Американська єврейська проза

Аллегра Гудман народилася й виросла на Гаваях у традиційній єврейській родині. Перше з її напрочуд зрілих, складних оповідань було опубліковано в часописі Commentary, коли вона було студенткою 1-го курсу Гарвардського університету. Протягом наступних років навчання її оповідання продовжували з’являтися в часописах Commentary та The New Yorker, а коли їй був 21 рік, вийшла її перша збірка оповідань «Цілковите занурення» («Всі музи та феї були присутні при її народженні», писала в анотації про авторку Сінтія Озік). Навчаючись в аспірантурі Стенфордського університету й готуючись захищати дисертацію з літератури на ступінь доктора філософії, Гудман продовжувала публікувати оповідання, більшість яких друкувалися в часописі The New Yorker. Її друга книжка, роман в оповіданнях «Сім’я Марковіц», вийшла 1996 року й здобула надзвичайно схвальні відгуки критики. Як і в першій збірці Гудман, у цій книжці ясна, точна мова поєднується із сатиричним поглядом на дрібні, абсурдні деталі. Оповідання Гудман часто бувають лукаво-дотепними, але ніколи — вульгарними. Найбільшу увагу в своїх творах письменниця приділяє конфлікту між ортодоксальністю (релігійною та інтелектуальною) та ліберальними силами сучасного суспільства. Аллегра Гудман живе й працює в Массачусетсі.

Capa

Capa паркується біля Центру єврейської громади у Великому Вашингтоні. Її містка сумка разом із пачкою перевірених контрольних лежить поруч на сидінні. Кожну з цих письмових робіт вона щедро прикрасила своїми зауваженнями, написаними зеленим чорнилом, бо червоне студентів лякає. Кілька років тому Сара відвідала низку педагогічних семінарів і тепер ретельно застосовує методи, яких там навчилася. Її студенти, всі дорослі, завжди відзначають її теплоту й материнське ставлення. Вони не здогадуються, що це складові Сариного професіоналізму. Вони не бачать усередині неї вчительку, яку то охоплює відчай, то душить сміх.

Вона дістає пудреницю, підфарбовує губи, бере всі папери та сумку й широким кроком заходить до будівлі. Вона йде швидко та впевнено. В неї коротке посивіле волосся, очі в молодості були блакитними, а зараз стали зеленуватими із золотавими цятками. Цей курс лекцій має назву «Креативний мідраш[302]» і поєднує в собі літературну творчість із вивченням Біблії. Як і коментатори у збірці «Мідраш», студенти пишуть власні інтерпретації, варіації та фантазії на біблійні теми. Сара сама розробила цю концепцію й дуже задоволена нею, бо вона розв’язує стільки проблем водночас! Цей метод спонукає студентів спиратися не лише на власний досвід і паралельно задовольняє їхню потребу в психотерапії — адже вони легко знаходять у Святому Письмі архетипи власних проблем. А понад усе «Креативний мідраш» змушує студентів читати й завдяки цьому усвідомлювати, що вони аж ніяк не перші, хто щось відчуває, думає або пише. Вона завжди починає перший день занять на курсі із прослуховування запису «Фантазії на тему Томаса Талліса» Воана-Вільямса[303].

Зараз пів на шосту, й вони всі чекають на неї, з відкритими на чистому аркуші зошитами, з ручками напоготові. Вони полюбляють ручки: перові, триколірні кулькові, і навіть такі, що мають у запасі дванадцять балончиків із різними чорнилами. «П’ятнадцять хвилин на вільну тему», — каже Сара, й вони починають вкривати літерами білі сторінки своїх зошитів. Вона спостерігає за ними. Їхній вік — від тридцяти до приблизно шістдесяти. Три жінки та один чоловік. Вони — це, за їхніми власними словами, молода матуся, домогосподарка на пенсії, акторка та ландшафтний дизайнер. Сара за ними всіма спостерігає й думає про вечерю. У неї є розморожена курка та залишки солодкої картоплі, але потрібні ще якісь овочі. Треба буде дорогою додому десь зупинитися й щось купити. Їй також потрібно ще щось. Чогось бракує, але вона не може згадати, чого. Це — щось маленьке, що швидко псується.

«Гаразд, — каже Сара. — Завершуйте». Вона чекає. «Тож почнімо. Деббі», — звертається вона до акторки. У Деббі довге волосся й блідо-блакитні очі. Ніс можна назвати досить великим. Це рішучий ніс, гарний і прямий. Усі, включно із Сарою, беруть аркуші з віршем, який Деббі написала минулого тижня, і Деббі, відкинувши назад волосся, починає декламувати речитативом:

Єва

Помідори! Ця думка виринає у Сари сама собою. Ось що їй треба купити, бо ті, що в холодильнику, зіпсувалися.

«Зауваження? — запитує Сара. Всі мовчать, тож вона починає сама. — Деббі, це було дуже сильно. Мені подобається, як у вас плавно розвивається динаміка. Є якась ритмічна експресія припливу й відпливу в цьому образі. Ви свідомо обрали слово “фол”?».

«Де?» — питає Деббі.

«Там, де ви написали “фол повітря”».

«О, це було ненавмисно», — каже Деббі.

«Тоді можна його замінити, — пропонує Сара. — Хтось ще прокоментує?».

Мішель (молода матуся) каже: «Я помітила, що ви ніде не вживаєте великих літер, лише в словах «Я» та “Єва”».

«Так, я зробила це тому, що вважаю, що великі літери та пунктуація порушують течію вірша, до того ж вони асоціюються у мене з чоловічою ідеологією та ієрархією, з чимось таким дихотомічним, орієнтованим на “або — або”, “ніч — день”, “так — ні”, а я бачу в Єві радше посередницю. Але я не хотіла писати “я” та “Єва” з маленької літери, бо мені здається, що ця ідея в якомусь сенсі належить Е. Е. Каммінгсу[304], а я намагалася повернути це Я жіночому голосу».

«Тут ідеться про повалення», — каже Браян, ландшафтний дизайнер. Колись він був студентом, потім через наркотики на десять років опинився на узбіччі, а тепер надолужує згаяний час. Це неприродно худорлявий чоловік, сильно засмаглий, із ледь помітною борідкою.

«Ну так, і це дуже близько до того, що я збираюся зробити прямо зараз, — каже Деббі. — У мене зараз конфлікт із моїм бойфрендом через моїх кішок».

Потім Браян починає читати свій «Діалог між Яковом і янголами на драбині».

Місце дії: Пустеля опівночі, сяють незліченні зірки. На поперечинах драбини Якова — духи ТОРО[305] та ВОЛТА ВІТМЕНА[306], що сидять разом із Яковом.

ВІТМЕН (до Якова, в екстазі): Тебе буде стільки, скільки зірок на небі, ти примножишся до мільйонів, і в усіх твоїх дітей буде мільйон нащадків, бо це ніч твого народження, це твоя ніч народження, і кожна травинка, кожна комаха й найменше створіння у світі знає це, кожна тварина, птах, риба та локомотив знають це.

ТОРО: Якщо говорити про вибір, я гадаю, будь-хто визнає за краще сидіти біля теплого вогнища, ніж будувати націю.

«Хвилинку, — каже Деббі. — Ви говорите про травинки? Мені здавалося, що йдеться про пустелю».

«Може, варто було б написати “піщинки”?» — пропонує Мішель.

«Ну, я гадаю, що так у Біблії», — каже Іда, домогосподарка на відпочинку. На ній окуляри для читання, й вона гортає сторінки «Буття».

«Немає нічого поганого у використанні образів, які є в самій Біблії», — каже Сара.

Іда знімає окуляри й дивиться на неї. У неї сніжно-біле волосся. «Втім, я передумала. Можу я передумати?».

«Добре, — каже Сара. — Браяне, що ти скажеш стосовно піщинок?».

«Але я намагався натякнути на “Листя трави”[307]».

«Не знаю, це справді важко. Справді — якось абстрактно. — Деббі вдивляється у текст п’єси. — Як щодо того, щоб додати трохи більше динаміки? Я ж не думаю, що ви хочете, аби тут були лише всі ці промовляючі голови?».

Браян сидить із розгубленим виглядом.

«Мені це здається радше Платоновим діалогом», — каже Сара.

Це, схоже, підбадьорює Браяна. «Мені хотілося зробити його схожим на “Під покровом молочного лісу[308]”, — зізнається він. — Це була моя мрія».

Дорогою додому Сара заходить до продуктової крамниці, а потім до хімчистки. «Чотири сорочки, дві сукні, одна спідниця, плісирована, одна блузка. Цю пляму не змогли відчистити», каже їй касирка. Сара втомлено озирається довкола, поки касирка вибиває чек. Як завжди, у вітрині висить свіжовичищена весільна сукня в прозорому пластику — вищий пілотаж хімчистки.

Коли Capa під’їжджає до свого будинку, Ед виходить їй назустріч, аби допомогти все донести, тож вони обоє на вулиці, коли дзвонить телефон, і Ед біжить попереду неї сходинками — ключі дзвенять у нього в кишені, сорочка вилізла зі штанів. «Хто це? Твоя мати?» — питає Сара, входячи до будинку.

Він нетерпляче відмахується від неї. — Ма? Що таке? Що? Ти в лікарні? Що сталося?

Сара бере другу слухавку в кухні й чує, як плаче її вісімдесятисемирічна свекруха. «Так, так, я в лікарні, — схлипує Роза з Каліфорнії. — Мене сюди привезли. Я навіть не тямила, що зі мною відбувається. Я була непритомна. Могла померти».

«Мамо, зажди, не так швидко. Почни з початку. Що трапилося?».

«В якій ви лікарні?» — встрягає Сара.

«Святого Елізія? Чи Егріджеса[309]?».

«Ні, ні, такого бути не може. Це з телешоу. Спробуй згадати, ма».

«Може, святої Єлизавети?» — каже Роза. Звідки мені знати? Я була непритомна.

«Еде, я думаю, треба поговорити з доктором Клейном», — підказує Сара.

«Саро, я намагаюся зрозуміти, що трапилося! Почни з початку, ма».

«Я сказала Клейну, що мені потрібен новий рецепт. У попередніх скінчився термін. Я ходила до трьох різних аптек, і вони не дали мені пігулок за старим рецептом. Я ходила до “Лонгз”, “Рексолл” і “Платіть менше”, і скрізь кажуть, що потрібен новий рецепт від лікаря. Але коли я сказала Клейну, щоб виписав новий рецепт, він не захотів, тож я сказала йому — якщо не випише, я розповім департаменту охорони здоров’я штату, що він давав наркотики Гледіс і Ейлін, коли вони помирали, а він сказав мені тільки, що не розуміє, про що я, а я сказала: “Ви, чорт забирай, дуже добре розумієте, про що я. Ви вбили їх морфіном”. Тоді він просто вийшов і залишив мене в кабінеті. І мені довелося самій добиратися додому, автобусом. Я була виснажена, погано почувалася. Одразу лягла в ліжко. Включила собі відео «Гордість і упередження», прийняла якісь таблетки з тих, що ще залишилися, бо мені було так погано. А потім, коли я прокинулася — я вже в лікарняному ліжку, в лікарняній одежі».

«О господи, — стогне Ед. — Ма, тепер я хочу, щоб ти дала мені номер телефона, який записаний біля твого ліжка. Я зателефоную лікареві».

Це не вперше у Рози передозування й знепритомнення, але від того аж ніяк не легше. Сара згадує другого чоловіка Рози, Морі, який помер у 1980-му. Це був бадьорий чоловік, на десять років старший за Розу, але з роками, здавалося, він тільки веселішав. Він безтурботно насвистував, прогулюючись зі своїм ціпком дедалі похмурішими вулицями Вашингтон-Гайтс[310]. Він ставав дедалі меншим на зріст і прудкішим, одяг обвисав на ньому, а обличчя поступово всихало за окулярами в чорній оправі. Він майже перетворився на Цвіркуна Джиміні[311], але щодня вони з Розою виходили на ланч в кулінарну крамницю, а щотижня він приносив додому з бібліотеки стоси книжок, надрукованих великим шрифтом. Вони разом подорожували, і він узяв за звичку раптово непритомніти у різних видатних місцях: на оглядовому майданчику Всесвітнього торгового центру, в ботанічному саду в Монреалі, на Голлівудському бульварі в Голлівуді. Потім у лікарні він усім розповідав про обслуговування в різних містах. Сара завжди була в захваті від нього, від його надзвичайної життєрадісності. Коли він помер, вона виявила, що він приймав, поміж іншого, перкодан[312]. Тож це був не просто вдалий характер. Він і Розу призвичаїв до пігулок. Після поховання вони виявили також, що він роками не платив податків і ховав свої гроші, розподіляючи їх невеличкими сумами по рахунках у більш ніж сотні банків по всій країні. Саме тоді Роза склала свій неймовірний, написаний від руки заповіт — документ, який їй ніколи не набридало демонструвати сім’ї. Ед був єдиним, хто зайнявся всіма залишеними Морі неприємностями. Він зачинив квартиру на Вашингтон-Гайтс, зібрав гроші з усіх рахунків і перевіз Розу до каліфорнійської Венеції[313], де вона могла бути поближче до свого другого сина Генрі — він керував там картинною галереєю. Але Генрі кілька років тому переїхав до Англії, щоб почати там своє чергове нове життя, і піклування про Розу знову лягло на плечі Еда.

Ед походжає кімнатою з телефоном, розмовляючи з доктором Клейном, а Сара бере другу слухавку саме в ту мить, коли той каже: «Ну, схоже, що вона відкладала й накопичувала пігулки. Вона не приймала прописану дозу. Вона, на жаль, приймала їх за настроєм».

«А чому ж ви не проконтролювали її раніше?» — запитує Ед.

«Еде, я не можу контролювати все, що вона робить у себе вдома. Я не можу нести повну відповідальність за її дії. Звісно, я запитував її, чи виконує вона мої приписи, але боюся, що вона не говорила мені правди».

«Ні-ні, вибачте — моя мати не брехуха!».

«У неї сильна залежність від призначених препаратів, і…».

«Ось — у цьому й справа! Я думав, що саме це ви й намагалися зробити — віднадити її від цього за допомогою обмежених доз».

«Так, саме це ми намагалися зробити, Еде, — каже Клейн. — Але з цього нічого не вийшло. Здається, ми вже обговорювали це раніше. Насправді це питання нагляду за пацієнтами. На даний момент Роза вирішила пройти стаціонарну реабілітацію в Санта-Розі[314]».

«А чому не порадилися з нами?».

«Це було її рішення».

«Ні, я гадаю, що це було ваше рішення! — різко відповідає Ед. — Ви сказали їй, що так треба».

«Я порекомендував їй це зробити, бо вона почала усвідомлювати свою залежність від ліків. Їй треба знайти інші способи боротися з нудьгою та самотністю».

«О, так це насправді цілком моя провина? — каже Ед. — Бо я намагаюся дбати про неї по міжміському телефону? Отже, все зводиться до мене. Я мав би бути там двадцять чотири години на день. Це не ваша провина і не її — значить, це моя провина!».

Половину ночі Сара проводить без сну, бо Ед дуже збуджений. Він лежить ліворуч від неї, потім перевертається, лупцюючи подушку кулаком, копає ногами ковдру, потім гепається на спину. Сара лежить на животі й думає про Розу. Нудьга та самотність. Чи це справді головна проблема? Чи може стара жінка прожити на самому лише «Театрі шедеврів[315]»? Роза є, як каже Сарина студентка Іда, домогосподаркою на пенсії — за винятком того, що вона ніколи не була ані справжньою домогосподаркою, ані справжньою пенсіонеркою, як Іда. Чого вона насправді хоче, розмірковує Сара, так це повернення до будинків свого дитинства. Вона ностальгує за ними, вони все ще залишаються декораціями тієї романтичної історії, яку вона побудувала навколо свого життя. Батьківський дім на Буковині, великий будинок названих батьків в Англії, куди її відправили під час Першої світової війни, — з прислугою та просторими вітальнями. Роза не постраждала від війн безпосередньо, але уявляє собі, що постраждала, і внутрішнім зором бачить, як ці війни знищили світ, який вона любила. Вона часто говорила Сарі, що «Віднесені вітром» — це найпрекрасніший роман з усіх коли-небудь написаних, і вмовляла її спробувати написати щось подібне, навіть погрожувала написати сама, хоча й стверджувала, що ніколи не подужає цього. Але ж важко весь час жити лише спогадами, особливо коли найкращі з них взяті з романів.

«Я назвала ці вірші “хайку самосвідомості” — повідомляє наступного тижня Мішель студентам курсу «Креативний мідраш». Вона робить паузу, потім додає: «Я збиралася написати традиційні хайку[316], але це, правду кажучи, заважало висловити те, що я хотіла сказати, тож я не дотримувалася кількості складів».

«Це справді чудово», — каже Деббі.

«Чому без назв?» — питає Іда.

«Я вирішила, що це зайве. Мені здавалося, що назвати, скажімо, номер 3 «Обрізання» — це буде фактично констатацією очевидного».

«Мені подобається, як ви розібрали свої образи на найсуттєвіші складові, — каже Сара. — Розкажіть нам трохи більше, чому ви назвали ці вірші “хайку самосвідомості”». Мовою тіла, засвоєною на педагогічних семінарах, Сара показує Мітель, що уважно слухає її. Вона подається вперед і нахиляє голову, але думає в цю мить про Розу, яка телефонує щовечора. Реабілітаційний центр — це в’язниця! Це Сінг-Сінг. Освенцим. Ніхто не може звідти вирватися. Що вони там роблять? Вони сидять колом і розмовляють про своє минуле із психотерапевтом. Це неможливо винести. Послухати тільки, що вони верзуть! Одну зґвалтували, коли їй було сім років! Над іншою вчинили наругу власні батько та брат. Третя була повією! «Просто жахливі речі! Ми би про таке ніколи не розповіли. А тепер усе це показують по телебаченню, та я ніколи не дивлюся!». Сара уявляє собі Розу, що сидить у цьому колі зі стільців разом із іншими пацієнтами, — деякі з них у віці Розиних дітей, а деякі — онуків. А потім її, напівживу від шоку, просять розповісти про те, що довелося пережити їй самій. А вона й рота розкрити не може — як розповідати про своє дитинство після всього, чого вона наслухалася? Як говорити про своє дорогоцінне минуле, про те витончене життя, яке для неї завжди було скарбом, що його треба зберігати лише загорнутим у кілька шарів шовкового паперу? Ніхто її не слухав, нікому не було цікаво, крім психотерапевта, який немовби штрикав її довгими голками, намагаючись витягти кров. Звісно, вона хоче додому, але не може просто розплатитися й поїхати. «Це клініка, — сказав їй лікар, — а не готель». Ед учора ввечері полетів до Лос-Анджелеса — чи то поговорити з лікарями, чи то вирішити питання з медичною страховкою для пенсіонерів, чи то рятувати Розу.

Тепер черга читати Іди. Вона гарна жінка. Жінка, яка щотижня ходить до перукаря і з’являється на заняття із завитим і укладеним сніжно-білим волоссям. Ще й вишукано одягається заради занять, приходить у костюмах і з золотими прикрасами — повна протилежність Деббі з її пожмаканими сорочками чи Браяну, який подекуди забуває зняти свій мотоциклетний шолом. Іда — найстарша в групі, як і Роза — у своїй. Голос у неї напружений, коли вона читає, він інколи відмовляє їй, і вона ніяковіє.

Ноема та Рут

Ми з донькою — як Рут із Ноемою, але на свій кшталт. Коли помер мій чоловік (хай покоїться він з миром), а ми, як сказано в Біблії, продовжили свій шлях, я сказала Еллен: «Не залишайся зі мною, іди й живи своїм життям».

«Я хочу залишитися з тобою та піклуватися про тебе», — сказала вона.

«Ні, тобі треба жити власним життям», — сказала я.

«Гаразд», — відповіла вона й повернулася до Нью-Йорка, де вчилася в кіношколі Нью-Йоркського університету.

Я залишилася сама в домі. Вона хоче знімати фільми, і якщо це справді її бажання, хай буде так, але я сказала їй: «Еллен, я хочу, щоб ти когось зустріла. Тобі майже тридцять».

Вона мені каже: «Мамо, я вже зустріла когось, і ми прожили разом п’ять років». Але саме це й крає мені серце. Цей чоловік, брокер, старший за Еллен на одинадцять років, і він не єврей. Отож я хочу її спитати: «Ти думаєш, що зможеш жити в Нью-Йорку, немов Рут, що підбирає чужі колоски? Ти думаєш, що зможеш прийти до нього, лягти вночі до його ніг, а вранці він одружиться з тобою? Ти думаєш, що зможеш і надалі жити отак у його квартирі, як прожила п’ять років? Якби я знала, що таке станеться, коли ми продовжили свій шлях, я тоді не наказала б тобі йти. Я сказала б: залишся».

Щось тут чіпляє Сару, в неї навертаються сльози на очі. Деббі відкидає назад своє довге волосся й каже Іді: «Ну, вона має право на власний вибір».

«У мене питання щодо жанру, — каже Мішель. — Це щось на кшталт есею чи це оповідання?».

«Ідо, — каже Сара, — це…». Вона хоче сказати, що зворушена почутим, але не може. Ці слова прозвучали би банально в обстановці цього класу з його суто формальною близькістю між людьми. «Це дуже просто й красиво», — завершує вона.

Деббі продивляється свій примірник, розмірковуючи над роботою Іди. «Я гадаю, це щось вікове», — каже вона.

Capa вмикає комп’ютер, але тут дзвонить телефон.

«Сара? — це Ед. — Привіт. Слухай, у нас тут казна-що. У неї вже набралося двадцять тисяч доларів за госпіталізацію. Це та курс лікування покриваються страховкою, але є ще тисяча шістсот за консультації з Клейном, і це вони не покривають».

«Як це?».

«Вони кажуть, що не покривають це. Ми зараз оскаржуємо рахунок, тож…».

«Як вона?» — питає Сара.

«Так собі. Розгублена, виснажена. Схудла. — Ед зітхає. — Capo, я сюди приїхав і все зрозумів. Ми більше не можемо тішити себе ілюзіями — їй не можна залишатися самій. Треба забирати її додому».

«Тобто привезти її сюди?».

«Ну так, треба повернути її у Вашингтон».

Сара на якусь мить замислюється. «Я можу скасувати свої заняття в четвер, — каже вона. — Постараюся прилетіти завтра».

Сара та Ед сидять на парі стільців у кабінеті доктора Стівена Клейна. Сарі ця сцена трохи нагадує бесіди із заступником директора середньої школи імені Вудро Вільсона-молодшого про їхнього сина Бена та його успіхи у навчанні.

«Ви розумієте, я надавав їй приватні консультації протягом усього її перебування тут, присвячував їй щонайменше годину щодня», — говорить їм Клейн.

«І на цих сеансах ви… Що саме ви робили?».

«Я слухав її. Розмовляв із нею про залежність від ліків, про звикання до них…».

Ед перериває його. «Я знаю лише одне: моя мати жахливо виглядає, вона втрачає вагу, ви її геть замучали!».

Доктор Клейн хитає головою. «Не забувайте — ви не бачили її принаймні останні півроку. До того ж вона зараз оговтується після дуже серйозного передозування».

«Дуже серйозного передозування! — Ед почервонів від обурення. — Це ви навмисно так драматизуєте, залякуючи своїх пацієнтів? Слухайте, моїй матері вісімдесят сім. Дайте їй спокій з вашою шоковою терапією. Ви тут у Санта-Розі включили її в одну програму з купою неповнолітніх наркоманів! Я сподівався, що в нас зараз доба мультикультуралізму, взаємоповаги, загальнодоступності медичних послуг, емансипації літніх людей. А ви сидите тут і бездумно пхаєте літню жінку в свій лікувальний конвеєр без урахування її віку, її культурного багажу…».

«З вашого дозволу я вам щось покажу», — каже Клейн. Він вставляє відеокасету в плеєр і вмикає телевізор. «Роза? — лунає жіночий голос. — Ви дозволите нам записати на відео цю бесіду, щоб ви чи ваша сім’я змогли її потім подивитися?».

«Гаразд», — відповідає Роза. Вона сидить у лікарняному ліжку, виглядає маленькою, сивою, з руки стирчить шприц крапельниці.

«Так, Розо, скажіть мені, як ви почуваєтеся — оцініть свій стан за шкалою від одного до десяти. Один — це найгірше, десять — найкраще».

«Я кепсько почуваюся», — каже Роза.

«Але за десятибальною шкалою — як ви почуваєтеся?».

«Один — це найкраще?».

«Один — це найгірше, десять — найкраще».

«Десять — це найкраще?».

«Саме так».

«А найгірше».

«Одиниця, Розо».

«У мене одиниця».

Сара мимоволі посміхається, а Ед вибухає: «Можна… можна це вимкнути?».

«Чому?» — питає Клейн.

«Бо ми з вами розмовляємо!».

«Я розумію, Еде, але, на мій погляд, цей запис має стосунок до нашої бесіди».

«Можливо. Але я не збираюся дивитися, як допитують мою матір, ясно? Це неподобство».

«Неподобство — це залежність від ліків, яку до того ж не усвідомлюють, і я насправді думаю, що вам варто це обміркувати — не зараз, коли ви збуджені, а пізніше. Гадаю, сімейна консультація була б дуже корисною для Рози — і для вас».

«О господи!» — видихає Ед.

«Я бачу, що тут багато злості», — обережно зауважує Клейн.

«Ще б пак!».

«Ні, я маю на увазі злість не на мене. Конфлікт — між вами та вашою матір’ю. Я тут узагалі ні до чого».

«Е, ні! — знову спалахує Ед. — Це все саме ви та ваші бездумні діагнози, ваша халатність у догляді за виконанням приписів літньою пацієнткою, а також той факт, що ви спритно заштовхнули її в абсолютно недоречну програму лікування».

«Це… Це серйозне обвинувачення, — каже Клейн. — Я ще раз кажу: це було її рішення — взяти участь у цій програмі. Її підпис стоїть на всіх паперах».

«Ви можете віддати ці папери мені, бо ви більше не її лікар», — відрізає Ед.

«Я з радістю передам вам усі документи, щойно буде оплачено її рахунок. Я розумію вашу стурбованість, розумію, що ви засмучені, але можу запевнити вас — я забезпечив Розі найкраще лікування, яке тільки міг, і щедро приділяв їй свій час. Я навіть не виставлю вам рахунок за цей наш сьогоднішній сеанс».

Після цих слів Ед підводиться, різко розвертається, широким кроком стрімко залишає кабінет Клейна й повз реєстратуру вилітає на вулицю. Сара теж повертається і йде за ним, але в приймальні Клейна зупиняється біля столу його секретарки. «Ви приймаєте картки Visa?» — запитує вона.

В наступні три дні Ед і Сара упаковують речі в квартирі Рози у Венеції. Вони телефонують до магазину «Гудвіл[317]» і кількох єврейських агенцій, щоб спробувати віддати пральну машину, сушилку та дещо з громіздких меблів.

«Знаєш, це щось! — каже Ед Сарі. — Тепер, щоб віддати речі, треба заплатити!».

«Ну, звісно, — каже Сара. — Їм же треба приїхати з вантажівкою, а потім сортувати речі». Вона намагається уявити собі склади зі стосами всього, що надходить і розподіляється за призначенням: «в металолом», «в ремонт», «до Смітсонівського інституту». Сортувальна система, щось на кшталт лікувального центру в Санта-Розі?

Тепер, коли Роза вдома, вона виглядає набагато краще. Вона, звісно, субтильна, тендітна, але до неї повернувся рум’янець, очі стали яскравішими. В квартирі метушня. Вона їде додому зі своїм дорогим сином і невісткою, вона більше не буде сама! Роза наглядає за перевізниками — як вони пакують її порцеляну і її кришталеві келишки для лікеру. Її забирають у нове місце, вона починає нове життя, й це саме те, що її тішить. Але Сара з Едом виглядають жахливо. Скуйовджені, виснажені пакуванням, оформленням документів, тяганням речей. Щовечора вони чвалають назад до свого мотелю «Морський бриз» і падають без сил, відчуваючи біль у всіх м’язах. В мотелі ґрати на вікнах, а у ванній кімнаті крихітні білі рушники — суто символічні. Але вони обрали це місце через його близькість до Розиного помешкання, а потім у нього виявилася ще одна перевага: за п’ятдесят центів можна ввімкнути вібрацію ліжка, й це заспокоює біль у спині. Наприкінці дня вони намагаються розслабитись, лежачи на спині, годуючи ліжко четвертаками й дивлячись кабельно-супутникове телебачення.

На третій вечір вони лежать і дивляться «Час запитань до прем’єр-міністра», ліжко вібрує під ними, а Ед розмовляє по телефону з братом Генрі. «Так, звичайно, ми віддаємо секретер, — говорить Ед. — Ми віддаємо всі великі меблі до Хадасси. Це мама так хоче. Що? Що?». Ед повертається до Сари. «Він каже, що хоче секретер».

«То хай перевозить його до Англії», — каже Сара.

«Він чудовий? Та ні, зачекай. Я би сказав — непоганий, але не такий вже чудовий… Хочеш забрати його в Англію — ну, давай… Що? Ти з глузду з'їхав? Де ми його поставимо у Вашингтоні?» — Ед дивиться на Сару.

«Якщо він так вже його хоче, то може перевезти до Англії», — каже Сара.

«Що? Не чую, — говорить Ед у телефон, перебиваючи Сару. Він знову повертається до неї. — Генрі каже, мама захоче, щоб секретер був у Вашингтоні. Може, зараз вона не хоче, але захоче потім. І захоче лампи з чесучевими абажурами».

«Можливо, він має рацію, — каже Сара. — Потім вона їх захоче».

«Генрі, ти бачив ці абажури в останні п’ять років?».

«Еде, може, замовити контейнер і перевезти все до Вашингтона?».

«Що ти сказала? — перепитує її Ед. Сара повторює. — Гаразд, чудово. — Він передає їй слухавку. — Ви з Генрі обговоріть це, а я прийму екседрин». Ед бере ще кілька четвертаків із приліжкової тумбочки з вогнетривкого пластику і, вже маючи досвід, вправно вкидає їх у лічильник в узголів’ї ліжка.

Генрі продовжує говорити, не знаючи, що телефон перейшов до Сари: «Ну, килими просто не варто перевозити. Ти ж знаєш, це не справжні китайські килими. Їх цілком можна віддати, а ось лампи за кілька років вважатимуться антикваріатом, а чесучевих абажурів взагалі вже майже ніде не знайдеш. Їх просто вже не роблять…».

Своє перше заняття після повернення додому Сара проводить як у тумані — через зміну часових поясів. Вона давала студентам завдання на час своєї відсутності: «Напишіть мідраш про перехід Червоного моря в тому жанрі, який ви ще не використовували на наших заняттях». Тепер, слухаючи студентів, вона виявляє, що результати вийшли різні. Мішель написала оповідання про єврейську дівчину, закохану в єгиптянина, якій доводиться спостерігати, як її коханий тоне разом зі своїм конем і колісницею в морі. Дівчина, природно, відмовляється приєднатися до Міріам та інших жінок, коли вони співають і танцюють, святкуючи перехід моря й досягнення безпечної землі. Замість цього вона пише власну пісню й сама співає її в пустелі. Браян написав есей із питаннями, гіпотезами та прикладами у справжньому стилі мідраша. Він починається так:

Чому в Торі сказано, що після всіх Мойсеєвих благань Бог зробив серце фараона жорстокішим, — це загадка. Навіщо Богові бажати його жорстокості до ізраїльтян, якщо він був на їхньому боці? Чи це було випробування? Або ж це якась містична метафора? Я, маючи схильність до філософії, сприймаю це саме так. Я думаю, що ці фрази у стародавніх писаннях запрошують нас замислитися над природою людської діяльності і її взаємодією (реакцією?) із Богом як історичним чинником у світі.

Прослухавши сім сторінок, Деббі дивиться на Сару й запитує в своїй прямолінійній манері: «Це — креативна праця?».

Сара трохи роздратована. «Давайте дослухаємо Браяна», — каже вона.

«Вибачте», — бурмоче Деббі.

Коли настає черга Іди, вона хитає головою. «Я вибачаюся, — каже вона, — я не змогла виконати завдання. Все ще чекаю на ідею».

«Будьте сміливішою», — радить їй Мішель.

«Так, у мене з цим теж погано, — каже Деббі. — Ви коли-небудь пробували мозковий штурм?».

Сама Деббі написала автобіографію священної кішки фараона:

Перед моїми зеленими очима пройшли триста поколінь. Моєю матір’ю був Верхній Ніл, а батьком — Нижній Ніл; моя старша сестра — Великий Сфінкс, який навчив мене людських загадок.

Коли Деббі завершує, Сара киває: «Це дуже… несподівано й інтригуюче», — каже вона. Її нудить від цього. Роза оселилася в колишній кімнаті її старшої доньки Міріам. Сара возить її дивитися квартири. Кожного дня вона її вивозить і кожного дня Роза заявляє, що в жодній із них жити геть неможливо й найщасливішими для неї були лише ті часи, коли вона жила в сім’ї.

«Цікаво, — запитує у Сари Мішель, — чи можемо ми виконувати завдання не в стилі мідраша? Бо мені, наприклад, важко весь час прив’язувати свої почуття до Біблії».

«Це і справді важко», — погоджується Деббі.

«Може, ми спробуємо просто написати історію, яка відбувається в наші часи?» — питає Мішель.

Їда додає: «Було б непогано, якби ви принесли свій власний мідраш, щоб ми подивилися».

«Ви колись писали мідраш?» — питає Браян.

«Так, здається, писала — багато років тому, — каже Сара. — Я пошукаю. Але хочу нагадати вам усім, що творчість — це важка праця, й що митець дивиться на обмеження як на можливості. Отже, в наступному завданні вашим обмеженням буде заборона вживати слово “я”».

«Нічого собі!» — стогне Деббі.

«А слово “мене” можна вживати?» — питає Мішель.

«А решту займенників можна?» — питає Браян.

Цього вечора Сара робить гамбургери, й вони втрьох сідають вечеряти — Сара, Ед і Роза, яка їсть свій бургер на тарілці, за допомогою ножа та виделки. «Я чув, тобі не сподобалася “Гелена”», — звертається Ед до матері.

«Умови там розкішні», — каже Сара.

«Розкішні, ма?» — питає Ед.

«Холодно».

«Що? Ви ж говорили, що кондиціонер працює чудово!» — каже Сара.

«Я кажу про холодну атмосферу. Як у якійсь установі».

«Так це і є установа», — каже Ед.

«Так, це для мене не дім».

«У них чудовий басейн».

«Я не плаваю», — зауважує Роза.

«І у них є автобуси до Кеннеді-центру — на всі заходи».

«Ти могла б ходити на симфонічні концерти й на балет, ма. І в театр».

«Я цього не люблю», — каже Роза.

«Чого ти не любиш?».

«Людей. — Роза стукає пальцем по скроні. — Вони пришелепкуваті».

Capa хитає головою. «Там чудові люди. Культурні!».

«Ти бачиш те, що хочеш бачити», — каже їй Роза.

Ед бере ще один гамбургер під несхвальним поглядом Сари. «Скоро прибудуть твої меблі, ма. Нам треба тебе десь поселити».

«Знаєш, там кожного тижня буває камерна музика», — говорить Сара Еду.

«Слухай, я ось тобі що скажу, ма, — каже Ед. — Ми з Сарою переїдемо до “Гелени”, а ти залишишся тут. Як тобі таке?».

Після вечері Сара сідає за свій стіл. Вона намагається працювати над однією зі своїх прострочених книжкових рецензій, але серце в неї не на місці. Вона надто втомилася, в голові крутиться надто багато інших проблем. Зокрема, усвідомлення того, що виконувати будь-яку роботу можна лише за умови поселення Рози на іншій квартирі.

Їм не хочеться виштовхувати її туди силою, але Роза, схоже, не схильна залишати їхній дім добровільно. За це доведеться боротися, й Ед буде засмучений. Потім усвідомлення, що із заняттями теж не все гаразд. Ці конкретні студенти не дуже здатні працювати групою. Дискусія якась безладна. Всі іронізують і обороняються. Немає взаєморозуміння. Сьогодні вона їм сказала, що колись написала мідраш. Але де його шукати? Це була невеличка праця про біблійну Сару та про власні почуття у зв’язку із народженням дитини. Вона бере «Біблію короля Якова», яку задавала читати класу разом із «Мистецтвом біблійної поезії» Роберта Альтера та «Писанням без учителів» Пітера Елбоу, й розкриває її на Бутті 21. Вона читає: «А Господь згадав Сарру, як сказав був, і вчинив Господь Саррі, як Він говорив. І Сарра зачала, і породила сина Авраамові в старості його на означений час, що про нього сказав йому Бог». Сара переводить погляд нижче — туди, де розповідається, як Сарра назвала сина Ісааком, бо «сміх учинив мені Бог, кожен, хто почує, буде сміятися з мене». Дивлячись на ці вірші, вона розуміє їх тепер інакше, ніж колись. Їй п’ятдесят шість років, в неї четверо дорослих дітей, і їй спадає на думку, що з цього погляду вона не так вже схожа на біблійну Сарру. Вона не народила дитини в старості. З плодючістю в неї ніколи не було проблем. Вона палко прагнула, але не дітей. Вона прагнула зробити літературну кар’єру, щоб її творчість стала відомою всьому світу. Про це вона мріяла зі шкільних років, коли відкрила для себе Джона Донна й раптом відчула в собі якийсь несподіваний потаємний хист — здатність виявляти, наче зломник сейфів, гру слів і приховані мотиви в його поезії. І коли в коледжі вона писала свої есеї про цей образ і цю метафору, то найбільше її цікавило насправді, як стати кимось на кшталт Шекспіра — не імітуючи його, звісно. Коли вона зможе приєднатися до тієї блискучої плеяди поетів і драматургів (здебільшого єлизаветинської доби), що здіймалися перед нею в Квінс-коледжі переливчастими хвилями? Свою дисертацію на ступінь магістра з англійської літератури вона присвятила Еммі Лазарус[318] — не її віршу, вміщеному на статуї Свободи, а її найважливішим і забутим творам, віршованим п’єсам і поезіям.

Але на власну поезію їй забракло часу. У неї були маленькі діти, треба було також подумати про кар’єру Еда. Викладачі попереджали її, скільки часу та жертв вимагатиме від неї написання докторської дисертації. Один дивакуватий дідуган навіть натякнув, що, захистивши дисертацію й отримавши кафедру, вона може завадити кар’єрі якогось талановитого чоловіка, якому ще й сім’ю треба годувати. Він її, звісно, не переконав, але вона усвідомлювала, що захистити докторську буде важко. Ще важче — знайти роботу. Тож зрештою вона відмовилася від цієї ідеї. Правду кажучи, піклуватися про кар’єру Еда було легше — тут їй не доводилося стикатися з можливістю невдачі.

Сара прагнула слави, а не занять у Центрі єврейської громади, вона прагнула писати блискучі вірші, й не для друзів і родичів, а для світу. Їй було тринадцять, коли вона лежала в ліжку в батьківському домі, читала «Гамлета» й мріяла стати не гірше за Шекспіра. Тепер же, коли їй за п’ятдесят, вона, звичайно, сміятиметься, якщо Господь прийде до неї уві сні і скаже: «Ти досягнеш усього, чого бажала». А якщо з Нью-Йорка явиться якийсь янгол чи посередник і скаже: «Ти, Capo, напишеш великий роман, бестселер. Не якесь чтиво, а добру книгу, мудру та блискучу, з якої в майбутньому народиться фільм», — то вона голосно розрегочеться, хоч і візьме на всяк випадок телефон посередника. А поки що в неї є її книжкові рецензії, її заняття, її діти та її свекруха. Сара встає з-за столу. Вона нічого з цього не занотувала, тож на наступному занятті вона не матиме взірця для своїх студентів. Вона скаже їм, що шукала у своїх архівах і не знайшла того написаного нею мідраша. Або — що вважає важливим для них знайти свій власний голос і не хоче, аби вони дивилися на її роботу, бо це може вплинути на їхній стиль.

«Тук-тук», — чує вона голос Рози через двері.

«Так, заходьте», — відгукується Сара.

Роза відчиняє двері. Вона в рожевому стьобаному халаті й капцях в тон. «Саро, люба, в тебе є якісь книжки? Всі мої книжки запаковані, і я не можу знайти жодної».

«О! Звичайно, в нас є книжки. Внизу, — каже Сара. — Які ви хочете?» — додає вона мимохідь.

Роза замислюється. «Я люблю трилогії», — каже вона.

«Знаєте, мені здається, що єдина трилогія в домі — це Едів “Архіпелаг ГУЛАГ”».

«Це не белетристика?».

«Боюся, що ні».

«Ед ніколи не читав белетристики. Є у тебе якийсь роман? Я люблю романи — будь-які, аби не надто сумні. Про сім’ю, ну й трохи про кохання. Але добре написані. Він має бути добре написаним».

Несподівано для себе Сара відчиняє комірку й натрапляє на ящик на підлозі, в якому зберігаються примірники її власного роману.

«Ось, Розо, не хочете почитати це?».

«Іриси, іриси, — замислено читає на обкладинці Роза. — О, так це ж твоя книжка! Сара Марковіц. Я її вже читала. Звичайно… Багато років тому. У тебе є продовження?».

«Ні, немає».

«Треба написати продовження».

«Я ще не уявляю, про що».

«Про наступне покоління», — миттєво відповідає Роза.

«Тоді ви, може, перечитаєте її і дасте якісь поради?».

Роза бере книжку, й вони йдуть коридором до колишньої кімнати Міріам. Сара нагадує, що в «Гелені» є літературний дискусійний гурток.

Роза хитає головою. «Я ніколи не зможу там жити».

«Але ж із дня на день прибудуть усі ваші речі, ви ж знаєте. Секретер тут не вміститься».

Роза оглядає маленьку спальню, обмірковуючи цю проблему.

«Вмістити можна, — каже вона. — Але це виглядатиме не дуже пристойно — коли одне нагромаджене на інше».

Сара такого майже не очікувала. Вона відчуває раптовий сплеск надії: її будинок залишиться їй, а Роза житиме в «Гелені». Звісно, Сара ще не знає, що наступні три тижні шукатиме чесучеві абажури й проводитиме години в «Будинку піноматеріалів» неподалік аеропорту, поки робітники накачуватимуть Розин диван новим наповнювачем підвищеної щільності. Поки що вона бачить перед собою лише вільні вечори та простір порожніх кімнат… І що в порівнянні з цим якісь меланхолійні, розпливчасті літературні мрії?

Переклад Наталі Комарової