Американська єврейська проза

Делмор Шварц народився й виріс у Брукліні. Його батьки-іммігранти розлучилися, коли він був хлопчиком. Ще в дитинстві він демонстрував блискучу обдарованість, а згодом навчався у Вісконсинському, Нью-Йоркському та Гарвардському університетах (останній він залишив після того, як не отримав престижної стипендії). Шварцу було лише 24 роки, коли вийшла його перша книжка «Відповідальність починається у снах» (In Dreams Begin Responsibilities), збірка прози, поезії і віршованої драматургії, яка здобула надзвичайно схвальний відгук критики. Титульне оповідання збірника публікувалося в часописі The Partisan Review за кілька років до того. Попри те, що Шварц роками відточував свою майстерність прозаїка й видав дві збірки оповідань («Світ — це весілля» (The World Is a Wedding) та «Успішне кохання» (Successful Love)), його висока репутація серед критиків ґрунтувалася насамперед на його поезії, зокрема на віршах, що ввійшли до збірки «Відповідальність починається у снах» і до книжки «Літнє знання: нові та обрані поезії» (Summer Knowledge: New and Selected Poems). Серед інших поетичних творів слід згадати віршовану п’єсу «Шенандоа» (Shenandoah) та автобіографічну поему «Буття. Книга перша» (Genesis: Book One). Останні тридцять років життя Шварца були відзначені непростою, але глибокою дружбою з багатьма видатними письменниками та інтелектуалами того часу, включно із Солом Белоу, який у своєму романі «Дар Гумбольдта» (Humboldt’s Gift) відтворив в одному з персонажів риси Шварца. У той самий період Шварц викладав у низці престижних навчальних закладів — Гарвардському університеті, Кеніон-коледжі, Принстонському та Сиракузькому університетах — і здобув Болінгенську премію з поезії. Але попри численні обдарування Шварца, його життя затьмарював і руйнував відчай. Це поступове руйнування, якому сприяла двадцятилітня боротьба зі зловживанням алкоголем і наркотиками, а також дедалі сильніша схильність до параної, зрештою призвели до фатального серцевого нападу у віці 53 років.

Відповідальність починається у снах

Здається, це 1909 рік. Я нібито в кінотеатрі, де довгий промінь світла крутиться, прорізаючи темряву, а мої очі прикуті до екрана. Це німий фільм — на кшталт тих, що знімали на студії «Байограф», де актори були вдягнені в смішні старомодні вбрання, а кадри змінювалися раптовими стрибками. Актори теж немовби стрибали й пересувалися надто швидко. Сама плівка була вся в крапках і смужках, наче під час зйомок падав дощ. Освітлення погане.

Це неділя, 12 червня 1909 року, і мій батько йде тихими вулицями Брукліна до моєї матері. Його одяг щойно випрасувано, краватка надто туго затягнута під високим комірцем. Він дзвенить монетами в кишенях, обмірковуючи дотепності, які говоритиме. Я почуваюся геть розслабленим, немов у м’якій темряві кінотеатру. Тапер відбиває ті очевидні та приблизні емоції, що мають несвідомо виникати у глядачів. Тут я зберігаю анонімність і забуваю про себе. В кіно так завжди — воно, як-то кажуть, певного роду наркотик.

Батько проходить вулицю за вулицею — з деревами, газонами та будинками, зрідка виходячи на бульвар, де котиться, вгризаючись у рейки, трамвай, повільно просуваючись уперед. Кондуктор із вусами, схожими на кермо велосипеда, допомагає зайти до трамвая молодій леді в капелюсі, що нагадує вазу з пір’ям. На сходинках вона трохи піднімає свої довгі спідниці. Кондуктор неквапливо відлічує решту і дзвонить у свій дзвін. Це вочевидь неділя, бо на всіх недільний одяг, а шум трамвая підкреслює тишу вихідного дня. Хіба Бруклін — не «місто церков»? Крамниці зачинені, їхні жалюзі спущені, лише де-не-де працюють магазин канцтоварів або аптека з великими зеленими кулями у вітрині.

Батько вдався до такої довгої прогулянки, бо йому подобається ходити пішки та думати. Він думає про себе в майбутньому, тож прибуває до пункту свого призначення в стані певної екзальтації. Під час прогулянки він не звертає уваги ані на будинки, де вже сидять за недільним обідом, ані на численні дерева, що ними обсаджена кожна вулиця, — зараз їхні крони майже цілком розпустилися, і скоро їхня прохолодна тінь вкриє всю вулицю. Час від часу проїжджає екіпаж, і підкови коней гупають каменями у пообідній тиші. А то з’являється автомобіль, схожий на величезний м’який диван, випускає клуб диму і їде далі.

Батько думає про мою матір — про те, як гарно буде познайомити її з його родиною. Але він ще не впевнений, що хоче одружитися з нею, й подекуди його охоплює паніка через цей уже встановлений зв’язок. Він заспокоює себе, думаючи про великих людей, якими він захоплюється і які теж одружені: про Вільяма Рендольфа Герста[41] та Вільяма Говарда Тефта[42], який щойно став Президентом Сполучених Штатів.

Батько приходить до дому, де живе моя мати. Він прийшов надто рано й несподівано опиняється в незручному становищі: моя тітка, сестра моєї матері, виходить на його гучний дзвінок із серветкою в руці, бо сім’я ще обідає. Коли батько входить, мій дідусь підводиться з-за столу й тисне йому руку. Мати побігла нагору причепуритися. Бабуся питає мого батька, чи він обідав, і каже, що Роуз скоро спуститься. Дідусь починає бесіду зауваженням щодо теплої червневої погоди. Батько незручно примощується біля столу, тримаючи в руці капелюха. Бабуся каже тітці забрати в батька капелюха. В дім забігає мій двадцятилітній дядько зі скуйовдженим волоссям. Він вигукує вітання моєму батькові, який часто давав йому п’ятицентовики, і біжить нагору. Помітно, що до шанобливості, яку виявляють до мого батька в цьому домі, примішується чимала частка веселощів. Він імпозантний, але дуже незграбний.

Нарешті спускається моя мати, вся причепурена, і мій батько, зайнятий бесідою з моїм дідусем, відчуває незручність, бо не знає, що робити: вітати мою матір чи продовжувати бесіду. Він незграбно підводиться зі стільця й сухо каже «привіт». Мій дідусь спостерігає, критичним оком оцінюючи їхню відповідність одне одному, й раз по раз чухає свою зарослу бородою щоку, як завжди, коли розмірковує. Він занепокоєний: боїться, що мій батько не буде гарним чоловіком для його старшої доньки. В цей момент щось стається з цим фільмом — якраз тоді, коли мій батько каже матері щось дотепне; я отямлююся, й моє незадоволення зростає разом із моєю цікавістю. Глядачі починають нетерпляче плескати в долоні. Потім проблему усувають, але фільм повертається до того епізоду, який уже був показаний, і я знову бачу дідуся, що чухає бородату щоку й розмірковує над характером мого батька. Ще раз повернутися до картини й забутися досить важко, але коли мати хихотить у відповідь на слова батька, я поринаю в темряву.

Батько і мати виходять з дому, ще раз потискають одне одному руку через якусь незрозумілу ніяковість. Я теж ніяково кручуся у твердому кріслі кінотеатру. Де старший дядько, старший брат моєї матері? Він займається у своїй кімнаті нагорі, готується до останнього екзамену в Коледжі Нью-Йорк Сіті. Двадцять один рік тому він помер від швидкоплинної пневмонії. Мати і батько ще раз проходять пішки тими самими тихими вулицями. Мати тримає батька під руку й розповідає йому про роман, який зараз читає, а батько висловлює свою думку про персонажів, бо сюжет йому цілком зрозумілий. Це звичка, якою він дуже тішиться, оскільки відчуває найбільшу зверхність і впевненість у собі, коли схвалює або засуджує поведінку інших людей. Іноді він вважає за потрібне видати коротке «гм» — коли історія стає, на його погляд, надто солодкавою. Так він віддає данину своїй приналежності до чоловічої статі. Моя мати задоволена пробудженим нею інтересом; вона демонструє моєму батькові, яка вона розумна і цікава.

Вони доходять до бульвару. Неквапливо під’їжджає трамвай. Сьогодні вони їдуть до Коні-Айленда[43], хоча моя матір вважає такі радощі примітивними. Вона налаштувалася лише на прогулянку променадом і приємний обід, а не на галасливі розваги, які здаються їй недостойними такої поважної пари.

Батько розповідає матері, скільки грошей він заробив за останній тиждень. Він перебільшує суму, яка не потребує перебільшення, але реальні факти завжди здавалися йому якимись недостатніми. Раптом я починаю плакати. Рішучу стару леді, що сидить у кінотеатрі поруч зі мною, це дратує, й вона сердито дивиться на мене. Злякавшись, я замовкаю, дістаю носовичок і витираю обличчя, злизуючи сльозу, що впала біля рота. Тим часом я щось пропустив, бо мої мати й батько вже виходять на кінцевій зупинці — в Коні-Айленді.

Вони йдуть до набережної, й батько наказує матері вдихнути різкий запах моря. Обидва глибоко вдихають морське повітря й при цьому сміються. Величезний інтерес до здоров’я є для них спільним, хоча батько — високий і міцний, а мати — тендітна. У них у голові купа теорій, що їсти корисно, а що некорисно, й іноді вони палко дискутують на цю тему, але все завершується глузливим зауваженням батька, що рано чи пізно все одно доведеться померти. На флагштоці набережної тріпоче від мінливого вітру з моря американський прапор.

Батько та мати йдуть до перил набережної і дивляться вниз на пляж, де неквапливо прогулюється досить багато людей. Деякі купаються в прибої. Повітря прорізає свисток продавця арахісу, з його приємним і енергійним звуком, і батько йде купувати арахіс. Мати залишається біля перил і дивиться на океан. Океан здається їй веселим: він немовби навмисно яскриться й гонить нові й нові невисокі хвилі. Мати розглядає дітей, що риються в мокрому піску, та купальні костюми дівчат, її одноліток. Батько повертається з арахісом. Сонце над головою палає, воно б’є і б’є своїми променями, але ніхто цього геть не помічає. Променадом ліниво прогулюється безліч людей у недільному вбранні. Океан сюди не доходить, а якби й доходив, вони не відчули б небезпеки. Мої мати та батько спираються на перила й замислено дивляться на океан. Він стає суворішим, хвилі повільно наростають, ще здалека набираючи силу. Мить, коли вони перевертаються, мить, коли так красиво вигинають свої спини, показуючи зелені та білі прожилки серед чорноти, — ця мить є нестерпною. Зрештою вони надломлюються, оскаженіло кидаються на пісок, буквально обрушуючись на нього з усією силою, підстрибують кілька разів, а потім сходять нанівець, перетворюючись на невеличкий струмок, що біжить нагору по піску і повертається назад. Мої батьки бездумно дивляться на океан — їх мало цікавить його суворість. Сонце над головою теж їх не турбує. Я ж пильно вглядаюся в це жахливе сонце, що розладнує зір, і в цей фатальний, безпощадний, невтримний океан і забуваю про своїх батьків. Я споглядаю в захваті, і врешті-решт мене вражає байдужість батька й матері. Я знову починаю плакати. Стара леді поруч зі мною поплескує мене по плечу й каже: «Ну-ну, це ж лише кіно, молодий чоловіче, лише кіно». Але я, ще раз поглянувши на жахливе сонце й жахливий океан і не в змозі втримати сліз, підводжуся і йду до чоловічої вбиральні, перечеплюючись через ноги тих, хто сидить у моєму ряду.

Коли я повертаюся, почуваючись так, немовби прокинувся вранці, хворий від недосипу, минуло, мабуть, кілька годин, бо мої батьки вже катаються на каруселі. Батько сидить на чорній конячці, а мати на білій, і вони, схоже, їздять по вічному колу з єдиною метою: вихоплювати нікельовані кільця, прикріплені до однієї з опор. Грає шарманка, і її музика цілком вписується в безнастанне кружляння каруселі, складаючи з нею одне ціле. На якусь мить здається, що вони ніколи не зійдуть із каруселі, бо вона не зупиняється. Я почуваюся як людина, що дивиться вниз на проспект із п’ятдесятого поверху. Але нарешті вони сходять, і навіть музика шарманки на якийсь час припиняється. Батько здобув десять кілець, мати — лише два, хоча насправді хотіла їх саме вона.

Вони йдуть далі набережною, тимчасом як вечір поступово й непомітно спускається на землю неймовірними бузковими сутінками. Все поступово завмирає у приглушеному світлі, навіть безнастанний гомін з пляжу та обертання каруселі. Вони шукають, де пообідати. Батько пропонує одне з найкращих місць на набережній, а мати, згідно зі своїми принципами, заперечує.

І все ж таки вони йдуть до найкращого місця і просять столик біля вікна, щоб дивитися на променад і рухливий океан. Батько почувається всемогутнім, коли кладе в руку офіціанта четвертак, домовляючись про столик. У ресторані повно людей і теж лунає музика, цього разу щось на кшталт струнного тріо. Батько замовляє обід із блискучою впевненістю у собі.

Під час обіду батько розповідає про свої плани на майбутнє, а мати відповідним виразом обличчя показує, як їй цікаво і як вона вражена. Батько у піднесеному настрої. Його надихає вальс, що лунає в ресторані, і власне майбутнє починає його п’янити. Він розповідає матері, що збирається розширити свій бізнес, бо треба заробити купу грошей. Він хоче завести сім’ю. Зрештою, йому вже двадцять дев’ять, з тринадцяти він сам себе годує, він заробляє дедалі більше й заздрить своїм одруженим друзям, коли відвідує їх у затишній захищеності їхніх осель, в оточенні тихих домашніх радощів і чудових дітей… А потім, коли у вальсі настає момент шаленого кружляння всіх танцюючих, він із відчайдушною хоробрістю просить матір вийти за нього, хоч і робить це досить незграбно й навіть у своєму збудженні дивується, як він наважився на цю пропозицію, а вона, на довершення всього, починає плакати, й батько нервово оглядається довкола, не знаючи, що робити, а мати, схлипуючи, каже: «Це все, чого я бажала від тієї миті, як побачила тебе!», і йому все це здається надто складним на його смак, не таким, як він собі уявляв під час своїх довгих прогулянок через Бруклінський міст із мрією про чудову сигару. І саме в цей момент я підводжуся зі свого крісла в кінотеатрі й вигукую: «Не робіть цього! Ще не пізно передумати — вам обом. Нічого доброго з цього не вийде, крім докорів сумління, ненависті, скандалів і двох дітей із жахливими характерами». Всі глядачі повертаються, сердито дивлячись на мене, білетер уже біжить до мене проходом, запаливши свій ліхтарик, а стара леді поруч зі мною тягне мене назад у крісло, кажучи: «Заспокойтеся, інакше вас виведуть, а ви ж заплатили тридцять п’ять центів за квиток». Отож я заплющую очі, бо не можу далі спостерігати за тим, що відбувається, і просто тихо сиджу.

Але згодом я починаю кидати оком на екран і ось уже знову дивлюся із жадібною цікавістю, як дитина, якій хочеться зберігати похмурий настрій попри спроби підкупити її льодяником. Мої батьки зараз фотографуються в ятці фотографа на набережній. Там рожево-бузкове освітлення — мабуть, так треба. Фотоапарат стоїть збоку на триножнику й виглядає, як марсіанин. Фотограф указує батькам, як їм стати. Батько кладе руку на плече матері, й обоє підкреслено посміхаються. Фотограф приносить матері букет квітів, щоб вона тримала його в руці, але вона тримає його не під тим кутом. Потім фотограф накривається чорним рядном разом із камерою, й на виду залишається тільки його простягнута рука з гумовим м’ячиком, який він стисне, коли знімок буде нарешті зроблено. Але він незадоволений їхнім виглядом. Йому здається, що щось не так із їхньою позою. Знову й знову з-під укриття лунають його вказівки, але кожна пропозиція тільки погіршує справу. Батько починає втрачати терпіння. Вони пробують позувати сидячи. Фотограф пояснює, що він поважає себе, що займається цією справою не заради грошей, а заради гарних світлин. Батько каже: «А чи не можна швидше? Ми не збираємося провести тут цілий вечір». Але фотограф тільки винувато метушиться й дає нові вказівки.

Цей фотограф мене зачаровує. Я всім серцем схвалюю його, бо точно знаю, що він відчуває, й коли він критикує кожну нову позу на підставі якогось невідомого уявлення про правильність, я сповнююся надії. Але тут мій батько сердито каже: «Давайте вже, у вас було досить часу, ми не збираємося більше чекати». І фотограф, зітхнувши із сумом, повертається під своє чорне рядно, витягує руку, каже «Раз, два, три — знімаю!», і фотографію зроблено — посмішка батька схожа на гримасу, а в матері вона широка та нещира. Проявлення світлини триває кілька хвилин, і поки мої батьки сидять у цьому дивному світлі, вони стають геть пригніченими.

Потім вони проходять повз ятку ворожки, й моя мати хоче зайти до неї, а батько не хоче. Вони починають сперечатися. Мати виявляє впертість, а батько знову втрачає терпіння, вони сваряться, й батькові вже хочеться просто піти й залишити матір там, але він знає, що ніколи не зробить цього. Мати не хоче поступатися. Вона ледь не плаче, але відчуває нестримне бажання послухати, що їй скаже ворожка. Батько сердито погоджується, й вони заходять до ятки, яка схожа на ятку фотографа, тільки задрапована чорною тканиною і з затіненим світлом. Там надто тепло, а батько продовжує повторювати, вказуючи на кришталеву кулю на столі, що все це — маячня. Ворожка — дебела, низенька жінка, одягнена в те, що має вважатися східним вбранням, — заходить до приміщення ззаду й вітає їх, говорячи з акцентом. Але раптом батькові все це здається нестерпним, він тягне матір за руку, а вона опирається. І тут батько, жахливо розлючений, випускає її руку й широким кроком виходить на вулицю, залишивши ошелешену матір саму. Вона хоче вийти за ним, але ворожка міцно тримає її за руку й вмовляє не робити цього, а я у своєму кріслі сиджу, невимовно шокований, бо почуваюся так, немовби йду канатом, натягнутим на висоті ста футів над глядачами цирку, а він раптом починає рватися. І я підхоплююся з місця й знову вигукую перше, що спало на думку, щоб висловити свій жах, і білетер знову біжить проходом зі своїм ліхтариком, а стара леді вмовляє мене, шоковані глядачі обертаються, щоб подивитися на мене, а я все кричу: «Що вони роблять? Хіба вони не розуміють, що вони роблять? Чому мати не йде за батьком? Що вона робитиме, якщо не піде? А батько — він розуміє, що робить?». Але білетер вже схопив мене за руку й тягне геть, і каже: «Що ви робите? Ви не розумієте, що не можете робити все, що заманеться? Навіщо молодому чоловікові, в якого все життя попереду, вчиняти таку істерику? Подумайте самі. Такого не можна робити, навіть якщо навколо немає інших людей! Ви пошкодуєте, якщо не будете поводитись як належить, так далі не можна, це неправильно, ви незабаром зрозумієте це. Все, що ви робите, має надто велике значення». Все це він каже, тягнучи мене вестибюлем кінотеатру на холодне світло, і я прокидаюся блідим зимовим ранком свого двадцять першого дня народження… Підвіконня сяє сніговим наметом, і ранок уже почався.

Переклад Наталі Комарової