Американська єврейська проза

Сол Беллоу був одним із найпопулярніших і найвизнаніших американських прозаїків другої половини XX століття. Він народився в Лашині, передмісті Монреаля, провінція Квебек, Канада, в родині емігрантів з Росії. Коли Солу було дев’ять років, родина переїхала до Чикаго, в район парка Гумбольдта. Беллоу закінчив середню школу в Чикаго, навчався в Чиказькому університеті, Північно-Західному університеті та університеті Вісконсину. Відомий передусім як романіст (серед найкращих його романів: «Жертва» (The Victim), «Пригоди Оґі Марча» (The Adventures of Augie March), «Гендерсон, повелитель дощу[71]» (Henderson the Rain King), «Герцог[72]» (Herzog), «Планета містера Самлера» (Mr. Sammler’s Planet) і «Дар Гумбольдта[73]» (Humboldt’s Gift), але також є автором п’єси «Останній аналіз» (The Last Analysis), чотирьох збірок оповідань («Мемуари Мосбі[74]» (Mosby’s Memoirs), «Просторіка та інші оповідання» (Him with His Foot in His Mouth)), кількох новел (найвідоміша «Лови мить» (Seize the Day)) і збірок есе та спогадів (зокрема, «До Єрусалиму і назад» (То Jerusalem and Back), «Усе складається» (It All Adds Up)). Упродовж свого яскравого творчого шляху Беллоу здобув високе визнання критики, отримував творчі стипендії та нагороди: кілька стипендій Ґуґенгайма, три Національні премії США з літератури, грант від Фонду Форда, Французьку міжнародну літературну премію, Пулітцерівську премію, в 1976 році — Нобелівську премію з літератури, а в 1988 році — Національну медаль США у галузі мистецтв.

Срібна тарілка

Як слід діяти, коли смерть забирає когось, та й не просто когось, а старого батька? А ви людина сучасна, чоловік років шістдесяти, котрий чимало бачив, як Вуді Зельбст, що робити? Віддати належне скорботі, тільки по-сучасному. А як то воно по-сучасному тужити за вісімдесятирічним батьком, майже осліплим, зі збільшеним серцем, рідиною в легенях, який ледь човгає, зашпортується і відгонить запахами старої людини — чи то плісняви, чи випущених газів. Так отож! Будьмо реалістами, вважав Вуді. Зважте на часи, в які живемо. Он, газети щодня про це пишуть: заручники в Адені розповіли про пілота Люфтганзи[75], який стояв на колінах і просив палестинських терористів не вбивати його, але ті застрелили його в голову. Потім їх самих убили. І все те саме — одні вкорочують життя іншим або й самим собі. Ось що можна прочитати в газетах, побачити по телевізору або почути під час вечері. Ми знаємо, що відбувається щодня деінде у світі, ніби ковтаємо в корчах усі смерті на планеті.

Вуді, бізнесмен з Південного Чикаго, мав клепку в голові. Знав багато таких слів, яких годі було чекати від укладальника плитки (офіси, вестибюлі, туалетні кімнати). За такі знання не дають наукових ступенів. Утім, Вуді провчився два роки в семінарії, готуючись стати священником. Два роки в коледжі в часи Депресії мало хто з випускників шкіл міг собі дозволити. Після цього Вуді у властивій йому енергійній, колоритній та своєрідній манері (Морріс, його стариган, також свого часу був енергійним і колоритним) вивчив багато речей, підписався на «Саєнс[76]» та інші серйозні журнали, ходив на вечірні курси з екології, кримінології та екзистенціалізму в чиказьких університетах Де Поля[77] і Північно-Західному[78]. А ще багато помандрував Японією, Мексикою та Африкою, і саме африканський досвід виявився в пригоді для жалоби. А було так: пропливаючи катером біля водоспаду Мерчисон в Уганді, він побачив, як крокодил ухопив буйволеня на березі Білого Нілу. На тропічній річці зібралися жирафи, гіпопотами і бабуїни, фламінго та інші барвисті птахи, що шугали у світлі теплого ранку, коли крокодил ухопив за ногу буйволеня, яке ступило на мілину напитися, і потягнув у вир. Буйвол і буйволиця не встигли й оком мигнути. Мале ще борсалося у воді, боролося, збивало мул. Вуді, досвідчений мандрівник, побачив це, пропливаючи повз, і йому здалося, ніби дорослі буйволи німо питали одне в одного, що сталося. Він припустив, що так вони висловлювали біль, і відчув їхнє тваринне горе. Там, на Білому Нілі Вуді здалося, ніби він повернувся у доадамові часи, і спогади про це відчуття він привіз із собою до Південного Чикаго. А ще привіз із Кампали пакет гашишу. Роблячи це, грав у рулетку з інспекторами митниці, покладаючись, вочевидь, на свою широку статуру, щире і рум’яне обличчя. Він не видавався правопорушником чи поганим хлопцем, натомість мав доброчесний вигляд. Проте любив ризикувати. Це заводило. Він кинув свій плащ на стійку митників і був готовий сказати — якби митники полізли до кишень, що це не його плащ. Але звідти він пішов з плащем, і індичка на День подяки була нафарширована гашишем. Справжня насолода. По суті, це востаннє вони святкували разом із татком, таким самим охочим до ризику чи непослуху. Вуді спробував було виростити гашиш на задньому подвір’ї з африканського насіння, та воно не зійшло. Але поза господарським приміщенням, де був припаркований його «Лінкольн континенталь», він тримав грядку коноплі. Не те щоб Вуді був зіпсований, просто не любив бути в усьому законослухняним. Ішлося про самоповагу і тільки.

Після Дня подяки татусь поступово став іти на дно, ніби в ньому відкрилася повільна проточина. Так тривало кілька років. Перебуваючи то в шпиталі, то вдома, він танув, почав забалакуватися, не міг навіть розбірливо на щось поскаржитися, за винятком тих рідких хвилин по неділях, які Вуді регулярно йому присвячував. Морріс, звичайний любитель більярду, якого оцінив навіть великий Віллі Гоппе[79], не здатний тепер був і на найпростіший удар. Хіба тільки вигадувати й уявляти химерні трибортні карамболі[80]. Галина, полька, з якою Морріс прожив понад сорок років у цивільному шлюбі, сама була такою старою, що не могла навідуватися до шпиталю. Тож це лягло на Вуді. А ще його мати, навернута до християнства, яка на своєму дев’ятому десятку постійно опинялася в лікарні, потребувала догляду. І всі вони мали діабет, плеврит, артрит, катаракту і кардіостимулятори. І хоч як турбувалися про своє тіло, саме тіло вже здавало.

А ще у Вуді були дві сестри, незаміжні, що розміняли по полтиннику, віддані християнки й дуже правильні. Вони досі жили разом із мамою в просякнутому наскрізь християнством будиночку. Що Вуді ніс цілковиту відповідальність за них, то час від часу мусив класти одну з дівчат (вони тепер постійно хворіли) до психлікарні. Ні-ні, не суворого типу. Насправді вони були приємними жінками, зі слідами колишньої вроди, але обидві бідолахи слабували на голову. І всі ці фрагменти аж ніяк не можна було об’єднати — матір з її навернутістю у християнство, сестер-фундаменталісток, татуся, який читав газету на їдиші доти, доки міг бачити літери, і Галину, добропорядну католичку. Сам Вуді, який залишив семінарію ще сорок років тому, вважав себе агностиком. Хоч таткова релігійність живилася тільки тим, про що писала газета на їдиші, він узяв із Вуді обіцянку поховати його на єврейському цвинтарі, де тепер і покоївся у гавайській сорочці, яку Вуді придбав йому під час з’їзду облицювальників у Гонолулу. Вуді не довірив опоряджати його служителям, а сам прийшов до моргу, натягнув на мертве тіло сорочку, і старий пішов під землю, виглядаючи таким собі Бен-Ґуріоном[81] у простій дерев’яній труні, що моментально зогниє. Власне, саме цього і бажав Вуді. На краю могили він зняв із себе піджак, склав його, засукав рукава, оголивши міцні, вкриті ластовинням біцепси, помахом руки зупинив маленький трактор, що стояв поруч, і почав сам працювати лопатою. Його велике обличчя, широке знизу, звужувалося догори, нагадуючи голландський будиночок. Так, закусивши від напруження верхню губу маленькими рівними зубами, він віддав свій останній синівський борг. А що був у гарній фізичній формі, то розпашівся скоріше від почуттів, а не від роботи. Після похорону пішов додому з Галиною та її сином, добропорядним поляком, як і його мати, до того ж, не безталанним — Мілош грав на органі на стадіоні під час хокейних і баскетбольних матчів, що вимагало неабиякої здібності, щоб не спровокувати публіку, — вони перехилили пару-трійку келихів і трохи розрадили стареньку. Галина була надійною опорою, за Морріса завжди горою.

Всю решту тижня Вуді був заклопотаний — тут і різні справи, і робочі питання, і сімейні обов’язки. Він жив один, так само як його дружина і його коханка, всі по окремих помешканнях. Що його дружина після п’ятнадцяти років по розлученню так і не навчилася піклуватися про себе, Вуді щоп’ятниці робив для неї закупки, наповнюючи її холодильник продуктами. Цього тижня мав ще повести її до крамниці купувати черевики. Вечори ж по п’ятницях він проводив зазвичай з Хеленою, своєю фактичною дружиною. По суботах скуповувався на тиждень, а вечори присвячував матусі та сестрам. Тож за клопотами бракувало часу копирсатися у власних почуттях, хіба що подумки відзначати: «Перший четвер у домовині»; «Перша п’ятниця, погодка на втіху»; «Перша субота; він мав би вже звикати до цього». Та мимохіть бубоніти собі під ніс: «Ох, татуню!».

Але в неділю на нього справді накотило, коли по всьому Південному Чикаго розлігся церковний передзвін, один за одним закалатали дзвони церков — української, греко-католицької, римо-католицької, грецької, російської, африканської методистської.

Свій офіс Вуді тримав у складському приміщенні, там-таки, на верхньому поверсі побудував собі квартиру, простору і зручну. Зазвичай щонеділі о сьомій ранку виходив звідти, щоб цілий день провести з татком, а тому геть забув, як багато церков розташовано навколо «Облицювальної компанії Зельбста». Він ще залишався в ліжку, коли почув церковний передзвін і відразу збагнув, яке велике у нього лихо. Це раптове відчуття глибокого горя для чоловіка шістдесяти років, практичного, здорового, розважливого і досвідченого було неприємним. А коли він опинявся в такому становищі, вважав за краще якось це подолати. Тому зважив: що я можу вдіяти? Лікувальних засобів вистачало. Підвал був заповнений ящиками шотландського віскі, польської горілки, арманьяку, мозельського, бургунського. Морозильник — біфштексами, дичиною, королівськими крабами з Аляски. Він не скупився — купував ящиками, дюжинами. Та, зрештою, коли виліз із ліжка, випив лише чашку кави. Поки нагрівався чайник, одягнув своє японське кімоно дзюдоїста і сів зібратися з думками.

Вуді зворушували справжні речі. Несучі балки були справжніми, неприховані бетонні опори багатоповерхових будинків були справжніми. Маскувати — ница справа. Він не любив підробки. Справжнім був камінь. Метал був справжнім. Ті недільні дзвони були непідробними. Вони виривалися на волю, розгойдувалися, злітали, і їхнє калатання та гудіння подіяли на нього — промили зсередини, очистили кров. Дзвін тільки запитував, не вимагаючи відповіді, міг хіба що розповісти й казав про це напрямки. А він слухав.

Дзвони й церкви стали певною часткою його життя. Зрештою, він мав у собі дещицю християнства. Народжений євреєм, він так зовні й виглядав, з якимись домішками чи то ірокеза, чи то черокі, але от його матір півстоліття тому вихрестив її зять, преподобний отець Ковнер. Ковнер вчився на рабина в Об’єднаному єврейському коледжі в Цинцинатті, але залишив коледж, щоб стати священником і заснувати місію. Саме завдяки йому Вуді й отримав часткове християнське виховання. Щодо татка, то той не шанував фундаменталістів. Казав, що євреї ходять до місії тільки заради кави, бекону, консервованих ананасів, учорашнього хліба та молочних продуктів. А коли їм доводиться заради цього слухати проповіді, то нівроку — що поробиш, на вулиці депресія, тут не до особливої принциповості, але він знав напевне, що бекон вони продають.

Адже в Євангелії чітко сказано: «…бо спасіння — від юдеїв». Діяльність преподобного підтримували заможні фундаменталісти, переважно шведи, які прагнули пришвидшити друге пришестя, вихрестивши геть усіх євреїв. Однією з головних покровителів Ковнера була місіс Скуґлунд, яка успадкувала від свого покійного чоловіка величезний молочний бізнес. На Вуді поширювалась її особлива прихильність.

Вуді минуло чотирнадцять, коли татко пішов до Галини, яка працювала в його крамниці, залишивши нестерпну дружину-християнку, свого вихрещеного сина і маленьких донечок. Одного весняного дня він підійшов до Вуді, який саме вправлявся ключкою для гольфу на задньому подвір’ї, збиваючи голівки кульбабам, й сказав: «Відтепер ти будеш головою сім’ї». Татко був у вихідному костюмі, надто теплому для тієї погоди, й коли зняв свій фетровий капелюх, то під ним виявився глибокий червоний слід і краплі поту, що вкрили його череп, причому крапель було більше, ніж волосся. «Я з’їжджаю звідси, — сказав він. Татко хвилювався, але поклав собі піти геть — остаточно. — Це безглуздо. Таке життя не для мене». Думаючи про те, яке життя було б таткові до смаку, його вільне життя, Вуді міг уявити його в більярдній, за грою в кості під естакадою надземної залізниці чи за покером на верхньому поверсі ресторану «Брауна і Коппеля». «Тепер головою сім’ї станеш ти, — сказав татко. — Не бійся. Я вам усім поклав допомогу. Я щойно з відділення з питань допомоги на Вабансіа-авеню. — От чому на ньому такий костюм і капелюх. — Вони відрядять соціального працівника». А тоді докинув: «Тобі доведеться позичити мені гроші на бензин — ті, що заощадив, підносячи ключки».

Розуміючи, що без його допомоги татко не зможе поїхати, Вуді віддав йому все, що заробив у заміському клубі «Сансет Ридж» у селищі Віннетка. Татко вважав, що вчить сина жити, а урок життя вартував набагато більше якихось доларів, і щоразу, коли він пошивав сина в дурні, надавав своєму рум’яному обличчю з гачкуватим носом виразу первосвященика. Діти, що набиралися мудрості з фільмів, прозвали його Ричардом Діксом[82]. Пізніше, коли з’явилися перші серії коміксів, дали йому ім’я Діка Трейсі[83].

Тепер, слухаючи калатання дзвонів, Вуді збагнув, що сам оплатив власне сирітство. Ха-ха! От чудасія, а особливо цей татків підхід: «Я тебе навчу, як довіряти батькові». Так він демонстрував переваги справжнього життя й вільних інстинктів перед релігією та лицемірством. Але передусім показував, що не можна, соромно бути дурнем. Татко точив зуб на преподобного доктора Ковнера не тому, що той був відступником (це татка обходило найменше), не тому, що християнська місія була простою оборудкою (тут татко визнавав, що сам преподобний був людиною чесною), а тому, що доктор Ковнер поводився як дурень, патякав як дурень, а чинив, ніби той шахраюватий скрипаль. Струшував чубом, як той Паганіні (це вже Вуді додав, бо татко й чутки не чував про Паганіні). Ото ще духовний лідер, який навертає єврейських жінок у віру тим, що завойовує їхні серця. «Він збуджує усіх цих бабів, — казав татко. — Сам навіть не тямить, можу побитися об заклад, не розуміє, чим їх він бере».

Ковнер, зі свого боку, також попереджав Вуді: «Твій батько — небезпечна людина. Звичайно, ти його люби, мусиш його любити й пробачати, Вудро, але ти вже достатньо великий, щоб розуміти, він веде гріховне життя».

Йшлося про дрібниці: таткові гріхи були чистим хлоп’яцтвом, і, вочевидь, саме тому справили таке глибоке враження на малого. І на його матір. Невже дружини як ті діти, чи що? Мати часто казала: «Сподіваюсь, ти молишся за цю тварюку. Глянь-но, до чого він нас довів. Отож молись, але не зустрічайся з ним». Та малий постійно бачився з татком. Вудро жив подвійним життям: духовним і нечестивим. Тому Ісуса Христа він сприймав як особистого спасителя. Тітка Ребека цим скористалася. І примусила його працювати. Під її, тітки Ребеки, началом. Він замінював двірника у місії та в будинку для ночівлі. Взимку мусив завантажувати вугіллям котел, і часом там-таки в котельній влаштовувався на ніч на більярдному столі. Тоді зламував замок комірчини, тягав звідти консервовані ананаси й відрізав складаним ножиком шматочки шинки. Напихався сирою шинкою. Був дебелим і постійно хотів їсти.

І от тепер, сьорбаючи каву «Мелітта», спитав себе подумки, чи справді відчував такий гострий голод. Ні, просто любив поводитися зухвало. Витягаючи ножик і стаючи на ящик, щоб дотягтися до бекону, протестував у такий спосіб проти тітки Ребеки Ковнер. Вона не знала і не могла довести, що Вуді, такий щирий, здоровий, позитивний хлопчик, який дивився прямо в очі, був ще й крадієм. А він ним таки був. І коли тітка дивилася на нього, він знав, що вона бачить у ньому його батька. В його гачкуватім носі, у погляді, в міцній статурі, в квітучому обличчі їй бачився той безпутний дикун Морріс.

Морріс, до слова, виріс на вулицях Ліверпуля. Мати Вуді та його сестра народилися в Англії. Польська родина Морріса покинула його в Ліверпулі по дорозі в Америку, оскільки в нього почалося інфекційне запалення очей, і їх усіх через це могли повернути додому з Елліс-Айленду. На якийсь час вони затрималися в Англії, але його очі так само сльозилися, і вони його просто позбулися. Змилися, а він мусив сам собі давати раду в Ліверпулі в дванадцять років. Мати походила з поряднішої родини. Татко, який ночував у льосі їхнього будинку, закохався в неї. У шістнадцять, під час страйку моряків, він найнявся кочегаром на судно і лопатою відпрацював свою подорож через Атлантику, щоб зіскочити з корабля в Брукліні. Він став американцем, хоч Америка про це ніколи не дізналася. Він голосував без документів, кермував без водійських прав, не сплачував податки, порушував усе, що можна. Коні, карти, більярд, жінки — такі, в порядку зростання, були його життєві інтереси. Чи він когось любив (за такої зайнятості)? Так, кохав Галину. Любив свого сина. Хоч мати дотепер вважала, що її він кохав найбільше й завжди хотів повернутися до неї. А тому й поводилася як королева, нагадуючи своїми пухкими ручками та зів’ялим обличчям королеву Вікторію. «Дівчатам наказано не пускати його на поріг», — казала вона. Справжнісінька тобі володарка Індії.

Сколочена дзвонами душа Вудро металася того недільного ранку будинком і навколо нього, відлітала в минуле, поверталася назад, на верхній поверх сховища, де він облаштував з такою винахідливістю своє помешкання — дзвін то наближався, то віддалявся, гучне металеве калатання розходилося колом, доки не охопило все Південне Чикаго середини осені, сталеплавильне, нафтопереробне, енергогенеруюче, з усіма його хорватами, українцями, греками, поляками та поважними чорношкірими, які прямували до своїх церков слухати месу чи співати псалми.

Вуді й сам непогано співав псалми. Досі пам’ятав слова. А ще був живим доказом. Тітка Ребека часто посилала його до церкви, повній скандинавів та інших уродженців тих країв, щоб він вставав і розповідав, як він, єврейський хлопчина, прийняв Ісуса Христа. За це платила йому п’ятдесят центів. Включала це у видатки, будучи бухгалтером, головним фінансистом і керівником місії. Преподобний доктор і гадки не мав про цю оборудку. Сам він вносив у місію пристрасну віру. І в цьому був щирим, а ще був блискучим проповідником. А що ж Вуді? Він також відчував пристрасну віру. Його тягнуло до преподобного доктора. Преподобний навчив його бачити високе, відкрив йому духовне життя. А поза цією духовністю всю решту життя складав Чикаго — чиказькі звичаї, які видавалися такою мірою природними, що нікому й на думку не спадало піддавати їх сумніву. Так, скажімо, у 1933 році (як давним-давно це було!) на Всесвітній виставці «Століття прогресу», коли Вуді у гостроверхому солом’яному капелюху, удаючи перевізника-рикшу, тягнув візок, підстрибуючи на своїх міцних і налитих ногах, а здоровезні червонопикі фермери — його захмелілі пасажири — реготали й вимагали везти їх до жінок, він, хоч і поступив щойно до семінарії, не бачив нічого поганого в тому, щоб займатися звідництвом — дівчата ж бо також просили його посприяти їм у їхній справі — і отримувати чайові від обох сторін. Він обіймався у Грант-парку з тілистою дівицею, яка постійно поспішала додому годувати немовля. Вони сідали рядком у трамвай до Вест-сайду, і вона, стискаючи його натруджене стегно рикши, пахнула молоком, що зволожувало їй блузку. Трамвай їхав по Рузвельт-роуд. Вони заходили до квартири, де вона мешкала з матір’ю, жодних чоловіків там він не пригадує. А от що пам’ятає, так це міцний запах молока. Наступного ранку, не вбачаючи в цьому протиріччя, він учив Новий Заповіт грецькою: «І світло в темряві світить, — to fos en te skotia fainei — і темрява не огорнула його».

Увесь той час, поки він гарцював запряженим на ярмарку, його переслідувала одна думка, що не мала нічого спільного з тими хтивими здорованями, які шукали розваг у місті, і полягала вона в тому, що метою, задумом, прагненням, Божим промислом (він не зміг би пояснити, чому саме так думав, бо все свідчило про протилежне) було те, що цей світ мав би стати світом любові, вилікуватися, зрештою, і сповнитися любові. Він не наважився б нікому відкритися, бо сам бачив, як це нерозумно і як нерозумно виглядає. Тим не менш, саме такі почуття його охоплювали. І, водночас, мала рацію тітка Ребека, коли казала йому наодинці, схиляючись до його вуха: «Ну ти й малий крутій, викапаний батько».

І певні підтвердження цьому таки були чи, власне, те, що вважала підтвердженням неврівноважена тітка Ребека. Хоч Вуді швидко дорослішав — хіба хочеш, мусиш, — та чи можна очікувати від сімнадцятирічного парубка, задавався він запитанням, збагнути думки та почуття немолодої жінки, в якої ще й видалили груди. Морріс розповів йому, що таке трапляється тільки з жінками, позбавленими уваги, і це такий собі перший знак. Якщо, сказав Морріс, цицьки не пестять і не цілують, вони від обурення хворіють на рак. Розпач плоті. Вуді це видалося правдивим. Коли він спробував прикласти цю теорію до преподобного доктора, вона спрацювала — годі вже уявити, щоб преподобний віддавав належне грудям тітки Ребеки! Теорія Морріса виробила у Вуді звичку перебігати очима з грудей жінок на чоловіків, а з чоловіків знову на груди їхніх дружин, що він робив і досі. Рідко який розумник позбувається штампу сексуальних теорій, почутих від батька, а Вуді до таких не належав. І сам про це знав. Тож зі шкіри пнувся, щоб віддавати жінкам належне в цьому плані. Природа ж бо вимагала. Вони з татком були людьми простими, недалекими, та навіть такі бовдури не позбавлені ознак чутливості.

Преподобний доктор повчав, Ребека повчала, з Еванстона повчала заможна місіс Скоґлунд, повчала мати. Навіть татко ліз «на трибуну». Геть усі взялися повчати. По всій Дивіжн-стрит, майже під кожним ліхтарем просторікували промовці: анархісти, соціалісти, сталіністи, прихильники єдиного податку, сіоністи, толстовці, вегетаріанці, християнські проповідники-фундаменталісти — не злічити. Скарги, надії, шляхи спасіння, протести — тут було все. Як так сталося, що акумульовані нарікання всіх часів, пересаджені до Америки, розквітли буйним цвітом?

А ця чудова іммігрантка зі Швеції Оасі (або Осі, як вимовляли її близькі), що була кухаркою у Скоґлундів, вийшла заміж за їхнього старшого сина і, ставши багатою святобливою вдовою, підтримувала преподобного доктора. В молодості вона, вочевидь, нагадувала хористку з оперети й укладала волосся в хитромудре плетиво на голові, секрет якого жінки давно втратили. Осі взяла Вуді під свою особисту опіку й оплачувала його навчання в семінарії. А татко казав… Утім, цієї неділі, такої спокійної, коли змовкли дзвони, цієї оксамитової осінньої днини, коли трава ще була ніжна, густа і шовковисто-зелена перед першою памороззю, коли кров у легенях почервоніла більше, ніж улітку, і поколювала від кисню, ніби в організмі бракувало заліза, що його він отримував з кожним ковтком прохолодного повітря… татко вже покоївся на глибині шість футів під землею і не міг більше відчути це блаженне поколювання. Завершальний подзвін ще розгойдував прозоре повітря.

На вихідні порожнеча десятиліть поверталася на сховище і заповзала під двері помешкання Вуді. По неділях тут було порожньо, як у церквах по буднях. Щоранку в робочі дні, перш ніж вантажівки й працівники починали роботу, Вуді пробігав п’ять миль у своєму адідасівському костюмі. Але не цієї неділі, за звичкою присвяченої таткові. Хоч як кортіло вийти зовні й подолати бігом скорботу. Цього ранку Вуді як ніколи гостро відчув самотність. Я і світ, світ і я — мучився він думкою. У тому розумінні, що завжди вдавалося чимось відгородитися — дорученням, гостинами, малюванням картини (він був художником-аматором), масажем, обідом, — ніби своєрідним щитом, від гнітючої самотності, якою був наповнений світ. Якби не татко! Минулого вівторка Вуді довелося лягти до татка в шпитальне ліжко, бо той затято витягав голки з вен, які сестри втикали йому знову. От тоді Вуді, на їхній подив, заліз до татка в ліжко і стис старого, який пручався, у своїх обіймах. «Ну-ну, Моррісе, спокійно». Але татко так само тягнувся немічними руками до шлангів крапельниці.

Коли дзвони змовкли, Вуді й не помітив, як велике озеро спокою розлилося по його володіннях — сховищу облицювальних плиток Зельбста. Не помітив, бо його зір і слух полонив старезний червоний чиказький трамвай, один із тих, що нагадували кольором бичка на різниці. Трамваї цього типу вийшли з обігу ще до Перл-Гарбора — неповороткі, пузаті, з жорсткими ротанговими сидіннями для пасажирів, що сиділи, й мідними поручнями для тих, що стояли. Як правило, вони зупинялися кожну чверть милі та рухалися перевальцем. Від них відгонило то карболкою, то озоном, а коли вмикали повітряний компресор для гальмування, їх трусило. Кондуктор знай собі смикав за вузлуватий сигнальний шнурок, а вагоновод стукав несамовито підбором по шляпці ножного дзвінка.

Вуді впізнав себе, коли вони їхали з батьком у завірюху трамваєм по Вестерн-авеню, обидва в кожухах, руки й обличчя почервоніли, сніг завівало з задньої площадки, коли відчинялися двері, й він залишався лежати між поздовжні рейок підлоги. Не танув, бо у вагоні було зовсім не тепло. Трамвайна лінія по Вестерн-авеню найдовша у світі, казали балакуни, ніби було чим вихвалятися. Уздовж всієї двадцятитримильної лінії, прокладеної креслярем за допомогою рейсшини, тяглися заводи, сховища, механічні майстерні, стоянки потриманих автівок, тролейбусні парки, заправки, поховальні бюро, шестиповерхівки, господарські споруди, звалища — від прерій на півдні аж до Еванстона на півночі. Вудро з батьком прямували на північ, до Говард-стрит в Еванстоні, а там ще далі — до місіс Скуґлунд. Від кінцевої зупинки їм треба було пройти пішки кварталів п’ять. Навіщо вони їхали? Дістати грошей для татка. Так, татко таки укоськав його поїхати. Якби мати й тітка Ребека дізналися про це, лютували б, і Вуді цього боявся, але не міг опиратися таткові.

Морріс прийшов до нього і сказав:

«Сину, у мене кепські справи. Така халепа».

«Яка халепа, тату?»

«Галина потягла гроші у свого чоловіка для мене і мусить їх повернути, перш ніж старий Буяк похопиться. Інакше він її приб’є».

«Навіщо вона це зробила?»

«Синку, знаєш, як ці букмекери повертають борги? Відряджають горлоріза. Вони мені просто голову проломлять».

«Татку! Ти ж-бо знаєш, я не можу повести тебе до місіс Скуґлунд».

«Чому, скажи? Хіба ти не мій син? А ця стара хоче тебе всиновити. То чи не маю я права щось отримати для себе? Я ж не якийсь дядько з вулиці. А як бути Галині? Вона за мене життям ризикує, а моєму сину байдуже».

«Та ну, Буяк її не чіпатиме».

«Вуді, він затовче її на смерть».

Буяк? Темно-сіре обличчя кольору робочого спецодягу, коротконогий, уся сила якого трималася в міцних руках слюсаря-інструментальника та почорнілих пальцях, пригнічений — таким був Буяк. Але, за словами татка, в ньому ховалося шаленство, в його вузькій грудній клітині, ніби в бесемерівському конверторі, клекотіла лють. Вуді такого в ньому не помічав. Буяк уникав неприємностей. І як на те пішло, радше боявся, що Морріс із Галиною згуртуються проти нього і з гарчанням вкоротять йому життя. Проте татко аж ніяк не був відчайдушним зарізякою. Та й Галина була спокійною, поміркованою жінкою. Буяк тримав свої збереження в підвалі (банки навколо один за одним лускали). Тож найгірше, що вони могли зробити, це позичити в нього трохи грошей з наміром пізніше їх повернути. Буяк, як помітив Вуді, намагався триматися розумно. Змирився зі своїм горем. Вимагав від Галини мізер: щоб готувала, прибирала в хаті й виказувала повагу. Але крадіжку Буяк не пробачив би, гроші то зовсім інше, що мало особливе значення. Коли вони поцупили його заначку, він міг удатися до дій з поваги до ролі грошей, до себе — із самоповаги. Втім, Вуді не був упевнений, що татко все це не вигадав: букмекерів, горлоріза, крадіжку. З нього б сталося, і треба бути дурнем, щоб у це просто повірити.

Морріс знав, що мати й тітка Ребека розповіли місіс Скуґлунд, який він був негідник. Змалювали його їй чисто плакатними фарбами — гріхи багряними, душу чорними, пекельне полум’я, в якому йому горіти, червоними: гравець, палій, пияк, поганий сім’янин, гультяй, безбожник. Отож, татко надумав підчалити до неї. А це було небезпечно для всіх. Молочне господарство Скуґлундів покривало експлуатаційні видатки преподобного доктора. Вдова оплачувала навчання Вуді в семінарії, купувала сукні для його маленьких сестер.

І от тепер Вуді, шістдесятилітнього, кремезного і крупного — таке собі втілення перемоги американського матеріалізму, — що потопав у своєму фотелі, шкіра на бильцях якого здавалася йому на дотик ніжнішою за жіночу, дивували і в глибині душі хвилювали якісь забуті спогади, що ясно спалахували в пам’яті, болем і здивуванням відлунювали в серці (як вони туди потрапили?). Від напруженої думки глибока зморшка пролягла між очима, ніби стримуючи напруження від головного болю. Чому він тоді не зупинив татка? Чому погодився зустрітися з ним того дня в темному закапелку більярдної?

«Але що ти скажеш місіс Скуґлунд?».

«Старушенції? Не переймайся, у мене є багато що їй сказати, і все це чистісінька правда. Хіба я не хочу врятувати свою хімчистку? Хіба наступного тижня не прийде судовий виконавець описувати обладнання?».

Татко репетирував свій виступ у трамваї, що їхав по Вестерн-авеню. Він розраховував на здоровий і свіжий вигляд Вуді. Хлопець такої щирої зовнішності міг прислужитися якнайкраще для шахрайства.

Цікаво, чи в Чикаго досі трапляються такі заметілі, як колись? Ніби тепер вони послабшали. Раніше завірюхи прилітали прямо з Онтаріо, з Арктики, і протягом дня насипали з півтора метра снігу. Тоді з депо виїздили проіржавілі зелені платформи, озброєні з обох боків щітками, що оберталися, чистити колії. А за ними — квартал за кварталом — тяглися вервечкою чи чекали на рух десять-дванадцять трамваїв.

Біля брами Риверв’ю-парку вони затрималися надовго; всі атракціони на зиму були зачинені, позабивані — колесо огляду, гойдалки, російські гірки, каруселі — вся та розважальна машинерія, складена механіками та електриками, такими як майстер-інструментальник Буяк, що зналися на механізмах. Хуртовина за брамою парку розійшлась не на жарт — вдивляйся не вдивляйся, нічого не розрізнити, хіба що світло кількох лампочок, що вгадувалися за парканом. Коли Вуді протер запотілу шибу, побачив самий лише сніг, який щільно забив захисну сітку за вікном. А вгорі, якщо підвести очі, було видно тільки вихори вітру, що мчали низько над землею з півночі. Попереду сиділи два чорні розвізники вугілля, обидва в шкіряних Ліндберґових[84] авіаційних шоломах, сиділи, затиснувши між ногами лопати — поверталися з роботи. Від них відгонило потом, мішковиною і вугіллям. З-під тлустого чорного пороху, що огортав їх, виблискували тільки очі й зуби.

Пасажирів у трамваї було небагато. В такий день мало кому кортіло висувати носа на вулицю. Краще сидіти вдома, гріти ноги біля грубки й щулитись від могутності зовнішніх і внутрішніх сил. Тільки людина, яку вабив певний зиск, як татка, могла наважитися вийти в таку негоду. Зухвалість сунутися в дику хурделицю, як ця, наснажувалась планом «зрубати» п’ятдесят баксів. П’ятдесят колів! У 1933 році це були реальні гроші.

«Ця жінка поклала на тебе око», — сказав татко.

«Вона просто добра і піклується про всіх нас».

«Невідомо, що в неї на думці. Ти дужий хлопчина. Та вже й не хлопчина зовсім».

«Вона релігійна. Дуже віруюча».

«Дякувати Богу, що в тебе є я, а не тільки матір. Їй, Ребеці та Ковнеру не вдасться забити тобі голову своєю маячнею. Я знаю, твоя мати хоче викреслити мене з твого життя. Якщо я не втручусь, ти так і не збагнеш, що таке життя. Бо що вони знають, ці безмозкі християни».

«Так, татку».

«Дівчаткам я допомогти не зможу. Вони надто малі. Мені їх шкода, але нічого не вдієш. А от ти, то інша справа».

Він хотів зробити з нього американця, такого як він сам.

Вони спинилися посеред хуртовини, трамвай бичачого кольору чекав, поки поставлять на місце черевик струмознімача, зірваного шаленим вітром, який гуркотів, свистів, вибухав. На Говард-стрит їм ще треба було простувати крізь хуртовину на північ.

«Ти говоритимеш першим», — визначив татко.

У Вуді були здібності комівояжера, вуличного закликаль-ника. Він це відчував, коли підводився у церкві, де збиралося п’ять-шість десятків людей, щоб освідчитися. І хоч тітка Ребека його за це винагороджувала, він сам зворушувався, коли говорив про віру. Але й траплялося так, що його раптом відвертало, поки він розводився про релігію, і він не міг нічого з собою вдіяти. За таких обставин його рятувала тільки щира вдача. Як той торговець, він використовував вираз обличчя, голос — одне слово, свою щиру вдачу. Аж поки очі його починали сходитися одне до одного. І в цьому зближенні очей крилося внутрішнє напруження від лицемірства. Крива міна на обличчі загрожувала його виказати. Тож він зі шкіри пнувся, щоб виглядати щиро. А що терпіти не міг цинізму, схилявся до бешкетництва. А це було вже татковою цариною. Татко йшов напролом крізь перешкоди, ритвина за ритвиною, і ставав із ним пліч-о-пліч, гачконосий і вилицюватий. Щирість чи нещирість — це не про татка. Він був як той герой пісні: «чого бажав, того і досягав». Татко був тілесним, з нормальним травленням, кровообігом, сексуальністю. У хвилини розсудливості міг говорити про необхідність мити пахви та промежину, витирати насухо ноги, готувати теплу вечерю, розповідати про печені боби та смажену цибулю, гру в покер чи про якусь конячку з п’ятого заїзду перегонів в Арлінґтоні. Татко був простий, як одвірок. Саме тому з ним можна було відпочити від релігії, парадоксів і різних інших дурниць. А от мати вважала себе духовною, хоч Вуді знав, що вона себе дурить. Ну, так, вона з незмінним своїм британським акцентом говорила з Богом чи про Бога: дякувати Богу, хвала Богу, слава Богу. Але була при цьому огрядною, практичною і приземленою жінкою, зі своїми простими буденними обов’язками, як-то нагодувати дівчат, захистити їх, виховати у цноті. І ці дві огорнуті турботою голубки з роками настільки роз’їлися, роздалися в стегнах і сідницях, що кумедно дрібними мали хіба що макітри. З краплею розуму. Миловидні, але дурноголові — Паула радісна дурочка, а Джоанна пригнічена, з нападами.

«Я все зроблю для тебе, татку, але і ти пообіцяй, що не посадиш мене на лід перед місіс Скуґлунд».

«Ти про те, що я погано розмовляю англійською? Соромишся? За мій жидівський акцент?».

«Облиш. У Ковнера акцент ще гірший, а їй байдуже».

«Та хто, в біса, вони такі, ці виродки, щоб чванитися переді мною? Ти вже майже доросла людина, і твій тато вправі очікувати на допомогу від тебе. Твій тато у скруті. І ти ведеш його до неї, бо в неї добре серце, і в тебе більше немає, до кого звернутися».

«У мене є ти, татку».

Два вугільники вийшли на Девон-авеню. Один був у жіночому пальті. В ті роки багато чоловіків носили жіночий, а жінки чоловічий одяг — вибирати не було з чого. Хутряний комір, вкритий сажею, від вологості настовбурчився голками. Важко тягнучи за собою лопати, вони зійшли з передньої площадки. Трамвай, і так нешвидкий, рушив ще повільніше. Кінцевої зупинки вони дісталися вже по четвертій, коли сіре надвечір’я бралося на темряву, а сніг валив і кружляв під вуличними ліхтарями. Вздовж усієї Говард-стрит стояли покинуті автівки. Позаймали навіть тротуари. Вуді прокладав дорогу до Еванстона, татко йшов слідом, вони рухалися посеред вулиці борознами від коліс вантажівок. Чотири квартали боролися з вітром, а тоді Вуді рушив через замети до засипаного снігом особняка, де їм довелося удвох штовхати чавунні ворота, геть заметені зсередини. У цьому величному будинку на двадцять, якщо не більше, кімнат проживали лише місіс Скуґлунд зі своєю служницею Юрдіс, також дуже побожною.

Поки Вуді з татком, то потіючи, то хапаючи дрижаки, змітали мокрий сніг з комірів кожухів, а татко витирав густі брови кінчиком свого шарфу, дзеленькнули ланцюжки, і Юрдіс, повернувши дерев’яний засув, відкрила віконечко у скляних зовнішніх дверях. Вуді прозвав її «ні-з-очей-ні-з-плечей». Тепер уже й не зустрінеш таких жінок, що не чепуряться. А вона вийшла, ніби з ліжка, така як є.

«Хто там і що треба?» — спитала вона.

«Це Вудро Зельбст. Юрдіс? Це Вуді».

«Вас не чекали».

«Так, але ми прийшли».

«Що вам треба?».

«Ми прийшли, щоб побачитися з місіс Скуґлунд».

«А навіщо ви хочете з нею побачитися?».

«Просто скажіть їй, що ми тут».

«Я мушу сказати, чому ви прийшли сюди без дзвінка».

«То скажіть, що прийшли Вуді з батьком. Хіба ми б прийшли сюди в таку негоду без важливої на то причини?».

Зрозуміла обережність жінок, які живуть самотньо. До того ж, поважних, старомодних жінок. Тепер такої поважності в еванстонських будинках, з великими верандами й довгими двориками, не зустрінеш, коли служниці на кшталт Юрдіс носили на поясі ключі від буфетних, усіх комірчин, платтяних шаф, аж до останньої скрині в погребі. А ще, в Еванстоні, осередку єпископальної церкви, християнської науки та товариства жіночої тверезості, торговельні агенти не сміли дзвонити в парадні двері. Лише запрошені гості. А тут, пройшовши крізь хуртовину десять миль, з’являються раптом два волоцюги з Вест-Сайду. Вламуються до будинку, де поважна шведська іммігрантка, колись кухарка, а тепер удова-благодійниця, мріяла собі, оточена снігами, поки закоцюблі гілки бузку стукали у вікна з подвійними шибами, про новий Єрусалим, Друге пришестя, Воскресіння і Страшний суд. Але щоб пришвидшити Друге пришестя і все те інше, треба було достукатись до сердець і цих хитрих волоцюг, що припхалися сюди в хурделицю.

Ясна річ, їх впустили.

Тільки тоді, коли тепло розлилося по їхніх захищених шарфами підборіддях, татко з Вуді раптом відчули, що то була за хуртовина — щоки задубіли від холоду. Виснажені, пожадливі, стікаючи водою, вони стояли у передпокої — справжній залі, з різьбленими стояками сходового поруччя та великим вікном із вітражем угорі. Там зображено Ісуса з самаритянкою. Повітря здавалося по-ґойськи спертим. Будучи з татком, Вуді ставав більш чутливим у єврейському сприйнятті навколишнього світу. Хоч таткова єврейськість обмежувалась тим, що він міг читати газети тільки на їдиш. Татко жив з полькою Галиною, мати — з Ісусом Христом, а Вуді жер сирими шматочки бекону. А втім, часом у ньому спалахував єврейський пломінь.

Місіс Скуґлунд була взірцевою чепурухою — нігті, біла шия, вуха, — тож таткові сексуальні натяки, що їх він закидав Вуді, не досягали мети, вона виглядала такою чистою, що нагадувала Вуді водоспад, дорідний і величний, як і вона. У неї були чималенькі груди. Вони полонили уяву Вуді. Він думав, що вона якнайтугіше стягує перса. Але якось вона підняла відразу обидві руки, щоб відчинити вікно, і її груди повністю вималювалися перед його очима — ні, такі не стягнеш. Її волосся, світле-пресвітле, нагадувало волокна рафії, які вони вимочували, перш ніж плести кошики на уроках праці. Татко, коли скинув кожух, виявився в кількох камізельках, без піджака. Через свої верткі очі виглядав шахраювато. Зрештою, чесно виглядати не вдавалося майже нікому із Зельбстів, з їхніми гачкуватими носами та широкими й ніби щирими обличчями. Все в них свідчило про спритність. Вуді часто намагався збагнути — чому. Чи це такі м’язи обличчя, чи вся справа в щелепах — кутах нижньої щелепи? Або це нахил ловця в їхніх душах. Дівчата прозвали татка Діком Трейсі, але Дік Трейсі був гарним хлопцем. Та й чи міг татко справді когось круг пальця обкрутити? Хоч, зрештою, так, така можливість існувала. Адже саме через татків хитруватий вигляд чутлива людина могла відчути докори сумління, що несправедливо його звинувачує або неналежно оцінює. І, дивись, дехто й поступався. Отут татко їх і злапував. Їх то так, але не Юрдіс. Вона б виштовхала татка на вулицю, хоч би яка там вирувала хурделиця. Юрдіс була побожною, але аж ніяк не простосердною. Недаремно ж стала управителькою і сорок років пропрацювала в Чикаго.

Місіс Скуґлунд, Оасі (Осі), провела відвідувачів до вітальні. Ця найбільша в будинку кімната вимагала додаткового опалення. Через стелю заввишки в понад чотири з половиною метри та великі вікна Юрдіс тут мусила постійно топити грубу. Одну з тих вишуканих кабінетних грубок з нікельованою короною чи митрою — коли її відсунути вбік, тоді автоматично підіймалася завіса чавунних дверцят. Ті дверцята, як і в кожній грубі, були вкриті сажею та іржею. В отвір насипали вугілля з відерця, антрацитові кульки гуркотіли, падаючи в топку. Це створювало ніби вогняний торт чи купол, який можна було побачити крізь слюдяні віконця. Красива кімната, на три чверті обшита деревом. Грубка, сполучена з димоходом мармурового каміна, паркетна підлога, аксмінстерські килими, меблі зі стьобаною вікторіанською оббивкою журавлиного кольору, сервант з китайською етажеркою всередині, облицьованою дзеркалами, де зберігалися срібні глечики — призи, здобуті коровами Скуґлундів, кумедні щипці для цукру, кришталеві дзбаники та келихи. Лежали Біблії, висіли картини Ісуса і Святої землі, й тримався той ледь відчутний неєврейський душок, ніби все промили слабким розчином оцту.

«Місіс Скуґлунд, я привів до вас свого тата. Схоже, ви з ним незнайомі».

«Так, це я, шановна пані. Зельбст».

Татко стояв перед нею невисокий, але впевнений, у своїх камізельках, черевом уперед — живіт у нього був не обвислий, а міцний. Він і чоловіком був саме такого міцного типу. Нікого не боявся. Не жив прошеним хлібом. Ні перед ким не плазував. Уже цим своїм «шановна пані» показав їй, що він незалежний і не в тім’я битий. Дав зрозуміти, що вміє поводитися з жінками. Струнка місіс Скуґлунд, з укладеним плетивом кіс на голові, розміняла шостий десяток і була років на вісім-десять старшою за татка.

«Я попросив сина привести мене до вас, бо знаю, як багато ви робите для хлопця. Тому повинні знати не лише його матір, а й батька».

«Місіс Скуґлунд, мій тато потрапив у тісний кут, а я не знаю, до кого ще можна звернутися по допомогу, крім вас».

Саме це таткові було й потрібно. Він став до слова і розповів удові про свою хімчистку і прострочені платежі, описане обладнання і судового пристава, про те, що з ним станеться.

«Я маленька людина, — сказав він, — що намагається якось перебувати.

«Ви не допомагаєте своїм дітям, — зауважила місіс Скуґлунд».

«Еге ж, — притакнула Юрдіс».

«Так ні з чого. Якби я мав щось, хіба б не допоміг дітям? Он, скрізь по місту черги за хлібом, за супом. Я ж бо не один такий. Всім, що маю, ділюсь. Віддаю дітям. Поганий батько? Невже б мій син привів поганого батька? Він любить свого тата, довіряє татові, знає, що його тато добрий. Та щойно в мене щось налагоджується, мене знищують. Зараз у мене ніби маленький, але хороший бізнес, і я б не хотів його втрачати. У мене працюють три людини, отримують платню, і якщо справа лусне, також опиняться на вулиці. Шановна пані, я можу дати розписку, і за два місяці гроші поверну. Я людина проста, але працьовита, мені можна довіряти».

Коли татко сказав «довіряти», Вуді аж здригнувся. Так ніби звідусіль вибухнули маршем труби оркестру Джона Сузи[85], щоб усіх попередити: «Брехло! Це — брехун!». Однак місіс Скуґлунд, з думками про божественне, була десь далеко. І нічого не почула. Хоч усі в цій частині світу, за винятком хіба дурноголових, жили практично і розмовляли навіть з ближніми тільки на практичні теми, місіс Скуґлунд, з усіма її статками, була ніби не від світу цього, принаймні на дві третини.

«Дайте мені можливість показати себе, — сказав татко, — і побачите, що я зроблю для своїх дітей».

Тут місіс Скуґлунд завагалась, а тоді сказала, що має піднятися нагору до своєї кімнати, помолитися і порадитися з Богом — хай вони посидять і почекають. Обабіч груби стояли два крісла-гойдалки. Юрдіс похмуро зиркнула на татка (небезпечна людина) і з докором на Вуді (це він привів небезпечного зайду і каламутника, щоб скривдити двох добропорядних християнок). Тоді вийшла слідом за місіс Скуґлунд.

Щойно вони забралися, татко підхопився з крісла і розлючено просичав:

«Що це за комедія з молитвою? Їй треба у Бога питати дозволу, щоб позичити мені п’ятдесят баксів?»

«Справа не в тобі, татку, — пояснив Вуді, — віруючі люди завжди так роблять».

«Облиш, — заперечив татко. — Вона повернеться і скаже, що Бог не дав їй дозволу».

Вуді це не сподобалось, він подумав, що татко таки товстошкірий, і сказав:

«Помиляєшся, тату, вона не кривить душею, зрозумій: вона емоційна, нервова, але щира, просто все хоче зробити правильно».

«Служниця її відмовить, — буркнув татко. — То ще та штучка. У неї на пиці написано, що тримає нас за двох ошуканців».

«Не варто сперечатися, — проказав Вуді. Він підсунув крісло ближче до груби. Його черевики промокли наскрізь і, здавалося, вже ніколи не висохнуть. Блакитні виблиски полум’я гойдалися над вугільними жаринами зграйкою рибок».

А татко підійшов до серванту (чи етажерки) в китайському стилі, смикнув було за ручку, а тоді дістав складаний ножик і в мить ока відчинив замок вигнутих скляних дверцят. Дістав звідти срібну тарілку.

«Ти що робиш, татку? — здивувався Вуді».

Та татко і бровою не ворухнув, достеменно знав, що робить. Знову замкнув сервант, ступив кілька кроків по килиму і дослухався. Засунув тарілку під пасок і заштовхав собі глибше в штани. Тоді приклав до губ свій короткий товстий палець.

Вуді мусив стишити голос, але був геть ошелешений. Він підійшов до татка і торкнувся його руки. Він вдивлявся в таткове обличчя і його очі дедалі маліли, ніби щось стягувало його шкіру на голові. Це називають синдромом гіпервентиляції, коли дихання стає глибоким і частим і виникає відчуття паніки.

«Поклади це назад, татку, — здушеним голосом сказав Вуді».

«Та це ж чисте срібло і коштує чимало, — відказав татко».

«Татку, ти ж обіцяв не заганяти мене на слизьке».

«Та це тільки страховка на випадок, якщо вона помолиться і вирішить відмовити мені. А коли скаже «так», я покладу це на місце».

«Але як?».

«Поставлю назад. Якщо не я, то ти це зробиш».

«Ти замок зламав. Я не зможу. Не вмію».

«Та тут не треба бути мудрагелем».

«Так, ми зараз підемо і покладемо це на місце. Дай мені тарілку».

«Вуді, вона в мене під ширінькою, в підштанках. Не треба з павутини мотуз крутити».

«Татку, я не можу повірити».

«Припини репетувати. Якби я тобі не довіряв, то хіба б зробив це на твоїх очах. Ти геть не розумієш. Що це тобі сталося?».

«Татку, поки вони не повернулися, витягни цю тарілку зі своїх штанів».

Тут татко визвірився на нього. Розійшовся не на жарт. Прогарчав:

«Слухай сюди, роби, що треба!».

Не даючи собі тями, Вуді кинувся на татка і зчепився з ним. Ухопити власного татка за барки було нічогенько собі, а ще й підставити підніжку, щоб притиснути його до стіни. Захоплений зненацька татко вигукнув:

«Ти хочеш, щоб Галину вбили? То вбий її! Нумо, візьми це на свій карб».

Він почав роздратовано опиратися, вони покружляли кілька разів кімнатою, поки Вуді завдяки прийому, який побачив у вестернах і навіть якось застосував на спортмайданчику, повалив його, і обидва впали на підлогу. Вуді, важчий за старого фунтів на двадцять, опинився згори. Вони гепнулися біля грубки, що стояла на декорованій бляшаній підставці, яка захищала килим. У цьому положенні, напираючи на міцний татків живіт, Вуді збагнув, що, поклавши старого на підлогу, нічого цим не досяг. Він не міг запустити руку під татків пасок, аби витягти звідти тарілку. А татко розпалився не на жарт, як зробив би кожен батько, до якого син застосував силу. Він звільнив руку і затопив Вуді у пику. Зацідив три-чотири рази межи очі. Вуді зарився головою в таткове плече і, міцно стиснувши старого, щоб уберегтися від його тичок, прошепотів на вухо:

«Пробі, татку, згадай, де ми. Вони от-от повернуться!».

Однак татко, здійнявши свою куцу ногу, копав його коліном у бік, буцькав підборіддям так, що у Вуді зуби стукали. Вуді спало на думку, що ще трохи і старий почне кусатися. А що Вуді був семінаристом, то сприйняв це як нечисту силу. І ще сильніше обійняв старого. Зрештою, татко перестав борсатися і пручатися. Очі вибалушені, рот загрозливо ошкірений. Справжня хижа риба. Вуді відпустив його і допоміг підвестися. І тут його охопили різні дурні почуття, з тих, що ними, як він знав, старий ніколи не переймався. Геть ніколи. Не краяв душу догідливими думками. І в цьому була його вищість. Він нічого такого не відчував. Ніби азійський вершник чи китайський розбійник. А от мати, що мала коріння з Ліверпуля та англійські манери, відрізнялася тонкими почуттями. Так само, як преподобний доктор, що проповідував у своєму чорному вбранні. Та навіщо ті тонкі почуття, коли вони тебе пригнічують? До дідька!

Високі двері відчинилися, і ввійшла місіс Скуґлунд, промовляючи:

«Це мені здалося чи щось тут грюкнуло?».

«Це я взяв відерце, щоб підкинути вугілля в грубку, але не втримав. Перепрошую, такий незграба», — вибачився Вуді.

Татко від образи мовчав. Очі вирячені й червоні, рідка чуприна сповзла на чоло, і хоч він ні пари з вуст, стримуване дихання і напружене черево свідчили про безмежну лють.

«Я помолилася», — повідомила місіс Скуґлунд.

«Сподіваюся, це було вдало», — зазначив Вуді.

«Знаєте, я нічого не роблю без напутньої поради, так от, я отримала відповідь, і вона позитивна, тож тепер я знаю, що чиню вірно. Зачекайте трішки, поки сходжу до кабінету і випишу чек. Я попросила Юрдіс принести вам кави. Пройти крізь таку заметіль…».

Щойно за нею зачинилися двері, низькорослий татко, нестерпний, як завжди, пробубонів:

«Який такий чек? На біса! Мені готівка потрібна».

«Вони вдома грошей не тримають. Завтра в банку отримаєш готівку. Але, татку, якщо вони викриють втрату тарілки, заблокують чек, і що ти матимеш?».

Батько запустив було руку собі в штани, аж тут зайшла Юрдіс, несучи тацю. І одразу накрила мокрим рядном татка:

«Саме тут треба оправлятися, добродію? Це що — чоловіча вбиральня?».

«То скажіть, де тут чоловіча вбиральня», — огризнувся татко.

Вона подала каву, налиту в найогидніші кухлики з тих, що були в буфеті, й, пожбуривши тацю на стіл, повела татка коридором. А тоді стала на чатах біля дверей ванної, щоб він не намірився швендяти будинком.

Місіс Скуґлунд покликала Вуді до свого кабінету і, вручивши йому складений чек, сказала, що тепер слід разом помолитися за Морріса. Тож він знову став на коліна під запорошеними рядами картотеки, зробленої з картону під мармур, збоку від робочого столу зі скляною лампою під абажуром, що своїми зборками нагадував цукерницю. Місіс Скуґлунд своїм низьким голосом зі скандинавським акцентом схвильовано звернулася до Ісуса-а Христа-а — а вітер тим часом шмагав дерева, дубасив по стінах, жбурляв снігом у віконні шиби, — просячи наповнити сві-і-тлом, му-удрістю і любо-ов’ю таткову душу. Вуді ж попросив у Бога лише те, щоб татко поставив тарілку на місце. Він тримав уклінною місіс Скуґлунд якомога довше. А тоді подякував — сама люб’язність, як він це вмів — за її християнську доброту і сказав:

«Я знаю, що кузен Юрдіс працює в Християнській асоціації молодих людей Еванстона. Чи не була б вона так ласкава зателефонувати йому і попросити для нас кімнату на ніч, бо долати знову цю хурделицю аж ніяк не світить? Іти до Асоціації не далі, ніж до трамвайної зупинки. Та й невідомо, чи трамваї взагалі ще ходять».

Коли підозрілива Юрдіс з’явилася на виклик місіс Скуґлунд, то просто вибухнула гнівом. Спершу вдираються до будинку, хазяйнують, як у себе в хаті, просять грошей, змушують її принести каву, а ще, дивись, і гонорею залишать на стільчаку в туалеті. Юрдіс — Вуді сам бачив — була з тих, хто протирає спиртом дверні ручки після гостей. Хоч там як, вона зателефонувала до Асоціації й знайшла їм кімнату з двома ліжками за сімдесят п’ять центів.

Отож, у татка було вдосталь часу, щоб знову відчинити етажерку, облицьовану дзеркальним склом чи німецьким сріблом (чимось надзвичайно вишуканим і тонким), тому після того, як два Зельбста подякували та відкланялись і знову вийшли на вулицю, потопаючи по коліна в снігу, Вуді проказав:

«Татку, я все зробив, щоб тебе прикрити. Ти повернув річ на місце?».

«Ще б пак», — заспокоїв його татко.

Вони пробилися крізь сніг до маленького будинку Християнської асоціації, захищеного дротяною решіткою, наче поліцейський відділок, так само нагадуючи його і за розміром. Вхідні двері були замкнені, але після того, як вони погрюкали в решітку, карлуватий чорношкірий впустив їх і повів сходами нагору до голого цементного коридору з рядом маленьких дверей. Ну, чистий тобі павільйон для дрібних тварин у Лінкольн-парку. Провідник сказав, що харчів у них немає, тож вони просто стягли з себе промоклі штани, щільно закуталися в армійські ковдри кольору хакі й розпросталися на ліжках.

Зранку вони поперед усього вирушили до Еванстонського національного банку і отримали п’ятдесят доларів. Не без клопоту. Касир пішов зателефонувати місіс Скуґлунд і надовго зник.

«Куди він к бісу подівся, га?» — не витримав татко.

Та тут касир повернувся і спитав:

«Якими купюрами хочете отримати?».

«По одному долару», — відповів татко. А тоді пояснив Вуді:

«Буяк зберігає гроші в однодоларових папірцях».

Тільки Вуді більше не вірив, що Галина поцупила гроші старого.

Тоді вони вийшли на вулицю, де скрізь працювали бригади з прибирання снігу. Величезне сонце світило з блакиті ранкового неба, і Чикаго поволі позбавлявся високих заметів, що на якийсь час прикрасили місто.

«Не варто було так на мене накидатися вчора, синку».

«Вибач, татку, але ж ти пообіцяв, що не підстроїш мені каверзу».

«Добре-добре. Проїхали, тим більше, що ти мені допоміг».

Але татко таки прихопив срібну тарілку. То ж бо й воно. Через кілька днів місіс Скуґлунд і Юрдіс відкрили пропажу, і наприкінці тижня вони вже всі разом чекали на Вуді в кабінеті Ковнера в благодійному закладі. Запросили також преподобного доктора Краббі, ректора семінарії, і Вуді, який доти ширяв собі вільно, був підбитий і рухнув, палаючи. Він казав їм, що ні в чому не винний. І вже навіть даючи сторчака, обурювався, що вони зводять пеню на нього. Доводив, що ні він, ні татко нічого не чіпали в місіс Скуґлунд. А те, що зникло — він і гадки не мав, про що йдеться, — вочевидь, просто поклали в інше місце, і коли воно знайдеться, їм буде соромно. Після того, як усі його вишпетили, доктор Краббі оголосив, що поки Вуді не скаже по правді, його відраховують з семінарії, де він, до того ж, не може похвалитися успіхами. Тітка Ребека відвела його вбік і сказала:

«Ти мале порося, копія батька. Більше сюди не приходь».

На що татко зауважив:

«То хто мав рацію, малий?».

«Не варто цього було робити, татку».

«Справді? Та чхати я хотів на них, щоб ти знав. Можеш забирати цю тарілку, бігти й виправдовуватися перед цими святошами».

«Мені шкода, що ми так учинили з місіс Скуґлунд, вона стільки добра нам зробила».

«Добра?».

«Добра».

«Нема добра задарма».

У чому, а в цьому татка було не переконати. А проте сорок із гаком років вони потім обговорювали ту подію з різним настроєм, з різних перспектив, під різними кутами зору, в міру того як змінювалася, глибшала і міцнішала їхня близькість.

«Чому ти це зробив, татку? Заради грошей? А куди ти подів ті п’ятдесят баксів?» — поцікавився Вуді через кілька десятків років.

«Розрахувався з букмекером, решту вклав у справу».

«Ага, на перегонах зіграв».

«Хай так. Але я вбив двох зайців, Вуді. І себе не образив, і тобі послугу зробив».

«Так то все заради мене?».

«Ти дивне життя якесь вів. Зовсім не по тобі шите, Вуді. Всі ті жінки… Той Ковнер, хіба то чоловік? Ні пес, ні баран. Уяви, а якби вони зробили з тебе священника. Ото був би священник! По-перше, ти б сам не витримав, а по-друге, вони б тебе рано чи пізно виперли».

«Цілком можливо».

«І потім, ти б не став навертати євреїв, а саме це їм було потрібно».

«Знайшли час лудити євреїв, — сказав Вуді. — Принаймні я не дурив їх».

Татко знову перетяг його на свій бік, що тут сказати: рідна крівця, та сама тверда шкіра, неоковирність. Не створений для духовного життя. Хоч як не пнись.

Татко був аж ніяк не гірший за Вуді, а Вуді — аж ніяк не кращий за татка. Татко не шанував теоретичні теревені, але завжди повчав Вуді, як триматися — весело, щиро, природно, доброзичливо і безпринципно. Єдиною слабкістю Вуді була його безкорисливість. Це працювало на користь таткові, хоч він і під’юджував Вуді. «Ти забагато покладаєш на себе», — повторював татко. Але Вуді тому й віддав своє серце таткові, що той був останнім егоїстом. А, як правило, саме егоїстів більш за все люблять. Люблять за те, що вони дозволяють собі речі, які ми боїмося собі дозволити. Тому така прихильність.

Пригадавши ломбардну квитанцію на срібну тарілку, Вуді не втримав раптового нападу сміху і аж закашлявся. Після того, як його виключили з семінарії та відлучили від благодійного закладу, татко сказав:

«Хочеш туди повернутися? Ось, тримай квитанцію. Я віддав у заставу ту річ. Вона виявилась не такою коштовною, як я гадав».

«Скільки тобі за неї дали?».

«Усього тільки дванадцять з половиною. Але коли хочеш повернути тарілку, сам шукай гроші, бо в мене нічого не залишилося».

«Ти, мабуть, упрів у банку, коли касир пішов зателефонувати місіс Скуґлунд щодо чека?».

«Трохи понервував, — погодився татко. — Але знав, що вони так швидко не помітять пропажу».

Крадіжка була частиною таткової війни проти матері. Проти неї, тітки Ребеки та преподобного доктора. Татко обстоював реалізм. Мати виступала на боці сил релігії та пригнічення. Бої тривали безперестанно понад сорок років. Час минав, мати й дівчата давно животіли тільки на допомогу і, як особистості, втратили свою сутність. Бідолашні, обернулися в утриманок і хворих на голову. Тим часом грішник Вуді залишався їхнім вірним і люблячим сином та братом. Він доглядав за будиночком — робив усе, що стосувалося даху, швів цегляної кладки, електропроводки, теплоізоляції, кондиціонера, — платив за опалення, світло і харчі, купував їм одяг у компанії роздрібної торгівлі «Сірса, Робака і Віболдта», придбав телевізор, який вони дивилися так само благоговійно, як і молилися. Паула ходила на курси з макраме та вишивання по канві й часом підробляла, проводячи заняття з працетерапії в будинку для людей похилого віку. Але через свою неврівноваженість довго не витримувала. Нечистий татко більшу частину свого життя присвятив виведенню плям з чужого одягу. Останніми роками вони з Галиною утримували хімчистку самообслуговування у Вест-Роджерс-парку, таке собі підприємство типу пральні самообслуговування, що залишало таткові вільний час на більярд, перегони, картярські ігри в раммі чи безик. Щоранку він заходив за перегородку перевірити фільтри очисних машин. Часом він знаходив там цікаві речі, які жбурляли в барабани разом із одягом — траплялося навіть, коли пощастить, надибати медальйон з ланцюжком чи брошку. Він посилював очисний розчин, підливаючи блакитну і рожеву рідину з пластикових дзбанів, читав «Форвард» за другою чашкою кави, а тоді йшов геть, залишаючи на господарстві Галину. Якщо їм не вистачало на оренду, Вуді допомагав.

Коли у Флориді відкрили новий центр відпочинку Волта Діснея, Вуді влаштував своїм утриманцям свято. Відряджав туди їх, звичайно, окремими групами. Найбільше тішилася Галина. Вона потім безперервно розповідала про промову, яку виголосив механічний Авраам Лінкольн. «Просто диво, уявіть лише, він встає, рухає руками, ворушить губами. Справжнісінький й годі! Ще й промову яку виголосив!». З-поміж них Галина була найрозсудливішою, найлюдянішою, найпоряднішою. Тепер, після таткової смерті, всі її потреби поза соціальним забезпеченням покривали Вуді та син Галини Мітош, органіст на стадіоні — вони їх ділили порівну. Татко вважав страхування шахрайством. Він не залишив Галині нічого, крім застарілого обладнання.

Вуді не забував про розваги і для себе. Раз на рік, а то й частіше, залишав справи на самоплив, домовлявся з довірчим департаментом банку наглядати за діями своєї бригади й вирушав у подорож. Робив це з шиком, вигадливо, на всю губу. Так, у Японії лише на коротко затримався в Токіо. Натомість три тижні провів у Кіото, зупинившись у готелі «Таварая», що веде історію з сімнадцятого століття, якщо не раніше. Спав, по-японськи, на підлозі й купався майже в окропі. Подивився найбрудніший у світі стриптиз, відвідав також святі місця та храмові сади. Побував у Стамбулі, Єрусалимі, Дельфах, їздив на сафарі до Бірми, Уганди та Кенії у складі демократичних груп з водіями, бедуїнами, базарними торговцями. Відкритий, марнотратний, товариський, дедалі більш тілистий, але (він бігав, підіймав вагу) досі м’язистий — голяка почав нагадувати придворного доби Ренесансу в повному вбранні, — він з кожним роком виглядав здоровішим, такий собі шанувальник свіжого повітря, з ластовинням на спині та темними плямами на червоному чолі й непоказному носі. В Аддис-Абебі він просто з вулиці затяг до себе в готельну кімнату ефіопську красуню, став з нею під душ, щоб вимити, намилюючи її своїми широкими, лагідними ручищами. У Кенії навчив одну чорношкіру американської лайки, щоб вона могла вигукувати це під час статевого акту. На Нілі, біля водоспаду Мерчисон із драговини здіймалися величезні блакитні евкаліпти й гіпопотами загрозливо гарчали з обмілини на катер, що пропливав. Один із них пішов у скоки на вузькій піщаній смужці, підстрибуючи й важко гепаючись на всі чотири. Саме там Вуді побачив, як крокодил ухопив і затяг під воду буйволеня.

Мати, ніби готуючись піти слідом за татком, раптом заслабла на голову. На людях говорила про Вуді, як про малу дитину: «Що думаєте про мого синочка?» — так, наче йому було років десять. Пустувала з ним, кокетувала, хіба що не залицялась. Схоже, геть втратила відчуття реальності. А за нею й інші, ніби діти на майданчику, чекали своєї черги, щоб з’їхати з гірки, кожен на своїй сходинці, рухаючись до початку.

Над помешканням і місцем праці Вуді розлилося озеро мовчання, заповнюючи гучний до того простір церковного передзвону, і в тиші, що запала цим сумним ранком сонячної осені, Вуді віддав належне жалобі. Аналізуючи своє життя, свідомо витягав непривабливий, або зворотний бік того, що було. Та коли душевний біль не мине, доведеться майнути на вулицю і позбавитися його за допомогою бігу. Здолати тюпцем зо три, а як треба, то й п’ять миль. Ви, певно, вважаєте, що біг тюпцем — то винятково фізична вправа? Так от, не тільки і не стільки. І то факт: коли він був семінаристом і в упряжці, як рикша, тягнув візок на Всесвітньому ярмарку і біг там риссю, йому були небесні знаки. Можливо, один знак, що повторювався. Він відчув, що від сонця сходить на нього істина. Отримав послання у вигляді світла і тепла. Це віднесло його геть від брутальних пасажирів зі штату Вісконсин, тих фермерів, гикання і соромітні слова яких не торкалися його вух, коли з ним таке відбувалося. І знову сонячний пломінь зміцнив його внутрішню впевненість у тому, що землі визначена єдина ціль: бути наповненою, просякнутою добром. І станеться це тоді, як скінчиться загальне безглуздя, коли людина людині вовк, а смерть, мов крокодил, затягує всіх у болото. Не так, як це собі уявляла місіс Скуґлунд, підкуповуючи його, щоб він навернув євреїв і пришвидшив Друге пришестя, а в інший спосіб. У нього було якесь невиразне передчуття. Далі якого він не пішов. Тому життя проживав так, як йому, власне, саме життя й диктувало.

Того ранку повернулося ще одне відчуття, винятково фізичне, що народилося спершу в руках і від їхнього дотику біля грудей проникло в тіло й боляче відлунилося в грудях.

А було так: він зайшов до шпитальної кімнати й побачив татка на ліжку з піднятими боковинами, як у колисці, знесиленого, в корчах, беззубого, наче немовля, з темними плямами на зморшкуватому обличчі, що намагався витягти з вени голки й ледь чутно сипів, як перед смертю. Марлеві пов’язки, що прикривали голки, потемніли від запеклої крові. Ось тоді Вуді скинув черевики, трохи опустив бік ліжка, заліз туди, обійняв татка, щоб заспокоїти та вгамувати його. І промовляв, ніби це він був татків батько: «Нумо, татуську, нумо». А далі вони почали змагатися, як у вітальні місіс Скуґлунд, коли татко роз’ярився, мов нечиста сила, а Вуді намагався стримати й попередити його, кажучи: «Вони от-от повернуться!». Це було біля грубки, де татко буцнув його головою по зубах, а тоді ошкірився, як хижа риба. Та змагання в шпиталі було не таким, геть слабшим. Вуді, охоплений жалем, обіймав татка, який стріпувався і тремтів. Від цих людців, сказав йому татко, ти ніколи не дізнаєшся, що таке життя, бо вони на цьому нічого не тямлять. Так, татку, але що ж воно насправді таке? Бо до голови не йде, чому татко, який протягом вісімдесяти трьох років твердо тримався за життя і ні на йоту не поступався, тепер бажав одного — піти. Хіба міг Вуді дозволити старому витягти голки з вен? Упертюх татко завжди «чого бажав, того і досягав». Але те, чого він бажав в останні хвилини, Вуді не міг збагнути — настільки це було іншим.

Зрештою, татко припинив опиратися. Осів і поникнув. Прихилився на сина, його маленьке тільце скрутилося в ковтюшок. Медсестри заходили й дивилися на них з осудом. Але Вуді, хоч руку визволити не міг, щоб відмахнутися, кивком голови вказував їм на двері. Татко, якого, як здалося Вуді, вдалося заспокоїти, просто знайшов кращу лазівку, щоб укинути фука йому. Через втрату тепла — у такий спосіб. Тепло залишало його. Таке трапляється, коли тримаєш у руці маленьку тваринку — Вуді відчував, як татко холоне. А потім, коли Вуді зробив усе, що міг, щоб утримати його, і подумав, що це йому вдалося, татко роздвоївся. І щойно відділився від свого тепла, зісковзнув у смерть. А його немолодий, крупний і кремезний син так само обіймав і притискав його до себе, хоч притискати вже не було що. Цього самовільного чоловіка годі було піймати. Коли він був готовий зробити наступний хід, робив його завжди на своїх умовах. І завжди тримав козир у рукаві. Ось така то була людина.

Переклад Олександра Буценка