Американська єврейська проза

Ісаак Башевіс Зінгер — єдиний із їдишомовних письменників, який став лауреатом Нобелівської премії з літератури. І хоча він був аж ніяк не єдиним видатним їдишомовним письменником свого покоління, його твори, більшість яких відзначається вражаючим поєднанням чуттєвості та майже казкової простоти, завоювали набагато більшу аудиторію, ніж творчість будь-якого іншого автора, що писав мовою їдиш. Ісаак Башевіс Зінгер, син і онук хасидських рабинів, народився у Польщі, в селі Леончин, а зростав у Варшаві. Освіту він здобував в ортодоксальних єшивах[20] і варшавській рабинській семінарії, але ще замолоду відвернувся від традиційного юдаїзму. У 1935 році він приїхав до Америки — слідом за старшим братом, Ісроелем-Єшуа Зінгером (автором епічних романів «Сім’я Карновських» (The Family Carnovsky) і «Брати Ашкеназі» (The Brothers Ashkenazi), написаних і виданих їдишем). У перші роки в Америці, освоюючи ремесло белетриста, Ісаак заробляв на життя журналістською працею, публікуючи свої твори в нью-йоркській їдишомовній газеті Jewish Daily Forward. У 1933 році вийшов переклад його оповідання «Дурник Гімпл» (Gimpel the Fool), виконаний Солом Белоу, що значно допомогло розширити аудиторію творчості Зінгера. Протягом останніх 40 років життя Ісаака Башевіса Зінгера англійською мовою було опубліковано багато його романів і збірників оповідань, перекладених з їдишу автором і безліччю інших перекладачів. Серед його романів — «Сім’я Мускат» (The Family Moskat), «Сатана в Гораї» (Satan in Goray), «Люблінський штукар» (The Magician of Lublin), «Раб» (The Slave), «Маєток» (The Manor), «Шоша» (Shoshe), «Розкаяний» (The Penitent). Оповідання виходили, зокрема, в збірниках «Дурник Гімпл», «Спіноза з Ринкової вулиці» (The Spinoza of Market Street), «Друг Кафки» (A Friend of Kafka) та «Корона з пір’я» (A Crown of Feathers). Більшість цих оповідань були опубліковані спочатку в газеті Daily Forward. Разом із дружиною Альмою Башевіс Зінгер багато років прожив у Нью-Йорку, на Верхньому Вест-Сайді.

Весілля в Браунсвілі

Це весілля від самого початку було тягарем для доктора Соломона Марголіна. Щоправда, воно мало відбутися у неділю, але Гретль мала рацію, коли казала, що це єдиний вечір на тижні, коли вони можуть побути разом. Отак завжди — обов’язки перед громадою змушували його жертвувати вечорами, які належали їй. Сіоністи[21] призначили його в один із комітетів, він був членом правління єврейського наукового товариства, став співредактором єврейського наукового щоквартальника, і хоча часто називав себе агностиком і навіть атеїстом, роками тягав Гретль на седери[22] до Абрагама Мехелеса, земляка зі Сенциміна. Доктор Марголін безоплатно лікував рабинів, біженців і єврейських письменників, забезпечуючи їх ліками та — в разі потреби — ліжком у лікарні. Були часи, коли він регулярно ходив на засідання Сенцимінського товариства, погоджувався на посади в його лавах і відвідував усі вечірки. І ось Абрагам Мехелес видає заміж свою наймолодшу доньку, Сильвію. Коли надійшло запрошення, Гретль одразу оголосила: вона не збирається їхати на весілля кудись у нетрі Браунсвіля. Якщо він, Соломон, бажає нажертися там жирного й повернутися додому о третій ранку, то це його справа.

Подумки доктор Марголін погодився із дружиною. Коли йому вдасться поспати? В лікарні треба бути рано-вранці в понеділок. До того ж він був на суворій знежиреній дієті. Таке весілля — справжній отруйний бенкет. Його заздалегідь дратувало все, що супроводжує подібні урочистості: забарвлена їдишем англійська, забарвлений англійською їдиш, оглушлива музика, шалені танці. Всі єврейські закони та звичаї геть спотворюються: чоловіки, яким байдуже до єврейства, вдягають кіпу[23], а поважні рабини та кантори мавпують християнських священників. Щоразу, як він брав із собою Гретль на весілля чи бар-міцву[24], йому було соромно. Навіть їй, народженій християнкою, було зрозуміло, що американський юдаїзм — це якийсь гармидер. Принаймні цього разу йому не доведеться вибачатися перед нею.

Зазвичай у неділю вони із дружиною прогулювалися після сніданку в Центральному парку або — за сприятливої погоди — вирушали до Палісейдс. Але сьогодні Соломон Марголін не поспішав залишати ліжко. Він вже давно припинив виконувати свої обов’язки в Сенцимінському товаристві; містечко Сенцимін тим часом було зруйновано, а його родину там закатували, спалили, отруїли газом. Багато сенцимінців вижили і згодом із таборів переїхали до Америки, але більшість із них були молодими людьми, яких він, Соломон, не знав у тій колишній країні. Сьогодні ввечері всі вони будуть там: сенцимінці з боку нареченої і терешполяни з боку нареченого. Він уже знав, як вони будуть йому надокучати, дорікати за відлюдність і натякати на його снобізм. Вони звертатимуться до нього фамільярно, плескатимуть по спині, тягтимуть танцювати. Що ж, все одно на весілля Сильвії поїхати треба. Подарунок він уже надіслав.

Зажеврів день, сірий і похмурий, як сутінки. Всю ніч падав густий сніг. Соломон Марголін сподівався надолужити ті години сну, якими йому доведеться сьогодні пожертвувати, але, на жаль, прокинувся навіть раніше, ніж зазвичай. Нарешті він встав. Ретельно поголився перед дзеркалом у ванній кімнаті, а також підстриг сиве волосся на скронях. Сьогодні йому, як ніколи, кинувся в око його вік: мішки під очима, обличчя в зморшках. Це обличчя явно свідчило про втому. Ніс здавався довшим і гострішим, ніж завжди; обабіч рота пролягли глибокі складки.

Після сніданку він розтягнувся на дивані у вітальні. Звідси йому було видно Гретль, яка прасувала на кухні, — білява, змарніла, вже немолода. На ній була коротка нижня спідниця, й виднілися мускулясті, як у танцівниці, литки. Гретль була медсестрою в берлінському шпиталі, де він працював. Один із її братів, нацист, помер від тифу в російському таборі для військовополонених, іншого, комуніста, застрелили нацисти. Старий батько доживав свого віку у другої доньки, в Гамбурзі, і Гретль регулярно надсилала йому гроші. Сама вона в Нью-Йорку стала майже єврейкою: завела єврейських подруг, вступила до Хадасси[25], навчилася готувати єврейські страви. Вона навіть зітхала по-єврейськи і весь час побивалася над вчиненою нацистами катастрофою. Вона мала своє місце на кладовищі, що чекало на неї поруч із його місцем в тій частині цвинтаря, яку зарезервували для себе сенцимінці.

Доктор Марголін позіхнув, узяв цигарку з попільнички на кавовому столику й став думати про себе. Його життя склалося нібито добре, він міг вважатися успішною людиною: мав кабінет на Вест-Енд-авеню й заможних пацієнтів, колеги поважали його, він був помітною фігурою в єврейських колах Нью-Йорка. Чого ще бажати хлопчині з Сенциміна, самоукові, синові бідного вчителя Талмуду? Із себе він був чоловіком високим, досить привабливим і завжди знаходив підхід до жінок. Він і досі до них залицявся — активніше, ніж йому личило в його віці та з його тиском. Але в глибині душі Соломон Марголін завжди відчував себе невдахою. В дитинстві він вважався вундеркіндом, бо переповідав напам’ять довгі уривки з Біблії і самостійно вивчав Талмуд і коментарі до нього. Коли йому виповнилося одинадцять, його відрядили на респонси[26] до тарнівського рабина, який у своїх відповідях називав його «чудовим і блискучим». Підлітком він став фахівцем із «Путівника заблукалих[27]» і «Кузарі[28]», сам навчився алгебрі та геометрії, в сімнадцять років спробував перекласти з латини на іврит «Етику» Спінози, не підозрюючи, що це вже зроблено. Всі вважали, що з нього вийде геній. Але він розтринькав свої таланти, кидаючись від однієї науки до іншої, і змарнував роки на вивчення мов і мандрівки різними країнами. Не пощастило йому і з єдиним великим коханням — Рейзл, донькою годинникаря Мелеха. Рейзл вийшла за іншого, а потім її застрелили нацисти. Все своє життя Соломон Марголін мучився вічними питаннями. Він і досі лежав ночами без сну, намагаючись розгадати таємниці життя. Він завжди страждав на іпохондрію, і страх смерті не залишав його навіть уві сні. Гітлерова м’ясорубка й винищення родини позбавили Соломона останньої надії на кращі часи й остаточно вбили віру в людство. Він став зі зневагою дивитися на матрон, що приходили до нього зі своїми нікчемними хворобами, тимчасом як мільйони людей вигадували жахливі способи вбивства один одного.

З кухні прийшла Гретль.

«Яку сорочку ти вдягнеш?».

Соломон Марголін мовчки дивився на дружину. На її долю теж випало чимало. Вона тихо страждала за своїх братів, навіть за нациста Ганса. Пройшла довгий шлях старіння, мучилася почуттям провини перед ним, Соломоном, бо стала сексуально фригідною. Зараз її обличчя палало й було вкрите бісерними краплинками поту. Марголін заробляв більш ніж достатньо, щоб оплачувати прислугу, але Гретль наполягла на тому, що виконуватиме всю домашню роботу сама, навіть прання. Це перетворилося в неї на манію. Щодня вона чистила духовку, безнастанно мила вікна їхньої квартири на шістнадцятому поверсі, до того ж без паска безпеки. Всі господині в їхньому будинку замовляли доставку продуктів, Гретль же сама тягала важкі пакунки з супермаркету. Вночі вона подеколи говорила речі, які здавалися Соломонові трохи божевільними. Вона й досі підозрювала його у фліртуванні з кожною пацієнткою, яку він лікував.

Зараз подружжя дивилося одне на одного з відтінком сухої іронії, відчуваючи ту стриманість, що є наслідком дуже великої близькості. Його завжди вражало, як змінилася її зовнішність. Всі риси ті самі, але щось у виразі обличчя стало іншим: кудись поділися її гордість, її оптимізм, її цікавість. Він буркнув:

«Яку сорочку? Та байдуже. Білу».

«Ти не збираєшся вдягати смокінг? Зажди, я принесу тобі вітаміни».

«Я не хочу вітаміни».

«Але ж ти сам кажеш, що вони тобі корисні».

«Дай мені спокій».

«Гаразд, це твоє здоров’я, не моє».

І вона повільно пішла з кімнати, вагаючись — немов чекала, що він щось згадає і покличе її.

Доктор Соломон Марголін востаннє подивився в дзеркало і вийшов з дому. Він почувався свіжішим після півгодинного пообіднього сну. Попри свій вік він усе ще прагнув справляти на людей враження своєю зовнішністю — навіть на сенцимінців. У нього були свої ілюзії: у Німеччині він пишався тим, що виглядав як юнкер[29], а в Нью-Йорку нерідко відчував, що може зійти за англосакса. Він був високим, білявим, блакитнооким. Його волосся порідшало, трохи посивіло, але він примудрявся якось маскувати ці ознаки старіння. Він трохи горбився, але в компанії миттєво випростував спину. Колись у Німеччині він носив монокль, і хоч у Нью-Йорку це було б занадто претенційно, в його погляді й досі зберігалася європейська суворість. Марголін мав свої принципи. Він ніколи не порушував клятву Гіппократа. Зі своїми пацієнтами він поводився надзвичайно шанобливо, уникаючи будь-якого професійного жаргону, й відмовився від багатьох дружніх стосунків, що тхнули кар’єризмом. На думку Гретль, його почуття честі межувало із манією.

Автівка доктора Марголіна (не кадилак, як у більшості його колег) стояла в гаражі, але він вирішив їхати на таксі: він погано знав Бруклін, а через рясний снігопад кермувати самому було ризиковано. Марголін підняв руку, й одразу біля тротуару зупинилося таксі. Він побоювався, що водій відмовиться їхати так далеко, але той клацнув лічильником без жодного слова. Доктор Марголін вдивлявся в зимовий недільний вечір через замерзле вікно, але там не було на що дивитися. За вікном тягнулися нью-йоркські вулиці — мокрі, брудні, непроглядно темні. За хвилину доктор Марголін відкинувся назад, заплющив очі й занурився у власне тепло. Пунктом його призначення було весілля. Хіба світ не мчав, як це таксі, кудись у невідомість, до якогось космічного пункту призначення? Може, до якогось космічного Браунсвіля, космічного весілля? Так. Але навіщо Бог (чи як там його називати) створив Гітлера, Сталіна? Навіщо йому світові війни? Навіщо серцеві напади, рак? Доктор Марголін витяг цигарку й машинально її запалив. Про що думали його власні побожні дядьки, коли викопували собі могили? Про можливість безсмертя? Про існування такої речі, як душа? Всі аргументи за чи проти не вартували дрібки пилу.

Таксі повернуло на міст через Іст-Ривер, і доктору Марголіну вперше стало видно небо. Воно низько нависало, важке, червоне, як розплавлений метал. А вище небосхил заливало сліпуче фіолетове світло. Сніг тихо сіявся на землю, наповнюючи світ зимовим спокоєм так само, як і колись — сорок років тому, тисячу років тому, а може, й мільйон років тому. Під Іст-Ривер немов запалали вогняні стовпи, а по її поверхні, по чорних, зубчастих, як скелі, хвилях буксир тягнув вервечку барж, навантажених автівками. Спереду в таксі було відчинено вікно й крижані пориви вітру вривалися всередину разом із запахом бензину та моря. А якщо погода залишиться такою назавжди? Хто тоді зможе уявити собі літній день, місячну ніч, весну? Які взагалі межі людської уяви?

На Істерн-Парквей таксі раптом різко, з вищанням загальмувало й зупинилося. Схоже, щось сталося на дорозі. Пронизливо лунала сирена поліцейської машини, із завиванням під’їхала «швидка допомога». Доктор Марголін заплющив очі. Ще одна жертва. Хтось зробив неправильний поворот, і всі його плани на життя перетворилися на ніщо.

За деякий час таксі рушило далі. Тепер Соломон Марголін їхав вулицями, яких раніше ніколи не бачив. Це був Нью-Йорк, але це цілком могли бути Чикаго або Клівленд. Вони їхали індустріальним районом із заводськими будівлями, складами вугілля, лісу, металобрухту. Напрочуд чорні негри тинялися тротуарами, дивлячись перед собою великими темними очима, сповненими похмурого відчаю. Зрідка дорогою траплялися бари, і в людях, які сиділи там біля стійок, було щось нетутешнє, немовби вони відбували тут покарання за гріхи, скоєні в іншій інкарнації.

Коли Соломон Марголін став уже підозрювати, що таксист, який весь час уперто мовчав, заблукав або ж навмисно везе його кудись не туди, таксі раптом в’їхало в густонаселений квартал. Вони проїхали повз синагогу, похоронне бюро, а далі було видно весільну залу, яскраво освітлену, з неоновою вивіскою івритом і зіркою Давида. Доктор Марголін дав таксистові долар на чай, і той взяв його, не вимовивши ані слова.

Марголін увійшов до вестибюля, й одразу його огорнула тепла, звична сенцимінська атмосфера. Всі обличчя здавалися знайомими, хоч він і не розрізняв окремих людей. Залишивши капелюха та пальто в гардеробі, Марголін вдягнув ярмулку й увійшов до зали. Вона була заповнена людьми та музикою, столи вгиналися від їжі, бар був заставлений пляшками. Музиканти грали якийсь ізраїльський марш — суміш американського джазу зі східними мотивами. Танцювали чоловіки з чоловіками, жінки з жінками, чоловіки з жінками. Марголін бачив і чорні ярмулки, і білі ярмулки, і непокриті голови. Гості все прибували, проштовхуючись крізь натовп, — дехто ще в капелюсі й пальті плямкав закусками й пив шнапс. Зала була заповнена тупотінням, вигуками, сміхом, оплесками. Сліпучо спалахували магнієві лампи фотографів. Ніби нізвідки з’явилася наречена, швидко замітаючи підлогу своїм шлейфом у супроводі почту подружок.

Доктор Марголін знав усіх і водночас не знав нікого. Люди розмовляли із ним, посміхалися, кланялися й махали, й він відповідав кожному посмішкою, кивком або поклоном. Поступово відступали всі його тривоги, вся пригніченість. Він майже сп’янів від суміші ароматів: квітів, квашеної капусти, часнику, парфумів, гірчиці й того невимовного запаху, що притаманний лише сенцимінцям.

«Вітаю, докторе!», «Вітаю, Шлойме-Довид, ти мене не впізнаєш, га? Дивіться, він забув!». Несподівані зустрічі, висловлення жалю, спогади про давнє минуле… «Та ми ж були сусідами, хіба ні? Ти ж завжди заходив до нас за газетою на їдиші!». Хтось уже цілував його — погано виголена фізіономія, з рота тхне віскі та гнилими зубами. Якась жінка так реготала, що в неї з вуха випала сережка. Марголін намагався підібрати її, але її вже розтоптали.

«Гей, ви мене не впізнаєте? Придивіться! Це ж я, син Хаї Бейле!».

«Чому ви нічого не їсте?».

«Чому ви нічого не п’єте? Ідіть сюди. Візьміть келих. Що ви хочете? Віскі? Бренді? Коньяк? Скотч? Із содовою? З кока-колою? Скуштуйте, він добрий. Навіщо ж він тут стоїть? Якщо ми вже тут, треба отримувати задоволення».

«Батько? Його вбили. Їх усіх вбили. Я єдиний залишився з усієї родини».

«Бериш, син Фейвіша? Помер від голоду в Росії — вони вислали його до Казахстану. Його дружина? В Ізраїлі. Вийшла за литовця».

«Сореле? Її розстріляли. Разом із дітьми».

«Єнтль? Тут, на весіллі. Вона щойно тут стояла. Он вона, танцює із тим високим хлопцем».

«Абрам Зільберштейн? Його спалили в синагозі разом із двадцятьма іншими. Лише купа вугілля залишилася, вугілля та попелу».

«Йоселе Будник? Він давно помер. Ви, мабуть, маєте на увазі Єкеле Будника. У нього крамниця делікатесів прямо тут, у Браунсвілі. Він одружений на вдові, її перший чоловік розбагатів на нерухомості».

«Лехаїм, докторе! Лехаїм, Шлойме-Довиде! Ти не ображаєшся, що я тебе називаю Шлойме-Довид? Для мене ти той самий Шлойме-Довид, маленький хлопчик з білявими пейсами, що читав напам’ять цілий трактат із Талмуду. Ти ж пам’ятаєш? Це ніби лише вчора було. Твій батько, хай він покоїться з миром, аж світився від гордості…».

«Твій брат Хаїм? Твій дядько Ойзер? Вони всіх убили, всіх. Взяли й винищили цілий народ з німецькою вправністю: gleichgeschaltet[30]!».

«Ви ще не бачили наречену? Гарненька, як картинка, але надто нафарбована. Уявіть — онука ребе Тодроса з Радзина! Її дідусь носив зазвичай дві ярмулки — одну спереду, іншу ззаду».

«Бачите оту молоду жінку в жовтому, що танцює? Це сестра Риви, їхнім батьком був Мойше, свічник. Де сама Рива? Там, де знайшли свій кінець і всі інші, — в Освенцимі. Ми самі ледь урятувалися. Всі ми насправді мертві, якщо можна так сказати. Нас ліквідували, винищили. Навіть у тих, що вижили, в душі смерть. Але це весілля, треба бути бадьорими».

«Лехаїм, Шлойме-Довиде! Радий тебе вітати! Маєш сина чи доньку, щоб їх одружити? Ні? Ну, це й на краще. Який сенс мати дітей, якщо люди такі вбивці?».

Час уже було починати церемонію, але на когось ще чекали. Кого бракувало — рабина, кантора чи когось із сватів — схоже, ніхто не міг сказати. Абрагам Мехелес, батько нареченої, метушився, супився, махав рукою, щось комусь шепотів на вухо. У взятому напрокат смокінгу він виглядав дивно. Терешполянська свекруха сперечалася з одним із фотографів. Музики грали без упину. Гриміли барабани, гарчали контрабаси, волав саксофон. Танці стали жвавішими, нестримнішими, до них долучалося дедалі більше людей. Молоді люди тупали із такою силою, що, здавалося, ось-ось проломлять підлогу танцмайданчика. Маленькі хлопчики стрибали навколо, немов козенята, а дівчатка кружляли до нестями. Чимало чоловіків були вже напідпитку. Вони куражилися, реготали, цілували чужих жінок. Був такий гармидер, що Соломон Марголін уже не розумів, що йому кажуть, і просто кивав у відповідь. Деякі гості чіплялися до нього, тягнули в усі боки, знайомили з новими й новими сенцимінцями й терешполянами. Якась матрона з бородавками на носі показувала на нього пальцем, витирала очі, називала його Шлоймеле. Соломон Марголін поцікавився, хто це, і хтось йому сказав. Але імена розчинялися в цій метушні. Він знову й знову чув ті самі слова: помер, застрелений, спалений. Якийсь чоловік із Терешполя спробував відвести його вбік, але на нього нагримали кілька сенцимінців, назвавши чужинцем, якому тут не місце. Прибув один з останніх гостей — візник і коновод із Сенциміна, який у Нью-Йорку став мільйонером. Його дружина та діти загинули, але він мав уже нову дружину. Ця жінка, увішана діамантами, походжала в глибоко декольтованій сукні, яка залишала спину, вкриту плямами, голою аж до талії. Голос у неї був сиплий. «Звідки вона? Хто вона така?» — «Та вже точно не свята. Її перший чоловік був пройдисвіт, розбагатів, а потім окочурився. Від чого? Від раку. Де? В шлунку. Спочатку тобі нема чого їсти, а потім нема чим їсти. Отак і виходить, що працюєш на другого чоловіка». — «Що таке життя, зрештою? Танок на могилі». — «Так, але допоки ти в грі, доводиться дотримуватися правил». — «Докторе Марголін, чому ви не танцюєте? Ви ж тут не серед чужих. Ми всі з одного пороху. Там ви не були доктором. Ви були лише Шлойме-Довидом, сином учителя Талмуду. Ви й не стямитесь, як ми всі лежатимемо рядком».

Марголін не пам’ятав, щоб пив щось, але все одно відчував якесь запаморочення: зала в тумані крутилася, як карусель, підлога ходила ходором. Ставши в кутку, він спостерігав за танцями. Які різні вирази обличчя у танцюючих, скільки комбінацій і змін людської сутності зібрав тут Творець… Кожне обличчя розповідало власну історію. Вони танцювали разом, ці люди, але в кожного була своя філософія, свій метод. Якийсь чоловік схопив Марголіна, і на кілька хвилин він теж опинився у цьому шаленому танцювальному вирі. Потім, вирвавшись звідти, став окремо. Хто ця жінка? Він помітив, що не зрушує очей з її знайомої фігури. Він знає її! Вона кивнула йому. Він стояв збентежений. Жінка здавалася ні молодою, ні старою. Звідки він міг її знати — це вузьке обличчя, ці темні очі, цей дівчачий сміх? Її волосся було зачесане на старовинний лад, із довгими косами, обернутими навколо голови, як вінок. Вона відзначалася якоюсь сенцимінською грацією, про яку Марголін давно забув. І ці очі… Він був закоханий колись у ці очі й кохав їх усе своє життя. Він трохи посміхнувся їй, і жінка теж відповіла посмішкою. На щоках у неї були ямочки. Вона теж здавалася здивованою. Марголін, усвідомлюючи, що починає червоніти, як хлопчисько, підійшов до неї.

«Я знаю вас, але ж ви не з Сенциміна?».

«Ні, з Сенциміна».

Він чув цей голос колись. Він був закоханий у цей голос.

«З Сенциміна? Хто ж ви тоді?».

Її губи затремтіли.

«Ви мене вже забули?».

«Минуло багато часу, як я залишив Сенцимін».

«Ви часто бували у мого батька».

«А хто ваш батько?».

«Мелех, годинникар».

Доктор Марголін здригнувся.

«Я або з’їхав з глузду, або в мене галюцинації».

«Чому ви так кажете?».

«Бо Рейзл померла».

«Я Рейзл».

«Ти — Рейзл? Тут? О господи, якщо це так — тоді можливо все! Коли ти приїхала до Нью-Йорка?».

«Нещодавно».

«Звідки?».

«Звідти».

«Але мені всі казали, що ви всі загинули».

«Батько, мати, брат Гершль…».

«Але ж ти була одружена!».

«Була».

«Якщо все це правда, тоді все можливо!» — повторив доктор Марголін, все ще приголомшений цією неймовірною подією. Може, хтось навмисно вводив його в оману? Але навіщо? Він усвідомлював, що десь сталася помилка, але не міг зрозуміти — де.

«Чому ти не повідомила мені? Адже…» Він замовчав. Вона теж трохи помовчала.

«Я втратила все. Але якась гордість все ж таки залишилася».

«Ходімо кудись, де тихіше — все одно куди. Це найщасливіший день у моєму житті!».

«Це ж вечір…».

«Тоді найщасливіший вечір! Майже так… немовби Месія прийшов, немовби мертвий воскрес!».

«Куди ти хочеш піти? Ну гаразд, ходімо».

Марголін узяв її під руку й одразу відчув давно забуте тремтіння юнацького бажання. Він увів її подалі від інших гостей, побоюючись, що може загубити її в натовпі або хтось втрутиться й зіпсує його щастя. Все повернулося в одну мить: зніяковілість, збудження, радість. Він прагнув забрати її звідси, усамітнитися десь із нею. Залишивши залу, вони піднялися сходами нагору, до молитовні, де мала відбутися шлюбна церемонія. Двері були відчинені. Всередині на підвищенні був традиційний балдахін. Стояли приготовлені для церемонії пляшка вина та срібний келих. Молитовню із порожніми лавками та лише одним мерехтливим світильником заповнювали тіні. Музика, така оглушлива внизу, тут звучала тихо й віддалено. На порозі вони обоє трохи завагалися. Марголін указав на хупу:

«Ми могли б стояти там».

«Так».

«Розкажи мені про себе. Де ти тепер? Що робиш?».

«Це не так легко розповісти».

«Ти сама? Чи з кимось зв’язана?».

«Зв’язана? Ні».

«Ти ніколи не намагалася дати мені знати про себе?» — спитав він. Вона не відповіла.

Дивлячись на неї, він відчував, що кохання повернулося до нього з усією силою. Він уже зараз тремтів при думці, що невдовзі їм доведеться попрощатися. Його переповнювали збуджені почуття та сподівання юності. Йому хотілося обійняти й поцілувати її, але будь-якої миті хтось міг зайти до молитовні. Він стояв поруч із нею, присоромлений тим, що одружився з іншою, що особисто не перевірив звістки про її смерть. «Як я міг придушити все це кохання? Як я міг погодитися на життя без неї? І що тепер буде з Гретль? Я віддам їй усе, до останнього цента». Він кинув погляд у бік сходів — чи не починають гості підніматися нагору. Йому раптом спало на думку, що за єврейським законом він не одружений, бо в них із Гретль була лише цивільна церемонія. Він подивився на Рейзл.

«За єврейським законом я холостяк».

«Справді?».

«Згідно з єврейським законом, я можу піднятися з тобою туди й одружитися з тобою».

Вона, здавалося, розмірковувала над сенсом його слів.

«Так, розумію…».

«За єврейським законом, мені навіть не потрібна обручка. Можна одружитися за допомогою монетки».

«У тебе є монетка?».

Марголін поліз у верхню кишеню, але гаманця там не було. Він пошукав в інших кишенях. «Мене обікрали? — здивувався він. — Але як? Я весь час сидів у таксі. Хіба тут, на весіллі, хтось міг мене обікрасти?». Він був не так засмучений, як здивований. Затинаючись, Марголін промовив:

«Дивно, але в мене немає грошей».

«Обійдемося без них».

«Але як я дістануся додому?».

«Навіщо їхати додому?» — відповіла вона питанням на питання. Вона посміхалася тією своєю знайомою таємничою посмішкою. Він узяв її за руку й пильно подивився на неї. Раптом йому спало на думку, що це, можливо, не його Рейзл. Вона надто молода. Може, це її донька грає з ним, глузує з нього? «Господи, я геть заплутався!» — подумав Марголін. Він стояв спантеличений, намагаючись розплутати ці роки. З її обличчя неможливо було визначити вік. Очі були глибокі, темні, меланхолійні. Вона теж здавалася збентеженою, немовби теж відчула якусь суперечність. Все це помилка, сказав собі Марголін. Але в чому саме помилка? І що сталося з гаманцем? Може, він забув його в таксі, розплатившись із водієм? Він спробував пригадати, скільки готівки в нього там було, але не міг. «Мабуть, забагато випив. Ці люди мене впоїли — до нестями!». Він довго стояв мовчки, занурившись у стан якогось сну, глибшого за наркотичний транс. Раптом йому згадалася траспортна пригода, свідком якої він став на Істерн-Парквей. У голові виникла моторошна підозра: може, він був не просто свідком? Може, він сам був жертвою цієї аварії? Марголін став обстежувати себе — так, ніби був одним зі своїх пацієнтів. Він не виявив жодних ознак пульсу чи дихання. І відчував себе дивно спустошеним, немовби йому бракувало якогось фізичного виміру. Відчуття ваги, напруження м’язів у кінцівках, біль, що ховався в кістках — все кудись зникло. «Не може бути, не може бути», шепотів він. Хіба можна померти, не усвідомлюючи цього? І що робитиме Гретль? Він бовкнув:

«Ти не та Рейзл».

«Невже? А хто ж я тоді?».

«Хіба що ми обоє мертві».

«Про що ти?».

«Рейзл застрелили».

«Застрелили? Хто тобі це сказав?».

Вона здавалася водночас наляканою й збентеженою. Мовчки схилила голову, як людина, вражена поганою звісткою. Доктор Марголін продовжував розмірковувати. Очевидно, Рейзл не усвідомлювала свого стану. Він чув про таку стадію — як вона називається? «Перебування у присмерковому світі». Але смерть не може бути такою простою. А таке життя — гірше за забуття. Він нахилився й прошепотів їй на вухо: «Яка різниця? Поки ми разом… Я чекав на це всі ці роки. Де ти була?».

Вона не відповіла, а він більше не питав. Він озирнувся. Порожня зала була тепер повна, всі місця зайняті. Над присутніми запанувала церемонійна тиша. Тихо грала музика. Кантор речитативом проспівав благословення. Розміреними кроками Абрагам Мехелес повів свою доньку проходом.

Переклад Наталі Комарової