Американська єврейська проза

Син учителя єврейської школи й онук рабина, Авром Каган порвав із традиційним юдаїзмом ще в молоді роки, коли жив у Східній Європі, й натомість звернувся до соціалістичних ідей, вірність яким зберігав протягом решти життя. Внаслідок репресій, які почалися в Росії після вбивства царя Олександра II в 1881 році, Каган утік до Америки й 1882 року прибув до Нью-Йорка. Він швидко вивчив англійську мову, працював журналістом, профспілковим діячем, викладачем англійської в Єврейській асоціації молодих людей і, зрештою, став белетристом. Упродовж 50 років він був провідним редактором газети Jewish Daily Forward[7], що виходила мовою їдиш у Нью-Йорку. В його редакторські обов’язки входило, зокрема, ведення колонки порад читачам — A Bintel Brief — попередника Dear Abby та Ann Landers. У цій колонці Каган давав різні практичні поради, разом із постійними публікаціями за профспілковий рух, завдяки чому ця рубрика стала впливовим рупором прихильників реформи профспілок і компетентної соціальної політики. Серед написаних Каганом книжок можна назвати романи «Єкл. Історія нью-йоркського гетто» (Yekl: A Tale of the New York Ghetto) та «Білий терор і червоний. Роман про революційну Росію» (The White Terror and the Red: A novel of Revolutionary Russia), а також збірку «Імпортні наречені та інші оповідання» (The Imported Bridegroom and Other Stories). Його шедевром і одним із найвидатніших творів ранньої єврейсько-американської художньої прози вважається «Сходження Давида Левінського» (The Rise of David Levinsky) — роман, у якому простежується шлях головного героя від скромного життя в східноєвропейському штетлі до величезного фінансового успіху в Америці.

Весілля в гетто

Якщо вам доводилося бувати на Гранд-стріт у такий зоряний лютневий вечір, ви навряд чи могли уявити, що гетто тяжко зітхає під кінець довгого сезону безробіття та злиднів. Повітря підбадьорливо хрускотіло від морозу, а сліпучий блиск кав’ярень і магазинів дамських капелюшків наповнював його відчуттям достатку та доброзичливості. На тротуарах роїлися покупці, гультяї і торговці.

Проте цей сліпучий і оглушливий хаос приховував у собі чимало сумних історій. Переважну більшість цього збудженого натовпу становили люди, які вийшли з дому заради такого собі самокатування. Блукаючи у розпачі серед безжальних вітрин із товарами, чоловіки та жінки зупинялися то там, то тут, аби потішити себе гіпотетичним вибором, нагодувати голодні очі виглядом уявної покупки й негайно розплатитися за цю швидкоплинну радість усіма муками усвідомлення свого порожнього гаманця.

У багатьох торговців теж можна було помітити сумні ознаки тієї скрути, що тоді гнітила цей район. Одні виконували свою норму волання та жестикуляції із відчаєм перед невідворотним крахом, інші благали щось купити із приниженим виглядом жебраків, що випрошують милостиню, а треті ховали цю гарячкову настирливість під машкарою мучеництва або ніяковості та незвички — так, немовби розносна торгівля була нижче їхньої гідності й поміняти на неї свої звичні заняття їх примусив лише голод і безнадійність пошуків роботи за фахом.

Одним із цих рознощиків був кремезний хлопчина років двадцяти п’яти-двадцяти шести із чесними, розумними блакитними очима. Можливо, той пасхальний посуд, вартість якого виголошував хлопець, саме завдяки щирості й принадності його обличчя приваблював «платоспроможних» жінок більше, ніж товар його конкурентів. І все ж таки цей відносний успіх поки що не міг примирити хлопця із новою для нього професією. Він весь час вдивлявся в перехожих і, помітивши когось знайомого, намагався сховатися, схилившись над своїм візком із посудом, аби його не впізнали.

«Купуйте гарний посуд для свят! Дешевий і міцний! Купуйте посуд для Песаху!». Коли торгівля йшла жваво, хлопчина виголошував це трохи сором’язливо, а коли інтервал між покупцями надто затягувався, його декламація набувала якогось жалобного відтінку, нагадуючи співання псалмів на похороні в ортодоксальних євреїв.

Він був майстром на фабриці бейсболок і в «гарячий сезон» заробляв від десяти до п’ятнадцяти доларів на тиждень. Але вже більше двох років він працював не повний робочий тиждень, а останні три місяці йому не вдавалося отримати навіть одноденної роботи. Голді, його кохана, працювала на виробництві бриджів, і їй теж ледь вистачало грошей на скромне харчування та квартирну плату. Після довгих вагань Натан зрештою був змушений погодитися на розносну торгівлю, а довгоочікуваний день їхнього весілля відкладався з місяця на місяць.

Вони заручилися майже два роки тому. Шлюбну церемонію спочатку планувалося провести приблизно за три місяці після того. Їхні спільні заощадження тоді складали сто двадцять доларів — цілком достатню суму, на думку Натана, для скромного, тихого весілля та придбання найнеобхіднішого у домашньому господарстві. Проте Голді рішуче й навіть із обуренням йому заперечила. «Одружуєшся не кожного дня, — заявила вона, — і якщо я вже нарешті дожила до того, щоб стати під хупу[8] зі своїм нареченим, то не збираюся робити це, як жебрачка. Має бути пристойне весілля або взагалі жодного. Чуєш, Натане?».

Треба зауважити, що слова «пристойне весілля» були для Голді не просто словами. Як і їхня антитеза, «весілля абияк», вони виконували в її лексиконі функцію чогось на кшталт усталеного наукового терміна, який мав такий самий чітко визначений зміст, як і «відцентрова сила» або «геометрична прогресія». Отож «весілля абияк» означало будь-що без білої атласної сукні та туфель у тон, без двох карет, які мали доправити наречену та нареченого на церемонію, без ще однієї карети, яка мала відвезти їх до їхніх шлюбних апартаментів, без кантора й щонайменше п’ятьох музикантів, без просторої бальної зали, заповненої танцюючими, й без бенкету на сто п’ятдесят осіб. Щодо обстановки помешкання, то вона відмовлялася розглядати будь-який варіант без великого трюмо та брюссельського килима.

Натан стверджував, що те, на чому наполягала Голді, обійдеться в суму, набагато більшу за їхній спільний капітал. На це вона відповідала, що він завжди був схильний робити з неї всесвітнє посміховисько й що вона радше зійде передчасно в могилу, ніж вийде заміж абияк. Тут вона починала ридати, й незалежно від того, що було причиною цих сліз — передчасна могила чи «весілля абияк», — вони, безперечно, підсилювали переконливість її аргументації, бо Натан одразу поспішав засвідчити свою поразку поцілунком, а якщо його з відразою відштовхували, урочисто заявляв про свою рішучу готовність заробити гроші, потрібні для забезпечення того стандарту, який вона так безкомпромісно обстоювала.

Настали важкі часи. Натан і Голді всіляко себе урізали й заощаджували на всьому, але всі ці героїчні зусилля були марні — їхній капітал залишався мізерним, його сума складала менше ста доларів. Весілля відкладалося знову й знову. Врешті-решт на голову замордованого турботами Натана впало лихо цілковитого безробіття. Їхні заощадження стрімко танули. Вони із жахом спостерігали, як поступово перетворюються на ніщо підвалини їхнього щастя. Їм обом набридло харчуватися в їдальнях. Обидва мріяли про втіхи та вигоди подружнього життя.

Їхні нетерплячість і занепокоєння зростали із кожним днем, і Голді робила поступку за поступкою. Першою було принесено в жертву весільну вечерю; потім із програми були викреслені трюмо та кантор, а зрештою туди ж пішли орендована зала та брюссельський килим.

Після того, як Натан зважився на розносну торгівлю (це сталося за кілька днів до того, як ми вперше побачили його із порцеляновим посудом на Гранд-стріт), справи пішли нібито трохи бадьоріше, і настрій нашої зарученої пари покращився. Їхній капітал, який скоротився до сорока доларів, знову став зростати, й Голді запропонувала дочекатися моменту, коли він сягне суми, потрібної для «весілля абияк» і облаштування квартири.

Було близько десятої години вечора. Натан тягнув своє «Купуйте гарний посуд на свята!» із байдужим виглядом — його думки були зайняті питанням, чи не зробити розносну торгівлю своєю постійною роботою. Раптом ці роздуми перервало веселе сопрано, яке передражнювало його: «Купуйте гарний п-о-о-суд… Дивись не засни від цього бурмотіння! Ну й багато ж ти заробиш!».

З посмішкою щирого здивування Натан повернувся до компактної фігурки, крихітної аж до кумедності, але привабливої завдяки якійсь особливій грації мініатюрних форм — просто взірця справжньої жіночності. Її личко було так само дотепно-милим, як і її фігура: щічки-яблучка, тверді, як мармур, між ними — якийсь недоладний ніс, схожий на результат квапливої доробки; пара великих, круглих чорних очей і пухлий ротик, із якого все це вилітало з пристрастю та невгамовною доброзичливою проникливістю.

«Голді! Ти чому тут? — Натан дивився на неї ніжним поглядом, який одразу ж змінився на невдоволений вираз обличчя. — Ти ж знаєш, що я терпіти не можу, коли ти бачиш мене за торгівлею».

«Ти що — сердишся? Та годі! Що тут ганебного? Ніби ти єдиний рознощик в Америці! А було б добре — ти заробляв би тоді купу грошей! Але краще послухай, чого я сюди прийшла. Натане, серденько, золотце моє, здогадайся, до чого я додумалася! — все це вона проторохтіла одним духом. — Отож послухай, і якщо скажеш, що в Голді голова не як у міністра, то… Ну, тоді ти просто свиня й більше нічого».

І, не давши Натанові змоги вставити хоч слово, вона заторохтіла далі, ледь переводячи подих і цмокаючи губами в екстазі: «Хіба не безглуздо з їхнього боку, — говорила Голді, — сушити собі голову над весіллям, коли є такий простий спосіб отримати і пристойне весілля, і гарні меблі — брюссельський килим, трюмо та все решту — за ті гроші, що вони зараз мають?».

«Ну, давай вже, розповідай», — сказав Натан похмуро. Але його прихована цікавість лише розпалила в неї бажання помучати його, й вона заявила, що не розкриє свого чудового плану, поки вони не дійдуть до її квартири.

«Ти, зрештою, сьогодні вже досить накричався, — сказала Голді з несподіваною співчутливістю. — Думаєш, мені не крає серце, що ти стоїш тут на холоді й надсаджуєшся до хрипоти?».

За півгодини, коли вони усамітнилися у вітальні місіс Вольпянської, яка слугувала водночас спальнею Голді, вона заходилася звільняти його кишені від усіх результатів денної роботи й рахувати гроші. Вона робила це із зосередженим, суворим виразом обличчя, а Натан підкорявся цій операції із ніжною й веселою готовністю. Сума виявилася задовільною, й Голді перейшла до викладення свого плану.

«Розумієш, — почала вона майже пошепки, з виглядом замордованої клопотами, обтяженої життєвим досвідом старої матрони, — за тиждень-два ми матимемо майже сімдесят п’ять доларів, чи не так? Ну й що таке сімдесят п’ять доларів? Та нічого! Зможемо купити лише найпростіші меблі, а про весілля годі й казати. А якщо не буде весілля, ми не отримаємо подарунків, так?».

Натан глибокодумно кивнув.

«Так чому б нам не схитрувати й не зробити ось як? Давай витратимо всі гроші на пишне, пристойне весілля, розішлемо купу запрошень, і тоді… Ну, хіба дядько Лейзер не пришле нам килим або гарнітур для вітальні? А тітка Бейле, кузен Шапіро, Марлі, Меєрке, Бенні, Соре-Гітке — хіба кожен із них не подарує щось, як це прийнято у пристойних людей? Хай нам Бог дасть стільки щастя, скільки всі вони нам подарунків надішлють, — це поза сумнівом! А що? Хіба Бейлке не отримала від дядька гарного килима, коли одружувалася? А я ж ближча родичка, ніж вона!».

Голді зробила паузу, шукаючи на обличчі нареченого ознаки схвалення, і, ніжно пригладивши його темну чуприну, стала перелічувати друзів, яких треба запросити, й подарунки, яких можна від них очікувати.

«Отож бачиш, — продовжувала вона, — у нас буде і пристойне весілля, за яке нам і через багато років не буде соромно, і чудові речі, на які нам довелося б витратити, мабуть, двісті доларів. Що скажеш?».

«А що я маю сказати?» — невпевнено відповів Натан. План виглядав досить практичним, але таке вкладення грошей здалося йому дещо ризикованим. Він став благати про обережність, про відстрочку, але оскільки жодних істотних аргументів навести не міг, а Голді стояла на своєму із непохитною впевненістю, її перемога була легкою.

«Все в нас вийде, не сумнівайся, — умовляла вона його. — Просто залиш цю справу мені й не хвилюйся, Натане, — додала вона. — Ми з тобою сироти, а ти знаєш, що Всевишній не кине напризволяще наречених, про яких нема кому подбати. Якби мій батько був живий, усе було б інакше», — завершила Голді з безутішним жестом.

Настала патетична пауза. В очах Голді блищали сльози. «Хай твій батько покоїться у світлому раю, — сказав Натан співчутливо. — Але плакати навіщо? Хіба його повернеш? Я тобі буду за батька».

«Якщо на то буде воля Божа, — погодилася Голді. — Якби хоча б мама — дай їй Бог здоров’я ще на сто двадцять років! — якби хоча б вона була тут, на нашому весіллі! Бідна матуся! Як їй краятиме серце думка, що не судилося їй Всевишнім повести мене під хупу…».

Ще одна сумна пауза, але її за мить перервала Голді, яка вигукнула з несподіваною життєрадісністю: «До речі, Натане, здогадайся, що я зробила! Боюся, ти назвеш мене хвастухою й сміятимешся з мене, але хай, — із грайливою гримасою вона витягла з кишені смужку килима. — Я пішла до меблевого магазину, й вони мені дали зразок — втричі більший за цей. Я написала в листі матусі, що ось такий килим лежатиме в мене на підлозі, коли я одружуся. Додала зразок до листа й відіслала все це до Росії».

Натан заплескав у долоні й розреготався. «Звідки ж ти знаєш, що саме такий килим отримаєш у подарунок на весілля?» — спитав він із веселим здивуванням.

«Звідки знаю? Та хіба не все одно, який буде килим! Я просто бачу, як мама ходить по сусідах і показує “дорогоцінну скатертину”, яку її донька топтатиме ногами. Це ж така радість для неї!».

Було розіслано більше сотні запрошень, надрукованих такими розкішними чорними й золотими літерами, які ще ніколи не виходили з-під ручного пресу на Есекс-стріт. У запрошеннях вказувалася дата на початку квітня. Голді і Натан внесли наперед місячну плату за трикімнатне помешкання на другому поверсі багатоквартирного будинку на Черрі-стріт. Голді вважила плату незвичайно низькою, а апартаменти — найкращими в Істсайді.

«О, в мене така чудова квартира!» — вигукувала вона, сяючи від усвідомлення цього займенника. Або: «Ви маєте побачити мою квартиру! Скільки ви платите за свою?». Або ж: «Мені спало на думку зробити вітальню в задній кімнаті. Вона така само світла, як передня, а тут я хочу зробити кухню. Як ви гадаєте?». Вона годинами говорила лише про квартиру, квартплату та меблі; кожна одружена пара, що нещодавно переїхала до нової квартири або збиралася це зробити, здавалася Голді пов’язаною з нею узами спільної справи. В її уяві людство поділялося на тих, кого цікавили питання житла, орендної плати та меблів, і тих, кого це не цікавило. Перші, до яких належала й вона сама, становили вищу категорію людей. І, натрапляючи на оголошення про оренду квартир, вона кожного разу відчувала щось схоже на почуття, із яким художник бачить мимохідь якісь приналежності свого мистецтва.

За традицією більш громіздкі весільні подарунки надсилають молодятам додому за кілька днів до весілля, а близькі родичі та друзі наречених зазвичай домовляються між собою, який предмет обстановки кожен із них даруватиме. Отож Голді залишила свою роботу за тиждень до видатної події, аби бути на квартирі, коли туди доставлятимуть речі.

Рано-вранці вона прийшла до порожньої квартирки, взявши з собою їжу, й пробула на варті аж до темряви, поки не прийшов Натан, аби забрати її додому.

Минув день, другий, третій, але жоден агент транспортної контори так і не вигукнув її імені. Вона сиділа, чекала, слухала, чи не пролунає грубий голос, але марно.

«Мабуть, зарано. Я дурна, що чекаю на щось так скоро», — намагалася вона втішити себе. І чекала ще годину, і ще одну, але ніякі весільні подарунки не з’являлися. «Що ж, зрештою ще купа часу. Подарунки прибудуть за день-два до весілля», — розмірковувала Голді й знову чекала, знову прислуховувалася, знову її серце вистрибувало з грудей.

Порожнеча щойно прибраної, ретельно вимитої квартири, що пахла побілкою, починала її лякати. Її збуджений мозок наповнювали звуки, яких не чули перенапружені вуха. Але вона все одно сиділа й сиділа на підвіконні, намагаючись почути голос доставника.

«Тс-с, тс-с-с, тс-с-с-с!» — шепотіли стіни, з кутів глухо долинали жахливі погрози, й серце Голді раз по раз стискував страх. Вона часто відчувала себе на межі божевілля, проте залишалася сидіти й чекала, чекала, чекала.

За щонайменшого шуму у вестибюлі Голді схоплювалася на ноги, її серце шалено калаталося, але вже наступної миті завмирало в грудях, бо виявлялося, що це лише один із сусідів або рознощик. І це повторювалося так часто, що Голді почала підозрювати в себе серцеву хворобу. І все ж таки настав день п’ятий, і вона знову була на своєму посту й чекала, чекала, чекала на весільні подарунки. Мало того — коли після роботи прийшов Натан і був прикро вражений тією самою порожнечею в квартирі, Голді у відповідь на його сумні розпити почала з веселим обличчям добродушно кепкувати з його жіночої схильності швидко занепадати духом і змальовувала їхні перспективи в рожевих тонах доти, доки не переконала саму себе (якщо не його), що ситуація виглядає не так вже похмуро.

На шостий день до будинку на Черрі-стріт усе ж таки під’їхав агент транспортної контори, але він привіз лише величезне дешеве крісло-гойдалку для Голді та Натана. І коли виявилося, що це подарунок сім’ї, від якої очікувалося щось не менше за килим або гарнітур для вітальні, радість і надія, пробуджені прибуттям цього крісла, перетворилися на цілковите розчарування та відчай. Майже годину Голді скорботно гойдалася в цьому кріслі, намагаючись уявити собі, як чудово було б, якби всі її очікування справдилися.

Незабаром прибув хиткий кутовий столик, оббитий плюшем. Він не міг коштувати більше за долар. Проте це був подарунок від близького друга, на якого розраховували в плані трюмо або гарнітуру для спальні. Трохи згодом були привезені дешевий будильник і контейнер для льоду. Це було все.

Час від часу Голді підходила до дверей кімнати, щоб оцінити ефект у цілому. Але що більше вона намагалася уявляти собі вітальню напівзавершеною, то жахливіше ці кілька самотніх, не поєднаних між собою речей підкреслювали порожнечу решти квартири. Отож вона сіла у свою гойдалку й сиділа нерухомо, опустивши голову, а потім заходилася відчайдушно розгойдуватися взад і вперед, немов прагнула в такий спосіб позбутися свого похмурого, жалюгідного «я».

І все ж таки коли прийшов Натан, в очах Голді блиснув тріумфальний вогник. Вказуючи на подарунки, вона сказала: «Ну що, містере, хто мав рацію? Непогано для початку, хіба ні? Щоб ти знав, більшість людей надсилають весільні подарунки після церемонії — так-так! — додала вона конфіденційним тоном. — Отож ми запросили цілу купу народу, і всі, дякувати Богу, люди неабиякі. А хтось колись чув, щоб леді чи джентльмен прийшли на пристойне весілля з шикарною весільною вечерею, а потім ошукали молодят із подарунками?».

Вечірка була вже в розпалі, однак у залі, розрахованій на сотні людей, все ще було не більше двох десятків гостей.

Всі почувалися ніяково й постійно оглядалися в очікуванні можливого прибуття нових гостей. О десятій годині танці, що передували церемонії, ще тривали, хоча кілька вальсуючих пар виглядали так, немовби лякалися дзвінкого відлуння власних кроків посеред суворої урочистості навколишньої порожнечі та тьмяного відблиску гнітючого простору підлоги.

Дві скрипки, корнет і кларнет пронизливо верещали, немов від болю, а капосна надмірність газового освітлення додавала цим тортурам жорстокої глузливості. Весілля й розважальні заходи були в цьому гетто рідкістю, тутешні музиканти теж потерпали від злиднів — звідси й той жадібний, відчайдушний азарт, із яким цей ансамбль налягав на свої інструменти.

Врешті-решт стало очевидним, що зібранню не судилося стати численнішим й немає сенсу далі зволікати із церемонією. Насправді для присутніх не було таємницею, що більшість запрошених друзів не прийшли через відсутність роботи: у когось пристойне вбрання було закладене в ломбарді, хтось був просто надто пригнічений своїми турботами, аби налаштуватися на весільну метушню. Дехто навіть вважав помилкою з боку Натана влаштовувати урочистості в такі важкі часи, коли ні в кого немає роботи.

Був початок одинадцятої години, коли кантор — високий, худорлявий чоловік із сивою бородою та меланхолійним обличчям — надягнув свою кіпу й, підійшовши до танцюючих, вигукнув із синагогальною інтонацією: «Ходімо, пані, вкриємо наречену фатою!».

З десяток доньок Ізраїлю пішли за кантором і музикантами до бокової кімнатки, де Голді сиділа між двома жінками (дружинами двох чоловіків, які мали дбати про нареченого). Згідно з ортодоксальним звичаєм, вона протягом усього дня постилася, тож унаслідок цього, а також смутку, що гриз її на додаток до побожного трепету, з яким вона чекала на урочисту церемонію, Голді була блідою як смерть, і цей ефект ще більше підсилювався вінком і білим вбранням. Коли процесія почала заповнювати кімнату, вона із жахом замружила свої круглі темні очі, немовби кантор був катом, який має вести її на ешафот.

Пісня-звернення до нареченої зазвичай схожа і на молитву, і на промову, вона складається з роздумів на тему життя та смерті, оплакування померлих членів родини молодої жінки, сумування з приводу її власних негараздів і напучування її на виконання священних обов’язків дружини, матері та служниці Господа. Її складають у віршах і декламують сумним, тужливим речитативом, що часто переривається жалобним рефреном музичного ансамблю, тож вона, безперечно, виконує свою місію — викликати сльози навіть тоді, коли серця переповнені бурхливою радістю. Відтак ми можемо уявити собі той похоронний ефект, що його справила ця пісня під час шлюбної церемонії Голді.

Кантор, сам напівзаморений, вкладав у спів тугу власного серця; скрипки ридали, кларнет канючив, корнет і контрабас стогнали, й кожен інструмент розповідав сумну історію свого враженого злиднями господаря. Кантор розпочав:

Кілька жінок, у тому числі Голді, заридали, решта із сумом опустили очі. Ансамбль видав жалісний акорд, і вся аудиторія зайшлася голосним, несамовитим плачем. Кантор суворо продовжував:

Не звертаючи уваги на конвульсивні схлипування, якими наповнилася кімната, кантор продовжував декламувати, і врешті-решт в його очах блиснув вогник, голос емоційно затремтів, і він проспівав якимось надзвичайно високим, моторошним тоном:

І тут, посеред загального вибуху емоцій, викликаного цим імпровізованим віршем, пролунав зойк: «Наречена зомліла! Води, швидше!». — «Ви просто вбивця!» — вигукнула якась літня дама, випромінюючи водночас захоплення талантом кантора й гнів із приводу його надмірних наслідків.

Голді привели до тями, й решта церемонії пройшла без інцидентів. Вона підкорялася всьому, як уві сні. Коли у супроводі двох чоловіків, кожен із яких тримав канделябр із запаленими свічками, ввійшов наречений, щоб опустити фату на її обличчя, вона дивилася ошелешеним поглядом, немов не усвідомлювала ситуацію або не впізнавала Натана. Коли, пристосовуючись до ритму традиційної тужливої мелодії, Голді наосліп повели до великої зали й поставили поруч із нареченим під червоним балдахіном, а потім вона обійшла навколо нього сім разів, вона підкорялася наказам і рухалася із пасивністю загіпнотизованої. Після того, як було прочитано «Сім благословень» і кантор, делікатно піднявши край фати, підніс до вуст Голді келих вина, вона відпила з нього з виглядом хворого, який приймає ліки. Потім вона відчула, як їй на палець надягли обручку, й почула голос Натана: «Ти посвячуєшся мені цією обручкою за законами Мойсея та Ізраїлю». І Голді подумала: «Тепер я заміжня жінка!». Але чомусь ці слова здалися їй зараз порожнім звуком. Вона розуміла, що одружена, але не могла збагнути, що це означає. Коли Натан розчавив ногою келих і ансамбль заграв веселу мелодію й усі закричали «Мазлтов! Мазлтов!» і заплескали в долоні, а старші жінки зайшлися несамовитим танком, Голді відчула полегшення від того, що важке випробування залишилося позаду, але все ще не усвідомлювала чітко зміни свого статусу.

Лише за чверть години, коли вона опинилася в цокольному приміщенні, на чолі одного з трьох довгих столів, усвідомлення свого нового «я» вразило її, так би мовити, як блискавка. Обідня зала була майже такого самого розміру, як бальна поверхом вище, так само яскраво освітлена, й три столи, що займали майже всю її довжину, були накриті на сто п’ятдесят гостей. Але за ними розсілося заледве двадцятеро осіб. Враження вийшло ще більш гнітючим, аніж у бальній залі. Вільні лавки й неторкнуті столові прибори ще сильніше підкреслювали порожнечу приміщення, в якому губилася жалюгідна купка людей.

Голді дивилася на ряди тарілок, ложок, виделок, ножів, і вони гнітили її холодним блиском своєї урочистої, помпезної маси.

«Я не та Голді, якою була, — думала вона. — Я заміжня жінка — як матуся, як тітка, як місіс Вольпянська. І ми все до останнього цента витратили на це розкішне весілля, а тепер у нас немає ні грошей на меблі, ні гостей, які нам їх надіслали б, і їжу буде викинуто, й усе дарма, а винна в усьому цьому я!».

Блискучі тарілки немов перешіптувалися між собою, перемигувалися й обмінювалися усмішками на її рахунок. Голді перевела погляд на товариство, й виявилося, що гості марно примушують себе щось скуштувати, немовби вони теж збентежені цим безжальним блиском невикористаних тарілок.

Над залою повисла знервована тиша, й несміливий передзвін двох десятків виделок і ножів щомиті додавав їй ще більшої ніяковості та безживності. Навіть кантор не наважувався перервати цю тишу веселими віршами, складеними ним з цієї нагоди.

Голді почувалася розчавленою. Їй здавалося, що зараз вона знову знепритомніє, й, заплющивши очі та стиснувши зуби, вона намагалася уявити себе мертвою. Натан, який сидів поруч, помітив це. Він узяв її руку під столом, обережно стиснув її і прошепотів: «Не бери близько до серця. Є Бог на небі». Голді не розібрала його слів, проте відчула їхній сенс. Вона хотіла сказати щось ласкаве, але в горлі стояв клубок, тож вона змогла відповісти лише жалісним, лагідним, повним сліз поглядом.

Однак коли принесли пінливе пиво, язики в усіх врешті-решт розв’язалися, й кантор, хоч і прикро вражений зібраною для нього мізерною винагородою, відчув палке бажання пом’якшити нестерпну убогість вечірки й перевершив самого себе в імпровізованих акровіршах і дотепах. Зайво казати, що зусилля кантора були прийняті із вдячністю та винагороджені невпинним сміхом. І коли зала наповнилася веселощами, блискучі ряди неторкнутих тарілок теж немовби приєдналися до загального веселого ґвалту й сміялися щирим, доброзичливим сміхом.

Раптом Голді, посеред чергового вибуху бурхливих веселощів, нахилилася до Натанова вуха й палко вигукнула, ледь не захлинаючись: «Мій чоловіку! Мій чоловіку! Мій чоловіку!».

«Моя дружино!» — відповів він їй так само на вухо.

«Ти знаєш, хто ти мені тепер? — продовжувала Голді. — Чоловік! А я — твоя дружина! Знаєш, що це означає? Знаєш, знаєш, Натане?» — наполягала вона із несамовитим наголосом.

«Знаю, пташко моя, тільки не хвилюйся через весільні подарунки».

Було вже за північ, і навіть гетто вже занурилося в сон. Голді та Натан мовчки прямували до своєї трикімнатної квартирки, якій судилося стати їхньою першою спільною домівкою. Вони були у весільному вбранні, яке взяли напрокат на цей вечір: він у фраку й циліндрі, вона в білій атласній сукні й туфлях, із непокритою головою — вінок і фату, загорнуті в газету, ніс Натан.

На весілля молодята прибули в каретах, які привернули увагу численних глядачів як у відправному пункті, так і перед залою, і, звичайно, вони сподівалися вирушити до своєї нової оселі в такий самий «пристойний» спосіб. Однак ближче до завершення останнього танцю, після вечері, вони виявили, що невеличка решта — це все, що в них залишилося в цьому світі.

Останні звуки музики поступово завмирали, гості, вдягнувши свої капелюхи та капелюшки, розходилися. Всі, здавалося, поспішали повернутися у свій власний світ, кинувши молодят напризволяще.

Натан хотів позичити долар чи два в одного з друзів. «Їдьмо додому, як личить нареченим, — сказав він. — Є Бог на небі. Він нас не кине».

Але Голді не хотіла й чути про те, щоб виказати друзям всю міру своєї бідності. «Ні і ні! — заперечила вона роздратовано. — Я не дозволю тобі витратити півтора долари, щоб проїхати кілька кварталів, немов якийсь аристократ із П’ятої авеню. Дійдемо й пішки, — додала вона з безжальною рішучістю людини, налаштованої на самопокарання. — Бідній жінці, яка ризикнула витратити на весілля все до копійки, треба бути готового після весілля йти пішки».

Опинившись на безлюдній вулиці, вони раптом відчули таку самотність, таку зловісну, невідступну порожнечу, що не могли розмовляти, тож продовжували плентатися у похмурому мовчанні. Вона спиралася на його руку, а він ніжно притискав її до себе.

Їхній шлях пролягав найбільш похмурою й неблагополучною частиною 7-го району. Голді було страшно, й вона міцніше вчепилася у свого супутника. На одному розі вони пройшли повз кількох чоловіків, що стояли перед баром.

«Диви, диви! Жидок зі своєю нареченою, б’юся об заклад! — вигукнув сиплий голос. — З весілля йдуть. А вона не більша за горішок, правда?». Це порівняння було зустрінуто голосним реготом.

«Гей, приятелю, ти можеш носити свою леді в жилетній кишені!».

Коли Натан і Голді пройшли далі, їй у спину влучило щось на кшталт картоплини чи моркви, а зграя волоцюг на розі вибухнула несамовитими веселощами. Натан хотів розвернутися, але Голді втримала його. «Не треба! Вони вб’ють тебе!» — прошепотіла вона й знов замовкла. Він ще раз спробував вивільнитися, немовби збираючись відчайдушно кинутися на кривдників, але Голді ще більше притиснулася до нього й міцно тримала, й уся її душа тремтіла від усвідомлення того, яким прихистком він для неї є. «Не звертай на них уваги, Натане», — сказала вона.

І коли вони пішли далі своїм безрадісним шляхом, похмурою, зубожілою вулицею, на якій де-не-де шелестіли дерева — меланхолійні свідки кращих часів, — то відчули якийсь струмінь щастя, що об’єднав їх, пронизавши обох, і сповнилися благодатного почуття тотожності одне одному, смаку якого ніколи раніше не знали. Вони були такі щасливі, що банда, залишена позаду, порожня квартира, до якої вони прямували, гіркота невдалого весілля — все це раптом здалося їм геть не вартими уваги, нікчемними дрібницями, чужими їхньому новому життю, далекими від того чарівного світу, в якому вони тепер жили.

Навіть усвідомлення невблаганної порожнечі раптово перетворилося на блаженне відчуття власної усамітненості, немовби вони залишилися самі в усьому світі, щоб жити й насолоджуватися одне одним.

«Не звертай на них уваги, Натане, любий», — механічно повторила Голді, усвідомлюючи, як її голос тремтить від щастя.

«Треба було їм показати! — відповів він, пригортаючи її до себе міцніше. — Я показав би їм, як ображати мою Голді, мою перлину, мою пташку!».

Вони пірнули в густішу темряву якогось провулка. Легкий вітерець віяв навколо них, проголошуючи явлення молодят, а старі дерева шепотіли над їхніми головами свої ніжні вітання.

Переклад Наталі Комарової