Дівчина у потягу

Середа, 16 травня 2012 року

Я чую, як наближається потяг; його ритм мені відомий напам’ять. Він прискорюється, коли рушає з вокзалу Норткот, а потім, коли торохтить до рогу й починає уповільнюватися, уже не торохтить, а гуркотить; опісля іноді пронизливо скриплять гальма, коли потяг спиняється на сигнал семафора за сотню метрів від будинку. Моя кава холоне на столі, але мені приємно, тепло, тому через лінощі не переймаюся тим, щоб підвестися та зробити собі ще одну чашку.

Трапляється, що я навіть не дивлюся на потяги, що проносяться повз, а лише слухаю. Коли сиджу вдома вранці із заплющеними очима, спекотне сонце забарвлює в помаранчевий колір мої повіки, я можу бути будь-де. Чи то на півночі Іспанії, на пляжі; чи то в Італії, в національному парку Чинкве-Терре — «П’ять земель», поряд зі всіма цими гарненькими кольоровими будиночками та потягами, що возять туристів. Чи то повернутися в Голкгем, де пронизливо кричать чайки прямо на вуха, на язиці сіль, а невидимий потяг труситься іржавою колією десь за кілометр.

Сьогодні потяг не зупиняється, а повільно котиться повз. Чую стукіт коліс, майже бачу, як потяг хитається. Обличчя пасажирів роздивитися не можу, але знаю, що це мешканці передмістя, які щодня прямують до Юстона, щоб сісти за робочі столи, проте в мене жива уява: мрію про екзотичні подорожі, про пригоди, що очікують наприкінці шляху. Думками я постійно подорожую до Голкгема. Так дивно, що я досі згадую це місце, такими ранками, з такою любов’ю, але згадую. Вітер, що гуляє в траві, величезне сіро-блакитне небо над дюнами, занедбаний будинок, де водяться миші. Будинок сповнений свічок, бруду та музики. Тепер він для мене немов мрія.

Я відчуваю, як прискорено калатає серце.

Чую його кроки на сходах, він кличе мене.

— Меґ, бажаєш ще кави?

Чари знято, я прокидаюся.

Мені прохолодно через вітерець, але завдяки горілці, яку я плеснула на два пальці у мартіні, зігрілася. Сиджу на веранді, очікую на повернення Скотта. Я збираюся переконати його запросити мене на вечерю до італійського ресторану на Кінґлі-роуд. Ми вже казна-скільки нікуди не ходили.

Сьогодні я майже весь день байдикувала. Я мала розібратися із заявою на вступ на курс «Тканини та матеріали» до Центрального коледжу мистецтва та дизайну імені святого Мартина. І вже почала її писати внизу на кухні, коли почула жіночий крик. Вона так страшенно волала, що мені здалося: когось убивають. Я вибігла надвір, проте нічого не побачила.

Але й досі її чула, то було огидно, її крик пронизував, голос різкий, сповнений відчаю.

— Що ви робите? Що ви з нею робите? Віддай її мені, віддай її мені. - І вона продовжувала волати, хоча, напевно, це тривало лише кілька секунд.

Я помчала нагору, вибігла на веранду, щоб роздивитися крізь дерева: біля паркану — двоє жінок всього за кілька будинків від нашого. Одна з них плакала — а можливо, рюмсали обидві — до того ж щосили голосило маля.

Я розмірковувала над тим, щоб викликати поліцію, але все, здавалося, заспокоїлося. Жінка, яка кричала, забігла до будинку з дитиною на руках. Інша залишилася одвір. Вона побігла до будинку, спіткнулася, підвелася на ноги, а потім почала блукати навколо садиби. Насправді дивно. Одному богові відомо, що відбувалося. Але за всі тижні це найбільше потрясіння.

Мої дні порожні, тепер у мене більше немає галереї, де б я мала працювати. Насправді мені дуже її бракує. Бракує розмов із художниками. Я навіть скучила за всіма цими нудними апетитними мамочками, які бувало відвідували галерею з шоколадними батончиками зі «Старбакс», щоб подивитися на картини, а потім заявити подружкам, що Джессі в дитячому садочку малювала краще.

Іноді мені хочеться побачити хоча б когось з мого минулого життя, а потім думаю: а про що тепер ми говоритимемо? Вони навіть не впізнають Меґан, щасливу молоду мешканку передмістя. Хай там як, не можу ризикувати та озиратися назад, це завжди погана думка. Почекаю до кінця літа, потім шукатиму роботу. Мені здається прикрим марно витрачати такі довгі літні дні. Я обов’язково щось знайду, тут чи будь-де. Знаю, що обов’язково знайду.

Вівторок, 14 серпня 2012 року

Я опиняюся перед шафою, усоте витріщаюся на вішалку з красивим одягом, ідеальний гардероб для керівника невеличкої, але сучасної галереї. І нічого з одягу не схоже на одяг «няні». Господи, навіть від самого слова мені нудить. Вдягаю джинси та футболку, зачісую волосся назад. Я навіть не беру собі клопоту накласти макіяж. Навіщо? Задля чого чепуритися? Щоб увесь день посидіти з дитиною?

Я стрімко рушаю вниз, напоготові сваритися. Скотт готує на кухні каву. Він повертається з посмішкою до мене, і мій настрій тієї ж миті поліпшується. Мої скопилені губи розтягуються в посмішці. Він простягує мені каву й цілує мене.

Не варто його за це звинувачувати, це моя ідея. Я сама запропонувала стати нянею для родини, що мешкає трохи далі по вулиці. Тоді мені це здавалося дотепним. Насправді цілковите безглуздя, напевно, я збожеволіла. Томилася від нудьги, божевілля, цікавості. Хотілося побачити на власні очі. Мені здається, що після того як я почула її крики надворі, мені кортіло дізнатися, що відбувається. Певна річ, я нічого не питала. Невже про таке запитують?

Скотт підтримав моє рішення — він був на сьомому небі від щастя, коли я запропонувала влаштуватися на роботу. Він вважає, що час, який я проводитиму поряд з дітьми, спонукає завести власних дітей. Насправді все виявляється навпаки; коли я виходжу з їхнього будинку — мчуся додому, дочекатися не можу, коли скину одяг, встану під душ і змию із себе запах дитини.

Я скучила за тими часами в галереї, коли чепурилася, робила зачіску, дискутувала з відвідувачами про мистецтво, фільми, про всілякі дрібниці. Після наших розмов з Анною я нічого не вчуся. Господи, вона тупа як корка! Складається таке враження, що колись вона мала про щось сказати, але зараз усі розмови лише про дитину: чи їй не холодно? Або занадто задушливо? Скільки молочка вона випила? І вона завжди поряд, тому в більшості випадків я відчуваю себе зайвою. Я маю наглядати за дитиною, коли Анна відпочиває, давати їй передихнути. Відпочити від чого, власне кажучи? До того ж вона на диво знервована. Постійно відчуваю її присутність, як вона вештається десь поблизу, смикається. Вона здригається щоразу, коли проходить потяг, тіпається, коли дзвонить телефон. Анна запевняє: діти ж такі вразливі. Не можу з нею не погодитися.

Виходжу з дому, пересуваю налиті свинцем ноги п’ятдесят метрів по Бленгейм-роуд до їхнього будинку. Нікуди не поспішаю. Сьогодні двері відчиняє не вона, а він, її чоловік. Вбраний та вже взутий Том поспішає на роботу. Йому дуже личить костюм — він не такий красень, як Скотт: Том нижчий та більш блідий, якщо придивитися пильніше, очі трохи близько посаджені — але симпатичний. Він дарує мені свою широку посмішку а-ля Том Круз та йде — залишаємось ми втрьох: я, вона та дитина.

Четвер, 16 серпня 2012 року

Я звільняюся!

Відчуваю себе набагато ліпше, якщо таке взагалі можливо. Я вільна!

Сиджу на веранді, очікую на дощ. Наді мною суцільно чорне небо, купчаться хмари, повітря важке та вологе. Десь за годину додому повернеться Скотт, змушена буду йому про все розповісти. Він посердиться хвилину-дві, а потім я все владнаю. Я не просто цілий день сидітиму вдома: складатиму плани. Я б могла записатися на курси фотографів або заснувати палатку на ринку, продавати прикраси. Могла би навчитися куховарити.

Якось один учитель у школі сказав мені, що я схильна відкривати в собі нові таланти. Тоді я не зрозуміла, що він мав на увазі, подумала, що він просто базікає, але сама ідея мені дуже сподобалася. Утікачка, коханка, дружина, офіціантка, керівник галереї, няня — і ще кілька посад проміж. Ким волію бути завтра?

Я не збиралася звільнятися, слова самі злетіли з губ. Ми сиділи за столом на кухні, Анна тримала дитину на руках, і Том несподівано повернувся (напевно, щось забув), тож він також був присутній, смакував каву. Якесь безглуздя! Не було жодного сенсу в моїй присутності. Навіть гірше, я відчувала себе незручно: здавалося, що я вдерлася в їхню родину.

— Я знайшла іншу роботу, — сказала я, навіть як слід не поміркувавши. — Тому не зможу більше сидіти з вашою дитиною. — Анна подивилася на мене — гадаю, що не повірила. Лише відповіла:

— Який жаль! — Але я побачила, що насправді вона так не вважає. Анна, здається, зітхнула з полегшенням. Вона навіть не запитала, яку саме роботу я знайшла — і слава богу, бо я заздалегідь не вигадала переконливу версію.

Том виглядав дещо здивованим.

— Нам вас бракуватиме, — сказав він, але це також неправда.

Єдина людина, яка насправді розчарована, — це Скотт, тож я маю щось для нього вигадати. Можливо, скажу йому, що до мене чіплявся Том. І тим покладу край розпитуванням.

Четвер, 20 вересня 2012 року

Кілька хвилин на восьму, на вулиці прохолодно, але так красиво! Усі ці ланки дворів одна до одної, зелені із золотом в очікуванні, поки сонячні промені-пальці виповзуть з-під залізничних колій та пробудять їх до життя. Я вже кілька годин не сплю. Безсоння. Не спала вже кілька днів. Ненавиджу такий стан, більш за все ненавиджу безсоння, коли просто лежиш у ліжку, голова обертом: тік, тік, тік, тік. У мене свербить усе тіло. Хочу поголити всю голову.

Хочеться бігти. Проїхатися в автівці з відкидним верхом, але опустивши верх. Попрямувати на узбережжя — будь-яке. Хочеться прогулятися пляжем. Ми з моїм старшим братом збиралися стати мандрівниками. Ми з Беном складали такі плани. Відверто кажучи, то були здебільшого плани Бена — він такий мрійник. Ми збиралися на мотоциклах доїхати від Парижа до Лазурного берега або подорожувати в США узбережжям Тихого океану, від Сіетла до Лос-Анджелеса; ми збиралися відтворити шляхи Че Гевари від Буенос-Айреса до Каракаса. Можливо, якщо я втілила б усі ці мрії — ніколи б тут не опинилася, не відаючи, що робити далі. А можливо, якби я втілила всі ці мрії — опинилася б саме там, де й перебуваю зараз, але почувалася б цілком щасливою. Але ж не так сталося як гадалося — Бен ніколи так і не дістався Парижа, він навіть до Кембриджа не доїхав. Він загинув на шосе А10, йому розтрощило голову під колесами автопотяга.

Я щодня за ним сумую. Напевно, більше за всіх. Він залишив величезну діру в моєму житті, прямо посередині моєї душі. А можливо, саме з нього все й почалося. Не знаю. Навіть мені невідомо, чи все це стосується Бена, чи всього того, що трапилося опісля, всього, що трапилося після його загибелі. Єдине мені відомо достеменно: тільки-но в мене було все добре, життя — прекрасне, і нічого більше мені не потрібно, а наступної миті я вже не можу дочекатися, коли піду геть. Мені кінець: деградую та кочуся вниз.

Тож я збираюся відвідати психотерапевта! Чудно! Може, хоч повеселюся. Я завжди вважала, що кумедно бути католиком, мати можливість сповідатися та отримувати прощення, коли всі гріхи прощаються й життя починається з чистого аркуша.

Певна річ, психотерапевт не те саме, що священик. Я трохи ревную, але останнім часом я не можу заснути, та й Скотт наполягає на тому, щоб я пішла. Я вже казала йому, що мені важко обговорювати зі знайомими людьми подібні речі — я навіть із ним ледь можу про це згадувати. Він відповів, що саме в цьому й річ: незнайомим людям легше сповідатися. Але це не зовсім так. Людина не може бути відвертою до кінця та розповідати все. Бідолашний Скотт. Йому невідомо навіть й половини. Він настільки сильно мене кохає, що стає боляче. Не знаю, як йому вдається. Я би збожеволіла.

Але принаймні я маю щось зробити. Усі плани, які я вигадувала — курси фотографів і кулінарні курси, — правду кажучи, вони виявляються безглуздими, ніби я граю у справжнє життя, натомість щоб просто жити. Я маю знайти собі заняття, таке, щоб не викликало жодних сумнівів. Я так не можу, не можу просто бути дружиною. Не розумію, як це в жінок виходить мати в буквальному сенсі слова єдиний обов’язок — чекати. Чекати, поки чоловік повернеться додому й кохатиметься з тобою. Або так, або оглянутися навколо й знайти те, що відверне від очікування.

Я продовжую очікувати. Зустріч було призначено ще півгодини тому, але я досі сиджу в приймальні, гортаю журнали «Воґ» та розмірковую про те, щоб підвестися та піти звідси. Мені відомо, що лікарі ніколи не знають достеменно, коли закінчать прийом, але психотерапевти? Завдяки фільмам у мене склалося враження, що тебе виштовхують з кабінету, тільки-но закінчилися твої законні півгодини. Напевно, у Голівуді не розповідають про психотерапевтів, до яких приходять люди у звичайні клініки.

Щойно я збираюся підійти до секретарки та сказати, що більше несила чекати, що я йду, як двері кабінету відчиняються, з’являється високий, довгов’язий чоловік з винуватим виразом обличчя та протягує мені руку.

— Місіс Гіпвелл, мені дуже прикро, що змусив вас чекати, — вибачається він, а я лише посміхаюся й відповідаю, що все гаразд, і сама одразу ж відчуваю, що все так і буде, бо я поряд з ним лише секунду, а вже мені легше.

Гадаю, це через голос. Ніжний та низький. З ледь помітним акцентом — нічого дивного, бо лікаря звуть доктор Камаль Абдик. Припускаю, йому десь років тридцять п’ять, однак виглядає молодшим завдяки шкірі неймовірного темно-медового відтінку. У нього такі лагідні руки, що я одразу уявляю, як він мене торкається своїми довгими, витонченими пальцями. Я майже відчуваю його дотик.

Важливих тем ми не порушуємо — це лише знайомство, ми приглядаємося одне до одного. Він цікавиться, що мене непокоїть, а я розповідаю про напади паніки, безсоння, про те, що лежу перелякана в ліжку й не можу заснути. Він воліє поговорити про це детальніше, але поки я не готова. Він запитує, чи вживаю я наркотики, алкоголь. Я відповідаю, що страждаю на інші пороки, перехоплюю його погляд, і, як мені здається, він розуміє, про що йдеться. А потім у мене виникає усвідомлення, що я маю ставитися до цих сеансів серйозніше, тож розповідаю про закриття галереї, про постійне відчуття нікчемності, брак напряму, у якому маю рухатися. Про те, що надто зосереджуюся на тому, що відбувається в моїй голові. Сам він говорить мало, час від часу ставить заохочувані запитання, але мені хочеться чути його голос, і тому, коли я йду, запитую, звідки він.

— Медстоун, — відповідає він. — Графство Кент. Але я переїхав до Корлі кілька років тому. — Він розуміє, що я запитувала не про це, і якось по-вовчому вишкіряє зуби.

Коли повертаюся додому, там на мене вже чекає Скотт, тут же пхає мені в руки келих та воліє почути всі подробиці мого візиту. Кажу, що все пройшло добре. Він розпитує про психотерапевта: чи сподобався він мені? Чи прихильно до мене поставився? «Нормально», — відповідаю я, бо не хочу, щоб мій голос звучав надто оптимістично. Він запитує, чи розмовляли ми про Бена. Скотт вважає, що річ лише в Бені. Можливо, він має рацію. Можливо, він знає мене краще, ніж мені здається.

Вівторок, 25 вересня 2012 року

Сьогодні я підвелася рано, але мені таки вдалося кілька годин поспати — це неабияке досягнення порівняно з минулим тижнем. Коли встаю з ліжка, відчуваю себе майже свіжою, як після відпочинку, тож, замість того щоб байдикувати на веранді, я вирішила піти прогулятися.

Я замкнулася в собі, навіть цього не усвідомлюючи. Єдине, куди я ходжу в ці дні, - це крамниці, ще відвідую заняття з пілатесу[1] та сеанси психотерапевта. Іноді завітаю до Тари. Решту часу сиджу вдома. Не дивно, що я втратила спокій.

Виходжу з дому, повертаю праворуч, потім ліворуч на Кінґлі-роуд. Повз паба «Троянда». Раніше ми нерідко сюди навідувалися, але вже не пригадую, чого припинили. Мені ніколи тут не подобалося: надто багато парочок за сорок, надто багато п’ють, оглядають присутніх у спробах знайти когось ліпшого. Й гадають, чи вистачить у них на це мужності. Напевно, саме тому ми й припинили його відвідувати — тому що мені там не подобалося. Повз паб, повз крамниці. Не хочу йти далеко, зроблю невелике коло, розімну ноги.

Так приємно опинитися на вулиці вранці, ще до початку занять, ще до того, як усі вирушать на роботу. Вулиці порожні та чисті, день сповнений можливостей. Я знову повертаю ліворуч, прямую до невеличкого грального майданчика, єдиного, доволі мізерного виправдання задля зеленого острівка. Зараз він порожній, але за кілька годин тут юрмитиметься малеча, матусі та няньки. Тут буде й половина дівчат, з якими ми разом відвідуємо заняття з пілатесу, з ніг до голови вдягнених у «Светі Бетті», будуть навипередки розтягуватися, ціпко тримаючи в наманікюрених нігтиках шоколадні батончики із «Старбакс».

Повз парк прямую до Роузберрі-авеню. Якщо повернути праворуч, просунутися вулицею, опинюся біля моєї галереї — те, що раніше було моєю галереєю, тепер порожня вітрина — але я не хочу туди повертати, бо досі мені болить. Не в тому місці, не в той час — у передмісті мистецтво нікого не цікавить: не ті економічні умови. Натомість я повертаю праворуч, повз крамницю «Теско Експрес», повз інший паб, той, куди ходять люди з цього маєтку, назад додому. Зараз я відчуваю метеликів — починаю нервуватися. Боюся наштовхнутися на Ватсонів, тому що завжди почуваюся незручно, коли їх бачу; стає очевидно, що я не знайшла роботи, що я збрехала, бо не бажала більше на них працювати.

Правильніше сказати, відчуваю незручність, коли бачу її. Том просто не звертає на мене уваги. Але Анна, здається, усе сприймає надто близько до серця. Вона безсумнівно вважає, що моя коротка кар’єра няні закінчилася саме через неї або через її дитину. Насправді її дитина тут взагалі ні до чого, однак це маля постійно скиглило, тому його було важко полюбити. Справа набагато складніша, проте мені несила це пояснити Анні. Хай там як, але я не хочу бачити Ватсонсів — вважаю, це одна з причин мого самітницького життя. Власне я сподіваюся, що вони просто переїдуть. Я знаю, їй тут не подобається: вона ненавидить цей будинок, ненавидить жити серед речей, які колись належали його колишній дружині, ненавидить потяги.

Зупиняюся на розі, вдивляюся в підземний перехід. Від цього запаху вогкості та холоду в мене завжди холодок по спині, такий, який відчуваєш, коли перегортаєш камінь, щоб побачити, що під ним: мох, черв’яки, земля. Я згадала, як гралася надворі ще дитиною, шукала разом з Беном жаб біля ставка. Рушаю далі. Вулиця порожня — жодної ознаки Тома чи Анни, і в глибині душі, яка прагне якоїсь драми, я по-справжньому розчарована.

Тільки-но зателефонував Скотт, повідомив, що має затриматися допізна на роботі — не такі новини я бажала б чути. Я роздратована, увесь день гнівалася. Не можу заспокоїтися. Мені так кортить, щоб чоловік повернувся додому та мене заспокоїв, а тепер мине кілька годин, перш ніж він повернеться сюди, а голова йтиме обертом, і я знаю, що на мене очікує безсонна ніч.

Не можу просто сидіти та спостерігати за потягами. Я надто збуджена, моє серце несамовито калатає, немов пташка, яка намагається вирватися з клітки. Я надягаю свої капці, прямую на перший поверх, виходжу з дому, на Бленгейм-роуд. Зараз о пів на четверту — кілька запізнілих перехожих повертаються з роботи додому. Навколо нікого немає, хоча чутно, як десь кричать діти, вони граються на задвірку, користуючись літніми сонячними променями до того, як їх покличуть вечеряти.

Йду дорогою до вокзалу. Зупиняюся на мить навпроти будинку номер двадцять три, розмірковую про те, щоб подзвонити у двері. Що б я казала? Що цукор скінчився? Вирішила погомоніти? Фіранки на вікнах трохи розсунуті, але я нікого не бачу.

Крокую далі до рогу, навіть не поміркувавши як слід, рушаю у перехід. Уже дісталася середини, коли чую, як нагорі грохотить потяг — славетне відчуття: немов землетрус, відчуваєш його просто всередині твого тіла, кров кипить. Дивлюся униз та помічаю щось на підлозі, обідочок для волосся, розтягнутий, рожевий, сильно зношений. Напевно, загубив хтось із бігунів, але я чомусь здригаюся, мені кортить якнайшвидше звідси піти, назад, на сонячне світло.

Коли я повертаюся вулицею, він проїжджає повз мене в своїй автівці, наші погляди на мить зустрічаються, він мені посміхається.