праця, свобода, знову праця… (камінь згине, слово залишиться). А ти, Давиде, що скрикнув, каменем убивши: «Господи, візьми з плоті моє серце кам’яне і дай мені серце плотське».

Хто це кричав? Чому вона знову у тюремній камері, порошинки кружляють у променях сонця, і заводять донощика, що тепер такий самий в’язень, як і вони. І Ліза в стрибку, так, м’яка і ніжна Ліза, вгризається в яремну вену зрадника. Зойк, крик.

Ні, це кричать діти. Невже Пол і Семмі знову побилися?

В будинку Віві. Суворо про себе: ти в будинку Віві.

Удари, зойки, вигук: «Бабусю!». Це її кличуть? О прошу, ні. Сховатися, зіщулитися, заритися в сукні. Але тремтяче маленьке тільце кидається до неї — здивування, придушений сміх, ручки обнімають за шию, витирають сльози з її щоки, й ледь чутний шепіт у вухо: «Ти також тут ховаєшся, бабусю? Це мій таємний сховок, тепер наша спільна таємниця».

Крапельки поту, дрижаки не відпускають.

Схоже, велике вухо тисне вже ізсередини і стукає.

«Треба їхати додому, — сказала вона йому. — Мені тут дедалі гіршає».

«Сама винна, місіс Клопотуха, геть не відпочиваєш, усе намагаєшся тягти. — Він лютує, але в його очах страх. — У тебе була серйозна операція, і тобі порадили подбати про себе… Гаразд, поїдемо туди, де ти зможеш відпочити».

Але куди? Не додому ж бо чекати на смерть, ні, не зараз. Він подумав про Ленні та Клару; було б добре погостювати в кожної дитини. Але їй спершу треба відпочити, зміцніти. Якби вони зуміли поїхати до Флориди — перед ним засяяла вона, заманлива, але так і не досягнена Флорида. Як і Каліфорнія. (Гроші, гроші, тануть, як сніг.) Спершу до Лос-Анджелеса, погрітися на сонечку, потім до Ленні у Сан-Франциско.

Наступного дня він сказав:

«Бачила, що пише Ненсі — знову вдома сніг і вітер, жахлива зима. Подивись на себе — сама снасть, тільки живіт роздувся. Я телефонував Філу, він сказав, що прописує Лос-Анджелес, сонце і відпочинок».

Вона читала слова по його губах.

«Ти продав будинок! — закричала вона, — от чому ми не повертаємось! От чому ти більше не заводиш мову про “Тиху гавань”. От звідки в тебе гроші на подорож. А після дітей ти потягнеш мене до “Гавані”».

«“Гавань”? Хто про неї наразі думає? Скажи їй, Віві, скажи цій місіс Підозріливість, що їй прописано сонце і відпочинок для її ж здоров’я… Та й як я міг продати будинок без тебе?».

У місці проводжань і вітань, де дмуть вітри від’їзду і приїзду, вони розпрощалися.

Вони дивилися їй услід очима тих, хто був до них: Ричард — блакитним сяйвом її власних очей; Енн — скандинавськими очима Тіма; Морті — замріяними карими очима прабабусі, якої він ніколи не побачить; Доді — веселими очима коханого її молодості (він стояв тепер поруч); Віві — очима, залитими сльозами. У малюка очі були заплющені — він спав.

Прощавайте, дітки мої.

Він привіз її на околицю великого міста, де мешкали покинуті старі люди. У просторі, обмеженому з півночі та півдня пірсами з атракціонами, був брукований прямий прохід, де стояли чорні лави, обернуті до піщаного берега — такого широкого, що океан шумів аж ген десь далеко.

Протягом короткої пори відпусток деякі із забитих дошками крамничок обабіч піщаних просторів відкриваються, і там можна побачити подружжя, молодь, дітей. Маленький вагончик, прикрашений гірляндами, курсує між пірсами, й вогники «російських гірок» виблискують і підморгують шукачам гострих відчуттів.

Решту року це стає цариною літніх людей, все позабиване і спокійне, довкілля виглядає пусткою, за винятком тих рідких днів і годин, коли сонце, як приплив, висмоктує їх із дешевих мебльованих кімнатчин, кидає на лавки та піщані прогулянкові стежинки, а тоді змітає назад в занепалі помешкання.

Серед невисоких вицвілих квадратів виблискують кілька нових багатоповерхівок. В одній із них Джинні, дочка Ленні, винайняла для них квартиру. «Люди платять сотні доларів на місяць, дідусю, за те саме дивовижне повітря, за ту саму близькість до океану лише за кілька миль північніше чи південніше звідси».

Вона почулася недобре в літаку і кілька днів пролежала слабкою в незнайомій кімнаті. Кілька разів навідувався лікар, залишав ліки, які вона відмовлялася вживати. Кілька разів приїздила автівкою Джинні, просто з праці за двадцять миль звідти, все ще в однострої патронажної сестри, її весела вдача і чарівність були кращим лікуванням.

«Хіба віриться, що зима надворі? — спитав він одного ранку. — Краса за вікном, як на рекламі. Нумо, місіс Кволість, підводься, щоб побачити. Якщо ти в стані сидіти тут, то зможеш і на повітрі. Лікар так само вважає».

Проте всі лави були обцяцьковані людьми, а пісок підступив аж до краю доріжки. До того ж, вона вже побачила вдалині буруни океану.

«Відведи мене туди».

І хоч вона повисла на ньому, провідницею була саме вона.

Вони рухалися повільно і важко, часто сідали відпочити, тож він бурчав. Пісок на доторк був теплим. Вона зачерпнула жменю піску, піднесла її до ока, що краще бачило, роздивилась і висипала назад. Коли вони підійшли майже до океану і вона побачила блискотіння води, сіла на пісок, скинула черевики, зняла панчохи, залишила їх і побігла.

— Стривай, застудишся! — оговтався він, але пісок у черевиках зробив його, завжди такого спритного, важким у рухах, а її ступні вже вкрила біла піна.

Він витягнув її назад, дістав носовичок, щоб витерти її вогкі, в піску ноги.

«Ні, не треба, — зупинила його вона, — сонце висушить».

Вона схопила носовичок, розклала його, насипала туди жменю піску, зв’язала кутки, зробивши з нього мішечок — «щоб розглянути під лупою» (вперше за багато років вона пояснила свої дії) — і лягла, підклавши маленький мішечок під щоку і дивлячись на берег, що виплекав життя, яке мільйони років тому виповзло з океану назустріч свідомості.

Якось у неділю він сів з нею у сморідний автобус, і вони поїхали повз нескінченні облущені будинки до оселі родичів. «Ой, що це?» — зойкнула вона, коли світло раптом потьмяніло і будинки, огорнуті серпанком, ніби оддаліли. «Смог, — відрізав він, — усім відомо, крім тебе…» Коли вони вийшли, він обіймав її, щоб підтримати, але вона йшла, розсуваючи важке повітря долонями, ніби роблячи просвіт, і шепотіла: «Хто це зробив?». Тоді раптом присіла на край хідника, її знудило, і вона довго не бажала підводитись.

Власний вік усвідомлюєш, дивлячись на змінені обличчя тих, кого знав у юності. Невже це саме вони, кого він приїхав провідати? Макс і Роза, ласкаві та гостинні, знайомлять їх із ввічливими дітьми, байдужими онуками — «вся сім’я збирається раз на місяць у неділю. А чому б ні? У нас достатньо місця, вистачає допомоги, їжі».

Розмова про машини, будинки, успіхи — цей син те, та дочка це. А ваші діти? Квапливо і стисло — про шлюби з неєвреями, незрозумілу роботу: «мій зять Філ — лікар», — все, чим він може похвалитися. Вона мовчки сидить у кутку. (Заколисало в дорозі, як дитину, пояснює він.) Ось уже багато років, як він не брав її в гостини ні до кого, крім дітей — старі страхи досі печуть: «хоч би нічого не трапилось», і він благає про себе «хоч би нічого не трапилось». Аж свербить, як хочеться їм розповісти.

«Вона дуже хвора, — багатозначно глипнув він на неї, — дуже».

На їхніх стриманих обличчях нічого не відбилося.

«Чи не спадало вам на думку, що їй може бути краще в Палм-Спрингс? — спитала Роза. — Або принаймні на більш облаштованій ділянці узбережжя, де люди порядніші й басейн є?».

Аби не заводити мову про «гроші», він сказав, натомість:

«А чи знайде вона там пісок, щоб вивчати його крізь збільшуване скло?» — і пустився за старою звичкою виставляти в усіх подробицях її дивацтва, щоб посміятися.

Після вечері, коли решта гостей розбилися у вітальні на групки, окремо чоловіки, окремо жінки, або зібралися в кімнаті відпочинку біля телевізора, вони залишилися вчотирьох. Вона сиділа рядком із ним і мовчала. Жарти, історії, спогади про людей, яких вони знали ще по Росії півстоліття тому. Дивні слова лунали над столом, зробленим відомим меблярем Дунканом Файфом: голод, таємні зібрання, права людини, нишпорки, фіскали, в’язниця, втеча, аж раптом голос одного з онуків:

«Пішла реклама. А кока-коли не залишилося? Гей, ви пропускаєте справжній жахастик».

Згодом одна з онук (Макс гордовито: «Лишень гляньте, хіба не міс Америка?»), повертаючись до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, підвезла їх додому. Нічого не трапилося, жодних прикростей, хіба що — їхня відсутність.

Перші кілька днів вона брала з собою збільшувальне скло, а що він сідав каменем на лаву, то вмощувалась унизу поряд, куди падала смугаста тінь від лави, й вимикала гучність свого слухового апарату, щоб не чути чужих голосів.

Згодом, коли яскраво світило сонце і вона почувалася достатньо добре, він сідав із нею у вагончик, і вони їхали туди, де лави були розставлені прямокутниками, а поруч із деякими з них стояли столики для гри в шашки чи карти. І знову — ковдра на піску в смугастих тінях, але лупу вона з собою більше не брала. Він грав у карти, а вона лежала на сонечку й дивилася на океан. Або вони йшли на прохідку — два квартали до облущеного готелю, два квартали назад, повз ятки з гамбургерами, відкриті бари, крамниці вживаних та знецінених речей.

Одного разу з натовпу людей, що так само, як і вони, неквапливо і безцільно походжали, їм назустріч вибігла непевним кроком жінка, обійняла їх, розцілувала і розплакалась: «Любі мої, дорогі старі друзі». Її подруга, не його — місіс Мейс, яка жила по сусідству з ними у Денвері, коли діти були ще маленькими.

Тридцять років стискаються у якихось десять речень, а теперішнє обмежується й трьома. От і все вже сказано: діти роз’їхались, чоловік помер, вона живе в кімнаті за два квартали від концертної зали — пальцем показує на споруду під куполом, що височить перед пірсом. Що з ногою? Тромбофлебіт. Важке дихання? Так, і не питайте. Вона також виходить щодня тут посидіти. А завтра, чи збираються вони завтра на місцевий хор? Він, звичайно ж, про нього чув, усі йдуть — це подія, на яку чекають уже цілий тиждень. Невже вони не були жодного разу? Вона прийде до них завтра перед вечерею, а тоді вони підуть разом.

Отож вона сидить під вихором звуків співу серед тисячі інших літніх облич.

Слуховий апарат вимкнула, щойно вони ввійшли до зали, а тепер бажала б і зір вимкнути.

Один за одним пропливали й закарбовувалися в її голові їхні обличчя — й хоч нестримне звучання їхнього співу було ледь чутним і далеким, — що горланили, заповнювали простір, злагоджено виводили дитячі пісеньки, колискові, пісні невільників, любовні серенади, Бетховенові бурі, квиління божевільної Лючії, веселі застільні, похоронні тужіння, робочі пісні, у той час як від підлоги до балкона, аж до купола, босонога, вся в болячках, маленька дівчинка, розсікаючи буйну веремію звуків, нестямно корчила міни й витанцьовувала під рипіння сопілок на сільському весіллі.

Так, обличчя перетворилися на звуки, а звуки стали обличчями, одні й інші відчутно штовхали, тисли.

«Повітря», — вчепилася вона йому в долоню.

«Варто мені відчути втіху… — аж тут він побачив піт на її сірому обличчі. — Зараз. Підводься. Допоможіть мені, місіс Мейс», — підтримуючи, вони вивели її на вулицю, де вона, захлинаючись, почала ковтати повітря.

«Лікаря, треба показати її лікареві».

«Не переймайтеся, нічого, — зауважила місіс Еллен Мейс. — Зі мною таке постійно трапляється. Ви пропустили трамвайчик, ходімо до мене. Ввімкніть свій апарат, дорогенька… Тут поруч… Вип’ємо чайку. У мене чарівний вигляд з вікна. Бачите, вона не проти. Тепер обережненько, ось так. — І додала таємничо: Згадайте вашу пораду: тримайте голову над водою, і все зайве спливе. Спливе».

Їх супроводжують згасаючі звуки співу, висока жінка із розпухлою ногою і малорослий старий, що непевно ступає, підтримують з двох боків шкапу зі здутим черевом.

Сморід у вестибюлі: пліснява? занепад?

«Посидимо, відпочинемо, а тоді піднімемося нагору. У мене розкішний краєвид. Нумо, допоможемо одне одному, от і дісталися».

Сморід просочився і до кімнатної клітини. Рукомийник із раковиною, обгорнутий клейонкою ящик замість кухонної шафи, газова плитка з трьома горілками. Штучні квіти, що від пороху стали безбарвними. І скрізь, де бачить око, фотографії: весілля, немовля, вечірка, канікули, закінчення школи, родина. З неширокої канапи під вузеньким вікном відкривається справді доволі гарний краєвид: скоси дахів і гребені океанських хвиль, що здіймаються, виграють і перекочуються під місячним світлом.

«Поки вода закипить. Перепрошую… це в кінці коридору», — Еллен Майс виходить.

«Ну, ти як — жива?» — мимовільно спитав він і присів, щоб подолати переляк; спробував всадовити її поруч. Вона його відштовхнула.

«Треба на повітря, — видихнула вона, стоячи на рівних й учепившись за шафу. А тоді із жахом у голосі додала: — Це після життя в просторому помешканні. З багатьма кімнатами».

«Тц-ц!».

«Пригадуєш, як вона жила? Вісім дітей. А тепер оця кімнатчина, мов труна».

«Вона платить оренду за неї».

«Усе життя стислося в одну кімнатчину мов труну. А скільки таких кімнат у них було… Лежу собі на ковдрі й слухаю, як вони розмовляють».

«Я тебе прошу, місіс Проворна-на-язик».

«Поки ти пив якось каву, я прогулялася і побачила, що тут потрібні талант Бальзака і Чехова, щоб змалювати все це дрантя, самотність, відкинутість».

«Старим тут краще, ніж у Старому світі!».

«Відкинутість, а вони співають, як блаженні! Роде людський, маєш вірити. Така стійкість заради чого? Щоб зогнивати, а не рости?».

«Зваж на свої бідні легені. Вони схлипують за кожним твоїм словом».

«Співають. З непрожитим життям у собі. Вона в убогій клітці зі своїми картками. Макс. Ти. Діти. Скрізь непрожите життя. Чи хтось тут чогось вартий? Протягом століть все це в нас, щоб зогнивати, а не рости».

«Труни, дрантя, рослини — це хвороба. Ти б прилягла. Ми викличемо лікаря».

«А коли прийде остання година. Ух, остання». — Від такої жахливої думки вона аж зіщулилась, схилилась на нього, схопила за руку (на мить знову відчуття ваги, далеке невиразне рокотання людяності), а тоді здушено і благаючи: — «Слухай… а чи не вкоротити нам разом собі віку?».

І чекаючи на відповідь — за безпорадною жалістю і страхом за неї (за неї), що відбилися на його обличчі, зрозуміла, що відбувалося протягом останніх місяців, і збагнула, що помирає.

«Їдьмо додому, — сказала вона за кілька днів».

«Ти що, готуєшся до забігу по горбистій місцевості? Через це відмовляєшся ходити навіть по кімнаті? Сидітимемо тут, як приписав Філ, доки оклигаєш після операції. Ти ж не порушиш наказ лікаря?».

Вона зрозуміла, що без вигадки його не переконати, тому змовкла. А згодом:

«Удома мені буде ліпше. Може, місцевий лікар не заперечуватиме?».

«А зима? А наші поїздки до Ленні та Клари? Ну, добре, — зауважив він сльози в її очах, — я напишу Філові й поговорю з місцевим лікарем».

Минали дні. А він не казав нічого. Приїхала Джинні й повела її на прогулянку, повз позабивані дешеві крамнички, закриті й затягнуті тентами атракціони, аж до краю пірса. Вони дивилися, як хвилі, що скочувалися, здіймалися новими, спостерігали за чайками у захмареному небі. Вітер приносив колючий пісок аж до того місця, де вони сиділи.

Вона не просилася спуститися кривими сходами до моря.

Вже лежачи у ліжку, поки він вийшов до крамниці, вона сказала:

«Джинні, тутешній лікар, я не можу його запитати. То запитай ти, чи можна мені вже їхати додому?».

Джинні подивилася на неї й відразу відказала:

«Звичайно, моя бідненька бабусенька. Тобі хочеться бути серед своїх речей, правда? Я ввечері йому зателефоную… Глянь, я тобі щось покажу, — вона витягла з торбинки велике незагорнуте печиво у вигляді маленької дівчинки. — Подивися, які в неї кучері… Ти мене добре чуєш, бабулю? І чарівні вії. Я щойно з будинку, де їх випікають».

«Ямочки на колінках, — здивувалась вона, підносячи фігурку до світла, повертаючи й уважно розглядаючи, — справжнє мистецтво. Вони кожну вирізають окремо чи роблять у формі?».

«Кожну окремо, — відповіла Джинні. — Якщо це дитина, то лише мати може її створити. Знаєш, бабулю, це є подобою реальної дівчинки, Росіти, яка померла вчора. Їй було три рочки. Pan del Muerto — хліб померлих. Така традиція в тій частині Мексики, звідкіля вони приїхали.

Вона продовжувала її вертіти й розглядати.

«Дивись, тут западинка на шиї, маленький хрестик на ланцюжку… Думаю, її матері стає краще, коли вона готує такий хліб. Ти знаєш їхню родину?».

Джинні кивнула.

«Я до них приходила. Як медсестра… Уяви, бабуню, це ніби вечірка, вони грають музику, під яку вона любила танцювати. Труна оббита рожевим оксамитом, а вона лежить у білій сукні. Скрізь свічки».

«У будинку? — спитала вона здивовано. — Вони тримають її в будинку?».

«Саме так, — підтвердила Джинні, — хоч це суперечить закону. Батько сказав, що їм буде сумно ховати її в цій країні. У себе, в Оахаці, вони щороку влаштовують свято зі свічками; пікнікують до світанку біля могил тих, кого любили».

«Так, Джинні, живим якось треба себе розраджувати», — заплющила вона очі.

«Ти хочеш спати, бабусю?».

«Так, я втомилася від втіхи побути з тобою. Можна я залишу собі Росіту? Хай стоїть онде, на шафі, де я зможу її бачити; хоч щось своє буде тут у мене».

На кухоньці, допомагаючи діду розібрати продукти з крамниці, Джинні тихо повідомила:

«Я йду з роботи, дідусю».

«Он як, то комусь пощастило. І хто цей щасливчик?».

«Тут я спізнилась. Ти давно зайнятий». Вона зробила піраміду з консервних бляшанок, розібрала і побудувала знову.

«Щось не так з роботою?».

«Зі мною. Я не можу бути… — вона спробувала підшукати слово, — як це вони називають, достатньо професійною. Дозволяю емоціям брати наді мною гору. А завтра от мушу повідомити одній сім’ї… — бляшанки знову розсипалися. — Та справа навіть не в цьому. Просто не знаю, що мені б хотілося робити — можливо, повернутися до навчання чи піти до художньої студії. От якби ви їхали до Сан-Франциско, я могла б поїхати з вами та поговорити з мамою і татом. Але таке, як я розумію, неможливо. Бабуся хоче додому. Просила мене поговорити з лікарем».

Лікар сказав їй сам.

«Наступного тижня, коли зміцнієте, можете їхати».

Проте наступного тижня в неї підстрибнула температура від якоїсь інфекції, і вона, поки це не мине, мусила залишатися в ліжку, взятому напрокат у шпиталі й поставленому поруч із двоспальним ліжком, у якому він спав тепер один.

Наступні дні зовні мало чим відрізнялися один від одного. Через день після обіду та під вечір він ішов зустрітися з новими приятелями, побазікати й пограти в карти. Двічі на тиждень навідувалася місіс Мейс. Решту часу тут була Джинні.

Біля ліжка хворої стояв радіоприймач Джинні. Й часто тіні музики доходили до неї. Вона лежала верчика, підібравши коліна до живота, і напружено вслухалася (такою Джинні й намалювала її: смужка волосся, що згорнулася у вигляді вушка), а тоді раптом викидала руку й різко вимикала приймач, продовжуючи так само лежати, приховуючи сльози.

Якось Джинні привела із собою морського піхотинця, свого шкільного приятеля, якого зустріла, коли той блукав біля спорожнілого пірса. На прохання Джинні він спокійно, не виказуючи зніяковіння, сів на підлогу, схрестив ноги і виконав для них танець Самоа, звідки був родом.

Минуло чимало часу, як вони пішли, коли з ліжка, де вона лежала, почулося тихеньке гудіння, вона намагалася повторити кивки, поривання, скинуті вгору руки, вибивання дробу стопами ніг та низькі тужливі вигуки.

Ханна і Філ надіслали квіти. Щоб її потішити ще більше, він встромив одну квітку їй у волосся.

«Ти наче дівчина», — сказав він і приніс дзеркальце, щоб вона помилувалася. Вона подивилася на пульсуючу червону квітку, жовте кістляве обличчя, не стримала збудженого сміху і відштовхнула дзеркальце — але квітку залишила палати у волоссі.

Того тижня, коли приїхали Ленні з Хелен, гарячка повернулася. Супроводжувана збудженим сміхом і нестримним потоком слів. Та, яка все життя говорила рідко і то лише за потреби (вона так і не опанувала мистецтво легкої комунікації та жонглювання словами), тепер, перед смертю торохтіла безупинно.

Майже шепотом:

«Вона викапана Ліза, твоя Джинні. Чи я розповідала тобі про Лізу, як вона навчила мене читати? Вона походила зі знатної родини й сама внутрішньо була шляхетною. Мені шістнадцять минуло, мене лупцювали, шмагав батько, я не могла з нею бачитися. Забороняли, бо вона було толстовкою[35]. Так от, уночі, синку, повз гавкаючих собак, жахливих псів, крізь зимову хурделицю на дорозі я бігла, щоб сісти в її екіпаж і поїхати, як та панянка, до книжок. До неї — для якої життя було священним, знання були священні — й вона вчила мене читати. Її повісили. Треба намогтися збагнути, чому все відбувається саме так. Вона вбила того, хто зрадив багатьох. Вбила за те, що він зрадив усе, заради чого вона жила і у що вірила. Вбила миттєво, просто в мене перед очима (як багато крові в людському тілі, синку), у в’язниці, де ми сиділи. Треба намогтися збагнути, чому так».

«Ім’я? — заворушила вона губами. — Ім’я, яке було їхньою провідною зіркою, здатною відкривати двері камер смертників. Я читала про це, коли відбувала свій рік на каторзі. Тубан! — збуджено вигукує, — Тубан, як у Давньому Єгипті називали Полярну зірку. Ти її можеш побачити, Джинні, подивись на неї — це вона коливається біля нашої Полярної зірки, яка видається нам нерухомою.

Так, Джинні, у твоєму віці моя мати і бабуся вже встигли поховати своїх дітей… так, між тобою і Ольшаною, Джинні, більше ніж океан… так, Джинні, вони танцювали, а самі такі хирляві, як курчата, і як курчата шкреблися, плескали руками й підстрибували.

А Андрій Юхимович, який протягом більш ніж двадцяти років не знав і не хотів знати цього, мовив таким тоном, начебто хотів заплакати: «Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх?» — вона проказувала про себе напівзабуті фрази з кількох знайомих книжок: «На біль я відповідаю криком і слізьми, на підлоту — обуренням, на мерзоту — огидою… В цих відчуваннях усе життя: воно може обтяжувати, можна ненавидіти його, але не зневажати[36]».

У маренні:

«Скажіть мені, місіс Мейс, моя люба сусідко, фотокартки ніколи не були живими, а що стосовно квітів? Скажіть тим, хто спитає: жодних рабинів, жодних міністрів і священників, жодних промов і церемоній — усе фальш — хай живі самі себе розраджують. Скажіть синові Семмі, який літає, скажіть йому хай злітає до Штутґарта і побачить те місце, де у Дейві немає могили. То й що?.. Що-о? У мільйонів немає могил — повітря і край».

Чи то в маренні чи ні, просила, щоб радіо не вимикали, ніби й не слухала, бубоніла щось собі, але музика мала лунати. Одного разу різко прибрала звук, як раніше, і почала плакати, не ховаючи сліз.

— Тобі щось болить, бабусю? — спитала Джинні.

— Музика, — відповіла вона, — все ще лунає, а ми її не чуємо. Тук-тук, але наші вушка надто слабенькі. Що ще, що ще ми не чуємо?

Одного разу вона вдарила його по руці, коли він простягнув їй пігулку, і змахнула пляшечки зі столика біля ліжка: «Не треба пігулок, хочу почуватися, як почуваюсь», і розсміялась, а він став рачки, збираючи ліки.

Ночами вона тяглась до його руки й трималася за неї.

Почалось безкінечне блювання. Вона вже ледь дихала, щоб розмовляти, але так само ворушила губами:

Коли вже не треба завдавати болю іншим

Кур-кур-курчати, я йду шукати

Відповідальність людини

«Девіде! — владно. — Миску!» — вона блює, полоще рот, насилу робить ковтальні рухи пересохлим горлом і знову починає мугикати.

«У шпиталі їй було б тепер краще», — зауважив лікар. Він розіслав телеграми дітям і саме збирав їй валізу, аж коли здивовано укляк від її хрипкого голосу. Вона піднялася, спробувала сісти.

«І куди тепер? — спитала. — Тепер куди мене потягнеш?».

«Цього разу тобі навіть дитину заводити не доведеться, — заспокійливо сказав він, шукаючи її зубну щітку. — Пригадуєш, як після народження Дейві ти сказала мені: заради десяти днів відпочинку в лікарні варто завести дитину?».

«Куди тепер? Ще не додому? — проскиглила вона. — І де він, мій дім?».

Він підвівся, щоб підперти її спину.

«Лікар каже, шпиталь…» — почав пояснювати він, як раптом вона спритно, мов змія, сповзла з ліжка і стала на рівні, похитуючись і спираючись на тумбочку.

«Боягуз, — просичала вона. — Утікач».

«Ти стоїш», — ошелешено мовив він.

«Відвезти мене й дати драла. Блювотиннячка злякався».

Він встиг підхопити її, щоб не впала. Вона пручалася, трохи не вислизнула в нього з рук і знову виструнчилась.

«Слабак, — шпигонула вона. — Хочеш покинути мене й накивати п’ятами. Зрадник. Ти все життя тікав».

Він розрюмсався, розповідаючи Джинні.

«Тримається як така собі Мерилін Монро, — поскаржився він. — Важить менше шістдесяти фунтів[37], за словами лікаря, а мотлошить мене, як той Демпсі[38]. Зрадник, кричить, а я біжу, мов той пес, на кожен її поклик; і вдень, і вночі біжу — то її нудить, то судно…».

«Ти їй потрібний, дідусю, — сказала Джинні. — Хіба не це називається коханням? Піду гляну, чи вона спить, і коли так — бідненька, геть виснажилась, — ми з тобою влаштуємо вечірку: я принесла ромові баби».

Вони нікуди її не перевезли. Біля ліжка тепер височів стояк із гачками, де були ємності з розчинами — кров’ю та глюкозою — для вприскування у вени. Джинні оселилася поруч по коридору, щоб доглядати за хворою — її обличчя так сяяло, що дід якось поцікавився: «Чи ти не закохалася часом?» (Стидка втіха, чиста всеохопна радість побути з бабусею; все дихає спокоєм і безтурботністю.) «Це мій любий серцю притулок, — відповіла вона загадково, — моя люба бабуся», — ніби цим усе пояснила.

Одне за одним приїздили діти — ті, що могли. Ханна, Пол, Семмі. Надто пізно питати: що ти зрозуміла за своє життя, Мамо, і про що ми мусимо дізнатися.

Клара, найстарша, цідить крізь зуби:

Розплатися зі мною, Мамо, поверни все, що в мене забрала. Скільки тих інших набралося у твоєму серці. А я мусила бути твоїми руками, покласти на себе твій тягар, твою відповідальність.

Невже це вона? Звуки конаючої, схожі на клешні руки шкребуть по простирадлу. Неземний спів.

Вона чує музику і спів зі свого дитинства; забуті звуки, яких не чула з… з… І вся суворість розсипається криком: «Де ми втратили одна одну, Мамо, співоча мамо?

Усе позаду: сварки, кпини, взаємні грубощі, справляння мовчанки й замикання в собі.

Я не знаю тебе, Мамо. І ніколи не знала.

Ленні страждає не тільки за те, що вона помирає, а й за те, чого вона ніколи не відчула в житті (і, можливо, що й він не відчує). В його словах також те, що так і не було вимовлено ніколи: Прощавай, Мамо, яка навчила мене самому бути собі матір’ю.

Немає Віві, яка мусила залишитися з дітьми. Немає й Дейві, хоч він уже тут, змушений помирати знову, цього разу з нею, адже живі, помираючи, забирають із собою своїх небіжчиків.

Вона стала легенькою, як пташка, і, як у пташки, в її горлі гельготали звуки, коли тіло билося в судомах. Чи вдень чи вночі, уві сні чи в яві (хоч тепер і не розібрати було — де що) з її губ злітали пісеньки і фрази.

І він, якого колись лякала можливість тривалого конання (через страх за себе, за неминучі видатки), тепер у душі бажав її швидкої смерті, заради самої ж неї. Він більше не виходив на вулицю, хіба коли Джинні його примушувала; не сміявся, хіба коли Джинні на кухоньці умовляла його посміхнутись (і вона, яка, схоже, вже нічого не чула, також сміялася, змовницьки сипала смішки).

Легенька, як пташка, тремтливе тільце, маленькі пазуристі кисті рук, гачкувата тінь від носа на обличчі, напружене гелготання з горла.

Він намагався не слухати, не дивитися в обличчя, на якому тільки чоло залишалося знайомим, але що був замкнений із нею довгими ночами в маленькій кімнатчині, звуки самі просочувалися в його свідомість, ніби знаки смерті: ковтання, пихкання, булькання.

Навіть у реальному (ковтає) житті цього бракує…

Кораблі з невільниками, поїзди смерті, кийки… дооосить

Подзвін за шляхетністю…

Сімдесят вісім тисяч за хвилину (тихо зойкає)… Сімдесят вісім тисяч людей… Ми себе знищимо?

«Ох, місіс Горопахо, — сказав він, ніби вона могла його почути, — все життя трудилася, а тепер от лежиш собі в ліжку, тобі прислужують, навіть не треба просити, а ти собі далі працюєш. Нелегка це справа помирати? Тяжка праця?».

Знеможене тіло, її рука вчепилася в його руку. Мелодія, примарна мелодія тріпоче на її губах, і сама вона, як та винувата примара — він знову це бачить — схилилася над програвачем, слухаючи платівку, і миттю вимикає звук, коли він підходить. А тепер, незважаючи на його присутність, пливе, купається в мелодії.

«Приховувала її від мене, — дорікає він, — скільки ж разів ти її слухала, щоб так завчити?» — і намагається пригадати, коли вперше вона поставила цю платівку або коли стала вимикати програвач, щойно він наближався, але не може. Є тільки ця кімната з високим стояком крапельниці і роєм звуків.

Ніхто окремо, тільки разом…

Сильний з тими, хто поки безсилий…

Догматизм мертвий, війна мертва, тільки країна…

«Чи вони тобі допомагають, місіс Філософинє, слова з книжок? Допомагають?».

Йому здавалося, що протягом сімдесяти років вона ховала у собі магнітофон, мікроскопічний, що намотував нескінченну стрічку, записуючи кожну пісню, кожну мелодію, кожне прочитане, почуте чи мовлене слово, а вона зловмисно програвала тільки те, де нічого не йшлося про нього, про дітей, про їхню близькість.

«Залишила нас, та й квит, місіс Балакухо, — докоряв він, — ти, котра називала балакунами інших, сама спритно ховала слова. Все життя у турботах і любові, а тепер жодного слова про нас, для нас. Геть нас кинула? Мене кинула?».

Він витягав колоду карт для пасьянсу, гучно тасував їх, ляпав долу.

Підносьте вгору знамено розуму (повільно, голосом оратора) справедливості, свободи, світла…

Людство гідне чеснот.

Шукає (напад тремтіння) людей серед людей…

«Слова, слова, — закидав він, — яких людей шукаєш ти довкола себе, місіс Самотність, і яке людство вважаєш гідним?»

Утім, кажучи це, він пригадував, що не завжди вона була відлюдькуватою, не завжди прагнула самоти (він-бо знав, що колись був й інший голос — задовго до цього ледь чутного подиху, до хрипкого звуку, що розривав тишу виляском батога, викликав напруження, соромив його — дівочий голос, що красиво говорив про їхні найзаповітніші мрії). Тільки знову-таки він не міг відтворити у спогадах чи навіть в уяві нічого з того, що було раніше, коли і як все змінилося.

Туз, дама, валет. Тінь від крапельниці стала подвійною, у глибині дзеркала виблискувала місяцеподібна форма — порожня пляшечка від розчину. В пам’яті спливли слова: розуму… справедливості… свободи… Догматизм мертвий. Він пригадав усю цитату й гірко розсміявся. «Ха, добре, що ти не розумієш, що кажеш. Добре, що Віктор Гюго помер і не побачив цього, свого двадцятого століття».

Двійка, десятка, п’ятірка. Вона впевнено заспівала пісню їхньої молодості, в якій бриніла надія:

Король, четвірка, валет. «У двадцятому столітті, авжеж!».

Не кров чужу точити, ха-ха! Отаке, один небіжчик, і ти туди ж, і ще Гюго небіжчик, «у двадцятому столітті невігластво помре, догматизм помре, війни відімруть, і все людство житиме в одній країні — добробуту?» Ха-ха!

Життя (напад задушливого кашлю) як пісня стане[40].

Карти випали в нього з рук. Без попередження відчуття втрати й зрада, що ховалися в ньому, нагромаджені протягом років і невидимі навіть для нього самого, вилізли зовні,

проявилися,

розкрилися,

вистрелили,

а з ними — жахливі масштаби того, що насправді трапилося в цьому столітті.

Він раптом відчув нестерпний голод, а може, спрагу. Почвалав на кухню, ввімкнув усі три лампи, наповнив тацю — «ти вже мала свій нічний перекус, місіс Небіжчиця, тепер моя черга». І здивувався сльозам, які окропили тацю.

«Солоні сльози. Безкоштовно. Невже я забув посолити? — і прошепотів: — Боже, як багато я втратив».

Подумки перенісся до онуків, чиє дитинство справді було дитячим, вони ніколи не голодували, не страждали від хвороб, живучи у теплих будинках з багатьма кімнатами, вчилися в тих школах, в яких подобалося, могли гуляти по всіх вулицях, виросли на голову вищими за своїх дідуся і бабусі — у них чиста шкіра, горда постава і прямий погляд. «Гей, ви в Ольшанах, — звернувся він до містечка шістдесятирічної давнини, — для вас вони були б шляхтою».

Хіба це не здійснення мрії, про яке й мріяти не доводилося? — спитав він.

А невже немає інших дітей у світі? — відповів він, копіюючи її хрипкий голос.

А вогонь свободи, світло знань?

І не кров чужу точити?

Він подумав, що о шостій прокинеться Джинні, й настане його черга йти спати до неї в кімнату; що він міг би натиснути на дзвоник, і онука прийшла б зараз; що вдень завітає Еллен Мейс, і тоді вони гратимуть в карти, і він дивуватиметься, як можуть рум’яна в півдюйма завтовшки триматися на її щоках; що ввечері прийде лікар, і він благатиме його бути милосердним — припинити крапельницю, дати їй померти.

Дати їй померти, а з нею їхній молодості, сповненій вірою, що породжувала цю піну яскравих, зрадницьких слів, забруднених слів, які на її чистих губах позбувалися бруду.

До черги Джинні лишалося якихось пару годин. Він міг би дзвінком розбудити її, тоді вжити пігулку і заснути; міг би хлюпнути ще бренді в склянку з-під молока, хоч і того, що було налито, так і не торкнувся.

Натомість повернувся назад до кімнати й помацав їй пульс — обережно своїми вузлуватими пальцями, як учила Джинні.

Вона заскимлила, її рука поповзла по ковдрі в пошуках його руки. Він співчутливо взяв її долоню в свою, а другою, вільною рукою знову зібрав карти. І те саме відчуття — чи то спраги, чи голоду.

Світ їхньої молодості — темний, неосвічений, жахливий через ненависть і хвороби, — як-то було жити в ньому, серед продажності, мерзоти, зрадництва, збезчещення, тільки вони не зневірилися ні в людині, ні в собі, вірити-бо було так прекрасно, так… хибно?

«Ет, діти, — мовив він уголос, — як ми вірили, як були віддані».

Йому закортіло розкласти окремими пакунками для дітей та онуків, для всіх цю радісну впевненість, це відчуття значимості, причетності та залучення, відчуття нерозривного зв’язку з величчю минулого, з усім, що дарує свободу та облагороджує. Розкласти це по пакунках, стояти з ними на розі вулиць, на вході до стадіонів та заповнених пляжів, стукати у кожні двері й роздавати це як казкові дарунки.

«А чому не в коробках з-під вівсяних пластівців чи прального порошку? — взяв сам себе на кпини. — Ти бач, вже глузд крадеш у мене, небіжчику».

Слова пінилися, вмирали невимовленими. Її тіло билося в корчах, вона цмокала ротом, ніби цілувала. (Ворушила губами, читаючи, схилившись над «Книгою мучеників» і начепивши лінзу на важкі окуляри.) Чи вона досі вірила?

«Єво, — прошепотів він. — Ти й досі вірила? Жила цим? Цим — „Хай буде так“»?

«Фунт м’яса для супу, — промовила вона виразно, — одну супову кісточку».

«Я чув це на власні вуха. Еллен Мейс свідок: “Людство… треба вірити”. — Благально: — Єво!».

«Хліб, учорашній, — бубоніла вона. — Будь ласка, в дерев’яному ящику… для розпалювання. Нитка, халепа, рветься та рветься. От тобі й дешеві нитки», — і знову гучне булькотання в горлі.

«Я попросив камінь, а вона мені хліб — учорашній. — Він відсмикнув руку і скрикнув: — Кому потрібні запитання? Тобі хочеться все розворушити? — Тоді глухо: — Стривай, дай-но допоможу тобі повернутися, нещастя моє».

Слова змішуються, увиразнюються. Голосом, сповненим жаху:

«Поле, Семмі, не бийтеся!».

«Ханно, гадаєш, у мене десять рук?».

«Як я можу дати те, чого в мене немає, Кларо?».

«Ти кривиш душею, — впевнено завважив він, — радість також була. — І з гіркотою: — Як зневажливо ти про нас казала, зрештою».

Ніби в докір йому, ніби її голос не мав зв’язку з її тілом, що билося в корчах, вона заспівала, чисто і красиво, шкільну пісню, якої навчили її діти, коли були ще маленькими. І з благанням:

«Не дивись на мою стрижену голову…».

(Плетиво кіс зрізано під корінь.) В одну мить він полишив мовчазну стару жінку, що схилилася над «Книгою мучеників», пройшов повз матір, яка тиснула на педаль швацької машинки й співала з дітьюаті й благаючі очі, сповнені кохання, і стиснув в обіймах, любу, рідну, чутливу, сповнену жаги, яку він любив у ній розпалювати.

«Єво!».

Вона стукала своєю маленькою пташиною лапкою по ковдрі. Скільки, скільки здатна витримати людина? Він підняв карти, поклав їх, обійшов кругом два ліжка, підступив до шафи, висунув, засунув назад шухляди, розчесав чуприну, поводив повільно рукою перед дзеркалом, аби побачити, що саме він затуляє кожним таким рухом, і відчув, що може будь-якої миті померти від чогось нестерпного. Зібрався було натиснути на дзвінок, щоб розбудити Джинні, опустив очі й побачив у Джинніному альбомі для малюнків її замальовку: шпитальне ліжко з нею, подвійне ліжко поруч, на якому лежить він, висока крапельниця, що живить її вени, і їхні руки, його та її, що сплелися і живлять одна одну. І ніби слухаючись наказу, підійшов до свого ліжка, ліг, тримаючи однією рукою малюнок (неначе той міг оборонити його від жахливих проявів втрати, зради, смерті), а другою знову знайшов її руку.

Такими Джинні і знайшла їх уранці.

В останній день агонія стала безперервною. Подеколи її аж підкидало над ліжком, що їм доводилося її удержувати. Він не міг цього витримати й вийшов з кімнати, умиваючись сльозами.

Джинні прийшла його заспокоїти. Світлим голосом сказала: «Дідуню, любий, не плач. Її тут немає, вона мені обіцяла. В останній день вона сказала, що повернеться туди, де вперше почула музику, маленькою дівчинкою на шляху в тому селі, де народилася. Вона пообіцяла. Там грають весілля і танцюють, і від веселої сопілки повітря аж тремтить. Полиш її там, дідусю, все добре. Вона мені обіцяла. Повернись і допоможи її бідному тілу померти».

Переклад Олександра Буценка