Червоно-чорне: 100 бандерівських оповідок

12. «Боюфка» будемо...

«Володимир Байтала — кольоритна постать в тогочасному українському молодому Львові. Син дрібного купця, що важко пробивався крізь життя із своєю крамницею при площі Бема у Львові. З тієї крамниці він виховав дві дочки на учительок, а три сини з різними успіхами пробивалися крізь гімназію. Мама його була полька, й сестри пішли за нею, а брати пішли за батьком. Вдома панувало українсько-польське „кондомініум“. Хоч українсько-польські конфлікти множилися й кожному було щораз більше ясно, що тут зав’язаний вузол, який можна тільки розтяти, то в родині Байтали того не було. Жили всі мирно, говорили на переміну українською або польською мовою, жартівливо прозивали одні одних „ти мазурка“ або „ти караїм“ (з якихсь невідомих причин, але може й тому що у Львові жила секта караїмів, цю назву поляки стосували зневажливо до українців), а як прийшла біда, стояли всі разом, і ніхто навіть не міг пізнати, що то були свідомі члени двох різних націй, які були в конфлікті на життя і смерть. То було наче потвердженням жартівливого визначення відомого польського географа Ромера про етнографічний поділ в тій частині наших західних окраїн: етнографічна границя переходила дуже часто серединою подружнього ліжка.

В визначений час зійшлося нас п’ять: Курчаба, В. Г., О. 3. [залишився на рідних землях, невідомо де], я, і господар квартири. Сходини відкрив Курчаба коротким вступним словом, з’ясовуючи невідрадне положення українського народу взагалі, а під Польщею зокрема, та очевидну потребу чинного, організованого спротиву польському тискові на нас і боротьби за рівне місце з іншими народами. На його формальний запит, чи ми всі знаємо, що таке підпільна організація і чи готові належати до юнацької ланки, всі притакнули, хоч незабаром один, В. Г., відпав. Після того ми устійнили плян зустрічі й перейшли до питання, що ми в „Юнацтві“ мали б робити. Поки ще хто встиг відкрити рота, Байтала випалив: „Боюфка“ будемо...

Його польське слово „боюфка“ (боївка, бойова ланка) нікого не заскочило. Всі ми знали його життьові умови, знали, що він постійно живе серед польської вулиці й йому зручніше було не раз користатися польськими словами, ніж: українськими чи навіть польською мовою. Його заяву ми без дискусій прийняли, не сказав до неї нічого й сам Курчаба, з чого треба було здогадуватися, що десь там „нагорі“ хтось заздалегідь так цю справу бачив.

Тоді Курчаба почав „лекцію“ з ідеології. Говорив з підкресленням і великим захопленням. Його дрібна, дуже делікатна постать, зовсім не була доброю ілюстрацією до палких і важких слів, які він виголошував. Ми вже знали, що в той час міцний наголос падав на ідеологію, і ми радо чи не радо годилися з тим „лихом“, бо нам не в голові були тези й теореми, ми їх мали досить у школі та в книжках, які ми масово проковтували. Ми, як і вся тодішня українська молодь, рвалися до важкого чину, до жертвенної боротьби, до небезпечних пригод. Юнацьке прагнення чогось особливого зливалося з національним почуванням. А щоденні, не раз зовсім безглузді удари від поляків тільки доливали оливи до вогню. Вже на тих перших сходинах, а пізніше ще більше сам Лєнко виголошував добре вивчені речення й заохочував нас до того: читати і вчитися!

Байтала в тій справі мав свою думку: читати добре, вчитися також, але про це нам говорить на кожній лекції професор Білецький. То був, як відомо, один з найпопулярніших учителів української мови й літератури у львівських гімназіях; він був для Байтали втіленням всього найкращого й найгіршого в професорах, і Байтала в лихому настрою називав його „питаґоґом“, замість педагогом. А він хотів тут не того, що в школі, а револьверів до науки...

Після сходин Лєнко і два інші пішли, а ми з Байталою залишилися в хаті й училися. То був початок другого півріччя й треба було присісти, щоб принаймні в перших тижнях дістати добрі ноти, а далі буде легше. Після якогось часу мені захотілося пити, і я попросив його води. Він пішов до кухні, куди з крамниці вернулася його мама, і я крізь відчинені двері почув діялог:

— Мама, дай мі чистей шклянкі.

— Маш... Ти салі, юж вшисткі гриці пошлі? (Маєш... Ти сам, уже всі гриці пішли?). Грицями поляки називали згірдливо, а часом жартівливо українців, може й від драми „Ой не ходи, Грицю...“.

— Нє! Єще єдин зостал. Власьнє потшебую води для нєґо (Ні! Ще один залишився. Власне для нього потребую води).

Отак під опікою матері-польки виростали її сини і їх друзі українські революціонери. Байтала, як згадано, не був відірваним випадком. Для ілюстрації приведу ще інший приклад, подібний, з мого оточення. Жив біля мене на Погулянці, коли я перебував в тюрмі, польський суддя українець Фединський. Його дружина була полька з відомої родини. Вони мали трьох синів-українців. Один з них сидів зі мною в тій самій келії на „Бриґідках“. Моя мати, коли я вийшов з тюрми, розказувала мені, що заходила до неї до крамниці пані Фединська й казала по-польськи: „Пані, кеди пані ідзє до Бригідек на відзенє? Бо я іде до свего гайдамакі ютро... Може пуйдзєми разем?“ (Пані, коли йдете до Бриґідок на побачення? Бо я йду до свого гайдамаки завтра... Може підемо разом?). Навіть у важкій і для матерей дуже болючій ситуації вміли вони, ці польки, здобутися на усмішку, не раз на іронію над собою, часто прихований глибоко нестерпний біль...».