Червоно-чорне: 100 бандерівських оповідок

60. Червоно-чорне

«Прапор червоно-чорний — це наше знамено...», — співалося у 20-х роках минулого століття пластунами куреня «Лісові Чорти», до яких належали Роман Шухевич, Василь Охрімович, Богдан Кравців, Гриць Пісецький та багато інших діячів націоналістичного руху.

А у квітні 1941 року «бандерівцями» було прийнято окрему постанову, у якій йшлося про те, що «Організація уживає свойого окремого організаційного прапора чорної і червоної краски».

Не останню роль у цьому рішенні відіграла новела Василя Стефаника «Сини». Вона була написана значно раніше, ніж організаційно оформився націоналістичний рух, але у 1930-х роках члени Організації полюбляли цитувати монолог батька із «Синів»:

«Останній раз прийшов Андрій, він був у мене вчений. „Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну“. — „За яку Україну?“. А він підняв шаблею грудку землі та й каже: „Оце Україна, отут — і справив шаблею в груди, — тут її кров; землю нашу йдемо від ворога відібрати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, щоб я обмився, та й бувайте здорові“. Як та його шабля блиснула, тай мене засліпила! „Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і його на це діло...“».

Символіка «землі-України» та «крові-боротьби за неї» стала основою червоно-чорного прапора.

Василь Стефаник до кінця життя мріяв «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Принаймні цим коротким монологом із «Синів» він дав молодому поколінню українців «щось таке сильне», що потім стало символом бандерівського руху.

А двоє синів Василя Стефаника — Семен та Юрій відзначилися у діяльності УВО та ОУН.