Червоно-чорне: 100 бандерівських оповідок

93. Моє покоління

Воно родилося, як горіла земля. Як очі вигризав спалений порох гранат, а український гармаш не маючи набоїв, виривав гарматний замок і кидав його в криницю, щоб не дати ворогові; як стрілець ховав у стріху рушницю і натискав руками на своє зранене серце.

Тоді ми побачили світ. Спочатку ми не могли зрозуміти, за що чужинці женуть наших батьків і братів за колючі дроти та саджають у тюрми; навіщо руйнують багнетами наше майно... Чому сум встеляє наші села і поля від Тиси, Дністра до Дніпра і Дінця?

Ми питали заплаканих матерів, за що мучать батьків і братів? А матері шепотом відповідали, що за Перший листопад, за 22-ге січня, за те, що цих дат вони не в силі були оборонити...

Ми росли, думали, вчилися, де могли й як могли, та виробляли в собі почуття обов’язку боронити все наше рідне. Ми готувалися прогнати з нашої землі чужинців, тих, які потоптали нашу свободу, наші святині й дорогі нам дати. Нашою метою — було світло свободи! Ми не лякалися нікого і нічого, горіли вогнем сильнішим від пекельного. Ми плекали в собі твердість, твердішу за неволю і тому її не боялися.

Змучені батьки з гордістю говорили, що найкраще покоління нашого народу — це те, котре родилося і росло під звуки гармат визвольних змагань.

А ворог лютував і скаженів. Він заповняв нами тюрми і концентраційні табори. Лякаючись сонця й українського дня, він розстрілював і вішав на шибеницях наших хлопців ночами. Борці за правду вмирали і творили легенди, які квітчали наше давнє і ближче минуле. Дух борця своїм огнем пік раба, заставляв його бути собою, а не лакеєм Варшави і Москви. Живуча наша правда почала голосніше промовляти до тих земляків, що їм намул неволі й чужий дух всяк у їхню душу: будьте собою, шануйте і бороніть усе що українське, бо Україна має право жити своїм власним життям!

Вибух бомби в Роттердамі потряс Україною. «Огонь і залізо розсудить нас!» — сказав С. Бандера на Варшавському суді, а по країні пройшов шепіт: «Україно, ти житимеш, якщо родитимеш таких синів...».

З того часу С. Бандера став прапором нашого покоління. Цей прапор у боротьбі з окупантом дав нам зміст існування: вчися, працюй, борися і перемагай. Віддай усе щоб твій нарід був свобідний і незалежний від Москви, Варшави і Берліну.

Наш прапор все вище і вище підносився над безкраїми просторами України і своїм трепотом збуджував порив до боротьби. Україна перетворювалася в бурхливий океан, хвилі якого наносили удари ворогам і казали їм: не ти тут господар! Брунатний і червоний хижаки поділили Европу і проковтнули пихатих варшавських панів. Потім розпалили пожежу війни між собою за нашу землю, за наше багатство...

Але, не зважаючи на сили брунатного хижака, дня 30-го червня з города Льва на хвилях етеру пролунав голос нашої свободи. Світ почув, що Україна має свій шлях, незалежний від Москви і Берліну.

Акт 30-го червня вимагав, щоб покоління з повним розмахом пішло до бою проти брунатного і червоного наїзників. Червоний хижак, утікаючи з України, залишав за собою руїну і гори трупів. А брунатний, наступаючи на українські землі, з такою ж самою ненавистю нищив усе, що українське і що не хотіло йому коритися. Невідомий підпільний борець падав від кулі брунатного гітлерівця на землю, яка ще не висохла від крови брата, котрий загинув від червоного москвина.

Приховані жертви московського злочину у Вінниці збільшилися жертвами гітлеризму у Києві в Бабиному Яру. Серед тих тисячів гітлерівських жертв Бабиного Яру є сотні підпільників ОУН, а серед них Обласний Провідник Лімницький. А ніхто не знає, де лежать кості провідних синів України: Лемика, Орлика, Легенди, Равлика і сотень тисяч інших.

Але на полі бою і вороги залишають свої жертви: гітлерівці — шефа СА Люце, і сотні комісарів із «Зондер-команд»; червоні платять головами маршала Ватутіна, генерала Свєрчевского та десятків тисяч своїх вибраних вислужників.

Моє покоління чесно складає на вівтар Батькіщини свою жертву не тільки в кожній закутині України, але в каменоломнях кацетів: Ґрос-Розен, Дора й інших міст «культурного» Заходу, та на Соловках, Воркуті, Колимі й інших місць «дикого» Сходу. На полі бою кладуть голови вояки УПА, їхні командири, провідники і Головний Командир Тарас Чупринка. На чужині від злочинної руки ворога гине Провідник С. Бандера. До своєї смерти Степан Бандера вів нас, як прапор, до боротьби. Після смерти він є для нас символом і легендою.

Піднятий прапор об’єднує і мобілізує нові сили та творить нову дійсність, кажучи, що мертвих у нас немає, бо разом із поляглими борцями не вмирає боротьба. Вона продовжується, а її дороговказом є наша свята мета, оперта на наше минуле, створене легендами, моїми вчителями, провідниками і моїм поколінням.