Американська єврейська проза. Століття оповідань

Філіп Мілтон Рот народився в місті Ньюарк штату Нью-Джерсі в родині єврейських емігрантів з України. Навчався в Бакнелському університеті (Пенсильванія) та Чиказькому університеті. Творчість Філіпа Рота і захоплює, і викликає обурення єврейської громади Америки. Коли у двадцять шість років за свою першу опубліковану книжку, збірку повістей та оповідань «Прощавай, Колумбе», Рот отримав Національну книжкову премію, багато літературних критиків висловлювали сумнів, чи зможе він утриматися на тому рівні, який продемонстрував. Але протягом наступних років це питання було остаточно знято, Філіп Рот довів, що він є одним із найталановитіших представників сучасної американської літератури. Творчий доробок Рота — твори, сповнені чорного гумору, часом провокативні, але завжди позначені інтелігентністю — перевершує доробок будь-якого іншого представника його покоління. Серед його творів: романи «Звільняючись», «Скарга Портного», «Літературний негр», «Урок анатомії», «Моє чоловіче життя», «Професор бажання», «Інше життя», «Операція «Шейлок», «Театр шабату», «Американська пастораль», «Привид ідеї», «Обурення», «Немезіда»; мемуари та автобіографія «Факти і спадщина», літературні есеї. Філіп Рот — лауреат Пулітцерівської премії (1998), Премії Франца Кафки (2001), Міжнародної Букерівської премії та Премії принца Астурійського (2012).

По радіо

Людина-відповідь! Якийсь басовитий чмир із Форт-Вейна, штат Індіана, що наступного року впарюватиме мило у «Хелен Трент[178]»! Такого поважати? Та плювати я хотів! Чмирю, ні-в-бельмесенко. Бажали людину-відповідь? От і маєте людиновідповідь, шматок безголового ґоя.

«А тепер — людина-відповідь!».

«Добрий вечір! Перше запитання, пи-ирошу!».

«Пані з журналу “Мода” у штаті Небраска, пише: “Чи вміють кити насвистувати мелодію? Я стверджую, що так, а мій чоловік, інженер-сантехнік, вважає, що це просто забобон, поширений у редакції. Хто з нас має рацію?”».

Людина-відповідь, усезнайко безрідний, голосом, мов гармата:

«Це доволі цікаво, але ви обоє маєте рацію. — (Ну так, із сантехніком!) — У багатьох китів закладене вроджене уміння свистіти, інших цього вчать їхні матері протягом перших чотирьох-шести тижнів. Кити, всупереч загальній уяві, не риби, а ссавці. Наступне запитання, пи-ирошу!».

«Священник з програми здорового харчування в Мічигані звертається до нас із запитанням… бла-бла-бла… коли настає темрява, чи це зовсім не так?».

Людина-відповідь:

«Жителі Месопотамії вірили, що все залежало від окремої людини. Доволі цікаво, але це досі поширено в багатьох куточках цієї давньої держави. Дякую, отче, що написали нам».

«Пише бойскаут, людино-відповідь, з Аляски, де він загубився, запитуючи… бла-бла-бла… у помірній зоні? Коли і чому?»

Людина-відповідь:

«Так. Тільки в найсприятливіші для цього місяці. Сам Пастер помер у шістдесят три роки й був, звичайно, відразу похований. Тож, боюсь, ваші друзі помиляються. Це, як відомо, аж ніяк не пов’язано з Днем саджання дерев, тож ви помиляєтесь. Неважливо, мільярди чи мільйони, все залежить від глибини, на якій залягає вугілля… але випромінюваного тепла має бути достатньо, щоб загострити достатньо олівців… щоб забезпечити батальйон китайських солдатів достатньою кількістю рису… щоб повторити за 12 цілих, десять сотих секунди старий олімпійський рекорд, встановлений у Гельсінкі за часів правління англійської королеви Вікторії… вибух, у чотири рази більший за щорічне ввізне мито кур’єрської служби Ті-Ен-Ті… перший президент Перу… який, справді, написав слова до цієї та багатьох інших стрічок типу “Пісня прерій”…».

«Дякую, людино-відповідь!».

Так, красно дякую за цю купу ґойського лайна! Усяке знає, що там цілий штат, більше тисячі людей готують тобі відповіді! А сам ти, мабуть, і власного імені не вимовиш! Яке воно, в біса — твоє ім’я? Що це за фігня — «людина-відповідь»? Порох в очі пустити, і потому! Ти просто ще один самовпевнений ґой, наскрізь фальшивий, як уся твоя релігія! Такий собі Джон Джонсон, який ні хуя не знає! Мені млосно від самої думки, як ти можеш вплинути на юні, несформовані душі! Нічого, сучий сину, з’явиться-бо програма, в якій даватиме відповіді єврей! У нас і так найкращі коміки, що коли-небудь були на радіо: Джек Бенні! Едді Кантор! Джордж Бернс! Джорджі Джессель! Генні Янгман! Є місіс Насбаум із шоу Фреда Аллена, Шлепперман — у Джека Бенні, Філ Гарріс і містер Кітцель, є серіал «Ґольберги», а по неділях — і «Вічне світло», і «Сестри Беррі»! А хто найдотепніший у грі «Зможете це перевершити[179]?». Аж ніяк не цей ґой — «сенатор» Форд! Якщо чесно, то від його так званих жартів про дебілів та ідіотів дрімота бере. Вигадав прізвисько «Довбнутий телепень» і вважав це дуже кумедним через оте «довбнутий». Ну, жарт суперґоя. Ні, найкращий — це Гаррі Гершфілд, а після нього — Пітер Дональд! Обидва євреї. А серед співаків — хто на вершині? З усіх чарівних голосів навколо, чи є хтось кращим за Тоні Мартіна? Кажу про справжній голос, бо коли він одягає смокінг і починає співати, сироти виступають на тілі. Людина-відповідь, пхе! Купа лайна — ось чим є всі твої відповіді! Але перш за все всі ті, хто прагне почути цю дурню, є купою дешевого ґойського лайна!

Вельмишановний пане Ейнштейн!

Звертаюся до Вас із чудовою пропозицією, яка, певен, призведе до велетенських змін у світі й поліпшить життя євреїв повсюди. Пане Ейнштейн, я єврей, і пишаюся цим. Ваше ім’я для мене священне, як і для всіх людей нашої віри. Нацисти, які вигнали Вас із Німеччини, зробили нам на користь, а самі зазнали в мільйон разів більших збитків — якби вони тільки уявляли, що втратили. Я сподіваюся і молюся, що Ви будете щасливі тут, на «землі свободи».

А тепер — моя пропозиція. Чому б Вам не виступати щотижня на радіо із власним шоу? Якби Ви погодились, я готовий покласти на себе ведення справ, щоб не завантажувати Ваш світлий розум виробничими та іншими питаннями. Мені незручно згадувати такі речі поряд із Вашим ім’ям, але, можливо, Ви знаєте програму «Людина-відповідь», яка виходить щовечора з сьомої до чверті на восьму. Коли не знаєте, то послухайте якось трішки. Діти по всій Америці вважають, вочевидь, що та підробка є таким собі «Ейштейном», бо ж почути справжнього Ейнштейна для них щось недосяжне. А я б хотів, щоб вони знали, що ГЕНІЙ УСІХ ЧАСІВ є ЄВРЕЄМ! Саме про це світ має дізнатися і якнайшвидше.

З повагою

М. Ліпман,

агент талантів

P.S. Ви, вочевидь, запитаєте, яке я маю право просто запропонувати себе як менеджера великому Ейнштейну. Все, що я можу сказати, так це те, що коли б у мене був список найвидатніших імен у розважальній індустрії, яким я надаю послуги, мені б однаково було соромно з такими рекомендаціями, як соромно зараз перед Вами, Великий Альберте Ейнштейн. Я навіть відчуваю, що чиню святотатство, вживаючи Ваше ім’я повністю, надто воно святе для мене, щоб вимовляти. Але якщо не напишу, то як Ви отримаєте мого листа? Тому перепрошую. Наразі, мушу зізнатися, в мене немає списку видатних клієнтів. Я представляю переважно кольорових. Саме зараз у мене на контракті, мабуть, кращі виконавці чечітки у штаті, і деяким із цих молодих людей я допомагаю — скажімо, відомим Славетним братам (Б’юку та Вінгу[180]) — почати гідне життя. Своїм новим відкритим талантам, після Б’юка та Вінга, я змінюю імена на імена відомих американських президентів, тільки навпаки. Завдяки цьому вони, як на мене, хоч і залишаються кольоровими, як і має бути для виконавців чечітки, вивищуються трохи в класі. Також по суботах я відвідую два-три святкування Бар-Міцви[181] у своїх нескінченних пошуках єврейських талантів — співаків, музикантів тощо.

Сподіваюся на Вашу швидку відповідь і підтримку «Шоу Альберта Ейнштейна».

Ще раз із повагою

М. Ліпман

Вельмишановний пане Ейнштейн!

Я знаю, наскільки Ви заклопотані роздумами, й розумію, що Ви не відповіли на мій лист через підозру, що мої намагання залучити Вас до радіопрограми «Людина-відповідь» є просто жартом. Сподіваюся, Ви передумаєте, якщо Ваше мовчання не означає відмову? Я усвідомлюю, що однією з причин того, чому Ви не носите краватки і не завдаєте собі клопоту розчесати чуприну, є постійне винахідництво. Але не турбуйтеся: міняти спосіб життя, ставши радіокоментатором, не доведеться. Ваша чуприна є великою хитрістю, яку я не збираюся відразу міняти. Це стильний бренд. З усією повагою, але Ви відтворюєте образ Гарпо Маркса[182]. Який, справді, класний. (Та чи була у Вас вільна хвилинка дізнатися, хто такі брати Маркс? Це чотири єврейські брати[183], коміки, а Ви трохи нагадуєте одного з них. Можете подивитися фільм, де вони грають. Хоч у Принстоні, певно, кіна не показують. Проте хто-небудь міг би повезти Вас за місто. Хай сюжет Ви збагнете за хвилину, схожість між Вами та Гарпо, між його та Вашою чуприною, стане переконливим доказом того, що Ви, такий як є, чудово підходите для комерційного шоу.)

Перш ніж почати налагоджувати потрібні контакти, я, звичайно, обміркую з Вами форму програми. Скажімо, чи треба нам дотримуватися формату «Людини-відповіді» з питаннями, які надсилають? Чи потрібна нам музична тема для програми? Чи не заперечуватимете Ви проти ще одного учасника, який ставитиме питання? Мені тут раптом сяйнуло, а чи не зробити так, щоб у Вас брав інтерв’ю Тоні Мартін, співак. У нього приємний тембр голосу і він чарівно виглядає у смокінгу; до того ж (усупереч поширеній думці про його італійське походження), він єврейський хлопчина, з яким Ви почуватиметеся ніби в рідних стінах. Його відрізняє легкість у спілкуванні, але і повага. Інша справа, чи зможу я його залучити. Не хочу давати обіцянок, які не зможу виконати, як-от про участь славетного Ейнштейна. Я б не наважився. Але ж бо кажу, що все стане можливим, щойно я отримаю від Вас згоду. Так і кортить написати «згоду» з великої літери. Прямо посеред речення.

Вочевидь, доречно буде сказати, що мій гонорар складає десять відсотків. Буду чесним і щирим із Вами: я цим займаюся не заради грошей. Просто хочу допомогти людям. Я забрав із вулиць чорношкірих та кольорових хлопців, що підробляли чищенням взуття і таким іншим, і зробив із них зірок чечітки у придорожніх закусочних і нічних клубах. Мене тішить не прибуток — відверто, мізерний, — а що на моїх очах ці хлопці вбираються у фраки і вчаться зустрічати публіку, яка прийшла розважитись. Гідність вище за бабло, ось мій девіз.

Разом із Вами, пане Ейнштейн, гадаю, я зможу здійснити щось усесвітнього значення, в розумінні доброї справи. Кому краще за Вас відомо про переслідування євреїв у світі? Це може припинитися тільки тоді, коли вони подивляться на нас і зрозуміють, що коли йдеться про розум, то ми перші. Це припиниться тільки тоді, коли наші маленькі єврейські діти побачать, що у світі є Ейнштейн, такий самий єврей, як і вони, але в мільйон разів розумніший за якогось неєврейського радіокоментатора, що так чи інакше віщає їм нудотним голосом. Невже ми хочемо, щоб наші діти зростали, захоплюючись такою підробкою? У мене самого є маленький син, і я знаю, як було б важливо, якби раз на тиждень ми могли сидіти разом із ним і слухати, як відомий Альберт Ейнштейн веде розмову з кимось рівня Тоні Мартіна.

Коли через зайнятість у Вас бракує часу написати й обговорити ці справи, то як щодо зустрітися якоїсь неділі? Було б фантастично, якби я міг прихопити з собою сина.

З повагою

М. Ліпман, агент

Славетних братів,

Рузвельта Франкліна,

Джефферсона Томаса,

Клівленда Ґровера,

Монро Джеймса

Вельмишановний докторе Ейнштейн!

Я все розумію без слів. Молюсь і сподіваюсь, що Ви не образились, що весь цей час я звертався до Вас «пане». Неможливо передати, як я захоплююся Вами, і не витримаю, якщо Ви запідозрите мене в умисній неповазі. Я людина без освіти, хоч і намагаюся компенсувати знання, які не здобув із книжок, тяжкою працею і кмітливістю. Щодня — і це без перебільшення — в мене виникає сотня чудових ідей, які могли б покращити цей світ. І ідея заохотити Вас до регулярних виступів в ефірі є лише однією з них, докторе.

Безперечно, у Вас викликає природне роздратування, що я та мільйони таких інших пишуть Вам із метою «зрубати капусту». Маю Вас запевнити — гроші не головне. Найважливіше — привести Вас на радіо і показати тим ґоям, що таке справжній розум. Чому приховувати те, що може змінити життя всіх євреїв, живих і ненароджених? Так, я дуже вірю в силу радіо. Часом мені навіть на думку спадає, що біблейські історії про Бога, який звертається з небес до людей на землі, це розповіді про те, що в ті часи їм слугувало за радіо. І тоді, і тепер люди бажають чути «істинно сказане». Чути значить вірити! (Можна це зробити гаслом нашого шоу, якщо Ви погодитесь. Щодо музичної теми чи пісні, то я думав про милозвучні, але сповнені сенсу рядки, щось на кшталт «The Whole World is Singing My Song[184]».) Сьогодні ми не чуємо Бога, як чули вони у Біблії, і які наслідки? Деяким людям не йметься віри, що Він тут. Тут. Те саме справедливо і щодо Вас, докторе Ейнштейн, хоч як це прикро. Що значить Ейнштейн для широкого загалу? Ім’я людини, яка не розчісує свою чуприну (я нічого не маю проти) і вважається найрозумнішою на землі. Саме те, на що удатні євреї, якщо Ви мене розумієте. Боюсь, що на цьому етапі гри, якби сьогодні ввечері запропонували вибір між Вами та Людиною-відповіддю, більшість слухачів проголосували б за нього. Мушу сказати все по щирості.

Моя пропозиція така. Я приїду до Принстона наступної неділі, десь близько другої пополудні. Коли Вас не буде вдома, не біда. Коли ж будете вдома і станете собі біля вікна, і вирішите просто помахати мені рукою, зізнаюсь, що само по собі це вже буде великою подією для мене. А коли забажаєте поставити пару запитань щодо моєї пропозиції, навіть із вікна за браком часу на інше, не проблема, я також готовий відповісти, стоячи на газоні. Я залишу дружину і сина в машині, щоб вони Вас не турбували, але якби Ви помахали рукою хлопчикові, я був би особливо вдячний. А він, ясна річ, запам’ятав би це на все життя.

Докторе, тільки не одягайте краватку заради мене — жартую.

Ваш єврейський побратим і скромний шанувальник,

М. Ліпман

Вони були неподалік від Принстона (кілька хвилин тому Ліпман зіскочив з машини і знову застрибнув на підніжку, пояснивши це тим, що хоче побачити здалеку мальовничі вежі відомого університету — він схопив сина з колін матері й, тримаючи його на плечах, вигукнув: «Онде живе Ейнштейн! Ти це запам’ятаєш назавжди!». І от, наближались до Принстона, чергове видовище збудило запальну уяву Ліпмана: він побачив дорожній знак із написом: «МОРОЗИВО НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК, ВІДОМИЙ ЛЮДЯМ. СПРАВЖНЯ КРИЖАНА ПРИГОДА». Автомагістраль проходила повз містечко Скаллі — про це повідомляв наступний знак. А третій попереджав: «ДОТРИМУЙТЕСЬ ПРАВИЛ ДОРОЖНЬОГО РУХУ. ОДНОГО ДНЯ ВИ ЗМОЖЕТЕ САМІ ВІДДАВАТИ НАКАЗИ. — ПОЛІЦІЯ СКАЛЛІ». «Або й не зможете» було дописано крейдою під оголошенням поліцейського відділку — зважаючи на каракулі, рукою дитини.

«Га! — вигукнув Ліпман. У такий спосіб виплеснулося його захоплення. — Ну, то як? Хто хоче спробувати морозиво на будь-який смак? Хто хоче отримати крижану пригоду і можливу зупинку для відпочинку перед великим Альбертом Ейнштейном?»

Ці слова адресувалися, безперечно, хлопчикові. Ліпман тими днями зі шкіри пнувся, щоб збагатити життєвий досвід, особливо малого, який, схоже, успадкував з материного коліна всю сором’язливість їхньої родини. Якби він хоч щось успадкував від Ліпмана, давно б не почувався боязким продавцем взуття. Та чим більше Ліпман старався зробити його самостійним, тим менше витримував його потяг сховатися в мушлю.

«Завжди тягни руку першим!» — така була остання настанова хлопчикові перед відправленням його у вересні до школи.

На прикрість Ліпмана, ранком свого першого навчального дня хлопець усе зробив, щоб показати себе безнадійним недолугою. І то настільки переконливо, що навіть мати узяла це за чисту монету — її вереск досяг до ванної, де Ліпман саме голився.

«Він не може ходити! — кричала вона. — Щось сталося з ногою! Наш син кривий!».

Ну, звичайно, наш син кульгавий. Цей малий розумник що зробив: зв’язав шнурки на черевиках між собою і за ніч виявився неспроможним вступити у світ початкової школи.

«Коли вчитель питає: “Хто може це зробити?”, підводься і кажи: “Я можу!”».

«А якщо не зможу?».

«Поки вона зрозуміє, навчишся! Це ключ до успіху в житті. Я також про це не знав, тільки з часом збагнув. — Так повчав батько свого п’ятирічного сина, котрий тремтів перед входом до великої і чужої школи. — Мусиш уміти себе продати! Хто може це зробити? Я можу! Маленький Ліпман може! І не роби більше цього лайна зі шнурками — хитро, але пусте.

Успіх. Вершина. Сам. Начальник з великої літери «Н». «Алло, говорить агент Альберта Ейнштейна…».

«Морозиво? — перепитала мати. — Об одинадцятій ранку?».

«Сьогодні свято! — проголосив Ліпман. — Початок наступного кроку».

«Але, — пробубоніла його дружина, вже не вперше, відколи він розбудив їх із сином, щоб вирушити в цю поїздку, — він не відповів на жоден із твоїх листів. Як можна пертися до такої людини? Набридати йому листами, а тоді, що він не завдав клопоту хоч раз відповісти, притягтися до нього! До Ейнштейна!»

Вона зрештою припнула язика під його поглядом, в якому світилося незадоволення і нетерпимість. Якщо він стане колись знаменитим, такого більше не терпітиме.

Кафе-морозиво виявилося пивницею.

Витончена місіс Ліпман, манірна і миловида чорнявка, не надто знайома із зовнішнім світом, у якому існував її чоловік, щойно відчула запах пива, поклала руку йому на пальто ззаду. Другою рукою, склавши долоню ківшиком, затулила ніс малому, як маскою.

«Нечисті», — прошепотіла вона.

«То й що! — відрубав Ліпман, — це ж-бо для дитини». Та навіть його, який звик бувати в різних темничках, де християни знаходили втіху в тому, щоб заливати собі віскі в горлянку, а тоді виприскувати зі своїх піпок (ото насолода зробитися якимось водогоном! обернутися з людини у шмат труби! це ж яку клепку в голові треба мати, щоб дудлити щось коричневого кольору, а виливати з себе жовтого! яке гарне дозвілля!), навіть Ліпмана дещо здивувала буденна дивакуватість цих людей.

Наприклад: голова якогось звіра з рогами та осклянілими очима висіла над стойкою бару. Нічого незвичайного, хіба що голова була розміром з його кулак, а очі великі та чорні, як у його сина. Схоже, то був не дорослий звір, а звіренятко, коли йому відтяли голову. Збоку від барної стойки були двері, посередині яких почеплена кругла мішень з фотографією чемпіона світу з професійного боксу Джо Луїса замість «яблучка». На дверях із мішенню, крім потрібних для гри дротиків, під гострим кутом встромлені десяток ножів для розколювання льоду, кілька індіанських стріл і старовинний багнет, іржавий та важкий.

Білявий молодик міцної будови, з рельєфними м’язами і фрицівською стрижкою, в білих розкльошених штанах і білій майці стояв за стойкою — вивищувався над нею. Ото статура! Він витягав дерев’яні барильця з-під пива через люк, підіймав над головою і, допомагаючи собі гнилим слівцем, жбурляв донизу. Коли Ліпман (відчайдушно — заради сина, знову-таки) підійшов до стойки, то побачив, що порожні барильця внизу ловив чорношкірий у сатинових боксерських трусах, як у Джо Луїса, але в цупких бавовняних рукавичках сміттяра.

Гра уяви? Галюники? Ліпман саме так би й подумав раніше у своєму житті, але урок, здобутий ним як шукачем талантів, підказував, що фантазія може виявитися реальністю. Неможливе стає можливим! Узяти хоча б Славетних братів. Ну, ким були оті Бак і Вінг, перш ніж він їх побачив? І не славетними, і, якщо чесно, не братами. Двома дурнуватими чорношкірими підлітками, що за десять центів чистили взуття біля його взуттєвої крамниці. Вони смішно торохкотіли, співали й начищали взуття — і все це за один шеляг. «А що коли…» — спало на думку Ліпману і дало почин усьому. Він вичистив їм голови від вошей і зробив із них зірок. А почалося це з ідеї в його голові… Коли саме, важко сказати. Певною мірою поштовхом стало побачене шоу «Пірнаючий кінь» на Сталевому пірсі в Атлантик-Сіті[185], але головною спонукою була нудьга і незадоволення від постійного стояння на колінах, щоб продати черевики — кілька пар! — що змусило його одного дощового дня запросити тих двох малих пустобрехів, цибатих, мов чаплі, ноги аж до вух, виступити для нього. І поки він там сидів, спостерігаючи, як вони танцюють, як літають їхні ноги, та легенько бив себе знічев’я мірою для взуття по голові, йому раптом сяйнуло, висвітилася можливість. «Убив собі в голову, — скаржилась пізніше дружина, — от що. Я мала б збагнути». «Так хоч би як, це варто повторити!» — відказував Ліпман. Бо тоді раптом у нього все склалося: чи могло комусь спасти на думку примусити великого білого коня стрибати з висоти п’ятнадцяти метрів у басейн — якщо це, чому не те? Коли той, інший хлопак повернувся додому в Атлантик-Сіті і сказав дружині: «Люба, я хочу купити коня і навчити його стрибати з трампліна з дівчиною в купальнику верхи», чи міг хтось собі уявити, що одного дня люди з усієї країни посунуть під час відпустки до Нью-Джерсі, аби придбати квиток і подивитися виставу? Аби не шкодувати долонь для оплесків, а тоді повернутися додому і до кінця життя розповідати про це? Ні. Отож-бо, що ні! Порівняно з тим, хто вигадав «Пірнаючого коня», Ліпман був наразі блідою тінню. Все, на що він спромігся, то підібрати двох малих негренят, які вміли чечітку відбивати вже краще, ніж рівно ходити, і привчити їх робити це без того, щоб через кожне друге слово з їхніх вуст зривалося «мля-я». І позбавити їх вошей. А цього було немало, він тепер це розумів — мля-я і мля-я! Скільки крові й поту йому коштувало примусити їх казати: «Добрий вечір, леді та джентльмени!» без п’ятдесяти доданих «мля-я»! Але, однаково, це в жодне порівняння не йде з тим, щоб навчити коня з пивоварні пірнати, стрибати в блакить води!

О, Боже, які дива ти здатний робити у цьому світі! Дива, які вже зробив! І вистави, які вони дарують! За ніщо! Безкоштовно! Підходьте, леді та джентльмени, і платіть ніщо! І навіть його, Ліпмана комісійні, десять відсотків — це також ніщо. От, приміром, Гітлер — той зсунутий з ґлузду коротун у Німеччині, що метав громи і блискавиці та верещав на мільйони німців, а ті віддавали йому честь і відповідали вітанням, маршируючи заради нього по всій країні, й увесь той час, поки вони марширували та «зіґ-хайлили», весь той час, поки палали смолоскипи, а мільйони ревіли, стоячи на рівних, весь той час над ними висіло обличчя з маленькими вусиками! Гітлер! Який задум! Або той персонаж Муссоліні — з шиєю як у «Дві тони» Тоні Ґаленто[186], з жирною складкою замість ворота, а він очолював усю Італію! З такою шиєю! Ох, просто подумати про великі заголовки і можна (в певному розумінні, фігурально) померти, що їх не зроблено! «Шоу Адольфа Гітлера». «Година комедії Беніто Муссоліні». А як щодо того голомозого Папи в окулярах: розкрийте вуха — він підіймає свою маленьку бліду ручку і меле курзу-верзу, а дорослі чоловіки, водії вантажівок, спортсмени, фінансові магнати б’ються в страху лобами об бруківку. Уявіть лишень — чоловік у платті править! Чоловік, що вбрався в плаття. А що це ще, як не плаття — вечірня сукня? І каже їм: «Доміно… шахи… шашки… лото… ви будете вічно… Ісусе Христе». А вони це ковтають — геть чисто! Тож, коли це не галюцинація, то що? Але ж ні! Згадайте нашого дорогого, улюбленого і чудового Ф.Д.Р[187]. От він з довгим мундштуком і в плащі Медрейка Чарівника[188], президент Сполучених Штатів Америки, з неживими, як гілки, ногами. А що сказати про його дружину, і цей її голос? А її зуби! Хотілося реготати, коли ви її бачили, впасти зі стільця від її голосу, таким він був нереальним — але за тими зубами ховалася чудова людина! Який персонаж, яка радіоведуча могла б з неї вийти. Краща за Крихітку Снукс[189]. А цей шотландський тер’єр, що бігає навколо Білого дому і, вочевидь, дзюрить на тому чи іншому поверсі, де щогодини приймаються доленосні для планети рішення! Чому я не подумав про це, розмірковував Ліпман. Не подумав про сміх. Еге ж-бо! Оце було б діло, якби у бутність його президентом зробити з ними шоу, типу Джордж Бернс і Ґрейсі Ален, або Фіббер Макґі та Моллі[190]! «Франклін та Елеанора і їхній малий песик Фала, а також спеціальний гість тижня, просто з Британського парламенту, з його незмінною сигарою і британським акцентом, власник Біг Бена, Вінстон Черчиль!» Кумедні речі, що могли статися в Білому домі — жарти про її кролячі зуби (коли в неї є почуття гумору, вона б сама погодилась) — Фала, що бризкає на гетри Черчиля! Такий собі світ — зуби Елеонори Рузвельт, маленькі вуса Гітлера, жирна шия Муссоліні, голомозий Папа, що ходить по крамницях, вибираючи собі плаття — «Ой, Ваша святість, це плаття ніби спеціально для Вас» — о-о, він міг би зробити лялю з цієї вистави, яку вони давали за ніщо. Так, але Ейнштейн, Ейнштейн має бути за ним — Ейнштейн з його великою чуприною на голові та інтелектом у голові. Хто такий Ейнштейн? Скажу: один із братів Маркс, який кинув виставу і поступив до медичного університету!.. Але якщо йому таке сказати, чи сміятиметься він? Чи відчує гумор? Коли відчує, то ми у справі! Адже найбільше в житті людям подобається — і це щира правда — хороший сміх! Уявити тільки — якщо йому вдасться, щоб знаменитий Ейнштейн сипав жартами, не виходячи з образу генія! О-о, яка слава і влада чекали б на Ліпмана з його головою, напханою подібними ідеями! І задоволення. Щастя. Самореалізація. Радість. Багатство. Якби тільки вдалося зробити цей перший загальнонаціональний прорив. Тоді б він заповнив авіалінії «Найвражаючим гроном талантів, які коли-небудь бачив світ». Бо скрізь, куди сьогодні не кинь оком (куди б Ліпман не накидав око), вистачало з верхом розважального матеріалу. Вистави, вистави і вистави! Не було газети, в якій би він не побачив великого коміка в тому, хто видавав себе за політика!

«Дехто дивиться на коней і бачить перевдягнутого Джонні Вайсмюллера[191], а я в усьому бачу гумор! Те, що викликає сміх! То що тут поганого?».

«Справа в тому, — відповіла його дружина, — що деякі речі не смішні, хоч як їх не уявляти. Це стосується Гітлера! І це стосується президента Рузвельта! Великої людини, яка мусила пересуватися за допомогою ціпків та агентів секретної служби, які його підтримували під лікті. Невже ти гадаєш, що люди сміятимуться? Тобі має бути соромно, Мілтоне, навіть про таке подумати».

«А от не соромно! І не буде соромно! Я шукач талантів! І мушу мати навчене око на чудасію, на дивницю! Люди не помічають незвичних речей, які трапляються в житті, поки хтось не прийде і не розкриє їм очі. Саме це я й роблю, а тому мені ні за що не має «бути соромно». Шукач талантів — це людина, яка вміє помічати те, чого не бачать інші, він не створює цих речей, він тільки їх розкриває!».

«А коли якийсь католик, почувши тебе, насміхатиметься з Папи? Чи тобі було б до смаку, якби він насміхався з нашого рабина?».

Її рабина, але він пропустив це повз вуха:

«Ет, ти не розумієш».

«Маємо поважати будь-яку віру. Інакше у світі пануватиме сама ненависть».

«Тільки ненависть і панує у світі зараз».

«Тш-ш! Тут поруч ди-ти-на».

«Добре, — сказав Ліпман, — не бери в голову».

Вона не зрозуміла. Адже насправді не він вбрав Папу в плаття. І не він нагородив місіс Рузвельт такими зубами. Ліпман просто звернув увагу на те, що воно існує.

«Бог, — оголосив він дружині, — Бог є найбільшим із нас шукачем талантів!».

«Припини, Мілтоне, уяви, коли він повторить щось таке в гостях у своїх маленьких друзів. Або розповість таку дурню вчителеві в ш-к-о-л-і».

«А чому б і ні? Може, це п-р-а-в-д-а!».

«Мілтоне, — заблагала вона, — Бог є Всемогутнім Богом!».

«А що коли весь світ є таким собі шоу! Розумієш мене? Що я хочу сказати! Що коли всі ми — це таланти, зібрані Великим Небесним Шукачем Талантів? Велике Шоу Життя! Всі в головній ролі! Якщо припустити, що розвага є Сенсом Життя!».

Ліпман був гордим з себе за таку широту і сміливість думок; звичайно, пізніше він пошкодує, як завжди, що поділився ними з дружиною. Вона змушувала його почуватися якимось звихнутим через його вигадки — от взяти, приміром, той випадок, коли він одного спекотного літнього вечора привів просто додому Бака і Вінга, одягнув їх у позичені для цього фраки і почав навчати їсти скибки кавуна за допомогою ножа та виделки. Вона лежала, відпочиваючи, в одній із кімнат, малий був в іншій, а тим часом на кухні фанатичний Ліпман (фанатичний, на її погляд) до другої ночі обробляв тих хлопців — цілісіньку ніч, «тих двійко бідних чорношкірих», які верещали та роздратовано лаялись, а її біснуватий чоловік, знай, гарчав на них:

«Не руками, чуєте? Вас не візьмуть на шоу майора Боуса[192], якщо хапатимете наїдки руками!».

«Мля-я, місір Ліпман, не мордуйте нас так! Суєте цей клятий кавун, замість дати для початку якийсь хот-дог, або щось інше легшеньке!».

«Авжеж, хот-дог їдять руками, про що і вам, і мені відомо! Я навчаю вас гідності! Я навчаю вас пристойності!».

«Тю, та я тут копита відкину з цими шматками, що вислизають і ковзають…».

«Слухайте сюди, ви двоє, я можу хоч сьогодні поїхати до чорної, як сажа, Джорджії[193] та знайти собі сім тисяч маленьких чорних хлопців, здатних брати кавунову скибу руками! Чи хтось у здоровому глузді платитиме, щоб це побачити?».

«Та вони платитимуть за нашу чечітку, місере Ліпман. Мля-я! Вони платитимуть, щоб побачити, як ми танцюємо, а не як щось жремо! Правда, Мелвіне?».

«Його ім’я не Мелвін, а Вінг! А твоє — Бак! І припини раз і назавжди белькотіти це “бля-я”!».

«Дідько, я кажу мля-я!».

«Ну, хай і так, тоді хоч раз вимови вірно, і припини! Таке ніяк не пасує до фраку!».

…Шинок Скаллі. Уздовж стін у залі тяглися довгі лави, на яких сиділи не чоловіки — крім бармена і його самого, тут жодного чоловіка не було, — а жінки, у квітчастих сукнях і білих капелюшках, тілисті тітки, з жировими складками на зап’ястках, ліктях і щиколотках. «А де їхні чоловіки?» — подумав Ліпман. Де ті пропияки? Чим вони заклопотані, ті босоногі дикуни?.. Маленькі дітлахи, у недільному вбранні, вчепившись у чорненькі книжечки із золотими хрестиками на палітурці, сиділи біля ніг жінок — їхні розпашілі личка світилися, до темного одягу пристала тирса, якою була всіяна підлога. Жінки, як зауважив Ліпман (навченим оком, завдяки своєму бізнесу), мали зачіски та були вбрані, наслідуючи стиль відомої радіоспівачки, товстулі Кейт Сміт[194]. Тепер так не вдягаються. Він зараховував Кейт Сміт до одного розряду з сенатором Фордом. Має існувати ціла мережа для таких людей, подумав він, як сенатор Форд, Кейт Сміт, Кей Кайсер, Іш Кабібл, Хоббі Лоббі[195] та цей дурноголовий Людина-відповідь. Так, мережа нечистих. Зібрати всіх ґоїв до однієї мережі, а решту — віддати євреям! Овва, ото ідея!

Овва! «Бар Даффі»! Бармен, який вирячився на Ліпмана, тримаючи пивну діжку над своєю головою та головою Ліпмана, саме бармен наштовхнув його на думку про радіопрограму «Бар Даффі». Точно! Уявімо, що якийсь єврей помилково заблукав до бару, як це щойно сталося з Ліпманом та його сім’єю. Вони шукали морозива для свого малого по дорозі на зустріч зі славетним Альбертом Ейнштейном, а завітали до справжнього кубла нечистих. Чудова комедія ситуацій! Відмінна для його єврейської мережі!

Тож Ліпман, відчуваючи творчий трепет, почав працювати.

«Перепрошую, — мовив він, копіюючи кумедний акцент містера Кітцеля з шоу Джека Бенні, — ми правильно потрапили — це тут дають морозиво?».

У бармена заграли м’язи під вагою пивної діжки.

«Звідкіль таке вискіпали, га?».

«З дорожнього знаку на шляху, — пояснив Ліпман, — морозиво на будь-який смак, відомий людям».

«Що? — вигукнув бармен. — На будь-який що? Відомий кому?».

«Лю-юдям».

Не тямлячи себе з люті, бармен кинув діжку через люк.

«Спокійно, босе, — прогудів боксер в рукавичках сміттяра. — Без нервів, босе, добре?».

Місіс Ліпман прошепотіла:

«Мілтоне!».

Бармен повернувся тепер до рядка мовчазних крупних жінок, деякі з яких протирали маленькими ватними тампонами жирові складки на своїх зап’ястках.

«Що має бути і на що? — гукнув він до жінок. — Кому і як? Що, взагалі, за плетеники він плете?».

Ну, це перевищує в тисячу разів «Бар Даффі». Який колоритний хлопак! Справжня тупа гора м’язів! Дурноверхий шайгец[196], чистісінької води! А ці жінки, що витирають тирсу зі своїх жирових складок. Неоціненно. Чудово. А що коли зробити програму, в якій би вони всі грали — і назвати її «Ґої»? І того сміттяра також залучити. Атож! Музичний гурт темношкірих, як «Інк Спотс» або «Мілс бразерс[197]». Секундочку! «Джо Луїс і Сміттяр»! А що коли він залучить чемпіона підспівувати! Шановний Джо Луїсе, чемпіоне світу! Мене звуть Мілтон Ліпман, я агент Альберта Ейнштейна…

«Гей!» — гукав бармен, тепер у віконце обслуговування, що дивилося, вочевидь, на кухню.

Ліпман почув, як там шкварчить м’ясо на сковорідці — принюхавшись, вловив запах підсмаженого сала. Тьху! Вони і сало їдять, крім усього іншого.

«Хлопці, може, ви втямите, що це за сон рябої кобили цей клоун тут розказує?».

У віконці (і це додати також) з’явилися зморшкуваті обличчя двох китайців з тонкими борідками.

«Може, хоч ви витлумачите, що хоче цей блазень?!».

А тоді, звертаючись до Ліпмана, як до якогось жовтодзьобика, бармен загримів:

«Говори англійською, хай йому! Сьогодні неділя! Тут пивбар, пивниця, закусочна, забігайлівка — розумієш мою думку, Ейбі[198]? Це — бар-шинок, і саме так це треба сприймати!».

«Синок», — повторив один китаєць іншому, і обидва відкинулись назад, зникаючи під вибух істеричного азіатського сміху. «Ого, — подумав Ліпман — куди там маленькому “Бару Даффі”! Ось що подарує йому ефір! Це справжня штука! З цим не позмагаєшся!».

«Англійською? — перепитав Ліпман тоном Кітцеля. — Та я саме англійською зараз і говорю, даруйте мені».

«Що? То це англійська?» — вени на руках і шиї бармена здулись так, що він раптом нагадав Ліпману малюнки людського тіла, які демонстрували тік крові під шкірою. Серце Ліпмана розширилося від жаху, заповнило всю грудну клітину, горло, рот. Він уявив, як цей бармен-ґой навісніє. Уявив, як він хапає їх трьох і починає стукати одне одного головами доти, доки залишиться тільки місиво, кров і уламки кісток!

Це ж був зовсім не якийсь «Бар Даффі» зі знайомим дзинь-дзелень на початку чергового шоу, телефонним зумером і менеджером Арчі, що знімає слухавку з гачка і відповідає по славетній першій лінії: «Бар Даффі», елітна харчевня, менеджер Арчі слухає, Даффі тут немає… о-о-о, привіт, Даффі…» Ні, це була не якась бздура про доброзичливого неєврея, що керує приємним і охайним пивбарчиком. Це була не якась радіо харчевня, а реальність, навіть більше! Відрубана голова оленяти! Ножі для розколювання льоду в дошці для гри в дартс! І багнет часів Першої світової війни! А ці жінки — опухлі, безмозкі, налиті пивом дирижаблі! А ці дітлахи, фунтики сала (від вживання сала) у темненьких костюмчиках і білих платтячках, що притискають до своїх сонних личок книжки для недільної школи, де їм розповідається про те, як євреї вбили Ісуса Христа! А чоловіки — де вони, ці виродки-пропияки?

І тут він почув звуки їхньої брутальності. Почула і дружина.

«Мілтоне! — Господи! Гупали гармати. Снаряди та кулі дзижчали в повітрі метрів за п’ятнадцять звідти. Так гуркотіло! — Гармати, Мілтоне! Вибухи!».

«То чи хтось, — верещав бармен, — допоможе мені порозумітися з цим чуваком, га? Перш ніж я знову опинюся в шпиталі! Ще одна операція — тільки цього мені бракувало! Знову різатимуть ножем кляту барабанну перетинку! Ні! Мені потрібен ніж, щоб вирізати цей клятий акцент!»

З кухні озвався один із китайських куховарів:

«Ніс, соб вирізати акцент! Увасно, Чоллі!»

«Крутяжно, — поправив бармен, гукнувши у відповідь. — “Уважно!” кажуть, коли несуть щось гаряче».

Таке його зауваження було винагороджено черговою порцією китайського сміху, що, у свою чергу, викликало в нього бажання виплеснути свою лють, барабанячи кулаками по стойці бару.

Що Ліпман-молодший увесь цей час ховався під спідницею своєї матері, виглядало так, ніби в неї було дві пари ніг — дві свої ноги та дві маленькі ніжки в шортах і двоколірних, біло-коричневих черевичках.

«Добре, — прошепотів Ліпман — ходімо, морозива тут немає…».

Цієї миті бармен граційно вистрибнув з-поза стойки — «Один! Два! Гоп!» — продекламували жінки — і схопив Ліпмана за сорочку.

«Зарубай собі на пеньку — говори зрозуміло! Ти і твої друзі — говорити, щоб було зрозумілим кожне кляте слово, а не гнати кирпу, стенаючи плечима!.. Чи у тебе друзі італійці? Ну, так це стосується і їхньої поросячої латини! І звідки ти знаєш, що в нас немає морозива? Ти хоч питав про це? Чи зазирнув у бісове меню? Ні! Вже наперед маєш відповідь. Ми тільки пиво хлебтати ладні, так? Так? — він щосили затрусив Ліпмана, що шукач талантів відчув, як його мозок заторохкотів у черепку. — А що ми можемо послати за морозивом, тобі на думку не спало, га? Бо ти в нас усезнайка! Єзусе! Тут потрібен геніальний перекладач із Ліги Націй, щоб розібратися для початку, якою мовою він розмовляє… Навіть косоокий китаєць, увесь у татуюванні, говорить ясніше за нього… За винятком цих клятих “л”! Ох, ці їхні “л”! Якщо я ще раз почую це “лак і лис” замість “рак і рис”..! Тобто, як у біса можна дійти з кимось у розмові до першої бази, коли той хтось вимовляє “лак і лис”!».

«Лак і лис, Чоллі!».

«Або кажуть Ліно замість Ріно — ну, як почуватимуться люди, для яких це рідне місто?! Важливе місто у штаті Невада! І все те саме, з ранку до ночі, так ніби це єдине місто, про яке вони чули…».

«Ліно, Чоллі, Ліно!».

«Я навіть не знаю, що мається на увазі, коли вони кажуть “понахилятися”… Не знаю! Кажу, саме ці працівники поклали мене до шпиталю з підозрою на той клятий мастоїдит! Бачив, які рубці в мене за вухами? Мастоїдит!».

Він повернув голову, щоб Ліпман міг побачити живе м’ясо за кожним вухом, набряклі цибулини, червоні, мов розпечені, наче борідка індика. Яким жахливо спотвореним був цей досконалий типаж!

«Через зусилля, які я роками докладав, щоб утямити, що ці два сучі мудрагелі белькотять у мене за спиною, я й набув цю недугу! Ну з якого дуру можна було здогадатись, що весь той час, коли вони казали “хліб”, мали на увазі “гріб”, і хотіли розпитати, де можна було б взяти на прокат кляте каное? І що я, як колишній моряк торгового флоту — гордий тією славою, якою оповиті військово-морський флот і берегова охорона! — міг відчувати, чуючи, як ці два жовтошкірі виродки практикують свою англійську, вимовляючи “локація і літораль”! З усіх довбаних виразів англійської мови, з усього мовного запасу вони обрали два моїх улюблених слова! І лопотали їх з ранку до ночі, з року в рік! Я намагався долучати їх до розмов, намагався бути уважним і зацікавити їх навчанням — і здобув за всі свої клопоти невиліковний мастоїдит! То чи дивно, що тепер півжиття мушу проводити в шпиталях, відновлюючи слух? Сім операцій. Сім! Чи можеш собі уявити, яке напруження відчуває бармен, намагаючись зрозуміти й ощасливити кожного жовтошкірого виродка — мийника посуду чи кухаря, які забрідають сюди в пошуках роботи? А тут ще ти як грім на голову! Хай йому грець, тепер я між тобою і цими китайозами — ще до вікенду знову буду в бинтах! Ет, часом я, справді, мріяв би стати глухим! Яка користь від вух у цій країні тепер! Трикляті китайози, віддаєш їм останню сорочку, в буквальному розумінні, а за це така вдячність — даруйте!».

«Далуйте! — долинув переможний вигук з кухні. — Далуйте, Чоллі, увасно!».

Тут вісім жінок, які сиділи, підвелися на ноги, спершу сховавши ватяні тампони у свої маленькі сумочки і взувши під лавою черевички, які тримали на колінах. Тоді, як малі дітлахи, взялися за руки. І подивилися на бармена. Лагідно.

«Бачиш цих дівчат? — спитав бармен. — Я дякую долі, що вони існують!».

Кажучи це, він навіть відпустив Ліпманову сорочку, яку міцно тримав, настільки був зворушений виглядом восьми тілистих жіночок, що трималися за руки.

Бармен засунув пальці в кишеньку для годинника на своїх розкльошених штанах і видобув звідти маленьку камертон-дудку — один вигляд якої примусив вісімку жінок відкашлятися й прочистити одна за одною свої горлянки.

«От, — проголосив бармен, зробивши крок у бік жінок, — от, — вдячно повторив він, — єдина причина, чому я не даю лікареві перев’язати мої Євстахієві труби й раз і назавжди позбавити цього джерела постійного болю у вусі та запалення».

Він дунув у камертон-дудку. Вісім жінок промугикали в унісон. Бармен мовив: І-один, і-два, і-три, — і вони заспівали «Коли місяць сходить над горою», пісню з репертуару Кейт Сміт.

Ліпман-молодший виліз з-під материної спідниці, щоб послухати. Двері поруч із барною стойкою раптом розчахнулися. Устромлений у мішень багнет упав на підлогу. Чоловік, який прочинив двері, пробурмотів «Перепрошую!», коли бармен повернувся і глипнув на нього. Замість долоні на його руці була велика чорна пухлина! Тільки коли він ступив за одвірок з тіні, Ліпман зрозумів, що то просто куля для боулінгу. І перш ніж гравець у боулінг зробив наступний крок, затуляючи Ліпману огляд, шукач талантів встиг кинути оком за двері — хоч освітлення було погане, кут огляду ще гірший, і тривало це якусь мить, він міг заприсягнутися, що кімната, з якої намалювався той боулінгіст, була радіостудією: рядами люди, публіка, що тихо сидить і дивиться на сцену… чи вони дивилися на доріжки для боулінгу? І чи не матч з боулінгу там саме відбувався? Так, те, що йому здалося раніше стріляниною з гвинтівок чи з гармат, було просто звуком куль для боулінгу, що падали зі стуком на доріжки, а тоді котилися відшліфованою поверхнею до кеглів — «вибухи» викликали дерев’яні кеглі, що розліталися після удару чорних куль. Тепер він зрозумів, що ці жінки, кожна з яких тримала взуття на кожен день на колінах, були дружинами членів команди з гри в боулінг. Усе стало на місця, певною мірою.

Гравець у боулінг усміхнувся Ліпману і помахав рукою малому.

«Привіт, — прошепотів він до місіс Ліпман. Тоді, піднявши руку, до якої була прив’язана куля, повідомив Ліпману: Перепрошую, вхід тільки для гравців у боулінг».

«Як і раніше», — промовив це самими губами, щоб не заважати співу восьми тілистих жінок.

…Веселі дітлахи, лижучи ріжки з морозивом, висипають у розчинені двері, а їхні радісні батьки, що аж пашіють здоров’ям, стоять обабіч.

«Навіщо зупинятися? Чому не поїхати прямо до Ейнштейна? — спитала дружина. — Або розвернутися та поїхати назад додому». — Вона обіймала і колисала на руках малого; Айра ледь відходив від усього побаченого в пивниці.

«Я пообіцяв купити йому морозива і саме це збираюся зробити! Невже так важко зрозуміти? Онде те місце, на яке вказував перший дорожній знак!».

«Але він боїться», — прошепотіла мати.

«Чого? Досить його леліяти! — не витримав Ліпман. — Твій тато, — сказав він, звертаючись до сина, — з тобою, щоб тебе захистити. Невже ти боїшся ріжка з морозивом? Перед цим ми заїхали не туди, куди я думав, от і все. Я також тут ніколи не був. Кожен може помилитися, але в будь-якому разі це тобі також наука».

Вони зайшли до кафе-морозива, і Ліпман вигукнув: «Ну от!», побачивши довгий прилавок з білого мармуру і сотні назв вишуканих смаків, намальованих кольоровими літерами на стінах та на стелі великої світлої зали.

«Ну, скажи, це ж бо воно, хіба не так? — звернувся він до малого. — Тут буде справжнісіньке морозиво, правда? — він спробував відірвати хлопчика від материної спідниці й поставити поряд. — Тільки-но поглянь на перелік вишуканих смаків!» — Але його запал не передався малому… Роззирнувшись, Ліпман побачив, що родини, які сиділи на високих стільцях уздовж великих передніх вікон, поквапилися з кафе-морозива, залишаючи на тарілках недоїдене морозиво та порції пирога з морозивом.

До них хвацько і радісно підскочив, щоб обслужити, молодий продавець содової з дитячим обличчям і густою чуприною кольору соломи — він став перед ними, іскристо усміхаючись і відкидаючи з невинних очей волосся рукою, на якій замість долоні був алюмінієвий протез у формі ківшика для морозива.

«Привіт! Я Біллі Сміт, хоч моя тітка, співачка Кейт, називає мене «Ківшиком». У мене лише одна рука, але, на щастя, мене озброїли ківшиком для морозива, тож я можу бути корисним людям, незважаючи на своє каліцтво».

Ліпман: «Що? Що він сказав? Знову Кейт Сміт? І погляньте на цю його руку! Де він ховає справжню руку? І де мій паросток? О Боже, тільки не це!».

«Витягни його звідти, — звернувся він до дружини, яка знову стояла на чотирьох ногах. — Вилазь звідти, хутко — або не отримаєш морозива».

«Я нічого не хочу», — відповіла кругла голова без обличчя, що вимальовувалась під материною спідницею.

«Дозвольте, я спробую, сер! — запропонував Ківшик. — Хлопчику, — звернувся він кудись на рівень стегон місіс Ліпман, — ти мене чуєш, хлопчику? Я Ківшик, продавець содової — сатураторник! Мене не треба боятися — але і жаліти не треба! Скажу більше, я себе сам анітрішечки не жалію! Просто подумай, чи багато людей у світі мають замість правиці ківшик для морозива? Скільки ще таких є, як гадаєш, хлопчику?».

«З тобою розмовляють, — зауважив Ліпман. — Як ти вважаєш, скільки ще людей мають таку руку, як він? Ти вчив цифри у садку».

«Я не знаю», — відповів тоненький голос з-під спідниці.

«Ну, то відгадай», — наполіг Ліпман.

«Шість».

«Невірно! — вигукнув Ківшик. — Правильна відповідь — жодного. Я єдиний такий у світі. Ну, хіба не круто? Сюди приходять багато людей і кажуть: “Ой, гляньте, бідненький молодий каліка, з ківшиком для морозива замість руки”. Мені залишається тільки сміятися і казати у відповідь: “Я це і на царство не проміняю”. Люди виходять звідси, зачаровані моєю веселою вдачею. Багато хто вважає це недоумкуватістю, я знаю — але коли недоумкуватість захищає мене від скиглення, то і добре! Агов, хлопчику, тільки подумай, скільки чудових речей я можу зробити моїм ківшиком, яку втіху отримати, що її позбавлені звичайні юнаки з усіма пальцями. Я можу наливати пунш, і він не проливатиметься крізь пальці, мені не треба обрізати нігті принаймні на цій руці!».

Тут біля протилежного кінця прилавка з’явився худий, як тріска, чоловік із грубими рисами обличчя, що мав зелений дашок для захисту очей, нарукавники та підтяжки.

«Куди до дідька всі заподілися? Де моя недільна торгівля морозивом? Чи знову всіх покосив грип? Або холодильник зламався? А може, Сібісквіт[200] околів, і вся країна в жалобі? Де всі щасливі християнські родини, що їдять собі морозиво?».

«Ги, Тато Скаллі, — озвався Ківшик, — я й не помітив. Ой, дурна моя голова! Забалакався з цими приємними людьми!».

Скаллі схилився до касового апарата.

«Господи Боже, що вони хочуть? Хто їх пустив? А то що таке там — маленьке жидовеня?»

Стримуючи будь-яке бажання, крім того, що привело його сюди, Ліпман відрубав:

«Ми хочемо морозива. А це, під тканиною — мій синок, який соромиться і якому лише п’ять рочків. Ми тут, бо дізналися, що у вас морозиво на будь-який смак, відомий людям — просто відгукнулися на пропозицію».

Власник закладу, розпрямившись на весь свій двометровий зріст, відказав:

«На будь-який смак, крім маци, Мойсею».

Ліпман, миттю зваживши півсотні можливих реплік, зупинився на одній — незабаром він, дивись, стане агентом Ейнштейна, тож не має права більше посковзнутися на слизькому.

«Ну, а що, крім цього, — спитав він грайливо, — у вас є на “ем”? — Отак, без тіні образи. Обдурити клятого вилупка. Ейнштейн з ним, і чудово! — Що можна у вас вибрати саме на цю літеру?..».

В розрахунку, звичайно, на нетяму.

Ківшик захоплено відгукнувся:

«Ото діло, сер, просто назвіть! У нас є морозиво зі смаком маршмелоу, мармеладу, марципану. Або, коли до вподоби щось складніше, є мирто-яблуневий смак, манго-сливовий, мельба-ексклюзив, а ще маємо мікс-мікс (наш особливий тутті-фрутті), маємо морозиво зі смаком горіхів макадамія, молочно-шоколадне і навіть миневе морозиво для тих, хто полюбляє присмак дрібної рибки», — підсумував Ківшик, весело і приязно підморгуючи.

Скаллі, якого таки піддурив зловтішний Ліпман, гримнув на свого продавця:

«Дай спочинок своєму гачечку, хлопче. Щось він ніби захирів, чуєш? Візьми велику коробку «Блиску», нумо — стільки, скільки треба — вийди і пошуруй свій гачечок. Ти ж бо не хочеш, щоб я телефонував твоїй тітці Кейт і розповів їй, що ти обслуговуєш відвідувачів заіржавілим гачком, га?».

«Ні-ні, сер», — погодився морозивний жевжик, прибираючи волосся з очей, які раптом злодійкувато і присоромлено забігали.

«Ми ж не хочемо, щоб вона дізналася…» — прошепотів Скаллі щось хлопцеві на вухо, що примусило Ківшика дістати з-під прилавка пакет із металевим віхтиком і притьмом вибігти крізь службові двері.

«Чекаю побачити помитий і вичищений гачок, синку!» — гукнув йому підбадьорливо навздогін Скаллі.

«Знаєте, це не його провина, — пояснив Скаллі Ліпману, щойно жевжик вийшов. — Просто багато людей, коли бачать каліцтво хлопця, вважають, що можуть за якихось паршивих п’ять-десять центів примусити його робити своїм протезом усе що завгодно. Це вони спонукають його використовувати пристрій, спроектований спеціально як ківшик для морозива, заради задоволення будь-якої своєї забаганки».

Ліпман не міг збагнути, чому це Скаллі став раптом ввічливим. Тож скористався цим, щоб запитати те, що його найбільше цікавило:

«А він справді небіж співачки Кейт Сміт?».

«Знущаєтесь? У хлопця розумовий розлад, у нього інвалідність на дев’яносто відсотків, і йдеться не тільки про руку. Дехто з таких людей, ви ж бо знаєте, може вважати себе трохи не Наполеоном. Ну, а він гадає, ніби його тітка Кейт Сміт. Ні-ні, боюся, з ним далеко все не так просто, як здається на перший погляд».

І перш ніж Ліпман встиг поставити наступні питання («А чи не думав бува він спробувати себе на сцені? Чи не думав про виступи на Сталевому пірсі чи на Всесвітньому ярмарку? Чи не можна було б його відрядити до шпиталів, щоб утішати людей, які втратили кінцівки..?), перш ніж Ліпман встиг рота розкрити, Скаллі вставив великі пальці під підтяжки, провів там ними, відтягнув підтяжки від грудей і відпустив з ляскотом, щоб цілковито і несподівано змінити голос.

«Гей-гай, не минай! — загорланив він, ну чисто тобі провінційний фермер-янкі! — Ласкаве товариство хоче скуштувати нашого смачнючого морозива! Гей-гай! — торохкотів він. — Ви втрапили саме за адресою, так і знайте! Морозиво на будь-який смак, відомий людям, і навіть більше! Схоже, тут скуштує морозиво навіть це маленьке боязке бісенятко — чуєш мене, бісеня — хі-хі! — таке, про яке й мріяти годі! Гей-гай, не минай! Б’юсь об заклад, він знає, що тут є на що подивитися — тільки дайте-но мені його побачити! На щастя, я маю дашок, щоб захистити очі від сонячного сяйва, коли вистрибне це чарівне бісенятко! Хі-хі-хі! Ну, то як щодо цього, малий? З чого хочеш почати? Може, з вовни? Класний подвійний ріжок морозива з вовни!»

«З вовни? — вигукнула місіс Ліпман. — Вовняне морозиво?».

«Авжеж! На сто відсотків! Є вовна, є плівка, є черевики, гумки, крейда…».

«Але він не їсть крейду, і нічого з того, що ви назвали! Мілтоне!».

«Ви маєте рацію, пані! Не їв — досі. Та чи не обманюємо ми себе, що знаємо своїх хлопчиків і дівчаток — знаємо, що відбувається в їхніх чарівних голівках! Ви читали в газетах про малого хлопця, який проковтнув пенні й потрапив до лікарні? Так от, його батьки, знаєте, не уявляли, що він їсть гроші, поки такого не сталося. Тобто, знаєте, всі усвідомлюють таке запізно, за винятком підприємців. От як нам спало на думку з чого почати — з морозива пенні. Ви колись чули про таке? Про ріжок із морозивом пенні? Саме таким було його первинне значення — не вартість, а смак. Далі, бачте, ми просто розширили асортимент, і тепер маємо морозиво туш, наприклад, і морозиво чорнило… маємо дерево, скло, крем для взуття, свічки…».

«А папір є?» — озвався хлопчик. З-під спідниці.

«Сонечко!» — вигукнула мати.

Але тут втрутився Ліпман:

«Дай йому самому сказати».

Він підморгнув Скаллі, ніби підтримуючи комерційну пропозицію. Навіть більше — був готовий дозволити малому ховатися, якщо це зрештою заохотить його бути трохи сміливішим.

«Він хоче знати, — перепитав гордо Ліпман, — чи є у вас морозиво з паперу?».

«Газета, вощівка чи копірка?» — докинув Скаллі.

Дитина ні пари з вуст. Мати приклала долоню із розчепіреними п’ятьма пальцями до того місця, де мав бути рот хлопця.

«Тебе про щось запитують, — сказав батько, відриваючи руку дружини від спідниці. — Газетний папір, вощаний чи копіювальний — який..?».

«Газетний…».

«Так, гарний вибір! — підтримав Скаллі й тут-таки, звертаючись до матері, додав: — То що, пані, вас нічого не хвилює в почутому? Атож, ви щойно зробили тут важливе відкриття про вашого шпінгалета, що позбавить вас років страждань у майбутньому. Вам пощастило, дякувати Богу! Не варто-бо спонукати його, між іншим, до того, щоб якось, коли вас не буде поруч, він сів за стіл і зжер цілий номер газети “Санді”. Хто знає, як довго він виношує у своїй гарненькій і розумній голівці цю ідею? Навіщо доводити справу до того, щоб повернутися додому якось увечері й знайти свого хлопчика на підлозі в судомах через те, що він зжував сторінку гумору з “Івнінг ґлоуб” — хто знає, коли його вразить ця недуга!

«Яка недуга? Він не хворий. Мілтоне…».

Але Мілтон роздратовано відрізав:

«Господи, та це прийом! Рекламний хід для дітей! Припини його постійно лякати, якщо не хочеш, щоб він перетворився на мамія! Дайте хлопчику морозива, містере Скаллі. Подвійне з газетою!

«Називайте мене просто Тато, гаразд? — Скаллі передав через прилавок вафельний ріжок для морозива з двома кульками сірого кольору. — Номер “Вол-стрит джорнел”. Посипати шоколадом?».

«Айро, вилазь і скуштуй своє морозиво! Ходи-но сюди, синку, тут твоє місце».

«Ось морозивний ріжок із газетою для тебе, Айро», — лагідно сказав Тато Скаллі.

Тоді він і з’явився, ніби той малюк, що проліз під край циркового намету.

«Ага, — сказав Скаллі — ондечки наш малий бешкетник, цілий-цілісінький. Так, це наш чорнявий малий галабурдник власного особою», — і він вручив хлопцеві морозиво.

«Вперед! — скомандував Ліпман. — Лижи це, як звичайне морозиво».

Малий послухався.

«Ну, — поцікавився Тато Скаллі, — як воно тобі смакує, малий? Як газета? Розкажи своїм гордим батькам! Нагадує за смаком “Івнінг ґлоуб” чи, скоріше, “Дейлі стар”?».

Малий стенув плечима.

«Те-ечно! Як і обіцяно! — проголосив Скаллі саме тієї миті, коли хлопчик посірів — навіть білки очей стали сірими — і поточився на підлогу кафе-морозива, наче під дією наркотиків».

З’явився «шеф», чоловік у синій куртці рознощика, підперезаний паском з кобурою поверх зім’ятої піжами. На спині куртки білими повстяними літерами було написано «OLDE CORNE»; у патронташі замість набоїв були вставлені близько дюжини мініатюрних пляшечок віскі «OLDE CORNE». Але револьвер, кінчик дула якого раптом націлився в зуби Ліпману, був справжнім.

«Ще одне слово, — попередив Шеф, — і я вжену твої різці тобі в горлянку! Я відправлю твої кутні у Царство Небесне! Я зроблю з твого брехливого рота вулкан, що плюється кров’ю. Зрозуміла моя думка?».

«Але мій синок…».

Шеф тицьнув револьвер просто Ліпману в рота і цим змусив його порачкувати крізь двері, які розчинив Тато Скаллі. На підлозі кафе-кондитерської, в калюжі сірого кольору від морозива лежала зомліла місіс Ліпман навперехрест тіла своєї дитини. Там, де задерлася її темна спідниця, виднілися підв’язки. Ліпман закричав у дуло револьвера.

«От, трясця! — сказав Шеф, прибираючи револьвер і витираючи його долонею. — Припини плювати в дуло, чуєш? Це точна зброя, і не розрахована на те, щоб її зволожувати».

«Мою дитину, — видихнув Ліпман — отруїли, офіцере…»

Скаллі, що раптом знову став колишнім, зауважив:

«Бачиш? Саме це я й кажу, Шефе».

Шеф зітхнув.

«“Необгрунтоване звинувачення”, так? Необгрунтоване звинувачення християн. Споконвічний злочин просто тут, у маленькому містечку… — Тоді знову згадав про пістолет. — Хлопче, ну ти майстер псувати револьвери, так? — звернувся він до Ліпмана. — Маю на увазі, що головне правило догляду за зброєю — це тримати її сухою. Про це знає кожна дитина, — ображено звів він вгору брови, — кожен педик. «Істинно кажу!».

«Припини», — застеріг кутиком рота Скаллі.

«Ну, ти поглянь, Скал, — поскаржився Шеф — так поводитися з пістолетом — це вже геть. Якби він був мій, одна справа, але ж я його позичив. І, на лихо, в Роджера!».

«Припини!» — повторив Скаллі.

«Будь ласка, — благав Ліпман, — моя дитина… моя дружина…».

«A-а, твій народ, твої діти… твої жінки! — зревів Шеф, тепер він не був більше педиком! А ким тоді? Шефом поліції… з позиченим пістолетом? Отаке — а чи не бармен він того закладу? А коли ні, то звідки в нього такі рубці? — Ти і твої маленькі Абраші та Яші! Хочеш щось знати? У мене було семеро дітей удома… і дружина… і знаєш, що я зробив, коли вони почали мені грубити… витяг пістоля і вліпив їм у маленькі голівки! Навчив поваги! А от ти, дідько, хоч колись тримав у руці пістолет? Чи вмієш… я до тебе звертаюся, містере!».

Проте Ліпман здивовано — радше, зачудовано — дивився в кут просторої комори, де сидів на підлозі юний сатураторник Ківшик, скручуючи кульку з металевої стружки в чашечці свого ківшика. Стіни приміщення були заставлені під саму стелю картонними коробками з написами «Хрусткі вафельні стаканчики Скаллі», розсортованими, наче взуттєві коробки в колишньому сховищі Ліпмана, за розміром: дитячі, звичайні, супер, супер-пупер. Збоку на кожній коробці було зображення традиційного ріжка для морозива, схожого на блазенський ковпак.

«Тримай! — сказав Шеф. — Тримай!.. — і тицьнув пістолет у руку Ліпмана. — Якщо ти такий впевнений, що не скоїв злочину, якщо вважаєш, що твоє необґрунтоване звинувачення проти християн є дурною підставою, то вперед, висади мені мозок, і покладемо цьому край!».

Скаллі підхопив вкрадливим голосом:

«І мені також. І тому — якщо він узагалі має мозок — безпорадному, розумово несправному бідоласі в кутку, нумо. Поріши всіх нас, мій єврейський друже, коли ми такі потвори».

Тут Шеф — так, це був бармен! — схопив руку Ліпмана і приставив собі до скроні.

«Слухай, може, ти бажаєш, щоб я і курок за тебе натиснув? Чи віддаєш перевагу левам? Тобі б хотілося, мабуть, кинути нас ліпше до левів? Шкода, але я не подумав прихопити з собою свого лева, — мовив він на втіху Скаллі. А тоді прогарчав: — Тисни на курок! — І далі голосом гомика: — Тільки заради всього святого, коли закінчиш, не жбурляй на підлогу, щоб пошкодити. Поверни назад».

Так Ліпман і зробив, цієї ж миті. Бо це був жарт! Лихий жарт! І пістолет, очевидно, заряджений холостими! І цей «Шеф», очевидно, бармен, — і рубці поза вухом — просто грим, і мастоїдит — просто дурня! А морозиво — чи вони дали Айрі «Міккі Фін[201]», чи хлопчину просто ляк трафив? Але коли цей Шеф був просто жартом, а пістолет — просто маленькою іграшкою, чому Ліпман дозволив, щоб це все сталося? А його дружина! А дитина! А Ейнштейн! Що коли Ейнштейн саме цієї миті встає, щоб пообідати з ними? І таке може бути!

«Обраний народе, хасидо-юдейський, — проказав Шеф, — чи ви вимовляєте це як «ханука», не з таким глухим «х», як роблю я? Га, хто не знає вашої бісової абетки? Гадаєте, ми не розуміємо ваших потаємних писульок на тих салямі? Гадаєте, не розуміємо послань, якими ви обмінюєтесь прямо біля прилавка різника? “Алеф, бет, гімель, далет… шин, тав — хто насрав?”». Слухайте, ви, обрані люди, мене від вас нудить, щоб ти знав! Ви навіть яйця свої здали в ломбард, і тю-тю!».

«Гарний вислів», — іронічно зауважив Скаллі.

«Я не висловлююся, Скаллі! А ділюсь досвідом! Я все своє життя обшукував людей. Запускав руку в промежини найгірших злочинців, яких коли-небудь бачила ця земля. Обшукував нігерів, у кого сам-знаєш-що такі довгі, що вони мусили обмотувати їх навколо ніг і ховати у шкарпетки, аби не перечепитися і не роздовбати дорогу своїми кувалдами! Я, мабуть, знаю про яйця більше за будь-якого правоохоронця в Америці… і можу сказати, що в абсолютному значенні середньостатистичний чоловік-християнин — так, середньостатистичний “шаґец”, старий добрий шаґец, хоч уже не той, що був раніше — має яйця в 1,8 разу більші, ніж у середньостатистичного єврея».

Що міг відповісти Ліпман на цю маячню, на цю ахінею?

«Скаллі, — провадив далі Шеф, — я переконаний, що наш Невіруючий Хома-шевський вважає, ніби я смаленого дуба правлю. Гадає, ніби це теревені якогось дурнуватого копа-християнина, ну ти розумієш. Авжеж, що ми можемо тямити, коли оточені ріжками, а не Розенбергами, так, Тома-шевський? Добре, зараз подивимось. Скаллі, де мої ваги?».

«Ваги!» — гукнув Скаллі, на що миттю підскочив Ківшик, несучи підлогові ваги під пахвою здорової руки.

Шеф провів черевиком по підлозі.

«Місця достатньо для тебе? — спитав він Ліпмана і поставив ваги на підлогу. Тоді прудко скинув куртку «OLDE CORNE», пасок із кобурою і піжаму, та став голяка, тільки в капелюсі і черевиках. — До речі, як твоя тітка? — звернувся він до Ківшика. — Перекажи їй, що минулого тижня вона вразила нас до межі своїм виконанням “І місячне світло над білими скелями Дувра”[202]». Чи таке, де вона співала про “місяць", це, скажу тобі, щось, що заслуговує на перемогу в хіт-параді. Стривай-но, вона співала “Навипередки з місяцем”. Хай мені пробачить Воґн Монро[203]. — А тоді, ніби звертаючись до загону невидимих підлеглих, Шеф гукнув: — Усі напоготові! — і, поклавши руки на обидва коліна, зайняв положення напівприсідання точно над центром ваг. — На рахунок один! два! три! гоп!» — і, зробивши три витончені рухи, став так, що його мошонка лягла точно на ваги.

«Глянь-но! — звернувся він до Ліпмана. — Це тобі не конкурс “Вгадай мою вагу”, Томашевський. Ходи-но сюди й сам подивись, що ваги показують!».

Ліпман з відразою подивився на Шефів член. Схожий на сосиску орган, без голівки. «Це просто сон, — сказав він собі подумки. — Треба лише прокинутись, і я враз повернусь до свого офісу, щоб прослухати того сліпого ксилофоніста. Так, я просто у трансі, й усього. Хтось мене загіпнотизував — помилково. Мабуть, я пішов на якесь шоу, де вони викликали охочого з залу, і я був тим, хто згодився на гіпноз. Отож і не дивно, що я не розумію, що відбувається. Може, я ходжу по сцені й кукурікаю, як півень. Я під чарами…».

«На коліна!» — наказав Шеф.

«Послухайте, прошу! — заблагав Ліпман. — 3 усією повагою — але я поспішаю на важливу зустріч. Я не в стані трансу і не хочу цього! Я їду до Альберта Ейнштейна! Щоб стати його продюсером! “Хто перемудрить Ейнштейна?”. Такою може бути назва програми — ви скоро її почуєте по радіо, саме завдяки мені, я вам надішлю безкоштовні квитки, обіцяю… тож дозвольте мені піти, якщо ви не проти, бо він саме чекає на мене… розумієте, Альберт Ейнштейн, всесвітньо відомий геній чекає на мене саме зараз!

Та коли Шеф, що слухав ці благання із заплющеними очима, попросив Ківшика подати йому його пістолет, Ліпман опустився на підлогу. Бо хто його знає, якщо там зовсім і не холості набої? А раптом!

«Один фунт, — сказав він, стримуючи нудоту, — і чотири унції».

«Вірно! Один фунт і чотири унції — пара яєць — і більше нічого на вагах. Подивись сам. Уважно подивись. Самі тільки яйця».

«Так, так…».

«Отож-бо. На рахунок! — рикнув Шеф, і в три порухи знову постав у всій красі. — Добре, — звернувся він до Ліпмана, — твоя черга».

«О-о, благаю… моя дружина! Мій син!».

«Бу-бу-бу, — передражнив Скаллі, — його дружина, його син».

«Послухай, ти, — наголосив Шеф, — мені варто, вочевидь, нагадати тобі, що я офіцер поліції. І без поважної причини не став би роздягатися привселюдно. Гадаю, ти це розумієш».

«Але я так само…».

«І роблю це також не для того, — провадив далі Шеф, — щоб ти біг на вулицю, Язикатий друже, і розповідав першому-ліпшому про те, що тут бачив. Тому попереджаю, або ти зараз же скинеш свій одяг, або будеш заарештований не тільки за «необґрунтоване звинувачення християн», а й за «сексуальне підглядання», збочення, яке мешканці місцевої громади вважають тяжким злочином. Роздягайся, будь чоловіком! Поглянь на мене — тільки капелюх і черевики, а я хіба скаржусь? Хіба окроплюю квіти своїми сльозами? Та хай йому грець, Ківшику, настав на нього цей клятий пістолет, і коли терпець урветься, пальни — згода? На твій розсуд. Я вже ситий цим сучим сином».

«Ги, — зрадів Ківшик і витяг револьвер із кобури. — Така відповідальність для мене, га?».

Ліпман став роздягатися.

«Схоже, все відбувається, зрештою, — пробурмотів Скаллі, підіймаючи захисний дашок і витираючи руками втомлені очі. — Я правий?».

Тим часом Шеф, який умить скинув тягар своїх службових обов’язків, зробив із десяток присідань і швидко пройшовся приміщенням, спритно пританцьовуючи й гамселячи кулаками уявну боксерську грушу. Коли, боксуючи з тінню, він проминав Ківшика, то знайшов мить на пораду щодо пістолета:- Ціль он туди! — І запитав: До речі, Ківшику, а як там Тед Коллінз[204]?

«О, тітонька Кейт каже, що він передає вам найкращі побажання, Шефе».

«Дякую, передай їм мої вітання, добре? Тед Коллінз — без сумніву, найкращий ведучий на радіо. Слово честі, Ківшику, немає людини в цій країні, яка б не відчувала глибокої вдячності до твоєї тітки, що в неї такий ведучий, як Тед Коллінз. А зараз Кейт Сміт співатиме “Боже, благослови Америку”. Господи, мене аж морозом обсипає, коли він це каже!».

«Так, звісно, я їм перекажу, Шефе».

«І стріляй тоді, коли вважатимеш за потрібне, Ківшику. Наразі правосуддя — це ти, згода? Оскільки мене, схоже, він вважає надто дурним чи надто грубим, чи надто упередженим як для тутешнього правоохоронця. Що ж, побачимо, як йому сподобається опинитися в руках розумово несправного сатураторника!».

«Чуваче, — проголосив Ківшик, — тепер я — від ківшика до пістолета щось значу, я, справді, незвичайний як для свого віку!».

У збудженні він вистрілив у підлогу. З пістолета вилетіла куля!

«Ой, містере Скаллі, — злякався він, — я заплачу за це із зарплати. Ги, я гадав, що тут холості».

«І я так само!» — подумав Ліпман, який був уже голий. Але ні — справжній набій, з порохом і металевою кулею, що увійшла в підлогу за кілька дюймів від пальців на його нозі. Цей отвір міг бути у ньому! Він навіть міг загинути — від руки морозивного ідіота! Так, його вколошкали, дитину отруїли, на дружину напали, побили, скалічили…».

Чому? А чому ні?

Він опустився на ваги.

«Помилка! — озвався Скаллі і повернувся до Ківшика, який цілив з пістолета. — У нього є дві помилки, ідіоте — дві!».

Ківшик спалахнув, присоромлено втупившись у зроблену ним дірку в підлозі.

«Я просто геть головою заслаб, схоже, нічого не можу запам'ятати. Дві помилки. Точно. Дві помилки — а тут не холості. Гаразд — думаю, тепер я готовий».

Скаллі взяв Ліпмана за плечі обома руками й підштовхнув трохи ліворуч.

«Треба стати по центру, — підказав він на диво лагідним голосом, — інакше накликаєш сам на себе несправедливість. Просто не зможеш дати правильні свідчення, а мені, насправді б, не хотілося, щоб тебе вдруге піддали такому приниженню».

Ліпман нашорошив вуха — чи вірно він почув? Скаллі прошепотів:

«Його дратує саме твій страх».

«Це що значить?» — зажадав відповіді Шеф.

«Я просто виклав йому його конституційні права, Шефе».

«Сподіваюсь, це не було бажанням образити мене в огидний спосіб, Скаллі? Висловити сумнів щодо моїх чоловічих якостей, peut-etre[205]? — спитав Шеф, хитнувшись у бік Скаллі й граючи грудними м’язами. — Ти паршивий дрібний янкі! Хитрий лис! Шахрай!».

«Припини», — кинув Скаллі.

«Я припиню, Скал! Розповім Роджеру, і ми прикрутимо тебе! Гаразд, містере Міжнародний картель морозива, хочеш вистави, Доллі Медісон[206], буде тобі вистава! Я влаштую тобі те, на що чекаєш, лис Янкі — і навіть з гаком!».

Ківшик з реготом повалився на підлогу — у нього стався напад. Скаллі пояснив Ліпману:

«Щоразу коли Шеф удає із себе жінку, у хлопця трапляється епілептичний напад. Мені особисто подобається це дійство, але щодо хлопця це жорстоко. Шеф починав кар’єру в морській школі, щоб ти знав, як імітатор жінок. І якщо чесно, коли він вбирається під жінку, стає на високі підбори й накладає рум’яна, то, скажу щиро, можна отетеріти. Коли він сідає в барі клубу “Лосів”[207], розкриває свою сумочку і запалює сигарету — присягаюся, перехоплює подих, особливо, знаючи, що він досі утримує рекорд Морської академії в ривку з місця».

«І за кількістю перехоплених пасів в одній грі, — додав Шеф, зиркаючи знизу, бо саме притиснув колінами тіло сатураторника, який бився в судомах, і засунув його ківшик йому ж у рота, щоб не запав язик. — Ну, досить-бо, Ківшику».

Коли зрештою закочені очі хлопця повернулися до нормального стану, Шеф проказав:

«Шеф шкодує, серденько», — і витяг ківшик із рота сатураторника.

«Це… це… це коли ти кажеш “Роджер”, — проскімлив знесилений хлопець, — я геть навіснію. Тобто, хворію на рівному місці, тож уяви, що відчуваю до тебе».

«Ет, облиш, Ківшику, це просто рядок із популярної пісні, й ми обидва про це знаємо. Часом, — повернувся він до Скаллі, — мені здається, що це саме назва його посади “са-дураторник” — вплинула на його долю, а не навпаки. Адже це факт, що ще до його нещасливого народження батьки інтуїтивно назвали його Ківшиком, ніби очікуючи, що таким він і стане?».

«Утшай, упшай, амітдей[208], — буркнув роздратовано Скаллі. — Ідіотей».

«Ідіо-тей, его-ней, так, Скаллі? — саркастично перепитав Шеф і повернувся до хлопця, що лежав поруч. — Ківшику, Роджера не існує, то як він може викликати в тебе епілепсію? Як може ніщо спричиняти щось? Роджер, і ти це чудово знаєш, є вигадкою, уявним персонажем, до якого я звертаюся, коли перевтілююсь. Він — просто частина гри, частина загальної розваги, потішання, що робить наше існування стерпним».

«Ні, — заперечив Ківшик і заплакав. — Роджер існує».

«Ківшику, ти ж бо слухав разом із нами недільним вечором шоу Едгара Берґена і все розумієш, старий. Чи Мортимер Снерд “справжній”? Чи Чарлі Маккарті “справжній[209]”?».

«Звичайно!».

«Та ні, клятий недоумок! Це ляльки! Ляльки Едгара Берґена! Ти що, не знав цього? У них макітри дерев’яні, як у тебе!».

«Припини!» — вигукнув Скаллі.

«Гаразд, мене більше не обходять його напади! Хай одного дня він проковтне свій язик і ківшик, і весь той пудинг із тапіоки, що замінює йому мозок, хай засапається до смерті й помре, коли я скажу “Роджер” — то невже мене відправлять за ґрати й звинуватять у вбивстві? І це буде правосуддям? Невже я буду покараний за його вузьколобість? Я не можу нести відповідальність за нездатність якогось недоумка сприйняти найпростіший прояв жартівливості. Він геть не відчуває жодної метафоричності — побачить твір мистецтва і навіть не збагне — що це! Вважає, що Іронія — це промислове місто у штаті Пенсильванія. А Фривольність — якийсь морський курорт у Гвінеї! Послухай, — повернувся він знову до Ківшика, — Роджер — це чоловіче ім’я, але також слово, яким користуються при радіо комунікації, воно означає, що надіслане послання отримане чи зрозуміле. Так от, коли ти не здатний збагнути те, що, — сказав він, глипнувши на Скаллі, — не вимагає багато кмітливості, коли не здатний належно сприйняти щось таке просте, як оце, то як можна насолодитися часом, у якому ми живемо, який є найкращою комічною добою після Льодовикового періоду — після власне льодовиків!».

«І що, — заскімлив Ківшик, — ви цим хочете сказати, що я не небіж моєї тітки Кейт?».

Тут Шеф геть стратив розум.

«Кейт Сміт! Кейт Сміт! Я тут тільки й чую що про Кейт Сміт, Скаллі!».

Скаллі озвався:

«Ківшику, підведись з підлоги. Займи своє місце, з пістолетом».

«Але ж я небіж Кейт Сміт! Її улюблений племінник!».

«Тьху ти, — зітхнув Шеф — стули свою в буквальному розумінні дупу і наведи зброю».

«То ви геть і не думали так, як казали мені про Теда Коллінза, — схлипнув Ківшик. — Просто роздражнювали мене. Дражнили хворого на голову!».

«От лайно! — вигукнув Шеф. — Ти улюблений небіж Кейт Сміт — задоволений? А кожна жінка з великими сідницями в цьому місті — її сестра. Ну що за місце — всі жінки, вагою за центнер, зранку до вечора горлають у вікно “Місяць сходить над горою”».

Тут Ківшик підхопився на ноги, чим здивував Шефа.

«Ну, і чим це тобі зашкодило, зрештою, скажи? Ти — актор! Виняткова людина! А уяви себе на мить пузатим і дурним, якого постійно беруть на кпини і не більше. Уяви собі Ківшика. Чи тобі хочеться бути просто слабким на голову з кумедною штуковиною на руці замість долоні з п’ятьма пальцями? Справді, як такий ставний хлопець і не знає співчуття?».

«Припини», — просичав Скаллі до сатураторника.

«Ну так, — глузливо пирхнув Ківшик. — Припини. Звичайно, містере Скаллі. Ми мусимо це припинити. Припинити, припинити», — він заплакав.

Скаллі звернувся до Ліпмана:

«Час від часу ми бачимо проблиски чутливого, поетичного юнака, яким він міг би стати, якби плід належно розвинувся в утробі матері…».

«Я позачасно з’явився на світ», — повідомив Ківшик з повними сліз очима.

«Передчасно, — м’яко поправив його Скаллі. Тоді далі до Ліпмана: — Бачте, помиляється, бо дефективний. Ясність думки триває пару хвилин, а тоді він знову скочується в прірву ненормальності. Звичайно, ці спалахи ясності і ця безнадійна недоумкуватість роблять становище особливо болісним. От чому, — повернувся він до Шефа, — я розраховую, що ти заспокоїш хлопця відносно його родичів, і ми зможемо продовжити».

«Ківшик, племінник Кейт Сміт, — оголосив Шеф. — От хто ти є, малий — згода?».

Після цих слів Ківшик радісно посміхнувся.

«Бачите, я таки незвичайний!».

Він підняв пістолет і націлив Ліпману межи очі.

Ми перериваємо програму «Ліпман, шукач талантів» для спеціального випуску новин. Берхтесґаден, Німеччина. Раннім ранком юрми веселих німців зі смолоскипами в руках заполонили вулиці та площі міст від Рейну до Одеру, коли по радіо передали новину, що канцлер Адольф Гітлер прийняв рішення не зголювати вуса. Повторюємо наш спеціальний випуск. Канцлер Німеччини Адольф Гітлер оголосив німецькому народу, що прийняв рішення не зголювати свої маленькі вуса. Як повідомляється, всю ніч за білими накрохмаленими шторами «Орлиного гнізда», чарівного і досконалого підземного бункера Гітлера, горіло світло, поки фюрер та його подруга Єва Браун дійшли цього рішення. Як відомо, рішення про те, чи мусить Герман Ґеринг дотримуватися дієти, було відкладено. Оголошення, можливість якого вже протягом кількох днів обговорюють в європейських столицях, було зроблено ошалілому народові о четвертій вісімнадцять ранку. Планується, що ввечері фюрер зробить велике звернення до німецької нації про свої вуса.

Тим часом цирульників, про яких стало відомо, що вони казали своїм клієнтам, що, мовляв, Гітлер виглядав би краще чисто поголеним, схопили, осліпили, затаврували, оскопили, їхні голярні конфіскували, а їхніх рідних піддають таким тортурам, від яких волосся закучерявлюється і стає дибки. Останнє, як повідомляє уряд, є частиною великого наукового експерименту, який здійснює косметична компанія «Тисячолітній рейх» з метою з’ясувати, що є причиною того, що волосся закучерявлюється, стаючи дибки. За повідомленням представників уряду, якщо експерименти будуть успішними, старомодна техніка «хвилястого перманенту» невдовзі відійде в минуле.

А тепер повернімося до наших регулярних погромів.

…Щоб перевірити, чи його тестикули прийшли у стан спокою, всі троє опустилися на підлогу, трохи не торкаючись підборіддями краю ваг. Вони по черзі обдали його диханням, спершу відчувся морозяний подих Скаллі, потім — гаряче вологий видих Шефа і, нарешті, теплі збуджені пихкання, якими обдавав однорукий сатураторник.

«Не хочу, — зауважив Скаллі, — знову вказувати на помилку з геніталіями, щоб не влаштовувати тут стрілянини, але мені здається, що єврейський учасник змагань намагається схилити шальки терезів на свою користь завдяки пенісу, якщо, — скривився він, — то можна так назвати».

«Так, — підхопив Шеф, — усе разом із хером (і притаманним крутійством) лише шість унцій — півфунта за евердьюпойс[210]».

«Ей, — озвався Ківшик — а що це за чортівня з його дзюриком? Бачили?».

Ліпман вискнув, коли холодний метал торкнувся його члена.

«Боже правий, — простогнав Шеф, — це ж просто ківшик для морозива».

«Я подумав, — виправдався Ліпман, — що це револьвер…».

«Пусте, досить драматизувати, що ти кажеш, хлопче?».

«Подайте-но сюди Стіну плачу, — уїв Скаллі, хитаючи головою. — Хлопчина випадково торкнувся його ківшиком для морозива, а він, диви, вже не своїм голосом кричить, як недорізаний. Пробі! Так наче хлопець, який не надто тямить, що виробляє тією своєю штуковиною, має бути в рази уважнішим!».

«Так, авжеж, їхня милостивість до християн добре відома… Гаразд, то що ти запитуєш, хлопче?».

«Його дзюрик, — проказав Ківшик, — це — те-е-еє. Такий смішний. Подивіться».

Ліпман знову скрикнув — цього разу то був револьвер.

Цього виявилось занадто для Шефа.

«Боягуз! Страхопудний жидівський плаксій!» — потужним копняком черевика він вибив ваги з-під Ліпманових тестикулів.

«Ківшику!» — гукнув він і наступної миті не тільки роззброїв сатураторника — при цьому сталося два постріли, одна куля увігналася в підлогу, друга в плече Шефа, — а й з вражаючою прудкістю звалив юного продавця прийомом джиу-джитсу, притиснув плечі Ківшика колінами до підлоги, заломивши водночас його руку, і одним різким порухом вгору-вниз встромив ківшик для морозива собі в дупу. Його кинуло в дрож, спазми скоротили м’язи, в очах застиг вираз нестерпного болю. Шефова кров, лілового кольору полилася цівкою на руку Ківшика. Вона струмувала просто з нього, хоч на його плечі виднівся лише яскраво-червоний ґудзик сліду від кулі.

Навіть Скаллі затремтів і тільки одне правив:

«Припи… припи…».

На що Шеф відрізав:

«То як ти це назвеш, Скал! Хотів буквальності, гаразд, от тобі вся справжність! Хотів реальності замість мистецтва, гаразд, паршивий сучий янкі, ОТ ВОНА! Я «припи-иняю» це, вилупку — ми з Ківшиком припиняємо! Ківшику, — гукнув він до хлопця — потягни за важіль, ти, пустолобий виродок, а ти, Скаллі, дай мені тарілку для бананового десерту — чуєш, нумо! Я вже ситий по саму зав’язку лайном цього єврейського чувидла! Хай тепер скуштує моє! І ложкою, як то кажуть. Поворуши тим важелем, Ковшику — нумо, щоб я відчув!».

«Я стараюся, сер…».

«Витягни його з мене! Смикай — овва! овва! — де те суче лайно! Навчимо цього скалозуба, як глумитися над людським прутнем! Ти ба, той член, яким Бог нагородив кожного у цьому світі, їх не влаштовує — ні, їм кортить його трішки виправити! Вони все хочуть трішки виправити! Еге ж, такі чванькуваті та могутні всезнайки, такі…» — Шефу забило памороки через втрату крові. Коли мова повернулася до нього, його теревені вже не трималися купи.

Тут з’ясувалося, що протез у хлопця зламався. Шеф попросив Біллі витягти «дві гарячі порції», але нічого не виходило.

«Я застряг», — зганьблено повідомив той.

«Смерть метафорі! — завищав Шеф у нестямі. — Під ніж порівняння! На хрін байку! В дупу назавжди алегорію! Мене надихає буквальність, Скаллі — мене охоплює цілковита буквальність — нарешті!».

«Містере Скаллі, боюсь, я насправді застряг, сер…».

Скаллі відступив від крові, що підтікала до його черевиків, і кинув натирати фартухом тарілку для бананового десерту, яку тримав у руці, почувши, що протез у Біллі не рухається.

«Господи, спробуй тепер знайти заміну сатураторнику в неділю!».

З цими словами він підсунувся до них і, ставши за спиною у Шефа, натиснув плечем на його сідниці, намагаючись витягти ківшик.

«Ну що, — повернувся він до Ліпмана — так і будете стояти і витріщатися? Чоловік ошалів і спливає кров’ю, Боже правий! Погляньте, не час зважати на якісь релігійні розбіжності! Все дуже серйозно! Ви американський громадянин чи ні?! Тож додайте свої кляті єврейські зусилля!».

Але Ліпман гарячково натягав своє спіднє і метушливо збирав решту одежин, деякі з яких зволожилися кров’ю Шефа. Тут він побачив пістолет. Кинутий Ківшиком. На підлозі. Смертельна зброя. Без жартів. Хоч бери хоч віддай. А чому б не схопити та не потрощити їхні западляні довбешки — раз і навіки?

Чи є хоч мала вірогідність того, що Ейнштейн — це відсутній один із братів Маркс? Бо коли ні, чому чоловікові, схожому в профіль на Рузвельта, одружуватися на такій потворній жінці? Хіба потворні люди на землі не для того, щоб нас смішити? Але тоді чому німці не валяться від реготу на вулицях при вигляді цього шаленого маніяка замість вітати його? Поцікавтесь у своїх друзів, що вони про це думають, хай кожен охочий вставить свій шеляг. Чи, справді, льодовики були найкумеднішою подією в історії? Чи Гітлер? Або євреї? Що з усього того, що трапилося, було найкумеднішим? (1) Для вас? (2) Для членів вашої родини? Або (3) для людства?

Опишіть подію, використовуючи не більше п’ятисот слів, і надішліть разом із головою сусіднього бакалійника. Голову, відрубану під шию, вкладіть у коробку з-під пластівців і надішліть на пункт разом з описом «Найкумеднішої події в історії». Перш ніж почати, не зайве завдатися такими питаннями: Чи подія виглядала кумедною тоді, коли відбулася, чи здається такою лише з відстані часу? Чи ви запрошуєте нас посміялися «разом» із учасниками події, чи «з» них? Чи кумедність події відповідає гарному смаку? (Підказка конкурсанту: Немає нічого смішного, коли людина підковзнулася на шкірці” від банану — хіба що зламала собі карк. Коли ж підвелась і забралася геть, то це ні се ні те. А от коли розбила голову, стала паралізованою на все життя, коли в неї відняло мову, зір і слух [додамо сюди нюх і відчуття дотику, просто для переконливості], а тоді проти неї ще висунули звинувачення за пошкодження бетонної доріжки зубами [які в неї, зрозуміло, вилетіли, й вона, щоб не проковтнути, мусила їх виплюнути], а все як наслідок того, що підковзнулася на банановій шкірці — тоді це смішно). На етапі обмірковування теми варто записувати на аркуші паперу кожну ідею, що упливла в голову, хоч збираєтесь ви її використовувати, хоч ні. Часто одна ідея тягне за собою іншу, ще кращу. Після належного за тривалістю розмірковування (попросіть свою маму стежити за часом), у вас буде більше ніж потрібно матеріалу, щоб взяти участь у конкурсі. Не забувайте, що ваш опис і голова мають бути відправлені до опівночі! Рішення суддів буде остаточним!

…Він сунув навздогін, рештки його крові виливалися з анусу, і тягнув за собою захопленого ним сатуральника, так наче це був однорукий відросток Шефового тіла, таке собі досконале продовження Шефових нутрощів. Виючи від болю, Шеф, тим не менш, точно наставив пістолет. Випущена ним куля втрапила Ліпману прямо межи очі. Тільки, звичайно, прямо-межи-очі не те місце, куди треба цілити в єврея, бо звідти починається його ніс. Це так само, як стріляючи в християнина, поцілити в його Біблію чи натільний хрест. Загальновідомі історії про солдата-християнина, який врятувався від смерті у своєму шанці, бо ворожа куля, пущена йому в серце, поцілила в релігійну реліквію, подаровану матір’ю чи священником, коли він вирушав на війну — і відхилила кулю від цілі. Так от, те саме і у випадку з єврейським носом. Пуля зрикошетила від перенісся і повернулася в той бік, звідки вилетіла. Там вона влучила в кулю, що вже сиділа в плечі Шефа (пам’ятаєте?), і проштовхнула ту першу до його серця, тут-таки вколошкавши цю неєврейську сволоту. От вам і вираз «від'євреїти».

Що далі? На мить очманівши від взаємодії кулі 38 калібру з тим, що було, певною мірою, лише носом, Ліпман зразу не зрозумів, що тут досі немає його дружини та дитини. Що сталося з тими двома, поки він був бранцем Скаллі, Шефа і Ківшика? І хто такий той «Скаллі» зрештою? Чому він поводиться то так, то так? І що мав на увазі Шеф, називаючи Скаллі «Містер Міжнародний картель морозива»? І що все це взагалі? І як Ліпман використовуватиме тепер свій ніс, знаючи, що він куленепробивний? Чи це допоможе йому в пошуках дружини та сина? Чи сприятиме його бізнесу? Крізь які приниження змусили пройти його дружину та сина? А може, вони переховуються десь у безпеці — адже так може бути, що розумний хлопчина тільки удав, ніби отруївся морозивом, і скористався нагодою, щоб утекти разом із коханою матір’ю? А що Ейнштейн? Невже «Хто перемудрить Ейнштейна?» так і залишиться назавжди програмою тільки в уяві Ліпмана? Як він може продовжити свій шлях до Принстона, де, цілком очевидно, знаменитий вчений чекає на його приїзд, коли його син і його дружина десь переховуються? А до того ж, ця проблема зі звинуваченням у ритуальному вбивстві. Те, про що в натовпі, який зібрався навколо тіла Шефа, гомонять між собою розлючені мешканці Скаллі: «Так, просто вбив — холоднокровно!». Якщо бажаєте послухати дивовижне завершення останньої пригоди в житті Мілтона Ліпмана, «шукача талантів», настройтеся саме на цю хвилю завтра зранку — а наразі усім, хто тут «поза межею», добраніч, браття, солодких снів!

Переклад Олександра Буценка