Американська єврейська проза. Століття оповідань

Мішель Герман народилася в Брукліні, навчалася в Бруклінському коледжі та на Айовському письменницькому семінарі, де отримала стипендію Джеймса Міченера. Її оповідання з’являлися в таких журналах, як North American Review і Story Quarterly, а також в антології Twenty under Thirty. Оповідання «Ауслендер» включено до її нової збірки A New and Glorious Life. За роман Missing Герман отримала Премію ім. Гарольда Рібалова в номінації «єврейська проза». Він увійшов у десятку найкращих книжок 1990 року за оцінкою видання Voice Literary Supplement. Мішель Герман є стипендіатом Національної фундації мистецтв і Ради з питань мистецтв штату Огайо. Зараз вона доцент кафедри англійської мови в рамках магістерської програми мистецтв в Університеті штату Огайо. Живе в Колумбусі з чоловіком і донькою.

Ауслендер

Спочатку перекладачка Ауслендер відчувала задоволення. Цілу хвилину вона здивовано слухала, аж поки додзвонювач (румун, як вона здогадалася за першими словами його похвали) не зробив паузу, щоб набрати повітря, давши їй можливість подякувати.

«Ні-ні, — сказав він. — Це я маю дякувати вам та ще й вибачитися за те, що турбую вас удома. Звісно, я розумів, що це вкрай безцеремонно, і зізнаюся — довго вагався, перш ніж зателефонувати. І все ж таки не зміг утриматися. Коли я прочитав інформацію про авторів і виявив, що ви “живете та працюєте в Нью-Йорку”, то сприйняв це як величезну удачу. Маю сказати — я був здивований, що ваш номер так легко отримати у довідковій».

Ауслендер розсміялася. «Я ніколи не вважала за потрібне тримати свій номер у секреті. Я, власне, не з тієї категорії, щоб на мене напосідали зі своїми дзвінками захоплені читачі».

«Ви надто скромні, — сказав румун. Він говорив хриплим голосом, але з певного делікатністю, немовби пошепки. — Ваше есе — це справді щось! Така проникливість! Ваше розуміння процесу перекладу поезії — воно повне, абсолютне».

«Це дуже люб’язно з вашого боку», — сказала Ауслендер. Вона починала тремтіти — дзвінок заскочив її тієї миті, коли вона збиралася зануритися в ванну, й вона пошкодувала, що не прихопила рушника, коли побігла до телефону.

«Запевняю вас — це не люб’язність, — заперечив румун. — Ваша праця дуже сильно мене вразила. Адже так важко писати про такі речі з майстерністю, чарівністю, не кажучи вже про розумність. Мені здається, що ви самі є поеткою».

«Ні, насправді ні, — сказала Ауслендер. В неї вже почали стукотіти зуби. — Ви не можете зачекати хвилинку?». Вона поклала слухавку й перелізла через ліжко, щоб зачинити вікно. По той бік маленького подвір’я за кухонним столом, поклавши на нього руку, самотньо сидів чоловік. Він подивився вгору, на Ауслендер, і вона якусь мить теж дивилася на нього, аж поки не згадала, що вона гола. Вона смикнула за мотузку, спускаючи бамбукову шторку, й помітила, що чоловік підняв руку в повільному, невиразному вітанні.

«О, я, мабуть, вас від чогось відриваю?» — сказав румун, коли вона повернулася до телефону.

«Ні-ні, — Ауслендер притиснула слухавку плечем, риючись у купі одягу на підлозі. Видобула фланелеву сорочку й натягнула її на себе. — Насправді дуже мило з вашого боку, що ви зателефонували».

«Мило з мого боку? Ні, аж ніяк, — він ледь не задихався. — Ваше есе — надзвичайне. Просто блискуче, я би сказав».

«Бог мій», — сказала Ауслендер. Вона сиділа на ліжку, зануривши ноги в безладну купу сорочок, джинсів і светрів.

«Чудова робота. Глибока. Я не перебільшую».

Вона почала відчувати ніяковість. «Ви надто люб’язні, — пробурмотіла вона й швидко, не чекаючи на нові заперечення, додала — Скажіть, а як ви натрапили на це есе?».

«О! — він засміявся напруженим, пронизливим сміхом. — Я читаю все. Все. Я не вилажу із зали періодики в бібліотеці. Я стежу за всім. Щоквартальники, наукові часописи — мене все захоплює, надзвичайно. І зізнаюся також, що особливо мене цікавить переклад».

«Це, мабуть, університетська бібліотека?».

«Господи! Як нечемно з мого боку!». Почувся глухий удар, і Ауслендер здогадалася, що він стукнув себе кулаком по чолу. «Я дуже вибачаюся — я не представився належним чином. Мене звуть Петру Віореску. Я студент — студент-магістрант Колумбійського університету».

Ауслендер посміхнулася в телефон. Вона мала рацію: румун. «Що ж, містере Віореску, я вдячна вам за компліменти. Було дуже люб’язно з вашого боку зателефонувати мені».

Відповіддю на це була тиша. Ауслендер почекала, але співбесідник продовжував мовчати. Вона вже почала відчувати незручність, коли він відкашлявся й ще більш тихим голосом сказав: «Міс Ауслендер, я аж ніяк не хочу здатися агресивним, але чи можливо… чи можемо ми зустрітися?».

«Зустрітися?».

«Так. Розумієте, я маю на увазі робочу зустріч. Або краще сказати — зустріч для обговорення можливості… можливості роботи. — Він говорив швидко, з якоюсь нервовою ноткою в голосі. — У своєму есе ви пишете про проблеми перекладу деяких зразків досить розпливчастої, асоціативної поезії, написаної романськими мовами, — про необхідний для такої роботи легкий, шанобливий дотик».

«Так», — сказала Ауслендер, цього разу обережно.

«У вас цей дотик є, звичайно».

«Сподіваюся», — сказала вона.

«Ви навіть згадали — окремо згадали — певне число сучасних румунських поетів. Для мене це було величезною несподіванкою і приємністю. Я маю додати, що я сам румун».

«Так».

«У вашій біографічній довідці є інформація, що ви вільно володієте дев’ятьма мовами. На підставі ваших зауважень у другому виданні есе я припускаю, що однією з них є моя мова».

«Ваше припущення є слушним».

«І вам відомо чимало румунської поезії».

«Чимало? Не знаю, містере Віореску».

«Я вам уже трохи набрид, так? — він знову вичавив із себе свій дивний сміх. — Будь ласка, потерпіть мене ще хвилинку. Ви вже перекладали щось із румунської?».

Ну звісно, подумала Ауслендер, своєю чергою тихо ляснувши себе по чолу. Поет! «Щось перекладала», — відповіла вона. Ще один студент-поет. Найімовірніше — дуже поганий. Не публікувався — це самозрозуміло. Вона зітхнула. Марнославство! Лише воно не дозволило їй зрозуміти все це раніше.

«Я так і думав. Я був би вкрай вдячний вам, якби ви погодилися зустрітися зі мною, щоб обговорити один проект, який я задумав».

«Боюся, що я дуже зайнята», — сказала Ауслендер.

«Повірте, я не відберу у вас багато часу. Може, півгодини, не більше».

«Так, добре, але боюся, що навіть стільки не зможу викроїти».

«Будь ласка, — сказав він. — Можливо, вистачить і десяти-п’ятнадцяти хвилин».

Вона роздратувалася: «Ви, сподіваюся, розумієте, що навіть не згадали про характер цього проекту».

«О, зараз це неможливо». І тут вона помітила, що він справді розмовляє пошепки. Завжди якийсь театр із цими поетами! «Не те щоб я робив із цього якусь таємницю, повірте, — продовжував він. — Я просто не можу зараз вільно говорити. Але якби ви змогли приділити мені кілька хвилин…».

«Мені шкода», — сказала вона.

«Будь ласка!».

Вона почула в цьому благанні не те щоб відчай — це було не зовсім так. Але безперечно, подумала вона, було в ньому щось близьке до цього. Розпач? О, дурниці, сказала вона собі. Фантазії. Надто багато любовних романів вона вичитувала останнім часом. Разом із цією думкою раптово виникло гостре відчуття жалю до себе. Вона збрехала, коли послалася на зайнятість. З початку осені в неї не було справжньої роботи, їй доводилось перебиватися роботою позаштатного коректора — каторжною, нудною: романи про кохання, науково-популярна література, посібники з догляду за кімнатними рослинами, біографії рок-зірок… Але все це, звісно, було неважливо. Незалежно від своєї зайнятості вона мала повне право сказати «ні». Вона й раніше відповідала відмовою на такі прохання, безліч разів. На ті зворушливі листи, що пересилалися їй редакціями часописів або видавцями й містили прохання до неї перекласти рукопис «у розрахунку на можливу вигоду» (ці молоді поети писали листи, схожі на оголошення в Writers’ Market[268]!), вона завжди відповідала без щонайменших труднощів. Але, звичайно, написати коротку записку з вибаченнями легше, ніж ввічливо збутися когось по телефону. І все ж таки тут треба було сказати «ні», і сказати так твердо, щоб стало ясно — обговорення завершено.

Віореску знову замовк. Певна маніпуляція. Ауслендер похмуро розмірковувала. Він намагається викликати в неї відчуття провини. А за що вона має відчувати себе винною? Хіба її чуйність є загальним надбанням? Що він собі думає? Що есе, опубліковане в часописі «Метафраза», робить із неї знаменитість, яка може займатися доброчинністю?

«Я гадаю, що ваш намір — спробувати переконати мене зробити переклад якогось рукопису, — сказала вона. — По-перше, мушу вам сказати, що мої послуги коштують досить дорого. Крім того, ви прочитали лише одне-єдине есе, присвячене методам перекладу, й на його підставі ви не можете зробити жодних висновків щодо моїх перекладацьких здібностей».

«Навпаки, — сказав він. — Я прочитав дві перекладені вами книжки, одну з італійської, другу з португальської, а також феноменальну добірку поезій в одному щоквартальнику, перекладену з німецької. Вибачте, що не згадав про це раніше. Виправдатися можу лише тим, що побоювався ваших запитань про мої мотиви, про щирість моїх похвал. Стільки лестощів, ви ж розумієте… Але запевняю вас — я абсолютно щирий. Мої розвідки були не такими ретельними й вичерпними, як могли би бути, — адже мій час обмежений через моє власне навчання, розумієте… Але я впевнений, що побачив достатньо ваших робіт, аби переконатися, що це найвищий рівень. Я дуже добре знаю, що найчудовіший вірш може втратити всю свою чарівність в руках недолугого перекладача. А всі без винятку ваші роботи, які я прочитав, були найвищого ґатунку».

Ауслендер, ошелешена, роздратовано обсмикнула пошарпану манжету своєї сорочки.

«І я, звичайно, сподіваюся заплатити вам стільки, скільки ви звикли отримувати. Мене навряд чи можна назвати заможним — я ж студент. “Незалежно-бідний” — так би я схарактеризував своє фінансове становище. (І знову цей дивний смішок). Але це для мене, безперечно, важлива річ, це не розкіш».

Ауслендер все ще не могла придумати, що сказати. Вона подивилася навколо, на безлад у своїй спальні — крихітному квадраті, захаращеному одягом, паперами та книжками, складеними в ризиковані вежі; потім через двері — на кухню, де стояла на своїх присадкуватих левових лапах наповнена ванна. Вода, мабуть, вже геть холодна.

«Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я зустрінуся з вами. Але лише на півгодини, не більше. Це зрозуміло?». Навіть вимовляючи ці застережні слова, вона почувалася незручно, їй було соромно за себе. Але він не образився. «Чудово, — сказав він. — Чудово». Вона приготувалася почути радісні вигуки, але в його голосі не відчувалося ні тріумфу, ні полегшення — здавалося, він на щось відволікся, голос пролунав якось віддалено. Ауслендер раптом чітко уявила собі, як він думає: «Так, це владнали. Тепер до іншого».

Вони домовилися про час і місце, й Ауслендер (із полегшенням від завершення розмови) поклала слухавку й пішла на кухню. Вода у ванні і справді геть охолола. Випустивши трохи води й дивлячись, як із крана струмить і парує новий гарячий потік, вона вирішила викинути румуна з голови. Тональність бесіди залишила в неї якесь тривожне відчуття, але з цим уже нічого не можна було зробити. Досить скоро стане ясно, у що вона вплуталася. Вона, поза сумнівом, пошкодує, це і так вже зрозуміло, їй здавалося, що вона завжди вплутується в щось таке, про що потім напевно шкодуватиме.

Правду кажучи, у свої тридцять чотири роки Ауслендер не мала серйозних підстав скаржитися на своє життя. Попри всі її дрібні прорахунки, всі швидкоплинні похибки в судженнях, які лише доводили їй, що треба більше прислуховуватися до власної інтуїції, в її житті зрештою не було нічого такого, що справді порушувало б ту сталу рівновагу, якої вона досягла. Вона вже десять років мешкала в тій самій квартирці в Грінвіч-Вілліджі, мала кілька друзів, яким довіряла і які не надмірно претендували на її час або настрій; вона мала роботу, яка їй подобалася і в якій вона досягла чималих успіхів. Ця робота, зокрема, була для неї справжнім джерелом задоволення; і однак це була не та робота, якою вона збиралася займатися. Вона починала як поетка, причому, як сама вважала, поетка непогана. Незважаючи на це, вже в перший рік навчання в коледжі вона знала, що ніколи не стане дуже гарною поеткою. Навіть тоді вона вже могла сказати, в чому відмінність між справжніми поетами й тими, хто лише грається в це заради розваги. Поезія як самоаналіз чи катарсис була не для неї (не досить для неї), і, знаючи, що вона ніколи не стане однією зі справжніх поетів, Ауслендер відмовилася від цього без особливого жалю.

Рішення зробити кар’єру, ставши перекладачем творчості інших, кращих поетів, прийшло майже само собою: вона виявила, що рухалася в цьому напрямку постійно, протягом років, немовби навмисно. Ще в п’ятому класі помітила, що їй легко даються мови: уроки івриту, на яких наполягав батько, були дитячою забавою, задоволенням; їдишем, яким розмовляли вдома, вона сама навчилася читати й писати. У сьомому, восьмому, дев’ятому класах вона вивчила французьку, поглинаючи довгі переліки слів так, немов жадала цього всю свою юність. У тому віці вона сприймала це як належне, й лише пізніше дізналася, що хист до мов вважається талантом, особливим даром. Коли їй виповнилося шістнадцять, вона вже цілком вільно володіла французькою, івритом, їдишем та іспанською. У вісімнадцять додала до них німецьку та італійську, а на момент закінчення школи опанувала ще й португальську, румунську й російську. Вона усвідомлювала, що рішення стати перекладачкою було певним компромісом між прагненнями та обдарованістю, але цей компроміс її задовольняв.

Вона знала свої межі. Це, вважала Ауслендер, було її найкращою рисою. Вона не мала ілюзій щодо себе й тому не розчаровувалася в собі. Завжди знала, як має поводитися. Наприклад, усвідомлювала, що не є красунею, але була задоволена своєю зовнішністю — безперечно, непоганою («для моїх цілей», сказала вона колишньому коханцю, художнику, який цікавився вголос, чи вона колись сумувала через те, що не належить до «більш шаблонного типу жіночої привабливості»). Коли вона докладала хоча б трохи зусиль, то виглядала цілком привабливо — одягнена охайно, хоч і ексцентрично, солідна, «непохитна циганка», за словами художника. Її неслухняне чорне волосся та брови, широке чоло та видатний ніс, її гарна постава (на ній, разом із уроками івриту, наполягав батько) — все це справляло враження. Фігура в неї, як сказав їй інший колишній коханець, була як у російської селянки. Він мав на увазі її сильні ноги та широкі плечі і стегна. Така точка зору їй сподобалася (хоча сам чоловік зрештою — ні: він був біохіміком, і йому дуже бракувало фантазії — його незворушність, яку вона спочатку сприймала як чарівний спокій, вже за кілька місяців стала її гнітити). Вона знала, що належить до того типу жінок, про яких інші жінки кажуть чоловікам: «Вона справді дуже вражає, тобі не здається?». А чоловіки знизують плечима і погоджуються, навіть не поглянувши на неї як слід, просто щоб не сперечатися. І все ж таки існував певний різновид чоловіків, здатних оцінити саме її особливу привабливість. Це були чоловіки, переважно старші за неї років на десять, розумні та добропорядні, зі схильністю до сумних роздумів і навіть до похмурості, з кмітливістю, що зводилася нанівець самокритичністю. В будь-якому разі Ауслендер не була «на продаж». Вона не мала бажання конкурувати зі стрункими та жвавими білявими або ефектними чорнявими красунями, які, мов яскраві стрічки, були вплетені в міську юрбу — сліпучо гарненькі й вічно нудьгуючі та самотні. Ауслендер спостерігала за ними на презентаціях книжок і вечірках, у кав’ярнях, ресторанах і барах Вілліджа й підслуховувала їхні розмови зі слабкою цікавістю: йшлося про певне полювання, вона звідусіль чула про брак пристойних чоловіків. Сама Ауслендер не була самотньою й ніколи не нудьгувала. Їй подобалося, щоб поруч був чоловік, і нерідко так і було, але найзручніше їй було самій, і вона відчувала дискомфорт, коли той чи інший чоловік починав брати надто активну участь у її справах. Її дратувало, коли чоловік (хоч би і коханий) нишпорив у її речах, гримів посудом у шафках, рився у її книжках, варив макарони на її кухні, сідав у її робоче крісло.

Бойфренди Ауслендер (це слово здавалося їй смішним, коли йшлося про чоловіків за сорок років, хоча самим їм воно, схоже, подобалося) завжди починали з висловлення захоплення її «незалежністю» та «самодостатністю». Пізніше вони звинувачували її у «страху перед зобов’язаннями», «манії незалежності». Її останній роман, із поетом на прізвище Фаррел (дуже добрий поет, чия творчість викликала в неї справжнє захоплення, і поки що перший і єдиний поет, з яким у неї були подібні стосунки), тривав майже рік і зрештою розчинився в низці ущипливих перепалок: він називав її негнучкою й холодною, вона його — інфантильним і хворобливо залежним. Все завершилося тим, що вона переспала з одним молодим романістом, якого зустріла в Єврейському культурному центрі на 92-й вулиці, і легковажно дозволила Фаррелу дізнатися про це. Той напився і став оскаженіло кричати на неї і молотити кулаками по холодильнику та ванні, а потім жбурнув пляшку з шампунем у кімнату; пластик луснув, і блідо-помаранчеві бризки заляпали стіни. З німим подивом, затамувавши подих від страху, вона дивилася, як він у шаленстві, зі звірячим ревом гасає її кухнею. Врешті-решт вона залишила квартиру, грюкнувши дверима, а коли за півтори години повернулася, він спав на підлозі її спальні, згорнувшись равликом серед її одягу. Всю ніч вона протремтіла без сну за своїм робочим столом, а вранці, прокинувшись, він лише кивнув їй, сказав «Ну, гаразд» і пішов.

Відтоді вона його не бачила (минуло вже п’ять тижнів) і виявила, що скучила за ним. Це вже само по собі було неприємно. Якщо він пішов, то нехай — туди й дорога. Вона прагнула ясності, двозначність її дратувала. Вони не підходять одне одному, говорила вона собі. Фаррел такий вибагливий, і чого він, зрештою, від неї хоче? Щоб вона була не такою, як вона є? Він потребував постійної уваги, а вона не могла йому її дати. Проте не можна було знехтувати тим фактом, що він їй подобався. Навіть більше, ніж подобався, — вона кохала його сильніше, ніж будь-кого за багато років, можливо, навіть за все життя. Вона не могла навіть точно сказати, навіщо переспала з тим молодим письменником — хіба що тому, що мала відчуття, немовби задихається. Їй треба було якось вирватися, якось усе перетрусити. Але все ж таки від спілкування з Фаррелом вона отримувала чимале задоволення, поки не почалися їхні бойовища. Цей цикл задоволення й незадоволення повторювався знову й знову. Подекуди Ауслендер мимоволі замислювалася: чи не обирає вона просто не тих чоловіків? Якщо послухати інших жінок, більшість чоловіків бояться залежності. Її подруга Делія, драматургиня, зізнавалася їй, що чоловік, з яким вона зустрічається останні два роки, постійно скаржиться, що відчуває себе в пастці. «Він каже, що хоче бути разом, а потім визнає, що сама ідея спільного життя вселяє в нього жах», розповідала вона Ауслендер. Чому ж тоді чоловіки, яких зустрічала Ауслендер, схоже, тільки і мріяли зв’язати свою долю з нею? Делія сміялася: «О, звісно. Тобі треба коли-небудь спіймати одного з них на слові. Ти й не стямишся, як він буде вже за дверима. Ось, наприклад, Фаррел. Ти думаєш, він знатиме, що з тобою робити, якщо отримає тебе? Та він перелякається до смерті».

Ауслендер не була в цьому так упевнена. Хоча тепер це не мало значення. Фаррел — це вона точно знала — зійшов зі сцени назавжди. Вони кілька разів розмовляли по телефону, але він усе ще злився на неї, а під час останньої розмови (він подзвонив їй, п’яний, посеред ночі) назвав її «холодною, непіддатливою сучкою».

Саме про Фаррела думала Ауслендер, готуючись до зустрічі з Петру Віореску. Не можна сказати, що вона уявляла собі романтичні стосунки із цим румуном. Вона збиралася прочитати кілька його віршів, м’яко сказати йому, що не зможе їх перекласти, й вони більше ніколи не зустрінуться. Просто вперше за більш ніж місяць вона одягалася й чепурилася в усвідомленні того, що йде на побачення з чоловіком. З моменту розриву з Фаррелом вона уникала людей й лише зрідка бачилася з подругами — Делією, Марго чи Кетлін (всі вони жили поблизу) — за ланчем або кавою. З тієї ночі вона не відвідувала навіть зустрічей з письменниками, не ходила до театру чи кіно. Зараз їй спало на думку, що вона ніби ховається. Ховається від чого? — запитувала вона сама себе з подивом. Боїться, що Фаррел підкрадеться до неї ззаду на вулиці чи в театрі? А якщо й так? Що за проблема?

Вона роздратовано відігнала від себе цю думку й відступила на кілька кроків від великого дзеркала за дверима спальні, оцінюючи свій вигляд. На її обличчі з’явилася гримаса. Ну й привид! Він крутився в дзеркалі, щось струшуючи, обсмикуючи, поправляючи. Є щось принизливе, подумала Ауслендер, в такій турботі про свій вигляд. Але це було неуникно. Вона закинула голову, подивилася на себе скоса. Все було в порядку. Вона вирішила, що буде розумно мати трохи суворий вигляд, тож у сірих вельветових брюках і чорному светрі, у чоботах, без прикрас, без шалика, з волоссям, заплетеним у довгу косу, сподівалася справити саме такий ефект. Кивнувши сама собі, вона залишила кімнату, схопила своє довге пальто й рукавички й вийшла з квартири. Тепер вона навіть дивилася на це побачення як на невеличку розвагу.

У кав’ярні «Павич» вона впізнала його одразу — у нього був нездоровий, захлялий вигляд молодого поета (років тридцяти п’яти, здалося їй, — трохи старший, ніж вона очікувала) та стандартне вбрання студента магістратури: сорочка з краваткою, вельветовий піджак і джинси. Він був дуже маленьким. Кинувши на нього погляд від дверей, вона вирахувала, що він приблизно її зросту — поза сумнівом, не вищий за п’ять футів шість дюймів[269]. Він сидів із цигаркою за одним із круглих столиків у передній частині кав’ярні й постукував ложечкою по кружці з кавою. Ауслендер увійшла, енергійно розмахуючи полами пальта й складаючи разом свої рукавички, коса летіла за нею. Вона підійшла прямо до його столика й простягнула руку: «Містер Віореску?». Він стрепенувся і підвівся так стрімко, що кружка брязкнула об цукорницю. «А, міс Ауслендер?».

Ауслендер кивнула й сіла навпроти нього. У нього був сторожкий, напружено-розумний погляд — майже тваринна чутливість, подумала вона.

«Ви молодше, ніж я думав», — сказав він. Самовладання, схоже, повернулося до нього. Він оцінював її досить холоднокровно.

Вона хотіла сказати: «А ви — старше та менше на зріст», але тільки кивнула.

«Не знаю, чому, але я уявляв вас старшою — років п’ятдесяти». Він усміхнувся й відкинувся на стільці назад, схрестивши руки на грудях. Його посмішка збентежила її і навела на думку, що ця зустріч, напевно, не буде для неї приємною. «Хочете капучино? Чи, може, еспресо?».

«Дякую. Американо». Вона вирішила не знімати пальта — так вона дасть зрозуміти, що збирається дотримуватися зазначеного нею півгодинного ліміту. Віореску продовжував посміхатися їй, і вона відчула полегшення, коли офіціантка нарешті підійшла прийняти в неї замовлення.

Вони сиділи мовчки, поки не принесли каву. Тоді румун нахилився вперед і поклав руки на стіл. «Я знаю, що ви зайняті, тож одразу перейду до справи. Чи цікаво було б вам взятися за переклад творів одного поета, який є, запевняю вас, абсолютно блискучим, надзвичайним талантом і який ніколи не публікувався англійською мовою?».

Ауслендер підняла брови. «Я бачу, ви не поділяєте думки, що скромність прикрашає людину».

«Скромність?». Якусь мить він дивився на неї спантеличено. Потім раптово розсміявся. «О, так, це дуже добре, дуже добре». Ауслендер, теж спантеличена, не знала, що сказати.

«Я дуже вибачаюся — я мав це зрозуміти. Ви, звичайно, подумали, що поет — це я. Так, я зробив би такий самий висновок».

Він знову посміхнувся. «Але ж господи — уявити мене поетом! Це заповітна мрія, звісно, але без щонайменшого проблиску надії». Він похитав головою. «Ні-ні, послухайте. Я кажу про свою дружину. Поетку Теодору Віореску».

«Так ви не поет?».

«Аж ніяк». Він прибрав руки зі столу й підняв їх долонями вгору. «Взагалі-то в мене немає жодного хисту в цій сфері. Я хотів спробувати перекласти якісь вірші дружини. Думав, що впораюся. Але зрозумів, що для такої роботи потрібен поет або — ви казали, що ви самі не є поеткою, — людина з досить видатним талантом, якого в мене немає. Це було безнадійне завдання, безнадійне. Результати були… безкрилі. Розумієте, що я маю на увазі? Поезія зникла».

Ауслендер потроху пила каву, розмірковуючи над почутим. Потім сказала: «Ваша дружина… Я так розумію, що вона не здатна перекласти власні вірші?».

«А, ну розумієте, тут проблема. Вона не так добре володіє англійською, як я. У неї було якесь… якесь небажання опановувати цю мову такою мірою, як вона могла б. О, розмовляти англійською вона вміє чудово. А ось писати… це геть інша справа».

«Так, — кивнула Ауслендер, — це часто трапляється».

«Я сподівався, що вам, можливо, знайоме її ім’я. Хоча якщо ні — це теж зрозуміло. Вона тільки-но почала набувати слави в нашій країні, коли ми звідти поїхали. Її вважали тоді одним із найперспективніших молодих поетів Румунії. Вона була дуже молодою, розумієте, — лише дев’ятнадцять років, але все ж таки видала книжечку, а її твори були включені до двох досить престижних антологій».

«Віореску, — прошепотіла Ауслендер. — Вона публікувалася вже під цим прізвищем?».

«Так. Ми одружилися, коли їй було сімнадцять».

«Сімнадцять!».

Він знизав плечима. «Ми знали одне одного з дитинства. Я був найкращим другом її старшого брата».

«Ясно», — сказала Ауслендер ввічливо.

«Так чи інакше, за останні вісім років ви, безперечно, не чули про неї. Відтоді як ми переїхали до Сполучених Штатів, не було що чути».

«Вона щось пише?».

«О, вона пише, вона весь час пише. Але лише румунською. Жоден із творів не був опублікований».

«І що — досі вона ніколи не висловлювала бажання, щоб її вірші були перекладені англійською?».

«Ну, тут справа дещо складніша». — Він трохи посунувся на своєму стільці. — Розумієте, вона й зараз стверджує, що такого бажання не має».

«Але тоді… — Ауслендер прищулила очі. — Ви обговорюєте це зі мною без її дозволу?».

Він засунув вказівний палець у пачку цигарок і став крутити ним по колу. Його очі стежили за цим рухом.

«Ви маєте розуміти, що я не вважаю за можливе перекладати твори письменника всупереч його бажанню».

Віореску не підняв очей. «Ну, в тому й проблема, — сказав він. — Я дуже… Я дуже хвилююся за неї. Я боюся… Вона не… Як це правильно сказати? Вона не адаптується. Вона тут скніє. Поетові потрібна певна кількість уваги, щоб у нього було все гаразд. У Тео не все гаразд. Я боюся за неї».

«І все ж таки не схоже…».

«У нас не все гаразд», — сказав він. Тепер він дивився на Ауслендер. — Вона сидить уночі й пише вірші. І кладе їх у шухляду в спальні. Вона не хоче їх обговорювати. Відмовляється розглядати можливість їхнього перекладу. Вона роздратована — весь час вона здається роздратованою. Часто вона навіть не хоче розмовляти зі мною».

«Ну, це особиста справа, — сказала Ауслендер, — лише між вами обома».

Він продовжував, немовби не почувши її слів: «Розумієте, Тео досить квола. У неї головні болі, вона погано спить. Часто буває в депресії. Я абсолютно впевнений, що так далі не можна. Її життя обмежується роботою в університеті на неповний робочий день. Вона не має друзів, їй нема з ким поговорити. Вона каже, що я її єдиний друг. І саме я забрав її з сім'ї і позбавив багатообіцяючої кар’єри».

«Вона шкодує, що залишила Румунію?».

«Не те щоб шкодує, ні. Ситуація там було нестерпна, неможлива. Причому для неї гірша, ніж для мене. Вона єврейка — звісно, лише номінально, бо в нашій країні практично неможливо сповідувати юдаїзм. Але це й само по собі ускладнювало їй життя. Ні, щодо від’їзду ми були цілком одностайні. Але тут… вона завжди нещасна. Її поезія, її останні твори — від них плакати хочеться, такі вони сумні. Ці вірші вражають, вони потужні й прекрасні. Але вона немовби розмовляє лише сама з собою».

«Може, вона цього і хоче?».

Він знову проігнорував її слова. «Я вже давно думаю про те, — продовжував він, — щоб знайти для неї перекладача. Мені здається, що коли вона триматиме в руках переклад одного зі своїх віршів — якщо це справді буде належний переклад, — вона змінить свою думку. Але як знайти людину, здатну на це? Мене це приголомшувало, здавалося поза моїми можливостями. Проте коли я прочитав ваше есе в “Метафразі”, я був переконаний, що знайшов перекладача для поезії Тео. Не сумніваюся в цьому і тепер. Я це відчуваю, відчуваю серцем. Коли я прочитав те есе, це було як знак: я зрозумів, що ви — та сама людина. Я знав також, що у вас викличе співчуття ця проблема… ця незвичайна ситуація».

«Звичайно, я співчуваю. Але що я можу зробити? Без її згоди я не можу перекласти жодного слова з її творів. Безперечно, ви це розумієте. Те, про що ви просите мене, не тільки неетично, це нездійсненно. Без участі вашої дружини… — Вона похитала головою. — Вибачте, це неможливо».

Вираз обличчя Віореску був незворушним, коли він витяг цигарку зі своєї пачки й вставив її до рота. Запаливши її, він швидко, один за одним, видихнув два темних струмені диму.

«Але я все ж таки хотіла би побачити якісь її вірші», — сказала Ауслендер. Вона сама не знала, була це лише ввічливість чи йому справді вдалося викликати в неї цікавість. В будь-якому разі їй здавалося абсолютно необхідним зробити цю пропозицію — після всього, що він розповів, вона не могла відмовитися від прочитання творів його дружини.

Віореску вийняв цигарку з рота й подивився на неї. Потім махнув нею у бік Ауслендер. «Так, звісно, але ви впевнені, що це не буде “неетично”?».

Його зухвалість, вирішила вона, за цих обставин можна пробачити. Він розчарований, це зрозуміло. Вона спокійно сказала, не зводячи очей з його цигарки: «Я не бачу для цього підстав. Хіба що, звісно, ви просто вважаєте за краще, щоб я їх не читала».

Він посміхнувся, хоч і ледь помітно. «Ні-ні. Я сподівався, що ви в будь-якому разі захочете їх прочитати». З наплічної сумки, що висіла на його стільці, він видобув конверт із обгорткового паперу й поклав його на столик. Конверт був досить товстий. Його вигляд несподівано зворушив її. Віореску поклав руки на конверт. «Я вибрав здебільшого вірші, написані за останній рік, але є й більш ранні, деякі з них були написані в наші перші роки тут. Я поклав також примірник її книжки — подумав, що вам буде цікаво проглянути».

«Так, — сказала Ауслендер. — Цікаво, дякую».

«Ця добірка, як мені здається, досить об’єктивно віддзеркалює творчість Тео. Вона має дати вам справжнє уявлення про її сутність. Переконайтеся самі, що я не так уже й перебільшував у своїх похвалах».

«Ви дуже пишаєтеся нею».

«Так, звичайно. — Він відповідав досить різко, й Ауслендер подумала, чи не образила вона його. — Вам, можливо, важко зрозуміти. Тео… Вона не лише моя дружина, вона мені як сестра. Я знаю її з того часу, як їй було шість років, а мені дванадцять. Ми були як одна сім’я ще задовго до нашого шлюбу».

У голові Ауслендер пролунав невиразний сигнал тривоги — застереження, що попереду якісь зізнання. Для неї це був безсумнівний сигнал до зміни теми, але вона продовжувала мовчати. Мало того — вона мимоволі відчувала себе зворушеною.

«А, ви вважаєте це надто зворушливим», — сказав Віореску.

Його зауваження вразило її. Вона ніяково кивнула.

«Ну, мабуть, так і є. Напевно, те, що ми майже все життя були так близькі між собою, само по собі зворушливо. Але ми не… Вона… А, ну гаразд». Він знизав плечима й непевно посміхнувся.

Ауслендер застерігала себе: це не твоя справа, тобі не треба в це втручатися. Але вона вже втягнулася й не могла утриматися від запитання: «Що ви хотіли сказати?». Однак водночас в душі вона тяжко зітхала.

«О, лише те, що щось було втрачено. Після стількох років це, мабуть, не дивно». Він на мить заплющив очі. «Щось втрачено, — прошепотів він. — Так, можливо, вона для мене вже втрачена. Що ж, це моя провина. Я не був для неї допомогою. Я завдав їй багато шкоди».

Ауслендер одразу усвідомила, що не бажає цього чути. Більше ні слова, подумала вона й уявила собі, як негайно підводиться, прощається з ним і йде, навіть не захопивши з собою пакет із віршами. Який у цьому сенс? Вона справді думала, що тут був шанс виявити прихованого генія? Кого вона обманювала?

«Це дуже погано, дуже погано», — бурмотів Віореску.

Помилка, подумала Ауслендер. Сидіти тут, слухати, пропонувати почитати вірші його дружини — все це помилка. У неї щось стиснулося в грудях, раптом виникло відчуття якогось небезпечного втручання в її життя. Адже з кожною миттю ситуація могла ставати ще гіршою — зізнання породжуватимуть подальші зізнання. Досить. Вона більше не хоче ні Віореску, ні його дружини-поетки.

Він підштовхнув до неї конверт. «Ось. Я бачу, що ви вже поспішаєте. Я не збирався затримувати вас так надовго».

Вона взяла конверт. «Це правда, мені треба йти». Вона підвелася, ніяково притискаючи до грудей конверт. «А… Мені подзвонити вам, коли я прочитаю?».

«Я вам подзвоню». Він посміхнувся їй, цього разу широко. «Хочу подякувати вам наперед за ваш час. Я дуже вдячний».

Ауслендер відчула незручність. «Сподіваюся, я висловилася цілком ясно: я навряд чи зможу зайнятися Теодорою».

«Коли ви прочитаєте вірші, — сказав він, — ви, можливо, передумаєте».

«Боюся, що ні».

«Ви ж погодилися їх прочитати».

«Мені завжди цікава гарна поезія, — натягнуто промовила Ауслендер. — Якщо твори вашої дружини такі, як ви кажете, я зробила б собі погану послугу, не прочитавши їх».

«І справді, — сказав він і розсміявся — своїм дивним телефонним сміхом, різким і коротким. — Я подзвоню вам наступного тижня».

Вона відчувала його погляд на своїй спині, коли виходила з кав’ярні з пакетом віршів під пахвою. Заради нього — і заради цієї невідомої, нещасної Теодори — вона сподівалася, що вірші виявляться не жахливими. Однак вона не дуже покладалася на цю надію: те збудження, яке почало здійматися в ній ще кілька хвилин тому, вже геть зникло.

Тієї миті, коли вона виходила з дверей кав’ярні на вулицю, вона вже була впевнена, що ці твори виявляться нікчемними. Перетинаючи Гровенор-авеню (пальто хльоскало по ногах, голова схилилася проти вітру), вона уявляла собі наступну розмову з Віореску. Вона буде делікатною: немає потреби говорити йому правду про творчість його дружини; якщо він обманюється, хай обманюється. Це не її відповідальність.

Але виявилося, що Віореску не обманював ні її, ні себе. Вірші Теодори Віореску були надзвичайні. Прочитавши перші з них (вона неохоче витягла їх із конверта, щоб проглянути за обідом), Ауслендер у неймовірному здивуванні встала з-за столу, з дзвоном упустивши виделку на тарілку, й потягнулася за конвертом, аби витрусити з нього решту вмісту. З пачкою віршів у руці вона машинально їла свою смажену курку з рисом, навіть не усвідомлюючи цього. Вона ледве вірила своїм очам. Вірші немов стрибали по сторінках, сповнені жаху й дивних, загрозливих образів — крихітних, підкреслено тваринних облич, крові, що ллється дощем крізь сукувате чорне гілля дерев, дрімучих лісів, в яких ховаються маленькі люті істоти. А мова! Мова вражала яскравістю й збурювала нерви. Якими привидами має бути населена душа самої поетки! Про це подумала Ауслендер, коли нарешті впала без сил у своє ліжко о пів на першу ночі. Вона читала п’ять годин поспіль — спочатку за обіднім столом, потім за робочим, потім у ліжку, й усе ще не прочитала всіх віршів, що їх дав їй Віореску, але збиралася дочитати ще сьогодні. Проте їй треба було трохи перепочити — вона була виснажена, очі пекло.

Хвилин десять вона лежала, прислуховуючись до неясних нічних домашніх звуків: холодильника, водопровідних труб, скрипіння й зітхання у сусідів нагорі й бурмотіння у сусідів унизу. Потім знову сіла, підмостивши подушки під спину, й стала читати далі. Прочитавши всі вірші, вона взялася їх перечитувати. Трохи згодом встала й сходила за блокнотом. Деякий час вона перечитувала вірші й робила нотатки в блокноті, насилу опираючись потягу піти до письмового столу за пачкою з п’яти-семи каталожних карток, якими вона зазвичай користувалася для нотаток під час роботи над перекладами. Врешті-решт здалася, переконавши себе, що картки просто зручніші, більш звичні на дотик, тож із запасом карток під рукою вона пропрацювала до світанку, перебуваючи в якомусь гарячковому стані, й відчувала себе однією з тих дивних нічних істот із віршів поетки, коли сиділа в ліжку гола, зі скуйовдженим волоссям, гризла то пальці, то кінчик ручки й несамовито черкала свої нотатки, тимчасом як кімната поступово заповнювалася сіро-блакитним вранішнім світлом.

Кілька днів вона жила у напруженому очікуванні дзвінка Віореску. На п’ятий день взяла телефонний довідник і майже з полегшенням виявила, що його прізвища там немає: вона розуміла, що їй не слід йому дзвонити. Але через це очікування вона почувалася якоюсь дурепою. Згадалося, як підлітком (ненависні часи) вона не зводила очей з телефона, жадаючи, щоб він задзвонив. Після кожного разу, коли вона наважувалася вийти з квартири (кілька вилазок у супермаркет і бібліотеку, єдина поїздка на околиці міста, аби віддати коректуру готичного роману), вона кидалася до свого автовідповідача. Але там були лише запрошення на урочисті заходи, які її не цікавили, кілька дзвінків від друзів, один від матері й один від Фаррела.

«Ти скучила за мною, Гарріет, кохана? Тобі самотньо?». Ауслендер дихала нетерпляче, притиснувши кулаки до стегон. Послання Фаррела, безперечно, мало на меті розлютити її. Він ніколи не називав її «Гарріет», крім як заради знущання. Нехай, подумала вона. Йому не вдасться вивести її з рівноваги. Останнім часом вона вже менше думала про те, що їй бракує Фаррела, її думки були зайняті іншими речами (і вона не відмовилася б від можливості розповісти йому про це). Однак звук його голосу на плівці автовідповідача і справді змусив її здригнутися, відчути якусь скорботу та самотність. «Тобі сподобалося бути на самоті? Ти насолоджуєшся цим, як сподівалася? Чи шкодуєш? Чи ти вже не сама — вже знайшла когось іще, аби опиратися його коханню?». Потім, після паузи, жорсткіше: «Не дзвони мені. Я передумав. Я не хочу з тобою розмовляти після всього».

Минуло вісім днів, потім дев’ять. На десятий (вона знову якраз збиралася приймати ванну й уже занесла в неї одну ногу) задзвонив телефон, і вона миттєво зрозуміла, що це чоловік поетки. Він тріумфував. «Ну то що? Як вам моя Теодора?».

Ауслендер вирішила, що їй не завадить розумна обережність. «Ну, так, згодна, в ній щось є. Вона, поза сумнівом, оригінальна».

«Тож вам сподобалися її вірші?».

Вона більше не могла залишатися обережною, надто великим полегшенням став для неї його дзвінок. «Сподобалися? Ха! Вона просто монстр, ваша дружина. Це непідробне, це щось дивовижне».

«Так, так, це правда, абсолютна правда. Вона — єдина у своєму роді, це диво, це перлина!».

Ауслендер стояла біля ліжка, то навиваючи телефонний дріт на зап’ясток, то розвиваючи його, поки вони розмовляли про вірші. Вона вибачилася за те, що робила нотатки, а потім цитувала прямо з них. Віореску був у захваті. Вона якраз почала ділитися з ним деякими зауваженнями стосовно одного з останніх віршів, коли випадково підвела очі й побачила, що той чоловік в будинку навпроти стоїть біля свого вікна й тупо дивиться на неї. Господи, подумала вона, йому ще спаде на думку, що вона розгулює голою заради нього. Вона сіла на ліжко, спиною до вікна, й натягла на себе простирадло.

«Послухайте, Петру, — сказала вона, — я подумала, що мені дійсно слід зустрітися з Теодорою».

Він цокнув язиком. «Ну, ви ж знаєте, що це не така проста справа. Я не впевнений, що це взагалі можливо саме зараз».

«Може, це й важко, — сказала Ауслендер, — але ми, безперечно, впораємось».

«Скажіть, а ви ще думали над питанням перекладу її творів?».

«Я вже казала вам — я не розглядатиму це питання без повної взаємодії з нею».

«Але ви зацікавилися! Гаразд, це справді добрі новини. Звісно, вам треба зустрітися з нею. Дайте подумати… Може, прийдете до нас на обід? Скажімо, ввечері наступної п’ятниці?».

«Ви впевнені?».

«Так, звичайно. Але краще не повідомляти їй одразу, що ви перекладачка».

Ауслендер була збентежена. «Ви впевнені, що це потрібно? — спитала вона. — Якщо я не буду перекладачкою, то хто я? Як ми познайомилися?».

«О, я скажу, що познайомився з вами на якомусь університетському заході. Тео ніколи не ходить на факультетські заходи».

«Університетський захід, — повторила Ауслендер. І згадала, що так і не спитала його, що він вивчає. — І що це за факультет, з яким я можу бути пов’язана?».

«Філософський, — відповів він із коротким смішком. — Це мій факультет. Моя спеціалізація — Ніцше».

«Чудово, — зауважила Ауслендер. — Ви скажете Тео, що я відомий спеціаліст із Ніцше, і я мовчатиму весь вечір».

«Я можу сказати їй, що ви Ханна Арендт, і вона не помітить різниці», — сухо відповів Віореску.

«Ви впевнені, що всі ці маніпуляції потрібні? Може, просто скажете їй правду?».

«Ні. Вона запідозрить змову».

«Вона така підозрілива?».

«Щоб викликати підозру, багато не треба. Навіщо ризикувати? Ми можемо сказати їй правду за годину, може, за дві, коли вона почуватиметься зручно у вашій присутності».

Вже вдруге, поклавши слухавку після розмови з румуном, Ауслендер зловила себе на думці, що вплутується в щось ризиковане. Вона похмуро ходила спальнею (чоловік навпроти, як вона помітила, коли підійшла до вікна спустити шторку, вже не дивився на неї) і намагалася переконати себе, що в особистому знайомстві з подружжям Віореску немає нічого небезпечного, їм потрібен перекладач, говорила вона собі, не обов’язково ставати їхнім другом. І все ж таки їй не подобалася ця ситуація, вона була якось мало схожа на спокійні робочі стосунки. Навіть якщо припустити, що все піде добре — Теодору вдасться вмовити й вона погодиться, — у цьому проекті напевно буде безліч труднощів і напруги, починаючи з самого початку. Ауслендер уже зголосилася на цей абсурдний маскарад! Було досить очевидно, що між Віореску та його дружиною існують певні проблеми, серйозні проблеми. Їй була огидна сама думка про всі ці складнощі. Але поезія! Ауслендер похитала головою, смикнула себе за волосся й закружляла кімнатою. О, ця поезія!

Вона впізнала б Теодору Віореску одразу, подумала Ауслендер. Якби день чи два тому та пройшла повз неї на Шостій авеню, вона була впевнена, що подумала б: це поетка, не інакше. Маленька й бліда, з волоссям, як гладка блискуча чорна шапочка — таким коротким, що з-під нього стирчали вуха, вона повільно йшла через кімнату до Ауслендер, немов плавчиня.

«Дуже приємно з вами познайомитися, — сказала Ауслендер. — Петру багато розповідав про вас». Вона взяла маленьку руку поетки. Рука була дуже холодною.

«Тож ви місс Ауслендер».

«Можна просто Ауслендер».

«А, так, чоловік говорив мені». Вона посміхнулася. Її обличчя було абсолютне кругле, очі теж — дивно круглі. А яка біла в неї шкіра! Немовби вона й справді ніколи не бачила денного світла. І як серйозно вона дивиться, навіть коли посміхається. Це через очі, подумала Ауслендер. У неї очі, як у однієї з вигаданих нею істот: мов чорна рідина, в якій плавають бульбашки світла, створюючи сталий пильний промінь.

За обідом говорили мало. Страви були румунські, традиційні, як пояснив Віореску. Він здавався дуже знервованим і багато розповідав про інгредієнти та способи приготування. Ауслендер уникала зустрічатися з ним поглядами, вона була впевнена, що Теодорі зрозуміло, що щось затівається. Сама Теодора сиділа, опустивши очі, і неохоче їла. Між собою подружжя Віореску майже не розмовляло. Ауслендер допомогла Віореску віднести стіл назад до кухні й скласти посуд у мийку: він хотів щось сказати їй пошепки, але вона з досадою відмахнулася. Досить цього, подумала вона. Повернувшись до вітальні, вона побачила, що поетка сидить на підвіконні й дивиться на Ріверсайд-драйв. Ауслендер сіла на ближчий до вікна кінець дивану й сказала: «Будь ласка, Теодоро, ви не розповісте мені про свою творчість? Ваш чоловік говорив мені, що ви чудова поетка».

«Нема чого розповідати». Вона повільно повернулася до Ауслендер. Її голос і вираз обличчя були відсторонені. Ауслендер згадала, що сказав їй Фаррел, коли вона описала йому одного знаменитого поета, з яким познайомилася, як «жахливо холодного й відстороненого». «Знову не так, Ауслендер, — сказав він тоді. — Не відсторонений. Лише надзвичайно пригнічений і обтяжений турботами — як я».

Ауслендер спробувала ще раз. «Петру каже, що ви видали книжку в Румунії».

«Так».

«А в Сполучених Штатах ви не хотіли б опублікувати свої твори?».

Теодора подивилася на свого чоловіка, який мовчки ввійшов до кімнати й став біля книжкових полиць, з протилежного кінця дивану, на якому сиділа Ауслендер, і тихо заговорила з ним румунською. Ауслендер чула лише окремі уривки розмови. «Нечесно» — це слово пролунало кілька разів, а ще — «Ти мав мені сказати». Одного разу вона чітко почула від поетки слово «непробачно», а потім (у неї впало серце) — слово «перекладач» румунською. Віореску мовчав. Нарешті Теодора повернулася до Ауслендер: «Вибачте, якщо ми завдали вам якогось клопоту. Я не хочу, щоб мої твори перекладали англійською». Вона різко підвелася й вийшла з кімнати.

Ауслендер зібралася встати, але Віореску сказав: «Будь ласка, Ауслендер. Тут ми нічого не можемо зробити».

«Що ви маєте на увазі — нічого не можемо зробити?». Вона була ошелешена. «Я думала, ви так прагнете її переконати».

«Я вважав, що її можна переконати. Мабуть, я помилявся».

«Але ж ви навіть не спробували».

«Немає сенсу. Вона дуже розсердилася, що її обманули».

«Чому ви просто не сказали їй, для чого, власне, я тут?».

«Ви маєте розуміти, що це так чи інакше не мало б значення. Вона вочевидь занадто…».

«Ви здаєтеся. Не можу повірити. Ви влаштували все це…». Ауслендер відкинулася назад і дивилася на нього знизу з подивом. «І здаєтеся так легко!».

«Легко? — він хрипло розсміявся. — Я роками намагався умовити її на переклад її творів. Тепер здаюся остаточно». Він похитав головою. «Є така історія — знаєте її? Про одного відомого філософа, який після довгих роздумів вирішив стати вегетаріанцем. Багато років він прожив вегетаріанцем, говорив і писав на цю тему, звичайно, бо в даному випадку таке рішення не може бути лише особистою справою. Він справді блискуче, зворушливо розповідав про моральну логічність свого вибору. А потім одного дня сів за стіл і почав їсти стейк. Можете собі уявити, як це вразило його учнів, коли вони це побачили. “Чому? Що трапилося?” — кричали вони. А відомий філософ сказав: “Та скільки ж можна?”».

«Ця історія тут ні до чого, Петру», — сказала Ауслендер втомлено.

«О, я аж ніяк не згоден, друже мій Ауслендер. Але в будь-якому разі хіба не чарівна історія?».

«Я думаю про інше. Скажіть, чому Тео не хоче перекладати свої вірші? Що вона каже, коли ви її просите?».

«Вона каже: “Бо я так сказала”».

«Але ж це дитяча логіка».

«Ні. Це радше батьківська логіка. Дитина питає: “Чому ні?" Батьки кажуть: “Просто тому, що ми кажемо — ні”».

«Ну що ж, — Ауслендер знизала плечима й підвелася. Вона була розсерджена й розчарована більше, ніж передбачала. — Тоді, мабуть, ставимо крапку. Повернути вам вірші поштою?».

«Ви так поспішаєте позбутися їх? — він посміхнувся. — Ні, друже. Ще зарано здаватися. Можна зателефонувати вам завтра?».

«Навіщо?».

«Ну, я поговорю з нею ввечері. Можливо, є сенс сказати їй, що ви вже прочитали її твори, передати їй ваші компліменти. Залежатиме від її настрою».

«Але я думала… — Ауслендер затнулася. Марно намагатися зрозуміти його. — Гаразд. Зателефонуйте мені».

«Скажіть, — спитав Віореску, проводжаючи її до дверей і допомагаючи вдягти пальто, — ви абсолютно впевнені, що її твори, якщо їх перекласти, можна тут видати?».

«О, безсумнівно, — сказала Ауслендер. І тут у неї промайнула думка. — А що? Ви гадаєте, якщо Тео знатиме це, це допоможе? Бо якщо хочете, я можу завтра зробити кілька дзвінків, пошукати, розвідати», — і миттєво пошкодувала про свою пропозицію. Кому ж вона може зателефонувати, щоб обговорити творчість якоїсь неперекладеної румунської поетки? На яку відповідь редактора можна сподіватися, не показавши йому творів? Це безглуздя, абсурд.

«Це було б дуже люб’язно».

«Мені треба йти», — сказала Ауслендер, узявшись за дверну ручку.

Йдучи до ліфта, вона подумала: це диво, що їй вдалося втекти, не зробивши ще якихось пропозицій.

У вагоні підземки, повертаючись до Вілліджа, Ауслендер витягла зі своєї данської шкільної сумки конверт із віршами Теодори. Вона сама не знала, чому не сказала Віореску, що вірші при ній, — очевидно, ще не була готова розлучитися з ними. Вона перегортала сторінки, поки не знайшла те, що хотіла. З передньої кишені сумки дістала ручку та пачечку карток, на які вдома почала записувати свої нотатки щодо віршів Теодори, й, перебравши їх, зупинилася на одній — із заголовком «У холодному полі, в неспокійному світлі». Швидко пробіглася очима по картці; поряд із заголовком вона вже автоматично проставила кількість рядків англійською, коли робила нотатки. Зітхнула й перейшла до самого вірша. Потім, із ручкою в руці, використовуючи брезентову сумку як столик, почала робити переклад.

Він навіть не потурбувався привітатися. «Вона не хоче брати в цьому жодної участі, — оголосив Віореску. — І не збирається це обговорювати».

«Що ви їй сказали? Ви пояснили…».

«Я благав, я обіцяв, я був як навіжений, — він безпорадно розсміявся. — Вона примусила мене спати на дивані».

«Це мене не стосується», — різко зауважила Ауслендер.

«Я хочу вибачитися за весь той клопіт, що ви взяли на себе».

«Так, ну а в мене є сюрприз для вас», — сказала вона. І, зробивши глибокий вдих, розповіла йому про вірші, які перекладала цієї ночі, пропрацювавши до четвертої години, аж поки не відмовили очі.

«Господи, це… Це правда? Як чудово! Будь ласка, можете прочитати їх мені?».

Півгодини вона читала Віореску вірші його дружини. У неї були чорнові варіанти (в деяких випадках дуже чорнові) вже вісьмох віршів. Один чи два були досить викінчені, майже досконалі.

«Але ж це чудово! Неймовірно! О, ми повинні переконати її. Як ви думаєте… Якщо ми зробимо так, як я збирався зробити від початку…».

«Не знаю. Якщо ви просто покажете їй ці переклади, вона може сильно розсердитися. Вона може вважити це — і цілком справедливо — вторгненням».

«А може, їй буде приємно».

«Можливо. Ви знаєте її краще, ніж я».

Проте Ауслендер не була в цьому впевнена. Досягнуті ним результати поки що не можна було назвати блискучими.

Минуло кілька днів. Ауслендер продовжувала перекладати вірші. Вона знала, що це нелогічно, бо вже майже втратила надію на те, що Теодора погодиться. Вона перекладала ці вірші тому, що їй цього хотілося — інших причин не було. Надвечір у суботу вона працювала над ними, коли хтось постукав у двері. Ауслендер здивувалася, і її першою думкою було, що це Фаррел. Ніхто інший не завітав би до неї без попереднього дзвінка. Та й сам Фаррел зробив так лише раз, і якщо це він, то, безперечно, лише тому, що п’яний. Вона обережно підійшла до дверей і прислухалася.

«Ауслендер, ви там?».

Це був Петру Віореску. Вона клацнула замком і розчинила двері навстіж. Він виглядав жахливо.

«Петру! Що трапилося?».

«Можна ввійти?». Він швидко пройшов повз неї і важко опустився в її робоче крісло. Озирнувся навколо: «Що це за приміщення? Ванна кімната, студія, кухня?».

Ауслендер зачинила й замкнула двері. «Що відбувається? У вас жахливий вигляд».

«Хочу вам щось розповісти. Мені треба обговорити це з кимось. Бо я збожеволію».

«Це стосовно Теодори? — спитала вона з тривогою. — Щось трапилося?».

«О, щось трапилося, так, але не те, що ви думаєте. Ви думаєте — вона така тендітна! Ви боїтеся, що вона намагалася вчинити самогубство, що в неї був “нервовий зрив”. Ні, — сказав він. — «Вона з заліза, моя дружина». Він засміявся, але за мить схопився руками за голову й заплакав. Ауслендер стояла збоку, не зовсім розуміючи, чого він від неї чекає. Нарешті він припинив плакати, підвів на неї очі й дуже спокійно розповів свою історію. На своєму факультеті він познайомився з однією молодою жінкою. І закохався в неї — тут нічого не можна було вдіяти.

«Не розумію, — сказала Ауслендер. — Коли це трапилося? Цього тижня?».

«Кілька місяців тому, — відповів він. — Кілька місяців».

«Але я не розумію, — повторила вона. — Ви?..».

«Я не спав із нею, якщо ви це хотіли спитати».

«Але тоді… Ви сказали Тео про це?».

«Звичайно». Він, здавалося, був ображений припущенням, що міг цього не зробити.

«Але навіщо? Ви нічого не зробили. Про що тут було розповідати? Ви… Це просто захоплення, Петру, ось і все».

«Ні-ні. Це не захоплення. Я закоханий».

Ауслендер була розгублена. «Ну й що ви збираєтесь робити? — і одразу додала: — Неважливо. Я не хочу знати».

Він знову заплакав. Ауслендер хотілося кричати. Раптом у неї промайнула підозра. «Скажіть, наскільки ця справа з іншою жінкою…».

«Аною», — сказав Віореску.

«Я не хочу знати її ім’я! Наскільки це пов’язано з відмовою Тео від перекладу віршів?».

«А наскільки взагалі будь-що пов’язане з будь-чим?».

«Не розмовляйте так зі мною. Я цього не потерплю, — відрубала Ауслендер. — Відповідайте мені правду». Вона стала ходити кухнею взад і вперед. «Що відбувається? Що все це означає? Коли ви сказали Тео про цю жінку?».

«Кілька місяців тому, — відповів він. — Щойно зрозумів. Я не міг тримати свої почуття в секреті від неї. Ми розповідаємо одне одному все, й завжди розповідали: ми брат і сестра, ми нероздільні».

«Проте ви вважаєте себе закоханим в іншу жінку», — саркастично сказала Ауслендер.

«Одне ніяк не пов’язане з іншим. Ви самі маєте це знати».

«Ви не збираєтеся залишити Тео?».

«Ні, я не збираюся її залишити. Питання в тому, чи не залишить вона мене».

«Але чому до цього дійшло саме зараз, якщо вона знала всі ці місяці? Що змінилося?». І раптом перед Ауслендер спливла відповідь. «Петру, — сказала вона, — ця ідея з перекладом її віршів якось пов’язана з цим?».

Він знизав плечима.

«Ця ідея — залучити мене до перекладу — спала вам на думку передусім як спосіб… задобрити її? Дати їй щось власне? Ви думали, що мій переклад допоможе залагодити стосунки між вами обома?».

«Почасти це правда, так».

«Ви могли просто купити їй квіти, — сказала Ауслендер із гіркотою. — І обійшлося би без усієї цієї мороки».

«Я купив їй квіти, — сказав він. — І в будь-якому разі ця морока була недаремна, як мені здається. Ні? Ви не згодні? Ви розумієте, що це була не єдина причина бажати перекладу її творів? Чи не розумієте? Я роками обговорював із нею це питання, роками. Задовго до знайомства з Аною, задовго до знайомства з вами. Роками! — промовив він сердито. — Вона не хоче прислухатися до голосу розуму. А що таке поет без читачів? Надто довго я був єдиним її читачем».

Ауслендер продовжувала крокувати кухнею, сплітаючи руки. Вона довго мовчала, нарешті зітхнула й сказала: «Ну, тепер нас двоє».

«Так, — сказав Віореску. — Саме так. Тепер нас двоє».

Наступної ночі її розбудив дзвінок від Теодори.

«Вибачте, що турбую вас о такій пізній годині, — сказала поетка. — Але я недовго. Я хотіла сказати лише одну річ. Я так розумію, що Петру обтяжував вас проблемами особистого характеру».

Ауслендер була надто ошелешена, щоб відповісти.

«Я прошу за це вибачення, — сказала Теодора. — Я хочу, щоб ви знали — я попросила його більше не турбувати вас».

«О, насправді це були не такі вже турботи», — сказала Ауслендер.

«Так чи інакше, він не телефонуватиме вам більше».

«О, це не…» — почала Ауслендер. Але було запізно: поетка вже поклала слухавку.

Ауслендер ні на мить не сприйняла всерйоз можливості більше не почути Віореску. Тому анітрохи не здивувалася, коли за три дні він подзвонив. Однак у його голосі лунала істерична нотка. Й це її стривожило.

«Що таке, Петру? Що ще трапилося?».

«Вона хоче піти від мене! Вона каже, що з неї досить, що вона сита по горло. Ауслендер, будь ласка! Мені потрібна ваша допомога. Можете їй подзвонити? Пояснити їй? Будь ласка!».

«Пояснити що? — спитала Ауслендер. — Я сама нічого не розумію».

«Прошу вас. Вона зараз вдома. Я в бібліотеці. Ви можете подзвонити їй прямо зараз, і вона зможе поговорити з вами відверто, вона там сама».

«Вибачте, я не можу».

«Але ж вона хоче піти від мене!».

«Петру, я тут не можу допомогти. Тепер вже це має бути ясно — я не можу. Нічого не можу зробити».

«Можете! Але відмовляєтеся! Відмовляєтеся допомогти!».

Ауслендер більше нічого не могла придумати, тож поклала слухавку. Вона стояла й дивилася на телефон. Він миттєво задзвонив знову. Вона зняла слухавку. «Будь ласка, не робіть цього», — сказала вона. «Господи, Ауслендер, ти там прямо на телефоні сьогодні? Я ще навіть не почав нічого робити».

«О, Фаррел! Я думала, це хтось інший».

«Хотів би я ним бути».

«Будь ласка, — сказала вона, — не сьогодні. Послухай, я не хочу бути грубою, але ти дзвониш, аби познущатися з мене? Бо якщо так, я не думаю, що мені це треба».

«Ні, насправді я збирався познущатися в іншому місці, — він зітхнув. — Ти не смієшся, люба? В чому справа? Щось не так?».

«Ні, Фарреле, — сказала вона рівним голосом. — Все так».

«Ну, тоді сказати тобі, чому я подзвонив? Розумієш, у мене виникла ідея. Що, як я кину пити? Що скажеш?».

«Що я маю сказати?».

«Та годі, Ауслендер! Ти ж завжди скаржилася на моє пияцтво. А як я кину?».

«Не знаю». Їй раптом захотілося плакати.

«Гей, що з тобою? У тебе справді все гаразд? Щось у тебе голос такий…».

«Все гаразд, — відповіла вона. Потім, за мить: Ні, не гаразд. Я не знаю».

«Я щось можу зробити?».

Вона похитала головою, але одразу згадала, що він її не бачить. «Ні, — сказала вона. — Геть нічого».

«Ну, а що ти думаєш? Думаєш, це щось змінить? У наших стосунках, я маю на увазі. Думаєш, це допоможе?».

«Послухай, Фарреле, — сказала вона. — Якщо ти хочеш кинути пити, то кидай. Ти чудово знаєш мою думку з цього приводу. Я говорила про це достатньо. Але якщо збираєшся зробити це, то роби для себе — не для мене. Я не хочу бути відповідальною за твоє рішення».

«О, звісно, як я міг забути? Ти не хочеш бути відповідальною ні за що й ні за кого, це правда».

«Фарреле, будь ласка».

«Будь ласка що? Я роблю абсолютно розумний крок, щоб налагодити наші стосунки, а ти просто кидаєш мені це назад в обличчя».

«Я не це мала на увазі».

«Не це? Тоді що ти мала на увазі? Розкажи мені».

«Я не знаю».

«І справді не знаєш?».

«Ні. — Вона усвідомила, що стискає слухавку так міцно, що боляче пальцям. — Я не знаю».

«Скажи мені ось що. Тобі бракує мене? Взагалі? Ти хоча б думаєш про мене?».

«Звичайно, я про тебе думаю. Я багато про тебе думаю. Мені цікаво, як просувається твоя робота, як у тебе складається життя».

Він тихо засміявся: «О, Ауслендер, люба моя, ти мала б знати. Життя в мене ніяк не складається — я сам за все плачу».

Цього вечора вона взяла з собою в ліжко конверт із віршами Теодори та всі поетичні твори Фаррела, які були в квартирі, — всі його вірші, які мала в машинописному вигляді, всі журнали, в яких друкувалася його поезія, чотири його дешеві книжечки й навіть якісь окремі рукописні рядки, написані на аркушах, видертих із блокнотів, які він залишав по всій квартирі, коли не міг заснути. Вона прочитала все, кожний рядок — і Теодори, і Фаррела. Читала, поки не відчула себе остовпілою та переобтяженою і не провалилася в сон, схожий на ступор. Під покривалом із віршів їй снилися сни, вона переверталася й металася уві сні, вірші хрускотіли й розліталися, збігали з ліжка й приземлялися на підлозі.

Минули місяці, перш ніж вона знову почула голос Віореску. Він подзвонив, щоб сказати, що Теодора позбавила себе життя. Він повернувся додому з бібліотеки пізно ввечері й знайшов її. Записки не було. «Вона нічого не залишила», сказав він. Він розповів про поховання та про сім’ю Теодори. Кілька разів він починав плакати, але дуже тихо. Коли він сказав усе, що збирався, Ауслендер почекала, сподіваючись почути від себе слова співчуття, але так нічого і не сказала.

Якусь мить вони обидва мовчали. Нарешті Віореску сказав: «Мені більше нема чого вам сказати. Теодора знищила всі свої твори — всі вірші, які написала відтоді, як ми залишили Румунію. Я обшукав усе помешкання, але вона все дуже ретельно знищила. Всі примірники всіх віршів пропали».

Тепер Ауслендер змогла примусити себе заговорити. «Мені шкода», — сказала вона.

«Я гадаю, ви не здивовані».

«Що вона знищила вірші? Ні, мабуть, ні».

Він трохи помовчав. «Ви розумієте, що тепер маєте єдиний примірник її творів?».

«Так».

Вони знову замовкли.

«Ви хочете, щоб ці вірші були перекладені?» — сказала нарешті Ауслендер.

«Зараз, звичайно, недоречно це обговорювати, — відповів він. — Але через якийсь прийнятний проміжок часу — так».

«Я розумію».

«А тим часом ви будете обережні, так?».

«З віршами? Звичайно».

«Ну, тоді… Ми ще поговоримо».

«Так».

Коли Ауслендер підійшла до свого письмового столу й дістала з центральної шухляди конверт, який пролежав там нерухомо кілька місяців, вона на мить згадала про вірші Фаррела, які того ж ранку, кілька місяців тому, поклала на верхню полицю стінної шафи в спальні. Вона подумки бачила їх — зв’язку віршів, скріплених гумкою, посеред багаторічного мотлоху: стосів листів, взуттєвих коробок, заповнених фотографіями, листівками, сплаченими чеками, загальними зошитами на спіралі, ще зі шкільних часів. Потім цей уявний образ зник, вона сіла за свій стіл, відкрила дубову скриньку, в яку складала свої каталожні картки, і вийняла картки, присвячені Теодорі, — свої нотатки і з десяток зроблених нею перекладів. Картки вона по одній виклала на стіл — повільно й ретельно, як ворожка, акуратно розклавши їх віялом, так що вони торкалися одна одної куточками. Покінчивши з картками, вона витрусила з конверта самі вірші. Тепер весь стіл був заповнений поезією. Якийсь час вона сиділа, дивлячись на все це. Потім усе згребла й підвелася, міцно притиснувши до грудей купу паперів і карток. Пройшла через кухню і з певним зусиллям відімкнула замок вхідних дверей. На сходовому майданчику завагалася лише на мить, а потім швидко рушила до сміттєпроводу. Притримуючи однією рукою творчий доробок поетки, другою відчинила дверцята. Кілька секунд — і все було скінчено.

Переклад Наталі Комарової