Американська єврейська проза

Брюс Джей Фрідман народився та зростав у Бронксі, навчався у тамтешніх середніх школах, а потім в Університеті штату Міссурі, де отримав диплом з журналістики. Протягом кількох років він забезпечував себе та свою сім’ю, працюючи редактором чоловічих журналів, а у вільний час писав свою прозу. Його перший роман Stern здобув широке схвалення критики та читачів й створив йому репутацію автора саркастично-гумористичної прози (термін «чорний гумор», який часто застосовується до прози Фрідмана, був винайдений ним самим). Потім були інші романи: A Mother’s Kisses, The Dick, About Harry Towns, Tokyo Woes, The Current Climate та A Father’s Kisses. Проте Фрідман не лише романіст, його оповідання, видані в збірках Farfrom the City of Class, Black Angels і Let’s Hear It for a Beautiful Guy, мали великий успіх у читачів, а п’єси Scuba Duba та Steambath ставилися на Бродвеї. Також він написав роман «Книга життя самотнього хлопця» та кілька кіносценаріїв. Нині живе разом із дружиною в Лонг-Айленді.

Якщо тебе відпустили, ти вільний

У віці тридцяти семи років містеру Кеслеру видалили камінь із жовчного міхура, який налякав його ледь не до смерті, і після одужання він дав зарок прожити своє життя в найкращій формі. Він записався до місцевого спортзалу Віка Тенні[162] та півроку ходив туди через день, пропустивши лише три заняття через азійський грип. Коли одне із занять прийшлося на переддень Йом-Кіпуру, найсвященнішого дня єврейського року[163], містер Кеслер, який зазвичай дотримувався важливих релігійних свят, сказав дружині: «Я вже відчуваю потребу в цих заняттях — моє тіло прямо-таки прагне їх, як наркотиків. Це як ліки, й коли я пропускаю одне заняття, то стаю дратівливим і жахливо почуваюся. І хай це найважливіше свято, я маю йти сьогодні ввечері. Це передбачено релігією: якщо ти хворий, тебе відпускають зі синагоги. Так сказано в одному із псалмів».

Місіс Кеслер була жінкою з глибокими релігійними переконаннями, але з дуже недостатньою формальною освітою. Внаслідок цього її чоловік міг попихатися нею, не вдаючись до посилань на незрозумілі релігійні документи. Оскільки він згадав псалми, можливість контраргументів виключалася, і їй залишалося тільки сказати: «Гаразд, якщо там так сказано…».

Решту дня містер Кеслер присвятив здебільшого безцільному сновиганню по дому. Чотирирічний син спитав його: «А бувають добрі пірати?». На що він відповів: «Я не налаштований розмовляти про піратів». Коли стемніло й настав час їхати до спортзалу, містер Кеслер сказав дружині: «Ну добре, в псалмах цього немає, але є десь у релігії, та й немає жодного значення, що це таке важливе свято. Якщо вже тебе відпустили, ти вільний. Це стосується і Дня Колумба[164], і Дня народження Вашингтона, а якщо япошки знову нападуть на Перл-Гарбор, то тобі теж пробачать відсутність у синагозі. І насправді це загалом особливо стосується Йом-Кіпуру».

Містер Кеслер зібрав свою спортивну сумку, й дружина провела його до машини. «Це все якось незрозуміло», сказала вона.

«Дурниці», — сказав містер Кеслер.

Він відчинив дверцята автівки. «Гаразд, я визнаю — я не дуже впевнений. Мені вже став уявлятися ескадрон старих рабинів, які шастають вулицями й записують імена євреїв, що прямують до спортзалу. Коли на залізниці пролунав свисток, мені здалося, що це баранячий ріг[165], а вітер сьогодні нагадує стогін тисяч вмираючих учасників спротиву в гетто. Але я маю поїхати — навіть якщо просто трохи потренуюся й не піду до парної лазні. Шкода, що це Йом-Кіпур, і я визнаю — це мене трохи бентежить, але якщо вже тебе відпустили, то відпустили. На Йом-Кіпур чи хоч на подвійний Йом-Кіпур».

Містер Кеслер сів за кермо, а його маленький син прокричав із вікна: «А велетень знайде тебе, якщо ти сховаєшся?».

«Є речі важливіші за велетнів», — сказав містер Кеслер, вирулюючи з під’їзної доріжки в ніч.

За п’ятнадцять хвилин він припаркувався біля спортивного залу й побіг усередину. Коли він пробігав повз біляву адміністраторку, вона гукнула йому: «А де ваша дружина?», й містер Кеслер відповів: «Вона була тут лише раз, і ви, чорт забирай, чудово знаєте, що її стегнам вже ніщо не допоможе. Навіщо питати мене про це кожного разу?».

В роздягальні він зняв свій одяг і віддав його Ріко — крихітному черговому, який висякав носа й сказав: «Я застудився, але я радий. Застуда — це добре. Хлопці ходять сюди, щоб позбутися застуди, а я радий, що вона в мене геть увесь рік. Коли в тебе застуда, ти весь час піклуєшся про себе, а це добре».

Містер Кеслер сказав: «Я ніколи нічого вам не казав раніше, бо знаю, що вас вважають таким собі чарівним старозавітним типом, але ви ідіот. Мати застуду — це недобре. Краще її не мати. Ніколи. Я хочу тут швиденько потренуватися і мерщій додому, тож у мене немає часу на ці дурниці».

Нагорі, в тренажерному залі, на підлозі у незграбній позі лежав худорлявий чоловік, неприродним рухом піднімаючи одну гантель. «Знаєте, що це? — спитав він. — Це тут найкраща вправа — для м’яза, на який ніхто не звертає уваги. Він прямо посеред руки, ось — бачите? Його функція — виштовхувати решту м’язів. На початку це не дуже сильно позначається на тілобудові, але поступово решта м’язів виступає, й ти починаєш виглядати, як горила».

«Сьогодні я не маю часу для нових вправ, — сказав містер Кеслер. — Я лише заскочив ненадовго. До того ж мені не подобається таке тіло, як у вас».

Містер Кеслер виконав кілька вправ для розігріву, а потім узяв пару легких гантелей для підкачування біцепсів. До нього підійшов гарний і дуже спітнілий широкоплечий молодий чоловік. «Уф, — сказав він, — ну й натрудився ж я! А коли мені було шістнадцять, я важив лише 110 фунтів, тож сказав собі: “Я маю виглядати ось так”. І кожного вечора, після роботи на татовій заправці, став піднімати важкі речі в нашому гаражі, аж поки й справді не став виглядати класно, а потім, пізніше, прийшов сюди. Я присягнувся, що більше ніколи не виглядатиму, як нікчема».

«Чому ви вирішили, що ця історія така захоплююча? — спитав містер Кеслер. — Я чув її тисячу разів. Гадаю, ви й мені її розповідали, і я до кінця життя не бажаю її більше чути».

«Яка муха вас укусила?» — спитав красунчик.

«Я заїхав трохи потренуватися, а не слухати якісь безглузді історії», — сказав містер Кеслер і зібрався перейти до гребного тренажера, але дорогу йому загороджував чоловік з рідким волоссям, який виконував потужні вправи альпійської гімнастики для попереку. «Чому ви не займаєтеся цим удома? — спитав містер Кеслер. — Ви ж заважаєте мені пройти. Я бачив вас тут раніше — ви ніколи не користувалися жодним знаряддям. Ви займаєтеся лише гімнастикою, і треба бути божевільним, щоб приходити сюди лише заради цього. Ви що — хизуєтеся?».

«Мені просто подобається робити це тут», — сказав чоловік і пропустив містера Кеслера до гребного тренажера. Подивившись на годинник, містер Кеслер зробив півдесятка гребків, а потім підстрибнув, вхопився за поперечину й кілька разів на ній погойдався. Сержант поліції, який ходив сюди потай у свої службові години, сказав, проходячи повз: «У вас найширші м’язи спини, і вони справді красиво виступають».

«Серйозно? — сказав містер Кеслер. — А дельтовидні вам звідти видно?».

«Шикарні, — відповів сержант. — Обидві шикарні».

«Дякую, — сказав містер Кеслер, погойдуючись на поперечині. — Я й справді тепер відчуваю, що вони виступають. Не знаю, чому, але коли ви сказали, що вони красиво виступають, це було перше, що мене потішило за цей вечір. Я сюди забіг трохи потренуватися нашвидкуруч, бо сьогодні в нас велике свято і я відчував певну провину, але тепер я, мабуть, залишуся тут ще на якийсь час. Півроку тому в мене був камінь у жовчному міхурі, і я тоді говорив усім, що коли людина хвора, то має обов’язок лише перед собою. А вже потім перед дітьми, дружиною та синагогою. Зараз мені тут добре, і я не поспішаю. Саме тут мені слід бути, і байдуже, чи це Йом-Кіпур, а чи мера вбило шматком пташиного лайна».

«Не скажу, що я встежив за всіма вашими аргументами, — сказав сержант, — але ваші м’язи справді виступають. Я скажу це будь-кому тут у залі просто в очі».

«Дякую за вашу думку», — сказав містер Кеслер, зістрибнувши з поперечини й зайнявши місце на лавці, щоб зробити кілька вправ для ніг. Лавку з ним ділив маленький темноволосий чоловічок із могутніми передпліччями.

«Вам варто попрацювати над передпліччями, — сказав чоловічок. — Ви їх так накачаєте, що навіть велика наволоч від вас тікатиме».

«Я сам велика наволоч, — сказав містер Кеслер. — Вам не видно, бо я сиджу».

«Щось я не сказав би».

«Ну й добре, — сказав містер Кеслер. — Просто вам, мабуть, варто було б розповісти цю історію якійсь маленькій наволочі».

«Я нікому її не розповідаю», — сказав чоловічок.

Попіднімавши ноги, містер Кеслер перейшов до дошки для качання преса. Там до нього підійшов чоловік із великою головою. «Ви здаєтеся страшенно знайомим. Щось із далекого минулого».

«Зі школи, — сказав містер Кеслер, підводячись і простягаючи чоловікові руку. — Тебе звуть Блок, твій батько був адвокатом».

«Бухгалтером. Але щодо Блока ти не помилився».

«Ви жили в мебльованих кімнатах, і ще щось таке пам’ятаю про тебе… Але як це ти сьогодні не в синагозі?».

«Я не дотримуюся цього, — сказав чоловік. — Ми ніколи не дотримувалися. Це моє перше заняття тут».

«А я дотримуюся, але я хворів і, гадаю, мені пробачать. Колись давно, пам’ятаю, одному старому чоловікові в храмі дозволили не поститися, бо в нього було негаразд зі шлунком. Храм був ортодоксальний, тож якщо пробачили йому, то мені й поготів пробачать. Я погано почувався певний час, але це вже позаду. А якщо людина хвора, то немає значення, чи це Йом-Кіпур, чи вони вигадають ще якийсь день, святіший за Йом-Кіпур. Якщо вже відпускають, то відпускають. Але якого біса ти тут робиш?».

«Хочу прибрати трохи навколо талії, а в плечах трохи додати».

«Згадав, — сказав містер Кеслер. — Блокхед[166]. Тебе зазвичай називали Блокхедом. Так?».

«Мені це подобається тепер не більше, ніж тоді», — сказав чоловік з великою головою.

«Звісно. Я просто хотів уточнити. Такі речі можуть справді дратувати».

Містер Кеслер зробив десять серій вправ для преса й, добряче спітнівши, спустився вниз і прийняв душ. Кабінет масажу був порожній, і містер Кеслер сказав черговому: «Я хочу зробити масаж. Плювати, що я раніше ніколи його не робив і вважав за розкіш та екстравагантність. Хочу масаж. Коли я сюди приїхав, то збирався майже одразу поїхати, але тут уже питання принципу. У нас сьогодні велике свято, дуже велике, але тебе або відпускають, або ні. Мене відпустили. Я був дуже хворий».

«Якби в мене була ліцензія на рушники, ото б я зажив! — сказав масажист, намащуючи тіло містера Кеслера. — Бо самим лише масажем стільки не заробиш».

«Як подумаю, що вони там усі сидять, схилившись, і моляться, а я тут! Але коли доводиш свою правоту, щось подекуди може виглядати дотепним».

«Якщо ви маєте хоч якийсь вплив, — продовжував масажист, — спробуйте влаштувати мені цю ліцензію. Бо на самому масажі мені не піднятися».

У спортзалі тепер лунала музика, й містер Кеслер став тихенько підспівувати мелодіям раннього Джерома Керна[167]. Сеанс масажу завершився, він підвівся зі столу, прийняв душ, а потім, одягаючись, сказав Ріко, черговому при роздягальні: «В мені все аж дзвенить. Я знав, що це треба було зробити. Наступного року я теж сидітиму, схилившись, у храмі, як усі вони, але сьогодні ввечері я вчинив правильно».

«Все, що вам треба, — це застуда», — сказав Ріко.

«Вам відома моя думка з цього приводу», — відповів містер Кеслер.

Піднявшись сходами, містер Кеслер посміхнувся білявій адміністраторці, а вона вхопилася за нього й повела в ритмі ча-ча-ча. «Я не роблю цього з дівчатами, — сказав містер Кеслер, потрапляючи в такт, — і я вже їду додому. У вас кінський хвіст, і я від нього божеволію».

«Де ваша дружина?» — спитала дівчина, раптом вибухаючи в танці сольною імпровізацією, яка вибила містера Кеслера з колії.

«Ви весь час мене про це питаєте, — сказав містер Кеслер, знову впіймавши ритм і роблячи примітивні рухи руками. — Слухайте, її стегна не мають значення. Ви не розумієте, що чоловік може закохатися в жінку зі стегнами будь-якого розміру? Де моя дружина, питаєте? Навіщо вона нам?».

«Хочете піти на танці?» — спитала дівчина.

«Я вам сказав — я не займаюся цим із дівчатами. Мені навіть не слід було дозволяти цього флірту тут у вестибюлі. Як вас звати?».

«Айріш», — відповіла дівчина.

«Айріш? Ви хочете, щоб я вас називав цим найбільш гойським іменем з усіх? Вони там зараз усі голосять і б’ють себе в груди в спокуті, а я тут із якоюсь Айріш. Але я маю спитати себе, чи краще було б, якби вас звали Інге. Я не роблю нічого поганого, а навіть якщо й роблю, то немає значення, що роблю це сьогодні ввечері. Бо людину або відпускають, або ні. Я закінчив рано, й хвилин двадцять в мене ще є».

Дівчина натягнула светр й пішла попереду містера Кеслера до його машини. Він завів мотор, і вона сказала: «Я поки що не хочу танцювати. Краще припаркуватися десь і зайнятися коханням».

«Я терпіти не можу, коли дівчина каже такі речі, — сказав містер Кеслер. — Я від цього божеволію. Послухайте, там, у спортзалі, все було добре, але тут, на вечірньому повітрі, я почуваюся трохи дивно. Немовби блукаю десь на клятому Синаї. Але мені треба просто це побороти. Я думаю, зараз позаду китайського ресторану нікого немає. Хоча все, що ми збираємося зробити, — це трохи побавитися».

Ліхтарі на парковці китайського ресторану були вимкнені, коли вони під’їхали туди, й містер Кеслер зупинив автівку, поклав голову на біляве волосся адміністраторки і вкусив її за вухо. «Ти пахнеш молодістю. Хоча… щодо цього укусу за вушко… Я просто вважаю, що поки я чесний стосовно Йом-Кіпуру, я взагалі не можу робити щось нечесне. Цей укус — то не моє. Тобто я просто роблю це. Колись давно, ще до того, як моя дружина роздалася в стегнах, ми були в карибському круїзі й вона танцювала на палубі з якимось пуерториканським рекламним агентом на прізвище Родрігес. Після цього вона дивно поводилася й пояснила мені зрештою — це тому, що він її розпалив. І я витяг із неї, як саме: вкусивши її за вухо. Я з нею цього не практикував, звісно, але мені не терпілося спробувати. Ось я і спробував».

«Ні, справді, давай кохатися», — сказала адміністраторка, притуляючись до містера Кеслера.

«Ні, лише трохи побавимося. Ти знаєш, чорт забирай, що сьогодні за вечір? О-о! Голос, який ти почула, був голосом найгіршого в світі лицеміра. Чи я доведу щось, якщо лише вишукано цілуватиму тебе в шию та плечі? Чоловіка або відпускають, або не відпускають. О господи, в тебе якась хлопчача білизна…Так, тобі личить щось на кшталт цього. Це вже занадто…» — сказав він і впав на неї.

За кілька хвилин вона сказала: «Тепер, коли я стала твоєю, я хочу, щоб ми повільно танцювали, знаючи, що я стала твоєю».

«Ти пропонуєш божевільні речі, — сказав містер Кеслер. — Я зателефоную дружині, перш ніж робити ще щось у цьому дусі».

Вони під’їхали до заправки, містер Кеслер набрав номер і сказав: «Я думав швиденько з’їздити туди й назад, але машина зламалася. Щось із диференціалом».

«Ти ж знаєш, я не розумію, що це таке, — сказала місіс Кеслер. — Це те саме, що говорити мені про щось у псалмах».

«З автосервісу мають під’їхати із якимись запчастинами». «Ти як? Тебе не бентежить те, що ти зробив?» — спитала місіс Кеслер.

«Я нічого не зробив. Всі забувають, який я був хворий. Коли людина хвора, релігія ставиться з розумінням».

Містер Кеслер повісив слухавку, й адміністраторка показала йому дорогу до місця, де можна потанцювати. Це був підвальчик під назвою «Тигр Сем», де пригощали і чорношкірих, і білих, спеціалізуючись на свинячих рульках на грилі. Вони трохи потанцювали, й адміністраторка заявила, що хоче їсти. «Я теж, — сказав містер Кеслер. — Найважче зробити перший ковток, бо я знаю, що піст завершиться лише завтра на заході сонця, але мені вже давно час припинити про це думати. Я забуваю, який я був хворий».

Адміністраторка сказала, що хоче свинячих рульок, а містер Кеслер промовив: «Зізнаюся, мені страшенно хочеться їх спробувати, але це, мабуть, найбільш некошерна річ у світі. Знову я починаю бути нудним… Але ж я буду найбезвільнішим чоловіком в Америці, якщо замовлю яєшню й скажу їм, щоб рульок не подавали. Я хочу рульок!».

Після їжі містер Кеслер замовляв подвійні порції бурбону доти, доки не сповз зі стільця на вкриту тирсою підлогу.

«Я проґавив момент, коли треба було зупинитися. Залишається сподіватися, що я не порину в сентиментальність і не побіжу до синагоги. Бо саме тепер в мене починає розриватися душа за кожним євреєм, який колись ходив, згорбившись, і плакав над молитовником. Це просто те, що мені доводилося спостерігати, хоча найкраще, що мене вилікувало б від цього, — якби сюди випадково зарулила якась старезна єврейка-біженка. Лише в цьому випадку я не кинувся б до неї з обіймами й поцілунками та вибаченнями за всі злочини світу. І на цьому все й скінчилося б, і я довів би, по-перше, що я був хворий, по-друге — що коли ти хворий, тебе відпускають, і по-третє — коли тебе відпускають, ти справді вільний».

Молодий негр із балетною грацією підійшов, схилився над містером Кеслером у тирсі й сказав: «Я Бен, мені хотілося б станцювати меренге[168] з вашою чарівною білявою супутницею. З вашого дозволу».

Містер Кеслер дав згоду й залишився в тирсі, поки ці двоє ретельно й примітивно відтворювали таїтянський ритм. На стільцях над містером Кеслером сиділи двоє чорношкірих музикантів. Один із них подав йому черговий подвійний бурбон і сказав: «Типу щасливого Йом-Кіпуру, хлопче».

«Я не можу підвестися на ноги, — сказав містер Кеслер. — Ви думаєте, що це дотепно, щось на зразок джазменської хохми, але так вже вийшло, що я єврей. Мені слід було б вам ременю всипати, але справа в тому, що навіть жарти не повинні мене турбувати, якщо мене відпустили зі свята. Якби я роздратувався й відлупцював вас, то показав би, що насправді я сам себе не відпустив».

Один із музикантів під регіт іншого помахав перед носом містера Кеслера туалетним дезодорантом.

«Я не знаю, до чого це тут, — сказав містер Кеслер, — але я не збираюся дратуватися чи впадати в сентиментальність».

Негр на ім’я Бен повернувся назад, тримаючи руку довкола талії адміністраторки, й сказав: «А ви не хочете поїхати до мене на квартиру? Я сьогодні вечірку влаштовую і впевнений — вам сподобається інтер’єр Бенні».

Обидва музиканти винесли містера Кеслера до кабріолета «санбім» і поклали його на підлогу ззаду, а самі протиснулися на сидіння. Адміністраторка сіла поряд із Беном, і вони рушили до Гарлема. Музиканти продовжували тицяти дезодорантом містеру Кеслеру в обличчя. «У вас, мабуть, є на це якась причина», сказав він з підлоги, поки вони реготали в нічному повітрі й притискали йому дезодорант до носа.

Коли автівка зупинилася, містер Кеслер сказав: «Я вже можу йти», — і пошкандибав за всією компанією по сходинках, що вели до розкішного особняка. Бен постукав — двічі легко й один раз міцно, — і двері швидко відчинив могутній блідошкірий чолов’яга в балетному трико, за яким виднілася величезна кімната, розділена навпіл пурпуровою завісою. Вона була оформлена в стилі печери, з африканськими статуетками на полицях упереміш із фотографіями передвиборчої кампанії губернатора Гаррімана[169]. На стіні миготів фільм, присвячений балетній техніці Марти Грем[170], і сорок чи п’ятдесят чорношкіро-білих пар у трико стояли й дивилися його в сутінках цієї кімнати — дехто повторював балетні пози за танцівниками з фільму. Бен видав трико новоприбулим і відвів їх за пурпурову завісу, щоб вони переодягнулися. Там на дивані у вигляді величезного англійського маффіна сидів чоловік у шовковому халаті й читав «Популярну механіку». Бен представив його містеру Кеслеру та адміністраторці як Тура, свого співмешканця й знаменитого антрополога. «Навіщо мені вдягати трико? — спитав містер Кеслер, поки адміністраторка та чорношкірі музиканти влазили у свої трико під поглядом антрополога. — Хоча… моє нове тіло від Віка Танні точно виглядатиме в ньому непогано». Коли він переодягнувся, з іншого боку завіси почалася якась шарпанина. Фільм раптово зупинився на кадрі з Мартою Грем, що поклала ногу на балетний станок. Кілька пар верещали. На підлозі лежав офіцер поліції, і Бен сказав містеру Кеслеру: «Бери його за ноги. Він сюди прийшов і перечепився, треба його витягти звідси».

«Я ніколи не скоював злочинів», — сказав містер Кеслер, підтягнувши своє трико й узявшись за ноги полісмена. На нагрудній кишені офіцера було щось вологе, кольору вина. «Що ви маєте на увазі — перечепився? Я не хочу його нести, якщо він перечепився». Хитаючись, вони спустилися сходами, пройшли в темряві кілька кварталів і нарешті прилаштували тіло офіцера біля сміттєвого баку.

«Не знаю, чи це нормально — залишити його біля смітника, — сказав містер Кеслер. — Це єдиний вчинок, про який я шкодую цього вечора. Не тому, що саме цього вечора, а тому, що я не хотів би цього робити будь-якого вечора. Але якщо мені вже взагалі судилося це зробити, то я радий, що це сталося сьогодні. Навіщо мені хвилюватися, що я зробив це на Йом-Кіпур? Хвилюватися через такий вчинок загалом — це я можу зрозуміти, але не через те, що це саме сьогодні. Адже вважається, що мене відпустили».

Вони повернулися на вечірку. Фільм уже завершився, й пари шалено танцювали в темряві під ансамбль із трьох чоловік, кожен із яких бив у бонго[171], вигукуючи ритмічну пісню, де єдиними словами були «Ми — ансамбль бонго», повторювані багато разів. Один із чорношкірих музикантів вклав тонку цигарку містеру Кеслеру до рота й запалив її. «Гей, стривайте, — сказав містер Кеслер. — Я знаю, що це за цигарка. Можливо, мене завжди тягнуло спробувати курнути таку, але це єдине, чого я точно не збираюся робити сьогодні. Не тому, що саме сьогодні. Якби це був звичайний вечір, я би опирався ще більше. Насправді причина того, що я її не виплюнув одразу, полягає ось у чому: я хочу показати, що не боюся Йом-Кіпуру. І вона вже діє».

Містер Кеслер мирно всівся посеред надушених, танцюючих, шалених ніг. «В мене загострилися почуття. Я немовби бачу те, що має статися». Він помітив, як завіса на мить розійшлася. На англійському маффіні стояла, тримаючи пурпурний халат антрополога, як плащ тореадора, білява адміністраторка, вже гола. Знаменитий швед нападав не неї, приставивши до вух пальці й удаючи бика. Чорношкіра дівчина з товстими губами нахилилася й притиснула голову містера Кеслера до свого приголомшливого бюсту, протримавши її там, як здалося його загостреним почуттям, цілу вічність, а потім з’явився Бен — виконавши серію стрибків із «Вестсайдської історії», він кокетливо поплескав містера Кеслера під підборіддям і поцілував його вологими губами у вухо. Містер Кеслер підвівся на коліна й вигукнув: «J’ACCUSE[172]! Ні, це не те. Я мав на увазі — МЕНЕ ВІДПУСТИЛИ, МЕНЕ ВІДПУСТИЛИ[173]!». Але його ніхто не слухав, і він упав, знепритомнівши.

Отямився містер Кеслер у той момент, коли Бен і двоє чорношкірих музикантів прилаштовували його за кермо його власної автівки. Бен ляснув біляву адміністраторку по сідницях, і вона втиснулася в машину поруч із містером Кеслером.

«Ми отримали страшенне задоволення від вашої компанії», — сказав Бен, а музиканти прокричали: «Сподіваємося, вам сподобався декор і культурна програма від "Ліги плюща[174]!».

«Котра година?» — спитав містер Кеслер дівчину, коли негри поїхали.

«Майже ранок», — відповіла адміністраторка.

«Що ж, принаймні їх там уже немає», — сказав містер Кеслер.

«Кого й де немає?».

«Євреїв — у синагозі».

«Я хочу познайомити тебе з моїми братами, — сказала дівчина. — Може, пропустимо по пивку, поки не зійшло сонце».

«Свято ще триває, але найважливіша частина вже позаду», — сказав містер Кеслер. — А сьогодні ввечері вже все буде позаду».

Адміністраторка показала містеру Кеслеру дорогу до свого білого каркасного будинку. «Я два роки тому розлучилася», — повідомила вона. — Тепер живу з двома братами. Вони до біса кумедні, мені пощастило, що вони в мене є».

Коли вони дісталися будинку, вже розвиднювалось. Адміністраторка познайомила містера Кеслера з братами — обидва були високі й конопаті. Старший брат приніс усім по бляшанці пива, й коли вони з ним упоралися, став відкривати ящик із грейпфрутами. «Це наш менеджер з продажу прислав з Півдня, — сказав він. — Хіба не розкіш?». Він узяв один грейпфрут і покотив його молодшому братові, який прийняв його, як бейсбольний м’яч, і кинув назад. «Зловив прямо як Томмі Генріх[175]», — задоволено сказав старший і знову покотив грейпфрут молодшому. Той узяв його, трохи підстрибнув і ще раз кинув назад. «Гей, а це просто як Джонні Логан, — сказав старший брат. Він втретє покотив грейпфрут і, отримавши його назад, сказав: — «А це був Марті Маріон».

«Або Філ Вайнтрауб-“Незграба[176]”», — сказав містер Кеслер.

Брати на мить зупинилися, а потім старший знову покотив грейпфрут. «Джордж Стірнвайс, — вигукнув він, коли брат кинув його назад. Знову покотив і знову отримав назад. — Точно як Боббі Річардсон», — сказав він.

«Або Філ Вайнтрауб-“Незграба”», — сказав містер Кеслер.

«Хто це такий?» — спитав старший брат.

«Ну все, годі!» — сказав містер Кеслер. Він підвівся, стиснувши кулаки, й рушив до старшого брата. — Тобі не треба було цього казати», — промовив містер Кеслер.

«Я нічого й не говорив», — відповів хлопець.

«Говорив, говорив, — сказав містер Кеслер крізь зуби. — Може, я й поїхав до “Віка Танні” та переспав із дівчиною на ім’я Айріш, і напився, і їв свинячі рульки на грилі. Може, я й ховав мертвого копа, курив марихуану і пішов на божевільну вечірку, де мене поцілував чорношкірий балерун-гей. Але пробачати таке я не збираюся».

Він налетів на старшого брата, збив його з ніг і вчепився в його вухо: «Він був призначеним хітером[177] і грав чотири роки в “Гігантах” на початку сорокових, і зав’янув, коли гравці основного складу вийшли з ладу, І ЖОДНОМУ СУЧОМУ СИНУ Я НЕ ДОЗВОЛЮ СКАЗАТИ ЩОСЬ ПРО БІДНОГО ФІЛА ВАЙНТРАУБА-“НЕЗГРАБУ” НА ЙОМ-КІПУР!».

Молодший брат і дівчина навалилися на містера Кеслера й зрештою відтягли його, але маленький клаптик вуха йому таки вдалося відірвати. Після цього містер Кеслер підтягнув трико й, схлипуючи, вийшов у двері.

«Може, мене й відпустили, — долинув до них його голос із ранкової тиші, — але я був не такий вже й вільний».

Переклад Наталі Комарової