Американська єврейська проза

Робін Гемлі народився у відомій літературній родині: його батько, Сесіл Гемлі, був поетом, романістом і одним із фундаторів видавництва Noonday Press; мати, Елейн Готліб, видавала художню літературу; вони обоє були також перекладачами романів й оповідань Ісаака Башевіса-Зінгера.

Народившись у Нью-Йорку, Гемлі потім жив у різних штатах США: в Теннессі, Чикаго, Індіані, Айові, Огайо, Північній Кароліні, а останнім часом — у штаті Вашингтон. Він навчався в університеті штату Індіана та на письменницькому семінарі Айовського університету. Його книжки — це три збірники новел (The Mouse Town, All You Can Eat і The Big Ear) плюс один роман, The Last Studebaker, і посібник із написання оповідань — Turning Life into Fiction. Твори Гемлі публікувалися в багатьох часописах, зокрема Manoa, Ploughshares, North American Review та Prairie Schooner, і входили до антологій The Pushcart Prize і Best American Humor, а також читалися на Національному громадському радіо. Гемлі є лауреатом численних премій, зокрема премії Нельсона Олгрена, стипендіатом Рад у справах мистецтва штатів Іллінойс і Північна Кароліна. Викладав у Північно-Каролінському університеті в Шарлотті та Західно-Вашингтонському університеті, де тепер видає часопис The Bellingham Review. Живе в Беллінгемі з дружиною та доньками.

Дев’ятнадцятий єврей

На зустрічі з заступницею декана, жінкою років сорока п’яти, Едіт Маргаретен спитала, як у Нотр-Дам[270] ставляться до євреїв. «О, чудово, — відповіла та. — Сама я методистка».

«А», — сказала Едіт, іронічно хитнувши головою.

Жінка швидко гортала сторінки якоїсь книги розміром з альбом для газетних вирізок. Едіт подивилася на свої коліна й розгладила на них вовняну спідницю, куплену спеціально для цієї співбесіди. Вона була сіра з брунатними цятками й колюча. Це вбрання виглядало католицьким, коли висіло на вішалці, але тепер Едіт шкодувала, що його купила. Вона поклала руки на коліна й дивилася на заступницю декана, поки та гортала книгу. Едіт ледве вдавалося тримати очі розплющеними: ця жінка їй набридла, а вночі вона дуже погано спала. В готелі «Морріс» у кампусі були найаскетичніші ліжка — тверді, як піддони, й сконструйовані так, що в них неможливо було спати, не те що грішити. Над кожними дверима в її апартаментах, де зазвичай можна побачити димовий детектор, висів хрест, зомлілий Ісус або горда Марія. Едіт розпаковувала валізи, наспівуючи: «Кинув добру роботу в місті, роботу “на дядю” з ранку до ночі[271]». Але жодних детекторів диму тут не було.

«Так, у кампусі в нас сімнадцять євреїв», — оголосила жінка, вказуючи на сторінку десь у середині цієї таємничої книги.

«Тож буде однією більше?» — сказала Едіт.

«Саме так», — сказала жінка, піднявши руку долонею догори з абсолютно простодушним виразом обличчя, позбавленим будь-яких ознак іронії.

«Ви справді ведете такий облік? — спитала Едіт, хоч це і так було очевидно. — В книзі?».

Це питання, схоже, заскочило заступницю декана зненацька. Вона випросталася у своєму кріслі й уп’ялася в Едіт. Цікаво, подумала Едіт, чи прочитала ця жінка хоча б одну з її книжок? Чи вона взагалі ще читає книжки? Чи знає, хто така Едіт? Збираючись на співбесіду, вона спитала про заступницю декана у професора факультету англійської літератури, дослідника Мілтона на ім’я Ден Мессі. Самого декана не було в кампусі, тому доводилося мати справу із цією низькокалорійною методистською версією. Професор зі змовницьким виглядом нахилився до Едіт і прошепотів: «Миша, що вчиться на щура».

«Можливо, їх і більше», — сказала жінка.

«Це ті, про кого ви знаєте», — сказала Едіт.

Жінка закрила свій альбом. «Це католицький заклад, і наша місія полягає, зокрема, у забезпеченні освіти високого рівня в певних католицьких рамках. Проте Нотр-Дам відомий своєю екуменічною атмосферою. Чисельність викладачів-католиків коливається в районі 51 відсотка».

Едіт посміхнулася: «Вони теж коливаються?». Ні, вирішила вона, працювати в такому місці неможливо. Вони, мабуть, у будь-якому разі хочуть втриматися на рівні 17 євреїв.

Роботу, на яку вона влаштовувалася (фактично вони самі до неї звернулися), взагалі важко було назвати роботою — це більше скидалося на синекуру: кафедра з письменницької творчості імені Лео Л. Ворда. Якби Едіт погодилася на цю посаду, то стала би першою, хто її обійняв, і їй дали зрозуміти, що вона залишатиметься на ній стільки, скільки забажає. Отець Ворд очолював факультет англійської літератури в Нотр-Дам у 40-х роках, а помер на початку 50-х. Збірник його оповідань «Чоловіки на війні» був виданий видавництвом університету Нотр-Дам уже після його смерті. Едіт якось випадково натрапила на цю книжку в книгарні «Готем», проглянула її, купила один примірник і прочитала перед співбесідою. Проте коли вона згадала про своє відкриття у розмові з професором англійського факультету під час вечірки, влаштованої на її честь, він її різко перервав: «О, я вас прошу, не ставте мене в незручне становище! “Чоловіки на війні”. Там що — не було жінок?». Ден Мессі скривив обличчя на кшталт гібона (суцільне підборіддя та очі) перед нею — безпорадною, нужденною, дивною, — а потім широко їй посміхнувся.

«Дещо здалося мені зворушливим, — сказала вона. — Але насправді це радше замальовки. Я б не назвала їх оповіданнями».

Ден Мессі щось заторохтів, бризкаючи слиною, а потім став ледь не кричати на неї. Едіт трохи відступила й дивилася на нього, тримаючи в руці келих білого вина. Ніхто в Нотр-Дам, припустила вона, впродовж десятиліть навіть не читав оповідань отця Ворда. Їм просто потрібно було його ім’я й та традиція, представником якої він нібито був.

«Ви їх читали?» — спитала вона.

«О, облиште, — сказав він, махнувши рукою. — Чоловіки на війні!». Ден Мессі нахилився до неї і сказав: «Едіт, ми ланцмани[272]. Я — на одну шістнадцяту єврей. За прадідом». Він незграбно присів перед нею — Едіт не могла б сказати, чи він свідомо пародіює релігійного єврея на лавці, а чи це просто дія випитого вина, і він волав так, немовби це було вражаюче одкровення, а не образа, як здавалося Едіт.

«Одна шістнадцята, — сказала вона. — Coelum non animam mutant qui trans mare currant».

Він знову широко їй посміхнувся.

«Це Горацій, — сказала Едіт. — Це означає: “Ті, що перепливають море, міняють небо над головою, але не душу”».

«Це так, — сказав Мессі. — Я знаю, це звучить безглуздо (він знову нахилив ближче до неї своє гібоноподібне обличчя), але іноді я відчуваю, що в мене єврейська душа. Особливо коли читаю Зінгера[273]».

Едіт відпила трохи вина й пошкребла стегно там, де його колола вовна спідниці. Те море, яке переплив він, було наймілкішою з водойм, і для його подолання навряд чи був потрібен корабель — лише рибацькі чоботи. Ден Мессі був дурнем. Едіт обожнювала дурнів. Вона писала про них. З одним із них вона одружилася й розлучилася. Але цей тип дурня — його професорський різновид — був їй не до вподоби: тут трохи бракувало точності калібровки.

Едіт трималася прохолодно, але ввічливо, з дещо зверхнім відтінком, хоча співбесіда для неї була вже позаду. Ден Мессі був ще однією причиною остаточно відмовитися від думки про роботу в Нотр-Дам.

За тиждень Мессі зателефонував Едіт. Він спитав, скільки коштуватиме можливість залучити її до університету. Вона не хотіла їхати й припустила, що покласти цьому край можна, назвавши якусь несосвітенну суму. Професор помовчав, потім сказав: «Едіт, ви зачарували всіх, хто з вами зустрічався».

Ще багато років по тому вона час від часу замислювалася — що ж їх так зачарувало? У колі друзів і ворогів їй багато чого приписувалося: патологічна зосередженість на собі, педантичність, параноїдальність — якості, що зазвичай не асоціюються з чарівністю. Вона була вже готова напрямки відмовитися від пропозиції Мессі, незважаючи на зарплатню, але це відкриття — що вони вважили її чарівною — заскочило її зненацька, послабило її рішучість, вкинуло її в якийсь дивний ступор, на певний час позбавило природної підозрілості до інших.

«Справді?» — запитала Едіт.

«Всі тільки про вас і говорили. Аспіранти, викладачі факультету. Я ніколи не бачив такої приголомшливої підтримки».

Протягом тижня після тієї співбесіди Едіт паплюжила цей університет перед друзями та родичами, тож коли виявилося, що вона передумала, багато хто був шокований. Один із друзів сказав: «Ти не зможеш без Нью-Йорка. Ти помреш». Немовби Нью-Йорк був якоюсь рідкісною групою крові. Інший спитав, чи будуть у неї проблеми зі свіжою кавою. Ще один вирішив, що Саут-Бенд знаходиться у Вісконсині, а не в Індіані, й коли Едіт виправила його, сказав: «Та я ніколи там не був». Але по-справжньому роздратувала її лише реакція тітки Джуді, жовчної зануди, яка за все життя жодного разу не схвалила чийогось рішення. «На п’ять років із цього моменту ти втратиш свій голос, — сказала вона. — Писатимеш романи в стилі Вілли Катер[274]».

«Мої цінності завжди зі мною», — сказала Едіт.

«Але ти говорила мені, що в них Ісус на зовнішній стіні бібліотеки».

Так, він нависав над кампусом, як милосердна версія Годзілли над Токіо, але навіть це не змусило її змінити рішення. Вона була готова до певних змін. А звикати до чогось на кшталт стофутового Христа, бути гнучкою — це складова життя.

Сім років потому Едіт усе ще обживалася на цьому місці, але обживалася з комфортом. Робота не вимагала від неї великих зусиль — вона жила в Чикаго й двічі на тиждень приїздила залізницею до Саут-Бенда, брала таксі до кампуса й проводила там свій робочий день. Зазвичай ніщо не заважало їй весь день писати — студенти не турбували її, бо вона не афішувала свої службові години й не повідомляла про них секретаркам факультету. Едіт не вважала себе зобов’язаною розмовляти зі студентами, яким бракувало наполегливості її відстежити. Двічі на рік вона проводила заняття для дванадцятьох ретельно дібраних аспірантів. На заняттях не обговорювалися їхні праці — Едіт вважала, що їм буде корисніше послухати про її власний творчий процес. Іноді вона пропонувала їм писати й користувалася цією нагодою, щоб писати самій. Подекуди вона дозволяла їм прочитати свої твори вголос.

Люди здебільшого її не чіпали. Заступниця декана, зрештою, мала рацію щодо атмосфери.

До того, як Едіт стала працювати в Нотр-Дам, про неї говорили, що вона фігурує в шорт-листі Нобелевського комітету, і цей шорт-лист, здавалося, з кожним роком ставав коротшим. З ким її тільки не порівнювали, водночас вірячи або принаймні сподіваючись, що насправді вона не схожа ні на кого: 24 рецензенти за час її кар’єри порівняли її з Пейлі, 16 — із Зінгером (для якого, сумлінно відзначили вони, Едіт перекладала), 14 — із Елкіном, 7 — із Кафкою, 11 — із Маламудом, 3 — з Озік, 2 — з Белоу, а одна заблукана душа порівняла її з усіма сімома. Найчастіше її згадували вкупі з іншими єврейськими письменниками, але подекуди також із католиками. У своїй творчості вона торкалася моральних проблем, в першу чергу лицемірства й заслуженої кари, й часто піддавала своїх героїв старозавітним випробуванням. Вони припускалися помилок, ухвалювали хибні рішення, як Йона чи Авраам, і саме тому, вирішила Едіт, вона подобалася католикам. У них теж завжди були хибні рішення: інквізиція, поводження з корінними народами у Новому Світі, викорінення св. Домініком альбігойців[275] за наказом папи Іннокентія III…

У творах Едіт майже завжди був присутній один персонаж, дурник на ім’я Бреннерман — не зінгерівський бовдур, не шолом-алейхемівський блаженний невіглас, не шекспірівський блазень, мудрий, але сумний задирака. Це був радше пустун. Іноді Бреннерман знав купу всього, іноді не знав нічого. Подекуди він підштрикував головну героїню, альтер-его Едіт — Фран-сін Рімер. Бреннерман полюбляв грати роль совісті Франсін. Він з’являвся в її снах, і в снах Едіт теж, наказував їй припинити сприймати себе так серйозно — світ проживе й без неї. Для Франсін й Едіт Бреннерман існував і в їхній уяві, і в реальному житті. В основі цього образу лежало враження від чоловіка, якого одного разу побачила Едіт: він малював стрілки-дороговкази на парковці шопінг-молу «Зелені акри» у містечку Веллі-Стрім на Лонг-Айленді. Вона скуповувалася там для матері, яка мешкала в сусідньому Вудмірі. Колеги цього чоловіка стояли довкола, палили й розмовляли, поки він виконував усю роботу. Смугу, на якій він малював стрілки, було перегороджено помаранчевими конусами. На інших смугах — вже зі свіжими стрілками — жодна з автівок не звертала уваги на нові дороговкази. Цей чоловік ігнорував навколишній безлад так само, як світ ігнорував його самого. Едіт вирішила, що цього чоловіка звуть Бреннерман. Більше вона його не бачила, але її героїня, Франсін, бачила його постійно.

Імен у Бога, підозрювала Франсін Рімер, безліч — більше, ніж людських прізвищ, разом узятих, але наскільки більше? Скільки прізвищ може бути у світі? Чи хтось порахував, провів дослідження? Бо вона весь час чула нові — Слоер, Едж, Кашіо, Пейкью, Споур. Франсін хотіла знати. Вона збирала прізвища — з особистих зустрічей, з кореспонденції, з новин. Вона була розумною жінкою і знала, звісно, що збирання прізвищ — дивне заняття. Вона не плекала сподівань на якийсь грошовий прибуток. Її прізвища не мали об’єктивної цінності, притаманної колекції автографів її матері (Фред Астер, Тайрон Пауер, Франшо Тон) або колекції італійських шкіряних декантерів[276] кузини Софі.

Мати сказала Франсін, що це нездорове заняття.

«Захоплення, мамо».

«Ти не задоволена своїм прізвищем?».

«Я задоволена своїм прізвищем».

«Бо якщо не задоволена, то маєш змінити його».

«Мені подобається моє прізвище, ма».

«Може, на таке, як Сміт. Або Джонс. Або Арнольд. Це гарно звучить — Бенедикт Арнольд».

«Ма!».

«Ну, звісно — що тямить свиня в апельсинах?».

Це була материна улюблена приказка. Вона вживала її за будь-якої нагоди, але завжди, як вважала Франсін, трохи поза контекстом, тож у Франсін кожного разу було враження, що мати не дуже розуміє її значення.

Франсін не почувалася нездоровою. Її одержимість прізвищами не заважала ані особистому життю (його в неї не було), ані роботі у продовольчому кооперативі[277]. Але останнім часом вона не могла пройти на вулиці повз чоловіка, жінку або дитину й не відчути бажання дізнатися, хто вони, — дізнатися принаймні стільки, скільки можна побачити крізь віконце прізвища.

Власне, під час цієї дискусії (відтвореної тут майже дослівно) Франсін та її мати крокували парковкою відомого тутешнього заміського шопінг-молу, де збиралися купити капелюшок (це був запізнілий — як завжди — подарунок від Франсін до материного дня народження) і пройшли повз чоловіка, що працював на одній із паркувальних смуг. Цей чоловік — довготелесий хлопчина в комбінезоні та ярмулці на голові — зосереджено малював стрілку посеред смуги, а ще троє робітників стояли над ним, палили цигарки, спльовували й сміялися, але й не думали допомагати. Прізвище цього чоловіка встромилося в ногу Франсін, як уламок скла, й проклало собі шлях через її нутрощі аж до серця. Це прізвище виникло в ній, як недуга. «Бреннерман!» — вигукнула вона.

Чоловіки припинили сміятися. Мати Франсін стояла мовчки. Хлопець, який малював стрілки, підвів на неї очі й посміхнувся незвичайною посмішкою: в нього бракувало верхніх корінних зубів, немовби він справді «зуба дав», як-то кажуть, але за що — Франсін не могла здогадатися.

Ось так світ познайомився з Бреннерманом і Франсін Рімер. Бреннерман виявився скарбом для Едіт. Вона була зобов’язана йому всією своєю письменницькою кар’єрою. Але іноді вона все ще, попри свій успіх, замислювалася над тим, звідки взявся цей внутрішній голос — голос, завдяки якому виникли всі її історії. Подекуди її непокоїло, що вона може втягнутися в якийсь згубний стиль, у неприродну для неї, цілком наслідувальну манеру висловлюватися. Вона тривожилася навіть щодо Бреннермана, її улюбленого дурника: чи він справді її, чи має вона право на нього претендувати? Її непокоїло, що те, що вона презентує світові, може бути не досить справжнім, являючи собою лише пародію на єврейську літературу. Вона зневажливо ставилася до нинішньої генерації письменників американського Півдня саме з цієї причини — вони часто звучали так схоже, що Едіт замислювалася: може, вони просто пускають по колу аркуш паперу, аби наступний продовжив написане попереднім? Може, ту саму хворобу Нобелівський комітет помітив і в її власній творчості?

Вона не бажала бути імітаторкою. Впізнанною — так, у межах певної традиції, але досить оригінальною, аби не бути віднесеною до якогось типу чи користуватися підтримкою на етнічному ґрунті. Порівняння, що проводилися між нею та іншими єврейськими письменниками, турбували її менше, бо вона знала, що подібні порівняння, зрештою, безглузді. Проте її порівнювали не тільки з іншими єврейськими письменниками, а й нерідко з християнськими — католиками Фланнері О’Коннором, Гремом Гріном, латиноамериканцями Кортасаром, Маркесом, Фуентесом, Борхесом. Коли вона написала книжку з погляду підлітка, її порівняли із Селінджером і Гарпер Лі. Люди хотіли вірити в такий собі «Великий літературний ланцюг буття[278]», тому й робили такі порівняння.

Можливо, в її комплексах був винний Зінгер. Він підживлював їх, був досить жорстоким із нею. Едіт добре знала його, перекладала деякі з його ранніх оповідань, коли в 50-х і 60-х, молодою жінкою, працювала у видавництві Noonday Press, а потім у Farrar Straus. Пізніше вона втратила зв’язок із ним — почасти через секретарку Зінгера Джоан, яка ставилася до нього, як до заводної іграшки. Світ ставився до нього переважно так само — як до маленького єврейського гнома, зменшеного, внесеного до каталогу, придбаного. Всі ці ретельно виплекані ексцентричності — домашні папужки, що сідають йому на голову, його вегетаріанство, обов’язковий примірник Daily Forward[279] під пахвою — належали до пакету аксесуарів, на кшталт того, який можна придбати для ляльки Барбі.

Едіт була введена в оману цією версією Зінгера, коли вперше з ним зустрілася, але під час обіду в нього вдома побачила й іншу його сторону. Вони працювали над перекладом одного з його оповідань, хоча назвати роботу Едіт перекладом було б неправильно. Знання їдишу обмежувалося в неї кількома лайками, яких її навчив дядько Ел. Зінгер сам робив чорнові переклади, а перекладачі відшліфовували його прозу. Вони з Едіт пропрацювали цілий день над одним із оповідань із «Дурника Гімгіла», і Зінгер запропонував їй залишитися на обід. Коли з роботи прийшла його дружина (вона працювала у відділі жіночого спортивного одягу в магазині Saks), він наказав їй приготувати обід для них двох, а потім весь час трапези ігнорував її. Едіт із Зінгером обговорювали Суецький канал, і коли його дружина поділилася своєю думкою, він не звернув на це жодної уваги, за винятком того, що з наголосом зауважив, звертаючись до Едіт, як приємно нарешті вести розумну бесіду з розумною жінкою.

Едіт ледь вибачила собі за те, що була такою молодою й дурною. Вона показала йому одне зі своїх оповідань, але лише тому, що він сам цього попросив. Це було після того, як одного вечора вони переспали — незабаром після того обіду з його дружиною. А вночі їй приснився страшний сон — нібито Зінгер сказав їй, що вона геть бездарна, — й коли вона прокинулася, то зраділа, що це лише сон. Але в житті вийшло ще гірше. Він сказав їй, що ошелешений бідністю її прози. Він очікував іншого, бо її порекомендував Роджер Штраус[280], але тепер він навіть не впевнений, що вона здатна допомогти йому в обробці його власних чорнових перекладів.

«Ви хочете, щоб я пішла, містере Зінгер?» — спитала вона.

«Чим займається ваша мати?».

«Мати? — перепитала Едіт, і в неї промайнула думка, чи не хоче він, щоб її мати перекладала, а також і спала з ним. — Моя мати продає капелюшки».

«Це пристойне заняття. Вам теж варто продавати капелюшки. Забудьте про письменництво. Це важка справа».

Іноді у своїх снах Едіт все ще чула, як покірно запитує боязким голосом: «Ви хочете, щоб я пішла, містере Зінгер?» — і чекає на його відповідь. А він лише дивиться на неї з цією єхидною посмішкою: «Капелюшки. Ще раз кажу — продавайте капелюшки».

Едіт запропонували попрацювати в одному комітеті — незвичайна подія, фактично перша у своєму роді. За звичайних обставин від неї не очікувалося ні роботи в комітетах, ні участі в нарадах факультету, хоча час від часу її вмовляли ввійти до складу дисертаційної ради, коли йшлося про одного-двох особливо перспективних аспірантів. Але цей випадок був іншим — йшлося про загальноуніверситетський комітет, створений для присудження стипендії імені Ернеста Гувера, названої на честь ще одного колишнього популярного професора та письменника з англійського факультету. Цей грант мав щорічно присуджуватися одному з молодих письменників на початку чи в середині творчого шляху й забезпечувати його коштами для завершення того чи іншого проекту виняткового достоїнства.

Ден Мессі, який був уже не професором англійського факультету, а новим заступником декана, запевнив Едіт, що її присутність у комітеті має дуже велике значення, що вона є єдиною в кампусі, хто має знання, досвід і авторитет для ухвалення такого важливого рішення. «І взагалі, — сказав він, — ви не можете залишити мене на самоті. Я буду єдиним євреєм у комітеті».

«Ви не єврей, Дене», — сказала вона.

«Чому б вам не потішити мене, Едіт? Може, зробите мене почесним євреєм?».

«Це завдання не з легких».

«Ну так, кого я намагаюся обдурити?» — розсміявся Мессі.

Вона терпіти не могла цього чоловіка, а він, схоже, думав, що вони найкращі друзі. Едіт знала, що він має рацію — вона потрібна їм у цьому комітеті. Не тому, звісно, що вона єврейка, а тому, що нікому іншому довірити це не можна.

На те, щоб розібратися в заявках, Едіт витратила набагато більше часу, ніж спочатку розраховувала. Більшість із тих письменників, що подали заявки, були вочевидь неконкурентоспроможними. Назвати їх письменниками-початківцями означало би припустити, що вони знають, куди рухаються. Початок передбачає якийсь кінець, але єдиний кінець, який Едіт могла собі уявити у зв’язку з більшістю претендентів, була її власна передчасна смерть, щось на кшталт літературної аневризми. Інші претенденти явно не підходили внаслідок того, що вже мали за плечима надто довгу кар’єру. Один такий письменник належав до тих, хто колись із таким жахом сприйняв її згоду зайняти посаду в Нотр-Дам, наважившись поїхати далі ніж за 200 миль від Нью-Йорка. Тепер він адресував свою заявку безпосередньо Едіт, написавши дружнього листа, який завершив такими словами: «Я чув, що в тебе все гаразд в Індіані, тож там, мабуть, стерпно. А я весь час думав, що ти переїхала до Вісконсина! Але яка різниця, правда?». Едіт написала йому відповідь власноруч:

Дорогий Брюсе,

Коли я розповіла тобі, що їду з Нью-Йорка на Середній Захід, ти сказав, що немає значення, де знаходиться Саут-Бенд, бо ти там ніколи не був. Ти мав рацію.

За місяць Едіт натрапила на заявку, яка їй сподобалася. Вона була від іспанської поетки, яку звали просто Мі. Поетці було заледве 30 років, але вона вже здобула всі відомі стипендії світу — Годдера, Стегнера, Вайтінга, Гуггенгайма, NEA[281] — й навряд чи потребувала ще однієї. Але важко було встояти перед силою її віршів. Мі була наркоманкою та повією в Г’юстоні й писала вірші, де ліричними героями були повії, наркомани, бандити, білі бізнесмени, копи. Це були гарні вірші, але була ще низка поезій, що проходили червоною ниткою крізь рукопис Мі, — фантасмагорична, але пронизлива серія віршів у прозі, в якій всі світові революціонери минулого приходили до Мі, й тимчасом як вона хотіла поговорити з ними про політику, єдиним їхнім бажанням було задоволення власних сексуальних потреб. В одному вірші вона допомагала мастурбувати Мао, в іншому — мала оральний секс із Хо-Ши-Міном. Вона шмагала батогом Леніна. Займалася сексом із Че, а Фідель спостерігав за цим. Всі вони, своєю чергою, виправдовувалися за те, що не платять їй. У титульному вірші рукопису, який називався «Довгий марш», детально описувалася ніч у в’язниці, коли в неї ледь не вибухнула голова, бо Мао у вигляді мухи дзижчав навколо неї, сварив її за те, що вона попалася, що веде привільне життя й зраджує інших, які сховалися в печерах і уникли японських і гомінданівських літаків, кулеметів, тортур і бомб. Цей вірш був якимось неймовірним плетивом китайської історії на тлі мінімаркетової Америки й завершувався ефектною й несподіваною строфою, в якій поетка зізнавалася, що пише цього вірша в Центрі мистецтв Белладжо в Італії, а здохла муха лежить перед нею на підвіконні.

Подібна особистість, безперечно, мала ошелешити цих святенників у Нотр-Дам. На наступному засіданні комітету Едіт запропонувала присудити стипендію Мі. До комітету входило шестеро представників різних факультетів і дисциплін на чолі з деканом Смут — тією самою колишньою заступницею декана й методисткою (відтоді наверненою), що колись проводила співбесіду з Едіт і припустила, що ще одна єврейка не заплямує золотого купола Нотр-Дам. Після цього хвилину тривала тиша, поки члени комітету передавали по колу теку з матеріалами, проглядали її, аби освіжити свою пам’ять, а потім опускали очі долу — всі, окрім Стена Вайт-Вотсона, який погодився з Едіт щодо присудження стипендії Мі.

Ніхто на англійському факультеті чи ще десь, наскільки могла судити Едіт, Стена не любив. Але на відміну від своїх колег Едіт не робила вигляду, що він їй подобається. Його звали Стенфорд Вайт-Вотсон, і він полюбляв повідомляти людям через три хвилини після знайомства, що його назвали на честь знаменитого архітектора Стенфорда Вайта. Стен був опортуністом, горланем і задиракою — одним із тих людей, що регочуть, закинувши голову, після того, як скажуть щось жахливо образливе, але його галаслива веселість нівелювалася його ницістю, тож люди здебільшого не знали, як йому відповідати — хіба що сміятися разом, вимушено удаючи щось на кшталт самоіронії. Коли йшлося про сили всередині університету, Стена Вайт-Вотсона завжди згадували одним із перших. Наскільки могла судити Едіт, джерелом впливовості Стена, а також його гаданої популярності була готовність і здатність блискавично організувати вечірку з коктейлями. Коли треба було виявити гостинність до якогось кандидата або вшанувати високого гостя, саме Стен був тим, хто забезпечував і вино з сиром, і весь бар.

Причина того, що Стен та Едіт не порозумілися між собою, була пов’язана з вечіркою, влаштованою на честь самого Стена. Кілька років тому Стен кинув дружину, з якою прожив 19 років, і двох дітей і переїхав жити до Девіда Кітто з факультету політології. Едіт майже не знала дружину Стена Кларізу (як і будь-кого в Нотр-Дам), але решта факультету з нею приятелювала, і незважаючи на це, реакцією багатьох на крах цього шлюбу стало влаштування вечірки на честь самовикриття Стена. Все це аж ніяк не цікавило Едіт, й вона відмовилася йти на вечірку — не через сексуальну орієнтацію Стена, а тому, що вважала розпад його сім’ї трагедією, а не приводом для святкування. Саме це вона сказала йому, коли одного дня він спитав її у вестибюлі, чому вона не прийшла.

«Шкода, що я не знав, — сказав Стен. — Кларіза паралельно проводила вечірку для лицемірних гомофобів», — і він відкинув голову й затрусився від сміху.

«Гадаю, те, що ви зробили, — егоїзм, — сказала Едіт. — Але це ваша приватна справа. Мені завадила піти на цю вечірку неделікатність ваших друзів, більше нічого».

У Едіт і до того були вороги — природний наслідок її власної чесності та неготовності поступатися своїми цінностями, — але ніхто з них не був таким нікчемним і жовчним, як Стенфорд Вайт-Вотсон. І ось тепер вона опинилася в якомусь недоречному союзі з ним.

«Ми не проти мати когось з іспанців, — сказала їм зрештою декан, — але не цю іспанку».

«Що значить — ви не проти мати когось з іспанців?» — спитав Стен.

«Змушений погодитися з деканом, — сказав Джек Ормсбі з технологічного факультету. — Її вірші виглядають агресивними».

Декан дивилася на Едіт і посміхалася.

Ще один член комітету — Міллісент Кент із копіювально-розмножувальної служби — повідомила, що щойно помітила помилку в оголошенні про вакансію, на яку ніхто не звернув уваги.

«Бог мій! — сказав Мессі, схопивши оголошення й пильно вглядаючись у нього. — Як ми могли це пропустити?».

Він похмуро передав аркуш деканові Смут. «Тепер вже пізно, — сказала вона. — В майбутньому слід бути пильнішими. Це не на користь нашій репутації».

«Я хочу поговорити про Мі», — сказала Едіт.

Члени комітету уп’ялися в неї. Стен Вайт-Вотсон забарабанив олівцем по краю стола. «Вам завжди треба бути в центрі уваги, Едіт?».

«Про поетку, — продовжила Едіт. — Про іспанську поетку, яка чомусь сприймається цим комітетом як загроза».

«Дивно — а для вас вона не загроза?» — паскудним тоном спитав Стен Вайт-Вотсон і знову зареготав, але Едіт не звернула на нього уваги.

«Чим саме вона вас так бентежить?» — спитала вона в решти комітету.

«Вона вульгарна», — сказала Міллісент Кент.

«Непристойна», — додала декан.

«Нам просто не подобається її творчість», — сказав Ормсбі.

«Не думаю, що ви оцінюєте її творчість, — сказала Едіт. — Ви оцінюєте її особистість, якою вона вам уявляється. А ви судіть про твори».

«Вони вульгарні», — сказала Міллісент Кент.

«Я їх не зрозумів», — сказав Ормсбі.

«Мене вже нудить від цього», — сказала Едіт.

«Мене теж, — заявив Стен. — Треба хоча б привезти її до кампусу».

«Ми не уповноважені привозити когось до кампусу, — зауважила декан. — Ми ухвалюємо рішення, і наш обранець отримує грант».

«Хіба нам не можуть просто не подобатися її твори? Нам не дозволено вважати їх не досить добрими?» — спитала Міллісент Кент.

«Ні, — сказала Едіт. — Вам — ні». Вона підвелася, вказуючи пальцем на цю жінку, яка трохи зіщулилася на своєму стільці. «А ви як думаєте, Дене?» — звернулася Едіт до Мессі.

Мессі відповів їй лише збентеженою посмішкою дурня, яким він і був.

Але зрештою Едіт і Стен перемогли, підтримані поступливим Деном Мессі.

Існував якийсь зв’язок між творчістю цієї молодої поетки та її власною, відчувала Едіт. Вони й поза тим мали щось спільне — наприклад, страх перед літаками. Зараз Мі мала стипендію Бантінга в Редкліфі[282], тож сіла на потяг із Бостона до Чикаго через Нью-Йорк. Хоча комітет не просив Едіт зустріти Мі на вокзалі Юніон[283], вона зробила це добровільно, бо не хотіла, щоб хтось контактував із молодою поеткою до неї і, можливо, сказав їй щось неприємне.

Їдучи в таксі від свого помешкання на Лейк-Шор-драйв до вокзалу Юніон, Едіт уявляла собі розмову з Мі. Едіт завжди складала речення, розмовляла сама з собою, фантазувала про наслідки. Саме це робило її такою чудовою письменницею — її глибоке внутрішнє життя, такий собі духовний літак, на якому вона ширяла в повітрі.

«Це несправедливо — що ви не отримали Нобелевської», — скаже Мі.

«Я впевнена, що колись її отримаєте ви, — відповість Едіт. — Ви ж здобули все решту».

«Я скажу їм, що вони мали віддати премію вам — як Хемінгуей колись сказав, що її мала здобути Ісак Дінесен[284]. Щоправда, не кращий вибір, бо вона була колонізаторкою».

«Так, справді, “З Африки”».

«Можливо, ви для них загроза, — скаже Мі. — Мабуть, так. Але я сприйняла б це як комплімент».

«Я так і сприймаю, дитинко», — відповість Едіт.

Поглинута своїм діалогом із Мі, Едіт не помічала, куди їде, аж поки таксі не зупинилося й вона не виявила, що таксист привіз її на Північно-Західний вокзал замість вокзалу Юніон. Коли вони нарешті дісталися Юніон, Едіт запізнювалася на 20 хвилин і була впевнена, що цього разу потяг, мабуть, прибув вчасно.

У величезній залі очікування вокзалу Юніон неясні відлуння та вигуки відлітали від кам’яних стін, як екзотичні птахи. Це місце було немовби населене привидами. Зона очікування була просякнута галасом, як звуковий мур, створений тисячею мандрівників. Едіт присіла на лавку й стала виглядати в натовпі поетку. Опасиста чорношкіра дівчина сиділа поруч, вибиваючи на своїх стегнах якийсь настирливий мотив, дивлячись одночасно в усі боки й несамовито теревенячи з матір’ю та сестрою. Едіт подивилася на її стегна, потім прямо на дівчину, яка, здавалося, й не помічала Едіт. Двадцять років тому Едіт удавала би байдужість до кольору шкіри, можливо, заговорила б із дівчиною, аби довести цю байдужість собі та всім навколо. А тепер вона думала: якщо я вставлю цю дівчину в оповідання, чи згадаю я, що вона чорна? Так, це було перше, що вона помітила в цій дівчині. Другим була вага дівчини. І те й інше стосувалося тіла. Навіщо про це згадувати? Адже увагу Едіт у цій наповненій звуками залі привернув насамперед той барабанний дріб, що його вибивала дівчина на своїх стегнах. Чи відзначила б Едіт білу дівчину, що барабанить по своїх стегнах? Вона сподівалася, що так. Саме звук дратував її — нав’язливий і неприємний.

Едіт помітила смугляву, але не чорношкіру жінку, що стояла біля телефонних будок і, схоже, на когось чекала. Жінка була високого зросту, з орлиним носом і поставою танцівниці. Едіт залишила чорну дівчину з її барабанним дробом і підійшла до молодої жінки біля телефонів із теплою посмішкою й простягнутою рукою.

«Ви — Мі?» — спитала вона жінку.

Та з тривогою подивилася Едіт в очі. «Що?».

«Ви не Мі?».

Жінка немовби розглядала щось високо над собою, потім стала дивитися ліворуч.

Едіт відступила назад. «Мі. Це її ім’я. Мі. Мімі».

Але жінка, здавалося, не слухала. На її обличчі застиг напружений, майже наляканий вираз.

«Хіба вона схожа на Мі?» — пролунав позаду низький, глибокий голос.

Едіт повернулася й побачила Мі. Жоден із тих, кого вона досі бачила, не був схожий на Мі. Волосся в неї було рудувато-біляве, а не каштанове, як на світлині, яку бачила Едіт, але коли Мі підійшла ближче, стало ясно, що це перука. Втім, найбільше вражала в поетці не перука, а довга шуба з чорного хутра. Вона коштувала, була впевнена Едіт, тисячу доларів, але не дуже відповідала вимогам сьогоднішньої моди.

«Вона не Мі. Це я Мі», — сказала дівчина.

«Едіт Маргаретен», — представилася Едіт чітко й рішуче, щоб Мі одразу зрозуміла, на кого вона так владно накинулася. Едіт простягнула руку, дівчина торкнулася її пальцями й відсмикнула їх, немовби пальці Едіт були липкими. Вона без емоцій дивилася на Едіт, яка в паніці думала: їй не подобаються мої твори. Вона вважає мене буржуазною та претенційною. Краще б їй подобалися мої твори.

Мі не промовила до Едіт майже жодного слова, поки вони сідали в таксі, щоб доїхати до готелю «Інтерконтиненталь» на Мічиган-авеню, де Мі мала переночувати. У таксі вона повернулася до Едіт: «Так ви письменниця?». Вона спитала це так само, як Едіт питала на автограф-сесіях у підлітків, які вочевидь хотіли стати письменниками.

Едіт раптом відчула втому, її очі ледь на заплющувалися самі. Вона спитала себе, чи не послана Мі якимось мстивим Богом, аби висміяти й принизити її. Вона була Мі. Мі була нею. Це був капосний жарт, і вона не могла поступитися — навіть Богові.

«Книжки, — сказала Едіт. — Багато книжок».

«Скажіть мені назви. Я хочу прочитати їх». Але це прозвучало непереконливо, й Едіт ледве знайшла в собі сили на відповідь.

«Моя Антонія… Смерть приходить за архієпископом», — прошепотіла вона.

«Як? Кажіть голосніше».

«Мої книжки не мають значення», — сказала Едіт.

Мі кивнула: «Є так мало книжок, що мають справжнє значення».

І Мі заходилася розповідати про свою мандрівку до колишнього Радянського Союзу скільки-то років тому, де вона виступала разом із Євтушенком і Бобом Діланом. «Наприкінці читань мені піднесли квіти — лише мені. Росіяни люблять мене». Потім вона вибухнула тирадою на адресу Академії американських поетів. «Вони вперто продовжують мене ігнорувати».

Едіт кивала, але не слухала. Вона думала про нове оповідання, й хоча ще не знала точно, про що воно буде, останню сцену бачила досить ясно. Бреннерман у цьому оповіданні уявлявся їй у ролі злодія, який вдирається до квартири Франсін і малює стрілки на стінах її кухні. «Що ви робите з моєю чудовою квартирою?» — закричить Франсін на Бреннермана. «Я думав, це те, чого ви хочете. Хіба не цього ви завжди бажали?» — спитає Бреннерман, і це буде кінець оповідання. Тепер потрібна лише історія, яка відповідатиме цьому кінцю.

Наступного дня ніхто не забрав Мі з готелю й не відвіз до Саут-Бенда. Мі не доїхала до університету Нотр-Дам, а може, навіть і не виїжджала з Чикаго. Едіт так і не дізналася, що сталося з Мі. Ніхто їй не сказав, а вона не питала. Іншим членам комітету вистачило розуму не вживати слово «Мі» в присутності Едіт — хіба що як особовий займенник[285]. На наступному засіданні комітету Едіт майже нічого не говорила й ледве прислуховувалася до їхніх рекомендацій — аж поки Мессі не виніс на обговорення кандидатуру Вільяма Колискової Квітки.

«Я не пригадую Вільяма Колискової Квітки», — сказала Едіт.

«Ми приховували його від вас, — сказав Ормсбі, блазень із технологічного факультету, уп’явшись у свою філіжанку з кавою, яку прикрашала копія з мозаїчного Ісуса, зображеного на стіні бібліотеки. — Ми не хотіли надто хвилювати вас і Стенфорда».

Всі викладачі в університеті отримували по два безкоштовні квитки на кожен футбольний матч у Нотр-Дам, і з моменту утворення комітету Едіт завжди віддавала свої квитки Ормсбі. Але більше цього не буде. Відтепер вона викидатиме їх у смітник, а може, урочисто рватиме їх і розкидуватиме клаптики у вестибюлі. Єдиний раз, коли мала справу з футболом у Нотр-Дам, був тоді, коли вона пішла подивитися на цих дивних людей, що моляться в гроті й запалюють свічки перед кожним матчем. Ормсбі був, мабуть, їхнім головним жерцем, їхнім оракулом.

«Він просто дражниться», — сказав Мессі, тепло посміхнувшись Едіт. І вона вперше теж відчула до нього якусь крихту теплоти. Може, він і не безнадійний.

Ормсбі подув на свою каву. «Заявка надійшла запізно, вже після крайнього терміну».

«Яка різниця? — сказала Едіт. — Він добре пише?».

«Він написав роман, — сказав Мессі, — який справляє враження…».

«Це якщо вам подобаються такі речі, — сказав Ормсбі. — Але його ніде не прийняли».

«Бо там не було погоні на автівках?» — спитав Вайт-Вотсон.

«Я вважаю, це чудовий роман, — сказала Міллісент Кент. — Міфічний».

Едіт кілька секунд дивилася у свої нотатки, міцно стуливши губи, а потім, підвівши очі на цю жінку з копіювально-розмножувальної служби, сказала: «Термін “міф” має на увазі нереальність, якої корінні народи не відчувають. Для них немає межі між емпіричним світом і світом снів або міфів. Зрештою, це дещо зверхній термін».

«О… ну… я хотіла сказати… — пробелькотіла Міллісент Кент із кислим виглядом. — Я не мала на увазі якоїсь зверхності…».

«Чи дозволено нам спитати про його племінну приналежність?» — спитав Мессі декана.

«Колискова Квітка, — сказала декан, зчищаючи щось із рукава свого піджака. — Колискова Квітка. Хочеться весь час повторювати».

Едіт взяла роман із собою додому, до Чикаго, половину прочитала в потязі, а завершила тієї ж ночі у себе на кухні, за чаєм. Вона дочитала його о другій годині ночі, але не могла заснути до світанку — поєднання чаю зі збудженням від відкриття такого таланту призвело до безсоння. Роман називався «Незціленні серця», і це було також іменем головного героя. Незціленне Серце був індіанцем кроу, який удень працював доглядачем парку біля Національного меморіалу битви при Літтл-Біггорн[286], а вночі — круп’є в казино «Літтл-Біггорн», поруч із полем битви. Його краяли суперечливі почуття щодо минулого його племені, бо кроу виконували для Кастера функцію розвідників проти сіу, своїх ворогів, і отримали у винагороду від федерального уряду одну з найбільших резервацій серед усіх племен. Незціленне Серце майже не спав, він бачив видіння, йому являвся дух койота — такий собі пройдисвіт, що постійно бентежив його. Не здатний заснути, спантеличений, він іноді влаштовував гру в блек-джек для туристів, що приїздили до меморіалу на трейлерах і хотіли почути, яким героєм був Кастер (вони вважали поле битви національним меморіалом Кастера). А інколи Незціленне Серце читав лекції про Бентіна[287] й про те, чому він не зміг прийти на допомогу Кастеру, але він читав їх у казино, роздаючи карти тим самим туристам, що вже були перед тим на полі битви й тепер бажали лише пити пиво, співати караоке в коктейль-барі та збагачуватися. Врешті-решт його звільняють за профнепридатність, і він вирушає у подорож (щось на кшталт мандрівки Кандида[288], тільки навиворіт) у супроводі Койота, який, як Панглос у «Кандиді», має свій власний, спрощений і неймовірно оптимістичний погляд на життя попри численні злигодні та несправедливості, з якими вони стикаються на своєму шляху. Зрештою вони опиняються біля бітумних озер Ла-Бреї[289] в Лос-Анджелесі; Койот випадково потрапляє в одне з озер і залишається в цій пастці, серед мастодонтів, назавжди — незважаючи на всі зусилля Незціленного Серця врятувати його за допомогою рятівного засобу, зробленого з власних Levi’s 501[290]. Завершувався роман затриманням Незціленного Серця за бродяжництво, публічне пияцтво й непристойне роздягання та його ночівлею у витверезнику, де він намагається переконати кожного, хто його слухає, що ще не пізно врятувати його друга, бо Койот здатний затримувати дихання неймовірно довго.

Це був новий голос покоління. Окремі місця роману нагадували Едіт Маркеса та Кальвіно, Кундеру та Рушді, Дональда Бартельмі й Дона Делілло, Луїзу Ердріч, Тоні Моррісон, Малкольма Лаурі… Але з усіх, із ким його можна було порівняти, творчість Вільяма Колискової Квітки найбільше нагадувала Едіт її саму. Вона відзначила в цьому романі вияви блиску, який рідко зустрічала у молодих письменників. А найкращим було те, що Вільяма Колискову Квітку, на відміну від Мі, ще ніхто не відкрив.

Хазяїном вечірки, влаштованої на честь Вільяма Колискової Квітки, став Стен Вайт-Вотсон. В цьому не було нічого дивного — він мешкав у просторому будинку на Ріверсайд-драйв, побудованому в часи Кнута Рокне[291]. Річка тут була невеликою — не Гудзон, а Сент-Джозеф. І на іншому березі — не Нью-Джерсі, а… інший берег. Після всіх проведених тут років Едіт усе ще ностальгувала за Нью-Йорком і в глибині душі подеколи відчувала, що зробила помилку, перебравшись на Середній Захід. Її репутація, хоч і все ще міцна, ніби застигла, й вона тривожилася, що там, на Сході, люди її забули. Тут вечірка була лише вечіркою. Вважалося, що люди весело проводять час — і цього досить. Не те, щоб їй бракувало людей, але на вечірках, які вона зазвичай відвідувала там, на Сході, збиралися не просто люди — збиралися репутації. Люди займали лише частину простору — решту заповнювали їхні репутації.

Коли Едіт з’явилася на вечірці, Вільям Колискова Квітка, якого мав супроводжувати Ден Мессі, ще не прибув, але половина університету Нотр-Дам, схоже, була вже там, зокрема ті люди з її власного факультету, яких вона ніколи не зустрічала або чиї імена забула. Едіт пробралася через цей натовп, знайшла дорогу до їдальні й налила собі келих вина із однієї з численних пляшок, що стояли на столі. Усамітнившись у кутку, вона стояла там, ще в пальті, й потроху пила вино, відводячи погляд, коли хтось дивився в її бік.

«Це привид!» — сказав Стен, простягаючи до неї руку з удаваним жахом. Люди, що юрмилися навколо нього, повернулися й лагідно посміхнулися їй. «Едіт!» — гукнув Говард Салінас, новий завідувач кафедри, помахавши їй, — очевидно, у намаганні згладити брутальну витівку Стена. Едіт знала, що особливості характеру Стена пояснюються його запасами алкоголю — до того ж здебільшого дуже дешевого, — тож його шпильки її вже рідко ображали.

«Стен щойно розповідав нам про штуку, яка називається “віднайдення душі”».

«У місці, яке називається “Коледж шаманського зцілення” в Санта-Фе», — додала Тесс Нарокін, дружина Говарда Салінаса, яка викладала російську та французьку мови.

«Можете сміятися, — сказав Стен, — але мені це здалося цілющим. Нам усім потрібне зцілення. Всім нам».

Він подивився на Едіт, але вона нічого не сказала й лише відпила зі свого келиха. їй здавалося, що вони її провокують, — особливо Стен, уже п’яний.

«Я, до прикладу, вважаю за краще не зцілюватися», — відповіла нарешті Едіт.

«Що ви маєте на увазі?» — спитала Тесс.

«Я маю на увазі, що я є чимось на зразок прихильниці “Християнської науки[292]” в плані духу. Я визнаю недугу в своїй душі, але відмовляюся від усіх відомих способів лікування, особливо запропонованих докторами богословських наук».

«Я знав, що вона глузуватиме з мене», — сказав Стен.

«Я серйозно, — відповіла Едіт. — Відмова від лікування робить мене кращою письменницею».

Вхідні двері відчинилися, впустивши Дена Мессі, супроводжуваного хирлявим чоловіком у джинсах, спортивній куртці, криваво-червоній сорочці та краватці з мотузки. Він застиг на порозі, маючи вигляд людини, яка потрапила не до тієї ванної і збирається повернути назад, але Ден Мессі завів його усередину й зачинив двері. Стен, звісно, привітав Вільяма Колискову Квітку першим. «Стенфорд Вайт-Вотсон», представився він урочисто, схопивши Вільяма за руку й проводжаючи його до вітальні. «Одне з тих триствольних імен на кшталт вашого», — почав він, але Едіт перервала його, поки він не вдався до розлогого викладення історії свого імені. Вона майже почула його зубовний скрегіт: якщо існував спосіб завдати мук Стенові Вайт-Вотсону, то для цього досить було його перервати — чи то під час промови, чи то під час пияцтва. Як і багато хто з професорів, він мав невтримний потяг слухати самого себе.

«Едіт Маргаретен, — сказала вона, простягаючи руку. — Ваш роман — пречудовий. Ласкаво просимо».

Вільям Колискова Квітка дивився на неї великими очима маленького хлопчика. Але він не був маленьким хлопчиком. Його волосся вже порідшало, а навколо рота пролягли глибокі носо-губні зморшки. Очі в нього були блакитні, а волосся — пісочно-білявим. Мати Едіт називала таке русявим.

«Вип’єте чого-небудь?» — спитав Стен.

«Ром із колою», — сказав Вільям Колискова Квітка.

«Ром із колою? А скільки вам років?» — Стен видав один зі своїх фірмових смішків і пішов за ромом.

Мессі, стоячи між Едіт і Вільямом Колисковою Квіткою, сяяв так, немов одружував їх.

«Ми пообідали в Lasalle Grill[293], — сказав Мессі Едіт. — Вілл сказав мені, що ваша творчість викликає в нього захоплення більше, ніж будь-чия інша з-поміж живих письменників». Мессі говорив голосно, чітко й трохи повільніше, ніж зазвичай.

«Як вас краще називати — Вільям чи Вілл?» — спитала Едіт Колискову Квітку, відчуваючи бажання захистити цього тендітного молодого чоловіка від блазнів, що зібралися навколо.

Той, здавалося, її не почув. Він підніс палець до рота й почав гризти ніготь.

«Ось ваш ром із колою, — сказав Стен, подаючи напій Колисковій Квітці. — Отож, як я казав, мій батько був невдалим архітектором і назвав мене на честь Стенфорда Вайта. Гадаю, він хотів, аби я теж став архітектором, але все, що я побудував, — це повітряні замки. Моє прізвище — Вотсон, як у помічника Шерлока Холмса. Але я не доктор, хоч і маю докторський ступінь, а детектив, якому я допомагаю, — не містер Шерлок Холмс, а містер Жак Дерріда[294]. Злочини, які ми розслідуємо, — це злочини герменевтики».

Вільям Колискова Квітка різко глянув угору — так, немовби пролунала пожежна сигналізація. Його очі прояснилися, в них з’явився майже пустотливий вогник, і він сказав: «Мій батько був невдалим рабином».

«Тобто він хотів бути рабином?» — спитала Едіт.

«Ні, він був рабином… але невдалим, — відповів Колискова Квітка. — В якийсь момент я теж хотів стати рабином. Але я завжди, навіть маленьким хлопчиком, почувався як індіанець».

У Едіт щось перевернулося в шлунку. Вона стала ритися в кишенях пальта в пошуку льодяника — в неї ще залишався останній. Маленький льодяник туго сидів у тюбику, з якого звисала довга смужка обгортки.

Роман добрий, думала Едіт, але не такий вже добрий. Якби вона була не такою втомленою, коли читала його, то помітила б, наскільки він насправді вторинний.

«Ми зустрічалися раніше», — сказав Колискова Квітка до Едіт.

«Невже! Коли?».

«Дві тисячі триста років тому, коли я був левітом. Це було ще до руйнації Храму». Він вказав на Мессі: «Ви були музикантом». Показав на Стена: «Ви розводили вогонь».

«А вона що робила?» — спитав Стен, вказуючи на Едіт.

«Ви виконували жертвоприношення», — сказав Колискова Квітка, повертаючись до Едіт.

На мить Едіт побачила себе з ножем у руці, приставленим до горлянки тварини.

«Але тих людей більше не існує. Ми всі змінили свої імена. Я змінив ім’я, аби воно відповідало моїй справжній природі. Я — маямський воїн. Я був тут, у Саут-Бенді, коли Ла Саль[295] проходив ним. Я сидів під Дубом ради й обмінювався з ним подарунками».

Колискова Квітка одним духом проковтнув свій ром із колою й сів поруч із Едіт на вікторіанську канапку. Він сором’язливо посміхнувся їй і сказав майже нормальним голосом: «Мене так тішить, що вам сподобався мій твір».

Едіт скочила на ноги, й льодяник прослизнув її горлом, нерозсмоктаний.

«Як вас звали до того, як ви змінили ім’я?» — спитала вона. Цікаво, що поставила б декан у своєму альбомі під іменем Колискової Квітки, подумала Едіт. «У цьому житті?».

«Коли ego згасає, ми повертаємось до тієї стихії, що нас оточує», — сказав Колискова Квітка.

«Ваше ім’я? — повторила Едіт. — Ваше справжнє… ім’я?».

«Ха-ха-ха, — співучо вимовив Колискова Квітка. — Хто боїться? Ха-ха-ха! Хто боїться?». І він став розхитуватися взад-уперед на канапі, пильно вдивляючись в Едіт.

«Цей чоловік божевільний, — сказала Едіт до Мессі. — Ми не можемо нічого йому присуджувати».

Мессі змахнув рукою. «Формально — не знаю, — сказав він. — Справу зроблено, Едіт. Та це ж лише на рік».

«Але ж наші репутації… — безсило сказала Едіт. Вона побачила себе на цвинтарі, у жалобному вбранні. Побачила, як рве на собі одяг. Побачила містера Зінгера: «Я ж казав тобі… Капелюшки — ось твоє справжнє покликання».

Вона нахилилася й потягнула за один із великих ґудзиків на червоній сорочці Колискової Квітки, як офіцер, що позбавляє звання підлеглого: «Ми платили за індіанця».

«Едіт!» — сказав Мессі.

«Я завжди знав, що вона расистка», — зареготав Стен. Він повернувся до Колискової Квітки: «Гарний псевдонім! Ви нас обдурили. Ну, що поробиш!». Стен подивився на Мессі: «Освіжити вам напій?».

Колискова Квітка підвівся, припинивши свої співи. Він стояв по стійці «смирно», вп’явшись у якусь невидиму точку, немов у національний прапор, що був видний лише йому, але вимагав від нього непохитної відданості.

«Моє ім’я, — вигукнув він, — моє безсмертне ім’я…».

Всі в кімнаті замовкли й чекали, що скаже чоловік, який називає себе Колисковою Квіткою. Чекала навіть Едіт, немовби тут мала розкритися якась вічна таємниця.

«Моє єдине справжнє ім’я — Кревкьор[296]».

«Розбите серце! — вигукнула Тесс Нарокін із бурхливістю людини, що виграла джекпот. — Французькою це означає “розбите серце”!».

«Або “верба”, — сказав Колискова Квітка. — Або “видра”… “Острів Макіно[297]”… “Космічна голка[298]”… Або “вітер”. Або “дідусь”. Або “дух, що живе в усіх речах” або “Бібі Ребозо[299]”, “Джек Лорд[300]”».

«Ніколи не вгадаєш», — сказав Стен, допиваючи свій келих.

«І все ж таки це до біса гарний роман», — сказав Мессі.

«Або “подушка для сновидінь” — продовжував Колискова Квітка. — Або “скунсові ліки”. Або “сова”. “Киця”. На морі у яскраво-зеленому човні. Ми живемо в часи Сьомого вогню[301]. Нам не потрібні імена».

Едіт хотілося закричати, хотілося стрибнути в Сент-Джозеф. Стрілки. Вона скрізь бачила стрілки. Вони були у неї в руках, проштрикували серця, були на стінах, на підлозі. Як безглуздий жарт, вона уявляла собі стрілу, що простромлює її голову. Ось на що вона схожа, ось що вона тягала із собою стільки років: джерело її болю, її голос, багатство й банкрутство, смішне та благословенне.

«Яка дурість!» — сказала Едіт ні до кого конкретно, ляснувши себе по голові. Вона озирнулася навколо й побачила своїх ланцманів, своїх людей. І ледь не кинулася їх обіймати.

«Бреннерман», — вимовила Едіт ім’я, яке тепер було їй огидне.

«Або Бреннерман!» — підхопив, кивнувши, цей чоловік, і його очі вже не здавалися такими ясними.

Переклад Наталі Комарової