Американська єврейська проза

Сінтія Озік народилася в Бронксі, в сім’ї іммігрантів. Навчалася в Нью-Йоркському університеті та університеті штату Огайо, де захистила магістерську дисертацію, присвячену творчості Генрі Джеймса. Її видатний літературний доробок складається з романів («Довіра», «Канібальська галактика», «Стокгольмський месія» та «Статті про Путтермессер»), збірок оповідань («Раббі-язичник та інші оповідання», «Кровопролиття та три новели» і «Злет. П’ять вигаданих історій») та критичних есеїв, здебільшого на літературні теми (збірки «Мистецтво та пристрасть», «Метафора та пам’ять» і «Слава та безумство»). В останні роки вона працювала над інсценізацією свого оповідання «Шаль» (постановку було здійснено в Нью-Йорку). Протягом тридцяти років твори Озік здобували схвальні відгуки практично від усіх критиків. Тричі її оповіданням присуджували щорічну премію О. Генрі. Крім того, вона є лауреаткою премії Едварда Льюїса Волланта за єврейську прозу, Національної книжкової премії, премії Єврейської теологічної семінарії за видатні заслуги в галузі єврейської літератури, премії з літератури Американської академії мистецтв, Премії єврейського спадку, премії Rea Award за найкраще оповідання та премії Strauss Living Award Американської академії мистецтв і літератури. Сінтія Озік живе разом із чоловіком у передмісті Нью-Йорка.

Заздрість, або їдиш в Америці

Едельштейн — уже сорок років як американець — був ненажерливим читачем романів, написаних письменниками, як він буркотливо їх називав, «єврейського походження». Вони здавалися йому інфантильними, розбещеними, жалюгідними, темними, нікчемними, а головне — дурними. Даючи їм характеристику, він обирав найобразливішу, на його погляд, лайку: американергеборен[90]. Для цих народжених в Америці погроми були чутками, маме лошн[91] — чимось чужим, історія — якоюсь порожнечею. Серед них було багато й досить молодих, із чорними очима, чорним волоссям та рудими бородами. Деякі були блакитноокими, як хедер-їнглах[92] його юності. Школярі. Він був упевнений, що не заздрить їм, але вперто читав їх — це було як хвороба. На їхні книжки писали рецензії, їх хвалили, їх вважали євреями, а між тим вони нічого не знали. Склалася навіть певна група опозиційних письменників-неєвреїв, які почали звично показувати зуби: єврейський інтелектуальний істеблішмент, мовляв, дає викривлене уявлення про американську літературу, забарвлює її чужими відтінками, підміняє її собою, і так далі. Як Берлін і Відень у двадцятих. «Юденрайн[93]» — це «культуррайн», вважав Едельштейн. Приберіть євреїв — і де, так звана західна цивілізаціє, твоя літературна культура?

Для Едельштейна «західна цивілізація» була болючою темою. Він ніколи не був у Берліні, Відні, Парижі й навіть у Лондоні. Щоправда, він був у Києві, але лише раз, ще хлопчиком. Його батько, меламед[94], поїхав туди приватним учителем і взяв його із собою. У Києві вони жили у підвалі будинку, який належав заможним євреям Кириловим. Взагалі-то вони були Кацами, але, давши хабаря якомусь чиновнику, отримали російське прізвище. Кожного ранку вони з батьком піднімалися зеленими сходами на кухню, аби поснідати кавою з черствим хлібом, а потім ішли до класної кімнати — викладати Хумаш[95] Олексію Кирилову, червонощокому хлопчиську. Едельштейн-молодший муштрував його, поки батько дрімав. Що вийшло з Олексія Кирилова? Едельштейн, вдівець із Нью-Йорка, шістдесяти семи років, їдишист (так званий), поет, міг, уп’явшись у що завгодно — рекламний плакат у підземці, кришку контейнера для сміття, вуличний ліхтар, — викликати в пам’яті обличчя Олексія Кирилова, його рум’яні щоки, його їдиш із українським акцентом, його полиці з механічними іграшками з Німеччини: вантажівки, крани, тачки, різнокольорові автомобільчики з тентами над головою. Олексієм його мав називати лише батько Едельштейна — всі решта, включно з Едельштейном-молодшим, звали його Авремеле. Авремеле мав природжений хист вивчати все напам’ять. У нього була золота голова. Тепер він — громадянин Радянського Союзу. Чи він помер? Загинув у Бабиному Яру? Едельштейн пам’ятав кожен омріяний гвинтик тих німецьких іграшок. Навесні він залишив Київ разом із батьком і повернувся до Мінська. Танула багнюка, що замерзла гострими піками. У вагоні смерділо сечею, й нечистоти просякали шнурки та шкарпетки.

І мову було втрачено, вбито. Мова-музей. Про яку ще мову можна сказати, що вона померла раптовою й остаточною смертю, впродовж певного десятиліття, на певному клапті землі? Де носії стародавньої етруської мови? Хто останнім написав вірша лінійним письмом Б[96]? Атриція[97], асиміляція. Смерть від загадкових причин, не від газу. Останній із етрусків вештається серед нас усередині якого-небудь сицилійця. Західна цивілізація, цей кокон із лайном, повільно вмирає, але все ще тримається. «Хвора людина Європи[98]» зі своєю великою, як глобус, головою гниє, але в себе вдома в ліжку.

Їдиш — ця малість, цей крихітний промінчик світла (о, священний промінчик!) — вмер, зник. Загинув. Розчинився в темряві.

Це була головна тема Едельштейна. На цю тему він читав лекції, заробляючи на життя. Підбирав крихти. Синагоги, громадські центри, профспілки мало платили йому за перемивання кісток небіжчика. Дим… Він переїжджав з містечка до містечка, з передмістя до передмістя, оплакуючи англійською мовою смерть їдиша. Іноді намагався прочитати один-два зі своїх віршів. При першому ж слові їдишем розмальовані старі леді з реформістських темплів починали сором’язливо пирскати, немов на виступі телевізійного коміка. Чоловіки з числа ортодоксів і консерваторів негайно засинали. Тож замість віршів Едельштейн став розповідати анекдоти:

«Перед війною в Женеві зібралася велика міжнародна конференція есперантистів. З усього світу з’їхалися дослідники есперанто, доктори філологічних наук, різні вчені мужі з доповідями про походження, синтаксис і практичне застосування есперанто. Одні говорили про суспільне значення існування цієї міжнародної мови, інші — про її красу. Серед доповідачів були представники всіх націй, доповіді лунали на есперанто. Зрештою засідання завершилося, і втомлені видатні науковці стали по-приятельськи прогулюватися коридорами, нарешті перейшовши (непомітно для себе) на спілкування своєю міжнародною мовою: “Nu, vos macht a yid[99]?”».

«Одного дня, після війни, вузенькою вулицею в Нижньому Іст-Сайді повільно рухалася похоронна процесія. Автівки виїжджали з парковки за похоронним бюро в Бронксі й рухалися до цвинтаря на Стейтен-Айленді. Шлях пролягав повз редакцію останньої в місті щоденної їдишомовної газети. Там було двоє редакторів: один друкував газету, а інший дивився у вікно. Побачивши похоронну процесію, він гукнув колезі: «Гей, Мотле, друкуй на одну менше!».

Проте і сам Едельштейн, і його слухачі вважали ці історії нікчемними. Старі анекдоти. Не про те. Вони хотіли анекдотів про весілля — з гвинтовими сходами, голубами, що вилітають із кліток, сором’язливими студентами-медиками, — а він розповідав їм про похорони. Він був схожий на рабина, який пережив усіх своїх парафіян. Ті, для кого його мова не була загадкою, стали привидами.

Нові темпли Едельштейна лякали. Він не насмілювався вживати слово шул[100] у цих палацах — із величезними скрижалями «під бронзу», підвісними конструкціями у вигляді простягнутих рук, що оберталися за допомогою мотору, гігантськими тетраграматонами[101] в прозорому пластику, що звисали, як люстри, помостами, вівтарями, узвишшями, проходами, лавками, скринями з полірованого дубу для молитовників, надрукованих англійською, з вигаданими новими молитвами всередині. Все пахло свіжою штукатуркою. Все було нове. Столи для закусок були довгі та яскраві — він бачив глазуровані торти, сніжні гірки яєчного салату, оселедця, лосося, тунця, білу рибу, фаршировану рибу, ставки сметани, сріблясті електричні кавоварки, чаші з лимонними часточками, хлібні піраміди, тонкі, як облатки, чайні філіжанки зі Шварцвальду, індійські латунні таці з твердими сирами, золотаві пляшки, вишикувані рядами, мов кеглі, величезні скульптури з масла у вигляді птахів, казкові будиночки з вершкового сиру та кексів із цукатами й горіхами, бари, офіціанти, найкраща столова білизна, килими, в яких ноги тонули, як у меду. Він дізнався, що ця архітектура, за їхнім визначенням, «лине вгору». Одного разу у Вестчестері він прочитав на стіні зі світлої цегли приклепані до неї рядки з Біблії, відлиті з 14-каратного золота: «І побачиш ти спину Мою, але обличчя Мого побачити не можна». Того ж вечора він виступав у Маунт-Верноні, а потім у мармуровому вестибюлі почув, як дівчинка-підліток імітує його інтонації. Це його вразило: він часто забував про свій акцент. Повертаючись потягом до Мангеттена, він трохи задрімав під погойдування вагона у спокійному затишку гніздечка, утвореного піднятим коміром пальта, й уві сні побачив Київ і батька. Він дивився через розчинені двері класної кімнати на палаючі щоки восьмирічного Олексія Кирилова. «Авремеле», покликав він, «Авремеле, ком цу мир, лебст ц’ гешторбен[102]?». Він почув, як волає англійською: «І побачиш ти дупу мою!». Відрижка змусила його прокинутися в поті від страху. Він злякався, що, можливо, все життя був прихованим педерастом несвідомо для себе.

Едельштейн не мав дітей, у нього було лише кілька далеких родичів (двоюрідний брат-аптекар у Вайт-Плейнс, свояк із хімчисткою, що застряг серед чорношкірих десь у Браунсвіллі), тож він часто тинявся в квартирі Баумцвейга з її замурзаними дзеркалами та мутним кришталем, де на кожному кроці щось могло впасти чи тріснути, як у покинутій виснаженій шахті. Тут проходили й завершувалися людські життя. Коли він дивився на Баумцвейга та його сірооку неповоротку дружину із товстим польським носом, йому спадало на думку, що в цьому віці — його та їхньому — вже однаково, є діти чи їх немає. У Баумцвейга було двоє синів — один одружений, професор у Сан-Дієго, інший у Стенфорді, йому ще не виповнилося тридцяти й він був закоханий у свою автівку. Син із Сан-Дієго теж мав сина. Іноді Едельштейну здавалося, що Баумцвейг з дружиною із поваги до його бездітності вдають відчуженість від свого потомства. Світлину онука — пухлоротого малюка років трьох — було встромлено між двома келихами на верхній полиці буфета. Але потім стало ясно, що вони просто не мають уявлення про життя своїх дітей, як і діти — про їхнє життя. Батькам забракло хисту розповісти, дітям забракло терпіння. Тож вони замкнулися у спільному мовчанні, в німоті. Джош і Міккі росли в цій квартирі, відповідаючи на їдиш батьків англійською. Німота. Мутація. Яке право мали ці хлопчиська виплюнути той їдиш, що їх викохав, заради якоїсь «західної цивілізації»? Едельштейнові були відомі назви їхніх докторських дисертацій: хлопці мали схильність до літератури — один обрав темою «Сера Ґавейна та Зеленого Лицаря[103]», інший — романи Карсон Мак-Калерс[104].

Флегматична дружина Баумцвейга була розумною. Вона сказала Едельштейну, що він теж має дитину, сина. «Це ти, ти сам», говорила вона. «Ти пам’ятаєш себе маленьким хлопчиком, і цей хлопчик — єдиний, кого ти любиш, кому довіряєш, кого оберігаєш, кого виховуєш у сподіванні, що з нього виросте справжній чоловік». Вона розмовляла багатим їдишем, але надто пронизливим голосом.

Баумцвейг мав добру роботу — таку собі синекуру, замасковану пенсію, з кабінетом, секретаркою на неповний день і друкарською машинкою з єврейськими літерами, з десятої до третьої. У 1910-му один підприємець, виробник проносного і філантроп, заснував організацію, яку назвав «їдиш-американським союзом за літературу та суспільний прогрес». Всі видатні члени, що входили до союзу на початку, вже померли, навіть знаменитий поет Єгоаш[105] (подейкували, що він теж місяць-другий робив внески), але був певний фонд, який забезпечував подальше існування групи й мав досить коштів на періодичне видання їдишем, що виходило двічі на рік. Баумцвейг і був його редактором, але від самого союзу нічого не залишилося, крім кількох потрісканих пожовклих світлин євреїв у котелках. Свою зарплатню Баумцвейг отримував від онука виробника проносного — політика-республіканця, що належав до єпископальної церкви. Славнозвісний продукт мав назву «Тепленький» — в рекламі зазначалося, що дітям він дуже подобається розчиненим у теплому какао. Маловідоме періодичне видання називалося Bitterer Yam — «Гірке море», але в нього було так мало передплатників, що дружина Баумцвейга називала його «Невидиме чорнило». В ньому Баумцвейг щедро публікував власну поезію та трохи Едельштейнової. Баумцвейг писав здебільшого про смерть, Едельштейн — про кохання. Обидва були сентиментальними, але не один до одного. Вони не любили один одного, хоч і були близькими друзями.

Іноді вони читали вголос серед вкритих пилом ваз свої найновіші вірші, домовившись перед тим не критикувати один одного — критиком мала бути Пола. Подаючи каву в мутних склянках, дружина Баумцвейга говорила: «О, дуже мило, дуже мило. Але так сумно! Панове, життя не таке сумне». Після цього вона завжди цілувала Едельштейна в чоло недбалим поцілунком, внаслідок чого на його бровах нерідко залишалися дрібки тістечка — Пола була трішки нечупарою.

Дружба Едельштейна з Баумцвейгом приховувала в собі жорстоку таємницю: вона спиралася виключно на їхню спільну ненависть до чоловіка, якого вони називали «дер хазер[106]». Свинею його називали через надзвичайно білу шкіру, схожу на бліду свинину, а також через те, що за останні десять років він став неймовірно відомим. Ще вони називали його «шед» — диявол. А також Янкі Дудл. Звали його Янкель Островер, і він писав оповідання.

Вони ненавиділи його за ту приголомшливу славу, яка на нього впала, але про це ніколи не згадували. Натомість вони обговорювали його стиль: його їдиш неправильний, його фразам бракує вишуканості та протяжності, розбивка на абзаци — дилетантська і бридка. Або ж вони обурювалися його тематикою — надмірно сексуальною, порнографічною, параноїдальною, збоченою: чоловіки, що обіймаються із чоловіками, жінки, що пестять жінок, содоміти всіх ґатунків, хлопці, що злягаються з курми, м’ясники, які п’ють кров, щоб мати силу різати. Дія всіх цих оповідань відбувалася в уявному польському селі Цврдл і на сьогодні серед американських літературних інтелектуалів майже не залишилося таких, хто не навчився би вимовляти «Цврдл», коли мав на увазі «безсоромність». Про дружину Островера розповідали, що вона не єврейка, а високородна полька з «реального» Цврдла, донька якогось князька, не знає ані слова їдишем і сяк-так читає твори свого чоловіка в англійському перекладі. Проте й Едельштейн, і Баумцвейг упродовж років досить часто зустрічали її то на одних зборах, то на інших і вважали, що привабливості в ній не більше, ніж у каструлі з рибою не першої свіжості. Її їдиш відзначався неприємним, булькотливим галичанським акцентом, лексикон був вельми бідний (правильніше буде сказати, що вона розмовляє не їдишем, жартували вони), й вона нявчила, як селянка, що порівнює ціни. Це була приземкувата, квадратна жінка, такий собі куб із відвислими грудьми та пласким задом. Те, що Островер видавав її за княжну, було почасти кпинами з його боку, почасти саморекламою. Він посилав її до спальні за батогом, яким, за його словами, вона зазвичай підхльостувала свого гнідка Ромео, коли у дівоцтві об’їжджала землі свого батька. Баумцвейг часто говорив, що тим самим батогом давали по вухах Островеровим перекладачам — цих невдах, що працювали парами, він міняв ледь не щомісяця й усе одно ніколи не бував задоволеним.

Слава Островера полягала саме в цьому: йому були потрібні перекладачі. Хоча писав він лише їдишем, його слава була всеамериканською, всенародною, міжнародною. Його вважали «сучасним». Островер вибрався з полону їдишу! На волю, на волю — він прорвався, він був у реальному світі!

А як він починав? Так само, як і всі: вів колонку в одній із їдишомовних щоденних газет, був гумористом, дешевим автором написаних нашвидкуруч статейок і вимучених історій «з реального життя». Як і всі, він накопичив кілька доларів, скріпив скріпкою свої оповідання й відніс до їдишомовного видавництва, замовивши надрукувати сто примірників. Книжка! Двадцять п’ять примірників він роздав людям, яких вважав своїми родичами, ще двадцять п’ять надіслав ворогам і суперникам, а решту так і тримав у коробках під ліжком. Як і в усіх, його літературними богами були Толстой і Чехов, Перец і Шолом-Алейхем. І як від усього цього він дійшов до «Нью-Йоркера», «Плейбоя», до високих гонорарів за лекції, до запрошень у Єльський університет, Массачусетський технологічний інститут і Вассар-коледж[107], до Середнього Заходу, до Буенос-Айреса, до літературного агента та видавця на Медісон-авеню?

«Він спить із правильними перекладачами», говорила Пола. Едельштейн тихо ржав. Він знав декого з перекладачів Островера: незаміжня кляча в сукнях нижче коліна, іноді — якийсь напівбожевільний і п’яний лексикограф або студент зі словником під пахвою.

Тридцять років тому, прибувши з Польщі через Тель-Авів, Островер закрутив інтрижку з Міреле, дружиною Едельштейна. Він залишив Палестину в 1939 році, під час арабських заворушень — не через страх, як він говорив, а через принципи, бо ця країна відвернулася від їдишу. Їдиш не поважали в Тель-Авіві та Єрусалимі. У Негеві він був нічого не вартий. У даній Богом державі Ізраїль не знайшлося місця для мови коротенького кепського періоду між Ханааном і теперішнім часом. У їдиші жило минуле, а нові євреї його не хотіли. Міреле подобалося слухати про те, як кепсько в Ізраїлі їдишу та їдишистам. Дякувати Богові, в Ізраїлі справи були ще гірше, ніж у Нью-Йорку! Зрештою, це було однією з причин жити тим життям, яким вони жили: деінде було гірше. Міреле була трагедійною актрисою. Вона поводилася відповідно до свого уявлення про те, як має сидіти, присідати, стояти, їсти та спати безплідна жінка, постійно розповідала про свої шість викиднів і мстиво згадувала про чисельність Едельштейнових сперматозоїдів. Островер приїжджав під дощем, гепався на диван, скаржився на транспортне сполучення між Бронксом і Вест-Сайдом і починав залицятися до Міреле. Він водив її вечеряти до своєї особливої кав’ярні, на водевілі на Другій авеню, навіть додому, до своєї квартири біля Кротона-парку, — знайомитися з його княжною Пешею. Едельштейн помітив, на свій подив, що не відчуває жодних ревнощів, але вважив за свій обов’язок кинути в Островера кухонною табуреткою. В Островера були дуже гарні зуби, свої власні, табуретка вибила йому половину бокового різця, й Едельштейна завдана шкода засмутила аж до сліз. Він негайно відвів Островера до найближчого дантиста.

Дружини — Міреле та Пеша, — справляли враження закоханих. Вони призначали одна одній побачення, ходили разом до музеїв і в кіно, штурхали одна одну й реготали день і ніч, вони ділилися маленькими секретами, носили в сумочках складні лінійки й демонстрували одна одній результати якихось кумедних вимірів і навіть завагітніли в один і той самий місяць.

Пеша народила третю доньку, а в Міреле стався сьомий викидень. Едельштейн був убитий горем і водночас окрилений. «Це в мене мало сперматозоїдів? — вигукував він. — Це твоє черево! Спочатку треба налагодити мотор, а потім вже звинувачувати мастило!». Коли від дантиста надійшов рахунок за коронку для Островера, Едельштейн переслав його Островеру. Внаслідок такої несправедливості Островер дав відставку Міреле й заборонив Пеші раз і назавжди куди-небудь із нею ходити.

Про інтрижку Міреле з Островером Едельштейн написав наступне прокляття:

Це було надруковано в «Гіркому морі» навесні того ж року, породивши багато чуток і пліток. Одним зі спірних питань була доцільність згадки в такому водяному контексті про «задування вогню» (Баумцвейг, стиліст більш прямолінійний, запропонував «утоплення»). Покійний Циммерман, найзапекліший суперник Едельштейна, написав Баумцвейгу листа (який той зачитав Едельштейну по телефону):

«Хто, зрештою, є жорстоким: безплідна жінка, яка забезпечує в домі спокій, бо в ньому не лунають котячі концерти немовлят, чи надмірно плідний поет, що виношує плоди свого гріха, а саме — свої бездарні вірші? Він їх таки виношує, але чи здатен хтось їх винести? В одну мить він перестрибує від морів до дерев — як і його предки-амфібії, роздутий від пихи. Гершеле Жаба! Чому Бог дав Гершеле Едельштейну невірну дружину? Щоб покарати його за ту маячню, яку він пише».

Приблизно в той самий час Островер написав оповідання: дві жінки кохали одна одну так сильно, що дуже тужили через неможливість народити одна одній дітей. Обидві мали чоловіків, одна — здорового й міцного, інша — імпотента з хирлявим членом, шлімазла[108]. І їм спало на думку використати одного з чоловіків у своїх цілях: вони домовилися перенести своє кохання на цього чоловіка й за його допомогою зачати дитину. В такий спосіб обидві завагітніли від здорового чоловіка. Але та, що була дружиною хирлявого, не виносила свою дитину: дитина захиріла в її утробі. «Бо написано», завершував оповідання Островер, «рай — для тих, хто там уже бував».

Що за недолуга байка! За тридцять років після того — Міреле тим часом померла від раку матки, а Пеша разом із казками про її королівське походження була увічнена в журналі «Тайм» (батіг теж сфотографували), — цей зразок нікчемної містифікації, це виверження, включене також до «Повної збірки оповідань» Островера (видавництво «Кіммель і Сігал», 1968), стало темою дисертацій з порівняльного літературознавства, немов Островер був Томасом Майном чи бодай Альбером Камю. А насправді Пеша з Міреле всього лише іноді ходили разом у кіно, та ще й так давно! І все ж таки Островер вирвався з в’язниці щоденних газет, «Гіркого моря» й навіть більш жалюгідних і нікчемних видань, він був вільним, і зовнішній світ знав його ім’я. А чому саме Островер? Чому не хтось інший? Хіба Островер був талановитішим за Коморського? Хіба вигадував кращі історії, ніж Горовіц? Чому зовнішній світ ухопився саме за Островера, а не за якого-небудь Едельштейна чи Баумцвейга? Які окультні хитрощі, яка вправність, яке збочене розташування планет спонукали перекладачів плазувати перед відверто пишномовними фразами Островера, перед цими витертими, заяложеними й завжди спущеними штанцями? Кому належить відкриття «сучасності» Островера? Його їдиш, нехай гарячковий і бундючний, залишався все ж таки їдишем, маме лошн, він усе ж таки щось мізерне пищав до Бога, з фамільярністю й підштурхуванням ліктем, він був зібраний із останніх клаптиків штетл, з алефа-немовляти, з бета-малюка[109]… То чому ж Островер? Чому тільки Островер? Хіба Островер мав бути єдиним? Всі решта приречені на темряву, й лише Островер мав бути врятований? Мав вижити? Немов сховавшись на голландському горищі, як та дівчинка[110]? А його, так би мовити, щоденник — це єдине документальне свідчення того, що було? Як Рінгельблюм[111] із Варшави, Островер мав стати єдиним доказом того, що колись була мова їдиш, література на їдиші? А всі решта зникли? Зникли! Потонули. Згасли. Під землею. Як і не було їх.

Едельштейн склав листа до видавців Островера:

Кіммель & Сігал

244 Медісон-авеню, Нью-Йорк

Шановний містере Кіммель і вельмишановний містере Сігал!

Я пишу вам у зв’язку із таким собі Я. Островером, чиї твори саме ваше видавництво виносить перед очі публіки. Будьте так люб’язні вибачити мені всі огріхи у Висловленні англійською. Я не сумніваюся, що в ході ділового спілкування з Я. Островером ви отримували від нього листи англійською мовою, ще гіршою за мою (У МЕНЕ НЕМАЄ ПЕРЕКЛАДАЧА!). Ми, іммігранти, хоч би як давно ми американизувалися, всередині завжди залишаємося зеленими новачками й ніколи не досягаємо справжньої гладкості письма, як у місцевих уродженців. На один мільйон таких зелених письменників — один Набоков і один Косинський[112]. Я згадую про них, аби продемонструвати свою надзвичайну обізнаність із Американською Літературою в усіх її Сучасних втіленнях. Вашою мовою я читаю, можна сказати, з вовчою жадібністю. Я вважаю себе дуже Проникливим критиком, особл. стосовно так званих амер.-єврейських письменників. Якби ви дали мені нас, я охоче виклав би вам багато своїх чітких думок щодо цих єврейсько-амер. хлопців і дівчат — таких, як (не за абеткою) Рот Філіп/Розен Норма/Меламед Берні Фрідман Б. Дж./Пейлі Грейс/Беллоу Сол/Мейлер Норман. Щойно прочитавши кілька нещодавніх творів останнього, включно з політичними, я хотів би нагадати йому те, що сказав Ф. Кафка, хай він покоїться з миром, німецькомовним, уже дуже зручно влаштованим, євреям Праги (Чехословаччина): «Євреї Праги! Ви знаєте їдиш краще, ніж думаєте!».

Можливо — оскільки ви, безсумнівно, не читаєте Єврейську Пресу, — ви не поінформовані. Лише цього місяця всі ми були приголомшені! У цьому мерзенному пропагандистському «Советиш геймланд[113]», який у Росії видають, аби показати, що їхні в’язні-євреї не є в’язнями, надрукували вірша! Двадцятирічної російської єврейки! Їдиш усе ж таки житиме завдяки нашій молоді. Хоч я і сумніваюся в цьому, як і інші песимісти. Проте справа не в цьому! Я запитую вас: що значать для вас — людей Чутливих, Розумних і з надзвичайно теплими Почуттями! — наступні персонажі: Лесін, Рейзен, Єгоаш! Сам Г. Левік! Іцик Мангер, Хаїм Граде, Аарон Цейтлін, Якоб Глатштейн, Елієзер Грінберг! Молодовскі і Корн, жінки, талановиті! Довид Ігнатов, Морріс Розенфельд, Мойше Падір, Мойше Лейб Гальперн, Реувен Ейсланд, Мані Лейб, Зіше Ландау! Я вас питаю! Фруг, Перец, Вінчевський, Бовшовер, Едельштат! Велвл Збаржер, Авром Гольдфаден! А. Розенблатт! І. І. Шварц, Йосеф Рольник! Це все наші славетні їдишомовні поети. І якби я додав до них наших прекрасних російських братів-поетів, убитих цим рябим Сталіним, наприклад Переца Маркіша, хіба вам відомо хоч одне з цих імен? Ні! У НИХ НЕМАЄ ПЕРЕКЛАДАЧІВ!

Шановні джентльмени, ви видаєте тільки одного їдишомовного письменника, і навіть не Поета, а лише Автора оповідань. З усією повагою я вказую вам на те, що ви створюєте дуже хибні Уявлення. Нібито ми нічого більше не породили. Я знову хочу згадати вашого партнера Я. Островера. Я не маю наміру цим листом заперечити наявність у нього будь-яких можливих талантів, але хочу РІШУЧЕ запевнити вас, що інші теж існують, хоч їх ніхто й не помічає! Я сам автор і теж видав чотири поетичні збірки: «Нешоме ун гуф», «Цинген ун фрайен», «А велт он вінт», «А штунде міт шней». Тобто «Душа і тіло», «Співати й радіти», «Світ без вітру», «Година снігу». Ці назви віддзеркалюють мої Глибокі Почуття. Прошу повідомити мені, якщо ви готові забезпечити мене перекладачем для цих вельми достойних зразків схованої від усіх літератури, або, якщо скористатися давньоєврейським Висловом, «Похованого Світла».

З найглибшою повагою.

Того ж тижня він отримав відповідь.

Шановний містере Едельштейн,

Дякуємо за Ваш цікавий і змістовний лист. Дуже шкодуємо, але, на жаль, не можемо забезпечити Вас перекладачем. Хоча Ваша поезія цілком може бути тієї якості, яку Ви їй приписуєте, з практичної точки зору перекладу має передувати репутація.

Щиро Ваші.

Брехня! Брехуни!

Шановний Кіммеле, шановний Сігале,

Чи чули взагалі ви, євреї без мови, про Островера до того, як виявили, що його скрізь перекладають? На їдиші він для вас не існував! Їдиш для вас не існує! Це темрява всередині хмари! Хто може її бачити, хто може чути? Світ не має вух для в’язня! Ви підписуєтесь «Ваші». Ви не мої, а я не ваш!

Щиро.

Тоді він всерйоз зайнявся пошуками перекладача. Без особливої надії він написав старій клячі. І отримав таку відповідь:

Вельмишановний Едельштейне!

Скажу якомога простіше (проста жінка й висловлюватися має просто): Ви не знаєте практичного, реального світу. Та й як Ви можете його знати? Ви поет, ідеаліст. Коли якийсь великий журнал платить Островерові 500 доларів, скільки отримую я? Доларів 75. Якщо він вирішує перепочити місяць і не писати, що тоді? Оскільки він — єдиний, кого вони бажають друкувати, то його і варто перекладати. Припустімо, я переклала один із Ваших милих віршів про кохання. Чи купить його хто-небудь? А якщо вони й куплять, чи варто мені надсаджуватися за п’ять доларів? Ви ж не знаєте, через що мені й без того доводиться проходити з Островером. Він саджає мене у своїй їдальні, його дружина приносить самовар із чаєм (Ви колись чули про щось більш претенційне?) і теж сидить там, спостерігаючи за мною ревнивими очима. Вона розглядає мої щиколотки (вони в мене непогані). Потім ми починаємо. Островер читає вголос перше речення, як він його написав — їдишем. Я записую його англійською. І тут починається. Пеша читає те, що я написала англійською, і каже: «Це недобре, ви не вловили ідіому». Ідіому! Вона знає! Островер каже: «Останнє слово стає мені поперек горла. Можна якось виправити? Треба щось трохи більш повнокровне». Ми дивимося у звичайному словнику, в словнику синонімів, вигукуємо різні слова, шукаємо, пробуємо. Жодне зі слів Островеру не подобається. Ось, наприклад, слово «великий». Ми перебираємо: величезний, обширний, гігантський, грандіозний, колосальний, циклопічний, і т. д. і т. д., й нарешті Островер заявляє (це пройшло вже п’ять годин, в мене болить горло, я ледве стою на ногах): «Гаразд, залишимо “великий” — простота понад усе». І так день за днем! Чи вартує це 75 доларів? А після цього він мене звільняє й наймає студента! Або того дурня, схибленого на математичному словнику! Аж поки знову йому не знадоблюся. Втім, трохи слави мені теж перепало. Всі кажуть: «Ось іде перекладачка Островера». Насправді ж я його підпірка, його табуретка (це не перебільшення, запевняю Вас). Ви пишете, що в нього немає таланту. Це ваша думка, й, можливо, вона не така вже хибна, але дозвольте сказати Вам — у нього є талант вичавлювати з людей потрібне. Як хтось пише романи абияк, у сподіванні, що з них зроблять гарні кінофільми (і це подекуди трапляється), так і він. Байдуже, якої якості його їдиш, головне — на що він перетвориться, коли стане англійською. Перетворення — це все, що його цікавить, а в англійській мові він каліка — як, вибачте, і Ви самі та всі з вашого покоління. Але Островеру вистачає кмітливості, щоб домагатися свого. Усіх своїх перекладачів він тримає в постійному стані шалених заздрощів одне до одного, але вони для нього лише сміття, покидьки, вони не є метою його домагань. Метою є приєднання до НИХ, до їхнього кола. Ви розумієте, Едельштейне? Заради досягнення цієї мети він стає на спини кляч. Я знаю, що Ви називаєте мене клячею, але нічого — я й сама знаю, що я така: без уяви, з середніми здібностями (колись я теж хотіла бути поетом, але то було інше життя). З Островером же на спині я вже щось інше: я — «перекладачка Островера». Ви думаєте, що це ніщо? Це — перепустка до того кола. Мене скрізь запрошують, я відвідую ті самі вечірки, що й Островер. Всі дивляться на мене й думають, що я трохи дивна, але кажуть: «Це перекладачка Островера». Шлюб. Ця стара вішалка Пеша менше одружена з Островером, ніж я. Як у дружини, в мене буцімто пасивна роль. Буцімто — бо хто знає, що відбувається в спальні? Неодружені, на кшталт мене, набили руку в таких речах. Те саме з перекладом. Хто створив ту мову, якою прославився Островер? Ви питаєте — що їх упевнило в тому, що він «так званий сучасний письменник»? Єхидна посмішка… Ага! Хто прочитав Джеймса Джойса — Островер чи я? Мені п’ятдесят три роки. Чи я дарма народилася в Глузську? Чи дарма навчалася у Вассарі? Ви мене розумієте? Я опинилася між двох стільців і мене затиснуло. Між двох організмів. Я культурний гермафродит — ні те ні се. У мене роздвоєний язик. Коли я п’ять годин б’юся з Островером за «великого» замість «циклопічного», коли прибираю всі ці наївні коми, які він, як дурень, щедро розсипає по тексту, коли я п’ю цей ідіотський чай його дружини і потім повертаюся додому з повним животом, — саме тоді він і перетворюється на «сучасного», розумієте? Все це роблю я! Ніхто цього, звісно, не знає, всі думають, що це щось у самих оповіданнях, а насправді це я їх одягаю й підфарбовую. Все це — косметика. Я косметичка, художниця — як ті, кому платять за прикрашання трупів у морзі… Втім, не набридайте мені своїми критичними зауваженнями. Кажу Вам — його їдиш не має значення. Нічий їдиш не має значення. І все, що написане їдишем, не має значення.

Решту листа (всі жінки такі велемовні, такі непохитні) Едельштейн не став читати. Він уже зрозумів, що їй потрібно: трошки грошей, трошки поваги. Манія величі в мініатюрі — вона уявляла себе справжнім Островером. Вона вважала, що виготовила генія з клаптиків. Клаптики стали лантухом — це і був геній? Вона жила там, у колі світла, з ними, — звісно, вона не витрачатиме свого часу на якогось Едельштейна, що живе в похмурості й темряві. Ідеаліст! Як сталося, що це гарне слово перетворилося в суспільстві на лайку? І все ж таки чудове слово. Ідеаліст. Саме в цьому різниця між ним і Островером: Островер прагне врятувати лише себе, Едельштейн прагне врятувати їдиш. І він миттєво відчув, що бреше.

Разом із Баумцвейгом і Полою Едельштейн пішов до Єврейського культурного центру на 92-й вулиці послухати, як читає Островер. «Самокатування», сказала Пола про цю екскурсію. Вечір був хуртовинний. Їм доводилося, стиснувши зуби, проштовхуватися крізь вітер, сльози страждання замерзали на їхніх щоках, вулиці, якими вони йшли від підземки, нагадували Сибір. «Двоє християнських святих, самокатування…», бурмотіла Пола, «вони шмагають себе кайданами з бурульок». Задубілими пальцями вони заплатили за квитки й усілися попереду. Едельштейн почувався, як паралізований. У пальцях ніг пекло й кололо, а потім здавалося, що вони горять, як уражені гангреною. Кокон його ліжка вдома, ручка, яку він тримав на нічному столику, проблиск першого рядка нового вірша, що лежав там в очікуванні свого народження («О, якби мене, мов юнака, запалом віри пройняло!»)… Він раптом зрозумів, яким буде продовження, про що воно, що він хоче сказати, і зала навколо здалася йому безглуздою, непотрібною — навіщо він тут? Натовп, скупчення людей, рипіння розкладних стільців, теревені, Пола, що позіхає поруч, замруживши очі, Баумцвейг, що висякує велику зелену шмарклю зі свого приплюснутого носа в синій картатий носовичок… Навіщо він опинився в такому місці? Що спільного має це місце з тим, що він знає, що він відчуває?

Пола тягнула свою коротку шию зі зношеного скунсового коміра, аби прочитати написані золотом на фризі великі імена: Мойсей, Ейнштейн, Маймонід, Гайне. Гайне. Можливо, Гайне, навернений, знав те, що знає Едельштейн. Але ці — білетери в гарних піджаках, миршаві хлопчаки з книжками (Островера), притиснутими до тіла, одягнені з кричущою літературністю, з кричущою сексуальністю, в штанах в обтяжку, з вихляючими сідницями, вусаті, у деяких волосся аж по ключиці, гомілки та литки загрозливо міцні, й дівчата — туніки, колінки, штанці, чоботи, сховані солодкі язички, чорні очі… Запах мокрої вовни від стосів пальт. І все це заради Островера! Зала була повна, білетери змахами твідових рукавів спрямовували всіх решту на невидиму галерею поруч — там був телеекран, на якому мав скоро замиготіти маленький сірий привид Островера — майже фізично відчутний і взагалі-то білий, як вимита свиня. Єврейський культурний центр. Чому? Едельштейн виступав із лекціями в таких центрах — в Елмхерсті, Істчестері, Раї: крихітні сцени, надто високі для нього трибуни, каталоги утисків, сумне декламування перед старими людьми. Леді та джентльмени, мені видалили голосові зв’язки, єдина мова, якою я можу вільно до вас звертатися, мій дорогий маме лошн, зазнав хірургічного втручання, помер, операція була успішною. Всі Едельштейнові єврейські центри були притулками для старих, реабілітаційними закладами, інтернатами для інвалідів. Він продекламував подумки:

Ага, привиди! Якщо моя мова для вас загадка, леді та джентльмени, то ви — привиди, духи, фантоми, я вас вигадав, ви — плід моєї уяви, тут взагалі нікого немає, порожня зала, покинута, безлюдна. Всі пішли. Пуст ві дем калтен шул мейн гарц[116] (ще один перший рядок, що залишився без супутників, без приятелів, без послідовників), холодний дім навчання, де танцюють привиди. Леді та джентльмени, якщо моя мова здається вам загадкою, то ось вам іще одна загадка. Чим єврей схожий на жирафа? У єврея теж немає голосових зв’язок. Бог зіпсував єврея та жирафа — одного цілком, іншого наполовину. І жодної слини. Баумцвейг знову відхаркався. Слиз — як відблиск моря. Краса в усякому творінні Божому, хоч би й потворному. Кха-кха. Ричання Баумцвейга було єдиним звуком у всій залі. «Ша, — сказала Пола, — от кумт дер шед[117]».

В усьому блиску стояв Островер — високо, далеко, на широкій, сяючій сцені, на трибуні, запопадливо оснащеній мікрофоном і графином з водою. Сніп потужного світла буравив йому очі. Його рот був схожий на личинку молі — тонкий і блідий, як накреслена крейдою лінія; над вухами стирчали штахети білого волосся, голос лунав холодно.

«Нове оповідання, — оголосив він, і на його губах блиснула слина. — В ньому немає непристойностей, тож я вважаю його невдалим».

«Диявол, — прошепотіла Пола, — вимита біла свиня. Янкі Дудл».

«Ша, — сказав Баумцвейг, — ломір херен[118]».

Баумцвейг хотів послухати диявола, свиню! Навіщо комусь його слухати? Едельштейн, трохи глухуватий, посунувся вперед. Перед ним (він майже уткнувся в нього носом) сяяло волосся молодої дівчини — в ньому заплуталася частка світла зі сцени. Молодість, молодість! Всі, хто за Островера, молоді! Сучасний. Боязко, потайки, мов канатоходець, Едельштейн став відчувати ледь помітні ознаки уважності. Попереду, через два ряди, він краєм ока помітив стару клячу, п’яного лексикографа Хаїма Воровського, схибленого на математиці, а також шістьох незнайомих студентів.

Оповідання Островера:

Поганому поетові явився Сатана. «Я прагну слави, — каже поет, — але здобути її не можу, бо я з Цврдла й пишу лише цврдлською мовою. На жаль, у світі не залишилося нікого, хто читає цією мовою. Ось що мене гнітить. Дай мені славу, і я продам тобі за неї свою душу».

«Ти впевнений, — каже Сатана, — що правильно оцінив причину своєї проблеми?».

«Тобто?».

«Можливо, — каже Сатана, — проблема у твоєму таланті? Цврдл чи не Цврдл, а талант у тебе дуже слабенький».

«Аж ніяк! — відповідає поет. — І я тобі це доведу. Навчи мене французької, і я вмить прославлюся».

«Гаразд, — каже Сатана, — щойно я скажу “глюп”, ти знатимеш французьку досконало — краще, ніж де Голль. Але я буду великодушним. Французька мова така легка, що за неї я візьму лише чверть твоєї душі».

І він сказав «глюп». І тієї ж миті поет уже завзято псував папір французькою. Але жоден видавець у Франції не захотів його публікувати, й він залишився невідомим. Знову з'явився Сатана: «Що, французька не допомогла, mon vieux[119]? Tant pis[120]!». — «Фу, — каже поет, — хіба можна очікувати від народу, який володіє колоніями, щоб він щось тямив у поезії? Навчи мене італійської — адже навіть папа дивиться сни італійською». — «Ще одна чверть твоєї душі», — каже Сатана, пробиваючи чек на своєму портативному касовому апараті. Глюп! І ось уже поет пише терцини з такою швидкістю й такою меланхолійністю, що сам папа був би зворушений до сліз і благословив би поета, якби тільки зміг побачити їх надрукованими, — на жаль, усі видавці Італії повернули рукопис назад навіть без супроводжувального листа, лише з повідомленням про відмову.

«Що? Італійська теж не допомогла? — вигукує Сатана. — Мамма міа, а ти не хотів мені вірити, братчику, що справа не в мові, а в тобі!».

Те саме було і з суахілі та вірменською. Глюп! Невдача. Глюп! Невдача. І тепер, придбавши кожного разу по чверті поетової душі, Сатана вже мав її всю й забрав його з собою в пекло. «Тепер ти мене, мабуть, спалиш», каже поет тужливо. «Ні-ні, — відповідає Сатана, — з такими ніжними створіннями, як поети, ми подібного поводження не передбачаємо. Ну? Ти все приніс? Я наказав тобі все ретельно спакувати! Не залишивши ні клаптика!». — «Я приніс увесь архів», — каже поет, і можна не сумніватися, що так воно і є, бо на спині в нього приторочено велику чорну металеву скриню. «А тепер висипай усе у вогонь», — наказує Сатана. «Мої вірші? Усі мої вірші? Доробок усього мого життя?» — волає з жахом поет. «Авжеж, роби, як я кажу». І поет підкоряється, бо, зрештою, він у пеклі й належить Сатані. «Добре, — каже Сатана, — а тепер ходімо зі мною. Я покажу тобі твою кімнату».

Кімната чудова, гарно обставлена, не надто холодна й не надто спекотна — саме на належній відстані від великого Вогню, аби було комфортно. Розкішний стіл зі стільницею з червоної шкіри, чарівне обертове крісло із шарлаховими подушками, шарлаховий же перський килим на підлозі, поруч — червоний холодильник із сирами, пудингами та пікулями, на маленькому червоному столику вже парує червонуватий чай. Одне вікно без завіси. «Це твій Вид для Натхнення, — каже Сатана, — визирни й подивись». Зовні нічого немає, крім Вогню, що розкішно вирує, виблискуючи неземними фарбами, крутиться й здіймається язиками небаченої форми. «Як красиво!» — каже зачудований поет. «Ще б пак, — відповідає Сатана. — Він має надихнути тебе на написання безлічі нових віршів». — «Так, так! Можна мені почати, ваша світлосте?». — «Для того я й привів тебе сюди, — каже Сатана. — Сідай і пиши, бо ти ж усе одно інакше не можеш. Але є одна умова. Щойно завершиш строфу, маєш викинути її з вікна. Ось так». І для ілюстрації він кинув у вікно чистий аркуш.

В одну мить розпечений вітер підхопив його, кинув у полум’я, і його затягнуло в саму середину бурхливої пожежі. «Пам’ятай, що ти в пеклі, — суворо каже Сатана, — тут ти пишеш лише заради забуття». — «Жодної різниці, жодної різниці! — схлипує поет. — Там, нагорі, було те саме! О Цврдл, будь проклятий за те, що виростив мене!». — «Ні, він так і не зрозумів головного! — каже Сатана у відчаї. — Глюп-глюп-глюп-глюп-глюп-глюп-глюп! Тепер пиши». Бідний поет почав строчити вірш за віршем, аж раптом — бац! — забув геть усі слова з цврдлської мови, які коли-небудь знав. Він писав дедалі швидше, він вчепився у своє перо так, немов лише воно тримало його й не давало злетіти в повітря, він писав голландською та англійською, німецькою та турецькою, санталі та сасацькою, саамською та курдською, валлійською та рето-романською, ніаською та нікобарською, таджицькою та ібанагу, хо та кхмерською, ро та волапюком, чагатайською та шведською, тулу та російською, ірландською та калмицькою! Він писав усіма мовами, крім цврдлської, і кожен вірш йому доводилося викидати у вікно, бо це все одно була макулатура, хоч він і не розумів цього.

Поринувши у розлючені, ворожі роздуми, Едельштейн відволікся й не помітив, чим завершилося оповідання. Кінець, утім, був жорстоким, і Сатана знову домінував: він поклав край будь-яким дерзанням одним із типових Островерових афоризмів, тугим і набряклим, як фалос, але все одно стерильним. Громоподібний регіт накрив усе, немов морська хвиля; він накочувався на Едельштейна, збираючись рознести його на друзки. Регіт для Островера. Жартики, жартики… Все, що їм потрібно, — це жарти! «Баумцвейгу, — сказав він, нахилившись до нього через комір Поли і її пишні груди під ним, — він робить це назло, розумієш?».

Але Баумцвейг реготав разом з усіма, широко роззявивши рота. Його закрутило в цьому вихорі, мов жука. «Сучий син!» — сказав він.

«Сучий син», — підтвердив Едельштейн.

«Це він про тебе», — сказав Баумцвейг.

«Про мене?».

«Це ж алегорія. Ти бачиш, як усе збігається…».

«Якщо пишеш листи, хоча б не відправляй їх поштою, — розсудливо сказала Пола. — До нього дійшло, що ти шукаєш перекладача».

«Йому не потрібна муза, йому потрібне посміховисько. Звісно, до нього дійшло, — сказав Баумцвейг. — Ця відьма сама йому сказала».

«Чому саме я? — спитав Едельштейн. — Може, це ти».

«Я не заздрісний, — заперечив Баумцвейг. — А ти прагнеш того, що має він». І він обвів рукою аудиторію, тільки виглядав при цьому нікчемним, як маленька пташка.

Пола сказала: «Ви обидва цього прагнете».

І те, чого прагнули обидва, почалося. Вшанування.

З(апитання): Містере Островер, що ви скажете про символічне значення цього оповідання?

В(ідповідь): Символічне значення таке: ти заслуговуєш на те, що тобі потрібно. Якщо тобі не потрібно, щоб тебе стукнули по голові, цього ніколи й не станеться.

З: Сер, я в школі пишу роботу з англійської, про вас. Можна спитати — чи вірите ви в пекло?

В: Відтоді, як розбагатів, — ні.

З: А як щодо Бога? Вірите ви в Бога?

В: Точно так, як вірю в пневмонію. Якщо вона в тебе є, то є. Якщо ні, то ні.

З: Чи правда, що ваша дружина — графиня? Дехто каже, що насправді вона просто єврейка.

В: У релігії вона трансвестит, тож насправді вона — граф.

З: Чи справді існує така мова, як цврдлська?

В: Ви саме нею розмовляєте, це мова дурнів.

З: Що сталося б, якби вас не переклали англійською?

В: Тоді мене читали б пігмеї та ескімоси. В наш час бути Островером — це всесвітня індустрія.

З: Тоді чому ви не пишете про такі всесвітні речі, як війни?

В: Бо я боюся сильного гуркоту.

З: Що ви думаєте про майбутнє їдишу?

В: А що ви думаєте про майбутнє доберман-пінчера?

З: Кажуть, інші їдишисти заздрять вам.

В: Ні, це я їм заздрю. Я люблю спокійне життя.

З: Ви дотримуєтеся шабату?

В: Звичайно. Хіба ви не помітили, що він зник? Це я потайки тримаю його в себе.

З: А кошерного харчування?

В: Я змушений його дотримуватися внаслідок стану моралі у світі. Я був украй засмучений, коли дізнався, що тієї миті, як устриця потрапляє в мій шлунок, вона стає антисеміткою. Одного разу порція креветок зчинила погром у моїх кишках.

Жарти, жарти! Схоже, це могло тривати ще годину. Умова слави — «година запитань»: людина може стояти там нагорі вічно й відпускати по краплях свої банальні дотепи, й усі будуть у захваті. Едельштейн підвівся зі стільця, сидіння якого з вищанням відкинулося, прокрався проходом до дверей і вийшов у вестибюль. Там він побачив на лавці напівсонного лексикографа. Зазвичай він уникав його — той був чоловік із минулим, а минуле завжди викликає нудьгу, — але коли побачив, що Воровський підняв свої зморшкуваті повіки, підійшов до нього.

«Що нового, Хаїме?».

«Нічого. Печінка замучила. А в тебе?».

«Життя замучило. Я бачив тебе всередині».

«Я вийшов — терпіти не можу молоді».

«А сам не був молодим?».

«Не таким. Я ніколи не сміявся. Ти уявляєш — у віці дванадцяти років я вже опанував математичний аналіз! Я практично його заново винайшов, свій власний. Ти ж не читав Вітгенштейна, Гершеле, ти не читав Гейзенберга, то що ти знаєш про імперію всесвіту?».

Едельштейн спробував змінити тему: «Це твій переклад він зараз читав?».

«Це схоже на мій?».

«Я би сказав — так».

«І мій, і не мій. Мій, тільки удосконалений. Якщо ти спитаєш ту мимру, вона скаже, що він її, удосконалений. Хто насправді перекладач Островера? Скажи мені, Гершеле, — може, ти? Ніхто цього не знає. Це, як кажуть, у кілька рук, і всі ці руки варяться в Островеровій каструлі. Хотів би я накласти на твого друга Островера добру купу лайна».

«Мого друга? Він мені не друг».

«То чого ж ти заплатив щирі грошенята, щоб на нього подивитися? Нема де побачити його безкоштовно?».

«Те саме стосується й тебе».

«Молодь — я привів молодь».

Бесіда з божевільним. Мешугас[121] Воровського полягало в тому, щоб спонукати інших підозрювати його в нормальності. Едельштейн теж опустився на лавку — він відчував, як кістки вже складаються гармошкою. Його охопила похмура втома. Сидячи з Воровським обличчям до обличчя, він ледь не торкався носом його шапки — хутряного одоробла в російському стилі. На думку одразу спадали піддужні бубонці, кучугури снігу. У Воровського була велика голова, масивні риси схожого на тісто обличчя — за винятком носа, який був як у ляльки, рожевий і безформно-делікатний. Єдиною ознакою схильності до пияцтва були набряки хрящів біля ніздрів і на кінчику носа. Божевілля у звичайній розмові не проявлялося ніяк, хіба що в тенденції до уникливості. Проте було відомо, що Воровський, завершивши складання свого словника, над яким трудився сімнадцять років, одного вечора раптом почав сміятися й сміявся протягом шести місяців, навіть уві сні. Аби перепочити від сміху, йому доводилося приймати седативні ліки, хоч і вони не могли цілком придушити цей сміх. Дружина його померла, потім помер батько, а він усе сміявся. Він втратив контроль над своїм сечовим міхуром і тоді виявив лікувальний потенціал алкоголю — щодо сміху. Від цього пияцтво вилікувало його, але він і далі обмочувався на людях непомітно для себе. Та й цей засіб проти сміху виявився тимчасовим і ненадійним, бо якщо Воровському подобався почутий анекдот, він міг сміятися над ним хвилину чи дві, а подекуди й три години. Очевидно, жоден із Островерових жартів не зачепив його за живе — зараз він був тверезим і мав нещасний вигляд. Проте Едельштейн помітив чималу темну пляму біля його ширіньки — Воровський обмочився, й важко було сказати, як давно. Запаху не було. Едельштейн трохи відсунув свої сідниці вбік. «Молодь?» — перепитав він.

«Небогу. Двадцять три роки, дівчинка моєї сестри Іди. Вона вільно читає їдишем, — промовив Воровський з гордістю. — І пише».

«Їдишем?».

«Їдишем? — Воровський сплюнув. — Ти з глузду з’їхав, Гершеле? Хто зараз пише їдишем? Їй двадцять три роки — вона писатиме їдишем? Вона якась біженка чи американка? Вона обожнює літературу, ось і все, вона тут, як і всі решта, заради літератури Островера, я привів її, вона хотіла познайомитись».

«Познайом її зі мною», — сказав Едельштейн украдливо.

«Вона хоче познайомитися з якоюсь знаменитістю, ти тут до чого?».

«Якби мене перекладали, я був би знаменитістю. Слухай, Хаїме, така талановита людина, як ти, стільки мов знаєш — чому б тобі мене не випробувати? Випробувати й підштовхнути».

«Я не дуже тямлю в поезії. Хочеш слави — пиши оповідання».

«Я не хочу слави».

«Тоді про що ти взагалі?».

«Я хочу… — Едельштейн замовк. Чого ж він хоче? — Досягнути».

Воровський не засміявся. «Я навчався в Берлінському університеті. З Вільни — до Берліна, це був 1924 рік. Чи я досяг Берліна? Я віддав усе життя збиранню історії людського мислення. Я маю на увазі — в його математичному вигляді. Математика — це і є єдина й остаточна поезія. Чи досяг я імперії всесвіту? Гершеле, якби я міг щось сказати тобі про досягнення, то сказав би таке: досягнення неможливе. Чому? Бо коли ти опиняєшся там, куди хотів дістатися, то розумієш, що це не те, чого ти хотів досягти… Знаєш, яка користь від двомовного німецько-англійського математичного словника?».

Едельштейн поклав руки на коліна. Кісточки на них слабко виблискували, як низка білих черепів.

«Як від туалетного паперу, — сказав Воровський. — А знаєш, яка користь від віршів? Така сама. І не називай мене циніком, те, що я кажу — це не цинізм».

«Може, відчай?» — підказав Едельштейн.

«Іди в дупу зі своїм відчаєм. Я — щаслива людина. Я дещо тямлю в сміху». Він скочив з місця — поряд із Едельштейном, який сидів, він здавався велетнем. Сірі кулаки, нігті — як кістка. Із дверей аудиторії повалили люди. «Я тобі ще щось скажу. Переклад — це не рівняння. Якщо шукати рівняння, то краще вже померти. Рівнянь немає, їх не буває. Це така сама фантазія, як двоголова тварина, зрозумів? Останній раз, коли я бачив рівняння, це був мій власний моментальний знімок. Я дивився собі в очі й що я там побачив? Я побачив Бога в образі вбивці. А стосовно твоїх віршів — тобі краще просто замовкнути. Он моя небога, йде хвостом за Островером. Гей, Янкель!» — гукнув він басом.

Велика людина не почула. Руки й голови оточили його, як рибальська мережа. Баумцвейг і Пола повільно прокладали собі шлях через людський вир, що заповнив вестибюль. Едельштейн побачив їх — двох низеньких літніх людей, огрядних, надто тепло одягнених. Він сховався, намагаючись загубитися в натовпі. Хай ідуть, хай ідуть…

Але Пола його помітила. «Що сталося? Ми подумали, що ти занедужав».

«Там було надто спекотно».

«Ходімо до нас, у нас є ліжко. Це краще, ніж залишатися вдома на самоті».

«Ні, дякую. Він роздає автографи, ви тільки подивіться».

«Твоя заздрість тебе зжере, Гершеле».

«Я не заздрю!» — зойкнув Едельштейн так, що люди стали обертатися.

«Де Баумцвейг?».

«Тисне руку свині. Редактор має підтримувати зв’язки».

«А поет має утримуватися від блювання».

Пола уважно подивилася на нього. Її підборіддя було занурене в скунсовий комір.

«Як ти можеш блювати, Гершеле? Чисті душі не мають шлунків, лише ектоплазму[122]. Можливо, Островер має рацію — ти надто амбіційний для своїх масштабів. А якби твій дорогий друг Баумцвейг тебе не публікував? Ти б і імені свого не знав. Мій чоловік тобі про це не каже, він добра людина, ну а я правди не боюся. Без нього тебе не існувало б».

«Це з ним мене не існує», — сказав Едельштейн. — «Що таке існування?».

«Я тобі не “година запитань”».

«Це нічого», — сказав Едельштейн, — «бо я — “година відповідей”. Відповідь — це крапка. Твоєму чоловікові кінець, крапка. Мені теж кінець, крапка. Ми вже мертві. Кожен, хто вживає їдиш, щоб залишатися живим, вже мертвий. Ти це або усвідомлюєш, або не усвідомлюєш. Я усвідомлюю».

«Я весь час йому кажу, щоб не панькався з тобою. А ти приходиш і тиняєшся».

«Ваш дім — це шибениця, мій — газова камера, тож яка різниця?».

«Більше не приходь, ти нікому не потрібен».

«Це саме моя філософія. Ми зайві на цій землі».

«Ти негідник».

«Твій чоловік — пройда, а ти дружина пройди».

«Ти сам свиня й диявол».

«А ти — мати цуценят». (Пола, така добра жінка, все, кінець, він її більше ніколи не побачить!).

Він згаяв нагоду злизнути сльози й пішов, натикаючись плечима на чужі плечі, осліпнувши від раптового горя. А в голові зненацька забриніло палке бажання:

Едельштейн: Хаїме, навчи, як стати п’яницею!

Воровський: Спочатку треба стати божевільним.

Едельштейн: Навчи, як стати божевільним!

Воровський: Спочатку треба зазнати невдачі.

Едельштейн: Я зазнав невдачі. Я вивчився на невдачах. Я майстер з невдач.

Воровський: Повертайся й повчись ще.

Одна зі стін вестибюля була дзеркалом. В ньому він побачив старого чоловіка, який плакав і натягував на себе смугастий шарф, мов молитовну шаль. Він стояв і дивився на себе. Краще б він народився християнином. Уривки старих віршів захаращували його ніздрі, він відчував запах тієї години, коли вони були створені, — дружина поруч у ліжку, спить після того, як він натер їй спину в компенсацію за всі образи. Небо захаращене зірками Давида… Якщо все — це щось інше, то і я — щось інше… Чи я річ, а не птах? Чи мій шлях розгалужується, хоч я і сам? Чи Бог забере в нас історію? Хто дозволить мені почати знову?..

Островер: Гершеле, я визнаю, що образив тебе, але хто дізнається? Це лише вигадана історія, гра.

Едельштейн: Література — це не гра! Література — це не якісь історійки!

Островер: А що це? Тора? Ти волаєш, як єврей, Едельштейне. Заспокойся, а то тебе почують.

Едельштейн: А ви, містере Елегантність, не єврей?

Островер: Аж ніяк. Я один із них. Тебе теж звабили, Гершеле, хіба ні? Шекспір — це краще, ніж якась тінь, Пушкін — це краще, ніж якась нікчема, так?

Едельштейн: Ставши гоєм, ти не перетворюєшся автоматично на Шекспіра.

Островер: Ого! Багато ж ти знаєш. Я тебе познайомлю з деякими фактами, Гершеле, бо відчуваю, що ми справді брати, відчуваю, що ти прагнеш пізнати сутність цього світу. Тож послухай — ти колись чув про Велвла Шиккерпарева? Ніколи. Це їдишомовний писака, що писав мелодрами для єврейського театру в Іст-Енді — я маю на увазі Лондон, Англію. Він знайшов перекладача і вмить перетворився на Віллі Шекспіра…

Едельштейн: Що за жарти? Це і є ваша порада?

Островер: Я б і власному батькові таке порадив. Годі вже, Гершеле, годі вірити в їдиш.

Едельштейн: Я в нього й не вірю!

Островер: Віриш. Я ж бачу. З тобою немає сенсу розмовляти, ти не хочеш викинути це з голови. Скажи мені, Едельштейне, якою мовою говоритиме Мойсей у прийдешньому світі?

Едельштейн: Я це змалечку знаю. Івритом по суботах, їдишем — решту днів.

Островер: Тож, заблудла ти душа, не роби з їдишу мову суботи! Якщо ти віриш у святість, ти пропаща людина. Святість — це вигадка.

Едельштейн: Я хочу бути гоєм, як ви!

Островер: Я несправжній гой. Це значить, що я граю в єврея заради їхнього задоволення. Коли я був хлопчиком, у нас у селі на ярмарках танцював ведмідь, і всі казали: «Як людина!». Вони казали так, бо знали, що це ведмідь, хоч він і стояв на двох лапах і кружляв у вальсі. Але це був ведмідь.

Потім до нього підійшов Баумцвейг. «Ну, такий вже характер у Поли. Не звертай уваги. Гершеле, підійди, привітайся зі знаменитістю, що ти втрачаєш?». Едельштейн слухняно підійшов, потиснув Островерові руку, навіть похвалив його оповідання. Островер був чемним, витер слину з губ, випустив трохи чорнил із ручки й продовжив підписувати книжки. Воровський скромно стояв на периферії того кола, що оточило Островера, з рішучо піднятою головою, але з боязким поглядом. Він підтримував під лікоть якусь дівчину, але та захоплено дивилася на чистий аркуш на початку книжки, де Островер залишив свій підпис. Едельштейн, придивившись до літер, був приголомшений: дівчина тримала їдишомовне видання книжки.

«Перепрошую», — сказав він.

«Моя небога», — представив Воровський.

«Я дивлюся, ви читаєте їдишем, — звернувся до неї Едельштейн. — Для вашого покоління це диво».

«Ганно, перед тобою поет Г. Едельштейн».

«Едельштейн?».

«Так».

Вона продекламувала: «Татусі та дядечки, зі своїми бородами, в окулярах, з кучерями…».

Едельштейн заплющив очі, й у нього знов потекли сльози.

«Це той самий Едельштейн?».

«Той самий», — хрипло відповів він.

«Мій дідусь весь час це цитував. У нього була така книжка — “А велт он вінт”. Але ж цього не може бути».

«Чого не може бути?».

«Що ви досі живі».

«Так, так, ви маєте рацію, — сказав вражений Едельштейн, — ми всі тут привиди».

«Мій дідусь помер».

«Пробачте йому».

«Він любив вас читати! І він був старою людиною, він помер багато років тому, а ви все ще живете…».

«Мені шкода, — сказав Едельштейн. — Можливо, я був тоді молодий, я рано почав».

«Чому ви сказали “привиди”? Островер — не привид».

«Так, так, — погодився Едельштейн. Він боявся її образити. — Послухайте, я прочитаю вам решту. Це лише хвилина, я обіцяю. Слухайте — може, згадаєте ще щось…».

Навколо нього, позаду нього, перед ним — Островер, Воровський, Баумцвейг, надушені дами, студенти, молодь, молодь… Він пошкрябав своє спітніле обличчя й став читати, стоячи, як забута стеблина посеред порожнього поля:

Він булькотів, сопів, кашляв, задихався, сльози потрапляли йому не в те горло… Між тим він разом із кожним конвульсивно вигукнутим словом поглинав цю небогу, цю Ганну, разом із її чобітками, шапкою жорсткого волосся, чолом, виліпленим на єврейський копил, очами-щілинками…

Пола сказала йому на вухо: «Гершеле, я вибачаюся, ходімо до нас, будь ласка, будь ласка, я вибачаюся». Едельштейн відштовхнув її — він мав намір завершити. «Мізерність!» — вигукнув він,

Баумцвейг сказав: «Це один із твоїх добрих старих віршів, найкращий».

«Найкращий — у мене на столі, ще пишеться», — вигукнув Едельштейн. Галас високо над його головою ще не вгамувався, але він відчував себе розслабленим і спокійним. Він умів бути терплячим.

Островер сказав: «Це вірш, який тобі не треба викидати у вікно».

Воровський засміявся.

«Це вірш мертвої людини, тепер ви це знаєте», — сказав Едельштейн, озираючись навколо й смикаючи свій шарф. Він смикав і смикав за нього, й це теж розсмішило Воровського.

«Ганно, краще забери дядька Хаїма додому», — сказав Островер — красивий, весь білий, публічний геній, окраса товариства.

Едельштейн відчував себе ошуканим — він не встиг як слід придивитися до цієї дівчини.

Він спав у кімнаті синів, на двоярусному ліжку. Верхнє слугувало Полі складом для коробок із речами. Едельштейн ворочався на нижньому, то засинаючи, то сіпаючись і прокидаючись, то знову засинаючи. Час від часу його мучала відрижка з огидним присмаком гарячого какао, яким його напоїла Пола в знак примирення. Між Баумцвейгами та ним — таке собі домашнє насильство: ким би вони опікувалися, якби не він? Вони були моралістами, їм був потрібен хтось, хто змушував би їх відчувати себе винними. Знову відрижка. Вона перервала його чудовий, але не зовсім безневинний сон: він був юним і цілував щоки Олексія, схожі на стиглі персики, потім відсунувся… це був не Олексій, а дівчина, небога Воровського. Після поцілунку вона повільно рвала сторінки книги, аж поки та не перетворилася на сніг — чорні шматочки літер, білі шматочки чистих полів. Коридором до нього донеслося хропіння Поли. Едельштейн виліз із ліжка й намацав лампу. Вона висвітила хисткий стіл, заставлений крихкими моделями стародавніх літаків. Деякі були з пропелерами, прикріпленими аптечною гумкою, деякі з обклеєним папером каркасом із ребер з бальсового дерева. Гра «Монополія» під плюшевим шаром пилу. Під руку потрапили два старі конверти, один геть пожовклий, і Едельштейн, не вагаючись, витяг листи й прочитав їх:

Сьогодні було одразу два особливих свята: День табору та день Сакко і Ванцетті. Нам сказали вдягти білі сорочки й білі шорти, й ми пішли до казино слухати розповідь хавера[123] Розенблума про Сакко і Ванцетті. Це були два італійці, яких убили за любов до бідних. Хавер Розенблум плакав, і Міккі теж, а я не плакав. Міккі весь час забуває підтиратися у вбиральні, але я його примушую.

Пола і Бен, ми такі вдячні за плетений костюмчик і клоуна-брязкальце. Коробка трохи пом’ялася, але брязкальце залишилося неушкодженим. Стіві виглядатиме чарівно у своєму новому блакитному костюмчику, коли доросте до нього. Схоже, йому вже зараз подобається каченя на комірі. І йому буде в ньому зручно й тепло. Джош цими днями дуже наполегливо працював, готуючись до курсу з американського роману, він просить мене передати вам, що напише, як тільки зможе. Ми всі вас вітаємо, а Стіві шле поцілунок бабусі й дідусю.

P.S. Міккі на тому тижні заїжджав на рожевому “мерседесі”. У нас була довга розмова, й ми сказали йому, що треба вже якось влаштовувати своє життя!

Герої, мучеництво, немовля. Від ненависті до всього цього в Едельштейна затремтіли повіки. Ординарність. Суцільна рутина. Чого не торкнеться людина, все стає банальним, як вона сама. Тварини не забруднюють природу. Лише людина — розбещувач і антибожество. Всі інші види живуть в одному ритмі з природою. Йому були огидні всі ці церемонії і брязкальця, всі ці какашки та поцілунки. Безглуздість їхніх немовлят. Підтирати зад одному поколінню, щоб воно потім підтирало зад наступному — це і є вся сутність цивілізації. Він відсунув літаки, очистив ліктем передній клапоть столу, знайшов ручку й написав:

Шановна Небого Воровського!

Мені дуже дивно відчувати, що я стаю якимось Трощителем, — я, народжений бути людиною і сповнений любові до нашого дорогого Роду Людського.

Але його охопила відраза до своєї туманної англійської мови, яку він намагався опанувати з благоговійним страхом, пристрастю, збентеженням і безпорадністю. Він почав наново своєю власного мовою:

Незнайома Ганно!

Я — людина, яка пише Вам в одній із кімнат будинку іншої людини. Ми з ним таємні вороги, тож під його дахом важко писати правду. Проте я клянуся Вам, що висловлюватимуся з усією щирістю свого серця. Я не пам’ятаю ані Вашого обличчя, ані фігури. Смутно пам’ятаю Ваш сердитий голос. Для мене Ви — абстракція. Цікаво, чи мали древні якесь фізичне втілення Майбутнього — богиню Футуру, так би мовити. Гадаю, у неї мали би бути зав’язані очі, як у богині Правосуддя. Саме втіленню Майбутнього адресований мій лист. Коли пишуть Майбутньому, відповіді не очікують. Майбутнє — це оракул, на голос якого не можна чекати в бездіяльності. Для того, щоб бути, треба діяти. І хоча я Нігіліст (не за власним бажанням, а за переконаннями), я виявляю в собі неготовність зневажати вцілілих. Часто я зневажав самого себе за те, що уник таборів смерті (замість цього я сидів і пив чай у Нью-Йорку!), але сьогодні, коли я почув промовлені Вами рядки, колись написані мною, я знову не встояв перед спокусою толерантності до вцілілих. Це звучання мертвої мови з вуст живої дівчини! Те, що одна дитина йде за іншою, — це така витівка Бога для нас, але й ми, напевно, можемо влаштувати якусь витівку Богові? Якщо ми за допомогою слів виготовимо щось безсмертне, що переходитиме з хребтів старих на плечі молодих, то навіть Бог не зможе цим знехтувати. Якби та безліч молитов, що виплескувалася з братських могил, якось вижила! Якщо не сам цей стогін, то бодай мова, якою він лунав. Ганно, молодість сама по собі — ніщо, доки не виконає своєї обіцянки подорослішати. Дорослішайте в їдиші, Ганно, й беріть із собою в майбутнє батьків і дядьків. Зробіть це. Ви, можливо, одна з десяти тисяч народилися із даром їдишу на вустах, з їдиш-абеткою в руках, тож не перетворіть їх на попіл! Ще зовсім недавно було дванадцять мільйонів чоловік (не рахуючи немовлят), що жили в оточенні цієї мови, і що від цього залишилося? Мова, яка ніколи не мала території, крім вуст євреїв, і половина цих єврейських вуст вже закупорена німецькими хробаками. Решта белькоче російською, англійською, іспанською казна-що. П’ятдесят років тому моя мати жила в Росії й розмовляла лише ламаною російською, але її їдиш був гладким, як шовк. В Ізраїлі мову Соломона дарують механікам. Радійте — бо якою ж іще мовою розмовляли механіки в часи Соломона? Проте кожен, хто забуває їдиш, потурає історичній амнезії. Тож сумуйте — забуття вже сталося. Забуто тисячу років нашої важкої праці. Залишилися тільки то тут, то там окремі слівця для водевільних жартів. Їдише, я закликаю тебе зробити вибір! Їдише! Обирай між смертю та смертю. Тобто смерть через забуття або смерть через переклад. Хто тебе врятує спокутною жертвою? Який акт спасіння відродить тебе? Все, на що ти — пошарпаний, зів’ялий — можеш сподіватися, це переклад в Америці! Ганно, у Вас сильні вуста, створені, аби досягти майбутнього…

Але він знав, що бреше, бреше, бреше. Самих лише чесних намірів не досить. Ораторство та декламація. Промова. Лекція. Він відчував себе якоюсь непристойністю. Яке діло цим мертвим євреям до його проблем? Його плач — це его й ще раз его. Цю гидку кашу він сам заварив. Кожен, хто оплакує мертвих, оплакує себе. Він хотів, щоб хтось читав його вірші, а їх ніхто не міг прочитати. Додати до історії капості та експлуатацію. Це все одно як німий звинувачував би вуха, які його не чують. Він перевернув аркуш, написав великими літерами: «ЕДЕЛЬШТЕЙН ПІШОВ» і рушив із ним коридором у напрямку хропіння Поли. Якщо без глузування, то звук навіть приємний, як дзюрчання річки. Пташка. А на погляд — радше корова: подружнє ліжко викривлювалося й жужмилося під його пильним поглядом, і в ньому — цей старий і ця стара. Його здивувало, що в таку холодну ніч вони спали, вкрившись удвох лише одним тонким бавовняним укривалом. Вони лежали, як пара монархів улітку — колись давно вели війну, а тепер виснажилися й уклали постільне перемир’я. Баумцвейг весь вкритий волоссям. Воно посивіло навіть на ногах. Обабіч ліжка — пара тумбочок, завалених паперами, ілюстрованими журналами, книжками, й з усього цього стирчали абажури ламп, як фігури на носі корабля, — спальня була другим кабінетом Баумцвейга. На підлозі — стоси старих випусків часопису. На туалетному столику — друкарська машинка в щільному оточенні флаконів із туалетною водою та пудрениць Поли. Духмяні аромати з легкими нотками запаху сечі. Едельштейн стояв і дивився на сплячих. Вони, здавалося, зменшилися в розмірах, і кожен їхній вдих немовби вимагав: ще, ще, ще! Він дивився на тремтіння підборідь, на те, як вони ворушать коліном або великим пальцем, дивився на дрібні сині жилки по всій шиї Поли. Її нічна сорочка розкрилася, й він бачив, що її груди звалилися вбік і, хоч і все ще здоровезні, висять жалюгідними пом’ятими лантухами плямистої шкіри. На Баумцвейгу були лише труси, і його стегна були вкриті розколупаними болячками.

Він поклав своє «ЕДЕЛЬШТЕЙН ПІШОВ» між їхніми головами. Потім забрав — адже на звороті було його справжнє послання: таємні вороги. Він склав аркуш, сунув його в кишеню пальта й натягнув черевики. Боягуз. Пожалів стерво, що дихає. Будь-яка жалість — це жалість до себе. Гьоте на смертнім одрі: більше світла!

На вулиці він відчув себе вільним. Мандрівником. Сніг усе ще падав, хоч і не так густо, як раніше; він був синій — кольору ночі. Сніжна пелена розгорталася перед ним, обвивала його. Він потрапив у кучугур — розкішну блакитну купу, що здіймалася догори. Волога пройняла його ноги, як сплеск холодної крові. Під бездоганним схилом він намацав ногою камінь — сходинку ґанку. Згадалася стара хата, сніжний пагорб за школою, закопчена пічка, батько, що монотонно читає молитву, розхитуючись і ледь не торкаючись носом чорного вогнища, велика й дурна качка, що ковзає по кризі. Шия його матері теж була в тонких жилках і мала потаємний, солодкий, чарівний запах. Він глибоко й гірко пошкодував, що не взув галоші, — вдівцю нема кому нагадати. Його черевики перетворилися на пекельні осереддя холоду, пальці ніг геть задубіли. На вулиці, крім нього, жодної душі, навіть кішки. Сніжна пелена насувалася, крутилася й била по очах. Вздовж бордюра тротуару — автівки, що припали до землі під пагорками снігу, як черепахи з блакитними спинами. На дорозі — жодного руху. Власний дім був далеко, дім Воровського — ближче, але він не міг прочитати табличку з назвою вулиці. Будинок з піддашком. Шапка Воровського. Він уявив себе крихітним, як миша, й згорнувся калачиком у її хутрі. Бути дуже, дуже маленьким і жити в шапці. Дике звірятко в нірці. Всередині тепло, поруч купка насіння, вилизуєш себе, наводячи чистоту, і байдуже, яка там погода. Окуляри впали в нього з носа і з дивним, ледь чутним клацанням вдарилися об кришку сміттєвого бака. Він зняв одну рукавичку й пошукав у снігу. Коли знайшов, здивувався, як обпікає руку оправа. А якщо поховання в такий вечір, як цей, як вони вириють могилу? Окуляри були слизькі, як бурульки, коли він знову надягнув їх. Кришталеве зображення його зачарувало, але він не міг розгледіти ані проходу, ані піддашка. Від Воровського йому була потрібна лише Ганна.

Ліфта не було. Воровський мешкав на останньому поверсі, дуже високо. З його вікон крихітні люди внизу здавалися якимось візерунком. Це був не той будинок. Він спустився трьома сходинками зі штучного мармуру й побачив двері. Вони були відчинені, за ними було темне приміщення, захаращене дитячими візками та триколісними велосипедами. Запах мокрого металу був як зубний біль: життя! Перец розповідає, як одного непогожого вечора єврей з вулиці із заздрістю спостерігає через вікно за селянами, що хлищуть горілку в якійсь халупі, — друзі у розквіті сил, в теплі, перед вогнем. Візки та триколісні велосипеди — знаряддя діаспори. Баумцвейг із його розчісаними болячками теж колись був немовлям. У діаспорі народження єврея не збільшує нічиє населення, а смерть єврея не має жодного значення. Аноніми. Померти серед мучеників — це принаймні солідарність, входження в історію одним із відзначених, кідуш-гашем[124]. — Телефон на стіні. Він зняв свої запітнілі окуляри, дістав записник із телефонами й набрав номер.

«Островер?».

«Хто це?».

«Це Янкель Островер, письменник, чи Пішер Островер, слюсар?».

«Чого ви хочете?».

«Дати свідчення!» — вигукнув Едельштейн.

«Якого біса? Припиніть! Хто це?».

«Месія».

«Хто це? Це ти, Менделе?».

«Аж ніяк».

«Горохов?».

«Ця нікчема? Я тебе прошу. Повір мені».

«Та йдіть під три чорти!».

«Отак людина звертається до свого Спасителя?».

«П’ята година ранку! Що вам треба? Лайдак! Божевільний! Холера! До дідька! Чума! Отруйник! Душитель!».

«Ти думаєш, що проживеш довше за свій саван, Островере? Твої сентенції — це гидота, твій стиль — це жах, сутенер і той висловлюється милозвучніше…».

«Ангел Смерті!».

Він набрав Воровського, але там не відповідали.

Сніг став білим, як білок ока. Він почвалав до будинку Ганни, хоча не знав, де вона живе, як її прізвище й чи бачив він її взагалі. Дорогою він репетирував — що він їй скаже. Але все його не задовольняло — він умів читати лекції, а не розмовляти, дивлячись в очі. Він щосили намагався відтворити в пам’яті її обличчя. Він гнався за нею, вона була його метою. Чому? Чого шукає людина, що їй потрібно? Що вона може повернути? Чи може майбутнє повернути минуле? А якщо може, то як його спокутувати? В черевиках хлюпало. Він ішов, як по воді. Як червононогі чаплі навесні. В них дивні очі. Очі птахів лякають — надто відкриті. Загадка відкритості. З його ніг стікали потоки. Холод, холод.

Він відригнув. У шлунку було недобре. Нетравлення? Серцевий напад? Він поворушив пальцями лівої руки: вони замерзли, але поколювали. Серце. А може, просто виразка. Чи рак, як у Міреле? Йому бракувало дружини в його вузькому ліжку. На скільки він може її пережити? Безіменна могила. Хто довідається, що він взагалі колись жив? Він не мав нащадків, його онуки були уявними. О, мій ненароджений онук… Банально. Позбавлений діда привид… Надто барочно. Простота, чистота, правдивість.

Він написав:

Шановна Ганно,

Ви не справили на мене жодного враження. Коли я писав Вам раніше, у Баумцвейга, я брехав. Я бачив Вас якусь мить у публічному місці, то й що? З книгою їдишем у руках. Молоде обличчя над книгою їдишем. Більше нічого. Як на мене, заради цього не варто метушитися. Островерова блювотина! Цей популяризатор, цей вульгарний потуральник тим, хто забув, що таке бути народом! Він у тисячу разів гірший за сутенера. Ваш дядько Хаїм казав про Вас: «Вона пише». Казна-що. Пише! Вона пише! Ще один кіт у мішку! Що Ви там пишете? Коли напишете? Як напишете? Ви або станете редактором колонки «Як вести домогосподарство», або, якщо серйозно, приєднаєтеся до банди так званих єврейських прозаїків. Я їх усіх уже нанюхався, мені дуже добре відомо, чим вони пахнуть. Вони себе називають сатириками. В матнях своїх чухають. Що вони знають? Які в них знання? Щоб висміювати, треба щось знати. У так званому романі так званого єврейського прозаїка («екзистенційного активіста» — Ви слухайте, я розбираюся, я читаю все!) — Стенлі Елкіна, щоб далеко не ходити за прикладом, — герой приїжджає до Вільямсбурга, щоб зустрітися з так званим «ребе-чудотворцем». Саме вже це слово — ребе! Ні, слухайте — для мене (а я сам нащадок Віленського гаона[125]) цей гутер їд[126] — шарлатан, а його хасиди — жертви, байдуже, добровільні чи ні. Але не в цьому суть. Треба ЩОСЬ ЗНАТИ! Бодай різницю між равом і ребе! Бодай якісь крихти де-не-де! Інакше в чому жарт, в чому сатира, насмішка? Народжені в Америці! Невіглас насміхається лише над самим собою. Єврейські прозаїки! Дикуни! Діти самовдоволених обивателів! Усе, що вони вміють, — це хаяти самовдоволених обивателів! Їхній їдиш! Слівце тут, слівце там. На одній сторінці — шикса, на іншій — поц, ось і весь їхній лексикон. А коли вони силкуються передати вимову — Боже милосердний! Якщо в них були матері та батьки, то вони виповзли з болот. Якщо їхні діди та бабці саме так орудували своїми язиками, то вони були білками й стрибали по деревах. Для позначення, вибачте, пеніса у них є десять слів, а знайти слово для позначення навчання — тут вони імпотенти!

Яке щастя! Нарешті він натрапив на правильний курс. Наставав день, поруч, тихо погойдуючись, рухався жовтий слон. Маленький вогник вічно горів на його бивні. Він пропустив його повз себе, він стояв по коліна в річці своєї батьківщини, охоплений виром щастя. Він написав: «ІСТИНА!». Але ці величезні, жирні літери на снігу були надто брутальними, неоковирними. Він закреслив їх пальцем.

Я говорив про байдужість. Мені байдуже до Вас і таких, як Ви. Чому я маю думати, що ви якісь інші, кращі? Тому що Ви знаєте клаптик одного з моїх віршів? Ха! Мене під’юдило власне марнославство. Маю дурну схильність тлумачити побіжні враження як щось знаменне. Моя бідна дружина, хай покоїться з миром, зазвичай глузувала з мене через це. Одного разу в підземці я побачив гарну дитину, хлопчика років дванадцяти. Пуерториканець, дуже смаглявий, але щоки як гранати. Колись у Києві я знав схожого хлопчика. Визнаю це. Його образ і зараз стоїть перед очима. Любов чоловіка до хлопчика. Чому не зізнатися в цьому? Хіба це не природно для людини — насолоджуватися красою? «Цього треба очікувати від бездітного чоловіка» — вердикт моєї дружини. Тож я прагнув мати сина. Приміть це як остаточне пояснення: якщо звичайна людина не може…

Кінець речення вилетів у нього з голови, як лист з дерева… Це вже оберталося на сварку з Міреле. А хто свариться з мертвими? Він написав:

Вельмишановний Олексію Йосифовичу,

Ви залишаєтесь. Залишаєтесь. Світлом. Дорожчим за рідний дім, ближчим за материні вуста. Ореолом. Ваш батько дав ляпаса моєму батькові. Вам про це ніколи не говорили. Через те, що я поцілував Вас на зелених сходах. У тому темному куточку на сходовому майданчику, де я колись побачив вашого слугу, що чесав у себе в штанях. Нас із батьком вигнали з ганьбою, викинули в багнюку.

Знову брехня. Ніколи він не наближався до цієї дитини. Брехня — як вітамін, вона має все укріплювати. Лише через двері — дивився, дивився. Палаюче обличчя, обличчя вогню. Або перевіряв його на знання форм дієслів: паал, ніфал, піел, пуал, іфіл, уфал, іспаел. У другій половині дня приходив учитель латини. Причаївшись за порогом, Едельштейн чув: ego, mei, mihi, me, me[127]. Гарне, чужоземне, трохи гугняве бубоніння багатіїв. Латина! Спаплюжена вустами ідолопоклонників. Сім’я віровідступників. Едельштейн із батьком брали в них свою каву та хліб, а решту часу жили на варених яйцях. Старший Кирилов одного дня привів із собою додому машгіаха[128] з єврейського притулку для бідних — перевірити чистоту кухні для прислуги, але для Едельштейнового батька весь дім був трефним, а сам машгіах — найнятим самозванцем. Хто наглядатиме за наглядачем? Найкращим наглядачем у Кирилових із їхнім фальшивим іменем були гроші. Гроші приглядали за всім. Хоча був у родині й особливий талант. Технічний. О. Й. Кирилов, інженер. Мости, вежі. Консультант у Каїрі. Будівничий Асуанської греблі, помічник фараона в зведенні останньої піраміди. Навигадувати таких фантазій про такого поважного радянського фахівця… Бідний маленький Олексію, Авремеле, я поставлю під загрозу твоє місце в житті, маленький труп із Бабиного Яру.

Тепер зосередься, Гірше! Нащадок Віленського гаона! Взірець розсудливості! Будь уважним!

Він написав:

Хода в їдиші (гордовита, з запинками) — не така, як в англійській. Напевно, це великий головний біль для перекладача. В їдиші ви вживаєте більше слів, аніж в англійській. Ніхто в це не вірить, але це правда. Ще одна велика проблема — форма. Тепер беруть старі форми й наповнюють їх насмішками, любов’ю, драматизмом, сатирою тощо. Суцільна гра. Але все одно це ТІ САМІ СТАРІ ФОРМИ й умовності, що залишилися незмінними з минулого століття. І хто б не заперечував це з гордості — це є правдою. Поринай у символізм чи імпресіонізм, будь складним, тонким, зухвалим, ризикуй, ламай зуби — хоч би що ти робив, все одно виходить їдиш. На маме лошн ніхто не напише «Безплідної землі[129]». Жодної відчуженості, жодного нігілізму чи дадаїзму. Попри всі страждання — жодного роздроблення! ЖОДНОЇ НЕЗВ’ЯЗНОСТІ! Запам’ятайте це, Ганно, якщо сподіваєтеся на успіх. І ще: будь ласка, пам’ятайте, що коли гой із Колумбуса, штат Огайо, каже «Ілля-пророк», він має на увазі не Еліягу а-Наві. Еліягу — це один із нас, фолксменш[130], що вештається навколо у дранті. А їхній — це бозна-хто. Той самий біблійний персонаж, з точно тією самою історією, але щойно він приймає ім’я від короля Якова[131], як ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ІНШУ ЛЮДИНУ. Життя, історія, надія, трагедія — вони виходять не такими самими. Вони кажуть про біблійні землі, а для нас це Ерец-Ісраель[132]. Лихо.

Перед Едельштейном несподівано виникла якась будка. Телефон! На розі вулиці! Він ледь відкрив двері, завалені снігом. Протиснувся всередину. Пальці задубіли. Про записник уже не йшлося — він не пам’ятав навіть, в якій він кишені. В пальті? В піджаку? В штанах? Він набрав номер Воровського по пам’яті.

«Алло, це Хаїм?».

«Це Островер».

«Островер! Чому Островер? Що ти там робиш? Мені потрібен Воровський».

«Хто це?».

«Едельштейн».

«Я так і думав. Що це за переслідування? За те, що ти утнув раніше, я б тебе у в’язницю міг засадити…».

«Дай мені Воровського, хутчіш».

«Я тобі дам».

«Воровського немає вдома?».

«Звідки мені знати? Надворі ледь розвиднілося, йди шукай Воровського!».

У Едельштейна підкосилися ноги: «Я набрав не той номер».

«Гершеле, хочеш дружньої поради? Тоді слухай мене. Я можу влаштувати тобі роботу в розкішних заміських клубах, в тому числі в Маямі, з купою лекцій у твоєму стилі, тільки їм потрібні нормальні лектори, а не божевільні. Якщо ж ти й надалі поводитимешся так, як цієї ночі, то втратиш і те, що маєш».

«Я нічого не маю».

«Змирись із життям, Едельштейне».

«Ти мрець, але я ціную твої настанови».

«Вчора мені повідомили з Голлівуду, що зніматимуть фільм за одним із моїх оповідань. Тож тепер ще раз — хто з нас мрець?».

«Ти лялька, яку тримає на колінах черевомовець. Цурпалок. Мова чужа, а мертва лялька просто сидить».

«Дотепнику, ти хочеш, щоб вони в наш час знімали фільми їдишем?».

«У Талмуді сказано: рятуючи одне життя, рятуєш світ. А якщо рятуєш мову? Тоді, мабуть, багато світів. Галактики. Цілий всесвіт».

«Гершеле, єврейський Бог зробив помилку — не народив собі сина. Тобі це амплуа дуже пасувало б».

«Натомість я буду статистом у твоєму фільмі. Якщо вони зніматимуть штетл десь у Канзасі, надішли мені грошей на витрати. Я приїду й створю для вас місцевий колорит. Надягну штраймл[133] і прогулюватимусь там — хай люди бачать справжнього єврея. Якщо накинуть ще десятку, навіть розмовлятиму на маме лошн».

«Байдуже, як ти розмовлятимеш, — сказав Островер, — заздрість звучить однаково на всіх мовах».

«Колись був такий привид — він вважав себе живим. Знаєш, що з ним сталося? Якось вранці він прокинувся і став голитися, й порізався. Але крові не було. Взагалі. Проте він все одно не міг у це повірити й подивився в дзеркало. А там не було його віддзеркалення — жодної ознаки. Його там не було. Але він усе ще не вірив і став кричати, але не було чутно жодного звуку — взагалі…».

Жодного звуку не було чутно і з телефону. Едельштейн випустив слухавку з рук, і вона повисла, крутячись. Він став шукати записник. Ретельно себе оглянув — закоти брюк мають звичку ховати щось потрібне. Номер упав з його тіла. З його шкіри. Йому був потрібен Воровський, бо була потрібна Ганна. Може, варто зателефонувати Баумцвейгу, спитати номер Воровського? Пола могла би пошукати в телефонному довіднику, а номер Баумцвейга він знав напам’ять, безпомилково. Він уже визначив свою потребу. Свенгалі[134], Пігмаліон, Распутін, доктор (це не жарт) Франкенштейн. Що треба, щоб зробити з людини перекладача? Професія вторинна. Паразитична. Але — твоя власна креатура. Візьми цю дівчину Ганну і навчи її. Вона належатиме лише тобі. Вона народилася в Америці, але має перевагу перед ним: англійською розмовляє без запинки, а його слова здатна читати в оригіналі. Небога переможеного розумника… Все ж таки насправді гени — це і є Бог, і якщо Воровський має невеличкий хист до перекладу, то чому б його не мати небозі? Або інша — з Росії. Та дівчина в Радянському Союзі, що написала дві строфи їдишем. Їдишем! І їй лише двадцять! Народилася 1948-го, того самого року, коли вигадали «справу лікарів» і Сталін уже активно вбивав євреїв: Маркіша, Квітка, Кушнірова, Гольштейна, Міхоелса, Зускіна, Бергельсона, Фефера, Гродзенського з дерев’яною ногою… Знищили всіх. Як їдиш вижив на вустах цієї дівчинки? Зрощувався потаємно? Навчали одержимий дідусь, божевільний дядько — марани[135]? Цього вірша передрукували, кажуть, на Заході (Захід! Коли єврей каже «Захід», він виглядає ідіотом. Де в калюжі захід, а де схід?). Квіточки, блакитне небо, вона прагне завершення зими, дуже мило. Нуль, а її вітають, як якогось вундеркінда! Як щось нечуване! Диво! Бо написала вірша забутою мовою. Це як неаполітанський малюк раптом почав би варнякати латиною. Але це не те саме. Просто віршики. Смерть дарує благоговіння. Російська мова: її багатство, прямодушність. Одне й те саме слово для «заліза» та «зброї». Могутня мова, міжнародна мова. Він уявив себе перекладеним російською — таємно, донькою маранів. Аби поширювати в машинописному вигляді, підпільно, і його читатимуть, читатимуть!

Зрозумійте мене, Ганно, — те, що наша дорогоцінна мова походить від чужинців, нічого не значить. Дев’яносто відсотків німецьких коренів, десять відсотків слов’янських — це не грає особливої ролі. Іврит сприймається як належне без усіляких відсотків. Ми — народ, який завжди знав, як створити потрібну мову з вимушеної. Наша репутація поміж самих себе як нації учених — здебільшого порожні слова. Насправді ми — збіговище трудового народу, робітників, дроворубів, повірте. Лейвік, наш головний поет[136], був маляром. Тепер усі — фармацевти, адвокати, бухгалтери, галантерейники, але трохи пошкрябай того адвоката й побачиш, що його дідусь заробляв на життя пилянням дров. Ось як стоїть із нами справа. Зараз євреї все забули, у кожного є професія, кожен єврейський хлопець — професор, і справедливість здається не такою нагальною потребою. Більшість не усвідомлює, що ці спокійні часи — лише ще один перепочинок. Ми завжди мали свої інтерлюдії спокою, як у вагнерівських бурях. Так і зараз. Колись ми були рабами, тепер ми вільні люди, але не забуваймо про гіркий хліб вигнання. Тепер послухайте. Кожен, хто кричить «Справедливості!», є звільненим рабом. Кожен, хто шанує Працю, є звільненим рабом. Їдишомовну літературу звинувачують у сентиментальності через це. Дуже добре, хай буде так. Карлик за швацькою машиною може дозволити собі певне душевне розслаблення. Повернуся до Лейвіка. Він умів клеїти шпалери. Я колись жив у кімнаті, яку він обклеїв шпалерами з жовтими виноградними лозами. Це було на Рутгерс-стріт. Добра робота, без пухирів, ніде не відклеїлося. І це зроблено поетом із дуже нездоровими нахилами. Мані Лейб лагодив взуття. Мойше-Лейб Гальперн був офіціантом, а час від часу — різноробом. Я можу назвати Вам імена двадцятьох поетів дуже високого ґатунку, які працювали телеграфістами, прасувальниками, закрійниками. На додаток до лагодження взуття Мані Лейб працював ще й у пральні. Я Вас благаю — не думайте, що я проповідую соціалізм. Політика, на мій погляд, — це лайно. Я маю на увазі дещо інше: Праця — це Праця, а Думка — це Думка. Політики ж, особливо соціалісти, намагаються змішати одне з одним. Мова народу, що опинився в скруті, працює за законами чистоти, відокремлюючи Покликаних від Невтаємничених. Я пригадую одного зі своїх колишніх учителів. Він кожного дня робив переклик у класі й у звітах до податкової зазначав свою професію як «реєстратор присутності» — аби не вважалося, що йому платять за викладання Тори. І це з п’ятьма учнями, які жили в його домі й годувалися його дружиною! Можете назвати це казуїстикою, якщо хочете, але це та казуїстика, яка дозволяла відрізняти конче необхідне від просто потрібного. Люди, які вважають, що в їдиші, як вони полюбляють говорити, «багато всього намішано» й що в їдишкайті[137] присутність Завіту, побожності відчувається в найпростіших речах і словах, помиляються або займаються самооманою. Раб точно знає, коли він належить Богові, а коли — гнобителю. Звільнений раб, якщо він не безпам’ятний і не забув, як сам був річчю, точно знає різницю між Богом і річчю. Мова теж знає, кому вона служить тієї чи іншої миті. Ось зараз мені дуже холодно. Безперечно, Ви розумієте, що коли я кажу «звільнений», я маю на увазі самозвільнення. Мойсей — не Лінкольн, не Франц Йосиф. Теодор Герцль[138] писав німецькою, але його ідеї поширювалися на маме лошн (господи, як холодно!). Звісно, важливо триматися за те, що ти вивчив, коли був рабом, включно з мовою, й не розмовляти їхньою мовою, інакше станеш як вони, будеш разом із ними плутати Бога з річчю і, як наслідок, засвоїш їхню схильність робити рабами й себе, й інших.

Раб риторики! Ось у чому проблема, коли використовуєш Бога як музу. Філософи, мислителі — всі прокляті. Поетам легше — більшість із них греки та язичники, вони не вірять ні в що, крім природної релігії — каміння, зірки, тіло. Це куб, келія. Островер уже присудив його до ув’язнення, до цієї будочки в сніжній долині; чорний апарат подавав гудки з шибениці. Білий листок… щось біле… на підлозі. Едельштейн нахилився за ним і вдарився щелепою. Крізь брудне скло дверей із темряви виникав ранок. Він подивився на піднятий листок. Там було написано:

«ВСІ МИ ЛЮДИ. АЛЕ ДЕКОМУ ВАРТО ЗДОХНУТИ».

ВИ ТЕЖ ТАК ВВАЖАЄТЕ?

ЯКЩО ТАК, ТЕЛЕФОНУЙТЕ TR 5-2530

У НЕДОРОГІЙ ХРИСТИЯНСЬКІЙ П’ЯТИДЕННІЙ ПРОГРАМІ ВИ ДОВІДАЄТЕСЯ, ЧИ ВИЖИВЕТЕ

ДЛЯ ОБРАНИХ

«АУДИТОРІЯ ФРЕНОЛОГІЇ»

ЗАНЯТТЯ БЕЗКОШТОВНІ БЕЗКОШТОВНІ

(ПРОХАННЯ — АТЕЇСТАМ І ДИВАКАМ НЕ ТЕЛЕФОНУВАТИ

МИ — СПРАВЖНІ НАУКОВЦІ, СОЦІОЛОГИ ДУШІ)

ЗАПИТУЙТЕ РОЗУ АБО ЛУ

МИ ЛЮБИМО ВАС

Його це зачепило й зацікавило, але якось відсторонено. Холод діяв на нього незвично: тіло відчувалося як блискуча порожнеча, позбавлена органів, очищена від усякого сміття, як прозора скляна чаша, яскраво освітлена зсередини. З дрібних грошей у нього були лише один п’ятицентовик і один десятицентовик. За десять центів він міг «зателефонувати TR 5-2530» і проконсультуватися відповідно до своєї бездоганності, своєї прозорості. Роза або Лу. Він не іронізував над їхньою любов’ю. Людська уява може бути такою розмаїтою! Простота вознесіння вабила його, він усвідомлював імовірність левітації, але знехтував нею. Учні реба Моше з Кобрина теж не віддавали належного його протиприродним здібностям — вони благоговіли перед учителем не тоді, коли він зависав у повітрі, а тоді, коли він спав: перед дивом його легенів, його дихання, його серцебиття!

Похитуючись, Едельштейн вибрався з телефонної будки на денне світло, що стрімко набирало силу. Глибокий сніг засмоктав один із його черевиків. Змія теж обходиться без ніг, тож він відкинув свої і поповз, вигинаючись. Йому було шкода втратити руки — особливо долоні, особливо пальці, цих партнерів розуму. Він усвідомлював свої очі, свій язик, свої пекучі чресла. Він знову відчув спокусу злетіти. Пагорб був чималий. Він обдурив його — проповз наскрізь, терпляче буравлячи сніг. Потім хотів підвестися, але без ніг не зміг. Дозволив собі неквапливо трохи піднятися — лише настільки, щоб побачити засніжені тротуари, купи снігу у водостоках і на сходинках ґанку, початок робочого дня. Вимкнене світло. Швейцар у теплих навушниках вийшов із будинку, тягнучи за собою лопату, як бляшаний візочок. Едельштейн застряг у кучугурі на висоті плечей швейцара, дивився, як лопата встромляється в сніг, прокладаючи тунель униз, але дна там не було, земля не мала підґрунтя.

Він потрапив під якесь чорне крило. Подумав, що це початок передсмертної сліпоти, але це був лише піддашок.

Швейцар продовжував розчищати під піддашком. Під цим навісом Едельштейн спробував вино й відчув себе, як на власному весіллі, коли балдахін сховав його запітнілі золоті окуляри, засліплені вуаллю Міреле. Жердини хупи підтримували четверо: кузен дружини, листоноша, його власний кузен-аптекар і два поети. Перший поет був жебраком, який існував за рахунок організованої доброчинності; це був Баумцвейг; другий, Сілверман, торгував жіночими еластичними панчохами на кшталт противарикозних. Листоноша та аптекар були ще живі, лише один із них вийшов на пенсію. Поети були привидами. Баумцвейг, який розчісував себе уві сні, теж був привидом, Сілверман давно помер, більше двадцяти років тому. Вони називали його ліделе-шрайбер[139], він писав для народного театру — «Пісня про третій клас[140]»: «Третій клас, третій клас, пам’ятаю штовханину, пледи, що взяли з собою, ми відкинули, як саван, ледь угледіли той берег — через Золоті Ворота ми ввійшли в нове життя…». Навіть на Другій авеню[141] спогади про 1905 рік давно втратили свіжість, але після цієї пісеньки шоу зупинялося: шаленство, вигуки «біс!», сльози, лемент… Золоті тротуари. Америка-наречена — під її розкішним вбранням нічого немає. Бідний Сілверман, закоханий у підняту руку статуї Свободи, що він зробив у своєму житті, крім як підняв жердину на безплідному весіллі, що не дало потомства?

Швейцар розкопав частину скульптури — урну з кам’яним вінком. Едельштейн впізнав її з-під навісу. Пісок, недопалки, напівголий янгол верхи на вінку. Колись Едельштейн бачив у цій урні презерватив. Еврика! Це ж будинок Воровського! Бога немає, але хто ж привів його сюди, якщо не Володар Всесвіту? Не так вже й погано зрештою: навіть у заметіль він знайшов дорогу — майстер своєї справи, може відрізнити один будинок від іншого в цьому занедбаному світі! Він вніс свого черевика в ліфт, як немовля, як сироту, як спокуту. Він би міг поцілувати навіть черевик.

У коридорі сміх, шум води в туалеті, пронизливий запах кави.

Він подзвонив.

З-за дверей Воровського — сміх, сміх!

Ніхто не відчинив.

Він ще раз подзвонив. Нікого. Він заколотив у двері. «Хаїме, божевільний, відчини!». Ніхто не вийшов. «Людина замерзла до смерті, а ти не відчиняєш? Відчиняй швидше, я на бурульку перетворився, ти хочеш мерця перед своїми дверима? Будь милосердним! Зглянься! Відчини!».

Нікого.

Едельштейн прислухався до сміху. Він мав якусь форму, якийсь метод, або радше принцип — ближчий до фізики, ніж до музики: то здіймався вгору, то знову падав. А всередині цієї форми — гавкання, виття, собаки, вовки, дика природа. І після кожного такого жаху — тріщина, в яку можна впасти. Він зробив зі свого черевика наковальню, а з дверної ручки — залізний молоток і натиснув. Він тиснув і тиснув. Сила айсберга. Стулка дверей біля ручки вигнулася й тріснула. Не з його провини. Хтось по той бік не міг упоратися з незвичним замком.

Він чув Воровського, але побачив Ганну.

Вона сказала: «Що?».

«Ти мене не пам’ятаєш? Я той, хто читав тобі сьогодні ввечері свої вірші, написані кілька років тому. Проходив повз і вирішив зайти до твого дядька…».

«Він хворий».

«Що — напад?».

«Всю ніч. Я тут цілу ніч пробула. Цілу ніч…».

«Дозволь зайти».

«Будь ласка, йдіть. Я ж вам сказала».

«Впусти. Що з тобою? Я сам хворий. Я замерз до смерті! Гей, Хаїме! Припини це, божевільний!».

Воровський лежав на животі на підлозі. Він намагався затулити рот подушкою, немов каменем, бився об неї головою, але марно — сміх коливав подушку й верескливо виривався назовні, не придушений, а навпаки, ще голосніший і похмуріший. Воровський реготав, говорив «Ганно» й знову реготав.

Едельштейн узяв стілець, підтягнув його ближче до Воровського й сів.

У кімнаті смерділо, як у вбиральні підземки.

«Годі», — сказав він.

Воровський сміявся.

«Гаразд, веселощі — це дуже добре, веселися. Тобі тепло, мені холодно. Зроби ласку, дівчинко, принеси чаю, Ганно. Тільки гарячого. Від мене шматки плоті відпадають». Він почув, що розмовляє їдишем, тож почав знову — для неї. «Я перепрошую. Вибач мені. Це жахливо. Я там заблукав, я шукав і ось знайшов вас. Вибач».

«Просто недоречний час для візиту, от і все».

«Принеси чаю і дядькові».

«Він не може пити».

«А ну як зможе? Хай спробує. Той, хто так сміється, готовий до бенкету — фланкен, цимес, росселфлейш[142]…». Він додав їдишем: «У прийдешньому світі люди танцюватимуть на таких вечірках, сміятимуться, радітимуть. Ось так сміятимуться люди, коли прийде Месія».

Воровський зареготав, повторив «Месія» й продовжив смоктати подушку, відпльовуючись. Обличчя в нього було мокре: сльози текли назад вгору, заливали очі й чоло, слина калюжами збиралася навколо вух. Він плювався, плакав, булькав, задихався, ридав, бризкав слиною. Його очі почервоніли, білки здавалися ранами; він був усе ще в своїй шапці. І він сміявся, він весь час сміявся. Штани в нього були мокрі, ширінька розстебнута, з неї час від часу цідилося. Він випустив подушку, щоб попити чаю, наважився трохи відпити — язиком, як тварина, сповнений надії, але на третьому ковтку накотила блювота, а між її спазмами він усе сміявся й смердів, як стічна канава.

Едельштейн насолоджувався чаєм — він пройняв його нутрощі краще за каву, запах якої заповнював коридор. Він похвалив себе за відсутність ницих і злих почуттів: втілення розсудливості! Відтанувши, він сказав: «Дай йому шнапсу, шнапс він втримає, безперечно».

«Він пив. І виблював».

«Хаїме, любчику, — сказав Едельштейн, — чого ти так розгулявся? Я сам там був, я казав це, я говорив про могили, говорив про дим. Я — людина відповідальна. Смерть. Смерть — саме про неї я сказав. Якщо смієшся над смертю, ти не боягуз».

«Якщо хочете говорити про справи з моїм дядьком, то зайдіть в інший час».

«Смерть — це справи?».

Він уважно подивився на неї. Народилася у 1945-му, в часи таборів смерті. Не з обраних. Незворушна. Вся її манера поведінки виглядала незворушною — тобто американською, на його думку. І все ж таки — виснажена дитина, що відбилася від своїх, дивна дитина, що провела всю ніч із божевільним. «Де твоя мати? — спитав він. — Чому вона не прийшла доглянути брата? Чому це впало на тебе? Ти маєш бути вільною, у тебе власне життя».

«Що ви розумієте в сімейному житті?».

Це була правда: ані матері, ані батька, ані дружини, ані дитини. Що він розуміє в сімейному житті? Він, уцілілий, живе сам по собі. «Я знаю твого дядька — сказав він, але без упевненості: по-перше, Воровський мав освіту. — Коли твій дядько в притомному стані, він не хоче, щоб ти страждала».

Воровський зі сміхом повторив: «Страждала».

«Йому подобається страждати. Він хоче страждати. Він обожнює страждання. Всі ви хочете страждати».

У пальцях защипало, закололо, вони горіли. Едельштейн приклав їх до гарячої філіжанки. Тепло він відчував. «Ви?» — перепитав він.

«Ви, євреї».

«Ага! Хаїме, ти чуєш? Твоя небога Ганна вже по той бік, і байдуже, що вона обізнана в маме лошн. Всього лише одне покоління — і ось уже “ви, євреї”. А тобі не подобаються страждання? Може, ти їх поважаєш?».

«Немає сенсу».

«Це йде з історії, історія теж не має сенсу?».

«Історія — це марнування часу».

Америка, порожня наречена… Едельштейн сказав: «Щодо справ ти маєш рацію. Я прийшов у справах. Всі мої справи — марнування часу».

Воровський зареготав і сказав: «Гершеле — жаба, жаба, жаба».

«Гадаю, через вас йому гірше, — сказала Ганна. — Скажіть, що вам треба, і я йому передам».

«Він не глухий».

«Він не запам’ятає…».

«Мені нема чого передати».

«Тоді чого ви від нього хочете?».

«Нічого. Я хочу від тебе».

«Жаба, жаба, жаба, жаба, жаба».

Едельштейн допив чай, поставив філіжанку на підлогу й уперше роздивився помешкання Воровського: досі Воровський його до себе не пускав. Кімната одна, за пластиковою завісою — раковина та плита, книжкові полиці, забиті не книгами, а стопками часописів, липкий стіл, диван-ліжко, письмовий стіл, шість кухонних стільців і вздовж стін — сімдесят п’ять картонних коробок, в яких, як було відомо Едельштейнові, знайшли свій притулок дві тисячі примірників словника Воровського. Шкода Воровського — він посварився з видавцем, і той повернув йому половину накладу. Воровському довелося заплатити за дві тисячі німецько-англійських математичних словників, і тепер йому треба було продавати їх самому, але він не знав, як за це взятися. Така була його доля — ковтати те, що він вивергнув до того. Внаслідок невдачі у справах його життя належало йому, він був господарем того, що являв собою, — раба, але невидимого. Голодній змії доводиться їсти себе, починаючи з хвоста й аж до голови, поки вона не зникне.

Ганна сказала: «Що я можу для вас зробити» — це пролунало невиразно, не як запитання.

«Знову “для вас”. Розрізнення, відокремлення. Я прошу лише про одне: відмовся від “ви", відмовся від “я”. Ми порозуміємося, ми об’єднаємося».

Вона нахилилася забрати його філіжанку, й він побачив її чобіт. Він боявся чобіт. Вимовив лагідно, чемно: «Слухай, твій дядько сказав мені, що ти одна з нас. Під “нами” він має на увазі письменників, так?».

«Під “нами” ви маєте на увазі євреїв».

«А ти не єврейка, мейделе[143]?».

«Не така, як ви».

«Тепер вони мають підрозділятися? Добрі та погані, старі та нові…».

«Старі та нові».

«Гаразд! Хай будуть старі та нові, чудово, розумний початок. Хай старі працюють із новими. Слухай, мені потрібен співробітник. Навіть не співробітник — простіше. Мені потрібен перекладач».

«Мій дядько, перекладач, не зовсім здоровий».

Тут Едельштейн відчув, що ненавидить іронію. І заволав: «Не твій дядько! Ти! Ти!».

Воровський, голосно стогнучи, підповз до вежі з коробок і став колотити по них голими п’ятами. Його сміх якось змінився — він був уже не таким театральним, але щось від театру в цьому було: Воровський веселився, розважався, між ногами у нього крокували клоуни.

«Ти врятуєш їдиш, — сказав Едельштейн, — ти будеш як Месія для цілого покоління, цілої літератури. Звісно, тобі треба над цим попрацювати, попрактикуватися, тут потрібні знання, хист, геній, треба бути природженим поетом…».

Ганна в своїх чоботах вийшла з його порожньою філіжанкою. Він почув, як за пластиковою завісою тече вода з крану. Потім вона повернулася й сказала: «Ви — дідугани».

«А сторінки Островера цілуєш!».

«Ви — заздрісні дідугани з гетто», — сказала вона.

«А Островер що — молодий? Юний принц? Слухай! Ти не розумієш, ти не стежиш за моєю думкою — переклади мене, витягни мене з гетто, від тебе залежить моє життя!».

Її голос хльоснув, як батіг: «Кровопивці. Вам не перекладач потрібен — вам потрібна чужа душа. Надто довга історія вичерпала вашу кров, і вам потрібен хтось, хто заступить вас, такий собі діббук[144]…».

«Діббук! Островерова термінологія. Гаразд, хай буде діббук. Я й големом стану — мені байдуже, мені плювати! Вдихни в мене життя! Оживи мене! Без тебе я лише глиняний горщик!». І заволав у відчаї: «Переклади мене!».

Клоуни бігали зачарованим черевом Воровського.

Ганна сказала: «Ви гадаєте, я маю читати Островера в перекладі? Ви гадаєте, переклад має якийсь стосунок до того, що таке Островер?».

«А хто навчив тебе читати їдишем? — дорікнув Едельштейн. — Така дівчина — знає літературу, гідну життя, — і така темна! “Ви, євреї”, “всі ви”, ви, ви, ви!».

«Я вчилася — дідусь учив мене, я за це не відповідаю, сама не напрошувалася, просто була розумною, золота голова — як і зараз. Але в мене власне життя, ви самі сказали. Чого це я маю від нього відмовлятися? Отож зверніть увагу, містере Вампіре: навіть на їдиші Островер не в гетто. Навіть на їдиші він не такий, як ви всі».

«Він не в гетто? Яке гетто, що за гетто? І де ж він? На небесах? У хмарах? З янголами? Де?».

Вона розмірковувала — вся така з себе розумниця. «У світі», — відповіла вона нарешті.

«На ринку. Торговка рибою, кохлефл[145], скрізь встигає: тобі автограф, мені — роботу, і прислухається до всіх».

«Тимчасом, як ви прислухаєтесь лише до себе».

У цьому просторі ніби чогось бракувало. Едельштейн, втискуючи ногу в мокрий від снігу черевик, сказав у цю порожнечу: «То що? Тобі не цікаво?».

«Мені цікава лише основна течія. Ваші калюжки мене не цікавлять».

«Знову гетто. Твій дядько смердить через що — через гетто? Від випускника Берлінського університету 1924 року Воровського смердить гетто? Від мене самого, з чотирма Богом дарованими книжками, не відомими жодній живій людині, смердить гетто? А Бог, який чотири тисячі років, від Авраама, спілкується з євреями, від нього теж смердить гетто?».

«Риторика, — сказала Ганна. — Їдишська літературна риторика. Це і є ваш стиль».

«Тільки від Островера не смердить гетто».

«Це питання бачення».

«Краще сказати — видінь. Йому не відома реальність».

«Йому відома реальність за межами реалізму».

«Американські літературні немовлята! І що — у вашій мові немає риторики? — скипів Едельштейн. — Чудово, він досяг цього, Островер — це світ. Пантеїст, язичник, гой».

«Саме так. Ви впіймали суть. Фрейдист, юнгіанець, чутливість. Жодних оповіданячок про кохання. Сучасний. Він промовляє від імені всіх».

«Ага. Це вже щось знайоме. Він промовляє від імені людства? Людства?».

«Так, людства».

«А від імені євреїв — це не від імені людства? Ми не люди? Нас немає на землі? Ми не страждаємо? Нам дають жити в Росії? Нас не прагнуть убити в Єгипті?».

«Страждання, страждання… — сказала Ганна. — Краще вже чорти. Вони не думають лише про себе й не страждають».

Раптом, дивлячись на Ганну (господи, він, старий чоловік, дивився на її тонку талію й нижче — туди, де ховалося яблучко її лона), раптом, негайно, в одну мить він поринув у хаос, у транс істини, дійсності — хіба таке можливо? Він побачив, як усе змінилося в якийсь чарівний, благодатний спосіб — усе стало простим, ясним, зрозумілим, справжнім. Він зрозумів ось що: саме гетто було реальним світом, а зовнішній світ був лише гетто. Бо кого насправді було ізольовано? Кого тоді насправді було поховано, прибрано, сховано в темряві? Кому, в якому малому просторі Бог запропонував Синай? Хто зберігав Тераха[146] і хто йшов за Авраамом? У Талмуді пояснюється, що коли євреї пішли у вигнання, Бог теж пішов у вигнання. Можливо, Бабин Яр — це реальний світ, як і Київ із його німецькими іграшками, а Нью-Йорк із усім його жахливим інтелектом — це все вигадки, фантазії. Нереальність.

Що за шалена пристрасть! Він був такий самий — все своє життя такий самий, як це уїдливе, дике дівчисько: він прагнув міфології, привидів, звірів, голосів. Західна цивілізація — його таємна провина, йому було соромно за слабке тремтіння своєї любові до себе, приниженої самозаглибленістю. Олексій з його шкірою, що обпалювала пристрастю, з його автомобільчиками та потягами! Він жадав бути Олексієм. Олексієм із його німецькими іграшками та латиною! Олексієм, чиїм призначенням було дорости до цілого світу, вислизнути з гетто, вибитися в інженери заради західної цивілізації! Олексію, я залишаю тебе! Я вдома лише в тюрмі, історія — це моя тюрма, яр — мій дім, послухай тільки — а раптом виявиться, що доля євреїв — це простір, відкритість, вічність, а західній цивілізації судилося зщулитися, зав’янути, всохнути, стати світовим гетто — що тоді буде з історією? Монархи, парламенти — як комахи, президенти — як шкідники, їхня релігія — ряд лялечок, їхнє мистецтво — печерна кіптява, їхня поезія — хтивість… Авремеле, коли ти впав з виступу в яр, у свою могилу, ти вперше потрапив у реальність.

Ганні він сказав: «Я не з власної волі народився серед їдишу. Це саме на мене звалилося». Він мав на увазі — це благословення.

«То залиште його собі, — сказала вона, — і не скаржтеся».

З усією люттю й насолодою від неї він ударив Ганну по губах. Божевільний знову зареготав. Тільки тепер стало помітно, що до того цей регіт щось зупинило. Бракувало арфи. Цю порожнечу знову заповнив кривавий сміх, крихти якого виглядали яскраво-червоними вкрапленнями в блювотині на підборідді Воровського, клоуни втекли, шапка Воровського з її хутряним вершечком звісилася йому на груди — він був виснажений, він починав провалюватися в тремтіння сну, засинав, дрімав, схропував, гикав, прокидався, сміявся, величезна скорбота оселилася в ньому, він далі дрімав і сміявся, але скорбота вчепилася в нього зубами.

Едельштейнова рука, його м’яка, як подушка, долоня горіла від удару. «Ти! — сказав він. — Ти взагалі маєш уявлення, хто ти?». Якісь залишки ерудиції спливли в пам’яті, й те, що мудреці казали про Йова, зірвалося з його язика, як шкіра самого язика: його ніколи не було, він ніколи не існував. «Ти ніколи не народжувалася, тебе ніколи не створювали! — заволав він. — Тож я скажу тобі, це мрець тобі каже: у мене принаймні було життя, я принаймні щось зрозумів!».

«Так помирайте, — сказала вона йому. — Помирайте ви всі, дідугани, чого ви чекаєте? Висите в мене на шиї — він, а тепер і ви, ціла купа вас, паразитів! Помирайте, мерщій!».

Його долоня палала — вперше в житті він дав ляпаса дитині. Він відчував себе батьком. Беззахисний рот на її обличчі. Від злості вона, всупереч інстинкту, не прикрила його рукою, й він бачив форму її зубів, що трохи находили один на один — недосконалі, теж вразливі. Від люті в неї текло з носу. Від його удару в неї розпухла губа.

«Забудь про їдиш! — вигукнув він. — Викинь із голови! Вирви з коренем! Зроби операцію на пам’яті! Ти не маєш на нього права, не маєш права на дядька, на дідуся! До тебе нікого не було, ти не народжувалася! Порожнеча!».

«Ви старі атеїсти, — крикнула вона навздогін. — Ви мертві старі соціалісти. Ви нудні! Ви набридли мені до смерті! Ви ненавидите дива, ви ненавидите уяву, ви розмовляєте з Богом і ненавидите його, ви зневажаєте, набридаєте, заздрите, ви зжираєте людей своєю огидною старістю, канібали, вас турбує лише власна молодість, але вам настав кінець, дайте шанс іншим!».

Це його зупинило. Він притулився до одвірка. «Шанс на що? Хіба я не запропонував тобі шанс? Нагоду, що трапляється раз у житті? Опублікуватися зараз, у молодості, в дитинстві, на початку життя? У перекладі я стану знаменитим — ти що, не розумієш? Ганно, послухай, — продовжив він лагідно, улесливо, вмовляючи її по-батьківськи, — ти не зобов’язана любити мої вірші, хіба я прошу про це? Я не прошу їх любити, не прошу поважати. Хіба чоловікові в моєму віці потрібна кохана? Йому потрібна перекладачка. Хіба я милості прошу? Ні. Слухай, я забув тобі сказати одну річ. Це ділова угода, ось і все. Ділова угода, проста і ясна. Я заплачу тобі. Ти ж не думала, боже борони, що я не заплачу?».

Тепер вона прикрила свого рота. Він із подивом відчув, що йому хочеться заплакати, йому було соромно.

«Ганно, прошу, скільки? Я заплачу, ось побачиш. Скільки захочеш. Купиш усе, що побажаєш, — одяг, взуття…». Готтеню[147], чого може бажати таке дике звірятко? «Купиш собі ще чоботи, будь-які чоботи, все, що захочеш, книжки, все…». І він уперто повторив: «Ти отримаєш від мене гроші».

«Ні, — сказала вона, — ні».

«Будь ласка. Що ж зі мною станеться? Що не так? Мої ідеї не досить добрі? Хто просить тебе вірити в те, у що вірю я? Я старий, вичерпаний, мені більше нема чого сказати, а все, що я колись говорив, було імітацією. Я любив Волта Вітмена. І Джона Донна. Поети, майстри. А ми — кого ми маємо? Їдишського Кітса? Аж ніяк…». Едельштейн був присоромлений й витирав щоки обома рукавами. «Ділова угода. Я тобі заплачу», — повторив він.

«Ні».

«Тому що я підняв на тебе руку? Ну, пробач мені, я вибачаюся. Я божевільніший за нього, мене треба замкнути…».

«Не тому».

«Тоді чому? Мейделе, чому ні? Чим це тобі зашкодить? Виручи старого».

«Ви мені не цікаві, — сказала вона із сумним відчаєм. — А мені треба, щоб було цікаво».

«Зрозумів. Звісно, — він подивився на Воровського. — До побачення, Хаїме. Вітання від Аристотеля. Людей відрізняє від звірів здатність робити «ха-ха-ха». Тож доброго ранку, леді та джентльмени. Бувай, Хаїме, сто двадцять років життя тобі. Головне — це здоров’я».

На вулиці було вже зовсім світло, а чай зігрів Едельштейна. Блищала дорога, тротуари. Стежки перехрещувалися в несподіваних місцях, брязкали полози санчат, йшли люди. Аптека була відчинена, й він зайшов подзвонити Баумцвейгу. Набрав номер, але пропустив одну цифру й почув якийсь металевий шум, як брязкання зброї. Довелося набирати знову. «Пола», репетирував він, «я зайду на хвильку, гаразд? Може, на сніданок». Але передумав і вирішив зателефонувати на CALL TR 5-2530. На тому кінці дроту мала бути Роза або Лу. Едельштейн сказав голосу євнуха: «Я теж вважаю, що декому варто здохнути. Фараону, королеві Ізабеллі, Аману, тому погромнику королю Людовіку, який зветься в історії Святим, Гітлеру, Сталіну, Насеру…». Голос спитав: «Ви єврей?». Вимова була, як у жителя Півдня, але якась не негритянська — можливо, тому, що вишколена, відшліфована: «Визнайте Ісуса своїм Спасителем, і отримаєте свій відновлений Єрусалим».

«Ми його вже маємо, — сказав Едельштейн. — Машіахцайтн[148]!».

«Земний Єрусалим не має значення. Земля — це пил. Царство Боже всередині тебе. Христос позбавив людину юдейського ексклюзивізму».

«І хто кого виключає?» — спитав Едельштейн.

«Християнство — це універсалізований юдаїзм. Ісус — це Мойсей, якого зробили доступним широким масам. Наш Бог — це бог любові, а ваш — бог гніву. Згадайте, як він покинув вас в Аушвіці».

«Не тільки Бог його не помітив».

«Ви боягузи, ви ніколи навіть не намагалися захистити себе. Легкодухі, як зайці, ви не вмієте тримати зброю в руках».

«Розкажіть це єгиптянам», — сказав Едельштейн.

«Всі, з ким ви стикаєтеся, стають вашими ворогами. Коли ви жили в Європі, кожен народ вас зневажав. Коли ви перебралися на Близький Схід, аби взяти там гору, то вас зненавиділи араби — ваші кровні родичі, з такими самими обличчями, як у вас. Ви — кістка в горлі у всього людства».

«А хто гризе кістки? Лише собаки та щури».

«У вас навіть традиції харчування ненормальні — ані краплі звичайного повсякденного задоволення. Відмовляєтеся варити ягня в молоці матері його. Не їсте заплідненого яйця, бо в ньому крапелька крові. Миючи руки, монотонно співаєте. Молитеся на якомусь зіпсованому жаргоні, а не чудовою, урочистою англійською мовою нашої Біблії».

Едельштейн сказав: «Авжеж, Ісус розмовляв саме англійською».

«Навіть зараз, після бозна скількох років в Америці, ви розмовляєте з жидівським акцентом. Ви — жид!».

Едельштейн заволав у слухавку: «Амалекітянин![149] Тит![150] Нацист! Ви весь світ заразили, антисеміти! Це через вас розбещуються діти! Це через вас я втратив усе, змарнував усе своє життя! Це через вас у мене немає перекладача!».

Переклад Наталі Комарової