Дівчина у потягу

П’ятниця, 12 липня 2013 року

Я виснажена, голова важка від сну. Коли я п’ю, майже взагалі не сплю. Відключаюся на годину-дві, потім прокидаюся, мене нудить від жаху, нудить від самої себе. Якщо видається день, коли я не п’ю, вночі я поринаю в найважчу дрімоту, глибоку несвідомість, а вранці не в змозі як слід прокинутися, подолати сон, він залишається зі мною на години, іноді на цілий день.

Сьогодні зі мною у вагоні їде лише купка пасажирів, жодного з найближчих сусідів, тож я прихиляюся головою до вікна та заплющую очі.

Прокидаюся від скрипу гальм. Ми зупиняємося на семафорі. Цієї пори року зранку сонце підсвічує саме задвірки будинків, розташованих уздовж колій, — садиби купаються у променях. Я майже відчуваю ці промені, тепло цього ранкового світла на обличчі та плечах, коли сідаю за стіл снідати. Том влаштовується навпроти, я кладу босі ноги йому на коліна, тому що вони в нього набагато тепліші від моїх, сама очима пробігаю газетні сторінки. Я відчуваю, як він посміхається, починаю червоніти від самих грудей до шиї — завжди ніяковію, коли він на мене так дивиться.

Міцно мружуся, і Том зникає. Ми досі стоїмо на семафорі. Я бачу Джесс надворі, позаду неї з будинку виходить чоловік. Він щось несе — напевно, філіжанку кави — я придивляюсь до нього й усвідомлюю, що то не Джейсон. Цей чоловік вищий, стрункіший, з більш темною шкірою. Друг родини, її брат або брат Джейсона. Він нахиляється, ставить філіжанки на металевий стіл у них у дворі. Це двоюрідний брат з Австралії, який зупинився на кілька тижнів; старовинний приятель Джейсона, який був дружкою на їхньому весіллі. Джесс наближається до нього, обіймає за талію та довго й проникливо цілує. Потяг рушає далі.

Повірити не можу. Хапаю ротом повітря, тільки зараз усвідомлюючи, що затамувала подих. Навіщо вона так учинила? Джейсон її кохає, я ж бачу, вони щасливі разом. Повірити не можу, що вона так з ним вчинила, він на це не заслуговує. Я відчуваю справжнє розчарування, у мене таке відчуття, ніби мене ошукали. Уже знайомий біль стискає груди. Я вже не вперше таке відчуваю. Мій біль був, звичайно, набагато сильніший, але я пам’ятаю всі нюанси цього болю. Таке не забувається.

Я про все дізналася у спосіб, у який у наші дні дізнається більшість людей: через електронну помилку. Іноді це текстове чи голосове повідомлення; у моєму випадку — електронний лист та модна помада на комірці. Насправді все вийшло випадково, я взагалі не пхала носа у чужі справи. Я не мала опинятися біля комп’ютера Тома, бо він побоюється, що я помилково можу видалити щось важливе або клацнути кудись та підхопити вірус чи троян.

— Сучасні технології, Рейчел, не твоє, я правий? — сказав він після того, як я спромоглася помилково видалити всі контакти з адресної книги його електронної скриньки. Тож я не мала його торкатися. Але ж я займалася доброю справою: намагалася залагодити свої мізерні промахи та труднощі в спілкуванні і планувала особливе святкування нашої четвертої річниці — втекти кудись світ за очі, щоб пригадати, якими ми були раніше. Я хотіла зробити сюрприз, тож мені слід було таємно перевірити його розклад — тому змушена була подивитися в комп’ютер.

Я не пхала ніс у його справи, не намагалася спіймати на гарячому чи ще щось подібне — не через це я так учинила. Я не хотіла бути однією з тих жахливих підозрілих жінок, які нишпорять по кишенях власних чоловіків. Одного разу я відповіла на дзвінок його телефону, коли він був у душі, він дуже розлютився та звинуватив мене в тому, що я йому не довіряю. Я відчувала себе жахливо, бо він здавався не на жарт ображеним.

Мені потрібно було зазирнути в його робочий розклад, а він залишив ноутбук увімкненим, тому що спізнювався на зустріч. Видалася ідеальна можливість, тож я зазирнула в його календар, занотувала деякі дати. Коли закрила «вікно» його календаря, висвітилися вхідні листи його електронної скриньки. Останнім був лист від aboyd@cinnamon.com. Я клацнула. ККККК. Лише рядок з «К». Спершу подумала, що це глюк, а потім зрозуміла, що це поцілунки.

То була відповідь на лист, який він надіслав кілька годин тому, на початку восьмої, коли я ще валялася в ліжку.

«Минулої ночі я заснув з думками про тебе. Я мріяв, як цілуватиму твої губи, груди, стегна. І прокинувся вранці сповнений думок про тебе, відчайдушно хотілося до тебе торкнутися. І не очікуй, що я буду при здоровому глузді, поряд з тобою я втрачаю розум».

Я перечитала його повідомлення: їх були десятки, приховані в папці під назвою «Адмін». Дізналася, що її ім’я — Анна Бойд і мій чоловік в неї закоханий. Він часто її в цьому запевняв. Казав, що ніколи нічого подібного не відчував, не може дочекатися, щоб бути з нею разом, і чекати вже недовго залишилося.

Не маю слів, щоб описати свої відчуття того дня, але зараз, коли сиджу в потягу, я киплю від гніву, зануривши нігті у долоні, очі жалять сльози образи. Відчуваю несамовиту злість. Таке відчуття, що в мене щось вкрали. Як вона насмілилася? Як Джесс насмілилася? Що з нею? Тільки-но подивіться на їхнє життя, яке прекрасне! Ніколи не розуміла, як люди радісно зрікаються шкоди, яку вони завдали, коли діяли лише за велінням серця. Хто сказав, що слід прислухатися лише до серця? Егоїзм у чистому вигляді! Непереборне самолюбство! Мене поглинає ненависть. Якщо я зараз побачила б ту жінку, якщо б зараз побачила Джесс, плюнула б їй в обличчя. Видряпала б їй очі!

На лінії якісь негаразди. Швидкий потяг до Строка відмінили, тож його пасажири вдерлися до мого потяга і у вагоні залишаються лише місця стоячи. Мені пощастило знайти місце, але у проході, не біля вікна, тож тіла інших пасажирів притискаються до моїх плечей, колін, позбавляючи мене особистого простору. Мені так і кортить їх відштовхнути, випростатися, відсунути їх якнайдалі. Увесь день спека нестерпна, так і липне до мене, таке відчуття, ніби дихаєш крізь маску. Відчинені всі вікна, проте, навіть коли ми рухаємось, у вагоні нічим дихати — замкнена металева коробка. Я не можу набрати в легені достатньо кисню. Мене нудить. Я постійно прокручую в голові сьогоднішню ранкову сцену в кав’ярні, досі відчуваю, ніби знаходжуся там, досі бачу вирази їхніх облич.

Я звинувачую Джесс. Цілий ранок у мене не йшли з голови Джесс та Джейсон, її вчинок. Що він відчуватиме? Як сваритимуться, коли він, як я сама, дізнається, що його власний світ розлетівся на уламки. Я блукала, мов у тумані, не відаючи, куди прямую. Навмання я завітала до кав’ярні, яку відвідують усі з «Гантинґдон Вайтлі». Я помітила їх уже на порозі, пізно було вертатися; вони дивилися на мене, очі лише на мить розширилися, доки вони не пригадали начепити на обличчя чемні посмішки. Мартин Майлз із Сашею та Гаррієт — тріумвірат ніяковості, який махав мені руками, запрошуючи до свого столу.

— Рейчел! — заголосив Мартин, простягаючи руки, смикаючи до себе в обійми. Я на таке не очікувала, мої руки опинилися між нами, невміло притиснуті до його грудей. Саша з Гаррієт посміхалися, послали мені обережний повітряний поцілунок, намагаючись надто не наближатися. — Яким вітром?

На цілу довгу, довжелезну мить я була спантеличена, опустила очі, відчуваючи, як червонію, усвідомлюючи, що мовчання все тільки погіршує, тож фальшиво засміялася та відповіла:

— Співбесіда. Співбесіда.

— Он як! — Мартин не спромігся приховати здивування, у той час як Саша з Гаррієт кивнули та посміхнулися. — І з ким саме?

Я не змогла пригадати назви жодної кадрової агенції. Жодної. Не спромоглася пригадати й жодної агенції з нерухомості, що вже казати про компанії, які насправді наймають на роботу. Просто стояла в кав’ярні, потираючи нижню губу вказівним пальцем, хитала головою, тож врешті-решт Мартин промовив:

— Страшенна таємниця, так? Деякі фірми обожнюють напустити на себе таємничості, згодна? Не бажаєш нічого говорити, доки не підписала контракт і все офіційно не оформила. — То була цілковита маячня, і він сам добре це розумів, він навмисно висунув таке припущення, щоб мене врятувати, ніхто з присутніх у це не повірив, але всі вдали, що повірили та закивали. Гаррієт із Сашею дивилися повз мене на двері, їм було через мене незручно, тож вони хотіли знайти хоча б якийсь вихід зі становища.

— Піду замовлю каву, — сказала я. — Не хочу спізнюватися.

Мартин поклав руку мені на плече.

— Радий був тебе бачити, Рейчел. — Я майже відчувала його співчуття на дотик. Я ніколи не усвідомлювала до останніх року-двох свого життя, наскільки це принизливо, коли тебе жаліють.

До зустрічі в кав’ярні я планувала піти до Голборнської бібліотеки на Теобалдс-роуд, але несила було бачити людей, тож натомість я покрокувала до Риджентс-парк. Дісталася найвіддаленішого краю, до самого зоопарку. Сіла в тіні явора, міркуючи над порожніми годинами попереду, прокручуючи в голові розмову в кав’ярні, пригадуючи вираз Мартинового обличчя, коли він зі мною прощався.

Певно, я просиділа там десь з півгодини, коли задзеленчав мій телефон. Знов телефонував Том, телефонував із дому. Я спробувала уявити його, як він працює на ноутбуці на нашій залитій сонячним світлом кухні, але картинку спотворили вторгнення з його нового життя. Вона теж має бути десь поруч, десь недалеко, робити чай або годувати маля, її тінь лягала на Тома. Нехай розмовляє з автовідповідачем. Сховала мобільний телефон у сумку, спробувала не звертати на нього уваги. Не бажала нічого більше сьогодні чути, тільки не сьогодні; цей день і так уже видався жахливим, а лише пів на одинадцяту ранку. Я протрималася три хвилини, потім дістала телефон та набрала номер власної голосової пошти. Готувалася страждати, коли почую його голос — голос, який колись звертався до мене зі сміхом та теплотою, а тепер лише вмовляв, утішав та співчував — але то виявився не він.

— Рейчел, це Анна. — Я натиснула відбій.

Не могла дихати, думки плуталися, шкіра свербіла — тож я встала та попрямувала до крамниці на розі Титчфілд-стрит, придбала чотири бляшанки джину з тоніком, потім повернулася до вподобаного місця в парку. Відкрила першу бляшанку й поспіхом випила, потім відкрила другу. Повернулася спиною до стежини, щоб не бачити ані бігунів, ані матусь із візочками, ані туристів, бо, якщо я їх не бачу, мені, мов дитині, здається, що й вони не бачать мене. Я ще раз набираю номер власної голосової пошти.

— Рейчел, це Анна. — Тривала пауза. — Мені потрібно з тобою поговорити щодо телефонних дзвінків. — Чергова пауза — вона розмовляє зі мною та робить ще щось, кілька справ водночас, як зазвичай роблять заклопотані дружини та матусі: щось прибирають, завантажують пральну машинку. — Послухай, я розумію, що в тебе важкі часи, — продовжує вона, ніби не має жодного відношення до того болю, що мені завдала, — але не можна постійно телефонувати нам ночами. — У неї дратівливий, різкий тон. — Погано, коли ти будиш нас своїми дзвінками, але ж ти не даєш також спати Еві — це взагалі неприпустимо. Нам насилу вдається знову її прикачати. — «Нам насилу вдається знову її вкачати». Ми. Нас. Наша маленька родина. З власними проблемами та заведеним порядком. Клята стерво. Вона зозуля, яка відклала своє яйце в моє гніздечко. Вона відібрала в мене все. Вона все захапала, а тепер телефонує мені й звинувачує в тому, що мої страждання їй незручні?

Я закінчила другу бляшанку й почала третю. Блаженний приплив алкоголю лише на кілька хвилин прискорює кровообіг, а потім мене нудить. Я надто швидко напиваюся, навіть для мене це швидко, треба зупинити коней; якщо я не уповільнюся — трапиться щось жахливе. Я зроблю дещо, про що дуже шкодуватиму. Зателефоную їй у відповідь, скажу, що на неї мені плювати, як плювати на її родину, плювати на її дитину, хоч би вона міцно спала цілу ніч до кінця свого життя. Я збиралася скористатися тією самою фразою, що він колись написав їй — «І не очікуй, що я буду при здоровому глузді» — він і мені те саме віщував, коли ми вперше залишилися разом; він написав мені про це в листі, проголошуючи про свою невмирущу пристрасть. Це навіть не його слова: він поцупив їх у Генрі Міллера. Усе, що вона має, - усе було у вжитку. Мені кортить знати, як вона почувається. Кортить зателефонувати їй та запитати: «Тож як воно, Анно, мешкати в моєму будинку, в оточенні меблів, які я купувала, спати в ліжку, яке я кілька років ділила з чоловіком, годувати дитину за столом, де ми з ним трахалися?»

Я й досі дивуюся, що вони вирішили там залишитися, мешкати в тому самому будинку, в моєму будинку. Я вухам не повірила, коли він мені це повідомив. Я любила свій дім. Саме я наполягла на тому, щоб ми його купили, попри місце його розташування. Мені подобалося мешкати біля залізничних колій, мені подобалося спостерігати за потягами, зазнавати втіхи від стукоту коліс — це не скрип міських експресів, а грохот старомодних вагонів. Том запевняв, що так не триватиме довічно, зрештою, модернізують всю лінію, тож повз зі свистом проноситимуться швидкі потяги, але я не вірила, що таке трапиться насправді. Я би залишилася в своєму будинку, викупила б його в Тома, якби мала гроші. Проте грошей у мене не було, коли розлучалися, не спромоглися знайти покупця за пристойну ціну, тож він запропонував викупити мою частку й мешкати в нашому будинку, доки не отримає за нього відповідну ціну. Але так пристойного покупця і не знайшов, натомість до нашого будинку переїхала вона й закохалася в наш будиночок, точнісінько як я, і вони вирішили залишитися. Певно, вона надто самовпевнена, якщо її анітрохи не непокоїло мешкати там, де до неї мешкала інша жінка. Вірогідно, вона не мала мене за загрозу. Я думаю про Теда Г’юза,[2] який привіз Асю Вевілл до будинку, де раніше мешкав із Плат.[3] Як потім Ася вдягала речі Сильвії, розчісувала волосся її щіткою. Мені кортить зателефонувати Анні та нагадати, що Ася погано закінчила: з головою в печі, так само, як і Сильвія.

Напевно, я задрімала: джин та спекотне сонечко заколисали мене. Я здригнулася, прокинулася, несамовито почала шукати сумочку. Вона виявилася на місці. Шкіру поколювало. На мені кишіли мурахи: вони були у волоссі, на шиї, грудях. Я скочила на ноги, струшуючи їх із себе. Двоє підлітків, які неподалік грали в м’яча, зупинилися й ледь не падали від сміху.

Потяг зупиняється. Ми майже навпроти будинку Джесс та Джейсона, але нічого розгледіти крізь натовп людей у вагоні не можу. Чи вона зараз вдома? Чи він дізнався? А можливо, пішов геть? Або досі живе, ще не дізнавшись, що це життя — суцільна брехня.

Субота, 13 липня 2013 року

Навіть не дивлячись на годинник, знаю, що зараз десь між без чверті восьмою та чвертю на дев’яту. Мені це відомо через якість світла, через звук, що лунає з вулиці крізь вікно, через виття пилосмока — Кеті прибирає коридор саме біля дверей моєї спальні. Щосуботи Кеті підводиться рано і, хай там що, прибирає будинок. Чи то у власний день народження, чи то друге пришестя Господнє — Кеті прокинеться в суботу з першими півнями, щоб прибрати оселю. Вона каже, що це — очищення, прибирання налагоджує її на гарні вихідні, а оскільки вона прибирає і водночас займається аеробікою, їй вже не потрібно відвідувати спортзалу.

Насправді мене не надто турбує її ранкове прибирання, це гудіння пилосмока зранку, бо я однаково не сплю. Зранку мені не спиться; не можу спокійно подрімати до самого обіду. Різко просинаюся, подих уривчастий, серце калатає, у роті неприємний, затхлий присмак — я відразу ж розумію, що це. Я не сплю. Що більше я волію забутися, то гірше в мене виходить. Мені не допомагає ані світло, ані життя, що вирує. Так і лежу, прислухаючись до звуків настирливої, веселої, клопітливої Кеті, і розмірковую над купою одежі біля залізничної колії, над Джесс, яка серед білого дня цілується з коханцем.

Переді мною простягається нескінченно довгий день, жодна хвилина якого не запланована.

Я могла б навідатися на ринок на Броад; могла б купити оленини та панчетту й цілий день куховарити.

Могла б сидіти на дивані з філіжанкою чаю та дивитися «Суботню кухню».

Могла б піти до спортзали.

Могла б переписати резюме.

Могла б дочекатися, доки Кеті піде, завітати до крамниці та придбати дві пляшечки білого вина.

У іншому житті я також рано прокидалася, від стукоту потяга о 8:04; розплющувала очі, прислуховувалася до стукоту дощу по шибці. Відчувала його присутність у себе за спиною — такого сплячого, теплого, збудженого. Опісля він прямував за поштою, а я готувала яєчню-бовтанку, ми сідали на кухні, пили чай, на пізній обід ходили до паба, а потім засинали, притиснувшись одне до одного на дивані перед телевізором. Я уявляю, що тепер у нього все інакше: ніяких тобі неспішного сексу по суботах чи яєчні-бовтанки — натомість інші радощі: маленька дівчинка лежить між ним та його дружиною та щось лепече. Вона вчиться говорити, тільки-но «та-то» та «ма-ма» й іншою таємничою мовою, яку розуміють лише батьки.

Біль, суцільний і важкий, влаштувався десь усередині грудей. Не можу дочекатися, доки Кеті піде з дому.

Я збираюся побачитися з Джейсоном.

Увесь день залишалася у власній спальні, очікувала, доки Кеті піде, щоб мати змогу купити випити. А вона все не йшла. Залишилася непохитно сидіти у вітальні: «Трохи надолужу справи». Ближче до вечора мені більше несила терпіти ув’язнення та нудьгу, тож я кажу їй, що вирушаю на прогулянку. Прямую до «Снопа пшениці» — великого паба саме поблизу Гай-стрит — і ковтаю три великих келихи вина. Ще дві склянки віскі «Джек Деніелс». Потім рушила до вокзалу, купила кілька бляшанок джину з тоніком та сіла в потяг.

Я планую побачитися з Джейсоном.

Я не збираюся навідуватися до них, не збираюся завітати та постукати у двері. Нічого подібного. Нічого божевільного. Я хочу лише проїхатися повз його будинок потягом. Більше не маю чим зайнятися, додому повертатися не хочу. Бажаю тільки його побачити. Хочу їх обох побачити.

Не надто слушна думка. Я розумію, що думка не надто слушна.

Але що в цьому поганого?

Поїду до Юстона, а потім цим самим потягом повернуся додому. (Мені подобаються потяги, і що в цьому поганого? Потяги — це чудово.)

Раніше, коли я ще жила власним життям, мріяла про те, що ми з Томом вирушимо у романтичні подорожі потягом. (На нашу п’яту річницю мріяла подорожувати лінією Берджен, а на сорокову — подорожуватимемо Японією у блакитному потягу.)

Заждіть, зараз будемо проїжджати повз їхню оселю.

Яскраво світить сонце, але я бачу погано. (Перед очима двоїться. Заплющую одне око. Ліпше.)

Ось вони! Чи то він? Вони стоять на веранді. Чи це вони? Чи це Джейсон? Невже це Джесс?

Маю наблизитися, нічого не бачу. Хочу до них наблизитися.

Не поїду до Юстона, зійду у Вітні. (Не слід мені виходити у Вітні, надто небезпечно. А якщо мене побачать Том з Анною?)

Я маю намір зійти у Вітні.

Не надто слушна думка.

Насправді погана думка.

Навпроти мене в потягу сидить чоловік, його рудувате волосся змінює колір на імбирний. Він посміхається до мене. Я хочу щось сказати йому, але слова продовжують зникати, випаровуються з язика до того, як в мене з’являється шанс їх промовити. Я відчуваю їх на смак, але не можу сказати, чи то вони солодкі, чи то кислі.

Він мені посміхається або глузує? Не знаю.

Неділя, 14 липня 2013 року

Серцебиття віддається в горлі — голосне та незручне. У роті посушливо, боляче ковтати. Я повертаюся на бік, обличчям до вікна. Фіранки запнуті, але навіть світло, що проникає крізь них, б’є в очі. Підношу руку до обличчя; притискаю пальці до повік, намагаючись стерти цей біль. Нігті чомусь брудні.

Щось негаразд. На мить відчуваю, немов палаю, немов ліжко зникло з-під мого тіла. Минула ніч. Щось відбулося минулої ночі. Поривчасто набираю повітря в легені, сідаю, надто поспішно, серце калатає, у голові тенькає.

Очікую, поки повернеться пам’ять. Іноді доводиться почекати. Іноді спогади миттю з’являються перед очима. А буває, що взагалі нічого не пригадую.

Щось сталося. Щось погане. Сварка. Підвищені голоси. Бійка? Не знаю. Не пам’ятаю. Я пішла до паба, сіла на потяг. Була на вокзалі, була на вулиці. Бленгейм-роуд. Йшла по Бленгейм-роуд.

На мене накочує, мов хвиля — чорна, жахлива хвиля.

Щось сталося. Я точно знаю. Не можу пригадати, але відчуваю. Рот болить ізсередини, ніби я покусала щоки, на язиці металевий присмак крові. Відчуваю запаморочення, нудоту. Мацаю руками волосся, усю голову. Здригаюся. Справа на голові ґуля — болить від найменшого дотику. Волосся все у крові.

Я спіткнулася — ось у чому річ. На сходах на вокзалі Вітні. Невже головою стукнулася? Пригадую, як їхала у потягу, але після — суцільна темрява, порожнеча. Я роблю глибокі вдихи, намагаючись уповільнити серцебиття, заглушити паніку, що здіймається всередині. Думай! Що я зробила? Пішла до паба, сіла в потяг. Там був якийсь чоловік — тепер пригадую, з рудим волоссям. Він посміхався до мене. Здається, він зі мною розмовляв, але я не пам’ятаю, що сказав. Було ще щось, ще якісь спогади з ним пов’язані, але я не можу пригадати, не можу дістати їх із темряви.

Я налякана, але не знаю достеменно через що — тому ще більше жахаюся. Я навіть не знаю, чи є якісь підстави для мого страху. Оглядаю кімнату. На приліжковій тумбочці телефону немає. На підлозі сумка не валяється, не висить на спинці стільця, де я зазвичай її лишаю. Проте вона має десь бути, оскільки я вдома — тож у мене є ключі.

Підводжуся з ліжка. Гола. Мигцем бачу себе у дзеркалі шафи на повний зріст. Руки тремтять. На вилицях сліди від туші, на нижній губі рана. На ногах синці. Мене нудить. Сідаю на ліжко, опускаю голову між колінами, очікуючи, доки мине хвиля нудоти. Підводжуся, хапаю халат, на щілину відчиняю двері спальні. У квартирі панує тиша. З якихось причин мені відомо, що Кеті вдома немає. Вона попереджала мене, що залишається ночувати у Демієна? Таке відчуття, що попереджала, але я не пам’ятаю, коли саме. Перш ніж я пішла? Чи то ми розмовляли з нею пізніше? Я, наскільки спромагаюся, тихо рушаю коридором. Помічаю, що двері кімнати Кеті прочинені. Зазираю до неї в спальню. Ліжко прибране. Є імовірність, що вона вже встала та застелила його, але мені здається, що її вночі вдома не було — відчуваю неабияке полегшення. Якщо вона не ночувала вдома, тож не бачила й не чула, коли я вчора повернулася, а це означає, що їй невідомо про мій кепський вигляд. Це не мало б мене непокоїти, але чомусь непокоїть: сором, який я відчуваю у тій чи іншій ситуації, пропорційний не лише її серйозності, а й кількості людей, які стали її свідками.

На сходах знов відчуваю, як паморочиться в голові, міцно хапаюся за поруччя. Це одне з найстрашніших моїх жахіть (разом із внутрішньою кровотечею, коли, врешті-решт, відмовить моя печінка) — що я впаду зі сходів та зламаю собі шию. Мені хочеться полежати, але спершу потрібно знайти свою сумку, перевірити телефон. Принаймні треба дізнатися, чи не загубила я кредитні картки, маю дізнатися, кому я телефонувала та о котрій годині. Сумку я кинула в передпокої, поряд із вхідними дверима. Джинси та білизна знайшлися поряд зім’ятою купою; навіть зі сходів відчуваю запах сечі. Хапаю сумку, шукаю телефон — дякувати богові, він тут, разом зі жмутом м’ятих двадцяток та закривавлених серветок «Клінекс». Знов накочує нудота, цього разу потяг набагато сильніший; відчуваю присмак жовчі в горлі, кидаюся до ванної кімнаті, але не встигаю — мене нудить прямісінько на килим на сходах.

Мені потрібно лягти. Якщо я не приляжу, знепритомнію, обов’язково впаду. Пізніше приберу за собою.

Піднімаюсь нагору, вмикаю телефон на підзарядку, лягаю в ліжко. Обережно, неспішно здіймаю руки, потім ноги, оглядаю їх. На ногах, прямо над колінами — синці, звичайні синці, які отримуєш, коли на щось натикаєшся — з п’яних очей таке нерідко трапляється. Більше непокоять синці на передпліччі: темні, овальні відбитки, схожі на сліди від пальців. Не обов’язково з ними пов’язане щось погане. У мене і раніш траплялися подібні синці, зазвичай коли я падала, а хтось допомагав мені підвестися. Ґуля на голові болить, проте і її причина може виявитися такою ж безневинною, наприклад, вдарилася головою, коли сідала в автівку. Могла ж я на таксі приїхати додому?

Беру телефон. Там цілих два повідомлення. Перше від Кеті, отримано о п’ятій, вона цікавиться, куди я поділася. Вона збирається залишитися на ніч у Демієна, тож побачимося завтра вранці. Вона сподівається, що я не напиваюся наодинці. Друге — від Тома, отримано о чверть на одинадцяту. Я ледь від страху не впустила телефон, коли почула його голос — він волав:

— Господи боже, Рейчел, що з тобою, чорт забирай? Мене це вже дістало, зрозуміло? Я майже годину їжджу на автівці, тебе шукаю. Ти по-справжньому налякала Анну, тобі це відомо? Вона вирішила, що ти збираєшся… вона подумала… Єдине, що я можу для тебе зробити, — не телефонувати до поліції. Дай нам спокій! Припини телефонувати! Припини вештатися навколо! Просто дай нам спокій! Я не бажаю з тобою розмовляти. Тобі зрозуміло? Не бажаю з тобою ані розмовляти, ані бачити, не хочу, щоб ти в будь-який інший спосіб наближалася до моєї родини. Якщо так тобі кортить — можеш руйнувати власне життя. Але моє руйнувати не дозволю! Більше не дозволю. Не стану більше тебе оберігати та захищати, зрозуміло? Тримайся від нас якнайдалі!

Я не знаю, що я накоїла. Що я зробила? Між п’ятою та чвертю на одинадцяту що я робила? Чому Том мене шукав? Що я зробила Анні? Я накриваюся з головою ковдрою, міцно заплющую очі. Уявляю, як прямую до будинку, крокую вузькою стежиною між їхнім двором та сусідським, деруся через паркан. Уявляю, як просмикуюся крізь прочинені скляні двері, нишком крадуся до кухні. За столом сидить Анна. Я хапаю її ззаду, накручую на руку її довге біляве волосся, різко смикаю назад, тягну вниз, і голова її розбивається на прохолодному блакитному кахелі.

Хтось голосить. Зважаючи на кут, під яким у кімнату проникає світло крізь вікно спальні, я розумію, що спала доволі тривалий час: зараз, напевно, година четверта-п’ята, а може, узагалі вечір настав. Голова розколюється. На подушці кров. Чую, як хтось унизу волає.

— Повірити не можу! Господи! Рейчел! Рейчел!

Я заснула. Святий боже, я не прибрала блювотину зі сходів. І свої речі з передпокою. Боже! Боже!

Натягую спортивні штани, футболку. Коли відчиняю двері кімнати, на порозі стоїть Кеті. Вона бачить мене — і жахається.

— Що, чорт забирай, з тобою трапилося? — питає вона, потім здіймає руку. — Ні, Рейчел, справді, мені дуже шкода, але я не хочу нічого знати. Цього в своєму будинку я не терпітиму. Я не можу… — Їй бракує слів, але вона озирається назад на сходи.

— Пробач, — вибачаюся я. — Мені дуже шкода, мені насправді стало зле, я хотіла все прибрати…

— Тобі не зле було, чи не так? Ти була п’яна. З похмілля. Пробач, Рейчел. Просто несила це терпіти. Я так жити не можу. Ти маєш піти, домовились? Даю тобі чотири тижні знайти помешкання, але потім ти маєш з’їхати. — Вона повертається та прямує до власної кімнати. — І, заради бога, прибери увесь той безлад! — І грюкає дверима.

Після того як я закінчила прибирати, повертаюся до кімнати. Двері спальні Кеті досі зачинені, але я відчуваю, як крізь них випромінюється мовчазний гнів. Не можна її звинувачувати. Я би також оскаженіла, якби повернулася додому й надибала мокрі від сечі кросівки та блювотину на сходах. Сідаю на ліжко, розкриваю ноутбук, завантажую електронну скриньку та починаю складати листа матері. Урешті-решт настав час. Змушена просити в неї допомоги. Якщо я переїду додому, далі так тривати не зможе, мені доведеться змінитися, стати кращою. Проте я не в змозі підібрати слова, не знаю, як це мамі пояснити. Уявляю її обличчя, коли вона читатиме моє благання про допомогу, дратівливе розчарування, обурення. Я навіть чую, як вона зітхає.

Гуде телефон. Надійшло повідомлення. Ще кілька годин тому. Знову від Тома. Не хочу знати, що він ще скаже, але змушена прослухати. Я не можу від нього просто відмахнутися. Серцебиття прискорюється, коли я набираю номер своєї голосової пошти, готуючись до найгіршого.

— Рейчел, передзвони мені! — Голос вже не такий розлючений, тож я трохи заспокоююся. — Хочу пересвідчитися, що ти дісталася додому жива-здорова. Учора ти була не надто у формі. — Довге, зворушливе зітхання. — Слухай, мені шкода, що вчора я на тебе накричав, що всі трохи… перебрали міру. Рейчел, мені дійсно шкода. Справді. Але цьому слід покласти край.

Я вдруге прослухую повідомлення, відзначаючи доброзичливі нотки в його голосі, на очі навертаються сльози. Я ще довго ридаю, доки вбираюся в силу написати йому текстове повідомлення: «Мені дуже шкода. Я вдома». Більше не знаю, що писати, оскільки мені невідомо, через що саме мені шкода. Мені невідомо, що я зробила Анні, як саме її налякала. Відверто кажучи, на Анну мені начхати, проте мені не байдуже, що Том нещасний. Після всього того, що йому довелося пережити, він заслуговує на щастя. Я ніколи не заздрила його щастю, шкодувала лише про те, що він не знайшов його зі мною.

Лягаю в ліжко, ховаюся під пуховою ковдрою. Волію знати, що трапилося; на жаль, я не знаю, через що мені має бути шкода. Я відчайдушно намагаюся скласти примарні фрагменти спогадів. Точно відчуваю, що брала участь у якійсь сварці, чи то я стала свідком якоїсь сварки? Ми посварилися з Анною? Пальцями торкаюся рани на голові, порізу на губі. Я майже бачу її, майже чую слова, але спогади знов вислизають. Я просто не можу їх ухопити. Щоразу, коли мені вже здається, що схопила слушну мить, спогади знову відносить у темряву, й до них не дістатися.