Американська єврейська проза

Груповий портрет

Ірвінг Гоу у вступі до своєї фундаментальної антології «Єврейська американська проза» написав, що вечірка завершилася — з кончиною іммігрантської культури, спільного досвіду життя в занедбаних багатоквартирних будинках і метушні міських вулиць, що призвело до справжнього розквіту єврейсько-американської літератури в першій половині XX століття. Єврейсько-американська проза як окрема, «регіональна» література померла або, в усякому разі, «залишила позаду свої найвищі досягнення». «Оскільки її головним джерелом є життєвий досвід іммігрантів, вона неминуче потерпає від вичерпання ресурсів, дедалі меншої кількості матеріалів і спогадів», — пише Гоу. — Від того життя просто мало що залишилося, крім як у книжках і думках».

Тож тепер, двадцять років по тому, я сиджу й пишу інший вступ до нової антології оповідань американських єврейських письменників — антології, що охоплює ціле століття літератури, в тому числі не лише той період, що віддзеркалений у чудовій книжці Гоу, а й кілька оповідань, що передують основній масі дібраних ним творів, плюс твори деяких письменників, що стали відомими за останні двадцять років. Можливо, Гоу мав рацію щодо смерті єврейсько-американської прози, але є й добра новина: чимало теперішніх авторів (в тому числі Аллегра Гудман, Стів Стерн, Мелвін Букіет і Мішель Герман) вочевидь не бачили цього некрологу. Вони — серед найкращих у тій масі молодих (або досить молодих) єврейських письменників, що публікують прозу в сучасній Америці. Факт той, що коли ми досягнемо кінця цього століття, нові, відносно невідомі, але дуже перспективні єврейсько-американські прозаїки будуть, схоже, скрізь. І хоча мені самому кортить виголосити щось на кшталт декларації Гоу («Ось воно — останнє слово, остання антологія! Крамниця зачиняється! Остаточний розпродаж! Більше жодної єврейсько-американської прози!»), жодного кінця, наскільки я розумію, не передбачається.

Якщо прийняти на віру головну тезу Гоу — що єврейсько-американська проза виникла в конкретному місці, в конкретний час, за тодішнього стану речей і пов’язана з ними, — то варто лише проглянути книжки з історії і хоча б приблизно познайомитися з демографією, щоб зрозуміти, що сьогодні все це застаріло, як шістдесятирічний буханець житнього хліба. Не треба їхати до нью-йоркського Нижнього Іст-Сайду, щоб зрозуміти: іммігрантська єврейська культура цього міського американського гетто майже зникла. Заощадьте на авіаквитку і просто повірте мені: всього цього більше немає. І неважливо, що «Расс і доньки», постачальники чудової копченої риби, все ще знаходяться на Г’юстон-стріт, між Орчард-стріт та Аллен-стріт, а «Кошерні делікатеси» на Другій авеню процвітають за кілька кварталів на північ. Світ східноєвропейських єврейських іммігрантів (описаний у чудових, несентиментальних подробицях в оповіданнях Аврома Кагана та Анзі Єзєрської, включених до цієї збірки) помер — і поїздка до старого кварталу за добрим шматком осетрини чи сендвічем із рубленою печінкою в смальці його не поверне.

Немає вже, власне кажучи, і в Чикаго того відчайдушно-хвалькуватого іммігрантського середовища часів «великої депресії», що йому присвячене оповідання Сола Беллоу «Срібна тарілка». Багатий, чарівний світ їдишомовного театру, зображений в оповіданні Ґрейс Пейлі «Прощавай, усіх благ!», є лише спогадом, як здебільшого і сам їдиш. (Гершель Едельштейн, засмучений їдишист з оповідання Сінтії Озік «Заздрість, або їдиш в Америці», міг би здобути певне збочене задоволення, дізнавшись, що за тридцять років після його появи у цьому чудовому оповіданні їдиш знову в моді; його викладають тепер у кількох коледжах в різних місцях країни новому поколінню акультурованих євреїв, які ніколи не чули, як ним розмовляють — хіба що зрідка, у вигляді лайок. Але й це мініатюрне академічне відродження їдишу слугує лише нагадуванням про те, що той живий світ, який колись описувала ця мова, зник). Катскільські курорти з оповідання Стенлі Елкіна «Серед свідків» все ще рекламують у туристичному розділі газети «Санді Нью-Йорк таймс», але їхня клієнтура радикально змінилася. І хоча погляди та припущення Генрі Фрімана (уродженого Левіна) в оповіданні Бернарда Маламуда «Діва Озера» на перший погляд можуть здаватися сучасними (космополітичними, свідомо екзистенційними), під цією машкарою сучасності теж приховується світогляд, що походить від культури «старого кварталу» — світогляд, який виник із унікальної гірко-солодкої суміші втрати, ізоляції і тріумфування.

Тож як ми маємо тлумачити Аллегру Гудман і Робіна Гемлі, (…), Мелвіна Букіета та Стіва Стерна, Франсін Проуз, Мішель Герман та ще багато-багато інших, живих і здорових, які пишуть і пишуть свою прозу, перебуваючи у блаженному невіданні того факту, що Ірвінг Гоу оголосив їхню літературу мертвою (або вмираючою) двадцять років тому, коли дехто з них ще вчився у школі? Якщо погодитися з твердженням Гоу, то виникає спокуса вважати їх літературним еквівалентом такої собі зграї курей із відтятими головами, що бігають у нестямі скотним двором, фонтануючи кров’ю, зчиняючи гармидер, — єдині на сцені, хто не чув новини про свою недавню кончину.

Але, звісно, я не погоджуюся з твердженням Гоу (та й він, гадаю, не погодився б, якби був ще живий і мав змогу проаналізувати сьогоднішню картину). Бо мені стало ясно, що перелічені вище автори (а також багато інших, яких я не зміг включити до цієї книжки) добре знають свою справу — вони не лише пишуть як євреї, але й пишуть безпосередньо про своє єврейство — не попри зникнення того, що Гоу визначив як світ, літературну «царину» єврейсько-американської прози, а тому, що внаслідок цього зникнення євреї завжди (принаймні починаючи з руйнації Другого Храму у 70 році до н. е.) писали так, немовби наново відкривали та ідентифікували себе, знову й знову стикаючись із проблемою збереження свого єврейства в галуті — діаспорі. Так само, як Авром Каган, Анзя Єзєрська та інші єврейсько-американські письменники на початку XX століття писали, досліджуючи відчуття ізольованості та відчуженості нових іммігрантів у чужій країні, наступні покоління — спочатку Делмор Шварц, Тіллі Олсен, Бернард Маламуд, Ґрейс Пейлі та Сол Беллоу, а потім їхні молодші колеги Філіп Рот, (…) Сінтія Озік, (…) і Брюс Джей Фрідман — писали, аби наново визначити себе як дітей гетто, здатних вийти за межі довкілля своєї юності. Зараз єврейсько-американські письменники продовжують цей неперервний процес — справжній єврейський процес, до речі, — використання оповідей для дослідження тих самих, старих як світ питань: що значить бути євреєм? Які обов’язки виникають із членства у цьому маленькому (й дедалі меншому) клубі — клубі не вцілілих, а рештків?

Моєю метою при укладанні цієї антології було не знецінення блискучої праці Гоу, а радше її розширення — демонстрація в одній книжці, у зв’язному контексті, багатої добірки зразків неперервного діалогу поколінь американських єврейських прозаїків останнього століття. Це і є те, що являє собою література, адже її сутність, зрештою, — безнастанний діалог. У випадку єврейсько-американських письменників, як мені здається, цей діалог стосувався передусім двох взаємопов’язаних моральних проблем: дражливого питання єврейської ідентичності та невід’ємних від неї обов’язків і постійна боротьба між скептицизмом і вірою (що особливо загострилася для євреїв у тривалий період наслідків Голокосту). Все це можна вважати питаннями культури та дозвілля, коли є час поміркувати над проблемами, що не піддаються точному визначенню, і все ж таки я думаю, що ті самі питання, ті самі проблеми можна знайти в таких оповіданнях, як-от «Через кашкет» Шолом-Алейхема або «Дурник Гімпл» Ісаака Башевіса-Зінгера, — класичних їдишомовних історіях, що є віддзеркаленням більш раннього, набагато сумнішого періоду єврейської історії. Насправді це проблеми, які лежали в основі єврейських історій від самого початку — від стражденного шляху Авраама на гору Моріа для принесення сина Ісаака в жертву Богові.

В «Електричному струмі» Франсін Проуз секуляризована єврейська дочка у сучасному Нью-Йорку хвилюється через «навернення» батька в екстатичний хасидизм, й, уважно прислухавшись до оповідання Проуз, ми почуємо іронічне відлуння Шолом-Алейхемових «Годл» і «Хави», написаних на зламі століть, а також інших історій на тему «що ми зробили не так?», де батьки побиваються через відмову дітей від старих традицій. «Казка про повітряного змія» Стіва Стерна є ще одним чарівно-дотепним обертанням цієї каруселі. Дія відбувається у такій собі Стерновій Йокнапатофі[1] — «Дрібці» (The Pinch), єврейському гетто в Мемфісі, відтвореному ним у багатьох чудових оповіданнях, романах і новелах останніх років. «Казка про повітряного змія» з її чарівною химерністю відверто і з любов’ю нагадує нам оповідання Ісаака Башевіса-Зінгера та Бернарда Маламуда; Творчість Стерна і справді важко уявити собі без таких літературних попередників, як-от Зінгер і Маламуд (а також Сінтія Озік і Ґрейс Пейлі). (Мені уявляється такий собі парад єврейських письменників — галасливих, верескливих, чванливих, суцільна хуцпа[2], — а на трибуні стадіону сидить хлопчик, Стів Стерн; він затуляє очі від яскравого сонця й жує попкорн; аж раптом двоє учасників параду роблять йому знак. Це Зінгер і Маламуд, вони опускають свої кларнети й махають йому. «Спускайся! — кричать вони йому. — Навіщо чекати? Ти можеш! Приєднуйся до параду!»). Так само і в «Бібліотеці Молоха» Мелвіна Букіета доктор Артур Рікардо, очільник наукового проекту з відповідною назвою, є прямим літературним нащадком доктора Трі і його досліджень «придушеного пожвавлення» з повісті Озік «Роза» та Леслі Шекспіра з Інституту згоди в оповіданні Лор Сігал «Зворотна помилка» — всі вони займаються сумнівною роботою з квантифікації, каталогізації і дегуманізації Голокосту. В оповіданні Мішель Герман «Ауслендер» головна героїня, молода жінка з талантом до іноземних мов, розмірковує над своїми обов’язками як єврейки та перекладачки, перебираючи на себе роль Ганни з оповідання Озік «Заздрість, або їдиш в Америці» й наділяючи її новим моральним авторитетом.

Раз по раз у цих оповіданнях ми бачимо дослідження одних і тих самих тем: про приголомшливу вагу родинних обов’язків і ті викривлення, через які має пройти одне покоління, аби виправдати сподівання іншого (в (…) «Сарі» Аллегри Гудман і «Срібній тарілці» Сола Беллоу); про неуникний обов’язок (водночас сумний і рятівний) збереження єврейської ідентичності (в оповіданнях Брюса Джея Фрідмана, Бернарда Маламуда і Анзі Єзєрської (…), включених до цієї антології). Чимало оповідань у цій книжці мають комічне забарвлення, як-от «Прощавай, усіх благ!» Ґрейс Пейлі, що являє собою монолог у стилі Шолом-Алейхема, а також «Серед свідків» Стенлі Елкіна, «Сара» Аллегри Гудман, «Якщо тебе відпустили, ти вільний» Брюса Дж. Фрідмана, «Дев’ятнадцятий єврей» Робіна Гемлі (сатиричний погляд на всю тему єврейсько-американської літератури, де в ролі без слів виступає сам Ісаак Башевіс-Зінгер) і, можливо, найбільш помітно — гротескне, надзвичайно смішне оповідання Філіпа Рота «По радіо» — безперечно, один із найбожевільніших літературних вивертів за останні тридцять років, такий собі літературний еквівалент виступів стендап-коміка Денні Брюса. Навіть у найбільш серйозних оповіданнях цієї антології є моменти похмурого гумору (перш за все я думаю про «Заздрість, або їдиш в Америці» Сінтії Озік). Але незважаючи на гумор, сатиру та іронію, подекуди навіть дешеву буфонаду, теми відібраних мною оповідань є глибоко серйозними.

В цих оповіданнях є дуже широкий спектр релігійної віри (і спектр відповідей на єврейську самосвідомість): від Натана і Голді, молодої пари з «Весілля в гетто» Аврома Кагана, для яких ортодоксальний юдаїзм є просто даністю, частиною елементарного світового ладу, до Єви, вмираючої героїні оповідання Тіллі Олсен «Загадай мені загадку», чия єврейська самосвідомість поглинута (й великою мірою зведена нанівець) її самосвідомістю як соціалістки; від безіменної оповідачки з «Як я знайшла Америку» Анзі Єзєрської — дівчини, замкненої у в’язниці свого єврейства, яка палко прагне вирватися з неї на свободу Америки, до Едіт Маргаретен в оповіданні Робіна Гемлі, відомої єврейської письменниці та інтелектуалки, свого роду «професійної єврейки», що користується плодами своєї етнічної ідентичності, проте вочевидь позбавлена будь-якого натяку на справжню віру. (…) Шолом-Алейхем написав оповідання «Через кашкет» — шедевр абсурдного гумору й одне з найвідоміших своїх оповідань — більше століття тому. Його головний персонаж — неуважний шлеміль[3] на ім’я Шолом Шахна, або Шолом Шахна-йолоп, як його називають сусіди в Касрилівці, його рідному містечку у смузі осілості. В оповіданні описуються відчайдушні зусилля Шахни повернутися додому з якоїсь нікчемної ділової поїздки напередодні Песаха. У нападі безпідставної самовпевненості він телеграфує дружині зі Злодієвки — якоїсь далекої залізничної станції: «Песах неодмінно буду вдома». Чекаючи на свій потяг, виснажений і знервований, він засинає на лавці поряд із якимось чиновником-неєвреєм у мундирі та кашкеті з червоною околицею, домовившись зі станційним сторожем, що той його розбудить. Прокинувшись якраз вчасно, щоб встигнути на потяг, Шолом Шахна помічає, що уві сні кашкет звалився в нього з голови і в паніці та поспіху хапає інший — чиновника — й вдягає його. Несподівано й на великий подив Шахни, його супроводжують до вагона першого класу замість звичного для нього переповненого й смердючого третього. На пероні всі перед ним розступаються. «Сюди, ваше благородіє» тощо. Що відбувається? Чи це йому сниться? Нарешті він помічає себе в дзеркалі купе й ошелешений: він бачить лише кашкет на своїй голові, а його власна особа кудись зникла. В якийсь момент неймовірного божевілля Шолом Шахна розуміє, що сталося. «Двадцять разів було йому сказано, щоб розбудив мене, й навіть заплачено, а він що зробив, бовдур, холера його забери? Розбудив замість мене чиновника! А мене залишив спати на лавці!». І Шахна стрімголов мчить назад до станційної лавки, щоб прокинутися, і тому не встигає сісти на потяг, який мав довезти його додому, до Касрилівки, на Песах.

Минуло сто років, і абсурдний гумор оповідання Шолом-Алейхема залишився, а гірка, болісна дійсність, що стоїть за цією комічною історією, зникла. Сьогодні нам важко збагнути той факт, що у смузі осілості наші діди-прадіди справді їздили третім класом і проживали своє життя чужинцями, небажаними гостями держави, у постійному страху перед кожним — принаймні перед кожним у мундирі. Поза «домом навчання», шулом, самосвідомість єврея була слабкою і крихкою, загрожуючи розвалитися у будь-який момент.

Згадувати про все це не тільки важко — є спокуса забути це: хто, зрештою, захоче надовго затримуватися на таких думках? А якщо так, то навіщо це робити нам? Євреї стали найуспішнішою іммігрантською групою у цій країні. Насправді вони навіть більше не сприймаються як якась «етнічна» група у нашому суспільстві — вони так далеко просунулися в розстановці сил в сучасній Америці, що багато в чому стали її невід’ємною складовою. Але це історична й географічна випадковість (…). Варто відзначити також, що теперішня атмосфера успіху й прихильності, якою користуються євреї в Америці, є повторенням колишньої ситуації в Іспанії, Польщі, а в останні роки XIX століття та перші три десятиліття ХХ-го — в самій Німеччині. Інакше кажучи, ніщо не триває вічно, й тому тим важливіше читати сучасну американську єврейську прозу в контексті попередніх поколінь.

Відтак мета цієї антології — зробити такий собі груповий портрет, урочисту фотосесію, де чоловіки та жінки стоять або сидять плечем до плеча, а дехто виглядає з темного кутка. Якби було місце, я включив би до антології оповідання й інших авторів, створивши портрет ще більшої групи. Але обраних мною оповідань, гадаю, і так досить для презентації всього спектру американської єврейської прози XX століття. Їхня цінність визначається і поставленими у них запитаннями, і запропонованими відповідями.

Що означало й що означає тепер бути ідентифікованим (для себе самих і для інших) як єврей в Америці? Які обов’язки (перед собою, перед своїми батьками та дітьми, перед своєю громадою) пов’язані з цією територією? Як нам наприкінці цього найжахливішого зі століть зберегти свою віру — і в усякому разі, віру у що? Ці питання так само актуальні (а фактично життєво важливі) як для наймолодших авторів цієї антології, так і для попередніх поколінь. У кожному поколінні треба розповідати історію, яка розповідається в пасхальній Агаді[4], й питання лише в тому, чи можемо ми цілком зрозуміти цю історію визволення дітей Ізраїля. Ми мусимо вважати себе тими, хто вийшов із рабства в Єгипті, — ми самі, а не якісь безіменні, забуті предки. Американські письменники-євреї наприкінці XX століття продовжують процес дослідження цих питань, розповідаючи нам історії, — тому, що ці питання, схоже, все ще мають значення, й тому, що ці історії — хоч вони й належать до світу уяви, — якимось чином утримують нас у реальному світі, пов’язаному з минулим, з тим закинутим лісом, який тепер так далеко, що в інший спосіб нам, можливо, його не дістатися.

Переїзд із Касл-Гардена й Елліс-Айленда[5] до Рівінгтон-стріт[6], а потім до передмість, перехід від статусу пасажирів трюмів до робочого класу, а потім до середнього та вище — це був не кінець подорожі американських євреїв. Ми все ще в дорозі — як Шолом Шахна, трохи нерозважливий бевзь, у своїй нескінченній і небезпечній мандрівці додому. Ця мандрівка — єдиний справді незмінний факт у нашому житті. Проза американських євреїв є, як була і завжди, низкою історій, що розповідаються дорогою (куди б ми не прямували), історіями, що розповідаються навколо багаття. Їхня головна цінність полягає у здатності нагадати нам, ким ми були, де ми були, і в цьому процесі надати нам мужності й цілеспрямованості, аби надалі просуватися до того, що чекає нас попереду.

Джеральд Шапіро, 1998