Червоно-чорне: 100 бандерівських оповідок

97. Еталон високої ідеї

Бойовий шлях Зеновія — звичайного хлопця із карпатського села Витвиця, розпочався в 15 років, коли у грудні 1944-го батьки зняли зі стіни ікону та благословили своїх дітей на боротьбу.

Найстарший брат Євстахій був призначений повітовим ОУН на Галицький повіт. 12 лютого 1945 року повітовий «Крига» (псевдонім Євстахія) потрапляє в оточення і покінчує з життям пустивши останній набій собі у скроню.

1 березня зненацька захопили брата Ярослава — підрайонного провідника «Негуса». Зеновій із сестрою через вікно спостерігали, як вели його попід хатою зі зв’язаними колючим дротом руками. Йому дали 20 років каторги. Через два тижні прийшла черга брата Мирослава — на нього навела директорка школи. А ще через два місяці тих, хто залишився — вивезли. Щоправда сім’ї вдалось розбігтись та уникнути переселення, зате все майно було розграбоване. Так сім’я Красівських стала безправною.

Зеновій подався у ліс, зв’язався з підпіллям та отримав перший наказ: «Вчитись!». Довелось легалізуватись у Болехові та закінчувати середню школу: «Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався...». Після цього було повернення додому, а потім і другий вивіз цілого села в Сибір.

З цілого ешелону Зеновію Красівському єдиному вдалось втекти — сокирою відбив ґрати на вікні та й стрибнув під укіс. Наступні кілька років — час підпілля: облави, сховки, нелегальна діяльність. Але так довго тривати не могло — у 1949 році арешт і вирок Особливої наради: 5 років позбавлення волі та довічне заслання.

Той період життя Красівський уже належно описав у 1991: «Наш націоналізм — це був ніби „Отче наш“, поєднаний із прицілом револьвера, і ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. І той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що, правду мовлю, ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога, тому що сила проти нас була така велика і жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу. Але ми стали не на життя, а на смерть — і ми гідно вмерли! Вмерли для того, щоби скропити кров’ю землю, щоби встелити її кістками, і щоби з тої крови і з тих кісток зродилися ви».

А тоді, у ’57, на шахтах Караганди, внаслідок аварії, Зеновій Красівський стає інвалідом ІІ-ї групи. Це певною мірою допомогло облаштувати життя, адже з інваліда зняли обмеження та видали паспорт. Завдяки цьому колишній в’язень отримав можливість повернутись на Західну Україну та вступити на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету ім.І.Франка.

Втім, ані відсиджуватись звичайним обивателем, ані облаштовувати своє життя, хоч на той момент був уже батьком двох дітей, Красівський не став. Із середовища давніх знайомих та однокурсників університету створює підпільну організацію Український національний фронт.

За цю діяльність Красівського арештовують й присуджують новий вирок: 5 років в’язниці, 7 — таборів суворого режиму і ще 5 — заслання.

В’язничне життя ніколи не було легким для українських політв’язнів, але для Красівського особливо — його алергеном була цибуля. Він не міг їсти страв з цибулею, а у в’язниці все було приготовано з нею: і бурда, і каша, і рідка картопля.

Місяцями Зеновій Красівський не їв нічого вареного, перебивався на одній пайці хліба (500 г), на 15 грамах цукру і можливістю відвідувати в’язничний кіоск, купуючи продукти на 2 крб. 50 коп. в місяць. Згодом його позбавили можливості відвідувати кіоск. Постійна вага вимученого Красівського не перевищувала 52 кг.

Та це не заважало йому стверджувати, що він — «найщасливіша людина в зоні». І в’язні, які перебували з ним це постійно підтверджували. Його оптимізм за найнесприятливіших обставин не одному додавав сили та наснаги. Казахський дисидент Кульмагомбетов і єврей Едуард Кузнєцов, який був розстріляний за захоплення пасажирського літака, свідчили, що ідею українського націоналізму вперше сприйняли позитивно лише від Зеновія Красівського.

Перебуваючи часто в ізоляції, маючи за собою статтю «зрада Батьківщині», Красівський починає писати вірші. Тут придалась філологічна освіта й те, що в таборах були високоосвічені в’язні-інтелектуали. Поступово, переходячи з рук в руки через прискіпливу критику Святослава Караванського та Михайла Гориня, Левка Лук’яненка, Михайла Луцика, Ярослава Лесіва, Михайла Масютка та Йосипа Терелю поезії Красівського відшліфовуються і стають потужною зброєю у його боротьбі.

Вірші спеціальною технологією (у воду додавалась таблетка калєкса і писали отриманим розчином, а вже потім можна було виявити написане. — Авт.) переписувались поміж рядками журналу «Иностранная литература» і мандрували разом із автором таборами та психлікарнями.

Коли подружжя Караванських виїжджало за кордон, Олена Антонів (друга дружина Зеновія Красівського) поїхала на летовище проводжати друзів. У каблуках її туфель були заховані фотоплівки зі збіркою віршів Красівського «Невольницькі плачі». Перед посадкою в літак подруги обмінялись взуттям і таким чином поезії опинились на Заході й були опубліковані у Лондоні.

Але це було пізніше, до того Зеновію Красівському довелось сповна заплатити за свою творчість — його відправляють в Москву, в інститут Сербського на психіатричну експертизу. Імениті академіки вирішили допитати Красівського, який перед тим п’ять років нидів на хлібі та воді. Поет не стримався і з усією злобою прочитав одну з поезій «Невільницьких планів». Після цього проголошено новий присуд: «больной Красивский имеет все характерные признаки сумасшествия...».

Подальша доля Зеновія Красівського уже тісно була пов’язана з психлікарнями. Спочатку Смоленською, а потім «рідною» — Львівською. Відбувши шість років інтенсивного лікування у психлікарнях з діагнозом «параноїдальна шизофренія» Красівський виходить на волю: «У липні 1978 року Владімірській обласний суд постановив зняти з мене лікування, і мене виписали. Всього кілька місяців, як я на волі. Я ще не маю пашпорта, мене ще не пустили до моєї хати, я живу в чужій комірчині з ласки людей, але я не мислю себе в екзистенції для себе самого поза процесом боротьби за елементарні національні та загальнолюдські права українського народу...».

Красівський дійсно не уявляв себе поза процесом боротьби і, не пробувши й двох років на волі, за участь в Гельсінській групі, знову опиняється на заслані. Один із наймолодших дисидентів Мирослав Маринович залишив характерний спогад про Зеновія Красівського з того часу:

«Ловили його кулі, психушки та тюрми, але теж не піймали. Можу це засвідчити принаймні з літа 1980 року, коли ми вперше обнялися в Кучинському таборі № 36. Колючий дріт не залишив жодного сліду ні на завжди доброзичливому його обличчі, ні на вибіленій болем душі, його дух ніколи не знав кайданів. У таборі він став для мене одкровенням: незламність переконань у ньому зовсім не заперечувала шляхетність у ставленні до ворога. Його духовна сила йшла не від ненависті, а з любові. І тому він один силою свого духу ламав усталені пропагандистські стереотипи, бо цей багатолітній оунівець та націоналіст ніколи не замішував добро для свого народу на нещасті народів інших. Він мав рідкісний дар бути еталоном високої ідеї — чистим і неспотвореним».