Американська єврейська проза. Століття оповідань

Стів Стерн писав про себе, що «його голова… це східнобродвейська шмузерія, населена вихідцями з давно зниклої їдишомовної богеми». Народившись у Мемфісі (штат Теннессі), Стерн навчався у тамтешньому Роудс-коледжі та в Арканзаському університеті. Серед написаних ним книжок — романи The Moon and Ruben Shein і Harry Kaplan’s Adventures Underground; збірки оповідань Isaac and the Undertaker’s Daughter, Lazar Malkin Enters Heaven (за яку він отримав премію Едварда Льюїса Волланта) та The Wedding Jester; збірка новел A Plague of Dreamers, а також дитячі книжки Mickey and the Golem та Hershel and the Beast. Його оповідання друкувалися в часописах DoubleTake, The Quarterly, Tikkun і Prairie Schooner. Протягом останніх тридцяти років Стів Стерн жив у Лондоні, Нью-Орлеані, Медісоні (штат Вісконсин) і в сільській комуні в Арканзасі. Зараз він мешкає в місті Саратога-Спрінгс (штат Нью-Йорк), де викладає літературну майстерність у Скідмор-коледжі.

Казка про повітряного змія

Можна з упевненістю сказати, що ми, євреї з Норт-Мейн-стріт, — прогресивні люди. Це не означає, що ми маємо хоч якусь терпимість до вільнодумців на кшталт тієї юрби там, у кав’ярні «Томпсон» — ми в міру толерантні, але підривні елементи виявляємо швидко й будь-де. Ми виконуємо настанови релігії (в межах розумного), дотримуємося шабату на свій лад, хоча суботня конкуренція не дозволяє нам зачиняти свої крамниці. Ми чесно дотримуємося свят і регулярно відвідуємо нашу маленьку скромну синагогу на Маркет-сквер. Але передусім ми — купка підприємців, які пишаються своїм внеском у місцеву економіку. Навіть у наших магазинах секонд-хенду є модні, стильні товари, як-от автомобільні накидки для дам або смушкові пальта для джентльменів, а наші ювеліри, кравці та годинникарі відомі всьому місту. Партійний бос Крамп і його підручні, які видали нам дозвіл залишатися відчиненими по неділях, неодноразово заявляли в нашій присутності: «Наші жиди — добрі жиди!». Тож ви можете собі уявити наше збентеження, коли ми почули, що рабі Шмельке, ватажок цієї зграї фанатиків з Окшн-стріт, почав літати.

Ми бачили, як він прогулюється понад річкою, якщо це можна назвати прогулянкою. Бо цей дідуган, крихкий як сухий лист, може ходити лише за умови, що з обох боків його тягтимуть під лікті його учні. Якась жалюгідна істота на паличці, цей рабі Шмельке: якщо задме сильний вітер, він зітре його кістки в порох. Сльозаві очі над запітнілим пенсне — єдиний залишок вологи на його пергаментному обличчі, борода (Остроу називає її «божевільною бахромою[246]») — попеляста мітла, погризена мишами. Його послідовники, які харчуються здебільшого повітрям або за рахунок вимушеної щедрості родичів, виглядають не набагато презентабельніше. Нещодавно пересаджені зі Шпінка — якогось глухого закутня у Старому Світі, який, поза сумнівом, позбувся їх із полегшенням, — Шмельке та його банда пришелепкуватих стали для нашої громади неабиякою проблемою.

Я завжди кажу, що ми, містяни єврейського походження, дуже високо цінуємо наші дружні стосунки із сусідами-християнами. Єдине, чого ми не потребуємо, — це релігійних фанатиків, які отруюють цю мирну атмосферу. Ця Шмелькова зграя — скалка в оці та зайвий клопіт, загроза нашому доброму імені, бо вони з будь-якого приводу влаштовують театр. Вони моляться на видному місці, у сумнівному вбранні, танцюють зі своїми священними книжками на вулиці, а їхній нетвердий на ногах ватажок якщо й говорить щось, то говорить загадками. Не дивно, що ми вважаємо їх відверто божевільними.

Першу звістку про нібито левітацію Шмельке мені приніс мій власний син Зіггі. Про міру його збудження свідчить уже той факт, що, розповідаючи про побачене, він зізнався також, що заради цього пропустив школу. Мене цей факт збентежив не менше, ніж його твердження про здатність Шмельке висіти у повітрі, в яку я, звісно, не повірив. Зіггі завжди був гарним хлопчиком, спокійним і слухняним, хай і трохи замкненим, і це нечувано — щоб він прогуляв заняття у своїй талмуд-торі[247]. Він ще не пройшов бар-міцву, але вже почав приносити якусь користь у крамниці, і я розраховую, що колись він стане моїм партнером у цій справі (у передбаченні цієї події я замовив вивіску: «Дж. Зіппер і син. Міцні напої та вишукані вина»). Тож його поведінка непокоїть мене по кількох пунктах, із яких не останнє значення має те, що вона свідчить про шкідливий вплив цих фанатиків на нашу молодь.

«Тату! — вигукує Зіггі, вдираючись у крамницю з вулиці (відколи це Зіггі став вдиратися?). — Тату, рабі Шмельке вміє літати!».

«Ша! — осаджую я його. — Ти не бачиш, що я з клієнтом?». Клієнт — це мій друг і колега Ларрі Нусбаум, власник сигарної фабрики “Мемфіс Брідж Сігарс”, яка годує більш ніж п’ятнадцять робітників і розташовується прямо тут, на Норт-Мейн. Відлущуючи банкноти від товстої, як Біблія, пачки, Нусбаум перебуває в процесі придбання ящика пасхального вина. (З цього не варто робити висновку, що в мене якась виключно кошерна крамниця; я доставлю вам і вінтажні кларети, й ігристе бургундське, і купажоване віскі, і бражку для селюків, і бренді, і лікери, і шампанське «брют» — все, що забажаєте).

Нусбаум тіпається, затиснувши кінськими зубами незапалену сигару. «Щош треба робити ж цими людьми», — шепеляво бурчить він крізь зуби, і я щиро погоджуюся. Як поважні комерсанти, ми обидва належимо до виконкому Комісії з благоустрою Норт-Мейн-стріт, яку дехто порівнює з кагалом на старій батьківщині. Наші засідання проходять дуже бурхливо, бо ми вважаємо себе патріотами району, такими собі сторожовими псами його добробуту. До цього обов’язку ми ставимося відповідально.

Коли Нусбаум іде, я повертаюся до Зіггі. Він усе ще стоїть, роззявивши рота й витріщивши очі. Голова в нього завелика для його зросту, але успадкував він таку голову не від мене. Вона стирчить із коміра його светра, як гарбуз із чарки для яєць. Можна подумати, що голова Зіггі набита прагненнями й великими ідеями, але, наскільки мені відомо, вона залишається здебільшого порожньою.

«Як тобі не соромно?».

«Але ж, тату, я бачив це». Задихаючись, він крутить у руках свою бейсболку. «Ми були на даху й підглядали через дахове вікно. Спочатку він став молитися, і раптом ми бачимо — в нього ноги не торкаються підлоги…».

«Я сказав — досить!».

Я негайно пошкодував, що підвищив на нього голос. Чи це правильно? Але, як я казав, Зіггі завжди був піддатливою дитиною, такою собі милою посередністю. Він ніколи не потребував якоїсь суворої дисципліни, бо рідко завиняв у чомусь гіршому, ніж колупання в носі. Його не назвеш мрійником чи фантазером — якщо інші мріють, то Зіггі просто спить, — тож я гадки не маю, чому тепер, на дванадцятому році життя, він раптом приходить додому з такими казками. Боюся, що він зв’язався з поганою компанією.

І все ж таки мене бентежить, що через мене він надув губи. Між моїм сином і мною ніколи не було секретів (а що нам приховувати?), і мені не подобається, коли моя нестриманість спонукає його до потайливості. Але щоб він не подумав, що я розм’якнув, я швидко додаю: «І щоб я ніколи більше не чув, що ти прогуляв школу!».

На цьому поки все й завершується.

Але на нашому щотижневому засіданні в Комісії з благоустрою (до керівництва якої мене включили автоматично, на підставі моїх досягнень у комерції) це питання знову спливає. З’ясовується, що й інші наші діти зачаровані витівками цього шпінкера[248], внаслідок чого стають норовливими й неслухняними. Навіть наш голова, Ірвінг Остроу, власник магазину «Чоловіче вбрання Остроу» (в оформленому зі смаком салоні якого ми й зібралися) — навіть його син Гершель, відомий як зразковий учень, останнім часом недбало ставиться до навчання.

«Він вештається навколо штибла[249] на Окшн-стріт, — каже недовірливий Остроу, маючи на увазі хасидську молитовню над продуктовим магазином Клотвога. — Я питаю його, чому, а він каже мені таке, що на голову не натягнеш. — Остроу зупиняється, щоб відпити свого проносного чаю. — “Тату, каже він, ребе-шпінкер вміє літати”. Він його називає “ребе”, цього старого пердуна!».

«Господи помилуй!» — виривається в нас одноголосний стогін — у Нусбаума, мене, Бенні Розена з «Делікатесів Розена», — бо знову це почути, це вже занадто. Всі ми одностайні у своїй відразі до таких вигадок — всі, крім старого Камінського, сторожа синагоги (ми його звемо «Ком-інський» через його вітання біля дверей шула[250]), який веде протоколи наших засідань. «Може, цей Шмельке якось зачаровує дітей?» — висловлюється він недоречно. Саме такої дурні і можна очікувати від сторожа.

Нарешті ми вирішуємо покласти цьому край у зародку. Ми інформуємо про свою занепокоєність чемного рабі Фейна, який керує релігійною школою в підвалі синагоги. На наше пильне прохання він повідомляє з кафедри, що братання з хасидами, які, зрештою, не кращі за єретиків, є небезпечним для душі. Він натякає і на фізичні наслідки, як-от бородавки та сліпота. Після цього якийсь час ми нічого не чуємо про те, що відбувається в маленькому приміщенні над продуктовою крамницею.

Проте не припиняється інше, а саме те, що можна назвати певною богемністю, яка починає проявлятися навіть серед кращої частини нашої молоді. Ось, наприклад, Гершель Остроу, хлопчик в окулярах: вважаючи це, поза сумнівом, якимось витонченим акторством (хоча кого він думає надурити?), він вдягнув батькового виношеного фетрового капелюха. А Мінді Дрейфус, син ювеліра, привласнив візитку, яку тато зберігав у нафталіні з часів своєї юності. Кілька старших хлопців мають на підборідді якісь натяки на бороду, нагадуючи тих типів, що домовляються про виготовлення бомб у кав’ярні «Томпсон», де, на мій погляд, краще б їх не було. Навіть мій Зіггі, якому ми довіряємо самому ходити стригтися, вмовляє Плотта, перукаря, залишити локони на скронях. Він намагається сховати їх під шапкою, яку почав носити вдома, але вони вперто вибиваються назовні, як залишені без нагляду паростки.

Але нас дратують не так зовнішні ознаки ексцентричності наших дітей, як їхня дедалі більша відчуженість. Навіть коли вони сидять за обіднім столом або виконують домашні завдання, їхні думки, здається, витають деінде. Це стосується і Зіггі — він взагалі ніколи не відзначався галасливістю, а його теперішнє мовчання викликане, схоже, якимись мрійливими бажаннями, а не просто тим, що йому нема чого сказати.

«Мамо, — суплю я брови на свою дружину Етель, яка снує кухнею нашої квартири, розташованої над винною крамницею. Я насолоджуюся її чудовим, золотавим бульйоном із кружальцями жиру на поверхні, що переливається під газовою лампою, як хвіст павича, але все ж таки удаю похмурість. — Мамо, подивіться на свого сина».

Моя Етель — лагідна, вправна жінка з фігурою, як цегляна міква, як-то кажуть, — рідко сідає за обідній стіл. Їй більше подобається їсти на ходу, коли вона пробує страви повними ложками, стрімко пересуваючись взад і вперед між столом і плитою, що топиться вугіллям. Проте на моє зауваження вона зупиняється, удаючи, нібито лише зараз помітила Зіггі, який, із відсутнім виглядом колупаючись у своїй тарілці, перебуває, схоже, десь в іншому місці.

«На мого сина? Ти маєш на увазі ось цього, із серпантином на вухах?». Вона нахиляється, щоб смикнути його за пейси, потім випростується, хитаючи головою: «Він не мій. Мого, мабуть, феї забрали, а цього залишили замість нього». Вона підливає супу в миску, до якої він майже не доторкнувся. «Гей, незнайомцю, їж свої кнейдли[251]!». Умаслений Зіггі — все ж таки син своєї матері — прокидається від своїх роздумів зі скупою усмішкою (з такими посмішками я вперто воюю, вважаючи їх заразливими). Скоряючись, я зітхаю: «Мамо, я гадаю, той корабель, на якому ви сюди прибули, називається «Ess Ess Mein Kind[252]». Задоволений своїм жартом, я повторюю його, потягнувшись через стіл, аби допомогти Зіггі донести ложку до рота: «Їж, їж, дитинко!».

Настає знаменний день візиту містера Крампа на Норт-Мейн-стріт. Двічі на місяць цей партійний бос з’являється у нас зі своїм почтом, аби зібрати подяки (зазвичай у вигляді товарів) від вдячного єврейського електорату. Ми маємо всі підстави бути вдячними, бо в обмін на голоси й відповідні вигоди цей «морський окунь», як його називають, заплющує очі на порушення «пуританських законів[253]» у нашому районі. Він також дивиться крізь пальці на дитячу працю й на порушення сухого закону, який воістину зробив би нас банкрутами. Зазвичай бос Крамп зі супроводом, до якого входить і черговий ручний мер, об’їжджає крамниці, збираючи данину, яку його чорношкірий лакей виносить звідти й тягне до лімузину, що чекає поруч. Але сьогодні традицію порушено — тепла квітнева погода спокусила нас вийти на вулицю, щоб усім разом і більш офіційно привітати гостей.

Коли чорна хромована бельгійська «мінерва» зупиняється біля бордюру, ми вже зібралися перед пекарнею Рідблатта на розі Джексон-авеню та Норт-Мейн. Ірвінг Остроу простягає пару костюмів зі свого торгового центру — урочисто, немов пожежник, який демонструє врятовану дитину, а Бенні Розен воює з низкою палок салямі. Гаррі Нусбаум вручає пакет із сигарами, я сам — ящик шнапсу, а рабі Фейн — підготовлене благословіння разом зі своїм незмінним хлібом-сіллю. Остроу — бундючний і догідливий у своїй подвійній ролі добровільного підлабузника при партійному босі та голови комісії — теж підготував офіційне вітання: «Ми, мешканці Норт-Мейн-стріт, урочисто обіцяємо бути надійною опорою мерові Г’ю, тобто Бланту…» (бо хто ж може встежити за послідовністю маріонеткових мерів містера Крампа?).

Позаду нас, під піддашшям пекарні, вже готовий заграти клезмерський оркестр Міккі Паніца; фотограф із «Комерційної привабливості» запалює свій магній і пірнає під чорну накидку. Всі (за винятком, звісно, шпінкерових фанатиків, які не мають жодної громадянської гордості) збіглися на цю подію, й Норт-Мейн-стріт має святковий вигляд. Ми насолоджуємося доброзичливістю боса Крампа, який вітає нас, торкаючись крисів свого елегантного солом’яного капелюха, і його посмішка немовби розсипає в усі боки безліч веснянок. Саме тому те, що відбувається слідом за цим за спинами наших гостей, здається вдвічі ганебнішим, бо фактично паплюжить такий чудовий день.

Спочатку ми переконуємо себе, що не бачимо того, що бачимо; ми думаємо — може, це якийсь стовп диму. Проте погляди скоса один на одного підтверджують не лише те, що в нас спільна галюцинація, але й те, що ця галюцинація має всі ознаки реальності. Навіть із такої відстані важко не помітити, що на розі наступного кварталу щось з’являється з даху квартири, орендованої шпінкерським штиблом. Це щось тонке, чорно-сіре, воно здіймається з відчиненого й підпертого дахового вікна, як пара з відкоркованої пляшки. Вивільнившись, воно повільно піднімається в безхмарне небо й зависає над Норт-Мейн-стріт; у повітрі майорять борода й підперезаний каптан. Видно хутряну шапку, схожу на йорж сажотруса, пару ніг у мишастих панчохах (до однієї прив’язано мотузку) — тонких, як ручки у сувою Тори. І стає ясно, що над телефонними дротами та трамвайними лініями, над резервуарами для води пливе у скорботному екстазі рабі Шмельке.

Ми починаємо збуджено й усі разом щось патякати про взаєморозуміння на прикладі громадської санітарії і таке інше. Ми розмахуємо руками в усі боки, а Міккі Паніц зі своїм оркестром починає грати «Діксі[254]» у похоронному стилі. В такий спосіб ми відволікаємо увагу наших високих гостей, поки не вдається спровадити їх до їхнього чорного лімузину. Потім, навіть не поглянувши більше вгору, ми прямуємо до «Чоловічого вбрання Остроу» та скликаємо позачергове засідання Комісії з благоустрою.

Підсмикнувши рукави, аби продемонструвати свої вульгарно-блискучі запонки, Остроу зачитує резолюцію: «Цим постановляю відрядити до цих шпінкерів делегацію з ультиматумом: або вони припинять свої неподобства, які вже стають образою для порядних громадян, або будуть силоміць вигнані з району. Всі, хто згоден, кажуть “ой”».

Єдиним незгодним виявляється той, хто не має права голосу.

«Вашим честям краще знати» (це Камінський — наївний, як жовторотий хлопчисько, до кінця своїх днів), «але хіба це не те, що називається дивом, — цей літаючий ребе?».

Зважаючи на це недоречне запитання, ми вирішуємо, що нам не завадить знайти нового секретаря.

Прямуючи в компанії колег до штибла, який знаходиться через дорогу, я дякую Богові за його маленькі милості: принаймні мій Зіггі сказав правду про Шмельке. Хоча, думаю я, з такою правдою краще йому було б навчитися брехати.

Ми насилу піднімаємося вузькими сходами, колотимо в хирляві двері, й нам відчиняє один із тих Шмелькових нечупар. Напівтемне приміщення трохи хилиться, як корабельна палуба, в бік вікон, що ледь пропускають світло крізь спущені штори. У повітрі висить тонкий шар пилу, який надає бородатим чоловікам за довгим столом зернистості фотогравюри. Вони розхитуються над переказами бозна-яких часів. Біля стіни — ковчег, набитий сувоями, полиці з трухлявими книжками, скриньками для прянощів, потьмянілими канделябрами, амулетами від зурочення.

І все це, думаю я, сліпі забобони наших предків, що збереглися, як комахи в бурштині. Але як вони примудрилися супроводити нас через океан, аж до такого далекого форпосту, як Теннессі? Покажіть гоям таку кімнату — з баранячим рогом замість годинника на стіні, із загорнутими у свої причандали шнорерами[255], що бурмочуть свої заклинання замість того, щоб знайти собі роботу, — і негайно підуть чутки: жиди отруюють воду, мочаться на облатки для причастя, вбивають християнських дітей заради їхньої крові… І ось уже хтось цитує «Протоколи сіонських мудреців». Кімната на кшталт цієї, плюс-мінус літаючий ребе, може вивести з хиткої рівноваги все американське підприємництво.

Повернувшись (принаймні фізично) з хмар, старий Шмельке сидить за столом на почесному місці й ділиться з усіма своєю банальною мудрістю. Він навряд чи є джерелом авторитету і здається не набагато вагомішим за стовп лимонного світла, що ллється на нього з відчиненого дахового вікна.

«Дозволено радитися з духами-покровителями олії і яєць…» — вимовляє він співучо, зупиняючись між словами, аби всмоктати шматочок халви. «Ах-х-х», — видихають учні, посуваючись вперед, щоб не пропустити жодного слова. «Але іноді ці духи дають хибні відповіді». Ще одне «ах-х-х» — сумніше, але тверезіше.

Коли наші очі звикають до темряви, ми помічаємо, що полку шпінкерів (яких досі ледь набиралося на міньян) прибуло. У другій половині дня (під час занять у єврейській школі, щоб ви розуміли) їхні лави поповнилися контингентом синів із Норт-Мейн-стріт, включно із моїм власним. Він стоїть у своїй недоладній бейсболці ліворуч від ребе, затиснутий між хасидами, що хитаються взад-уперед. На мій жах, Зіггі, який завжди був досить мало пристосований до реалій цього світу (на інший не зважаймо), теж розхитується чимдуж!

«Додому!» — волаю я в унісон із рештою трьома членами комісії. Наше обурення до цього моменту поєднувалося з цікавістю, але тепер ми не дозволимо, щоб нами знехтували. Однак тимчасом як хтось із хлопців справді залишає своє місце й неохоче йде до дверей, інші продовжують стояти, де стояли. І серед них — син Остроу, розумник Гершель, і мій телепень, який раніше ніколи не пручався.

Повернувшись до нас усі як один, адепти озираються на свого цадика — чи не перерве він, не дай Боже, через нас свою бесіду. І тут Гершель робить крок уперед і стає перед нами — в такому самому пенсне на носі, як у Шмельке. «Розумієте, — пояснює він приглушеним голосом, хоча ніхто його не питав, — фігурально кажучи, ребе сходить драбиною Якова. Кожна сходинка відповідає певній літері Тетраграми[256], яка, своєю чергою, відповідає рівневі душі…». І далі плете всю цю абракадабру, якою вони, мабуть, давно пудрять йому мізки. Я дивлюся на Остроу — він тягнеться за своїми пігулками від серця.

Аж раптом тоненький голосок поруч — це мій нікчема тягне мене за рукав. «Тату, — каже він, немовби вагаючись — благати чи наполягати, — якщо вони не триматимуть його знизу за мотузку, рабі Шмельке може улетіти в рай».

Я ледь можу повірити, що це мій син. Що я зробив не так, що він упадає за цими побитими міллю їдишськими факірами? Хіба йому чогось не вистачало? Хіба я не водив його по великих святах до нормальної синагоги, де показував, як беззвучно повторювати молитви, значення яких ніхто не пам’ятає? Тобто — якщо вони його взагалі колись знали. Хіба я не забезпечив йому життя, для якого Господь милостивий його призначив?

Зазвичай неагресивний, я, коли цього вимагають обставини, можу висловитися відверто. Перед цим пергаментним дідуганом, якого я вважаю особисто відповідальним, я ставлю питання руба: «Що ви зробили з моєю дитиною?».

Відволікшись нарешті від своєї застільної бесіди, рабі Шмельке піднімає свою сальну голову. Виглядає так, немовби він лише зараз усвідомив присутність непроханих гостей серед своїх вірян.

«Гей авек!» — хрипить він до хлопчиків, що залишилися, тобто «Ідіть геть!». Ніхто не зрушує з місця, й він піднімає кошлаті брови й безпорадно знизує плечима. Потім продовжує голосом, схожим на скрипку зі струнами з павутиння: «Дозвольте, я розповім вам одну історію…».

«Історію, історію!». Учні хитають головами — всі, безперечно, ідіоти.

Ребе починає розповідати якусь нісенітницю про те, як душа патріарха Ісаака вирушила у відпустку, а тіло залишилося під ножем батька. Я ловлю себе на тому, що разом із іншими захоплено слухаю, аж поки не відчуваю, що мене знову смикають за рукав.

«Тато, — шепоче Зіггі, і його адамове яблуко підстрибує, як м’ячик для гольфу у фонтані. — Вони мусять випускати його з даху, щоб він не вдарився головою об стелю».

«Я тебе знаю?» — кажу я, струшуючи його з себе. Потім різко розвертаюся і йду геть, присягаючись помститися. Спускаюся сходами й уже перетинаю Окшн-стріт, коли помічаю, що мої колеги приєдналися до мене в моєму приниженні. Я пропоную вжити радикальних заходів, і оскільки мій гнів наклав на мене якийсь незвичний відбиток, усі кажуть «так».

Вони погоджуються, що не можна втрачати ані хвилини, бо з кожним днем наші сини стають дедалі відчуженішими. (Можна навіть сказати — сини та дочки, бо не треба забувати про осиротілу онуку старого Камінського Іду — юну дикунку із нездоровою пристрастю до книжок). Проте минають дні, а рабі Фейн усе скаржиться, що навіть під загрозою побиття лінійкою, не кажучи вже про його помічника Нахума (якого хлопчики звуть Нокем[257]), він не може утримати учнів у класі єврейської школи. Опинившись поза нашим контролем, наші діти відвернулися від перспективної нагоди заради наслідування завідомих психів. Вони стають зухвалішими, дедалі частіше поводяться, як навіжені, й уже навіть анітрохи не приховують цього. Для них бунт — це маскарад. Вони насолоджуються якимись аномальними деталями — хтось носить ондатрову шапку (не в сезон), щоб бути схожим на хасида в штраймлі[258], Мілтон Розен вдягає макінтош, що виконує функцію каптана, дурнуватий Герман Вольф замість філактерій використовує кубики з абеткою. А мій Зіггі перетворив поли своєї сорочки на ритуальні китиці.

Він періодично з’являється поїсти — на наші мовчазні трапези, за якими навіть Етель безсила покращити наш настрій. Заради його власного блага я замикаю сина в його кімнаті після вечері, але він вилазить через вікно, зухвалий хлопчисько, й спускається пожежними сходами. «Це не від мене від успадкував таку непокірливість», — кажу я до Етель, яка виглядає незвично поступливою. «Може, феї прийдуть і заберуть його назад», — відповідає вона, але чи переймаюся я? Гаразд, я переймаюся, але впевнений, що варто лише спекатися цих шпінкерів без зайвих церемоній, і мій син повернеться до кошари, підібравши хвіст.

І все ж таки проблема залишається: що саме нам слід зробити? Час спливає, і шпінкери не подають ознак того, що в них зросла громадянська свідомість. Не проявляють вони й жодної розважливості, коли настає час допомогти їхньому патякалу-ребе політати (якщо це взагалі заслуговує називатися польотом, бо в повітрі він такий самий згорблений і осілий, як на землі, і такий зав’ялий, що мимоволі запитуєш себе, чи він узагалі знає, що залишив землю). У відповідь на їхні витівки ті з нас, хто має хоч якусь самоповагу, припинили дивитися вгору.

Ми, звісно, маємо своїх шпигунів на кшталт старого Камінського, якому більше нема чого робити, як свердлити поглядом небо. Він доповідає нам, що тричі на день — вранці, опівдні та ввечері — і в дощ, і в сонце, а в шабат інколи й безперервно, Шмельке ширяє над коминами. Він висить над нашою вулицею, видний здаля, як якийсь зморщений дирижабль, як символ того, що наша громада є прихистком диваків й екстремістів. Нам розповідають, що замість навчання (заняття, що саме по собі є нешкідливим) ці пришелепкуваті шпінкери тепер проводять час за випробовуванням різних ґатунків мотузок. Почавши з мотузки для білизни, придбаної в крамниці залізних виробів Геккі на Коммерс-стріт, вони поступово дійшли до сталевого троса, отриманого від постачальників пароплавного спорядження, що розташувалися біля дамби. Вони стали сплітати відрізки мотузки, зрощувати їх і пропускати крізь дахове вікно, аби Шмельке міг літати дедалі вище. Іноді їм вдається маневрувати своїм ребе, примушуючи його мотатися зі сторони в сторону, робити хитромудрі «мертві петлі», зринати й пірнати; вони посилають його в грозові бурі, звідки він повертається, висвічуючи кістками.

Подекуди, зменшившись до розмірів цяточки, старий зникає в хмарах, а коли його повертають назад, намотуючи мотузку, він несе подарунки — табакерки та келихи для кідуша, зроблені зі сплавів, ніколи раніше не бачених на нашій планеті.

Принаймні так каже старий Камінський, якого ми не беремо до уваги, бо вважаємо, що він теж потрапив під вплив Шмельке й той маніпулює його свідомістю. Так чи інакше, ми вдячні, що шпінкери тепер запускають свого цадика досить високо для того, щоб він уже не так привертав до себе увагу (спочатку селюки, що приїжджають до міста на ринок по четвергах, приймали його за якийсь рекламний трюк, а їхні сини стріляли по ньому з іграшкових рушниць). Але зайво казати, що коли ми не бачимо цього ребе, то й не думаємо про нього, хоч і звикли вже ходити носом у землю. Ми стали забувати про нього, забувати про проблеми з нашою молоддю. Які проблеми? Зважаючи на принципову неможливість усієї цієї ситуації, ми почали пройматися переконанням, що польоти Шмельке — це чиста фантазія.

І тут Зіггі перериває своє мовчання, схоже на транс, аби вкинути бомбу: «Я готуюся до бар-міцви з рабі Шмельке», оголошує він у той момент, коли Етель накладає мені в тарілку холодцю з телячих ніжок. Проте хоча в голосі чутно виклик, обличчя Зіггі, затінене бейсболкою, свідчить про те, що він поки що зондує ситуацію.

Шматочок ніжного й гострого м’яса з Етелевого холодцю застрягає мені в горлі. Я збираюся сказати Зіггі, що цадик є плодом його фантазії і досить на цю тему, але серйозність Зіггі наводить на думку, що ця тактика не спрацює.

«А чому, — питаю я, прочищающи горло зі звуком, схожим на сейсмічний гуркіт, — кха-кха-кха… чому не з рабі Фейном?».

«Він не такий святий».

У мене миттєво починається печія. «А до чого тут святість?».

Зіггі дивиться на мене так, немов моє запитання навряд чи заслуговує на відповідь. Втім, зглянувшись і удостоюючи мене пояснення, він вважає за потрібне злізти зі свого п’єдесталу, зсуває бейсболку й чухає потилицю. «Святий — це значить, ну… каральний… тобто сакральний».

«Ага…» — кажу я, склавши руки й прикусивши язика. Тепер я — сама терплячість, і це його нервує.

«Сакральний, розумієш?» — повторює він із наголосом — радше для себе, ніж для мене.

«А-а-а…» — киваю я, демонструючи благодушне розуміння й насолоджуючись тим, як починає давати тріщину його рішучість.

«Саме так, — продовжує Зіггі, намагаючись злетіти без крил всупереч моїй інфернальній толерантності. — Це як магія».

Я продовжую кивати, тож він повторює ще раз — на той випадок, якщо я не розчув.

«Так-так, звісно — ма-а-агія», — відповідаю я із благодушністю батька, якого знайомлять із уявним другом його дитини.

Доведений майже до сліз, Зіггі все ж таки не хоче здаватися й ховається за стіну ворожості: «Ти не побачиш дива, навіть якщо воно накладе тобі купу на голову!».

Треба віддати належне тій упертості, з якою ця дитина тримається за свої дурощі. Я ніколи не подумав би, що він здатний на таке шаленство. Проте коли захват минає, я даю волю гніву: схопившись на ноги, починаю трусити його за кощаві плечі так, що його голова мотається взад-уперед, аж поки мені не здається, що я витрусив із неї всю цю дурню.

«Я тобі покажу магію! — кричу я. — Хто тобі зрештою батько — цей слабоумний старий голодранець чи я? Я, Джейкоб Зіппер, що працює, як каторжний, щоб його син став людиною?». Тут я бачу, як він спопеляє мене поглядом. Такий погляд може продірявити наскрізь, тож я знижую тон.

Я повертаюся до Етель, яка охолоджує сідниці об холодильник із твердого дерева, притиснувши до щоки кухонну рукавицю: «То на чиєму ти боці?».

Вона дивиться на мене. «Це вже протиборство?».

Але незважаючи на спокусу встановити мир, я вважаю, що мені не залишили вибору. Для переконливості я даю хлопцеві по вуху й кажу дружині: «Я його більше не хочу знати, це не мій син!».

Як ви розумієте, часи зараз нелегкі — з батьківщини надходять погані новини. У Києві судять єврея за кривавим наклепом, а у нас тут народ нарікає на маси юдеїв, що ринули до наших берегів. Дехто навіть пояснює загибель «Титаніка» тим фактом, що на облавку були Гугенгайми, а тут ще й зовсім поруч, у Джорджії, відбувається лінчування Лео Франка[259]. Це умонастрої, породжені невіглаством, й вони, безперечно, зникнуть із настанням освіченої доби — коли наші сини доведуть, що без нас не обійтися. А поки що ми повинні стежити за порядком у власному домі.

На наступному засіданні Комісії з благоустрою Норт-Мейн-стріт я заявляю, що настав час для рішучих дій. Остроу та інші незадоволено бурчать — я перервав їхню сплячку. «Дій? Яких дій?». Здається, що вони ніколи не чули про фанатиків, яких ми пригріли на своїх грудях, або про їхній розкладницький вплив на нашу молодь.

«Прокиньтеся! — волаю я до них. — У нас проблема!».

Потроху, чухаючи опуклі черева та неголені щелепи, вони починають приходити до тями. Вони жадібно п’ють сарспарілью[260], запалюють легкі сигари, долають колективну амнезію й запитують мене, що нам робити.

«Хіба я голова? — обурююся я. — Голова в нас Остроу». Але вже ясно, що моя енергійна агітація зробила мене в їхніх очах лідером, і хай мені грець, якщо це випробування мені не до снаги.

«Відтяти голову, — кажу я із раптовим натхненням, — і вашому монстрові капут».

Наступного вечора, на заході сонця, виконавчий комітет Комісії з благоустрою завертає за ріг Окшн-стріт. У повітрі якась м’якість, сморід від річки тимчасово перекривається запахом тушкованих із овочами курчат, що доноситься з вікон над крамницями. В такий вечір приємно прогулюватися, але це не для нас — нам треба зосередитися на важливій справі, що в нас попереду. Ми всі заодно, кажу я собі, хоча саме вашому покірному слузі доручено нести садові ножиці, подаровані для цього діяння Геккі Шацем із «Залізних виробів Геккі». Остроу, наш номінальний голова, Нусбаум, скарбник, Бенні Розен-як-його-там — усі поступилися цією честю мені, бо вважили, що моє обурення є більшим.

Цього разу ми не стукаємо, а просто вдираємося в цей вкритий пилом штибл. І виявляємо, що обрали ідеальний момент: купка учнів (з них кілька виконують функцію якорів) саме розмотують мотузку під відчиненим даховим вікном. Рабі Шмельке, піднімаючись у стовпі лимонного світла (яке зараз перетворюється на блідо-жовте), вигнувши ноги у повстяних капцях, як плавці, співає молитву «Аміда»:

«Барух ата Адонай, благословенний Ти, наш Бог і Бог наших отців…».

Наша стрімка поява лякає шпінкерів. Потім, зрозумівши наші наміри за гострим знаряддям, яке я навіть не намагаюся сховати, вони починають тягнути свого ребе назад. Колеги вмовляють мене діяти швидше, але я наче застиг: хоча Шмельке спускається, я все ще вражений дивним видовищем його піднесення. «Ріжте!» — кричить Остроу, але все даремно. Тоді він і решта підштовхують мене вперед.

Однак я немов до землі приріс. Я збитий з пантелику, мені здається, що приміщення стало догори дригом, що верх — це низ і навпаки. Стоячи на стелі, поки ребе підтягують із глибин, ми ризикуємо відірватися від неї або беркицьнутися сторчма в дахове вікно. Я тривожуся за наших безпутних синів, які тепер перевершують числом шпінкерів і у своїх фантастичних вбраннях майже не відрізняються від первісної купки. Серед них, звичайно, і Зіггі — з ельфічними локонами, що кучерявляться з-під його бейсболки, мов весняні паростки, він видерся на стілець, щоб краще бачити.

Аж раптом у кімнаті все стає на свої місця. Тримаючи за ручки садові ножиці, я немовби стискаю крила хижого птаха, наміри якого не залежать від моїх. Я немовби думаю лише про дороге мені життя, а ножиці самі кидаються перекусити мотузку навпіл. Але насправді я роблю це з власної волі. І коли мотузка обвисає (як змія, коли факір припиняє грати на своїй дудці), я здригаюся від придушеного «а-а-ах!», видихнутого усіма навколо. Після цього настає тиша, а старий Шмельке, все ще читаючи молитву, неквапливо пливе вгору, у блідо-жовте небо, що поступово переходить у темно-фіолетове.

Коли він зникає з поля зору, мій Зіггі першим бере на себе ініціативу — бо такі вже ми, Зіппери. Цей хитрун стрілою мчить до відчиненого вікна, а за ним — уся ця несамовита юрба. Мене теж затягує до виру масової втечі й виносить через підвіконня на пожежні сходи. Разом з іншими я хутко лізу вгору гримкотливими сходинками, випадково опинившись позаду Іди Камінської, яка причаїлася там, щоб спостерігати за подіями. Я досягаю даху якраз вчасно, аби побачити, як мій син (аж ніяк не спортивний хлопчик, не імпульсивний, не шибайголова, не бунтівник — нічого такого, наскільки мені відомо) вилазить на слизьке скло похилого дахового вікна (яке потім зачиняється) і стрибає за мотузкою. Чи збирається він тягнути старого вниз, а чи прокататися сам, сказати не можу, але, вчепившись у канат, що теліпається в повітрі, він починає, дригаючи ногами, підноситися вгору разом із божевільним святим.

І тут Гершель Остроу, притримуючи свого капелюха, із якимось хитромудрим містично-воєнним кличем наслідує приклад Зіггі. Вільною рукою він хапається за праву ногу мого хлопчика, той брикається, і я дякую Богові, коли бачу, що вони втрачають висоту, але це лише тимчасовий задній хід. Бо схоже, що рабі Шмельке, попри його фізичні вади, досить лише заспівати свої молитви голосніше, щоб набрати висоту. Я втішаю себе тим, що в разі подальшого підйому цей хирлявий дідуган просто розвалиться в небі, і хлопці впадуть разом із його відірваною ногою. Або Зіггі, в чий стрибок я досі не можу повірити, випустить мотузку, не в змозі витримати вагу свого супутника. Але я переконуюся, що жодне з цих очікувань не справджується.

Поруч зі мною вискакує навіжена Іда Камінська й хапається за ногу Гершеля; її спідниця здіймається, демонструючи панталони, що робить її гарною стрічкою в хвості цього повітряного змія, складеному з людей. Але навіть нею цей ланцюг не завершується: незграбний Сенфорд Нусбаум і Мінді Дрейфус, недоумкуватий Герман Вольф, власний син рабі Фейна, побожний Ейбі у своїй молитовній шалі, Мілтон Розен у своєму макінтоші — всі приєднуються по черзі. Зрештою всі поганці з Норт-Мейн-стріт причеплюються до цього ланцюга віровідступників і тягнуться слідом за екстатичним старим Шмельке.

Один із фанатичних прихильників ребе, влізши на комин, підстрибує у намаганні дотягнутися до летючої процесії, але для нього вона вже недосяжна. Потім робить спробу ще один, і теж невдало. Чи це тому, що в прагненні повернути свого цадика на землю його прихильники обтяжені баластом бажань? Мені це здається цілком логічним, і я поділяю розпач хасидів.

Ось чому я кричу: «Зіггі, повернись! Усе пробачено!». І підстрибую в повітря. В цю мить мені здається, що я вхопився за щось і мене несе у височінь разом із дітьми. Бляшані дахи, трамвайні лінії, нові фірмові електричні вуличні ліхтарі з п’ятьма лампами-кулями стрімко віддаляються, а їхній накал зводиться нанівець палаючим західним небом. За річкою захід сонця сяє яскравіше за червону сигнальну ракету над оселедцевою діжкою, що сипле іскрами, — і розгоряється дедалі більше перед тим, як згаснути в темних хмарах, набряклих історією, що насувається зі сходу. А потім, коли ми саме зібралися летіти за ті хмари, я приходжу до тями — я товстун, що не має рівних за силою тяжіння.

Переклад Наталі Комарової