Американська єврейська проза

Як і її сучасник Авром Каган, Анзя Єзєрська описувала боротьбу та моральні конфлікти своїх героїв, що прагнули стати «вільними американцями», а також те, як досвід життя в Америці може дискредитувати й зруйнувати звичаї Старого Світу — повагу до традицій, дотримання релігійних обмежень і ритуалів. Особливий внесок Єзєрської в єврейсько-американську прозу полягає в тому, що вона писала про іммігрантський досвід із погляду жінки. Народившись у Малому Плоцьку, селі, що на сході Польщі, Єзєрська у п’ятнадцятирічному віці переїхала з родиною до США. Вона працювала у «потогінних майстернях» на Нижньому Іст-Сайді в Нью-Йорку й відвідувала вечірню школу, аби вивчити англійську. Незабаром вона почала писати (англійською мовою), і її оповідання, опубліковані в жіночих журналах, почали користуватися успіхом. У 1920-х роках проза Єзєрської була надзвичайно популярною, й вона стала знаменитістю. Семюел Голдвін придбав права на екранізацію її першого збірника оповідань «Голодні серця» (Hungry Hearts), і в пресі її одразу охрестили «королевою гетто» та «попелюшкою-іммігранткою». Голдвін запропонував Єзєрській попрацювати кіносценаристкою, проте в штучному світі Голівуду вона не почувалася щасливою й невдовзі повернулася до Нью-Йорка.

Серед інших книжок Єзєрської — романи «Саломея з багатоповерхівки» (Salome of the Tenements), «Зухвала жебрачка» (Arrogant Beggar), «Годувальники» (Bread Givers), «Все, чим я ніколи не стану» (All I Could Never Be) та «Червона стрічка на білому коні» (Red Ribbon on a White Horse), а також збірник оповідань «Діти самотності» (Children of Loneliness). У 1930-х роках слава письменниці дещо примеркла й більше не сягнула такої широкої популярності, як на початку кар’єри, але вона продовжувала писати, й після її смерті почали виходити нові видання її творів. Більшість із них знову доступні читачеві, і сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що Єзєрська є однією з провідних постатей в історії американської єврейської прози XX століття.

Як я знайшла Америку

Кожен мій видих був видихом страху, від кожної тіні перехоплювало дихання, кожен звук кроків ударяв у серце, як важкий козачий чобіт.

На низькому стільці посеред єдиної кімнати нашої мазанки сидів мій батько, і його руда борода спадала на відкриту перед ним Книгу Ісаї. Біля кахельної груби, на лавках, що служили нам ліжками, навіть на земляній підлозі — скрізь сиділи сусідські діти, навчаючись від нього стародавньої поезії гебрейського племені.

Він декламував, а діти повторювали:

«Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому! Хай підійметься всяка долина, і хай знизиться всяка гора та підгірок, і хай стане круте за рівнину, а пасма гірські за долину! І з’явиться слава Господня, і разом побачить її кожне тіло[9]».

Не звертаючи уваги на розхитування та декламування вчителя й учнів, стара Кака, наша строката курка, зі своїм виводком гордовито походжала, дзьобаючи картопляне лушпиння, яке падало з колін моєї матері, що готувала нам сніданок.

Я стояла біля вікна, пильнуючи дорогу — щоб раптом на нас не налетіли козаки, які стежили за виконанням того царського указу, що відібрав би в нас останній кусень хліба: «Забороняється влаштовувати хедери [єврейські школи] в приміщеннях, використовуваних для приготування їжі та сну».

Водночас я одним оком жадібно стежила, як мати нарізає великими скибками чорний хліб. Картопля була нарешті готова, й вона виклала її з казанка в дерев’яну миску та поставила на середину столу.

Розхитування та декламування вмить припинилися, й діти кинулися до столу. Мій страх перед козаками одразу затьмарився страхом залишитися без картоплі, тож дозорний залишив свій пост — із радісним вигуком я схопила свою порцію й напхала собі повний рот розсипчастої смакоти.

Тієї ж миті двері розчинилися від удару підбитого залізом чобота. В повітрі просвистів козацький батіг. Ми з вереском кинулися хто куди. Діти вибігли з хати, а з ними й наш заробіток.

«Ойвей! — заголосила моя мати, схопившись за груди, — чи є Бог там нагорі й чи бачить він усе це?».

Батько зі смутком в очах бурмотів перервану молитву, а козак гучно проголошував указ: «Тисяча рублів штрафу або рік у в’язниці, якщо ще раз буде виявлено, що ви вчите дітей там, де їсте й спите».

«Готтуню[10]! — благала мати, — ви хочете зідрати з нас останню шкуру! Де ж нам ще їсти та спати? Чи нам тримати хедер посеред дороги? Хіба в нас хати з окремими кімнатами, як у царя?».

Не звертаючи уваги на материні заклинання, козак широким кроком вийшов із хати. Батько опустився на стілець, безпорадно схиливши голову у тихому відчаї.

«Боже всемогутній, — ламала руки мати, — чи буде кінець нашим злигодням? Коли вже земля поховає мене та мої нещастя?».

Я дивилася, як козак іде геть дорогою, й раптом побачила, що до нас біжить усе село. Я потягла матір до вікна — подивитися на юрбу, що наближалася.

«Геволт[11]! Що ще на наші голови?» — перелякано заволала вона.

Збуджену юрбу очолювала Маше Міндель, дружина водовоза. Здіймаючи хмару пилу, на нас сунули пекар, м’ясник, швець, кравець, козопас, наймити з полів зі своїми дружинами та дітьми.

Маше Міндель, майже непритомна, впала перед входом до нашої хати. «Лист із Америки!» — видихнула вона.

«Лист із Америки! — відгукнувся луною натовп, вихоплюючи в неї листа й соваючи його в руки батькові. — Прочитай! Прочитай!» — кричали вони в збудженні.

Батько мовчки проглянув листа, а люди, затамувавши подих, дивилися на нього в тривожному очікуванні. їхні очі сяяли захопленням і шаною до єдиної людини в селі, що вміла читати. Маше Міндель, навприсядки, витягла до нього шию, аби не пропустити жодного дорогоцінного слова з цього листа.

«Моїй шанованій дружині, Маше Міндель, моєму улюбленому синові, Суші Фейфелю, та моїй дорогоцінній, коханій доньці, зіниці мого ока, гордості мого життя, Ципкеле!

Довгих років життя та щастя вам! Хай благословення впаде з небес на ваші милі голови й убереже вас від усякого лиха!

По-перше, хочу сказати вам, що в мене все добре і я здоровий. Хай би я почув те саме й від вас.

По-друге, скажу вам, що сонце врешті починає сяяти наді мною в Америці. Я став поважною персоною — торговцем. У мене своя ятка в найбільш густонаселеній частині Америки, де людей — як мух, і кожен день схожий на базарний день на ярмарку. Мій товар — банани та яблука. День починається з мого повного фруктів візка, а закінчується лише тоді, коли я нарахую принаймні два долари прибутку — це чотири рублі. Ви тільки уявіть: я, Гедалія Міндель, заробляю чотири рублі на день, двадцять чотири рублі на тиждень!».

«Гедалія Міндель, водовоз, двадцять чотири рублі на тиждень…» — ці слова, як вогонь, перестрибували у натовпі від одного до іншого.

Ми витріщилися на його дружину, Маше Міндель, висушену, як скелет, жінку.

«Маше Міндель, з чоловіком в Америці! Маше Міндель, дружина людини, що заробляє двадцять чотири рублі на тиждень!».

Ми дивилися на неї тепер із шанобливістю. Вона була вже істотою з іншого світу. Її мертві, згаслі очі ожили й засяяли. Переймання про хліб насущний зникли з її обтягнутого шкірою обличчя, раптовий приплив щастя наповнив її риси, розрум’янені немов від вина.

Двоє зморених дітей чіплялися за її спідницю, збуджено витріщаючи очі й лише здогадуючись про свою щасливу долю по заздрісних поглядах інших.

«По-третє, — йшлося далі в листі, — маю сказати вам, що білий хліб і м’ясо я їм щодня, точнісінько як їдять мільйонери.

По-четверте, щоб ви знали — я більше не Гедалія Міндель, а “містер Міндель”, як в Америці мене називають.

По-п’яте, Маше Міндель і мої дорогі діти, в Америці немає мазанок, де корови, кури та люди живуть усі разом. У мене є окрема кімната із зачиненими дверима, і якщо хтось прийде до мене, я можу сказати “Заходьте!” або “Почекайте!” — як король у палаці.

Ну й останнє, моя люба родино та люди села Суковоли: в Америці немає царя».

Тут мій батько зробив паузу. Настала мертва тиша, а потім: «Немає царя… в Америці немає царя!». Навіть маленькі діти повторювали, як приспів: «В Америці немає царя!».

«В Америці всіх питають, хто має стати президентом, і я, Гедалія Міндель, коли отримаю свої документи на громадянство, так само зможу вирішувати, хто буде наступним президентом в Америці, як і містер Рокфеллер, найбільший з усіх мільйонерів.

Я вам посилаю п’ятдесят рублів на квиток пароплавом до Америки. І хай всі євреї, що потерпають у голуті[12] від указів і погромів, все ж таки доживуть до того, щоб підняти свої голови, як це зробив я, Гедалія Міндель, в Америці».

П’ятдесят рублів! Квиток на пароплав до Америки! І оце стільки щастя впаде на чиюсь голову! Мене гризли шалені заздрощі. Мої примружені очі метали, немов стріли, похмурі погляди у бік Маше Міндель.

Чому на нашу долю не випав шанс вибратися геть із цієї темної країни? Хіба не криється в кожному серці таке саме прагнення Америки? Така сама мрія жити, сміятися й дихати як вільна людина? Америка — вона для всіх. Чому лише Маше Міндель і її діти здобули можливість потрапити до нового світу?

Перешіптуючись і жестикулюючи, юрба розійшлася. Кожен знав, про що думає інший: як дістатися Америки? Що можна закласти? Де можна позичити гроші, щоб купити квиток на пароплав?

Мовчки ми пішли за батьком назад до хати, звідки нас за мить до того змусив вибігти козак.

Ми, діти, переводили погляд з матері на батька та з батька на матір.

«Готтуню! Цар сам виштовхує нас в Америку цим останнім указом!» — материне обличчя осяяло нашу халупу, як лампа.

«Мішигіне їдіне[13]! — зупинив її батько. — Вічно в хмари заносишся! Ми — в Америку? На які гроші? Чи можуть мертві встати й танцювати?».

«Танцювати? — самовар і мідні каструлі задзвеніли від материного сміху. — Я протанцювала б до Америки по хвилях океану!».

Діти, вражені й захоплені радістю моєї матері, теж стали пирскати й сміятися, а батько ходив взад і вперед з обличчям, затьмареним тривогою за завтрашній день.

«Порожні руки… порожні кишені… А вона мріє про ту Америку!».

«Хіба той, хто сподівається на Америку, — бідний?» — гордовито сказала мати.

«Продайте мою червону стьобану спідничку, що її бабуся залишила мені для посагу», — схвильовано вмовляла я.

«Продайте перини, продайте самовар», — хором підхопили діти.

«Звісно, ми все продамо — і козу, і всі зимові речі, — додала мати. — В Америці, мабуть, завжди літо».

Я обхопила брата, а він схопив за кучері Бессі, й ми закружляли в танці, шалені від радості.

«Жебраки! — сміялася мати. — Чому ви радієте? Як ви поїдете до Америки без сорочок, без взуття?».

Але ми вже вибігли на вулицю з криком і співами: «Ми продамо все, що маємо, — ми їдемо до Америки! Будемо їсти білий хліб і м’ясо щодня — в Америці! В Америці!».

Того ж вечора ми привели до себе Береля Залмана, лихваря, й показали йому всі свої скарби, складені посеред хати.

«Подивись на всі ці чудові перини, Берелю Залмане, — переконувала його мати. — А ця розкішна шуба — з самого Нижнього[14]. Мій дідусь купив її на ярмарку».

Я тримала перед собою свою червону стьобану спідничку — найбільшу жертву в моєму десятилітньому житті.

Навіть батько ніяково посунув уперед самовар: «Його вистачить, аби напоїти чаєм усе село».

«Всього сто рублів за все, — благала мати. — Тільки щоб дістатися Америки. Всього якихось сто рубликів».

«Сто рублів? Тьфу! — пирснув лихвар. — Сорок — і то забагато. Воно й тридцяти не коштує».

Але вмовляннями та лестощами матері таки вдалося вибити з нього сто рублів.

Трюм… брудні клумаки… бридкі запахи… люди з морською хворобою… Але я не бачила й не чула довкола себе нічого з цих бруду і гидот. Я купалася у сонячному світлі, а в голові виникали все нові й нові картини нового світу.

Із вуст в уста передавалася золота легенда про золоту країну:

«В Америці можна говорити те, що думаєш, висловлювати свої думки просто на вулиці й не боятися козаків».

«Америка — дім для всіх. Там це твоя країна. Не те що в Росії, де почуваєшся чужинцем в селі, де народився й виріс, де поховані батьки та діди».

«В Америці всі рівні. Християни та євреї там як брати».

«Кінець турботам про хліб. Кінець страху перед владою. В Америці кожен може робити зі своїм життям, що йому заманеться».

«В Америці немає вищого чи нижчого. Навіть президент може потиснути руку Гедалії Мінделю».

«Вдосталь усього для всіх. Навчання безкоштовне та протікає вільно, як молоко та мед».

«Навчання протікає вільно».

Ці слова малювали в моїй уяві картини. Я бачила перед собою безкоштовні школи, коледжі, бібліотеки, де я зможу вчитися, вчитися і вчитися безнастанно.

У нашому селі була школа, але лише для дітей християн. В американських школах я буду з високо піднятою головою, буду сміятися й танцювати — дитина серед інших дітей. Я ширятиму, як птах у повітрі, з неба й до неба, від зірки до зірки.

«Земля! Земля!» — лунали радісні вигуки.

«Америка! Ми в Америці!» — закричала мати, ледь не задушивши нас у захопленні.

Всі скупчилися й проштовхувалися на палубу в намаганні кинути перший погляд на «золоту країну», саджали дітей на плечі, аби ті могли побачити більше за них. Чоловіки падали на коліна й молилися. Жінки міцно обіймали своїх немовлят і плакали. Діти танцювали. Незнайомі люди обнімалися та цілувалися, як старі друзі. У літніх чоловіків і жінок очі сяяли, як у молодих закоханих.

Стародавні образи забриніли всередині мене, як пісні пригнобленого народу про свободу.

Америка!.. Америка!..

Поміж будівлями, що височіли, як гори, ми пробиралися зі своїми клумаками, поширюючи навколо себе запах трюму. Вздовж Бродвею, під мостом, а потім метушливими вулицями гетто ми йшли за Гедалією Мінделем.

Я роздивлялася вузькі вулиці, щільно заповнені будинками та крамницями: лахміття, брудна постіль, що звисала з вікон, урни та сміттєві контейнери, що захаращували тротуари. Якийсь смуток стиснув мені серце — перший сумнів в Америці. «Де американські зелені галявини та широкі простори? — кричало моє серце. — Де золота країна моїх мрій?».

Моя душа наповнилася тугою за духмяною тишею лісу, що починався за нашою мазанкою, за м’яким, піддатливим ґрунтом наших сільських вулиць. Тут навколо мене були лише твердість цегли та каменю й сморід багатолюдної злиденності.

«Ось ваш дім з окремими кімнатами, як у палаці». Гедалія Міндель широко розчинив двері неохайної, задушливої квартири.

«Ой вей! — вигукнула моя мати збентежено. — Де ж в Америці сонячне світло?».

Вона підійшла до вікна й подивилася на голу стіну сусіднього будинку. «Готтуню! Темно, як у могилі…».

«Не так вже й темно, просто трохи затінку, — Гедалія Міндель запалив газ. — Ви тільки подивіться, — показав він із гордістю на тьмяне газове світло. — В Америці немає ані свічок, ані керосинових ламп, ви повертаєте гвинтик, підносите сірника, і ось вам світло, як від сонця».

І знову мене огорнула якась тінь, знову цей сумнів в Америці! Тут, в Америці, кімнати без сонячного світла. Кімнати, в яких сплять, у яких їдять, у яких готують їжу — але всі без сонячного світла. Чи задовольнить мене замість нього просто місце, де можна спати та їсти, та двері, які можна зачинити перед іншими? Або ж мені завжди буде потрібне для щастя сонячне світло?

І де в Америці місце, де я буду грати? Я подивилася з вікна на провулок внизу й побачила блідолицих дітей, що борсалися в стічній канаві. «Де Америка?» — волало моє серце.

Очі в мене злипалися. Я наосліп намацала ґудзики на одежі й, розстібуючи їх, провалилася в сон — мертвецький сон надзвичайної перевтоми.

«Серденько моє! — пролунав наді мною материн голос. — Батько вже година, як пішов. Ти ж знаєш, вони вирахують із тебе по п’ятицентовику за кожну хвилину запізнення. Мерщій, мерщій!».

Я схопила свій хліб із оселедцем і скотилася сходами вниз і на вулицю. Я їла на бігу, наосліп протискаючись крізь натовп робітників, що поспішали на роботу. Від страху та поспіху їжа щоразу застрягала у мене в горлі.

Наближаючись до своєї потогонної майстерні-тюрми, я відчула, як мені стискає горло; всі мої нерви скрутилися в один твердий сталевий гвинт, аби витерпіти цю щоденну каторгу.

На якусь мить я завагалася, опинившись перед заґратованими вікнами старої, напіврозваленої будівлі, — бруд і занепад волали з кожної її розкришеної цеглини.

В утробі цієї майстерні навколо мене шаленіли гуркіт і стукіт, стукіт і гуркіт — безжальна, безупинна робота швацьких машин. Напівнавіжена, напівмертва, я намагалася думати, відчувати, згадувати: що я? хто я? чому я тут? Намагалася марно, ошелешена й загублена в цьому вирі шуму.

«Америка… Америка… Де та Америка?» — волало моє серце.

Фабричний гудок… Машини уповільнюють хід… Гомін полегшення вітає порятунок — обідню перерву.

Я ніби прокинулася після кошмару — втомлене та болісне пробудження. У темному хаосі мого мозку почав жевріти розум. У стиснутому серці почали пульсувати почуття. Рана мого змарнованого життя почала тремтіти й щеміти. Моє дитинство душила важка праця… Чи моя юність теж помре — непрожитою?

Запах оселедця та часнику… Жадібне поглинання їжі… Сміх і голосні, вульгарні жарти. Чи це лише мені так гидко? Я дивилася на людей навколо. Були вони справді щасливі чи просто нечутливі до свого рабства? Як вони можуть сміятися й жартувати? Чому в них не прокидається обурення цією важкою і монотонною працею, цими руйнівними, вбивчими рухами тіла, коли живуть лише руки, а серце та мозок мають померти?

Хтось торкнувся мого плеча. Я підвела очі. Це була Єтта Соломон, яка працює на сусідній машині.

«Ось твій чай».

Я дивилася на неї, майже не чуючи.

«Ти не збираєшся нічого їсти?».

«Ой вей! Єтто! Я не можу цього винести! — вирвався з мене крик. — Я приїхала до Америки не для того, щоб перетворитися на машину. Я приїхала сюди, щоб стати людиною. Хіба Америці потрібні лише мої руки, лише сила мого тіла, а не моє серце, не мої почуття, не мої думки?».

«Наші голови не досить розумні, — сказала практична Єтта. — Ми не ходили до школи, як уродженці Америки».

«Я приїхала до Америки саме для того, щоб ходити в школу… вчитися… думати… зробити щось гарне зі свого життя…».

«Тсс! Тсс! Тсс! Хазяїн! Хазяїн…» — промайнув застережний шепіт. В майстерні миттєво запанувала тиша — ввійшов хазяїн. Він підняв руку. Всі затамували подих.

Це жорстке червоне обличчя зі свинячими оченятами тримало нас під якимось огидним гіпнозом. Я знову бачила козака та чула його громовий голос, що читає указ.

Приготувавшись до лиха, дівчата зблідли й скоса кидали одна на одну перелякані погляди.

«Робітниці, — звернувся він до нас, перебираючи золотий ланцюжок від годинника, що висів на його товстому череві, — на інших підприємствах справи кепські, і є сила-силенна дівчат, які благатимуть мене взяти їх на роботу за половину тих грошей, що отримуєте ви. Але ж я не шкуродер. Я завжди даю своїм робітникам можливість заробити собі на хліб. Відтепер я плататиму вам п’ятдесят центів за дюжину сорочок замість сімдесяти п’яти, але тепер ви працюватиме і вночі, тож нічого не втратите». І він пішов геть.

Майстерню наповнила мертва тиша. Кожна з нас відчувала, як серця інших обливаються кров’ю від власної безпорадності.

Раптом тишу перервав якийсь звук. Це ридала Бала Ріфкін, удова з трьома дітьми.

«Ой вей! — голосила вона, дряпаючи свою кощаву шию. — Кровопивця, злодій! Як я годуватиму їх — моїх діточок… моїх діточок… моїх голодних ягняток?».

«Чому ми дозволяємо йому нас душити?».

«На двадцять п’ять центів менше за дюжину — як ми житимемо?».

«Він останню шкуру з нас здирає!».

«Чому ніхто з ним не поговорить?».

«Треба сказати йому, що він не може нас гнобити ще гірше, ніж було в Росії!».

«А що ми можемо? Наше життя в його руках».

Щось виштовхнуло мене вперед. Ця жорстока ненажерливість розлютила мене, наш розпач і безпорадність надали мені сил.

«Я піду до хазяїна! — вигукнула я. Від несамовитого збудження всі мої нерви тремтіли. — Я скажу йому, що Балі Ріфкін треба годувати троє ротів!».

Бліді, голодні обличчя оточили мене, худі вузлуваті руки простягнулися до мене, виснажені тіла скупчилися навколо.

«Благослови тебе Бог!» — вигукнула Бала Ріфкін, витираючи очі куточком своєї хустки.

«Розкажи йому про мого старого батька та мене, його єдину годувальницю», — сказала Бессі Сопольська, дівчина з похмурим обличчям і сухим кашлем.

«А в мене ні батька, ні матері, а на шиї висять четверо молодших», — на гарному юному личку Дженні Фейстбули вже помітні глибокі сліди дорослих турбот.

В голові, як вогонь, спалахнули картини: Америка, про яку мріють знедолені всіх країн, і Америка, як вона є. Я відчувала за собою натиск маси людей — тисяч і тисяч іммігрантів, придушених несправедливістю, й вони підносили мене, як на крилах. Я зайшла до кабінету хазяїна без щонайменшого страху. Я була не я — образи, завдані моєму народу, пропалили мене наскрізь, і я відчувала своє тіло як живий вогонь бунту.

Я стала перед хазяїном. «Ми цього не стерпимо! — вигукнула я. — Ми й зараз ледь виживаємо. П’ятдесят центів за дюжину — це вже голод. І ви, єврей, можете виривати хліб з рота іншого єврея?».

«Ти, жовторота! Хто ти така, щоб учити мене, як вести бізнес?».

«Хіба ви самі не були колись таким механічним рабом? Коли ваше життя було в руках хазяїна?».

«Ти… ледащо… хочеш грошей задарма? Щойно вони заговорять англійською, одразу нахабніють… Хай тобі грець, баламутко! Мені тут не потрібні розумники! Яке нахабство! Геть! Забирайся з моєї майстерні!».

Крила моєї сміливості було зламано, в заціпенінні і відчаї я попленталася назад, до них — до цих облич, що жадібно чекали, до цих розбитих сердець, що боліли разом із моїм.

Коли я відчинила двері, вони зрозуміли мою поразку з виразу мого обличчя.

«Дівчата! — простягла я до них руки. — Він мене вигнав».

Мій голос поглинула тиша. Ніхто не поворушився. Лише голови ще нижче схилилися над машинами.

«Гей, ти! Забирайся звідси! — загримав на мене хазяїн. — Бессі Сопольська й ти, Бала Ріфкін, винесіть її машину до вестибюлю… Мені тут не потрібні язикаті американки».

Бессі Сопольська та Бала Ріфкін, із трагічно почорнілими очима, витягли мою машину.

Ніхто не простягнув мені руки, ніхто не подивився мені в очі. Навпаки, всі немовби відсахувалися від мене, коли я йшла повз них до виходу.

На вулиці я раптом заплакала. Та нова надія, яка так наповнювала мене, витекла з моїх жил, як кров. Ще мить тому завдяки нашій згуртованості я повірила в нашу силу, а тепер я бачила, що кожен сам по собі — придушений, зламаний. Виявилося, що вони лише догідливі хробаки, що плазують заради шматка хліба.

Я плакала не так через те, що дівчата кинули мене, як через те, що вперше побачила, якими нікчемними, ницими були ті істоти, з якими мені довелося разом працювати. Як страх втратити цей шматок хліба позбавив їх останньої краплі людяності! Мені здалося, що я працювала не серед людей, а в джунглях із дикунами, які з'їдають одне одного живцем заради виживання.

Але потім, попри всю гіркоту своєї образи, я раптом виявила в собі якусь твердість. Я подивилася на цих дівчат їхніми власними очима, немов була всередині них. Хіба вони могли вчинити інакше? Хіба нагальна потреба в хлібі для дітей Бали Ріфкін не є важливішою за правду, за честь?

Чи мріяли вони взагалі про Америку так, як мріяла я? Чи померла в них ця віра в Америку? Чи буде й мою віру так само вбито?

Захекавшись від бігу, мене обвила руками Єтта Соломон.

«Серденько моє золоте! Я втекла крадькома — лише щоб сказати тобі, що зайду до тебе ввечері. Я все віддам заради тебе… але мені треба бігти назад… мені потрібна ця робота… моя мати…».

Я заледве бачила та чула її — мої почуття були притуплені поразкою. Я пішла далі в якомусь сліпому заціпенінні, з відчуттям того, що будь-якої миті можу впасти посеред вулиці, геть виснажена.

В мене забрали все: надію, за яку я чіплялася, людську підтримку, взагалі реальність… Я поринала в бездонну темряву. В мене залишилося тільки одне бажання — померти.

Отже, це був лише сон? Міраж, народжений зголоднілими серцями людей у пустелях пригноблення, — ця споконвічна віра в Америку, в омріяну й жадану «золоту країну»?

Може, голодним селянам із Суковолів просто примарилася райдуга, що здійнялася над їхніми лихами й повела їх… куди? Куди? До задушливої покірливості потогонних майстерень? До безвиході цих вулиць? «Господи! Що там, за цим пеклом? — кричала моя душа. — Чому не покінчити з цим прямо зараз?».

Тисячі голосів у мені та навколо мене відповіли: «Твоя віра померла, але в твоїй крові все ще волає і прагне справдження їхня віра — тих мертвих поколінь, чия віра, попри всі скрути, продовжує жити й залишається нездоланною, безсмертною силою!».

У цій Америці, яка розчавлює та вбиває мене, їхній дух спонукає мене… боротися… страждати… але ніколи не скорятися.

У моїй безнадійній темряві зажевріли їхні втрачені життя — живий, світлий вогонь. Я знову побачила натовп вкритих пилом селян, що скупчилися навколо мого батька, коли він читав листа з Америки. Їхні жадібні обличчя тягнулися до нього, їхні очі сяяли тією самою надією, тією самою споконвічною вірою, що спонукали й мене…

Раптом щось сильно вдарило мене в спину. Ошелешена болем, я впала… А потім — лише темрява та тиша.

Я розплющила очі. Якась фігура в білому схилилася наді мною. Я померла? Я була на небесах нового світу — в Америці? Мої очі знову заплющилися. Якесь неясне відчуття щастя наповнювало мене. «Навчання тече вільно, як молоко та мед», — само спливло в голові, як сон.

Так, я була на своєму небі — в американській школі, у широких сонячних полях, дитина серед інших дітей. Нашими підручниками були співочі птахи та шепіт дерев, дзвінкі струмки та вабливі небеса. Ми вдихали навчання та мудрість так само природно, як дихають квіти на сонці.

По завершенні уроків ми всі бралися за руки й стрибали, як на картинці з танцюючими феями, яку я колись бачила у вітрині. Мене наповнювала радість єдності — велике диво цього нового світу; вона тиснула на моє серце, як туга. Я повільно й непомітно відокремилася від решти дітей, аби усамітнитися в тиші, аби боротися й молитися за можливість висловити те, що здійнялося в мені, в якійсь формі краси. І з моїх намагань гарно сформулювати свої думки народилася чудова пісня й заповнила світ.

«Скоро вона зможе повернутися до майстерні — правда, медсестро? — голос Єтти Соломон увірвався до моїх марень. Я втомлено розплющила очі й побачила, що я все ще на землі. Широке, добре обличчя Єтти стривожено посміхалося мені. — Тобі пощастило, що автівка, яка на тебе наїхала, не переламала тобі руки-ноги. А якщо руки працюють, ти скоро повернешся до машини».

«Машини? — я здригнулася. — Я не зможу повернутися до майстерні. Я в лікарні так звикла до сонячного світла й тиші, що більше не витримаю того пекла».

«Ша! Ша! — стала заспокоювати мене Єтта. — Тобі треба навчитися приймати життя як воно є. Що буде, то й буде. В Росії ти могла сподіватися на те, що втечеш від своїх негараздів до Америки. А з Америки куди ти втечеш?».

«Так, — зітхнула я. — У найчорніші дні в Росії завжди була надія на Америку. В Росії у нас була лише мазанка, мало їжі та постійний страх перед козаками, але все ж таки ми примудрялися дивитися в небо, мріяти, думати про новий світ, де ми матимемо шанс бути людьми, а не рабами».

«Навіщо так багато думати? Ці думки тебе лише гризуть. Краще відпочинь…».

«Як я можу відпочивати, коли від усіх цих думок у мене голова пухне? Мені школа потрібна більше, ніж голодному — хліб».

Єтта тужливо й замислено дивилась на мене. І раптом: «У мене є ідея. Є одна школа для новачків, де їх вчать усього, що вони захочуть…».

«Що? Де? — я аж підскочила, як у гарячці. — Звідки ти знаєш про неї? Скажи мені тільки… швидше… Відколи?».

«Дівчина-сусідка… Вона працює на сигарній фабриці і тепер вчиться там».

«Що вона вивчає?».

«Та не хвилюйся ти так. У тебе зараз очі вистрибнуть».

Я безсило впала на подушку. «Ой вей! Розкажи мені!» — благала я.

«Я знаю лише, що вчитися їй подобається більше, ніж крутити сигари. І називається це “Школа для дівчат-іммігранток”».

«Час вийшов. Там ще один відвідувач чекає», — сказала медсестра.

Коли Єтта вийшла, до палати вбігла моя мати з хусткою на голові й кинулася до мого ліжка, стала мене цілувати.

«Ой вей! Ой вей! Я ледь не померла від страху. Як усе це сталося?».

«Не хвилюйся так. Я вже майже оговталася й скоро повернуся на роботу».

«Яка ще робота? Тобі треба хоч трохи погладшати. Кажуть, вони відправляють людей з лікарні за місто. Може, й тебе відправлять».

«А як ви житимете без моєї зарплатні?».

«Дейві вже продає газети, а Бессі — льодяники в парку після школи. Вчора вона вже принесла додому двадцять вісім центів».

Попри всі зусилля матері виглядати бадьорою, я дивилася на її виснажене обличчя й питала себе, чи їла вона сьогодні.

Коли мене виписали з лікарні, я попрямувала додому. Біля Аллен-стріт мене охопив жах перед нашими темними кімнатами. «Ні… ні, я не можу більше повертатися в цю темряву та сморід», сказала я собі. «Якщо вони поки обходяться без моєї зарплатні, хай думають, що я поїхала за місто, а я спробую знайти цю школу для іммігрантів, про яку розповіла Єтта».

Отож я пішла до школи для іммігрантів. Мене прийняла висока, граціозна жінка — не співробітниця, а благодійниця.

Любов, що линула з мого серця до статуї Свободи, перекинулася й на місіс Олні. Вона здавалася мені живим втіленням духу Америки. Все, що я колись намріяла собі про Америку, сяяло в її добрих карих очах. Я відчула одразу, як її побачила: вона врятує мене від тих капостей, що розчавлюють мене. Ця спокійна жінка, здавалося, випромінювала співчуття й розуміння.

Я жадала відкрити їй свою душу, але була така схвильована, що не знала, з чого почати.

«Я шалено хочу вчитися!» — вимовила я, задихаючись, і захлинулася під натиском всього того, що мала сказати.

Тонкі риси обличчя місіс Олні пожвавила підбадьорлива посмішка.

«Якої професії ти хотіла б навчитися — роботі на швацькій машині?».

«Роботі на швацькій машині? — вигукнула я, здригнувшись. — Ой вей! Сама лише думка про “машину” мене вбиває. Навіть коли просто дивлюся на одяг, мені плакати хочеться, як згадаю, яким потом дається кожен шов у цій майстерні».

«Гаразд, тоді, — вона поклала мені руку на плече, — як тобі сподобається куховарство? Є велика потреба в кваліфікованих хатніх робітницях, тож у тебе буде непоганий заробіток і пристойне житло».

«Я — хатня робітниця? — я скинула її руку. — Хіба я приїхала до Америки, щоб стати куховаркою?».

Місіс Олні якусь мить збентежено мовчала. «Добре, люба, — сказала вона потім неквапливо, — чим же ти хотіла б займатися?».

«У мене є ідеї, як зробити Америку кращою, тільки я не знаю, як їх висловити. Є тут місце, де я могла б навчитися?».

Жінка якийсь час ошелешено дивилася на мене, не промовляючи ні слова. Потім продовжила з тією самою лагідною посмішкою: «Це добре, що ти хочеш допомогти Америці, але я гадаю, що найкращий шлях для тебе — навчитися якійсь професії. Для того й існує ця школа — допомагати дівчатам знайти себе, і найкращий спосіб зробити це — навчитися чомусь корисному».

«А хіба думати не корисно? Чи Америці потрібна праця лише мого тіла, моїх рук? Хіба не думки перевертають світ?».

«Ось воно що! Але ми не збираємося перевертати світ». Вираз її обличчя став холоднішим.

«Але ж Америці потрібні зміни, — вигукнула я. — Ми, іммігранти, хочемо бути людьми, а не просто “робочими руками” не рабами свого шлунка! І саме можливість думати й знаходити рішення робить людину людиною».

«Дитино, для думок потрібен вільний час. Це ще прийде. Спочатку ти мусиш навчитися, щоб добре заробляти».

«Хіба я приїхала до Америки, щоб заробляти?».

«А для чого ж?».

«Я приїхала, щоб дати вихід усьому тому доброму в мені, що придушувалося в Росії. Я приїхала, щоб допомогти Америці створювати новий світ… Мені казали, що в Америці я зможу відкрити свою душу й вільно літати в повітрі… співати… танцювати… кохати… Все це є всередині мене, а Америка не дозволяє мені нічого віддати».

«Мабуть, ти зробила помилку, приїхавши до цієї країни. Твоя країна, можливо, оцінила б тебе більше, — вона оглянула мене з голови до ніг. — Боюся, що ти прийшла не в те місце. Ми тут лише навчаємо спеціальностей».

І вона повернулася до своїх паперів, кинувши мені через плече: «Гадаю, тобі слід піти в інше місце, якщо ти хочеш, аби тебе носили на руках».

Засліплена гнівом, я вийшла зі школи для іммігрантів, не розуміючи, куди йду, та мені й байдуже було. Мене охоплювали то обурення, то відчай. Але з цієї внутрішньої бурі поступово виринала одна думка… одна істина, що ставала мені дедалі яснішою. Без сприйняття іммігрант завжди залишатиметься за бортом, буде в Америці чужинцем. Поки Америка може давати волю серцю іммігранта та навчати його руки, він завжди залишатиметься наодинці із собою, роз’їдений самим багатством своїх не використаних талантів.

Я палко бажала мати подругу — справжню американську подругу, не таку, як місіс Олні, а таку, що зрозуміє це неясне, сліпе прагнення до волі, що поглинало мене. Але як і де знайти таку подругу?

Підійшовши до будинку, в якому ми жили, я з жахом зупинилася. На тротуарі були навалені купою пошарпані побутові речі, які здалися мені знайомими: стільці, посуд, каструлі. Посеред клумаків із постільними приналежностями та поламаних меблів стояла моя мати. Не звертаючи уваги на юрбу роззяв, вона запалила шабатні свічки й молилася над ними. Я миттєво все зрозуміла. Через те, що я нічого не заробляла, поки лежала в лікарні, нас вигнали за несплату оренди. Починався шабат[15]. Мій батько був на молитві в синагозі, а мати, не боячись скандалу, демонстративно продовжувала шабатну церемонію.

Вся історія нашого народу віддзеркалювалася в світлі цих шабатних свічок. Бездомна, покинута Богом і людьми, віра моєї матері все ж таки палала посеред запустіння цих вулиць — як виклик усій Америці.

«Маме!» — закричала я, проштовхуючись крізь натовп. Бессі та Дейві кинулися до мене. За мить ми всі четверо стояли, міцно тримаючись одне за одного, посеред руїн нашого дому.

Одна із сусідок запросила нас до себе на вечерю. Не встигли ми сісти за стіл, як хтось постукав у двері й до помешкання увійшла молода жінка квадратної статури, яка хотіла бачити мою матір.

«Я з Товариства соціального покращення, — сказала вона. — Я чула, що вас виселили. В чому справа?».

«Ой вей! Лишенько моє!». Я все ще бачу перед собою душевний біль на обличчі матері, коли вона відверталася від цієї доброчинної пані. Батько опустив очі й дивився в підлогу. Я відчула, як він зіщулився, немов засуджений. В мене їжа застрягла в горлі.

«Як давно ви в Америці? Де ви народилися?» — механічно запитувала жінка, витягнувши блокнот і олівець.

В кімнаті стояла жахлива тиша. Жінка, яка запросила нас на вечерю, тихенько вийшла до спальні, не в змозі терпіти нашу ганьбу.

«Як давно ви в Америці?» — повторила доброчинна пані.

Гнітюче мовчання.

«Тут хоч хтось вміє розмовляти?». Вона переклала своє запитання їдишем.

«Хай йому грець, Гедалії Мінделю! Брехун! — вибухнула нарешті мати. — Навіщо ми залишили свій дім? Ми були серед своїх. Ми були там людьми. А тут? Тут ми ніхто! Ніхто! Там, вдома, навіть котів і собак не викидають на вулицю. Таке може трапитися лише в Америці — це країна без серця, країна без Бога!».

«Боже милосердний! Чи є тут хтось досить розумний, щоб відповісти на просте запитання? — доброчинна пані незадоволено, нетерпляче повернулася до мене. — Ти можеш сказати мені, скільки ви живете в цій країні? Де ви народилися?».

«Не ваша справа!» — бовкнула я, навіть не усвідомлюючи, що кажу.

«Чому так зухвало? Ми лише намагаємося вам допомогти, а ви обурюєтеся».

«До біса вашу допомогу! Я вже не хвора. Я можу подбати про матір — без вашої доброчинності!».

Наступного дня я повернулася до майстерні — до тих самих довгих годин, тієї самої низької зарплатні, того самого свиноокого, товстопузого хазяїна. Але цього разу було вже інакше. Вперше в житті я підкорилася неуникному. Я визнала свою поразку. Проте щось у мені, сильніше за мене, здіймалося з тріумфом навіть у цій капітуляції.

«Так, я мушу підкоритися цій майстерні, — думала я. — Але вона мене не розчавить. Я змушена продати в рабство лише своє тіло — але не серце й не душу.

Для кожного, хто дивиться на мене ззовні, я лише принижений хробак, личинка в землі, але я знаю, що над цією темною норою, в якій я загрузла, є зелена трава, сонце та небо. Самотня, безпорадна, я маю прокопати собі шлях до світла!».

На фабриці обідня перерва. Переді мною книжка поезій Шеллі, і невдовзі я вже за мільйони миль від пронизливих голосів голодних їдаків.

«Ти вже чула останні новини?» — Єтта в збудженні вириває в мене книжку.

«Які новини?» — я кинула не неї сердитий погляд, бо вона вирвала мене з моїх мрій.

«У нас будуть електричні машини. І майстриня каже, що новий хазяїн платитиме нам за дюжину на десять центів більше!».

«Боже ж мій! Як же це сталося — електрика, краща платня?» — здивовано запитувала я. Бо я вперше почула про поліпшені умови праці.

Однак поступово, крок за кроком, і справді почали поліпшуватися наші санітарні умови. Відкриті вікна, підметена підлога, чисті вмивальні, індивідуальні чашки — настала нова доба фабричної гігієни. Наша майстерня долучилася до загального руху за соціальне покращення, який сколихнув країну.

Все це сталося не за один день. Роки виснажливої боротьби передували переходу робітників із того стану, коли кожен сам за себе, до організованої згуртованості заради загального покращення життя.

Тепер, нарешті, завдяки скороченому робочому дню, в мене залишалося досить сил після роботи, аби відвідувати вечірню школу. Моя мрія знову ожила. Америка знову стала привабливою. В школі я отримаю освіту — це повітря, це життя для мого понівеченого духу. Я вчитимуся, щоб уміти формулювати думки, які безладно виникають у мене. Я знайду вчителя, який навчить мене ясно і чітко висловлюватися.

Шеллі — це англійська література. Тож я пішла до літературного класу. Курс розпочинався зі «Статей де Каверлі[16]». З ненаситною жадібністю я вчитувалася в кожний рядок, відчуваючи, що будь-якої миті можу добутися до якогось одкровення.

Вечір за вечором я читала із невтомною самовідданістю. Але про що? Про манери та звичаї XVIII століття, про людей, які померли двісті років тому…

Одного вечора, після місяця навчання, коли число учениць у класі скоротилося з п’ятдесяти до чотирьох і вчителька стала шпетити тих, хто залишився, за відсутність решти, мій терпець урвався.

«Ви знаєте, чому всі дівчата розбіглися з класу? Тому що вони надто розумні, щоб витрачати час на “Статті де Каверлі”. А ми четверо — дурепи. Ми могли б навчитися більшого на вулицях. Там брудно й погано, але там життя. А що таке “Статті де Каверлі”? Це вкрита пилом нудота, якій місце на смітнику».

«Може, тобі краще висловити свої ідеї про базову класику комітетові з освіти?» — глузливо спитала вчителька, побілівши від злості.

«Класику? Якщо вся класика така мертва, як “Статті де Каверлі”, то я краще читатиму рекламу в газетах. Хіба я можу навчитися, як мені жити, від дідугана, який помер двісті років тому?».

Це була перша з багатьох шкіл, які я спробувала. І скрізь було те саме. Нудний курс навчання і мляві, втомлені вчителі, яким їхні учні були не цікавіші за дерев’яні лавки, що на них вони сиділи, — все це поступово вбивало мою віру в американські школи.

Палка потреба мати друга дедалі більше оволодівала мною. На вулиці, у вагонах трамвая, в підземці я постійно, безнастанно шукала очі, обличчя, спалах посмішки, що могли б стати світлом у моїй темряві.

Подекуди мені здавалося, що я лише спалюю своє серце, витрачаю його на якусь тінь, відлуння, божевільну мрію, але я нічого не могла вдіяти. Єдиною реальністю для мене була лише надія знайти собі друга.

Одного дня моя сестра Бессі прийшла додому в надзвичайному збудженні: в них у старших класах з’явилася нова вчителька. «У міс Летам усе так цікаво! Вона посеред уроку починає розповідати нам про всілякі речі. Вона не схожа на вчительку, вона схожа на звичайну людину».

Наступного вечора, за вечерею, Бессі розповіла більше дивних історій про свою улюблену вчительку. «Вона геть інша! Ми з нею — як друзі. Сьогодні, коли вона задала нам написати твір, Мемі Коен спитала, яку книжку треба для цього проглянути, а вона сказала: “Напишіть просто від серця”».

«Напишіть просто від серця». Ці прості слова крутилися у мене в голові, здійнявши цілий вихор досі потаємних думок і почуттів. Вони були звернені немовби прямо до мене.

За кілька днів Бессі прибігла зі школи розрум’янена, з очима, що бігали від збудження. «Подивись, який новий вірш вчителька дала мені вивчити!». Це був уривок із Кіплінга:

Лише кілька коротких рядків, але в їхній музиці ожили ритми мого єства. І так було щодня. Висловлювання міс Летам продовжували крутитися в моїй голові безперервною мелодією, якої годі було позбутися. Здавалося, щось непереборне тягне мене до неї. Вона вабила мене майже так само сильно, як Америка, коли я пливла до неї на пароплаві.

Я розмовляла сама з собою: «Може, піти до неї і розповісти їй усе, що в мене на душі?» — «Мішигіне! Куди? Як ти до неї потрапиш? Що ти їй скажеш, як поясниш?» — «Яка різниця, що я скажу! Я лише хочу подивитися на неї…».

Отак я безперервно сперечалася сама з собою. Чи слід мені послухатися серця й піти до неї, чи все ж таки треба мати трохи здорового глузду?

Зрештою бажання побачити її стало таким сильним, що розмірковувати далі я була вже не в змозі. В середині дня я залишила фабрику, аби розшукати міс Летам.

Дорогою до її школи я молилася: «Боже! Боже! Якби тільки мені знайти одну турботливу людську душу…».

Я знайшла її схиленою над столом. У неї було сиве волосся, але вона не виглядала втомленою, як інші вчительки. Вона перевіряла зошити й була» поглинута цим заняттям. Я пильно дивилася на неї, не наважуючись перервати. Раптом вона відкинула голову й засміялася. Потім подивилася на мене: «Ну, як справи?». Вона підвелася. «Йди сюди і сідай».

Я відчула в ній радість, ніби вона чекала на мене.

«Мені здається, що ви можете мені допомогти», — сказала я, підходячи до неї, як уві сні.

«Сподіваюся, що так». Вона взяла мене за руки й підвела до стільця, який, здавалося, теж чекав на мене.

Мене охопила якась дивна радість.

«Бессі показала мені вірш, який ви наказали їй вивчити…» — я збентежено замовкла.

«Так?». Її лагідні очі спонукали мене говорити далі.

«Із того, що Бессі розповіла мені, я зрозуміла, що можу поговорити з вами про те, що мене непокоїть». І я знову зупинилася.

Вона нахилилася вперед із приязною цікавістю: «Продовжуй! Розкажи мені все».

«Я іммігрантка, я тут уже багато років, але все ще шукаю Америку. Америка моєї мрії зараз від мене набагато далі, ніж це було в тій колишній країні. Завжди щось стає між іммігрантами та американцями». І я безоглядно продовжувала: «Вони бачать лише поверхню, лише зовнішність, а не те, що в нас на серці. Їм байдуже, чи є в нас серце. Я хотіла знайти когось, хто подивився б на мене, на мене саму… Я подумала, що пізнати себе можна насамперед у стосунках із кимось».

Зніяковівши від свого зухвальства, я опустила очі долу.

«Ну що ж ти, продовжуй… Я слухаю».

Сміливість повернулася до мене, і я продовжила свою сповідь:

«Життя надто велике для мене. Я загубилася в цьому світі, де кожен сам за себе. Я весь час борюся… борюся з собою та всім навколо… Я ненавиджу, коли мені хочеться любити, й змушую людей ненавидіти мене, коли хочу зробити так, аби вони любили мене».

Міс Летам кивнула: «Я розумію… Я розумію, що ти маєш на увазі. Кажи далі».

«Я не знаю, в чому справа зі мною. Я така пригнічена. По неділях і на святах, коли інші дівчата йдуть кудись розважатися, я кружляю навколо себе… і думаю… думаю… Ці думки мучать мене, а я нікому не можу про них розповісти! Я хочу зробити щось зі своїм життям і не знаю — що».

«Я рада, що ти прийшла, — сказала міс Летам. І після паузи, — ти можеш мені допомогти».

«Допомогти вам?» — вигукнула я. Вперше американка припускала, що я можу їй допомогти.

«Так-так! Я завжди хотіла дізнатися більше про це таємниче, бурхливе життя — життя іммігрантів. Ти можеш допомогти мені зрозуміти моїх дівчат».

З мого серця немовби ринуло все, що гнітило його століттями: я розповіла про мазанку в Суковолах, де народилася, про царські погроми, про постійний страх перед козаками, про лист Гедалії Мінделя та наші сподівання на Америку.

Виговорившись, я раптом відчула сором за свою надмірну відвертість і вигукнула: «Ви теж вважаєте, як інші, що я цілком занурена в себе?».

Кілька секунд міс Летам вивчала мене, і її спокій, здавалося, передавався мені. А потім вона сказала обережно: «Ні-ні, просто надто палка».

«Мені не подобається постійно бути такою палкою. Але що я можу вдіяти, коли весь час будь-що повертає мене до себе? Як мені вирватися на свіже повітря?».

«Не треба боротися з собою». Її спокійні сірі очі проникали мені прямо в душу. «Ти спалюєш надто багато життєвих сил…».

«Знаєш, — продовжувала міс Летам, — дехто з нас — таких, на жаль, небагато, — носить у собі щось на кшталт священного вогню, який перетворюється на дим, якщо не знаходить свого вираження. Цей егоїзм і зосередженість на собі, які тебе непокоять, є лише димом від стримування почуттів. — Вона поклала свою руку на мою. — Тобі не було з ким поговорити, з ким поділитися своїми думками».

Я була в захваті від того, як просто вона мені пояснила мене саму. Я не могла говорити й лише дивилася на неї.

«Але тепер, — сказала вона м’яко, — в тебе така людина є. Приходь до мене, коли захочеш».

«В мене є друг! — заспівало в мені. — В мене є друг!».

«А ви справді народилися в Америці?» — спитала я. В ній не було й натяку на типовий для американців упевнений, самовдоволений вигляд.

«Справді. Моя мати, як і багато інших матерів, — міс Летам комічно й лукаво підняла брови, — стверджує, що ми є нащадками отців-пілігримів[18] і що один із наших прямих предків прибув сюди на “Мейфлауер[19]”».

«Хоч би як ваша мати пишалася отцями-пілігримами, у вас самої таке ж відкрите серце, як у іммігрантів».

«А хіба отці-пілігрими не були іммігрантами двісті років тому?».

Вона взяла зі столу книжку «Наша Америка» Волдо Френка й прочитала мені: «Ми всі вирушаємо на пошук Америки. І в цьому пошуку ми створюємо її. Характер створюваної нами Америки залежатиме від якості нашого пошуку».

«Ах, ваші слова — це життя для мене! Ви запалили світло переді мною!».

Вона розкрила мені свої обійми, і я, не роздумуючи, кинулась до неї. З мене немовби спали кайдани. Все моє єство затопила хвиля світла, і мене ніби здіймав у небо якийсь величезний хор.

Я вийшла, нічого не помічаючи навколо.

Всю дорогу додому в голові палали прочитані нею слова: «Ми всі вирушаємо на пошук Америки. І в цьому пошуку ми створюємо її. Характер створюваної нами Америки залежатиме від якості нашого пошуку».

Тож усі ці самотні роки пошуку та молитви були не даремними! Як я раділа, що не зупинилася на зовнішній оболонці — добрій роботі, ситому житті, — а виявила наполегливість і здолала перешкоди меркантильності. Я шукала і знайшла — знайшла руку допомоги, душу… дух Америки!

Переклад Наталі Комарової