Дівчина у потягу

П’ятниця, 19 липня 2013 року

Потяг о 8:04 майже порожній. Вікна відчинені, прохолодне повітря після вчорашньої бурі. Меґан уже відсутня близько 133 годин. Багато місяців я так добре не почувалася. Коли сьогодні вранці подивилася на себе у дзеркало, побачила різницю й на обличчі: шкіра стала чистішою, очі заблищали. Відчуваю, що стала легшою. Впевнена, що насправді я і кілька грамів не втратила, проте не відчуваю звичного тяжіння. Відчуваю себе самою собою — такою, як була раніше.

Від Скотта відповіді немає. Прочесала Інтернет — жодних новин про арешт, і я роблю висновок, що він просто проігнорував моє послання. Я розчарована, проте, гадаю, такого варто було очікувати. Сьогодні вранці телефонував Ґаскілл, я саме стояла на порозі. Спитав мене, коли сьогодні я зможу завітати до відділку. На мить я злякалася, але потім він своїм негучним голосом м’яко повідомив, що лише хотів, щоб я переглянула декілька знімків. Я поцікавилася, чи поліція заарештувала Скотта Гіпвелла.

— Нікого ще не заарештовано, міс Ватсон, — відповів він.

— Проте людина, якій висунуто попередження…

— Я не маю права розголошувати інформацію.

Його манера розмовляти настільки спокійна та впевнена, що він знову починає мені подобатися.

Вчора я цілий день просиділа на дивані у спортивних штанах і футболці, складала перелік того, що потрібно зробити, розробляла можливі стратегії. Наприклад, я могла тинятися на вокзалі Вітні в годину пік, очікуючи рудоволосого, з яким зустрічалася в суботу ввечері. Могла б запросити його пропустити по чарці, подивитися, куди виверне розмова, чи не бачив він чогось цікавого? Що йому відомо про той вечір? Існує небезпека, що я можу зустріти Анну чи Тома, вони заявлять на мене в поліцію, і на мене очікуватимуть неприємності (ще більші неприємності). З іншого боку, я сама можу накликати на себе небезпеку, сама себе підставити. Досі в голові якісь уривки чвари, а на голові та губі — фізичні тому підтвердження. А якщо цей чоловік мене образив? Те, що він посміхається та махає мені, взагалі ні про що не свідчить. Звідки мені відомо, чи він не психопат. Проте я не можу уявити його психом. Не можу цього пояснити, але чомусь відчуваю до нього симпатію.

Я могла б ще раз зв’язатися зі Скоттом. Хоча мені потрібно надати йому привід задля нашої розмови, і я хвилююся, що хай там який привід — я однаково виглядатиму в його очах божевільною. Він може навіть запідозрити, що я маю якесь відношення до зникнення Меґан, тож може повідомити про мене поліцію. І тоді на мене чекатимуть справжні неприємності.

Я б могла спробувати гіпноз. Майже впевнена, що він мені не допоможе що-небудь пригадати, проте мені все одно цікаво. Гіпноз же не завадить, чи не так?

Я продовжувала сидіти, робити нотатки та перечитувати новини, які роздрукувала, коли додому повернулася Кеті. Вони з Демієном були в кіно. Вона приємно здивувалася, коли побачила мене тверезою, проте ставилася до мене з обережністю, оскільки в нас не було часу відверто поговорити після візиту поліції у вівторок. Я зізналася, що вже три дні не п’ю, вона мене обійняла.

— Я така щаслива, що ти повертаєшся до нормального життя! — зраділа вона, ніби знала, якою я була зазвичай.

— Останній візит поліції, - продовжувала я, — то непорозуміння. Між мною з Томом жодних проблем не існує. І мені нічого не відомо про зниклу дівчину. Не слід ні про що турбуватися. — Вона ще раз мене обійняла, зробила нам обом чаю. Я вирішила, що слід скористатися доброю волею, яка в мені пробудилася, та розповісти Кеті про моє звільнення, однак не хотіла псувати їй вечір.

Цього ранку вона завдяки мені залишалася у доброму гуморі. Знову мене обіймала, коли я виходила з дому.

— Я така рада за тебе, Рейч, — зізналася вона. — Що ти узяла себе в руки. Ти змусила мене похвилюватися. — Потім вона повідомила, що вихідні проведе у Демієна, і перше, про що я подумала: сьогодні повернуся додому й нап’юся, і ніхто мене не засудить.

Гіркуватий присмак хініну — ось за що я люблю прохолодний джин із тоніком. Тонік має бути обов’язково фірми «Швеппс» зі скляної, а не пластмасової пляшки. Ці заздалегідь приготовані суміші взагалі не те, проте у разі потреби й таке згодиться. Знаю, що не мала б пити, але ж я цілий день на це очікувала. І це не просто сподівання на самотність, це збудження, адреналін. У голові паморочиться, шкіра поколює. Гарний видався сьогодні день.

Уранці я цілу годину спілкувалася з детективом Ґаскіллом. Тільки-но я завітала до відділку, мене одразу ж до нього провели. Цього разу ми сиділи у нього в кабінеті, а не в кабінеті для допитів. Він запропонував каву, а коли я погодилася, здивувалася, що він підвівся і власноруч зробив мені каву. На холодильнику, в куточку, в нього стояли чайник та бляшанка з «Нескафе». Він вибачився за те, що цукру немає.

Мені сподобалося в його компанії. Подобалося дивитися на рухи його рук — він не надто експресивний, проте пересуває багато речей навколо. Раніше я цього не помічала, тому що в кабінеті для допитів нічого було пересувати. Тут, у власному кабінеті, він постійно пересував філіжанку з кавою, степлер, бляшанку з ручками, перекладав папери в акуратніші купки. В нього великі руки з довгими пальцями з акуратним манікюром. Обручки немає.

Сьогодні вранці все було інакше. Мені більше не здавалося, що я підозрювана, яку він намагається спіймати на гарячому. Я відчувала себе корисною. Ще більше відчула власну користь, коли він узяв одну з тек, поклав переді мною і продемонстрував кілька знімків. Скотта Гіпвелла, трьох незнайомих чоловіків, а потім «К».

Спершу я вагалася. Дивилася прискіпливо на фото, намагаючись пригадати чоловіка, якого того дня бачила з Меґан, він нахилив голову, коли обіймав її.

— Це він, — промовила я. — Вважаю, що це він.

— Ви певні?

— Гадаю, це він.

Він забрав знімок і кілька секунд сам прискіпливо його розглядав.

— Ви свідчили, що вони цілувалися, так ви сказали? То було минулої п’ятниці? Тиждень тому?

— Саме так. У п’ятницю, вранці. Вони були надворі.

— А ви не могли неправильно тлумачити побачене? То були не обійми, скажімо… чи то невинний поцілунок?

— Ні, не могла. То був справжній поцілунок. Сповнений… романтизму.

Мені здалося, що його губи затремтіли, готові розтягнутися в посмішці.

— А хто він? — поцікавилася я у Ґаскілла. — Він… Ви вважаєте, що вони разом? — Він нічого не відповів, лише похитав головою. — Це… Я чимось допомогла? Взагалі стала у пригоді?

— Так, міс Ватсон. Ви нам дуже допомогли. Дякую, що прийшли.

Ми потиснули руки, і на секунду він затримав свою ліву руку на моєму плечі. Мені захотілося озирнутися та її поцілувати. Уже надто давно до мене ніхто не торкався з почуттям, яке хоча б віддалено нагадувало ніжність. Окрім Кеті.

Ґаскілл провів мене через двері в головну, відкриту частину відділку. Там було близько десятка поліціянтів. Кілька з них скоса подивилися на мене, в їхніх поглядах промайнула цікавість або зневага — я не певна. Ми пройшли крізь контору до коридору, тут я його і побачила: він рухався назустріч у супроводі Райлі — Скотт Гіпвелл. Він увійшов через головний вхід. Скотт крокував, опустивши голову, проте я одразу ж його впізнала. Він підвів голову, кивнув привітно Ґаскіллу, потім подивився на мене. Лише на секунду наші погляди зустрілися, і я можу присягнути, що він мене впізнав. Я пригадала той ранок, коли побачила його на веранді, коли він дивився у бік залізничної колії, того дня, коли я відчула, що він дивиться на мене. Ми пройшли один повз одного в коридорі. Він опинився настільки близько, що я могла б його торкнутися — поблизу він виявився взагалі красенем, гнучким, мов пружина, тим, хто так і випромінює нервову енергію. Коли дісталася вестибюля, озирнулася на нього, певна, що він дивиться мені у спину, але насправді за мною спостерігала Райлі.

Я сіла на потяг до Лондона, завітала до бібліотеки. Прочитала всі статті, які спромоглася знайти з цієї справи, однак нічого нового не дізналася. Пошукала гіпнотерапевтів у Ешбері, але далі пошуків справа не пішла — надто дорого, до того ж незрозуміло, чи допоможуть сеанси відновленню пам’яті. Проте коли читала розповіді тих, хто запевняв, що гіпнотерапевти допомогли їм відновити пам’ять, усвідомила, що мене більше жахає успіх, ніж невдача. І страхаюся не того, що зможу дізнатися про суботній вечір, а набагато більшого. Не певна, що вистачить сил пережити ті безглузді, жахливі речі, що я зробила, почути сказані мною слова, пригадати вираз обличчя Тома, коли я їх промовляла. Я надто боюся наважитися ступити в цю темряву.

Розмірковую про те, чи не надіслати Скотту ще один лист електронною поштою, але насправді в тому немає потреби. Ранкова зустріч із детективом Ґаскіллом довела, що поліція сприймає мене серйозно. Мені більше не потрібно грати роль, маю з цим примиритися. Я відчуваю, що принаймні я допомогла, бо не може бути звичайним збігом обставин те, що Меґан зникла на другий день після того, як я бачила її з іншим чоловіком.

З радісним клацанням та шипінням я відчиняю другу бляшанку джину з тоніком і розумію, що цілий день не думала про Тома. У кожному разі до цієї миті. Думала про Скотта, Ґаскілла, «К», про чоловіка з потяга. Том посів лише п’яте місце. Я зробила невеличкий ковток і врешті-решт відчула, що маю, що святкувати. Знаю, що в мене все буде гаразд, що я буду щасливою. І вже невдовзі.

Субота, 20 липня 2013 року

Я ніколи не вчуся. Прокидаюся із відчуттям несправедливості, що розчавлює, з відчуттям сорому і одразу ж розумію, що зробила щось безглузде. Знову проходжу крізь свій жахливий, болюче знайомий ритуал, коли намагаюся пригадати, що саме накоїла. Відіслала листа електронною поштою. Ось що.

Якоїсь миті минулої ночі Том знову посів перше місце у переліку чоловіків, які не йдуть мені з голови, і відіслала йому листа. Мій ноутбук поряд, на підлозі біля ліжка — стоїть тут, ніби обвинувачуючи своєю присутністю. Я переступаю його, коли прямую до ванної кімнати. П’ю воду прямо з-під крана, крадькома дивлюся на себе у дзеркало.

Кепський вигляд. Проте три дні — непоганий результат, сьогодні почну спочатку. Довго стою під душем, поступово знижуючи температуру води, роблю її дедалі прохолоднішою та прохолоднішою, доки вона не стає страшенно холодною. Я не можу встати одразу під холодний душ, надто приголомшуюче, надто жорстоко, проте, якщо робити це поступово, холод майже невідчутний, на кшталт того як зварити жабу, тільки навпаки. Прохолодна вода заспокоює мою шкіру, притупляє пекучий біль від ран на голові та над оком.

Несу ноутбук униз, роблю філіжанку чаю. Існує шанс, мізерний шанс, що я написала Тому листа, проте його не відіслала. Глибоко зітхаю, відкриваю мій акаунт в «Джі-мейл». З полегшенням бачу, що повідомлень немає. Проте коли клацаю на папку «Відправлені», бачу: я писала йому, він просто не відповів. Поки що. Лист було відправлено на початку дванадцятої; до того часу я вже добряче напилася. Адреналін та випите раніше давно вивітрилося. Я клацаю на повідомлення.

«Не міг би ти переказати своїй дружині, щоб вона припинила брехати поліції про мене? Надто низько, ти не вважаєш? Намагатися влаштувати мені неприємності? Розповідати поліції, що я одержима нею та її бридким дівчиськом? Їй слід себе приборкати. Накажи їй, щоб дала мені спокій, чорт забирай».

Я заплющила очі, різко захлопнула ноутбук. Я в буквальному сенсі слова щулюся, усе моє тіло перекручується. Мені хочеться стати маленькою, хочеться зникнути. До того ж я налякана, адже якщо Том вирішить показати це поліції, у мене можуть бути справжні неприємності. Якщо Анна збирає докази того, що я мстива та одержима, це може стати ключовим доказом в її справі. І навіщо я згадувала про це маля? Що за люди можуть так учиняти? Які люди можуть так думати? Я нічого проти неї не маю — не можу погано думати про дитину, будь-яку, а особливо про дитину Тома. Я себе не розумію; не розумію, що я стала за людина. Боже, він має мене зненавидіти. Я сама себе ненавиджу — у кожному разі, ця моя версія, та версія, яка вчора вночі написала цього електронного листа. Вона навіть відчуває інакше, тому що я не така. Я не сповнена ненависті.

Чи помиляюся? Намагаюся не думати про найгірші дні, проте спогади часом юрмляться у мене в голові, саме як зараз. Ще одна сварка перед розлученням: прокинулася після вечірки, провал у пам’яті, Том розповідає мені, що я вчора вчинила, як знову його осоромила, коли скривдила дружину одного з його колег, накричала на неї через те, що мені здалося, ніби ця жінка фліртує з моїм чоловіком.

— Я більше нікуди не бажаю з тобою ходити, — сказав він мені. — Ти запитуєш, чому я ніколи не запрошую до нас друзів? Чому більше ми разом не ходимо до пабів? Ти насправді хочеш це знати? Це через тебе! Мені соромно за тебе!

Я хапаю ключі та сумочку. Збираюся навідатися до найближчої крамниці «Лондис». І байдуже, що ще немає і дев’ятої, я налякана й не хочу думати. Якщо прийму знеболювальне та вип’ю, зможу відключитися та просплю цілий день. Дістаюся вхідних дверей, уже кладу руку на ручку, а потім зупиняюся. Я могла би вибачитися. Якщо я вибачуся просто зараз, я змогла би ще врятувати становище. Могла би переконати Тома не показувати листа Анні або поліції. Він не вперше захищав мене від неї.

Того дня, минулого літа, коли я завітала до Анни з Томом, усе сталося не зовсім так, як я розповіла поліції. По-перше, я не дзвонила у двері. Була непевна, чого саме хочу — я й досі не знаю, що мала намір зробити. Покрокувала стежинкою, потім через паркан. Було тихо, я нічого не чула. Наблизилася до розсувних дверей та зазирнула всередину. Насправді Анна спала на дивані. Я не стала кликати ні її, ані Тома. Не хотіла її будити. Дитина не плакала, вона міцно спала в колисці біля матері. Я взяла її та швидко, як тільки змогла, понесла надвір. Пригадую, як бігла до паркану, дитина почала прокидатися й трохи хнюпитися. Не знаю, про що я думала, коли забирала дитину. Я не збиралася заподіяти їй шкоди. Дісталася паркану, міцно притискаючи її до грудей. Тепер вона вже волала вголос. Я її колисала, заспокоювала, а потім почула якийсь шум, наближався потяг, і я повернулася спиною до паркану і тоді побачила її — Анну — вона мчала до мене з широко роззявленим ротом, губи її ворушилися, проте я не чула, що вона каже.

Вона забрала у мене дитину, я намагалася втекти, але зачепилася та впала. Вона стояла наді мною, кричала на мене, наказала не рухатися, або вона викличе поліцію. Вона зателефонувала Тому, він повернувся додому й сидів із нею у вітальні. Вона билася в істериці, усе ще хотіла викликати поліцію, бажала, щоб мене заарештували за викрадення дитини. Том її заспокоював, він умовляв її схаменутися, відпустити мене. Він врятував мене від неї. Опісля він відвіз мене додому, а коли привіз, взяв мене за руку. Я гадала, що це жест підтримки, уваги, проте він стискав дедалі міцніше та міцніше, поки я не закричала, його обличчя почервоніло, і він пригрозив, що вб’є мене, якщо я хоча б пальцем торкнуся його дочки.

Я не знаю, що мною тоді рухало. Досі невідомо. Біля дверей я вагаюся, пальці стискають ручку. Боляче кусаю свою губу. Знаю: якщо зараз розпочну пити, на кілька годин відчую полегшення, а потім шість-сім годин буде дуже кепсько. Випускаю ручку, повертаюся до вітальні, знову відкриваю ноутбук. Я маю вибачитися, маю молити про пробачення. Знову завантажую вхідні поштової скриньки, бачу нове повідомлення. Воно не від Тома. Це лист від Скотта Гіпвелла.

«Шановна Рейчел,

Дякую за те, що зв’язалися зі мною. Не пам’ятаю, щоб Меґан згадувала ваше ім’я, але в її галереї було багато постійних відвідувачів — у мене дуже погана пам’ять на імена. Я б волів з вами побалакати про те, що вам відомо. Будь ласка, зателефонуйте мені за номером 07583 123657 якнайшвидше.

З повагою,

Скотт Гіпвелл».

На мить мені здається, що він помилився адресою. Цей лист призначався іншому адресатові. Лише на коротку мить, а потім пригадую. Я пригадую. Сиджу на дивані, допиваю другу пляшку і розумію, що в глибині душі не бажаю, щоб усе скінчилося. Воліла бути частиною того, що відбувалося.

Тож я написала йому.

Відповідаю на його лист.

«Шановний Скотте,

Перепрошую, що знову до вас звертаюся, проте відчуваю, що мені конче потрібно з вами поговорити. Не певна, що Меґан коли-небудь згадувала моє ім’я — я її подруга з галереї, раніше мешкала у Вітні. Гадаю, моя інформація вас зацікавить. Будь ласка, зв’яжіться зі мною за цією адресою.

Рейчел Ватсон».

Відчуваю, як жар заливає моє обличчя, в животі все стискається. Вчора — при здоровому глузді, з ясною головою, урівноважена — я вирішила, що маю змиритися з тим, що моя роль у цій історії скінчилася. Але мої добрі янголи десь знову заблукали, переможені спиртним, спасували перед тим, ким я становлюся, коли вип’ю. П’яна Рейчел не бачить наслідків, вона або надмірно нестримана та відкрита, або несамовита від ненависті. В неї немає ані минулого, ані майбутнього. Існує лише ця мить. П’яна Рейчел, бажаючи стати частиною цієї історії, шукала спосіб переконати Скотта з нею поговорити й ошукала його. Я ошукала.

Мені кортіло провести ножем по шкірі лише задля того, що відчути щось інше, окрім сорому. Проте я недостатньо хоробра, щоб зважитися на подібне. Починаю писати Тому: пишу та видаляю, пишу та видаляю, намагаюся знайти шляхи, щоб попросити вибачення за все те, що наговорила минулої ночі. Якщо б я мала записувати всі гріхи, за які повинна вибачитися перед Томом, написала б цілу книгу.

Тиждень тому, уже майже тиждень минув, як Меґан Гіпвелл вийшла з будинку номер п’ятнадцять по вулиці Бленгейм- роуд і зникла. З того часу її ніхто не бачив. З суботи ані її телефоном, ані банківськими картками не користувалися. Коли я прочитала про це сьогодні вранці в газеті, розплакалася. Зараз мені соромно за власні таємні думки. Меґан не загадка, яку потрібно розв’язати, вона не героїня, яка з’являється в кадрі на початку фільму — вродлива, неземна, ілюзорна. Меґан не нуль, а дійсно жива людина.

Я в потягу, їду додому. Збираюся зустрітися з її чоловіком.

Я мала йому зателефонувати. Що зроблено — те зроблено. Я не могла просто проігнорувати його лист — він би розповів поліції. А якщо б ні? Що б я робила на його місці, якби зі мною зв’язалися незнайомі люди, які запевняли, що володіють інформацією, а потім зникли? Він, мабуть, уже звернувся до поліції. Вони, напевно, очікують на мене, коли я приїду.

Сидячи в потягу, на своєму звичайному місці, хоча і не зовсім, як зазвичай, відчуваю, що стрибаю зі скелі. Таке саме відчуття мене охопило зранку, коли я набирала його номер, немов падала у темряві, не знаючи достеменно, де вдарюся о землю. Він розмовляв зі мною пошепки, ніби в кімнаті був не сам, ніби не хотів, щоб нас підслуховували.

— Ми можемо поговорити особисто? — запитав він. — Віч-на-віч.

— Я… ні. Не думаю…

— Будь ласка!

Секунду я розмірковую, а потім погоджуюся.

— Ви могли би прийти до нас? Не зараз, моя… тут гості. А ввечері? — він продиктував мені адресу, я вдала, що записую.

— Дякую, що зв’язалися зі мною, — промовив він і поклав слухавку.

Розуміла, що сама погодилася з тим, що думка не надто слушна. Що мені відомо про Скотта? Із газет — майже нічого. Що мені відомо завдяки власним спостереженням — не знаю. Про Скотта мені нічого не відомо. Я дещо знаю про Джейсона — якого (доводиться нагадувати собі) насправді не існує. Єдине знаю достеменно — стовідсотково впевнена — що жінка Скотта майже цілий тиждень не з’являється вдома. Мені відомо, що його підозрюють у зникненні Меґан. А також я знаю, бо бачила той поцілунок, що в нього був мотив убити дружину. Певна річ, він сам міг не здогадуватися, що в нього є мотив, але… Ох, зжерла себе середини, розмірковуючи про це, однак чи могла я не скористатися цією можливістю, щоб дістатися їхнього будинку, будинку, за яким я сотні разів спостерігала з потяга, з вулиці? Навіщо? Щоб дістатися вхідних дверей, увійти, сісти на кухні, на веранді, де вони сиділи зазвичай, коли я за ними спостерігала?

Надто спокусливо. Зараз сиджу в потягу, охопивши себе руками, долоні засунула під пахви — руки не припиняють тремтіти, немов у дитини, яка зраділа пригодам. Я настільки зраділа, що в мене виявилася мета, що припинила думати про реальність. Я припинила думати про Меґан.

Тепер думаю про неї невпинно. Маю переконати Скотта, що ми з Меґан були знайомі — трішки, не тісно спілкувалися. Тоді він повірить мені, коли я дам свідчення, що бачила її з іншим чоловіком. Якщо зараз опущуся до брехні, він більше ніколи мені не повірить. Тож я намагаюся пригадати, що означає заскочити у галерею, побалакати з нею за філіжанкою кави. Чи то п’є вона каву взагалі? Ми могли би побалакати про мистецтво, а можливо, про йогу або її чоловіка. Я взагалі не знаюся на мистецтві, ніколи не займалася йогою. У мене немає чоловіка. А Меґан власного чоловіка зрадила.

Пригадую, що сказали про неї реальні подружки: «чарівна, смішна, вродлива, з відкритим серцем». Кохана. Вона зробила помилку. Таке трапляється. Жоден з нас не ідеал.