15. Забагато жертв

«Забагато жертв!кричать філістери на рогах усіх вулиць, по кав’ярнях та навіть в пресі. Десятки зламаних існувань! — нарікають тітки, вуйки, радники, професори. Не приймуть до гімназії або на університет! — плачуть батьки й матері. Легкодушність! — обурюються статечні політики, редактори й інші „батьки народу“. Знищують нас матеріально! — змальовують грізні гороскопи просвітяни і економісти.

Всі? Ні. Є теж численні виїмки. Але крик, плач, нарікання й обурення замітні в цьому таборі, що звик до спокою, що переконаний в цьому, що люде живуть на це тільки, щоб займати відповідні посади, й що здобутки дістаються взаміну за „добре виховання“, а не виборюється.

Цей табір — а він доволі численний — роздумує так: ми попали під Польщу. Польща — має військо, поліцію, гроші, а ми — бідні й немічні. Немає проте ніякої пропорції між обома силами. Тому, Українцям треба триматись тактики лиса. Зближатись до остаточної цілі (бо хто із Українців не бажав би України?!), але так щоби — Поляки про це нічого не довідалися. Просто їх змилити. Прилюдно робити одне, а по тихесеньку друге. Поляки дозволять нам на організації, дадуть нам кредити, національне життя розвинеться буйно й пишно, й Поляки не стямляться навіть, як ми їх за чуба візьмемо й Україну збудуємо. Тільки по тихесенько! Словом, не дражнити Поляків, не давати їм аргументів у руки, що ми змагаємо до своєї держави...

Але ж стільки жертв! — молодих, найкращих, найбільше надійних?! А це говорять „батьки народу“ мало не при кожному арештованому зокрема. Жертв ніколи ще не було забагато у нас. Як приведемо в пам’ять ті сотні тисяч жертв у других народів, що ними вони вистелювали шлях до визволення, то сором нам стане і ніяково. І приходить застанова: надто великими любимцями долі хотіли б ми бути, щоб, при таких скромних жертвах, здобути найцінніше і найдорожче — державу Скажете — лягло сто тисяч! Мало! Сотні по тюрмах валяються! Мало! Всього мало, бо на їх кістках і муках ще не виріс буйний цвіт волі. А воля — це такий дивний цвіт, що жадає погною людської крови, людських мук. Вона все спрагнена. І тільки на них вона виростає; і пишається розкішним почуванням.

Тому не переконують нас — ні плач матерів над долею дитини, що її суджено життя мученика за ідею. Не переконує нас голос обурення „батьків народу“, бо з них промовляє не життєвий досвід, а туга за спокоєм. Не переконує нас змальовуваний вічно брак рівноваги сил, бо ми віримо в сили молодої нації, — що зірвалась до лету, до волі.


Ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляхові. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б’ється і в кого, кромі самолюбія, живе ще любов вищого роду — любов до Батьківщини».

У.В.О. (1929).

Загрузка...