Американська єврейська проза. Століття оповідань

Мелвін Жуль Букіет син єврея, що вижив під час Голокосту, Мелвін Букіет значну частину свого творчого доробку присвятив досвіду Голокосту, а також життю польських євреїв перед війною. Він народився в Нью-Йорку, навчався в коледжі Сари Лоуренс і Колумбійському університеті. Оповідання Букіета друкувалися в літературних часописах The Paris Review та Antaeus, а есеї та рецензії — в газетах New York Times і Washington Post. Він опублікував три романи: Sandman’s Dust, After і Signs and Wonders, а також два збірники оповідань: Stories of an Imaginary Childhood, що здобув премію ім. Едварда Льюїса Волланта за кращий твір єврейської прози, та While the Messiah Tarries. Мелвін був редактором літературної рубрики американського єврейського часопису Tikkun, а нині викладає літературну творчість у коледжі Сари Лоуренс і живе зі своєю сім’єю в Нью-Йорку.

Бібліотека Молоха

Три сотні облич вдивлялися, моргали, щулилися та в інші способи спілкувалися з камерою, розповідаючи про найжахливіші моменти століття.

«Дим — це перше, що я згадую; дим і тіло моєї сестрички».

«Так, вони повісили сільських старійшин за бороди».

«О, експерименти — я забув. Звісно, експерименти. Ви хочете дізнатися, що це було? А про що вони хотіли дізнатися?».

Бібліотека являла собою чотирикімнатну анфіладу службових приміщень, розташованих у цоколі готичної будівлі студентського гуртожитку, в якому мешкали майбутні юристи, які й гадки не мали про ті історії, що їх розповідали внизу під ними люди з опаленими руками.

В одній з кімнат цієї анфілади стояв стіл чергового бібліотекаря, кушетка та журнальний столик, на якому вкривалися пилом наукові часописи. Друге приміщення було бездоганно чистим сховищем із рядами блискучих металевих полиць, на яких стояли відеокасети, та двома відеомагнітофонами для їхнього перегляду. Ці відеомагнітофони ніколи не використовувалися одночасно, але вони були придбані на самому початку завдяки щедрим грантам на обладнання бібліотеки.

Далі був кабінет директора та приміщення для запису свідчень, де фактично й створювалися ці відеокасети. Це приміщення нагадувало кабінет зубного лікаря: пацієнт сидів, відкинувшись у великому м’якому кріслі, а відеокамера була спрямована на обличчя, як рентгенівська трубка, прагнучи дістатися крізь шкіру до самої душі. Тут завжди був присутній незворушний молодий технік, який порався з рукоятками налаштування на солідному чорному пульті, де миготіли червоні вогники й коливалися стрілки різних індикаторів. Цих практикантів із факультету техніки зв’язку більше цікавила якість відтворення звуку, ніж зміст відтворюваних звуків. Про зміст, утім, дбав доктор, який за допомогою обережних уточнень отримував потрібну інформацію, хоча проводив цю процедуру доктор літератури. Однак попри всю його делікатність подекуди доводилося спостерігати й здригання, й болісний плач.

Інші бібліотеки ставили перед собою менш значні завдання: збереження та тлумачення фізичних властивостей природи або результатів інтелектуальної діяльності людини. Бібліотека ж Молоха прагнула ні більш, ні менш як морального пояснення всесвіту.

На щастя, вона мала чудові першоджерела. Наприклад, усе, що залишилося від хрестових походів, — це кілька запліснявілих документів. Так само й інші епізоди масштабного й непередбачуваного беззаконня, як-от доба якобінського терору або завоювання Мексики, стерлися з людської пам’яті й залишилися тільки в легендах. Можливо, в тих пожовклих часописах на журнальному столику й були якісь статті про Тамерлана або Жіля де Ре[261], але їхні руйнівні дії належали далекому минулому. Ця сучасна бібліотека мала один неоціненний ресурс, не доступний дослідникам більш віддаленого минулого. Цим ресурсом були жертви. Бібліотека відкрито проголосила своєю метою знайти жертв Молоха, записати їхні розповіді, аби зафіксувати й зберегти їхні страждання, забезпечити їм безсмертя в обмін на хроніку їхніх злигоднів.

В її архіві було три сотні облич, близько тисячі годин запису, десятки тисяч смертей, описаних із жорстокими подробицями. Ця бібліотека була мавзолеєм, а її бібліотекарі — гробарями. Що ж до людей, чиї життя та спогади було сконденсовано на півдюймовій плівці, намотано на бобіни, поставлено на стелажі, — то й дідько з ними.

Цей проект очолював доктор Артур Рікардо, народжений в Англії і вихований в Америці. Він був вельми культурним джентльменом із різноманітними інтересами. Він отримував задоволення від камерної музики, східних килимів і економічної теорії XIX століття. Останнє було певним родинним захопленням — доктор був непрямим нащадком Давида Рікардо, видатного комерсанта-есеїста й віровідступника[262]. На додаток до своїх високоморальних занять доктор Рікардо був ще й завзятим кіноманом, який пригощав своїх інтелектуальних друзів найбільш неоковирними зразками голівудських казок. Як він знайшов своє життєве покликання в Бібліотеці Молоха — це саме по собі казка. Його спеціальністю була середньовічна література, але він усвідомлював, що його студентів більше цікавлять «залізні діви[263]» й аутодафе, ніж пошуки Грааля. Знайти Грааль вони могли б хіба що в тому разі, якби він був схований у «залізній діві».

Поки він скнів над дорученими йому жахливо хибними тлумаченнями Аріосто[264], в його закладі — академії, яка прихистила бібліотеку, — стався скандал. Виявилося, що один професор старшого віку, який у своїй науковій сфері (термодинаміці) користувався загальною повагою, під час війни був колаборантом. Його ніхто не звинувачував у якомусь особистому злочині, але в ті часи він підписав присягу на вірність нацистам і приховав цю інформацію, коли звертався за дозволом на в’їзд до Америки. Безперечно, цього чоловіка треба було покарати. Не менш безперечним фактом було те, що після зроблених у молодості помилок він прожив гідне життя, був фактично одним із лідерів руху за ядерну відповідальність. Симпатії Рікардо були на боці професора, але під час розгляду цього питання у проректора з’явився непроханий гість, якийсь коротенький чоловічок, який наполегливо попросив його вислухати. «Я працював біля гори», сказав він, маючи на увазі підземний бункер, де вироблялися ракети, що їх проектував шанований професор п’ятдесят років тому й де науковці трудилися в ізоляції, тимчасом як раби помирали заради доведення теорій цих учених мужів.

Рікардо не був при цьому, але циркулював відеозапис цієї промови — спочатку таємно, а потім, у зв’язку з масовим попитом, і на відкритих переглядах. Ця плівка справила неймовірне враження. Професора з ганьбою вигнали на пенсію.

«Уявіть собі, — говорив Рікардо своїм студентам, — що ми могли б зробити з особистими свідченнями в’язнів інквізиції, що вони розповіли б нам про природу віри тієї доби!». Але один зі студентів сказав: «А хіба ми не можемо екстраполювати те, що розповів цей свідок, на минуле? Хіба людська природа змінилася?».

Спочатку Рікардо хотів відмахнутися від цього питання. Головним принципом його життя був прогрес, що передбачало можливість удосконалення людини. Але запитання студента не виходило в нього з голови. Він мав визнати: якщо людська природа й змінилася, то, безсумнівно, в гірший бік і настільки, що жорстокості його сучасників перевершили жорстокості середньовіччя. Порівняно з артефактами XX століття «залізні діви» були просто модним одягом, а диби — не більш ніж пристроями для мануальної терапії. Історії, які розповів той чоловік, що «працював біля гори», були достатнім доказом.

А було ще й багато інших історій. Цей чоловік із його свідченнями був лише верхівкою айсберга. Існували й інші — ті, що працювали в шахтах й ті, що розпалювали пічі. Хтозна, скільки цих утікачів із землі вогню та сірки ходили вулицями, й кожного разу, як хтось із них хапався за серце й падав на бруківку, разом із ним помирала ще одна скарбниця історії. Рікардо поговорив із відеооператором, і вони вирішили створити цю бібліотеку. Університет прагнув урівноважити шальки громадської думки, що їх дещо похитнув той скандал. З авторитетних імен було створено комітет для підтримки цього проекту. Домовилися зі спонсорами, виділили приміщення. Пішов потік фінансування.

Рікардо розмістив оголошення в етнічних газетах і зв’язався з організаціями, які допомагали вцілілим. Всі вони були схильні триматися одна за одну. Спочатку було важко долати їхню недовіру до сторонніх, але сама їхня згуртованість полегшувала збір подальших свідчень. До нього один за одним приходили чоловіки та жінки, що пережили війну. І він слухав.

«Вогонь, стовп вогню до неба. Була ніч. Цей стовп був, мабуть, сто футів заввишки. А може, двісті. Я не знаю. Я не Галілей».

«Їжа. Брак їжі. Голод такий, що ми їли все — траву, отруйний плющ, висмоктували сік зі шматків червивого дерева. І знаєте, навіть чизкейк із “Джуніора[265]” нам так ніколи не смакував».

«Хвороби, парші, виразки. Ми зазвичай мочилися на свої рани для анестезії. Ні, це не те слово. Анестезія — це те, що роблять із мозком. Мій небіж — анестезіолог у Бостоні. Антибіотик? Антигістамін? Ну, щось “анти-“».

Що більше Рікардо слухав, то більше цього потребував. Він став ненаситним. Як убивць тягне вбивати ще й ще, так і він хотів слухати дедалі більше тих, кого їм не вдалося вбити. Їх було тисяч п’ятдесят — і набагато більше, якщо врахувати тих, хто сховався в лісах, утік на схід або просто тягнув лямку всі роки війни в жорстоких концтаборах, розкиданих по всьому континенту, які часто перетворювалися на табори смерті. О, він теж міг би записати їх на плівку, але саме цих п’ятдесят тисяч, що мешкали в капітоліях смерті, він відшукував, благав, улещував, а якщо потрібно, то й підкуповував, аби вони розповіли свої історії. Він був як колекціонер, якому будь-що треба здобути не лише по одному зразку якогось виду, а геть усе з того конкретного виду, який він колекціонує. Пропустити бодай щось одне означало б фундаментальну втрату.

«Ми прибули, й ці люди одразу почали нас бити. Багнетами або прикладами, й при цьому кричали: Heraus! Heraus[266]! Це означає “Ворушіться!” Там були собаки, що рвалися до людей, і всі проходили повз цей стіл і реєструвалися, і майже кожен потім ішов ліворуч, крім кількох здорованів, яких відправили праворуч. Тож я вигукнув: “Здоровий. Двадцять років. Тесляр”, і хотів уже йти праворуч. А був я хирлявий шістнадцятирічний студент, але все ж таки рушив праворуч, а один із солдатів збив мене з ніг. Ну, я підвівся й знову рушив, а він знову збив мене з ніг. Я знову підвівся й знову рушив тим самим шляхом, а солдат за мною, і тут черговий офіцер каже “Залиш його. Він все одно помре”». Чоловік подивився в камеру й гмукнув: «Ха!».

Цікаво, що попри свій досвід вони зберігали оптимізм. А може, вони були оптимістами саме через своє минуле, бо їм вдалося здолати всі лиха, бо в кінцевому підсумку вони стали тріумфаторами. Тепер вони мали і дім, і бізнес, і дітей, могли продовжувати своє життя, як звичайні люди, однак ті, хто їх слухав, були спустошені й починали вірити в неуникну приреченість роду людського, здатного чинити такі жахи.

Зокрема, доктор Рікардо страждав від самого початку своєї роботи в бібліотеці. Однак що більше він страждав, то більше відчував пристрасть до своєї добровільно обраної місії. Він нехтував студентами й поповнював свою колекцію. Сто, двісті, триста касет на стелажі біля стіни, тисяча годин жаху, і всі він знав напам’ять. Його дружина палко прагнула мати дітей, але він не зміг би їх виховувати. Його дітьми були касети.

Рікардо широко розкривав очі, слухаючи ці історії, — він немовби бачив ці ріки крові, що збігали з язиків свідків, ці гори людських рештків, що нагромаджувалися по той бік відеокамери, — гори, які загороджували об’єктив й ховали під собою Бібліотеку Молоха.

Більшість свідків розповідали свої історії добровільно. Ці історії були рівнозначні їхнім душам, але вони були готові пожертвувати їх Бібліотеці Молоха, бо вважали, що розповісти це — все одно, що засвідчити минуле, яке навіть для них самих стало схожим на сон. І, зрештою, вони були людьми Книги. Звісно, ця форма була дивною, але вони вірили в те, що ця «плівка» є якимось новомодним різновидом книги, й були готові йти в ногу з часом.

Однак дехто поводився недовірливо. Прийти до бібліотеки їх переконали діти або ж умовив доктор Рікардо, який роздобув номери їхніх домашніх телефонів.

Одна стара пані прийшла в сукні з дуже рельєфної парчі і з великою брошкою з гірського кришталю. Її волосся було коротко підстрижене й мало вигляд золотого шолому. Вона могла би бути секретаркою в прийомній дантиста або його матір’ю. Коли плівка почала крутитися й Рікардо почав із прохання розповісти «трохи про себе», вона сказала: «Вибачте, але навіщо вам це?».

«Хіба це не самоочевидно?».

«Я ніколи не розуміла очевидного. Зазвичай воно надто шкодить».

Рікардо був приголомшений. Довелося пояснювати призначення цієї бібліотеки: «Це для того, щоб запобігти повторенню таких речей у майбутньому».

«А, так ви вважаєте, що моє попередження не дозволить арміям перетинати кордони, потягам — чахкати коліями, вогню — горіти? Не знала, що в мене така сила».

«Ну, не тільки ваше попередження».

«Всіх. Моє і Макса Адельштейна, і Дори Шварц. Бідна Дора. Яка відповідальність. З її плевритом…».

«Отже, ви не думаєте, що це важливо?» — тут він пригадав гасло самих організацій уцілілих, навмисно надмірне, що вражало їх біблійністю свого застереження: «Пам’ятати. Ніколи не забувати».

«А, — кивнула вона із розумінням. — Ніколи не забувати, кажете. Пам’ятати, кажете. А вам ніколи не спадало на думку, що ми хотіли б забути?».

«Але як людина, якій вдалося вижити, ви маєте обов’язок…».

«Знаєте, мені ніколи не подобалося це визначення — “людина, якій вдалося вижити”. Воно надто натякає на якусь особисту здатність. Здатності не було. Було просто везіння. Ми — не люди, яким вдалося вижити, ми лише залишки. Або рештки. А ви — шакали, що пригощаються останніми смачними клаптиками м’яса на наших кістках. Хіба це добре, скажіть?».

«Це страшенно несправедливо. Адже я співчуваю вам».

«П’явки. Вампіри. Ви більше не можете пити кров з дорогих нам людей, тож встромляєте зуби в нас. Я не думаю, що ви не співчуваєте. Я думаю, що ви заздрите, герр доктор професоре».

Рікардо сказав: «Я не хочу, щоб ви мене так називали». В його уривчастих словах почулися залишки британського акценту, якого він позбувся ще в дитинстві.

«І в якому це чарівному світі, де виконуються бажання, ви живете, герр доктор професоре?».

«Досить! Я не терпітиму образ. Якщо ви наполягаєте, припинимо цей сеанс».

«О, так ви судитимете про значущість моєї історії залежно від виявлення мною належної поваги до вас, герр доктор професоре?». Тендітна пані делікатно покрутилася у своєму зручному кріслі, і її очі, очі бабусі, спалахнули, коли вона зняла окуляри й потерла їх об рукав.

Рікардо здався. «Ви маєте рацію. Ми не можемо судити. Ми тут не для того, щоб судити».

Стара пані зробила жест — її рука немовби пропливла горизонтально порожнім тунелем. Це означало ціпок овчара, яким він просіює свою отару, визначаючи, хто проходить під ним, а хто — ні. В молитві на Йом-Кіпур, «Унтане токеф», цей образ символізує присуд Бога на наступний рік: хто житиме, а хто помре. Він використувався також у країні зла як свідома пародія, тільки замість сучкуватого пастушого ціпка був стек із блискучої шкіри, і маленькі — надто маленькі, щоб навіть навшпиньки торкнутися цієї блискучої шкіри бодай кінчиками своїх кучерів на маківці, — не мали шансу бути відшмаганими цим стеком. їх убивали на місці.

«То що ж сталося після того, як вас депортували?».

На це та інші його запитання вона відповідала жваво та спритно. Але потім, описавши американського солдата, який «визволив» ті вісімдесят фунтів, що від неї залишилися, вона сказала: «А де були ви під час війни, герр док?..».

«Я був молодий».

«Я теж, — сказала вона. — Молода, закохана. І в Європі».

«Бала-Кінвид».

«Що?».

«Це передмістя Філадельфії».

«Передмістя. Філадельфії». Це прозвучало так скептично, немовби вона сказала: «Собор. У Ватикані».

Рікардо кивнув. «Вони називають це Мейн-Лайн[267]».

«Як мило».

Її тон дратував його.

«Було. Було дуже мило. І мені пощастило, але мені не соромно. Ясно?».

«Гаразд». Вона підняла руки вгору.

Він сказав: «У мене немає пістолета».

«Вам він не потрібен. У вас є камера».

«І що це має означати?».

«Нічого. Не зважайте на мене».

Хотів би він не зважати! Він отримав те, чого бажав. Ще одна касета на полиці, ще один схрон жахів. Інтерв’ю було позаду, але він усе ще не міг заспокоїтися.

«Заздрю чому? Стражданням? Смерті?». Він спробував зімітувати зневажливий сміх одного зі своїх попередніх об’єктів дослідження: «Ха!».

Вперше Рікардо потрапляв у запис не просто як співбесідник з іншого боку камери, й оператор подивився на стару пані, немовби звертаючись за вказівкою чи дозволом повернути камеру й зафіксувати душевне сум’яття професора. Але вона продовжувала пильно й цілком незворушно дивитися в об’єктив. Потім сказала: «Є дві окремі й недоторканні царини. Одна з них — пам’ять».

Рікардо відгукнувся, як у трансі: «А друга?».

Вона не відповіла, й це розлютило доктора. Про що вона не розповідає йому? Про що ніхто з них йому не розповів? Чого бракує в його бібліотеці? Він подумки перебрав імена на полицях. Вони були впорядковані за абеткою, хоча була ще додаткова класифікація за віком, статтю, характером перенесених тортур та типом реакції — від смутку, гніву та ненависті до містичної споглядальності. І все ж таки чогось не вистачало.

І раптом він збагнув: обмеженість бібліотеки пов’язана з тим, що всі опитувані — жертви. А де їхні мучителі? Всю «кухню» цього створеного людиною пекла, з його системами транспортування та винищення, було докладно описано бібліотекарями, які заохочували інформаторів пригадувати найдрібніші пікантні подробиці стосовно цього царства темряви, але не було жодної інформації від володарів цих пекельних сфер. Звісно, існувало виправдане бажання відмовити цим чоловікам або їхнім колегам-жінкам у довірі. Ми не хочемо чути їхніх історій: а раптом виявимо, як вони схожі на нас самих? Крім того, навряд чи ці злочинці були готові до співпраці. Попри те, що свої злочини вони здійснювали завзято і з задоволенням, вони все ж таки усвідомлювали мерзенність своїх дій. Один архілиходій навіть сказав, що це був епізод, який ніколи не випливе назовні. Але він помилявся, і бібліотека мала намір це довести. Можливо, суспільство підвело жертв. Політики їх підвели. Церква їх підвела. Але бібліотекарі не підведуть.

Доктор Рікардо був упевнений, що його реєстр мучеників освячує їх, а його записи історій їхнього життя рятують їх. На жаль, ця бенефіціарка його великодушності не мала такої впевненості. Стара пані не лише відмовилася визнати його доброчинність, а й насмілилася поставити під питання його роль.

«Стережіться, — сказала вона. — Є лише один вирок для тих, хто заглиблюється в заборонені таємниці».

«Не погрожуйте мені».

«Це не погроза. Це пророцтво».

«Ну, подобається це вам чи ні, але ми живемо за доби архівів. Бібліотека існує не для того, щоб досліджувати досвід. Тут досвід існує для того, щоб його досліджували».

Під час цієї тиради стара пані підвелася й захиталася на своїх підборах, що збільшували її зріст до майже п’яти футів, але чоловік, який тримав у руках технологічний ціпок для вимірювання її цінності у новому світі, цього не помітив.

Завершивши, доктор Рікардо залишився на самоті у своїй заповненій сірими циліндрами кімнаті. Камера була вимкнена, пані пішла. Він сів у її крісло, ще тепле, й став дивитися в порожній об’єктив відеокамери. Потім опустив очі й помітив, що ручка крісла продерта аж до набивки — суміші соломи та спресованого волокна. Напевно, хтось із інтерв’юйованих переживав такі муки, що нігтями продірявив м’яку шкіряну поверхню.

У бібліотеки було досить грошей, аби відремонтувати або замінити крісло. Але докторові Рікардо було цікаво, чиї спогади викликали таку реакцію. Він думав, що ніколи про це не дізнається: камери зосереджувалися на обличчях опитуваних, а він сам — на їхніх словах. Із нагрудної кишені він витяг куплену сьогодні пачку цигарок. Він роками палив, потім на кілька років припиняв палити й знову починав із початком нової серії інтерв’ю.

«Огорожа була під напругою. Це був подарунок долі. Завжди можна було вбити себе, якщо муки ставали нестерпними. Багато хто скористався цією можливістю».

Доктор Рікардо запалив цигарку й затягнувся. Сам цей процес заколисував, тож він заснув, стулившись у м’яких обрисах крісла, а в голові стали виникати картини батьківського будинку в Бала-Кінвиді під Філадельфією, оточеного колючим дротом і охопленого вогнем. Попіл від цигарки впав на оголену набивку крісла, й невдовзі доктор Рікардо опинився у вогняній арці, але продовжував спати. Полум’я поширювалося. Воно перескочило через шов килимового покриття на підлозі й перекинулося на папери на його столі. Вогонь досяг сховища й видерся на полиці. Циліндричні контейнери деформувалися від жару й стали відкриватися. Магнітні плівки звивалися, як змії у палаючій печері, й слова свідків утікали, й утікали картини, створені їхніми словами. Сторожові вежі, колючий дріт, багаття, від яких чорніло небо, — все це виходило в повітря разом із димом.

В усьому гуртожитку студенти-юристи прокинулися з криками жаху. Їхні сновидіння були спаплюжені, ліжка перетворилися на поховальні вогнища. Вони, хитаючись, вибігали на вулицю в піжамах, прихопивши свої опалені полум’ям книжки.

Нарешті прокинувся і доктор Рікардо, відхаркуючи й відпльовуючи сіре від диму мокротиння. Його дорогоцінні касети, стіна зла, яку він так хотів зберегти, спопелялися прямо на його очах. Він вихоплював те, що міг, але загасити полум’я був не в змозі.

Бібліотекар міг ще врятуватися, але залишалося ще одне питання, яке він усе ж таки мав поставити. Він ухопився за останню касету на полиці — ту, що слугувала чимось на кшталт тримача для книжок, бо секретарка ще не встигла поставити її на належне місце. Касета обпекла пальці, але він втиснув її у відео-магнітофон, шнур якого перетворився на розпечену мідну жилу. І все ж таки прилад працював.

На телеекрані, на тлі полум’я, виникла пані. «Вибачте, — сказала вона, — але чому ви хочете знати?».

Рікардо натиснув на клавішу швидкої перемотки. Зображення розпливлося, а коли він відняв палець, пані на екрані, здавалося, посміхалася й говорила: «Я не думаю, що ви не співчуваєте. Я думаю, що ви заздрите, герр док…».

Він знову натиснув клавішу й залишав на ній свій палець, як йому здалося, цілу вічність. Віднявши палець, він побачив, що вона мовчить, і почув власний голос за кадром: «Заздрю чому? Заздрю стражданням? Заздрю смерті?». Але там, де він очікував почути своє останнє, голосне «Ха!», було лише продовження її мовчання. Можливо, магнітофон був пошкоджений полум’ям, яке здіймалося по шторах. Рікардо почув сирени.

Раптом пані відповіла: «Так, заздрите».

«Чому?».

«Заздрите Голокосту».

У своєму маренні Рікардо запитував себе, чи є пожежі долею всіх бібліотек. Спочатку була Александрійська бібліотека, сховище мудрості стародавнього світу, а тепер Бібліотека Молоха, яка містила те, що її хранитель щиро вважав мудрістю сучасного світу. Можливо, виникла в нього шалена думка, ця доля є не такою вже неприродною, бо Молох був богом вогню, якому зазвичай приносили в жертву дітей. Молох, господар Геєнни, жив поза Єрусалимом, по суті, в долині проклятих, назавжди вигнаний із Небесного міста.

Рікардо хотів відповісти мерехтливому екрану, але пані його випередила.

«Заздрите тому, що ми маємо причину для ненависті. Заздрите трагедії, бо ваше життя — це не чарльстон. Заздрите народові, який відмовляється підкорюватися тим неподобствам, що його оточують. Заздрите тим, хто зберіг відданість порушеному завіту. Заздрите священному. Ось ви й маєте, герр докторе, тож насолоджуйтеся!».

«Не розумію».

«Бідний професоре. Знаєте, ці вбивці теж нас ніколи не розуміли. “Як?” — питали вони себе, — як ці люди можуть дивитися нам прямо в очі? Як вони можуть так опиратися, незважаючи на всі наші покарання?” А вони, до речі, були хитромудрі: вони знали, що для громади це було не лише тілесне покарання, а й душевний біль від вимушеного визнання того, що звірі на кшталт них створені з такої самої брутальної плоті, що й ми, і дихають тим самим огидним повітрям. Але саме від цього ставало легше. Ми знали, що дивимося на Бога».

«Звідки ви це знали?».

«Бо Бог створений за образом людини. Ми зустрічали Його з давніх-давен — в Іспанії, Римі, Єгипті та в більш пристойних місцях. Ми бачили Його в пальті та котелку, коли Він пірнав у Вайтхол. Бачили Його і в Вашингтоні. Насправді Він скрізь, але тільки ми можемо Його впізнати, бо ми старі друзі. Ми знаємо Його історію».

«Можете…».

«Звісно, я можу вас із Ним познайомити. А тепер, дорогий приятелю, приготуйтеся зустрітися зі своїм творцем, бо ті, хто вступають у святая святих, приречені згоріти. Я ж вам говорила. Я говорила — є дві недоторканні царини».

Це було воно. Саме заради того, щоб це почути, він запустив цю відеокасету. Це був той урок, задля засвоєння якого він ризикував жертвопринесенням самого себе. «Що це за царини?» — пролунав його крик на плівці, тимчасом як вогонь уже лизав його ступні й гриз його коліна — нерухомі, немов прив’язані до стовпа.

Екран уже почав плавитися від жару, але зображення не зникало. «Я ж вам казала. Одна з них — пам’ять».

«А друга? Друга, прошу! Друга!».

«Теологія», — відповіла пані.

Переклад Наталі Комарової