У 1922 році трапилася подія, яка сколихнула українське суспільство: на кару смерті за вбивство польського агента було засуджено двох простих хлопців — Романа Луцейка та Василя Крупу.
Хлопці були членами Української Військової Організації (УВО), проте рішення вбити польського інформатора прийняли самостійно — ні з ким не порадившись і ні кого не питаючи дозволу. Цей вчинок був відображенням їхньої свідомості щодо окупації Галичини та проведення на цій території виборів.
Роман Луцейко був звичайним сільським хлопцем, Василь Крупа — студентом вчительської семінарії. В поліції, після арешту, вони повністю зізналися у скоєному, а відтак опинилася на судовій розправі.
Вирок — розстріл — мав бути виконаний через 3 години після його запитання. В цей час смертників відвідали їх адвокати. Роман Луцейко передав через свого оборонця лише одне прохання — гроші, які були в нього на рахунку, треба було роздати українським організаціям. Таким чином, з 4 тисяч польських марок — одна тисяча була призначена на Український Допомоговий Комітет, інша тисяча — для українських студентів і ще дві тисячі — на товариство «Рідна Школа». Звичайний сільський хлопець в годину смерті думав про українські громадські інституції... А через суддю Луцейко передав листа батькові, в якому просив, щоб той його пробачив — бо виконав з товаришем атентат лише з ідейних мотивів.
29 грудня 1922 року українських юнаків було страчено через розстріл. Останніми словами Романа Луцейка та Василя Крупи були: «Хай живе Україна!». Після цього 12 куль обірвали життя спочатку Луцейка, а потім Крупи.
Серед речей Луцейка, які були відібрані на слідстві, і згодом повернуті адвокатам, були: чотири тисячі марок, дві його фотографії, фотографія батька та нотатник, у якому смертник записував українські пісні.
Останні гроші молодого бойовика УВО пішли на українські організації, а фото, розмножене в тисячних примірниках, поширювалось серед молоді. І не один юнак потрапив у тюрму за зберігання пам’яті про двох страчених націоналістів.