Червоно-чорне: 100 бандерівських оповідок

83. «Люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі...»

«Серед сірої таборової юрби виділялися дві категорії, помітно інакші від безбарвних облич, безбарвних рухів, сірих бушлатів.

Одні — це карні злочинці, що правдами і неправдами попались у „наші“ концтабори. Згорблені в усяку погоду, руки — в рукавах бушлатів, погляд з-під лоба. Хижими, навальними, нечутними тінями вони метушилися в таборових сумерках, як лилики, зловісні, загрозливі, невловимі. Від них трудно було очікувати будь-чого природного — чи то вибух безпричинної лютості, що доходила до різанини, чи то раптовий приступ такого ж істеричного і суєтливого дружньолюбства.

Другі — колишні вояки й старшини УПА, ОУНівці і безпартійні українські патріоти. Вони також відрізнялися від усіх. Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, вибритий, в чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював...

Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів потратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди і Мордовії. Їхній фанатизм доходив до монашого самовідречення. Більшість з них не курило, не доторкалося спиртних напитків, якщо їх вдавалося якнебудь дістати.

Можна схвалювати або засуджувати діла і долю „Галичини“ і „Нахтігаль“, але їх останні живі вояки були гідні наслідування в витримці, в умінні витримувати страждання, умінні не спуститися до рівня смердючого обірванця. І я наслідував їх, чим міг. Хоча б зовнішньо.

Інтелігентні сноби, які за спорами про Канта і Фіхте забували відвідати лазничку, сміялися над моїми вичищеними чоботями, називаючи це „хохлатською фельдфебівщиною“. Але я уважаю, що це не остання признака внутрішньої сили і самоповаги.

І хай живе ота фельдфебівщина розбитої, але непереможної армії!»..

Постає питання: як народи ще тримаються? Яка сила змушує їх так чіплятися за гаснуче життя?..

Я збагнув це, дивлячись на українців з 25-літніми (страшно подумати!) вироками, які після цього безугавного пекла залишалися акуратними, підтягнутими, чесними людьми, які ані на крок не відступали від своєї ідеї.