Американська єврейська проза. Століття оповідань

Народився й виріс у Брукліні в сім’ї іммігрантів з Росії, освіту здобув у Сіті-коледжі[44] та Колумбійському університеті. Маламуд написав цілу низку надзвичайно популярних романів, серед яких — «Самородок» (The Natural), «Помічник» (The Assistant), «Нове життя» (A New Life), «Майстер на всі руки» (The Fixer), який приніс йому Національну книжкову премію та Пулітцерівську премію, «Життя Дьюбіна» (Dubin’s Lives), «Пожильці» (The Tenants) та «Божа милість» (God's Grace), але став відомим передусім як автор майстерно побудованих, оманливо простих оповідань. У цих оповіданнях, що виходили в збірниках «Чарівне барильце» (The Magic Barrel), відзначених Національною книжковою премією, «Ідіоти першими» (Idiots First), «Капелюх Рембрандта» (Rembrandt’s Hat) й нарешті — «Оповідання Бернарда Маламуда» (The Stories of Bernard Malamud), реалізм часто поєднується з фантастичними, казковими, вигадливими мотивами. У своїх найкращих творах письменник вдало відтворив життя, турботи і навіть мову східноєвропейських євреїв у контексті американської культури. Маламуд сказав колись, що вважає євреїв «символом трагічного досвіду людини як такої. Я намагаюся бачити єврея універсальною людиною. Кожна людина є євреєм, хоч може й не знати про це… Єврейська драма… є символом боротьби за існування у найвищому людському сенсі. Єврейська історія — це драма, дарована Богом».

Останні 25 років життя Маламуд із дружиною та дітьми жили почергово у Вермонті та Нью-Йорку.

«Діва озера[45]»

Генрі Левін, амбіційний, привабливий тридцятирічний чоловік, який працював адміністратором книжкового відділу в універмазі «Мейсі» і ходив із білою квіткою на лацкані, нещодавно отримав невеличкий спадок, звільнився з роботи і поїхав за кордон у пошуках романтичних пригод. У Парижі він (не зовсім впевнений щодо причин, хіба що йому набридло минуле) втомився від обмежень, які це місто на нього накладало, і, хоч і зареєструвався в готелі під своїм справжнім іменем, став називати себе Генрі Р. Фріманом[46]. Якийсь час Фріман жив у маленькому готелі на вузькій, освітленій газовими ліхтарями вулиці біля Люксембурзького саду. Спочатку йому подобалося відчуття незнайомості цього міста — все не таке, як вдома, трапитися може будь-що. Йому подобалася (як він називав) можливість несподіваних комбінацій. Але нічого особливого не відбувалося: він не зустрів нікого особливого (в минулому йому траплялося розчаровуватися в жінках — вони не виправдовували його сподівань), і оскільки спека була нестерпною, а під ногами скрізь плуталися туристи, Фріман вирішив, що треба тікати. Він сів на експрес до Мілана, але після Діжона його стало охоплювати якесь болісне, пульсуюче занепокоєння. Воно ставало таким нестерпним, що Фріман уже уявляв, як зістрибує з потяга, але здоровий глузд все ж таки переважив, і він продовжив подорож. Проте Мілана він так і не дістався. Поблизу Стрези, ледь кинувши приголомшений погляд на Лаго Маджоре[47], Фріман — любитель природи з раннього дитинства — стягнув свою валізу з полиці й хутко залишив потяг. Йому одразу стало краще.

За годину він уже влаштувався в пансіоні в одній із вілл неподалік низки різноманітних готелів, що фасадами виходили на прибережну смугу Стрези. Падрона[48], балакуча жінка, дуже зацікавлена у своїх гостях, поскаржилася, що червень і липень були змарновані через не типову для літа холоднечу та дощі. Багато хто скасував своє бронювання, тож тут лише кілька американців. Це не дуже засмутило Фрімана, якому було більш ніж досить Коні-Айленда[49]. Він оселився у просторій кімнаті з французькими вікнами[50], м’яким ліжком і місткою ванною, і хоч сам віддавав перевагу душу, ця переміна його тішила. Йому дуже подобався балкон і вікно, де він любив читати або вивчати італійську, часто підводячи очі, аби помилуватися водою. Довге блакитне озеро — іноді зелене, іноді золоте — тягнулося й губилося десь серед далеких гір. Фріману подобалися червоні дахи містечка Палланца на протилежному березі, а особливо чотири гарні островки на воді, крихітні, але рясно прикрашені палацці[51], високими деревами, садами, скульптурами. Споглядання цих островків викликало у Фрімана якесь глибоке почуття: кожен новий світ (як часто ми натрапляємо хоч би на один за своє життя?) наповнював його передчуттям. Передчуттям чого — він і сам не знав. Фріман усе ще сподівався на те, чого не мав, на те, що мало хто в світі має й про що багато хто не наважується й думати, а саме — на кохання, пригоду та свободу. Ці слова, на жаль, тепер звучать трохи комічно, але в ті часи, коли він вдивлявся в ці острови, найменший поштовх міг викликати в нього ледь не сльози. Ах, що за дивні назви! Ізола Белла[52], деі Пескаторі[53], Мадре[54], дель Донго… Подорожі справді розширюють світ, думав він. Кого може розчулити острів Допомоги[55]?

Але ці острови (він відвідав два з них) не виправдали його очікувань. Фріман вирушив на Ізола Белла на вапоретто[56] разом із юрбою запізнілих різномовних туристів, здебільшого німців, яких негайно оточили торговці дешевими дрібничками. До того ж він виявив, що тут передбачені лише екскурсії з гідом (вештатися без нагляду суворо заборонялося): рожевий палаццо, заповнений старим мотлохом і оточений садами зі штучними прикрасами, в тому числі гротами з мушель і кам’яними скульптурами — сміховинний несмак. Щоправда, Ізола деі Пескаторі мав якусь справжню атмосферу — з кривими вуличками, затиснутими між старими будинками, важкими сітями, що купами сушилися під деревами біля рибальських човнів, витягнутих на берег… Але й тут туристи клацали своїми фотоапаратами, а все містечко було зайняте їхнім обслуговуванням. Всі хотіли продати вам те, що ви могли купити дешевше в підвалі універмагу «Мейсі». Фріман повернувся до пансіону розчарований. Ці острови, такі прекрасні на відстані, зблизька виявилися дуже схожими на театральні декорації. Він поскаржився на це падроні, й вона наполегливо порадила йому відвідати Ізола дель Донго. «Він природніший, — переконувала вона Фрімана. — Ви ніколи не бачили таких незвичайних садів. А палаццо там історичний, з могилами відомих місцевих людей, зокрема одного кардинала, що став святим. Там ночував імператор Наполеон. Французи завжди любили цей острів. Їхні письменники плакали, дивлячись на його красу».

Фріман, однак, не дуже зацікавився: «На сади я вже надивився». Тож коли його тягнуло прогулятися, він блукав глухими вуличками Стрези, спостерігав за чоловіками, що грали в боччу[57], уникав заповнених товарами вітрин крамниць. Неквапливо повертаючись манівцями назад до озера, він сідав на лавку в маленькому парку, спостерігав за повільним заходом сонця над темними горами й розмірковував над життям із пригодами. Він усе оглядав у самотності, лише іноді спілкуючись із перехожими італійцями (майже всі вони добре говорили ламаною англійською), й був надто замкнений у собі. По вихідних, утім, на вулицях панувало пожвавлення й веселощі. Цілими автобусами прибували екскурсії з околиць Мілана. Весь день вони поспішали на свої пікніки, а ввечері один із екскурсантів витягав із автобуса акордеон і грав сумні венеційські або веселі неаполітанські пісні. Тоді молоді італійці та їхні подружки підводилися й танцювали, міцно обнявшись, на міській площі. Але не Фріман.

Одного вечора, на заході сонця, тихі води були так казково пофарбовані, що витягли його зі стану пасивності. Він узяв напрокат човен і в прагненні дістатися якогось більш принадного місця поплив на веслах до острова Ізола дель Донго. Він хотів лише доплисти до нього й повернутися — така собі мандрівка «туди й назад». Залишивши позаду дві третини шляху, він відчув, що йому дедалі важче веслувати, й навіть злякався, бо піднявся сильний бриз, який гнав хвилі прямо на борт човна. Він був теплий, але вітер є вітер, а вода мокра. Фріман веслував не дуже добре — він навчився гребти лише після двадцяти років, незважаючи на близькість Центрального парку[58], а плавав ще гірше, завжди наковтувався води й завжди йому не вистачало дихання, щоб дістатися будь-куди. Він був вочевидь сухопутним щуром від народження. Фріман уже став думати про повернення до Стрези (до острова залишалося щонайменше півмилі, а потім ще півтори милі на зворотний шлях), але покартав себе за боязкість — зрештою, він винайняв човен на годину, — й продовжив гребти, незважаючи на ризик. Хвилі були не такі вже сильні, і Фріман до того ж знайшов спосіб долати їх, розрізаючи носом човна, і хоч орудував веслами не дуже вправно, з подивом помітив, що рухається досить швидко. Вітер тепер не заважав, а допомагав, сонячне світло все ще підбадьорливо сяяло на небі серед червоних смуг.

Нарешті Фріман наблизився до острова. Як і Ізола Белла, він здіймався терасами в садах із живими огорожами та безліччю скульптур, аж до палаццо на верхівці. Але падрона сказала правду — він виглядав цікавішим за інші острови, рослинність тут буяла, літали дикі екзотичні птахи. Зараз місцевість поринала в сутінки, і, незважаючи на дедалі густішу темряву, Фріман знову відчув те благоговіння перед красою, яке охопило його при першому погляді на ці острови. Водночас повернулися сумні спогади про не так прожите життя, про все, що протекло крізь пальці. Раптом Фрімана вразив якийсь рух у саду біля кромки води. На мить йому здалося, що це ожила якась статуя, але він швидко зрозумів, що біля невисокої мармурової стіни стоїть жінка й дивиться на воду. Її обличчя він, звісно, не міг розгледіти, але вона здалася йому молодою. Жінка не рухалася, лише спідницю її білої сукні ворушив бриз. Фріману уявилося, що вона чекає на коханого, й він відчув спокусу заговорити з нею, але тут посилився вітер, і човен захитався. Фріман поквапився розвернути човен одним веслом й, енергійно працюючи веслами, відплив від берега. Вітер обдавав його бризками, човен танцював серед бурхливих хвиль, його небезпечно хитало. Фріману вже ввижалося потоплення: човен заповнюється водою, а він сам у марних намаганнях дістатися поверхні повільно опускається на дно. Але він продовжував веслувати щосили, й хоч серце ледь не виривалося з грудей, страх помалу відступив. Вгамувалися й вітер із хвилями. Озеро було тепер чорним, а небо ще невиразно біліло, і Фріман, час від часу обертаючись, щоб подивитися, куди він прямує, орієнтувався на мерехтливі вогники узбережжя Стрези. Коли він дістався землі, пішов сильний дощ, але Фріман, витягши човен на берег, вважив свою пригоду неабияким досягненням і відзначив його розкішною вечерею в дорогому ресторані.

Наступного ранку Фрімана розбудило колихання штор у його сонячній кімнаті. Він підвівся, поголився, прийняв ванну, а після сніданку підстригся в перукарні. Надягнувши під брюки плавки, він прослизнув на пляж готелю «Ексельсіор» заради короткого, але освіжаючого купання. Після обіду він займався на балконі італійською, а потім трохи придрімав. О пів на п’яту (до того Фріман ще не відчував себе здатним на якісь рішення) він сів на вапоретто, який виконував тур по островах. Після заходу на Ізола Мадре судно попрямувало на Ізола дель Донго. Коли воно підходило до острова — з протилежного боку від того, де побував минулого вечора Фріман, — він помітив худого, довготелесого хлопчину в плавках, що засмагав на плотику на озері. Хлопчина був йому незнайомий. Коли вапоретто причалив до пристані на південному боці острова, Фріман із подивом і глибоким жалем виявив, що вся територія заставлена звичними ятками з усілякими дурницями для туристів. І — попри його сподівання — оглядати острів дозволялося лише під керівництвом гіда; намагатися піти кудись самостійно було vietato[59]. Заплативши сто лір за квиток, треба було плентатися за цим неголеним сумовитим блазнем, який тицяв у небо кокетливим ціпком, оголошуючи туристам трьома мовами: «Буд ласка, не розбрідайтезя і не блукайте самі. Це вімога родини дель Донго, одн’єї з наізлаветніших в Італії. Ліше за ц’єї умови вдається залишіати ц’єй неперевершений історичний палац і чіудові парки відкритими для огляду представніками всіх націі».

У швидкому темпі вони оглянули слідом за гідом палац: довгі зали, увішані гобеленами та майстерно виконаними дзеркалами, величезні кімнати, заповнені старовинними меблями, старими книжками, картинами, скульптурами — більшість із них кращого смаку, ніж ті, що Фріман бачив на іншому острові, — а також ліжко, на якому спав Наполеон. Але коли Фріман потайки торкнувся стьобаної ковдри, то зробив це не досить непомітно, щоб уникнути всевидячого ока італійського гіда, який гнівно підняв свій ціпок на рівень Фріманових грудей і вигукнув: «Баста[60]!». Це засоромило Фрімана й двох англійських леді з парасольками, і він почувався ніяково, аж поки групу (їх було осіб двадцять) не привели в сад. Побачивши звідси, з найвищої точки острова, панораму золотаво-блакитного озера, Фріман ахнув. Пишна рослинність, що буяла навколо, теж була розкішною. Вони йшли між апельсинових і лимонних дерев (він раніше не знав, що лимон — це парфуми), між магнолій і олеандрів — гід голосно вимовляв назви. Скрізь була безліч квітів: величезні камелії, рододендрони, жасмін, троянди всіх кольорів і сортів, і все потопало в п’янких квіткових пахощах. У Фрімана запаморочилося в голові, він був ошелешений і почувався трохи божевільним від такої надзвичайної атаки на свої почуття. Водночас у нього виникло (хоч це й була якась «підпільна» реакція) болісне, гнітюче відчуття (більш схоже на застереження) своєї власної знедоленості. Йому було важко це пояснити, бо зазвичай він був досить пристойної думки про себе.

Коли смішний гід вистрибцем рушив далі, вказуючи ціпком на кедри, евкаліпти, камфорні та перцеві дерева, колишній адміністратор, приголомшений усім цим побаченим вперше й водночас ледь дихаючи від захоплення, відстав від групи туристів під приводом вивчення плодів перцевого дерева. Коли гід помчав уперед, Фріман (хоч і не так впевнено, як планував) шмигнув за дерево, пробіг стежкою повз високі лаврові кущі, а потім униз двома маршами сходів, перестрибнув через мармурову стінку й квапливо пішов ліском — у сподіванні, в пошуку, з бозна якими думками.

Фріману здавалося, що він іде в напрямку саду біля води, де вчора бачив дівчину в білій сукні, але, проблукавши кілька хвилин, він вийшов до маленького пляжу, вкритого галькою, від якого в озеро спускалися кам’яні сходинки. За сотню футів звідси був прив’язаний човен, на ньому нікого не було. Виснажений своїм збудженням, трохи меланхолійний Фріман сів під деревом перепочити. Коли він підвів очі, якась дівчина в білому купальнику саме піднімалася сходинками з води. Фріман став дивитися, як вона чалапає берегом і її мокра шкіра виблискує в яскравому сонячному світлі. Вона помітила його і швидко нахилилася за рушником, який залишила на підстилці, накинула його на плечі й цнотливо прикрила його кінцями свої високі груди. Мокре чорне волосся спадало їй на плечі. Вона дивилася на Фрімана. Він підвівся, подумки складаючи слова вибачення. Туман, який був у нього перед очима, зник. Фріман зблід, а дівчина почервоніла.

Фріман був, звісно, справжнім нью-йоркським хлопцем. Поки дівчина стояла, невимушено дивлячись на нього (це тривало, мабуть не більше тридцяти секунд), він усвідомлював своє походження і деякі інші вади; водночас знав, що виглядає непогано, можна навіть сказати — цілком привабливо. Попри крихітну плішинку ззаду, не більшу за десятицентову монетку, його шевелюра була густа й виразна, погляд сірих очей — ясний і щирий, ніс — красивої форми, рот — великий. Руки та ноги в нього були цілком пропорційні, живіт — плаский. Йому трохи не вистачало зросту, але він знав, що це майже непомітно. Одна з його колишніх подружок говорила, що, подекуди, він здається їй високим, і це компенсувало ті випадки, коли він вважав себе низеньким. І все ж таки, знаючи, що справляє гарне враження, Фріман побоювався цього моменту — почасти через усе те, чого він прагнув від життя, почасти через незліченні перешкоди, що існують між незнайомцями (хай би воно зникло назавжди, це слово).

Дівчину, судячи з усього, їхня зустріч не злякала: як не дивно, було схоже, що вона сприйняла її із задоволенням, одразу зацікавившись Фріманом. Звісно, вона була у вигіднішому становищі — ще й тому, що була тут, так би мовити, хазяйкою, а він — непроханим гостем. Впевненості їй могла додавати і власна фізична принадність (мама дорога, чого варта була лише розкішна фігура з опуклими сідницями!). Її смугляве італійське обличчя з чіткими рисами відзначалося тією красою, що несе в собі прикмети історії, красою певного народу та цивілізації. Великі карі очі під прямими тонкими бровами сяяли лагідним світлом, губи були як червона квітка. Лише ніс вносив нотку недосконалості, підкреслюючи досконалість решти: він був трішки задовгий і тонкий. Незважаючи на дещо скульптурний ефект, її овальне обличчя, що звужувалося до маленького підборіддя, було м’яким і випромінювало чарівність молодості. Дівчині було років двадцять три — двадцять чотири. І коли Фріман трохи заспокоївся, то помітив у її очах якесь приховане жадання чи згадку про таке. Можливо, це був сум, і він відчув, що саме з цієї причини, якщо не з якихось невідомих інших, йому щиро раді. Господи, невже він нарешті зустрів свою долю?

«Si е perduto[61]?» — спитала дівчина із посмішкою, продовжуючи міцно тримати білий рушник. Фріман зрозумів і відповів англійською: «Ні, я прийшов сюди сам. Свідомо, можна сказати». Він хотів спитати, чи не пам’ятає вона, що вже бачила його — вчора у човні, але не спитав.

«Ви американець?» — поцікавилася вона. Її англійська мала приємний італійський акцент.

«Так».

Дівчина вивчала його не менше хвилини, а потім нерішуче спитала: «А ви не єврей?».

Фріман ледь не охнув. Хоч у глибині душі він був шокований запитанням, в якомусь сенсі воно не було несподіваним. Проте він був не схожий на єврея, міг видавати себе за неєврея і так і робив. Тож не змигнувши оком, він сказав, що ні, не єврей. І за мить додав, що сам він, утім, нічого проти них не має.

«Я просто подумала. Ви, американці, такі різні», — пояснила вона дещо туманно.

«Розумію», сказав Фріман, «але не хвилюйтеся». Трохи піднявши капелюха, він представився: «Генрі Р. Фріман, подорожую за кордоном».

«Мене звати, — сказала дівчина, трохи помовчавши, — Ізабелла дель Донго».

«Сейф на першій[62], — подумав Фріман. — Пишаюся знайомством», — сказав він із поклоном. Вона із лагідною посмішкою подала йому руку, й він ледь не приголомшив її поцілунком, але тут на стіні кількома терасами вище з’явився той комічний гід. Він витріщився на них із надзвичайним здивуванням, потім заволав і кинувся вниз по сходах, розмахуючи своїм ціпком, як рапірою. «Порушник!», кричав він на Фрімана. Дівчина сказала йому щось заспокійливе, але гід був надто обурений і не слухав її. Він схопив Фрімана за руку й потягнув його до сходів. І хоча Фріман, дбаючи про гарні манери, не дуже пручався, гід лупцював його ціпком по сідницях. Утім, колишній адміністратор не скаржився.

Попри те, що від'їзд з острова перетворився, м’яко кажучи, на конфуз (дівчина зникла одразу після свого марного заступництва), Фріман мріяв про тріумфальне повернення. Чимало важило вже те, що їй, такій красуні, він сподобався, вона поставилася до нього прихильно. Чому саме, він не міг сказати, але це «так» він бачив у її очах. Але розмірковуючи над питанням «якщо так, то чому» (стара звичка), Фріман серед інших уже обдуманих ним причин, зокрема природного взаємного потягу між чоловіком і жінкою, пояснював це тим фактом, що він інший, що він наважився. Наважився, зокрема, втекти від гіда й чекати на неї на краю озера, коли вона виходила з нього. І вона теж була іншою (тому швидше відгукнулася до нього) — іншою не лише через свою зовнішність і походження, а й, безперечно, через інше минуле (Фріман із захопленням прочитав про родину дель Донго в усіх тутешніх путівниках). Він відчував, як вирує у ній її минуле, аж до стародавніх лицарів і навіть далі. Його власна історія була знов-таки геть іншою, але чоловіки гнучкі, й він не боявся спроби створення певної сміливої комбінації: Ізабелла та Генрі Фріман. Сподівання зустріти когось на кшталт неї було головною спонукою його закордонної подорожі. Він також вважав, що європейська жінка краще оцінить його, тобто його особистість. Однак через те, що їхні життя були такими різними, Фріман подекуди мав серйозні сумніви й замислювався над тим, які перешкоди на нього чекають, якщо він домагатиметься її, — її родина, яку він не знає, й усе таке інше. І ще його тривожила тепер думка, чому вона спитала, чи він не єврей. Чому це запитання вилетіло з її гарних вуст ще до того навіть, як вони познайомилися? Йому ще ніколи не ставила такого запитання дівчина за — скажімо так — подібних обставин: саме тоді, коли вони приглядалися одне до одного. Фріман був спантеличений, адже він абсолютно не був схожий на єврея. Але потім подумав, що її запитання могло бути певного роду «тестом», що в такий спосіб вона швидко визначала «прийнятність» чоловіка, який їй сподобався. Може, в неї колись був невдалий досвід із євреєм? Малоймовірно, але можливо — адже вони тепер скрізь. Зрештою Фріман вирішив для себе, що це просто «одна з неуникних неприємностей життя», — думка, можливо, дивна, яка виникла в його голові незрозуміло як, імпульсивно. А оскільки вона була дивною, його спонтанну відповідь можна було вважати адекватною. Що ж до стародавньої історії, то це не проблема. Всі ці виклики та перешкоди лише розпалювали його жагу до пригод.

Фрімана охопило майже нестерпне збудження, потреба негайно побачити її знову, бачити часто, стати її другом — поки що просто для початку… Але з чого почати? Він розмірковував, чи не зателефонувати їй, якщо в палаццо, де ночував Наполеон, є телефон. Але якщо слухавку візьме покоївка чи ще хтось, то це буде комедія, коли він намагатиметься пояснити, хто він такий, тож Фріман вирішив послати записку. Він написав кілька рядків на якісному поштовому папері, який купив спеціально для цього, спитав, чи може сподіватися на задоволення побачитися із нею ще раз — в обстановці, що сприятиме неквапливій бесіді. Він запропонував прогулянку коляскою до одного з озер по сусідству й підписався, звичайно, не «Левін», а «Фріман». Потім він сказав падроні, що все, що приходитиме на це ім’я, призначене йому, хоча вона й так завжди називала його містером Фріманом. Він нічого не став пояснювати, попри її підняті із цікавістю брови, але після того, як непомітно підсунув їй — на знак дружби — тисячу лір, вираз її обличчя став погідливим. Після того, як Фріман відправив листа, час перетворився для нього на якісь заплутані тенета. Чи вистачить узагалі сил дочекатися її відповіді? Ввечері того ж дня він у нетерпінні винайняв човен і вирушив до Ізола дель Донго. Вода було гладкою, як скло, але коли він причалив до острова, палаццо був темним, якимось похмурим, у ньому не світилося жодне вікно, та й весь острів здавався мертвим. Нікого не було видно, хоча у своїй уяві Фріман малював її присутність. Він хотів було прив’язати човен і трохи пошукати навколо, але це здалося шаленством. На зворотному шляху до Стрези його зупинив водний патруль і перевірив його паспорт. Один із офіцерів порадив йому не плавати озером після настання темряви — це небезпечно.

Наступного ранку Фріман — у темних окулярах, нещодавно придбаному легкому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі — сів на вапоретто й невдовзі висадився на острові своєї мрії разом зі звичайною групою туристів. Але фанатичний гід одразу його помітив і, помахуючи своїм ціпком, як учительською указкою, закликав спокійно залишити острів. Побоюючись скандалу, який, безперечно, почула б дівчина, Фріман, неймовірно роздратований, одразу покинув це місце. Ввечері падрона, перебуваючи у довірчому настрої, застерегла його від будь-яких стосунків із будь-ким з Ізола дель Донго: ця родина відома своєю підступністю, брехливістю та хитрощами.

У неділю, в глибокій депресії після короткого післяобіднього сну, Фріман почув стук у двері. Довгоногий хлопчисько у коротких штанах і подертій сорочці простягнув йому конверт із витиснутим на одному з кутів чиїмось родовим гербом. Притримуючи подих, Фріман розпечатав його й витяг аркуш тонкого світло-блакитного паперу з кількома рядками, написаними витонченим почерком: «Ви можете прийти сьогодні о шостій вечора. Ернесто проводить Вас». І. дель Д.». Було вже кілька хвилин по п’ятій. Від радості у ошелешеного Фрімана паморочилося в голові.

«Tu sei Ernesto[63]?» — спитав він у посланця.

Хлопчисько (років одинадцяти-дванадцяти), який великими очима із цікавістю дивився на Фрімана, похитав головою: «No, Signore. Sono Giacobbe[64]».

«Dov’e Ernesto[65]?».

Хлопець показав кудись у вікно. Фріман зрозумів це так, що хто б це не був, він чекає біля озера. Він переодягнувся у ванній кімнаті й за мить вийшов звідти у своєму новому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі. «Ходімо». Він збіг сходами вниз, хлопчик за ним.

На причалі на Фрімана чекав приголомшливий сюрприз: Ернесто виявився тим самим темпераментним гідом із клятим ціпком. Можливо, він був у палаццо мажордомом і служив родині давно. Роль гіда за цих обставин була йому вочевидь не до душі, судячи з виразу його обличчя. Мабуть, кілька розумних слів Ізабелли його приборкали, і він, попри свою бундючність, погодився демонструвати ввічливість. Фріман чемно із ним привітався. Гід сидів не в розкішному катері, як очікував Фріман, а на кормі здоровезного, пошарпаного веслового човна, чогось середнього між рибальською плоскодонкою та невеличким рятувальним катером. Слідом за хлопчиком Фріман заліз у човен через вільну частину заднього сидіння й, коли Джакоббе зайняв місце на веслах, нерішуче сів біля Ернесто. Один із човнярів на березі допоміг їм відштовхнутися, і хлопчик заходився гребти. Великий човен, здавалося, вимагав великих зусиль при маневруванні, але Джакоббе легко із ним справлявся, вправно працюючи парою довгих важких весел. Він швидко вів човен від берега до острова, де чекала Ізабелла. Фріману, який відчував піднесення й задоволення від цієї поїздки, насолоджуючись широким повітряним простором, все ж таки було незручно сидіти так близько до Ернесто, від якого тхнуло свіжим часником. Балакучий гід перетворився тепер на мовчазного пасажира. З кута його рота звисала погасла манільська сигара, і час від часу він із відсутнім виглядом колупав своїм ціпком поперечини на дні човна. Якщо там немає течії, подумав Фріман, то він її зробить. Ернесто здавався змореним, немовби пиячив усю ніч і не встиг відпочити. Одного разу він зняв свого чорного фетрового капелюха, щоб витерти голову носовичком, і Фріман побачив, що він лисий і виглядає несподівано старим.

Фріману хотілося сказати цьому старому чоловікові щось приємне (в цій чудовій подорожі не залишилося місця для ображених почуттів), але він не знав, із чого почати. І як відповідати, якщо той щось пробуркотить? Після довгого мовчання, вже трохи нервуючи, Фріман зауважив: «Може, краще я сяду на весла, а хлопчик відпочине?».

«Як хочéте», — знизав плечима Ернесто.

Фріман помінявся місцями із хлопчиком, але одразу пошкодував про це: весла були неймовірно важкі. Він веслував погано, дозволяючи лівому веслу занурюватися у воду глибше за праве, від чого човен збивався з курсу. Це було все одно, що тягнути катафалк, і, незграбно брьохаючи веслами по воді, Фріман зніяковіло відчував на собі відверті погляди хлопчика та Ернесто, які були схожі між собою темними очима та гачкуватими носами, як пара дивних птахів. Йому хотілося, щоб вони опинилися десь далеко-далеко від прекрасного острова, й у розпачі він наліг на весла. Попри болючі пухирі на руках, Фріман якимось відчайдушним зусиллям примусив себе гребти ритмічно, й човен став рухатися рівніше. Він із тріумфом підвів очі, але ті двоє вже не дивилися на нього: хлопчик тягнув по воді соломинку, а гід замислено вдивлявся вдалину.

Трохи згодом, немовби вивчивши Фрімана й вирішивши, що зрештою він не такий вже негідник, Ернесто заговорив досить приязним тоном. «Кажуть, Америка заможьна», — зауважив він.

«Достатньо заможна», — пробуркотів Фріман.

«Тош і ви теш?» — спитав гід із дещо ніяковою посмішкою довкола свого недопалку сигари.

«Мені вистачає, — відповів Фріман і чесно додав, — але мені доводиться заробляти на життя».

«Молодим у вас добре живетьсія, чи не так? Тобто завжди є шіо їсти, а для джінки в домі багато чіудових машин?».

«Багато», — відповів Фріман. Ернесто питає не просто так, подумав він, — його попросили про це запитати. І Фріман прочитав гідові цілу лекцію про американський рівень добробуту й узагалі про життя, підкреслюючи все, що може мати цінність для таких людей, як італійські аристократи, й сподіваючись на краще. Адже ніколи не знаєш, чого потребують і чого бажають інші.

Ернесто, немовби запам’ятовуючи щойно почуте, деякий час дивився, як Фріман веслує.

«Займаєтесь бізнезом?» — запитав він нарешті.

Фріман трохи подумав. «Так, щось на кшталт зв’язків із громадськістю», — викрутився він.

Ернесто вийняв з рота свій недопалок. «Вибачте, шо питаю. Скільки заробліяють у цьому бізнезі в Америці?».

Швидко підрахувавши, Фріман відповів: «Особисто я — в середньому близько ста доларів на тиждень. Це приблизно чверть мільйона лір на місяць».

Ернесто повторив суму, притримуючи свого капелюха на вітру. Очі хлопчика розширилися. Фріман сховав задоволену усмішку.

«А ваш батко?». Гід зробив паузу, вдивляючись в обличчя Фрімана.

«Що батько?» — спитав Фріман, напружившись.

«Чіим він займається?».

«Займався. Він помер. Страхуванням».

Ернесто шанобливо зняв капелюха, підставивши лису голову сонячному світлу. Далі вони мовчали аж до самого острова, й тоді Фріман, аби закріпити можливий успіх, схвальним тоном запитав, де Ернесто вивчав англійську мову.

«Скрізь», відповів той із утомленою усмішкою, і Фріман, який пильно стежив за кожною «зміною напрямку вітру», відчув, що якщо й не здобув щирого друга, то принаймні пом’якшив ворога, тож поки що все йде добре.

Вони висадилися на берег, і поки хлопчик прив’язував човен, Фріман запитав Ернесто, де сеньйорина[66]. Гід, який, схоже, вже втомився від усього цього, вказав ціпком на верхні тераси — таким широким жестом, що, здавалося, охоплював усю верхню половину розкішного острова. Фріман сподівався, що Ернесто не нав’язуватиме йому свій супровід і свою участь у зустрічі з дівчиною, але коли його погляд, не знайшовши ознак дівчини нагорі, повернувся назад, виявилося, що Ернесто з Джакоббе вже зникли. У італійців, мабуть, так прийнято, подумав Фріман.

Наказавши собі бути обережним і тактовним, він швидко рушив сходами нагору. На кожній терасі він оглядався, потім поспішав до наступної, капелюха вже тримаючи у руці. Він знайшов її, трохи поблукавши в квіткових хащах, там, де сподівався: в саду за палаццо, саму. Вона сиділа на старій кам’яній лавці біля мармурового фонтану, цівки якого вилітали з вуст глузливих ельфів і яскрилися у м’якому сонячному світлі.

Дивлячись на неї, на її миле, чітко вирізьблене й водночас м’яке своєю жіночністю обличчя, її темні мрійливі очі, її волосся, вільно зав’язане позаду її граціозної шиї, Фріман відчув, як пристрасне бажання охоплює його аж до кінчиків вкритих пухирями пальців. Вона була вдягнена в лляну блузку приглушеного червоного кольору, яка м’яко огортала її груди, та довгу вузьку чорну спідницю; на засмаглих ногах не було панчох, вузькі ступні взуті в сандалії. Поки Фріман наближався до неї, намагаючись іти повільно й рівно, вона відкинула назад пасмо волосся — таким чудовим жестом, що йому стало боляче від того, що це тривало лише мить. І хоча в цей казковий недільний вечір Фріман усвідомлював свою непохитну реальність, він не міг утриматися від думки, розмірковуючи над її швидкоплинним жестом, що й вона сама може бути так само невловимою, так само ефемерною. І цей острів теж, і він сам — незважаючи на всі прожиті дні, добрі, погані, нудні, що надто часто прокрадалися в його думки, — теж цілком може стати таким не сьогодні, так завтра. Він наближався до неї із глибоким відчуттям тлінності речей, але його переважило почуття абсолютної радості, коли вона підвелася, щоб подати йому руку.

«Ласкаво прошу», — сказала Ізабелла, зашарівшись. Вона здавалася щасливою, але, як і раніше, трохи збудженою зустріччю з ним (можливо, це було одне й те саме), й він хотів одразу обійняти її, але не наважився. Бо хоча Фріман сприймав її присутність як певне досягнення, немовби вони вже освідчилися одне одному у коханні, водночас він відчув у ній якусь ніяковість і мимоволі подумав (хоч і відганяв цю думку), що вони ще дуже далекі від кохання або принаймні наближаються до нього крізь якусь туманну таємницю. І Фріман, який часто закохувався, сказав собі: «Доки люди не стали коханцями, вони чужі одне одному».

У розмові він спочатку взяв офіційний тон: «Я вдячний за вашу люб’язну записку. Я з нетерпінням чекав на зустріч із вами».

Вона повернулася у бік палаццо. «Моїх рідних зараз немає. Вони поїхали на весілля на інший острів. Показати вам трохи палац?».

Фрімана ця звістка водночас потішила й розчарувала. Зараз йому не дуже хотілося зустрічатися з її сім’єю, але якби вона його представила рідним, це був би добрий знак.

Вони трохи пройшлися садом, а потім Ізабелла взяла Фрімана за руку й підвела до важких дверей палаццо, побудованого в стилі рококо.

«Що б ви хотіли подивитися?».

Хоча Фріман вже оглядав два поверхи будівлі, бажання бути супроводжуваним нею, так близько, змусило його відповісти: «Все, що ви захочете мені показати».

Вона повела його спочатку до кімнати, де ночував Наполеон. — «Це був не сам Наполеон», — пояснила Ізабелла. «Він ночував на Ізола Белла. Тут міг ночувати його брат Жозеф, а може, Поліна з одним зі своїх коханців. Точно ніхто не знає».

«Он воно що — хитромудра вигадка!» — сказав Фріман.

«Ми часто прикидаємося, — зауважила вона. — Це бідна країна».

Вони ввійшли до головної картинної галереї, де Ізабелла звернула його увагу на Тіціана, Тінторетто, Белліні, від яких у Фрімана перехопило подих. Потім, уже в дверях кімнати, вона повернулася із ніяковою посмішкою й сказала, що більшість картин у галереї — копії.

«Копії?». Фріман був вражений.

«Так, хоча є й кілька непоганих оригіналів ломбардської школи».

«Весь Тіціан — це копії?».

«Весь».

Це трохи засмутило Фрімана. «А скульптури — теж копії?».

«Здебільшого».

У нього витягнулося обличчя.

«Щось не так?».

«Лише те, що я не зміг би відрізнити підробку від оригіналу».

«О, але ж багато копій надзвичайно гарні, — сказала Ізабелла. — Лише фахівець зміг би сказати, що це не оригінали».

«Я гадаю, мені ще треба дуже багато вчитися», — сказав Фріман.

Вона трохи стиснула його руку, і йому стало легше.

Проте гобелени, зауважила Ізабелла, коли вони у вечірніх сутінках проходили довгою залою, увішаною ними, є справжніми та цінними. Фріману вони були не дуже цікаві: довгі, від підлоги до стелі, синьо-зелені полотнини з лісовими сценами, де були зображені пустотливі олені, єдинороги та тигри, хоча на одному гобелені тигр убивав єдинорога. Ізабелла поквапилася проминути це й привела Фрімана до кімнати, де він раніше не був: там висіли гобелени з похмурими сценами з Інферно[67]. Вони зупинилися перед одним із них, із зображенням скорченого прокаженого, з голови до ніг вкритого болячками, які він марно розчісував нігтями — свербіж був його довічною карою.

«Чим він заслужив таку долю?» — поцікавився Фріман.

«Він збрехав, що вміє літати».

«І за це — в пекло?».

Вона не відповіла. Зала стала вже моторошно темною, тож вони її залишили.

З саду, що прилягав до берега, де стояв на якорі пліт, вони дивилися, як вода грає всіма кольорами. Ізабелла майже нічого не говорила про себе (вона доволі часто виглядала замисленою), а Фріман, переймаючись майбутніми складнощами, попри своє переповнене серце теж виявився досить мовчазним. Коли остаточно настала ніч і вийшов місяць, Ізабелла сказала, що на хвилинку відійде, й зникла за кущем. Коли вона з’явилася знову, перед очами Фрімана постало неймовірно приголомшливе видовище оголеної Ізабелли, але перш ніж він встиг сфокусуватися на її квіткоподібних сідницях, вона була вже у воді й пливла до плота. Після болючих роздумів — чи зможе він доплисти так далеко, чи не потоне, — Фріман, у прагненні побачити її всю зблизька (вона сиділа на плоту, підставивши свої груди місячному світлу), скинув свій одяг за кущем, де лежали її делікатні речі, й спустився кам’яними сходинками в теплу воду. Він плив незграбно, з відразою уявляючи собі, як виглядає в її очах: трохи скалічений Аполлон Бельведерський. І весь час йому ввижалося, як він потопає в цьому озері завглибшки дванадцять футів. Чи, може, вона стрибне, щоб його врятувати? Однак, не ризикнеш — не здобудеш, тож він продовжував плескати по воді й дістався плота, навіть не задихнувшись. Як завжди, його побоювання виявилися більшими, ніж підстави для них.

Проте коли він, підтягнувшись, виліз на пліт, то був прикро вражений: Ізабелли там вже не було. Він встиг побачити, як вона промайнула на березі, прудко сховавшись за кущем. Занурившись у похмурі думки, Фріман трохи перепочив і, двічі чхнувши й передчуваючи кепський нежить, стрибнув у воду й поплив назад до острова. Ізабелла, вже одягнена, чекала з рушником. Вона простягла його Фріманові, коли він піднімався сходинками, й забрала після того, як він витерся й одягнувся. Коли він вийшов з-за кущів у своєму бавовняному костюмі, вона запропонувала салямі, прошуто[68], сир, хліб і червоне вино — на великій таці, взятій на кухні. Фріман, спочатку розсерджений тим, як його продинамили на плоту, за вином розслабився й відчув освіжаючу дію купання. Комарі встигли добряче попрацювати, поки він наважився сказати, що кохає її. Ізабелла ніжно його поцілувала, а потім з’явилися Ернесто та Джакоббе й відвезли його назад до Стрези.

Вранці в понеділок Фріман не знаходив собі місця. Він прокинувся в невпинних спогадах, надзвичайно потужних, — здебільшого приємних, але також і прикрих. Вони поглинали його, він поглинав їх. Він відчував, що треба було краще скористатися кожною хвилиною, проведеною із нею, що він не сказав і половини того, що хотів, а саме — що принесе їм спільне життя, її життя з таким чоловіком, як він. А ще він шкодував, що не зміг швидко дістатися плота, його досі збуджувала думка про те, що могло статися, якби він доплив до плота раніше, ніж вона його залишила. Але спогад — це тільки спогад. Змінити вже нічого не можна, можна лише викинути з голови. З іншого боку, він був задоволений своїм несподіваним досягненням: вечором, проведеним із нею, довірливим, інтимним видовищем її гарного тіла, її поцілунком — невисловленою обіцянкою кохання. Його потяг до неї був таким сильним, що спричиняв біль. Весь день він блукав містечком, мріючи про неї і часто вдивляючись у блискучі острови на матових водах озера. Із настанням ночі Фріман був геть виснажений і пішов спати, пригнічений усім пережитим.

Дивно, розмірковував він, лежачи в ліжку й чекаючи на прихід сну, що з усіх цих проблем, що гудуть у голові, його найбільше турбує одна. Якщо Ізабелла кохає його, як йому здалося, або ж ось-ось покохає, то сила цього кохання допоможе їм долати ті труднощі, що перед ними виникатимуть. Він передбачав їх чимало — найімовірніше, з боку її родини. Але ж життя в США багато хто з італійців, включно з аристократами (бо інакше навіщо Ернесто доручили рознюхати про тамтешні умови?), вважав чудовою перспективою для своїх доньок на виданні. Зважаючи на цю додаткову перевагу, може, все якось і владнається, особливо якщо Ізабеллу, дівчину незалежну, хоч трохи ваблять зоряно-смугасті береги. Її родина поступиться перед вогнем мрії в її очах. Ні, проблемою, яка турбувала Фрімана найбільше, була його брехня — коли він сказав їй, що не є євреєм. Звісно, можна зізнатися, сказати їй, що вона познайомилася з Левіном, а не Фріманом, шукачем пригод, але це може зруйнувати все, бо цілком очевидно, що вона не хоче мати нічого спільного з євреями, інакше чому вона, щойно побачивши його, поставила таке допитливе запитання? А можна нічого не робити — хай довідається про це, коли трохи поживе в Штатах і побачить, що там бути євреєм — не злочин, що минуле людини, можна напевно сказати, там не має значення. Проте такий спосіб, в разі якщо це відкриття її надто засмутить, може пізніше призвести до взаємних обвинувачень. Був ще один вихід, над яким він часто розмірковував: змінити прізвище (він розглядав варіант «Ле Він», але віддав перевагу «Фріману») й взагалі забути, що він народився євреєм. Це не могло образити його сім’ю або спричинити перешкоди з її боку, бо він був єдиним сином у своїх покійних батьків. Двоюрідні брати та сестри жили в Толедо, в штаті Огайо, житимуть там завжди й не завдадуть клопоту. А коли він привезе Ізабеллу до Америки, то можна оминути Нью-Йорк і поїхати жити кудись на кшталт Сан-Франциско, де його ніхто не знає і ніхто «не довідається». Щоб владнати всі ці деталі та підготувати інші дрібні зміни, Фріман мав намір до укладення шлюбу раз-другий з’їздити додому; він був до цього готовий. Що ж до самого весілля, то оскільки йому доведеться одружуватися з Ізабеллою тут, аби мати змогу вивезти її з Італії, то це, напевно, має відбутися в церкві, але заради прискорення подій Фріман погоджувався і на це. Це була звичайна практика. Отже, він прийняв рішення, хоч воно й не задовольняло його до кінця. І непокоїла його не так відмова від свого єврейства (що воно йому дало, крім неприємностей, відчуття неповноцінності, сумних спогадів?), як те, що він збрехав коханій. Кохання з першого погляду — і брехня. Це було як рана на серці. Але якщо так судилося — хай так і буде.

Наступного ранку він прокинувся, охоплений всілякими сумнівами щодо своїх планів і можливостей. Коли він побачить Ізабеллу знову, не кажучи вже про одруження? («Коли?», пошепки спитав він перед тим, як сісти в човен, і вона непевно пообіцяла: «Незабаром»), Це «незабаром» виявилося до біса нескінченним. Пошта нічого не приносила, й Фріман був геть розгублений.

Може, він тішиться якоюсь безнадійною фантазією, видає бажане за дійсне? Може, він вигадав те, чого не існує: її почуття до нього, можливість майбутнього з нею? Фріман відчайдушно шукав якийсь засіб порятунку від чорної меланхолії, коли в двері постукали. «Падрона», подумав він, бо вона часто заходила за якимись дурницями, але, на його невимовну радість, це був Купідон у коротких штанцях — Джакоббе, який вручив йому знайомий конверт. Ізабелла писала, що може зустрітися з ним о другій годині на п’яцца[69], звідки йде трамвай на гору Моттароне, з вершини якої відкривається чудова панорама навколишніх озер і гір. Чи не хоче він приєднатися до неї?

Хоч Фріман і придушив вранішню тривогу, він був на місці вже о першій годині й нетерпляче палив. Його сонце зійшло, коли з’явилася вона, але поки вона наближалася до нього, він помітив, що вона майже не дивиться на нього (вдалині було видно Джакоббе, який відпливав у човні), а її обличчя нейтральне й невиразне. Спочатку це занепокоїло Фрімана, але ж зрештою вона написала йому листа, тож він припустив, що їй не так легко було втекти з острова. Треба буде протягом дня подекуди вставляти слово «збігти» й подивитися, чи воно їй до душі. Проте чим би не пояснювалася стурбованість Ізабелли, вона швидко оговталася й посміхнулася, вітаючи його. Фріман сподівався поцілувати її в губи, але вона чемно подала йому руку. Він поцілував її пальці серед білого дня (хай шпигуни доповідають татусеві), й вона сором’язливо відсмикнула руку. Вона була одягнена (це здивувало Фрімана, хоч він і оцінив її здатність опиратися тиску безглуздих умовностей) в ті самі блузку та спідницю, що були на ній у неділю. Вони сіли в трамвай разом із десятком туристів й усамітнилися на вільному сидінні спереду. Ніби у винагороду за те, що Фріман зумів це влаштувати, вона дозволила йому тримати її за руку. Він зітхнув. Трамвай, що його тягнув за собою старий електричний локомотив, повільно їхав містом і ще повільніше підіймався схилом гори. Вони їхали так близько двох годин, спостерігаючи, як озеро залишається дедалі нижче, а гори здіймаються дедалі вище. Ізабелла знову була мовчазною й замкненою, лише зрідка вказуючи на те чи інше за вікном, але Фріман вирішив, що в кожної квітки свій час цвітіння й поки що зарано щось планувати, тож був практично задоволений. Хотілося, щоб ця подорож тривала вічно, але трамвай врешті-решт зупинився, й вони пішли густо вкритою польовими квітами лукою й далі схилом до вершини гори. Туристи йшли юрбою, але верхівка гори була просторою, тож Фріман з Ізабеллою стояли на її краю фактично самі. Внизу, на зелених хвилястих долинах П’ємонта та Ломбардії, були розкидані сім озер, кожне як дзеркало — чиї долі вони віддзеркалювали? А вдалині височіло кільце приголомшливих засніжених Альп. «Ах!», прошепотів Фріман і замовк.

«Ми тут кажемо, — сказала Ізабелла, — un pezzo di paradiso caduto dal cielo[70]».

«Так воно і є». Фріман був глибоко зворушений величністю далеких Альп. Вона стала називати білі вершини — від Монте-Рози до Юнгфрау. Дивлячись на них, він відчув себе на голову вищим і здатним на подвиг, що вразить усіх.

«Ізабелла…». Фріман зібрався попросити її вийти за нього, але вона стояла на відстані від нього, із блідим обличчям. Вказуючи на сніжні вершини м’яким рухом руки, вона спитала: «Хіба не схожі ці шпилі — ці сім — на менору?».

«На що?», — чемно перепитав Фріман. Він раптом із острахом згадав, що вона бачила його голим, коли він виходив із озера, і хотів уже сказати їй, що обрізання є обов’язковою процедурою в американських лікарнях, але не наважився. Може, вона й не помітила.

«На семисвічник із білими свічками в небі», — пояснила Ізабелла.

«Так, щось на кшталт цього».

«Чи, може, ви бачите корону Діви Марії, прикрашену клейнодами?».

«Може, й корону, — невпевнено пробурмотів Фріман. — Як подивитися».

Додолу трамвай їхав швидше. Спустившись з гори, вони пішли до води. Поки вони чекали біля озера на Джакоббе з човном, Ізабелла зі схвильованим виглядом сказала Фріману, що має де в чому зізнатися. Він усе ще не відмовився від наміру зробити їй пропозицію, тож сподівався, що зараз вона нарешті скаже, що кохає його. Але вона натомість вимовила: «Моє прізвище не дель Донго. Я Ізабелла делла Сета. Дель Донго вже давно не були на цьому острові. Ми доглядаємо палац — мій батько, брат і я. Ми — бідні люди».

«Доглядаєте?». Фріман був ошелешений.

«Так».

«Ернесто — ваш батько?». Голос Фрімана зазвучав гучніше.

Вона кивнула.

«Це була його ідея — щоб ви видали себе за когось іншого?».

«Ні, моя. Він робив те, що я просила. Він хоче, щоб я поїхала до Америки, але за відповідних умов».

«Отже, ви прикидалися», — сказав Фріман із гіркотою. Він був збентежений набагато більше, ніж міг би це пояснити, — так, немовби очікував, що станеться саме це.

Вона зашарілася й відвернулася. «Я не була впевнена. Я хотіла, щоб ви залишилися, поки я не знатиму вас краще».

«Чому ж ви так і не сказали?».

«Напевно, на початку я не сприймала це серйозно. Я говорила те, що ви хотіли почути. Водночас я хотіла, щоб ви залишилися, бо думала, що з часом мені стане ясніше».

«Ясніше що?».

«Я насправді не знаю». Вона шукала його погляду, потім опустила очі.

«Я нічого не приховую», — сказав Фріман. Він хотів щось додати, але втримався.

«Цього я й боялася».

На човні приплив за сестрою Джакоббе. Вони були схожі, як дві краплини води, — два смуглявих італійських обличчя з очима, з яких дивилося середньовіччя. Ізабелла сіла в човен, і Джакоббе відштовхнувся від берега веслом. Вона помахала Фріману здалека.

Фріман повертався до свого пансіону в сум’ятті, вражений у найчутливіше місце — в свої мрії. Він думав про те, що мав помітити раніше, які поношені в неї блузка та спідниця, що мав побачити більше, ніж побачив. Саме це дратувало його найбільше. Він називав себе дурнем за вигадану ним казку: Фріман, закоханий в італійську аристократку. Він подумав, що треба перебратися звідси до Венеції чи Флоренції, але любов до неї краяла його серце, і він не міг забути, що приїхав сюди, власне, в простому сподіванні знайти дівчину, з якою варто одружитися. Якщо це бажання викликало якісь ускладнення, то це насамперед його помилка. Просидівши годину у своїй кімнаті, в нестерпній самотності, Фріман вирішив, що має здобути її, що вона не повинна вислизнути з його рук. Ну й що з того, що графиня перетворилася на доглядачку? Вона природжена королева, хоч би як її звали — дель Донго чи ще якось. Вона збрехала йому, але ж і він їй збрехав. Тож вони квити, і його сумління було спокійне. Йому здавалося, що тепер, коли все розставлено по місцях, буде легше.

Фріман побіг униз, до пристані. Сонце вже сіло, й човнярі були вдома, поглинали спагетті. Він замислився, чи не відв’язати один із човнів, а заплатити завтра, аж тут помітив, що хтось сидить на лавці. Це був Ернесто у своєму теплому зимовому капелюсі та з сигарою у роті. Він поклав руки на маківку свого ціпка, а підборіддя — на руки.

«Бажаєте чіовен?» — спитав гід досить приязним тоном.

«Ще й як. Вас послала Ізабелла?».

«Ні».

Він тут, бо вона нещаслива, здогадався Фріман, — може, плаче. Оце так батько, справжній чарівник, попри свою зовнішність! Він махне паличкою, і — ось тобі, дівчинко, твій Фріман.

«Сідайте», — сказав Ернесто.

«Грестиму я», — сказав Фріман. Він ледь не додав «татусю», але затнувся. Немовби вгадавши цей жарт, Ернесто посміхнувся, трохи сумно. Але сів на кормі, насолоджуючись поїздкою.

На середині озера, побачивши гори, що оточували його, підсвічені останніми відблисками денного світла, Фріман згадав про «менору» в Альпах. «Звідки вона взяла це слово?», замислився він і вирішив, що звідки завгодно — з книжки або картини. Але хоч би як там було, сьогодні ввечері він мусить покінчити із цією темою раз і назавжди.

Коли човен торкнувся причалу, на небі сходив блідий місяць. Ернесто прив’язав човен і дав Фріману ліхтар.

«У саду», — сказав він утомлено, вказуючи ціпком.

«Можете лягати спати». І Фріман поспішив до саду на краю озера, де коріння дерев звисало над водою сивими бородами. Ліхтар не працював, але вистачило місячного світла та власної пам’яті. Ізабелла, бережи її Бог, стояла на низькій стіні серед освітлених місяцем скульптур — оленів, тигрів і єдинорогів, поетів і художників, пастушків із дудками й грайливих пастушок — і дивилася на переливи світла на воді.

Вона була в білому — як образ майбутньої нареченої. Можливо, це й була перероблена весільна сукня — він не здивувався би, якби поношена: так заощаджували на одежі в цій бідній країні. Фріману було приємно уявляти собі, як він купуватиме їй різні модні обновки.

Вона не рухалася, стоячи до нього спиною, але він уявляв, як дихають її груди. Коли він привітався, трохи піднявши свого солом’яного капелюха, вона повернулася до нього із милою усмішкою. Він ніжно поцілував її в губи, й вона дозволила це, так само ніжно відповівши на поцілунок.

«Прощавайте», — прошепотіла Ізабелла.

«Як це „прощавайте“? — ласкаво передражнив її Фріман. — Я приїхав, щоб одружитися з вами».

Вона дивилася на нього, її очі волого блищали, а потім грянув неуникний грім: «Ви єврей?».

Навіщо брехати, подумав Фріман, вона вже і так моя. Але потім затремтів від страху втратити її в останню мить і відповів, хоча шкіру на голові наче голки кололи: «Скільки разів треба сказати “ні”, щоб це стало зрозуміло? Чому ви так наполегливо ставите ці дурні запитання?».

«Тому що я на це сподівалася».

Вона повільно розстібнула ліф сукні, що збудило Фрімана, хоч він і не зовсім розумів її наміри. На її грудях (він ледь не заплакав від їхньої краси, згадавши про попередню нагоду на них подивитися, коли він надто пізно дістався плота) Фріман із жахом побачив на м’якій, тендітній плоті татуювання — синюватий рядок нерозбірливих цифр.

«Бухенвальд, — сказала Ізабелла, — коли я була маленькою дівчинкою. Нас туди відправили фашисти. Це зробили нацисти».

Фріман застогнав, розлючений цією жорстокістю, приголомшений такою наругою.

«Я не можу вийти за вас. Ми євреї. Моє минуле важить для мене дуже багато. Я дорожу пам’яттю про те, що пережила».

«Євреї… — пробурмотів Фріман. — Ви? О господи, навіщо ж і ви приховали це від мене?».

«Я не хотіла казати вам те, що могло вам не сподобатися. Якоїсь миті мені здалося, що ви можете бути євреєм, — я сподівалася, але помилилася».

«Ізабелло!.. — вигукнув він, затинаючись. — Послухайте, я… я…». Він намацав її груди, хотів стиснути їх, цілувати чи смоктати, але вона відступила за статуї, і Фріман, марно шукаючи її в тумані, що здіймався від озера, і повторюючи її ім’я, обійняв лише осяяний місячним світлом камінь.

Переклад Наталі Комарової