Дівчина у потягу

Середа, 7 серпня 2013 року

Спека нестерпна, і дедалі стає гарячіше та гарячіше. Вікна квартири відчинені, і відчувається присмак вуглекислого газу, що здіймається від вулиці. Горло болить. Я вже вдруге беру душ, аж раптом дзеленчить телефон. Я не беру слухавку, він дзеленчить знову. І знову. Коли виходжу з душу, телефон дзеленчить учетверте, я приймаю дзвінок.

В його голосі паніка, подих задирливий. І розмовляє він якось уривчасто.

— Не можу повернутися додому, — жаліється він. — Всюди камери.

— Скотте?

— Я розумію, що це… що це дивно, але мені потрібно десь сховатися, кудись піти, де б на мене не чекали. Ані до мами, ані до друзів я піти не можу. Я просто… їжджу вулицями. Так і катаюся, відтоді як вийшов з поліцейського відділку… — У нього перехоплює голос. — Мені просто потрібна година-дві. Посидіти спокійно, подумати. Без цих журналістів, без поліції, щоб ніхто не ставив свої кляті питання. Перепрошую, чи не можу я заїхати до вас?

Я відповідаю: «Авжеж!» І не лише тому, що в його голосі паніка та відчай, а тому, що сама бажаю його побачити. Волію йому допомогти. Я диктую йому адресу, він запевняє, що за п’ятнадцять хвилин буде.

За десять хвилин дзвінок у двері: короткий, різкий, наполегливий.

— Вибачайте за клопіт, — каже він, коли я відчиняю двері. — Я не знав, куди ще поїхати. — У нього зацькований вигляд: він тремтить, блідий, шкіра липка від поту.

— Нічого страшного, — відповідаю я, сторонячись, щоб він міг увійти. Проводжаю у вітальню, запрошую сідати. Приношу склянку води з кухні. Він випиває, майже одним ковтком, потім сідає, нахиляється, руки кладе на коліна, голова понурена.

Я чекаю поблизу, не знаючи, чи то почати розмову, чи то притримати язика. Беру його склянку, знову мовчки наповнюю водою. Урешті-решт, він починає:

— Ви вважаєте, що найгірше вже сталося, — неголосно промовляє він. — Я маю на увазі, що ви так вважали, я правий? — Він дивиться на мене. — Моя дружина мертва, поліція вважає, що це я її вбив. Невже може бути гірше?

Він розповідає мені про новини, про весь той бруд, що про неї кажуть. Історія для «жовтої преси» — напевно, проінформував хтось із поліції — про причетність Меґан до загибелі дитини. Темна, умоглядна історія — спроба заплямувати загиблу жінку. Яке паскудство!

— Це неправда, — запевняю я його. — Не може такого бути.

У нього розгублений вираз обличчя, він мене не розуміє.

— Сьогодні вранці мені повідомила детектив Райлі, - заперечує він. Відкашлюється. — Новину, яку я завжди волів почути. Ви й уявити не можете, — продовжує він ледь чутним шепотом, — як я на це сподівався. Навіть мріяв про це, уявляв, який вона матиме вигляд, як посміхатиметься мені, полохливо та проникливо, як візьме мою долоню та притисне до своїх губ… — Він розгубився, він мріє, тільки я й гадки не маю, про що саме. — Сьогодні, - додає він, — сьогодні я дізнався, що Меґан була вагітна.

Він починає плакати, мене також душать ридання, я плачу через дитину, яка так і не народилася, через дитину жінки, з якою навіть і знайома не була. Увесь жах майже неможливо витримати. Не розумію, як Скотт ще може дихати. Ця новина мала б його вбити, висмоктати все життя до краплі. Однак чомусь він досі тут, живий.

Мені несила ані розмовляти, ані дихати. У вітальні жарко, задушливо попри відкриті вікна. Чую галас, який долітає з вулиці: поліцейську сирену, крики та сміх юних дівчат, гучну музику з автівки, що проїжджає вулицею. Звичайне життя. Але тут світ закінчується. Для Скотта життя скінчено, і я не в змозі розмовляти. Так і стою — німа, безпорадна, непотрібна.

Доки не чую кроки на сходах, знайомий дзвін — Кеті намагається виловити у власній велетенській торбині ключі від квартири. Я одразу ж прокидаюся. Потрібно швидко щось робити: я хапаю Скотта за руку, він стривожений дивиться на мене.

— Ходімо зі мною, — тягну я його за руку, щоб він підводився. Він дозволяє затягнути себе в коридор, сходами нагору до того, як Кеті відмикає двері. Я зачиняю за нами двері спальні.

— Моя сусідка, — пояснюю я. — Вона… вона може почати ставити питання. А я розумію, що зараз вам не до цього.

Він киває. Оглядає мою крихітну спальню, помічає неприбрану постіль, одежу, як чисту, так і брудну, яка купчиться на кріслі за письмовим столом, порожні стіни, дешеві меблі. Я ніяковію. Таке моє життя: неохайне, занедбане, маленьке. Не позаздриш. Коли розмірковую над цим, розумію, наскільки смішний маю вигляд — невже Скоттові зараз не байдуже щодо стану мого життя.

Жестом пропоную йому сісти на ліжко. Він скоряється, витирає очі тильною стороною долоні. Він важко дихає.

— Вам що-небудь принести? — питаю я.

— Пива?

— Не тримаю спиртного в квартирі, - відповідаю я й одразу ж відчуваю, як червонію від сорому. Однак Скотт нічого не помічає, він навіть голови не підводить. — Можу запропонувати чай. — Він знову киває. — Лягайте, — пропоную я. — Відпочиньте. — Він скоряється, скидає черевики, слухняно, мов хвора дитина, лягає на ліжко.

Унизу, доки закипає чайник, я теревеню з Кеті, слухаю її розповідь про нове місце, де можна пообідати в Норткоті, яке вона відкрила («дійсно смачні салати»), про нудну нову колежанку на роботі. Я посміхаюся, киваю, але одним вухом слухаю, другим випускаю. Моє тіло зосереджене: я прислухаюся до нього, до кроків, будь-якого скрипу. Здається уявним, що він у мене у квартирі, у моєму ліжку нагорі. Коли думаю про це — у голові паморочиться, ніби уві сні.

Нарешті Кеті припиняє розмовляти, дивиться на мене, насупивши брови.

— З тобою все гаразд? — цікавиться вона. — Ти виглядаєш… ніби ти десь в іншому місці.

— Я просто трохи виснажена, — відповідаю я. — Недобре себе почуваюся. Гадаю, краще піду в ліжко.

Вона підозріло дивиться на мене. Їй відомо, що я не пила (вона завжди знає, коли я п’ю), однак вона, напевно, вважає, що я саме збираюся спорожнити пляшечку. Байдуже! Зараз не до цього; беру чашку чаю для Скотта, прощаюся з Кеті до наступного ранку.

Зупиняюся біля дверей моєї спальні, прислухаюся. Тихо. Я обережно повертаю ручку, штовхаю двері. Він лежить у тій самій позі, у якій я його залишила, руки вздовж тіла, очі заплющені. Я чую, як він дихає: тихо та нерівно. Він займає майже половину ліжка — проте в мене виникає спокуса лягти поруч, покласти руки йому на груди, заспокоїти. Натомість неголосно кашляю та протягую чашку чаю.

Він сідає.

— Дякую, — хрипко промовляє він, забираючи в мене чай. — Дякую за… те, що надали мені притулок. Було… навіть не знаю, як описати… відтоді як набула розголосу вся ця історія.

— Та, що сталася багато років тому?

— Так, саме та.

Ще виникають гарячі суперечки щодо того, яким чином ця історія стала відома пресі. Звичайними стали різні припущення, пальцями вказували на поліцію, Камаля Абдика, Скотта.

— Це ж брехня, — кажу я йому. — Чи не так?

— Певна річ, що брехня, проте вона дає новий мотив? Так в поліції припускають — Меґан вбила дитину, через що у когось — вірогідніше, у батька дитини — виникає мотив для вбивства. Багато-багато років по тому.

— Це безглуздя.

— Однак усі так кажуть, що я сам вигадав цю історію, не тільки задля того, щоб спаплюжити її ім’я, а задля того, щоб перекласти із себе провину на іншу, невідому людину. На хлопця з її минулого, про якого навіть ніхто не знає.

Я сідаю поряд з ним на ліжко. Наші стегна майже торкаються одне одного.

— А що на це відповідає поліція?

Він знизує плечима.

— Нічого. Вони запитали мене, що мені відомо з цього приводу. Чи знав я, що в неї колись була дитина? Чи відомо мені, що сталося? Я відповів, що нічого мені невідомо, що все це дурня, вона ніколи не була вагітною… — Його голос знову зривається. Він робить ковток чаю. — Я поцікавився, звідки вони взагалі взяли цю історію? Як вона з’явилася в газетах? Мені відповіли: таємниця слідства. Я гадаю, це від нього. Від Абдика. — Він довго, знервовано зітхає. — Не розумію чому. Не розумію, чому він розповідає про неї такі жахливі речі. Не знаю, чого він хоче добитися. Він, вочевидь, клятий збоченець!

Я пригадую чоловіка, з яким вчора познайомилася: виважена поведінка, м’який голос, теплі очі. Важко уявити більш несхожу на збоченця людину. Проте його посмішка…

— Просто обурливо! Як таке надрукували! Мають бути правила…

— Не можна зводити наклеп на померлих, — погоджується він. На мить замовкає, потім додає: — В поліції мене запевнили, що вони не поширять інформацію щодо… щодо її вагітності. Допоки. Можливо, взагалі нічого не скажуть. Доки не знатимуть достеменно, точно нічого не повідомлять.

— Доки не знатимуть достеменно?

— Це дитина не Абдика, — каже він.

— Вони проводили тест ДНК?

Він хитає головою.

— Ні, я просто знаю. Не можу сказати звідки, просто знаю. Ця дитина, вона… була… моєю.

— Якщо він вважає, що то його дитина, у нього з’являється мотив, чи не так? — Він не перший, хто воліє позбутися небажаної дитини, позбуваючись її матері, - хоча вголос я цього не кажу. І у Скотта також з’являється мотив — проте й цю думку я притримаю при собі. Якщо він вважав, що його дружина носить дитину від іншого… тільки він не міг її вбити! Його шок, горе — так не зіграєш. Немає таких талановитих акторів.

Здається, Скотт більше мене не слухає. Він не зводить затьмарених очей з двері спальні, скидається, ліжко поглинає його, як сипучий пісок.

— Залишайтеся в мене, — пропоную я. — Спробуйте поспати.

Він дивиться на мене, на обличчі з’являється щось схоже на посмішку.

— А ви не проти? — перепитує він. — Це було б… я був би дуже вдячний. Мені важко спати вдома. І річ не лише в людях, що полюють навколо будинку, намагаючись до мене дістатися. Річ не тільки в цьому. Річ у ній. Вона всюди, я постійно її бачу. Спускаюся вниз, не дивлюся, примушую себе не дивитися, проте, коли минаю вікно, змушений повертатися назад, перевіряю, чи не сидить вона там, на веранді. — Я відчуваю, як жалять сльози, коли він мені про це розповідає. - Їй подобалося там сидіти, розумієте — на тій невеличкій веранді в нашому будинку. Їй подобалося сидіти назовні та спостерігати за потягами.

— Знаю, — запевняю я, поклавши руку йому на плече. — Іноді я там її бачила.

— Постійно чую її голос, — додає він. — Постійно чую, як вона мене кличе. Лежу в ліжку та чую, як вона кличе мене з вулиці. Увесь час думаю, що вона там. — Скотт увесь тремтить.

— Лягайте, — наказую я й забираю чашку в нього з рук. — Відпочивайте.

Коли я переконуюся, що він заснув, лягаю поряд, моє обличчя лише в кількох сантиметрах від його лопатки. Заплющую очі та прислухаюся до свого серцебиття, як кров пульсує на шиї. Вдихаю його сумний, затхлий запах.

Коли я прокидаюся за кілька годин, його поряд уже немає.

Четвер, 8 серпня 2013 року

Відчуваю себе зрадницею. Він пішов лише кілька годин тому, а я ось вона — прямую на зустріч з Камалем, щоб ще раз зустрітися з чоловіком, який, на думку Скотта, убив його дружину. Його дитину. Мене нудить. Чи то слід було розповісти йому про власні плани, пояснити, що роблю це лише задля нього. Тільки я не впевнена, що я роблю це заради нього, і плану в мене насправді немає.

Розповім дещо про себе. Ось і весь план на сьогодні. Розповім щось із реального життя. Зізнаюся, що хотіла дитину. І подивимось — можливо, якось спровокую його: на неприродну відповідь, будь-яку нетипову реакцію. Побачимо, куди така стратегія мене заведе.

Стратегія провалюється.

Він починає ставити питання про те, як я почуваюся, коли востаннє пила.

— У неділю, — відповідаю я.

— Чудово. Насправді чудово. — Він складає руки на колінах. — Маєте чудовий вигляд. — Він посміхається, і я не бачу в ньому вбивцю. Дивно, чого ж мені здалося минулого разу? Невже примарилося?

— Минулого разу ви питали мене, з чого я почала пиячити. — Він киває. — Я була пригнічена, — починаю я. — Ми намагалися… Я намагалася завагітніти. Не змогла, й це мене пригноблювало. Тоді все й розпочалося.

І відразу ж виявляю, що знову ридаю. Неможливо протистояти доброзичливості незнайомців. Тих, хто дивиться на тебе, хто тебе не знає, хто каже тобі: усе буде гаразд, що б ти не зробив, ти страждав, тобі було боляче, тож ти заслуговуєш прощення. Я довіряюся йому й забуваю — укотре — що тут роблю. Я не слідкую за його реакцією, не вдивляюся в його очі, намагаючись побачити натяк на провину чи то підозру. Дозволяю себе втішити.

Він люб’язний, розсудливий. Він говорить про стратегії, які допомагають подолати нещастя, нагадує, що на моєму боці молодість.

Тож, напевно, стратегія не провалилася, оскільки я залишаю кабінет Камаля Абдика веселішою, з надією в серці. Він допоміг мені. Сиджу в потягу, намагаюся пригадати вбивцю, якого в ньому побачила, але я більше його не бачу. Я намагаюся розгледіти в ньому чоловіка, який здатен вдарити жінку, розтрощити їй череп.

Перед очима постає жахливе, ганебне видовище: Камаль з його чутливими руками, його манерою заспокоювати, його шиплячою вимовою — у протилежність велетенському, кремезному Скотту, такому несамовитому відчайдуху. Доводиться нагадати собі, що теперішній Скотт — не той Скотт, яким він був раніше. Доводиться нагадувати собі, яким він був до всього, що сталося. А тоді доводиться визнати, що я не знаю, яким був Скотт до всього, що сталося.

П’ятниця, 9 серпня 2013 року

Потяг зупиняється на семафорі. Я роблю ковток із холодної бляшанки джину з тоніком, дивлюся на його дім, її веранду. Я добре впоралася, однак потрібно було випити. Спиртне надає хоробрості. Я їду побачитися зі Скоттом, але передусім мені потрібно оминути всі небезпеки Бленгейм-роуд: Тома, Анну, поліцію, журналістів. Тунель під колією із уривками жахливих спогадів про кров. Але він попросив мене завітати, я не змогла відмовити.

Вчора поліція знайшла маленьку дівчинку. Те, що від неї лишилося. Її було поховано на фермі, неподалік східного узбережжя, саме там, де поліції й указали. Сьогодні про це писали всі газети:

«Поліція розпочала розслідування смерті дитини після того, як були знайдені останки тіла в саду поряд з будинком неподалік Голкгема, на півночі Норфолка. Тіло було знайдено після того, як поліцію під час проведення іншого розслідування — загибелі Меґан Гіпвелл із Вітні, повідомили про можливе вбивство. Тіло самої Меґан було знайдено в Корлі-Вудс минулого тижня».

Коли вранці я побачила ці новини, одразу ж зателефонувала Скотту. Він не відповів, я залишила повідомлення, висловила співчуття. Удень він передзвонив.

— З вами все гаразд? — запитала я.

— Не зовсім. — Голос п’яний.

— Співчуваю… вам щось потрібно?

— Мені потрібна людина, яка не стане дорікати: «я ж тобі казала».

— Перепрошую?

— Сьогодні в мене весь день сиділа мама. Вочевидь, вона давно все знала: «Щось не так у цій дівчині, чогось бракує, ані родини, ані друзів. Звідки взялася — невідомо». Дивно, чому вона мені ніколи нічого не казала? — Дзвін розбитого скла, лайка.

— З вами все гаразд? — допитувалася я.

— Ви можете приїхати? — запитав він.

— До вас?

— Так.

— Я… поліція, журналісти… я не впевнена…

— Будь ласка. Мені потрібна компанія. Людини, яка б знала Меґан, яка б її любила. Людини, яка не вірить усім цим…

Він п’яний, я це зрозуміла, проте однаково погодилася.

А тепер сиджу в потягу, також випиваю, розмірковую над тим, що він сказав. «Людини, яка б знала Меґан, яка б її любила». Ми взагалі не були знайомі, й я не певна, що вона мені подобається. Я якомога швидко допила першу бляшанку, відкоркувала другу.

Виходжу в Вітні. Я частина натовпу тих, хто в п’ятницю ввечері поспішає додому: лише чергова рабиня за зарплатню серед гарячих, стомлених мас, які тільки й чекають, коли опиняться вдома, сядуть на вулиці з прохолодним пивом, повечеряють із дітьми, раніше ляжуть спати. Можливо, уся справа в джині, але мені важко описати, наскільки приємно бути підхопленою таким натовпом, коли всі перевіряють телефони, перетрушують кишені, шукаючи білети. Я немов повернулася в минуле, в наше перше літо, коли ми оселилися на Бленгейм-роуд, коли я щовечора квапилася додому, відчайдушно воліла спуститися сходами, потім геть з вокзалу, майже бігла вулицею. Том працював удома, не встигала зайти в дім — як він знімав з мене одяг. Навіть зараз від цих спогадів я посміхаюся, сподіваючись на зустріч: коли мчалася вулицею, щоки палали, я навіть кусала губи, щоб припинити посміхатися, дихання прискорюється, коли я думаю про нього й точно знаю, що він рахуватиме хвилини до моєї появи.

Цими днями в мене настільки забита голова, що я забуваю хвилюватися через Тома та Анну, поліцію та фотографів. Навіть отямитися не встигаю, як стою біля дверей Скотта, тисну на дзвоник, двері відчиняються, я відчуваю збудження, хоча й не слід. Проте провини не відчуваю, тому що Меґан виявилася не такою, як я вважала. Вона — не та вродлива, безтурботна дівчина на веранді. Вона не любляча дружина. Вона навіть не гарна людина. Вона брехуха, ошуканка.

Вона вбивця.