Американська єврейська проза. Століття оповідань

Франсін Проуз народилася і виросла у Брукліні, навчалася у Гарварді. Вона є авторкою дев’яти романів, серед них: Judah the Pious (отримав премію Єврейської Книжкової Ради), Household Saints, Bigfoot Dreams, Primitive People, та Hunters and Gatherers. А також — авторкою двох збірок оповідань: Women and Children First і The Peaceable Kingdom, та томика новел Guided Tours of Hell.

Вона викладала в університеті Аризони, Гарварді, коледжі Сари Лоуренс, Майстерні письменників в університеті Айови, університеті Джонса Ґопкінса та виступала на таких письменницьких конференціях, як Бред Лоаф і Сьюані. Франсін Проуз отримала багато грантів і нагород, включно з грантами Ґуґґенгайма та Фулбрайта. Її нариси, рецензії та розповіді часто публікують, зокрема у таких виданнях, як The New Yorker, The New York Times та The Yale Review, а її художні твори перевидали у щорічній антології «Найкращі американські оповідання» (Best American Short Stories). Проуз багато років прожила у Верхньому Нью-Йорку (північ штату Нью-Йорк), а нині мешкає у місті Нью-Йорк разом із чоловіком, художником Гові Міхельсом, та синами.

Електричний струм

Аніта підіймає малюка над головою, погойдуючи його, як на хвилях. «Земля викликає Берті! — каже вона. — Космічний корабель Берті, ви мене чуєте? Прийом!». Його сміх звучить штучно, як у Джонні Карсона[211], коли той вистрілює черговий жарт. Минулого тижня вона підгледіла, як Берті тренував посмішки перед дзеркалом, що висить над його колискою. Це були штучні соціальні посмішки для літніх леді, що квокчуть над ним на вулиці. Вони помітно відрізняються від його справжньої усмішки, їй спало на думку, що малюку соромно за неї. Останнім часом їй часто соромно за себе. Це почуття відкидає її на п’ятнадцять років назад, у часи юності, коли вона, її батьки й молодша сестра Лінн гуляли у різних місцях: Джонс Біч, Проспект Парк[212] — і вона бачила там компанії своїх однолітків. У той час їй здавалося, що присутність сім’ї робить її жахливо помітною, тепер вона усвідомлює, що це радше робило її невидимкою.

У домі тихо. Здається, відтоді, як Аніта повернулася, оце вперше у батьківському домі вимкнений телевізор. Вона думає про усі ті роки, коли Анітин батько слідував за нею та Лінн з кімнати в кімнату, вимикаючи за ними світло, запитуючи, хто, на їхню думку, сплачує усі ці рахунки за електрику. Та все ж він ніколи не вимикав телевізор; він завжди засинав під «Вечірнє Шоу». Зараз екран телевізора темний, будинок сяє вогнями, як торт зі свічками, а її батько — внизу, у добудованому підвалі з акустичною стелею, плескає у долоні, підстрибує в повітря й співає гімни во хвалу Богу та Баал Шем Тову[213].

Зранку, коли батько Аніти йде у бет га-мідраш[214], дім для вивчення закону, Аніта, її мати та малюк дивляться «Шоу Філа Донаг’ю[215]». Сьогодні серед учасників батьки, діти яких втекли з дому й приєдналися до культів. Того тижня, коли Аніта приїхала додому, було шоу про дорослих дітей, які повернулися жити до батьків. Це нагадує Аніті, як у старшій школі й пізніше, щоразу, коли вона була під «кислотою», по радіо грали на диво доречні пісні. Щоразу саме тоді, коли Аніта розходилася із хлопцем, вона чула, як «Зе Міреклз» співають «Що ж хорошого у розставанні[216]?», і у неї з’являлося відчуття єднання з усіма розлученими коханцями на світі. Однак зараз вона ненавидить думку про те, що її життя — це одна з тих історій, через які на очі Донаг’ю навертаються сльози.

Двічі розлучена мати «муні»[217] в усьому звинувачує зруйновані сім’ї. «Навіть не думай коли-небудь стати муні», — шепоче Аніта, притискаючи губи до шийки малюка. Інша мати описує, як її донька називає себе Прем Ананда, носить лише помаранчевий одяг, одружилася із хлопцем, якого для неї обрав гуру, і, маючи науковий ступінь, працює декораторкою тістечок у пекарні ашраму[218].

«Тістечка? — каже Анітина мати. — Це дрібниці. Це тільки мій Сем чекав, поки йому стукне п’ятдесят сім, щоб приєднатися до культу. Після тридцяти трьох років шлюбу він тепер займатиметься любов’ю лише через дірку в простирадлі».

«Дірку в простирадлі?» — повторюючи це, Аніта уявляє, ніби замість неї це повторює Донаг’ю, а потім розуміє: неймовірно, вони з матір’ю ніколи не говорили про секс. Жодного разу. Уявляючи свою матір на шоу Донаг’ю, Аніта бачить лише крупні плани, бо якщо камера від’їде назад, то захопить домашнє плаття матері, і те, як на її блідих, помережаних венами стегнах видно впадинку від компресійної білизни.

Аніта підходить і стискає матір в обіймах так сильно, що Берті, причавлений між ними, повискує, як одна з його іграшок для купання. Малюк починає плакати, її мати починає плакати, і Аніта, не знаючи, що ще зробити, притискає Берті до своєї матері, поплескує і гладить їх, ніби намагаючись змусити їх обох відригнути.

Аніта нічого не приймає на віру. Підіймаючи ногу, щоб зробити крок, вона більше не впевнена, що земля буде на місці, коли вона поставить її. Раніше вона часто говорила, що з людьми ніколи не можна в чомусь бути впевненою; тепер вона знає, що це правда. Вона ніколи не сумнівалася в тому, що Джеймі любив її, що він хотів цього малюка. Коли він прийшов навідати їх із Берті у лікарні й почав плакати, вона була настільки впевнена, що це сльози радості, що спершу не почула, що він закохався у когось іншого.

Вона змусила його повторювати це доти, доки він не почав кричати, і тоді вона згадала, хто така ця Ліззі: адвокатка з його офісу. Того літа, на вечірці в саду Ліззі попросила дозволу доторкнутися до Анітиного животика.

Саме тоді, коли Джеймі пропонував виїхати з будинку, який вони винайняли за його краєвид, за їхні фантазії про дітей, що стоятимуть у вікторіанському еркерному[219] вікні, дивлячись, як човни ковзають по Гудзону, медсестра завезла в палату малюка у футуристичному прозорому пластиковому візку.

«Космічний корабель Берті», — сказав Джеймі.

Сестра Аніти, Лінн, каже, що чоловіки вчиняють так постійно: у такий спосіб Джеймі виявляє свою амбівалентність щодо батьківства, свої ревнощі до зв’язку між матір’ю і немовлям. Для Аніти це звучить як рядок із журналу «Коло сім’ї[220]» або «Жіночого домашнього вісника[221]». Лінн читала такі журнали усе своє життя. Але тепер, коли вона вчиться на магістерці з жіночих студій, вона називає це «тримати руку на пульсі». Лінн не вірить, що Аніта ніколи не мала ані найменших підозр. Рік тому Аніта сказала б те саме, але зараз вона знає, що усе можливо. Коли б вона не думала про минуле літо, завжди почувається як фанатик убивства Кеннеді, що вивчає любительський фільм Запрудер[222]. Але скільки б вона не перемотувала його, кадр за кадром, вона не може побачити дим від пострілу або обличчя у вікні складу. Вона лише бачить, як раптом усі в машині починають дуже дивно рухатись.

Анітина мати їй вірить. За одну ніч її власний чоловік перетворився у заново народженого хасида. Можливо, саме тому її голос заледве звучав здивовано, коли в день їхнього з батьком приїзду у Найак, щоб вперше побачити малюка, Аніта зателефонувала їй і сказала, що вони з Берті їдуть у Бруклін. Мати сказала їй бути готовою до змін. Татко був не в собі. Ні, він не захворів. Працює забагато, як завжди, але загалом все гаразд. Її тон натякав на щось ганебне. Невже він теж закохався у когось іншого?

Заїжджаючи на доріжку біля дому її батьків, Аніта подумала: він виглядає так само, як і раніше. Він відчинив їй двері автомобіля й чекав, поки вона дістане Берті з дитячого крісла, потім вивернувся з її обіймів. Він ніколи не вмів обійматися, але зараз їй бракувало його поляскування по спині. Вона простягла йому Берті; він похитав головою.

«Берті, це твій дідусь, — сказала вона. — Дідусь, це — Берті».

«Йому зробили обрізання?» — запитав її батько.

«Звичайно, — сказала Аніта. — Ти жартуєш? Мій лікар зробив це у лікарні».

«Тоді доведеться зробити це ще раз, — сказав її батько. — Це має робити мохел[223]».

«Ще раз! — закричала Аніта. — Чи ти несповна розуму?».

Через увесь цей галас з дому випурхнула її мати.

«Семе! — вона взяла малюка в Аніти. — Хіба ти не бачиш, що вона засмучена?».

Ця метушня трохи заспокоїла Аніту. Усе було знайоме: їхні голоси, відчуття м’якого материного плеча, коли вона заштовхує її в будинок, і те, як вона каже: «Кави?» — ще до того, як вони повсідалися.

«Я зроблю, — каже Аніта, — а ти потримай малюка». Але мати обігнала її біля дверей у кухню.

«Тепер усе стоїть трохи інакше, — пояснює вона. — Ті тарілки біля холодильника призначені для м’яса. Ось ці біля плити — для молока».

Того вечора вони не почали їсти, доки її батько не благословив половинки грейпфрутів, коктейльні вишні, варений фланк-стейк[224], картоплю й моркву, хрін, запечатану банку яблучного пюре, кошерне апельсинове желе зі шматочками банана. Під час вечері Берті почав вовтузитися, і Аніта скерувала його голівку собі під сорочку.

«Нічого, що малюк п’є молоко, поки я їм м’ясо?» — запитала вона. Її мати розсміялася.

«Едно, — сказав її батько, — не заохочуй її».

Берті заплакав, коли Аніта намагалася посадити його, тож вона залишилася на самоті з батьком, поки мати мила посуд.

«То що відбувається? — запитала вона у батька. — Ти ніколи не ходив у синагогу. Тітка Філіс і дядько Рон не розмовляли з нами цілий рік, тому що в суботу, у день Бар-Міцви[225] кузена Сімона, ти забув (як ти сказав) і повіз нас усіх у парк розваг Ріпа ван Вінкля».

«Я справді забув, — розсміявся її батько. — У будь-якому разі, ми нічого не пропустили. Бар-Міцва Сімона відбувалася у Реформістському храмі[226]. У церкві».

«У церкві, — повторила Аніта. — Тату, то що там за історія?».

«Історія, Аніто?» — її батько глибоко зітхнув.

Потім він сказав:

«Одного разу, ювелір їхав потягом додому в Іст Флетбуш зі свого магазину на Сорок Шостій вулиці. Після зупинки “Ностранд” він нарешті знайшов вільне місце і розгорнув свою газету, аж раптом почув гучні голоси у дальній частині вагона. Підвівши очі, він побачив трьох пуерториканських хлопців у кросівках, джинсах і малинових шовкових куртках, на яких було написано: “Чоловіки за роботою” — спереду, на спині й на рукавах. Коли він усвідомив, що куртки зшиті із прапорців, які працівники “Кон Ед[227]” розставляють під час розкопок, це настільки зацікавило його, що він не одразу помітив, що хлопці тримають у руках ножі і йдуть по вагону, збираючи гроші й прикраси у пасажирів і скидаючи усе це в сумку для боулінгу. Тоді він подумав: лише в Нью-Йорку грабіжники носять одяг, що світиться у темряві. Хлопці, здавалося, нікому не завдавали шкоди, але ювеліру від цього не ставало спокійніше. Він подумав: то ось як це відбувається? Одного вечора ти обираєш неправильний вагон метро і — бінго! — стаєш новиною у ранковій газеті.

Десь посередині вагона вони натрапили на стару леді, яка почала кричати. Тоді раптово світло почало блимати, вмикатися й згасати у певному порядку: три довгих спалахи, три коротких спалахи, три довгих спалахи. Після четвертого сигналу “SOS” злодюжки приклеїли свої носи до дверей, а коли вони відчинилися на станції — чимдуж побігли геть. “Слава Богу, це диво!” — закричала стара леді.

Тим часом, ювелір затиснув голову між колінами. Він намагався дихати, думаючи, що, напевно, налякався більше, ніж здогадувався. Тоді він підвів погляд і побачив молодого хасида, що дивився на нього через прохід.

“Це не диво, — сказав хасид. — Я зробив це. Вийди разом зі мною на наступній зупинці”.

За звичайних обставин цей ювелір не був одним із тих, хто виходить за хасидами на зупинці “Істерн Парквей”. Але він міг думати лише про те, що якби його гаманець поцупили, то йому довелося б провести увесь наступний день у відділі транспортних засобів, відновлюючи своє посвідчення водія і реєстрацію. Він відчував, що щось комусь завинив, і якщо цей хасид брав на себе роль рятівника, то приєднатися до нього було б найменше, чим він міг віддячити.

На платформі хасид вказав пальцем на електричну лампу і сказав: “Дивися”. Лампа блимнула й згасла. Потім він махнув рукою в бік флуорисцентного світильника, що гудів неподалік. Він теж блимнув. “Я збрехав перед тим, — сказав хасид. — Це не я робив. Усе це ребе…».

Батько Аніти замовк, коли її мати повернулася в кімнату, витираючи руки. «Берті! — звернулася Анітина мати, беручи малюка на руки й вальсуючи з ним у бік кухні. — Не слухай цю маячню! Ціле життя зруйноване через одну миготливу лампочку!».

«Справа була не в лампочці», — сказав Анітин батько.

Аніта хотіла запитати, чи трапилася ця його історія насправді, чи він просто вигадав її як метафору того, що тоді сталося. Вона подумала: щось мало статися. У старі часи її батько не вигадував історій. Але вона забула всі свої запитання, коли почула, як її мати на кухні співає для Берті пісню «Музика, музика, музика[228]», виспівуючи: «Вкинь в музичний автомат ще одну монетку», — точнісінько як Тереза Брюер.

Тепер, п’ять місяців потому, спостерігаючи за батьками членів сект на шоу Донаг’ю, Аніта вирішила, що історії її батька бракує усіх найважливіших деталей. Як-от: чому він справді навернувся? Не можна відкидати найбільш очевидні причини: вік, хвороба, смерть. Якби вони були протестантами й він навернувся б у католицизм, ніхто б не здивувався.

Вона пригадує вікенд минулого літа, коли Джеймі поїхав у справах (разом із Ліззі, як вона вважає тепер), і її батьки приїхали погостювати. Батько повіз її у супермаркет, щоб купити продукти на час їхніх відвідин і до повернення Джеймі. На касі хлопець, що пакував їхні речі, наполіг на тому, щоб довезти візок із товарами до їхньої машини — машини старого діда й вагітної жінки — й перекласти пакети у багажник, незважаючи на протести її батька. Так само, як і її батько, Аніта дуже розсердилася на хлопця. Хіба він не бачить, що її батько міг би зробити це сам? Недарма ж він пропливає п’ятнадцять доріжок у басейні Єврейського общинного центру кожного недільного ранку. Але найдивніше було те, що увесь час, поки вони їхали додому, Аніта сердилася на батька.

Її батько усе ще в чудовій формі. І попри усю цю біганину щоранку: у синагогу, і звідти на роботу — він виглядає досить розслаблено. Що дійсно болить її сім’ї, на думку Аніти, то це непередбачуваність, хитке відчуття, що кожен, зрештою, ненадійний. Що турбує її мати, так це те, що чоловік, із яким вона ділила ліжко тридцять три роки, раптом і без попередження перекотився на протилежний бік. Мабуть, вона запитує себе, чи було там це простирадло з діркою увесь цей час.

Аніта хоче сказати своїй матері, що гарантій не існує; ти нічого не знаєш ні про кого. Вона хоче запитати, що такого дивного в тому, що чоловік хоче виспівати й витанцювати собі дорогу в рай. Але якщо вони ніколи не говорили навіть про секс, то як вони можуть говорити про таке?

Аніта загортає Берті в таку кількість шарів одягу, що він виглядає як космонавт, і йде з ним у бібліотеку. У метро вона помічає, що лампочки блимають, вмикаються й згасають. Потяг майже порожній, і вона думає про злодіїв у яскраво рожевих кон-едівських куртках, але відчуває, що Берті — це своєрідний захист. Малюки непередбачувані, як і божевільні. Вона чула, що іноді вдається відлякати злодіїв, вдаючи безумця.

Бібліотекарі у відділі Юдаїки позирають на Берті так підозріло, що він, до виснаження намагаючись причарувати їх, зрештою засинає в Аніти на руках. Притримуючи малюка і сумочку, вона дістає кілька довідників про хасидизм і сідає читати.

Із подивом вона виявляє, що і так знає дуже багато — з дитинства у Нью-Йорку, з навчань у коледжі, з книжок й просто всотуючи це в себе. Вона починає з «Хасидських історій[229]» Мартіна Бубера[230], потім вирішує, що напевно вже читала їх або чула ці історії від когось. Вона думає про товариша Джеймі — Іру, який приїжджав раз на рік зі своєї Ортодоксальної комуни у Кембриджі, привозячи власну їжу в пакеті з «Імперії кошерної птиці[231]». Вона не може згадати, чи розповідав він історії.

Щоб знайти інформацію про віросповідання свого батька, вона йде у відділення мікрофільмів. Бібліотекарка передає їй пласку коробочку, потім побачивши, що вона не може одночасно запускати машину і тримати Берті, обдаровує її кислою посмішкою і робить це за неї.

З якихось причин вони замікрофільмували усі випуски усіх міських газет. Аніті подобається переглядати їх, сторінка за сторінкою; це як читати історію, коли вже знаєш, чим вона закінчиться, тільки містичніше. Тим часом вона дізнається, що п'ятнадцять років тому група її батька приїхала з Угорщини через Ізраїль у їхній теперішній дім у Брукліні. На розвороті Дейлі Ньюз[232], є зображення ребе, який іде пішки з аеропорту Кеннеді у Бруклін, тому що його літак із Єрусалиму приземлився у шабат[233] коли йому не можна їздити на машині. Фото зроблене вночі, тому воно розмите і не передає деталі. У ребе біле волосся і біла борода — як Містер натуральний[234] із коміксів, тільки у бобровому капелюсі. На наступній сторінці розміщена реклама шкіряних чобіт від Best & Co. — п’ятнадцять років тому вони коштували тридцять доларів, обурливо низька ціна.

Аніта не може зосередитися, бо, за іронією, її відволікає шум із «міцвамобіля[235]», який припаркувався на Сорок другій вулиці й транслює войовничу музику із гучномовця. Вона уявляє хасидів, які стрибають від одного пішохода до іншого, запитуючи: «Перепрошую, а ви єврей?».

Одного вечора, невдовзі після того, як вони з Джеймі покохали одне одного, до них підійшли «міцвамобілери», і Джеймі сказав що так, він єврей. Вони затягнули його, буквально затягнули у трейлер. Погода була хороша, ніщо у ті дні не здавалося примусом, тож Аніта чекала на сходах бібліотеки поки Джеймі, весь блідий, не з’явився.

Вочевидь, хасиди намагалися навчити його накладати тфілін[236], але він просто не міг, не виходило. Він завмер, руки його не слухалися. Нарешті, вони здалися. Вони поклали філактери[237] йому в руки, потім накрили його руки своїми й просто тримали їх, одну на його чолі, іншу на його передпліччі, біля серця.

У ніч із п’ятниці на суботу батько Аніти спить у бет га-мідраші, щоб йому не доводилося їздити на машині у шабат, а її сестра Лінн приходить на вечерю.

У дитинстві Аніта і Лінн билися, як каже їхня мати, не на життя, а на смерть. Тепер усе простіше: вони люблять одна одну — тому Аніта відчуває себе невдячною, думаючи, що Лінн подібна на Валері Гарпер у ролі Роди[238]. Але це так, і не лише через кучеряве волосся, тоновані окуляри, кросівки та тісні дизайнерські джинси. А ще й через магістерську роботу Лінн: «Зміна ролі жінок — відображення в жіночих журналах, 1930–1960 роки». Також через її роботу соціальною працівницею в клініці планування сім’ї та її хлопця Арні, який майже отримав ступінь терапевта і вже практикує на Верхньому Вест Сайді.

Лінн та Аніта цілуються вітаючись. Потім Лінн підходить до їхньої матері, яка щось помішує на плиті, і обіймає її так довго, що Аніта починає почуватися незручно. Нарешті, вона повертається до Берті, припнутого до свого жовтого пластикового крісла, встановленого на кухонному столі.

«Подивіться, як він тримає голову!» — каже Лінн.

Берті тримає голову з двох тижнів, і Лінн це бачила, але Аніта утримується від того, щоб вказати на цей факт. Разом вони накривають на стіл, потім Лінн затягує її в куток і запитує, що чути від Джеймі.

«Ох, він прийде побачитися із Берті завтра».

Лінн дивиться на Аніту, намагаючись з’ясувати, чи «означає» це щось. Потім вона дістає сумочку і починає порпатися у ній. Вона виймає черепаховий чохол, витирає з нього тютюновий пил і дає Аніті, яка вже заздалегідь знає, що це: тіні для повік, палітра з різних кольорів.

«Дякую», — каже Аніта. Подарунок зворушує її і нагадує про те, що вона й так завжди знала: її сестра менше феміністка або Рода, а більше — справжня читачка журналів, дівчина, яка вірить усім своїм серцем, що тіні для повік можуть змінити вашу долю.

Мати для Лінн приготувала ту саму фірмову вечерю, яку вона робила, коли Аніта вперше приїхала додому. Але без благословення їхнього батька м’ясо видається зажирним, картопля — захолодною, а желе має гумову шкірку. Його відсутність повинна звільнити їх, думає Аніта, але він — усе, про що вони говорять, настільки стишеними голосами, ніби він насправді внизу.

За підтримки Лінн їхня мати починає говорити, і Аніта бачить, що вона помилялася: нещастя матері не філософське, а практичне. Уявіть, що ви змушені почати вести кошерний побут у віці п’ятдесяти трьох років! Два набори посуду! Лікар каже, що солити м’ясо погано для її серця. У найменших подробицях життя зараз має правила, які Сем не дасть їй порушити; вона змушена сідати на поїзд до Ессекс-стріт, щоб придбати для нього спеціальне мило.

Якщо стане набагато гірше, вважає Лінн, вона може подумати про розлучення.

«Кому від цього стане краще? — питає їхня мати. — Чи це зробило б мене щасливішою? Чи зробило б це тата щасливішим?».

«Я сумніваюся в цьому», — каже Аніта.

«Що б зробило мене щасливою, — каже їхня мати, — то це повернення тата до його нормального стану».

Аніта замислюється, а що зробило б щасливою її. Останнім часом вона не впевнена. Берті робить її щасливою, але, мабуть, важливо пам’ятати: він виросте і покине її. Якщо ти й можеш бути в чомусь впевнена, думає вона, то саме в цьому.

Вона відчуває, що Лінн більше говорить про покарання, ніж про щастя. Лінн вважає, що їхній батько несе відповідальність за проблеми матері, так само як Джеймі — за Анітині проблеми. Аніта ж думає, що ніхто не винен у ситуації батьків; а у власному випадку частково винна вона.

Її першою помилкою було набрати вагу, коли вона була вагітна. Чому Джеймі повинен вірити, що вона схудне, якщо навіть її власний лікар не вірив у це? Зараз вона втратила вагу, але, вочевидь, вже запізно.

Друга помилка полягала в тому, що вона звільнилася з роботи, навіть якщо це й була найнижча редакційна робота у світі: розбір надісланих рукописів у «Рідерз Дайджест[239]». Більшість текстів були про «Найнезабутнішого персонажа, якого я коли-небудь зустрічав», і більшість із них ніколи не робили нічого незабутнього, лише повільно помирали від якогось жахливого раку. Джеймі подобалося слухати історії про них; він казав, що вони допомагають йому почувати себе краще після важкого дня. А після того, як вона звільнилася з роботи й взялася читати довгі романи — що завгодно, аби понад чотириста сторінок — усе більше не було як раніше. Вона намагалася розповісти Джеймі про Барона де Шарлю[240] чи Гарпову матір[241], він дивився повз неї. Одного разу, щоб перевірити його, вона сказала: «Мій лікар сказав, що у нас буде трійня», — і він просто дивився повз неї у темне вікно кухні на вогні, що повільно пливли вгору по Гудзону.

Це нагадує їй про її третю помилку: вони ніколи не сварилися. Лінн, яка свариться з Арні через кожну дрібницю, сказала їй, що вони з Джеймі бояться власного гніву. Можливо, це так. Навіть коли Джеймі сказав їй, що він йде від неї, Берті був там, слухаючи їхню першу розмову в його житті. Як вони могли сваритися?

Аніті цікаво, що сталося з тією її частиною, яка використовувала будь-яку можливість, щоб гризтися з Лінн, як кішка з собакою. Вона уявляє, як Джеймі та Ліззі влаштовують судовий процес над кожним авокадо в супермаркеті. Це єдиний спосіб, у який вона може думати про нього в супермаркеті з кимось іншим.

Одного разу, відвідуючи друзів у Берклі, Аніта та Джеймі поїхали у цілодобовий супермаркет за апельсиновим соком. В дорогу вони взяли з собою цигарку з марихуаною і настільки обкурилися, що, потрапивши на місце, не могли рухатися. Вони просто стояли біля корзин з овочами, розмовляючи, сміючись, дивуючись з овочів, цих каліфорнійських овочів!

Знову Аніта почувається так, ніби переглядає плівки Запрудера. Вона — єдиний фанатик цього вбивства, який не може впоратися навіть із лупою, який не розпізнав би дим від рушниці, навіть якби побачив його.

Аніта витратила увесь ранок, намагаючись уявити свою розмову з Джеймі. Вона боїться, що їй не буде чого розповісти. Вона виправдовує це тим, що живе в будинку своїх батьків, де нічого цікавого ніколи не відбувається. Вона відчуває, що життя тут маркує її як нудну людину без цікавих друзів, у яких вона могла б залишитися. Але це неправда. Їх із Берті радо прийняли б у монтажній у лофті Ірен в Сохо, або на дивані у квартирі Джині, що займає цілий поверх на Парк Слоуп. Але бути вдома простіше, вона не мусить бути хорошою гостею. Якщо Берті плаче вночі, приходить її мати й пропонує заспівати йому Терезу Брюер.

Єдине, що вона могла б сказати Джеймі, це те, що вона помітила у супермаркеті: усе більше людей, здається, купують величезну кількість фірмових товарів, цілі кошики, наповнені абрикосовим йогуртом, замороженими тако, Спрайтом в пластикових пляшках. Вона чула, що американські родини майже не сідають вечеряти усі разом. Хтозна, може, існують мільйони людей, що їдять лише щось одне. Вона могла б розповісти йому, як вона водила Берті у парк, щоб побачити інших дітей. Він спав увесь час, залишивши її з іншими матерями, жодна з яких їй навіть не посміхалася. У якийсь момент маленький хлопчик кинув піском у маленьку дівчинку. Мати дівчинки прибігла, схопила хлопчика за ноги й перевернула його догори дриґом. Аніта очікувала, що у нього з кишень почнуть випадати монети, як у фільмах, але цього не сталося. Через деякий час мати хлопчика підійшла, і, замість того щоб накричати на жінку, яка трусила її перевернутого сина, сказала: «Я рада, що це робиш ти, а не я». Аніта відчула, ніби вона ввалилася у гру, яка вже певний час триває, як поло чи новий вид покеру зі складними правилами, і яку ніхто не зупинить, щоб пояснити ці правила.

Але останнє, чого вона хоче — це звучати, як якась жалюгідна домогосподарка, що дрейфує туди-сюди між супермаркетом та ігровим майданчиком. Їй цікаво, яким із видів адвокатів є Ліззі. Вона сподівається, що її профіль — корпоративні податки, але й побоюється, що це, мабуть, найцікавіші випадки: шалені вибухи, вбивства сокирами, шахрайство на мільярд доларів.

Її спокушає ідея розповісти Джеймі про свого батька, про те, як протягом тижня минулого місяця він виконував завдання свого ребе: замість того, щоб промовити молитву, він повинен був плескати в долоні щоразу, як на нього сходив дух подяки. За півтори години, які тривала трапеза, — коли її батько постійно кидав столове начиння, плескав, заплющував очі, так ніби йому пахне чимось солодким — Аніта намагалася передбачити ці спалахи, але не змогла; вона думала про відсталих людей, яких іноді чути в кінотеатрах, коли вони кричать раптово, без причини. Вона могла б розповісти Джеймі, як її батько повернувся додому в зеленому оксамитовому тірольському капелюсі з пір’ям; виявилося, що ребе роздав їм десятки капелюхів, щоб проілюструвати свою проповідь: праведник повинен сходити на цей світ, як на гору.

Але вона знає, що ці розповіді лише змусять її сердитися на Джеймі за те, що його не буде поруч завтра, коли їй потрібно буде переказати йому наступну серію. Також вона не почувається щасливою від думки, що Джеймі знає її батька досить добре, щоб розуміти, що за старих часів він нізащо в житті не вдягнув би тірольський капелюх.

Очевидна тема для розмови — Берті. Усе, що він робить, цікавить її; вона вважає, що він геній. Чому б їй не розповісти Джеймі про його напрактиковані посмішки, про те, що він вже вміє вибирати собі улюблені глазуровані пластівці «Чіріос»? Чому? Бо що може бути жалюгідніше, ніж думати, що когось хвилює, що твій п’ятимісячний малюк уже може вибирати власні «Чіріос»?

Перемога Берті над глазурованими пластівцями повинна була стати їхньою перемогою. Натомість вона навряд чи може говорити про Берті; це звучатиме так, ніби вона звинувачує Джеймі. Берті повинен бути цементним розчином, що їх скріплює; так і є — він є частиною стіни.

Коли Джеймі дзвонить у двері, Аніта частково сподівається, що Берті, який не бачився з батьком два тижні, не впізнає його і розплачеться. Берті дивиться на Джеймі, потім на Аніту, потім на Джеймі, а потім всміхається посмішкою, про яку кожен може сказати, що вона справжня.

Анітина мати каже: «Джеймі! У холодильнику є яблучний пиріг, якщо ви, діти, зголодніли». Потім вона повертається і йде геть з кімнати. Це так незручно, ніби вони старшокласники на побаченні — за винятком присутності Берті та того, що Аніта і Джеймі не знали одне одного у середній школі.

«Чи можемо ми десь погуляти?» — Джеймі дивиться в бік від Анітиної голови, на Берті. Аніта почувається так, ніби він запрошує Берті на побачення і є одним із тих хлопців, які бояться залишитися наодинці зі своєю парою. А вона — друг, якого він тягне із собою, компаньйонка.

«Звичайно», — каже Аніта. Берті так сильно вовтузиться, що його ноги застрягають у комбінезоні, і Аніта змушена пропихувати їх. Вона знає, що показує себе некомпетентною, показує, ніби процес одягання Берті складніший, ніж він є насправді.

По дорозі до парку вона нічого не може придумати. Вона не хоче обговорювати фірмові продукти у супермаркетах або перевернутого хлопчика. Звичайно, вона робила це раніше — репетирувала цілі розмови, які згодом виявлялися недоречними. Але ніколи з Джеймі.

Майданчик — холодний, майже безлюдний. В одному кутку двоє п’ятирічних хлопців грають у футбол, а їхні батьки, усі четверо з хвостиками, сидять навпочіпки на землі, передаючи по колу цигарку з марихуаною. На лавці сидить урочисто вбрана ортодоксальна родина. Біля гойдалки молода мама каже доньці: «Гаразд, ще десять поштовхів, і ми йдемо додому». І нарешті, кілька хлопчиків: десяти, одинадцяти, дванадцятирічних — дуже різко й зухвало стрибають по мотузковому парку й гірці, ніби дитячий майданчик винен у тому, що вони стали занадто великі для цього.

«Коли Берті буде достатньо дорослим для гірки?» — запитує Джеймі.

«Завтра», — каже Аніта.

Мати біля гойдалки рахує до десяти, а коли маленька дівчинка каже: «Ще десять!» — хапає доньку за руку і витягує з парку. Джеймі сідає на одну з гойдалок і простягає руки до Берті. Тримаючи малюка на колінах, Джеймі відштовхується. Аніта не може дивитися, поки не переконує себе: вона достатньо довіряє Джеймі, щоб думати, що він не впустить Берті. Вона сидить на іншій гойдалці й спостерігає за Берті, який нахиляється вперед, щоб побачити, куди вони рухаються, перш ніж потрапити туди.

«Подивися, як він тримає голову, — каже Джеймі. — Мій хлопчик».

«Він робить це вже чотири місяці», — каже Аніта.

Джеймі проводить своїми довгими ногами лінію на піску і зупиняється з глухим ударом. «Аніто, — каже він, — ну що я повинен робити? Чого ти хочеш?». Аніта замислюється над тим, чого вона хоче. Вона не впевнена, що хоче повернутися до Джеймі. Берті чи не Берті, але вже запізно. Сталося щось, що неможливо виправити. В основному, вона хоче того, чого хоче її мати: щоб все було так, як було до того, як все змінилося.

«Я хочу знати дещо, — каже вона. — Пам’ятаєш ту садову вечірку в Мела?».

«Ну?» — каже Джеймі.

Аніта згадує фуршет з елегантними солоними смаколиками — сушені на сонці помідори, копчений лосось — усе це у той час їй вже не дозволяли їсти.

«Я хочу знати, чи ви з Ліззі вже були тоді». Вона думає: якщо жінка могла пройти через усю вечірку, щоб доторкнутися до живота дружини свого коханця, щоб відчути ненароджену дитину свого коханця всередині, то ви й справді анічогісінько не можете знати про людей.

Джеймі каже: «Звичайно, ні», — але тоном, який змушує Аніту підозрювати, що це почалося саме на тій вечірці, або десь у той час. Їй цікаво: можливо, їхні пальці випадково зустрілися над ліванськими оливками? Довгий погляд над песто та сметанковим соусом?

«Справа була не в Ліззі. — Джеймі знову розгублено розгойдується. — І не в тобі».

«А в кому тоді? — каже вона. — Тільки не звинувачуй Берті, він тоді ще не народився».

«Справа була не в малюкові. А в мені. Слухай», — Джеймі зупиняється, хапаючи ланцюг на її гойдалці разом зі своїм.

Сидіння божевільно стикаються між собою. — Коли я був у сьомому класі, у моєму класі був хлопець, якого звали Мітчелл Перлман. Одного разу ми говорили про своїх батьків, і Мітчелл сказав, що його тато — фотограф. Він був скрізь, робив усе. Чи воював він із бандою May Маус[242]? Звісно. Чи попивав чайок з королевою Єлизаветою? Аякже. Чи жив він з ескімосами, перетнув Сахару на верблюді? Будьте певні.

Ми, природно, думали, що він бреше, поки не прийшли до нього додому на день народження. Щойно ми познайомилися з батьком Мітчелла Перлмана — вуса, джинси, велика срібна пряжка на ремені — ми стали думати, що Мітчелл говорить правду. Після торта й морозива його батько приніс фотографії, де він зображений перед іґлу, з верблюдом, плечем до плеча із Джомо Кеніатою[243], тримаючи малого принца Чарльза на коліні. І місяцями після цього, роками, я ненавидів власного батька. Я не міг говорити з ним».

«І що? — каже Аніта. — Я не розумію».

«І ось, коли народився Берті, я раптом подумав: через кілька років він стане мною у сьомому класі. А я буду моїм батьком. І він піде й знайде свого власного батька Мітчелла Перлмана. І він буде ненавидіти мене. Я подумав: ми зробили жахливу помилку! Ми повинні були почекати й зробити Берті тоді, коли я вже стану батьком Мітчелла Перлмана! Це має якийсь сенс?» — на очі Джеймі навертаються сльози.

Аніта думає: не дуже. Для початку — хронологія неправильна. Джеймі закохався ще до того, як Берті народився. З іншого боку, Берті — це не Джеймі, а Джеймі — не його батько. Батько Джеймі володіє хімчисткою, а Джеймі — юрист із трудового права, із цікавими справами. Вона хоче накричати на нього, сказати, що довгі погляди, якими він обмінювався із леді адвокаткою над песто — ніяк, абсолютно ніяк не можна порівняти з війною проти банди May Маус. Але вона цього не робить. Вона починає думати, що сестра має рацію: це саме те, що роблять деякі чоловіки. Сам Джеймі цього не розуміє, не більше, ніж батько Мітчелла Перлмана розумів, чому йому так легко залишити дружину та дітей і вирушити у похід через Сахару.

Вона уявляє Джеймі через десять років: він забирає Берті на вечірню прогулянку. Він один із тих «батьків-вихідного-дня», яких вона ніколи не помічала, поки не завагітніла, а тоді вже вона їх бачила всюди. Вона завжди бачила, як непросто було їм водити своїх дітей туди, куди ходили цілі сім’ї. Нещодавно вона читала в «Таймз», що на Мангеттені є клуб здоров’я, який щосуботи й неділі обслуговує лише батьків-одинаків та їхніх дітей. Через десять років таких місць будуть сотні.

Вона уявляє, як чоловіки й діти киснуть у паруючому басейні, тренуються на велотренажерах, виснажують себе на тренажерах «Наутілус». У її видінні немає жінок — так, ніби всі матері загинули від якоїсь чуми. Вона чує крики дітей, бачить плечі батьків закругленими під вагою дітей, що смикають їх за руки.

Єдине, що вона не може уявити — як через десять років виглядатиме Берті.

Тижнями батько запрошує її прийти на службу в його синагогу. «Найгірше, що може трапитися — це те, що тобі буде весело», — каже він.

Це змушує Аніту трохи нервувати, так ніби якісь «муні» запросили її в гості на вихідні. Але наступного дня після візиту Джеймі вона погоджується. По телевізору — нічого, крім футболу.

«Чи можемо я і Берті сидіти в одній секції?» — запитує вона.

«Не мели дурниць», — каже її батько.

Коли вона спускається вниз у водолазці й гарних коричневих вельветових джинсах, вона буквально бачить, як він вмирає від сорому. Вона йде й дістає з кутка шафи довгу спідницю з індійським принтом з шістдесятих років.

Дорогою вниз по Істерн Пакрвей Аніта та її батько не розмовляють. Знову у неї з’являється це особливе відчуття, як на побаченні. У цю неділю транспорту не так багато, як зазвичай, і все здається настільки уповільненим, що вона повільно помічає: увесь стиль управління автомобілем її батька — змінився. Раніше він блискавично перестрибував із ряду в ряд, як таксист, скрегочучи зубами, вихляючи, лаючись. Тепер він тримається на своїй смузі, у нього є увесь час на світі. Його лікоть стирчить із бокового вікна, і холодне повітря вривається у машину.

«Ти можеш зачинити? — каже Аніта. — Тут малюк».

«Звичайно, — каже її батько. — Вибач».

«На яку службу ми збираємося потрапити?».

«Весілля».

«Розвертай машину», — каже Аніта.

«Не будь дурною, — каже її батько. — Ти б надала перевагу похорону? Гаразд, наступного разу буде похорон».

«Якого ще наступного разу?» — каже Аніта.

«Тобі буде цікаво, — каже її батько. — Церемонія відбуватиметься надворі, під зорями».

«Зірки, які можна побачити з Краун-Гейтс? — каже Аніта. — Мені точно буде цікаво».

У старі часи батько почав би шукати місце для паркування заздалегідь, за милі до місця призначення. Вона пам’ятає пошуки місця в Чайнатауні: спершу прискорення, а потім — падіння вперед, під акомпанемент писклявих гальм — це тривало цілу вічність. Тепер, коли вони під’їжджають до кварталу, в якому ошиваються сотні хасидів, її батько плавно скеровує автомобіль на порожнє місце.

У короткий зимовий полудень швидко сутеніє. Вмикаються вуличні ліхтарі. Повітря хрустке і чисте. Чоловіки одягнені у майже однакові чорні пальто, а жіночі — мають різні приглушені відтінки. Більшість жінок — у гарних, високих, шкіряних черевиках, які нагадують Аніті рекламу з мікрофільму. Неважко помітити новонавернених, таких, як її батько, одягнених в автомобільну куртку з хутряним комірцем, юнаків, одягнених у денім з голови до ніг; її дратує, що кілька молодих жінок одягнені у такі самі барвисті спідниці, як у неї.

Натовп вихлюпується з тротуару, перекриваючи північну смугу, але двоє поліцейських, що сидять у припаркованій машині, не звертають на це уваги. Спираючись на інші автомобілі, пуерториканські підлітки у худі й пухових жилетках ліниво мацають своїх подруг, що спостерігають за зібранням хасидів. Весільний балдахін вже готовий, його тримають четверо чоловіків, які постійно перекладають жердину з однієї руки в іншу, щоб зігріти вільну руку в кишені.

Раптом усі починають гудіти, як бджоли. Батько Аніти нахиляється вперед і каже: «Це ребе».

Аніта стає навшпиньки. Однак з протилежного боку кварталу ребе просто дуже схожий на те фото: Містер Натуральний із коміксів. Ось — ще одна причина, з якої вона ніколи не приєднається до цієї секти: будучи жінкою, вона ніколи не зможе підійти до ребе ближче, ніж зараз. Вона обертається, щоб сказати це своєму батькові, але він пішов — тягнучись, як вона уявляє, назустріч своєму ребе.

Натовп гуде знову, коли з’являються наречений і наречена. Наречена спирається на кількох жінок, наречений — на кількох чоловіків. Вони обоє виглядають готовими впасти замертво. Коли Аніта добре придивляється до нареченого — недоладний, шкіра кольору знежиреного молока — вона розуміє, чому наречена заледве може ходити. Як хтось може одружитися з цим?

Майже твердий у своєму стьобаному комбінезоні, Берті стає важким. Аніта підіймає його вгору, хоча й знає, що він занадто малий, щоб зосередитися на центрі уваги, занадто малий, щоб взагалі знати, що є центр. Для Берті — усе в центрі уваги: шарф жінки попереду, власний недоступний кулак.

Аніта думає: наречена, мабуть, змерзла. Можливо, тому вона така згорблена, коли жінки ведуть її по колу навкруг нареченого. Під вуаллю вона може бути будь-якою: старою, потворною, хворою, якимось замаскованим храмовим ідолом. Недарма наречений у такій паніці!

Навіть з усіма єврейськими молитвами, церемонія закінчується дуже швидко. Вони завжди такі, думає Аніта, за винятком випадків, коли люди пишуть свої власні церемонії. Справжні релігії та й навіть держава, здається, знають: якщо церемонія тягнеться занадто довго, хтось точно знепритомніє. Аніта й Джеймі одружилися імпульсивно, в маленькому містечку на кордоні між Каліфорнією і Невадою. Здебільшого вона пам’ятає лише, як сидить у їдальні в Тракі й пише всім своїм друзям листівки, у яких повідомляє, що вона щойно вийшла заміж у Доннер Пасі, з волі однорукого мирового судді.

Її думки перериваються радісним галасом: наречений розчавив склянку. Потім наречений, наречена і весільний балдахін зникають у натовпі, що несе їх — а також Аніту й Берті — до урочистої зали.

Просто у дверях чоловіки й жінки розділяються й прямують у протилежні сторони. Аніта слідує за жінками у велику кімнату з дерев’яним майданчиком для танців, оточеним круглими столами, у центрі яких стоять рожеві гвоздики у приземистих кришталевих вазах, пляшки з імбирним елем та сельтерською водою.

Ніхто не займає стільці й не бореться за конкретне місце, щоб бути поруч із подругами. Дами просто сідають. Аніта стоїть кілька хвилин, потім бачить, як дві жінки заклично махають їй руками й вказують на крісло між ними, тож вона йде і сідає. Незабаром вона розуміє, чому жінки так швидко знайшли місця: не важливо, де ви сидите, бо ніхто не залишається на місці більш як дві секунди. Вони цілуються й щебечуть, потім встають, сідають поруч із подругою за іншим столом, знову цілуються й щебечуть. Тим часом офіціанти вплітаються у натовп із мисками з гарячим супом і кричать жінкам, щоб відійшли з дороги. Але ніхто не звертає на них уваги.

Жінка праворуч від Аніти — вродлива й середнього віку. Її звати пані Лессер. Коли офіціант приносить суп Аніті, пані Лессер посуває його, щоб Аніта не перекинула тарілку під час боротьби із блискавкою Берті.

«Ваша перша дитина?» — запитує пані Лессер.

«Так», — каже Аніта.

«Я народила першого, коли мені було шістнадцять. Чи можете ви повірити, що я бабуся?».

Аніта, можливо, ніколи б і не подумала, але вона таки може повірити; вона зовсім не знає, що відповісти. «Ти можеш у це повірити?» — пані Лессер підносить своє велике обличчя до маленького обличчя Берті, і Берті нагороджує її своєю найяскравішою, найсолодшою і найбільш штучною соціальною посмішкою.

«Подивіться, як цей малюк усміхається!» — звертається пані Лессер до всього столу.

«Подивіться на це золотко!» — таким чином Аніту представляють усій кімнаті, і відразу ж починається сезон полювання на Берті. Пані Лессер підводиться, хтось інший сідає і починає смикати Берті за щічку.

Ці жінки мають своїх дітей та онуків, думає Аніта. Чому вони такі зацікавлені? Однак вони зацікавлені, у них повно запитань. Скільки йому років? Як його звуть? Він спить цілу ніч? Він завжди такий хороший?

Аніта почувається так, ніби вона — черевомовець, а Берті — її лялька. Їй доводиться докладати зусиль, щоб говорити своїм звичайним голосом, кажучи: «Його звуть Берті. Йому п’ять місяців. Він вже вміє вибирати собі глазуровані пластівці “Чіріос”».

«Глазуровані пластівці “Чіріос”?» — кричать жінки. — У п’ять місяців? Він геній!».

Перегородка, що розділяє чоловічу та жіночу секції, закінчується за кілька футів від стелі. Аніта саме дивиться на неї, коли раптом бачить, як три пухнасті коричневі предмети злітають вгору, падають і знову злітають. Щойно вона усвідомлює, що хтось жонглює капелюхами, з іншого боку фанери лунають оплески.

З кожною зміною страв щоразу інша жінка змушує Берті посміхатися й пригощатися з будь-якої тарілки, яку офіціант ставить на стіл. Спершу це гурка[244], потім блюдо густої смаженої яловичини, маленька кругла картопля, консервований горох. Аніта бере трошки гороху. Вона не дуже голодна, і це не дуже смачно. Ніхто не їсть багато: навіть найповніші дами просто дегустують. Але кожна жінка, яка сідає поруч, пропонує потримати Берті замість Аніти або порізати її ростбіф. Вони кажуть Берті: «Шкода, що ти не можеш їсти смажену яловичину, кошенятко» і «Наступного року в цей час ти вже будеш жувати маленьку коричневу картопельку».

Спершу повільно, чоловіки починають танцювати. Аніта відчуває це через підлогу ще до того, як чує. Гуп-гуп. Незабаром столове начиння вже гримить, а горох стрибає на її тарілці. Гупання пришвидшується, лунають крики. Аніті цікаво, чи танцює її батько. Напевно, так. Двері між двома секціями відчинені, діти бігають туди-сюди. Ніхто не завадив би їй подивитися. Але вона цього не робить, просто — ні.

Співаючи, плескаючи, чоловіки створюють власну музику. Жінки їм допомагають. Двоє чоловіків заходять у кімнату з акордеоном та мандоліною. Жінки мило танцюють у парах танець, який здається одночасно вальсом, фокстротом і полькою. Пані Лессер знову з’являється в полі зору, і коли зовсім сива дама з іншого боку від неї робить коливальні рухи руками, пані Лессер каже: «Якщо ви просите — я танцюю», — і вони вальсують далі. Крихітна бабуся підходить до Аніти й каже: «Чи погодиться малюк потанцювати зі мною?».

Усі жінки хочуть танцювати з Берті. Молоді й старі, вони продовжують встрягати в чергу, передаючи його по колу. Аніта поглядає на нього, дивлячись, як він танцює то з однією, то з іншою, плаває, колихається під музику, спираючись щокою на їхні м’які груди. Коли пані Лессер сідає поруч, то запитує, де малюк.

«Танцює», — каже Аніта.

Пані Лессер вигинає шию. «Він посміхається, — каже вона. — Він — зірка цього балу!».

Раптом з іншої частини кімнати лунає протяжний вигук, і Аніта бачить голову й плечі нареченого над перегородкою. З нахилу його голови, зі страдницького виразу обличчя вона розуміє, що це та частина, коли чоловіки підіймають нареченого в кріслі й танцюють. Потім жінки збираються й підіймають крісло з нареченою. Музика стає гучнішою, жінки починають оточувати наречену, танцюючи з такою силою, що Аніта йде, знаходить Берті й забирає його геть.

Нарешті голова нареченої майже торкається стелі. Над перегородкою вони з нареченим дивляться одне на одного. Аніта хоче дослідити цей погляд. Вона вважає, що це щось, до чого їй слід пильно придивитися. Однак вона лише частково дивиться. Переважно вона зосереджена на тому, щоб не впустити Берті, якого вона тримає над головою.

«Дивись, любий, — говорить вона. — Поглянь на пані в кріслі!».

Берті співає, коли смокче цицю, миле задоволене мугикання лунає навіть з його носа. Тієї ночі, після весілля, Аніта засинає, поки він смокче, і його пісня перетворюється на пісню у її сні.

У цьому сні Берті співає «Музика, музика, музика», точнісінько як Тереза Брюер. Він і досі — малюк Берті, але він стоїть на сцені й посміхається однією зі своїх штучних посмішок, роблячи широкі сценічні жести, як Ширлі Темпл або ті жахливі діти з фільму «Енні[245]». Одним із таких жестів є знак «окей», великий та вказівний пальці з’єднані між собою. Коло, яке утворюють його пальці, нагадує їй Будду. Це нагадує їй про глазуровані пластівці «Чіріос».

Аніта прокидається зі сміхом, дивуючись, як маленька дитина може знати такі слова, як «музичний автомат». Вона встає й, не відриваючи Берті від грудей, накидає халат на них обох і спускається вниз. За винятком спальні батьків, кожна кімната освітлена — раніше вона чула, як мама готується до сну. На кухні світло ллється з-під дверей у підвал. Аніта й Берті сходять вниз.

Відчинивши двері в кімнату, вона бачить, як її батько сидить зі схрещеними ногами на підлозі з коркової дошки. Очі в нього заплющені, а на щоках блищать сльози. Однак він не настільки поза реальністю, щоб не чути, як вони входять. Підводячи погляд, він виглядає немічним і збентеженим, старий чоловік, якого спіймали на чомусь, чого він не повинен робити.

Аніта хоче вибачитися і піти. Тоді їй спадає на думку, що вона тут не для того, щоб бентежити його. Вона хоче щось запитати, але не впевнена, що саме. Вона хоче запитати, чому всі світильники в будинку завжди увімкнені. Вона хоче запитати, хто, на його думку, платитиме усі ці рахунки за електроенергію.

Батько Аніти підводиться й витирає очі долонею. Потім він каже: «Тримай руку ось так».

Аніта тримає свою руку, а він підіймає свою. Його долоня повернена до неї, але знаходиться за кілька сантиметрів від її руки. Він питає, чи відчуває вона щось.

Вона щось відчуває. Тиск.

Вона пригадує, як тримала руку Джеймі, народжуючи Берті. Якраз перед тим, як медсестри дозволили їй тужитися, вона повернулася до Джеймі й сказала: «Я не думаю, що можу це зробити». — «Звісно ти можеш», — сказав він і так сильно стиснув її руку, що їй здалося ніби вона зламана. До того часу, як рука перестала боліти, перейми закінчилися, і вона знала, що може продовжувати. Тепер вона бачить, що Джеймі не хотів їй нашкодити. Йому теж було страшно.

Рука її батька досі за кілька сантиметрів від її руки, але потиск так само міцний, як у Джеймі. Вона майже відчуває, як електрони долають простір між їхніми руками, і електрика єднає їх. Цей зв’язок — настільки ж щільний, як і той, що є між нею і Берті, який саме у цей момент відпускає її груди й підводить голову, спостерігаючи за ними.

Переклад Дарії Литошенко