Дівчина у потягу

Четвер, 13 червня 2013 року

Не можу спати за такої спеки. Невидимі комахи плазують моєю шкірою. На грудях якийсь висип, не можу влаштуватися зручно. І Скотт ще, здається, так і випромінює жар; лежати поряд з ним, мов перебувати поряд з полум’ям. Не можу відсунутися від нього якнайдалі, опиняюся на самому краєчку ліжка, простирадла відкинуто. Просто нестерпно. Я вже розмірковувала над тим, щоб влаштуватися на матраці у вільній кімнаті, але він ненавидить прокидатися, коли мене немає поруч — потім чвари не уникнути. Зазвичай через те, що вільну кімнату ми маємо використовувати за іншим призначенням. Чи то він починає розпитувати, про кого я думала, коли лежала там на самоті. Іноді мені хочеться закричати: «Відчепися від мене. Просто дай мені спокій. Дай мені дихати!» Тож заснути я не можу й починаю гніватися. Таке відчуття, що ми вже посварилися, хоча ця сварка лише в моїй уяві.

Знов і знов у голові думка думку побиває.

Здається, ніби я задихаюся.

Коли цей будинок, чорт забирай, став таким маленьким? Коли моє життя стало таким нудним? Невже цього я прагнула? Щось не пригадую. Єдине, що мені відомо — ще кілька місяців тому я відчувала себе набагато краще, а тепер мені несила ані думати, ані спати, ані малювати. Тож бажання кудись утекти стає непереборним. Уночі, коли лежу без сну, я навіть чую це — тихе, але безжалісне, безсумнівне шепотіння в мене в голові: «Біжи не оглядаючись». Коли заплющую очі, відразу ж в голові картинки з минулого й майбутнього життя: те, що я мріяла мати, те, що мала, але позбулася. Не можу влаштуватися зручно, оскільки, куди б не повернулася, натикаюся на безвихідь: закрита галерея, будинки на цій вулиці, задушлива увага нудних жінок із групи пілатесу, залізнична колія в кінці двора зі своїми потягами, які завжди кудись везуть інших людей, постійно нагадуючи мені, знову і знову, десяток разів на день, що я залишаюся незмінною.

Таке відчуття, що я божеволію.

Проте лише кілька місяців тому я відчувала себе набагато краще, моє життя було ліпшим. Зі мною все було гаразд. Я могла спати. Мене не жахали нічні страхіття. Я могла дихати. Так, я й тоді хотіла втекти. Іноді. Проте не щодня.

Розмови з Камалем допомогли мені, не стану заперечувати. Мені подобалися ці розмови. Мені подобався він. Він зробив мене щасливішою. А тепер усе здається таким незавершеним — ніколи не могла збагнути чому. Авжеж, це моя помилка, оскільки я повелася по-дурному, як дитина, оскільки не бажаю, щоб мені відмовляли. Мені потрібно ліпше навчитися втрачати. Тепер мені соромно, ніяково. Обличчя від однієї згадки про це починає палати. Не хочу, щоб про мене в нього залишилося саме таке враження. Волію побачити його знову, щоб виправити становище. І я певна: якщо б пішла до нього, він би мені допоміг. Він усім допомагає.

Мені потрібно дістатися кінця історії. Потрібно комусь розповісти, хоча б один-єдиний раз. Промовити ці слова вголос. Якщо цього не зробити, ця таємниця зжере мене зсередини. Порожнеча всередині, саме та, яку ця таємниця залишила, стає дедалі більшою та більшою, доки не поглине мене цілком.

Маю проковтнути свої пихатість і сором й піти до нього. Він має мене вислухати. Я його змушу.

Скотт вважає, що я пішла в кіно з Тарою. Я вже п’ятнадцять хвилин стовбичу біля квартири Камаля, настроююся постукати у двері. Я боюся того, як він на мене буде дивитися після нашої останньої зустрічі. Маю показати, що мені шкода, тож я вдяглася відповідно: просто і зручно, в джинси та футболку, майже без косметики. Він має зрозуміти, що я прийшла не задля того, щоб звабити його.

Коли зупиняюся перед вхідними дверима і натискаю на дзвоник, відчуваю, як починає калатати серце. Ніхто не відчиняє. Світло горить, проте ніхто не відчиняє. Напевно, він побачив, як я кралася ще на вулиці, можливо, чоловік нагорі просто сподівається, що, як він проігнорує мій дзвінок, я піду собі геть. Нікуди я не піду! Коли я щось вирішила — зі мною доведеться рахуватися.

Натискаю на дзвоник ще раз, потім втретє, нарешті чую кроки сходами, двері відчиняються. Він вдягнений у спортивні штани та білу футболку. Босоніж, із вологим волоссям і почервонілим обличчям.

— Меґан! — Здивований, але не сердитий — уже добрий початок. — З вами все гаразд? Щось сталося?

— Перепрошую, — вибачаюся я, він відступає, впускає мене всередину. Я відчуваю такий приплив вдячності, що вона скидається майже на кохання.

Він заводить мене до кухні. Тут панує безлад: на столі та у зливнику купа немитого посуду, кошик для сміття переповнений порожніми коробками від піци та інших готових страв. Невже в нього самого депресія? Я стою на порозі, він — навпроти, спираючись на стіл та схрестивши руки на грудях.

— Чим можу стати у пригоді? — цікавиться він. На його обличчі ідеальний нейтральний вираз — справжній психотерапевт. Мені так і кортить його щипнути лише задля того, щоб він посміхнувся.

— Я маю вам розповісти… — починаю я, а потім затинаюся, бо не можу одразу ж поринати у сповідь, мені потрібна преамбула. І я змінюю тактику. — Я хотіла вибачитися, — кажу я. — За те, що сталося. Минулого разу.

— Усе гаразд, — відповідає він. — Не слід про це турбуватися, якщо волієте з кимось поговорити, я можу порекомендувати вам спеціаліста, але я не можу…

— Камалю, будь ласка.

— Меґан, я не можу більше з вами працювати.

— Знаю. Мені це зрозуміло. Однак я не можу починати все з кимось іншим. Не можу. Ми надто далеко просунулися. Ми були такі близькі. Я лише вам маю розповісти. Хоча б один-єдиний раз. А потім я піду, обіцяю. Більше ніколи вас не турбуватиму.

Він схиляє голову вбік — одразу помітно, що він мені не вірить. Вважає, якщо ще раз дозволить себе у все це втягнути — ніколи вже мене не позбудеться.

— Будь ласка, вислухайте мене. Це не може тривати вічність, мені дуже потрібно, щоб мене вислухали.

— А ваш чоловік? — дивується він, я хитаю головою.

— Я не можу… я не можу йому розповісти. Після стількох років. Він ніколи… Він ніколи не зможе більше сприймати мене такою, яка я є. Для нього я стану зовсім іншою людиною. Він не знатиме, як мені пробачити. Благаю, Камалю. Якщо я не виплюну цю отруту, здається, ніколи не засну. Будь ласка, вислухайте як друг, а не як психотерапевт.

Його плечі трохи спадають, коли він відвертається, — здається, усе скінчено. Я занепадаю духом. Потім він відчиняє сервант та дістає дві високі склянки.

— Тоді як другові пропоную: вино будеш?

Він заводить мене у вітальню. Лише торшери освітлюють напівтемну кімнату, де панує той самий занепад, що й на кухні. Ми сідаємо навпроти одне одного за скляний стіл, де купами лежать папери, журнали та меню із закладів швидкого харчування. Я міцно вчепляюся у свою склянку. Роблю ковток. Червоне вино, однак холодне та сухе. Ковтаю, роблю ще ковток. Він очікує, коли я почну, але мені важко, важче, ніж я очікувала. Я надто довго зберігала цю таємницю — цілих десять років, більш ніж третину свого життя. Нелегко ось так її розкрити. Проте розумію, що маю розпочати зізнання. Якщо не зроблю цього зараз, можливо, більше в мене не вистачить духу промовити ці слова вголос, мені, можливо, їх забракне, вони застрягнуть у горлі та задушать мене вві сні.

— Після того як переїхала з Іпсвіча, я оселилася з Маком в його заміському будинку неподалік Голкгема, в кінці провулка. Я вже тобі це розповідала, чи не так? Будинок був дуже ізольований, до найближчих сусідів кілометри зо три, до найближчої крамниці ще стільки ж. Спочатку ми влаштовували безліч вечірок, у вітальні чи то влітку в гамаку постійно хтось спав, але, врешті-решт, він з усіма пересварився, гості припинили до нас ходити й ми залишилися вдвох. Минали дні, а ми ні з ким не спілкувалися. Ми ходили в бакалію на заправку. Згадуючи про це, тепер таке життя можна вважати дивним після всього — після Іпсвіча і всіх цих чоловіків, після всього того, що я накоїла. Мені подобалося таке життя: лише ми з Маком та стара залізнична колія, трава та дюни й безкрає сіре море.

Камаль, нахиливши голову вбік, ледь помітно посміхається. Я відчуваю, як усередині щось ляскає.

— Звучить красиво. Як гадаєш, ти не надто романтизуєш? «Безкрає сіре море»?

— Невже це погано? — відповідаю я, махаючи рукою. — У жодному разі. Бував на півночі Норфолка? Це не Адріатичне море. Там воно невгамовне та безкрайньо сіре.

Він здіймає руки догори, посміхається.

— Переконали.

Я відразу ж відчуваю себе ліпше, напруження вилуговується із моїх шиї та плечей. Роблю черговий ковток вина; воно вже не таке гірке.

— З Маком я була щаслива. Розумію, що це місце мало походило на те, де б я воліла жити, на те життя, про яке мріяла, проте тоді, після загибелі Бена, після всього, що трапилося пізніше, воно таким здавалося. Мак урятував мене. Він забрав мене до себе, кохав, оберігав. І він не був занудою. Якщо говорити відверто, ми вживали багато наркотиків, тож важко занудитися, коли ти постійно «під кайфом». Я була щаслива. По-справжньому щаслива.

Камаль киває.

— Розумію, хоча не впевнений, що то є справжнє щастя, — відповідає він. — Нетривале щастя, не те щастя, що може людину підживлювати.

Я сміюся.

— Мені було лише сімнадцять. Я була поряд з чоловіком, який мене збуджував, який мене обожнював. Я втекла від батьків, з дому, від усього, усього, що нагадувало мені мого загиблого брата. Мені не треба було, щоб щастя ані тривало, ані підживлювало мене. Мені воно було просто потрібне тієї миті.

— То що ж сталося?

Здалося, що кімната вмить потемнішала. Ось ми й дісталися того, про що я ніколи не розповідала.

— Я завагітніла.

Він киває, очікуючи на продовження. У глибині душі я воліла, щоб він мене зупинив, почав ставити запитання, але він мовчить, просто чекає. Стає ще темніше.

— Було надто пізно, коли я вирішила… позбутися її. Дитини. Саме так я б мала зробити, якби не була такою дурною, такою неуважною. Правда в тім, що дитина була небажаною для кожного з нас.

Камаль підводиться, йде на кухню, повертається з кухонними паперовими рушниками, щоб я витерла сльози. Протягує мені рулон та сідає. Я продовжую сповідь не відразу. Камаль сидить, як він робив під час наших сеансів, не зводячи з мене очей, руки тримає на колінах, такий терплячий, нерухомий. Щоб так поводитися, потрібно неабияке вміння володіти собою, неймовірна виваженість, покірність. Напевно, це виснажує.

У мене тремтять ноги, коліна сіпаються, мов на мотузці лялькаря. Щоб стриматися, я підводжуся. Іду до дверей кухні й назад, дряпаючи собі долоні.

— Ми обидва повелися як йолопи, — зізнаюся я. — Ми навіть не до кінця усвідомлювали, що відбувається, просто продовжували жити, як раніше. До лікаря я не звернулася, харчувалася неправильно, не вживала вітамінів — не робила нічого з того, що мала б робити вагітна. Ми просто продовжували жити звичним життям. Ми навіть не визнавали, що дещо змінилося. Я гладшала, рухалася повільніше, більше втомлювалася. Ми обидва стали надто дратівливими, постійно сварилися, проте насправді нічого суттєво не змінилося до народження дитини.

Він дає змогу мені поплакати. Поки я рюмсаю, він підтягує стілець ближче до мене, його коліна майже торкаються мого стегна. Він нахиляється ближче. Мене не торкається, проте наші тіла надто близько, я відчуваю його запах, запах чистоти в цій брудній кімнаті, такий різкий та в’язкий.

Мій голос нагадує шепіт, здається неприпустимим промовляти такі слова вголос.

— Я народила вдома, — продовжую я. — Така дурня! Але на той час я жахалася лікарень, бо востаннє була в лікарні, коли загинув Бен. До того ж я не робила жодного УЗД. Палила та трохи пила, мені несила було вислуховувати промови. Мені несила було з цим зіткнутися. Гадаю… до самого кінця, усе, що відбувалося, здавалося несправжнім, ніби нічого дійсно не станеться.

— У Мака була подружка, медсестра, яка колись навчалася на акушерку чи щось таке. Вона прийшла, сказала, що все гаразд. Усе було не так погано. Я маю на увазі, пологи були жахливі — болючі та жахаючі — проте… потім вона народилася. Вона була такою крихітною. Не пам’ятаю достеменно, скільки вона важила. Це жахливо, так? — Камаль не відповідав, навіть не рухався. — Вона була такою чарівною. Білявка з темними очима. Вона мало плакала, добре спала від самого початку. Вона була дуже гарною. Чудовою дівчинкою. — Я змушена на мить зупинитися. — Я очікувала, що все буде дуже складно, проте помилялася.

Сутеніє все більше, я в цьому певна, проте підводжу голову, Камаль досі тут, не зводить з мене очей. Вираз обличчя пом’якшується. Він слухає, хоче, щоб я йому все розповіла. У мене в роті пересихає, роблю ще ковток вина. Боляче ковтати.

— Ми назвали її Елізабет, Ліббі. — Якось дивно після такого тривалого проміжку часу промовляти її ім’я. — Ліббі, - повторюю я, насолоджуючись присмаком її імені. Хочеться повторювати його знову і знову. Нарешті Камаль простягає руку й торкається моєї руки. Його великий палець у мене на зап’ясті, вимірює пульс.

— Одного дня ми з Маком посварилися. Уже не пам’ятаю через що. Ми постійно час від часу сварилися — невеличкі непорозуміння призводили до величезних чвар, ніяких бійок — ніякого насильства не було — проте ми кричали одне на одного, я погрожувала піти, або він сам ішов, і кілька днів поспіль я його не бачила.

— То була наша перша велика сварка від дня народження дитини — вперше, коли він пішов, залишивши мене саму. Дівчинці було всього кілька місяців. Протікав дах. Я чітко це пам’ятаю: капання води у відра на кухні. Було зимно, вітер з моря, кілька днів дощило. Я розпалила камін у вітальні, але полум’я постійно гасло. Я так утомилася. Трохи випила, щоб зігрітися, але не допомогло, тоді я вирішила прийняти ванну. Узяла Ліббі із собою, поклала собі на груди, влаштувавши її голову в себе під підборіддям.

У кімнаті сутеніє та сутеніє, доки я знову не опиняюся там: лежу у воді, її тіло притиснуте до мого, із мене за головою мерехтить свічка. Я навіть чую, як вона плавиться, відчуваю запах воску, прохолодний вітерець на шиї та плечах. Я важка, тіло занурюється в тепло. Я виснажена. І раптом свічка гасне, мені стає холодно. По-справжньому холодно, клацають зуби, усе тіло тремтить. Здається, що й весь будинок здригається, вітер свище, відриваючи шифер з даху.

— Я заснула, — продовжую я і більше нічого не можу сказати, оскільки знову її відчуваю, уже більше не в себе на грудях, її тільце між моєю рукою та краєм ванни, обличчям у воді. Нам обом дуже холодно.

На мить жоден з нас не рухається. Мені несила дивитися на нього, проте, коли підводжу очі, він не жахається мене. Не каже ані слова. Обіймає мене за плече, притискає до себе, я обличчям занурююся йому в груди. Вдихаю його запах, очікую, коли відчуватиму себе інакше, хоч яке полегшення, на краще чи то на гірше, але тепер про мою таємницю знає ще одна жива душа. Відчуваю полегшення, оскільки завдяки його реакції розумію, що вчинила правильно. Він не гнівається на мене, не вважає мене чудовиськом. Тут я в безпеці, поряд з ним я в цілковитій безпеці.

Не знаю, як довго я залишаюся в його обіймах, але, коли знову приходжу до тями, у мене дзеленчить телефон. Я не відповідаю на дзвінок, однак за мить телефон видає звуковий сигнал — надійшло текстове повідомлення. Від Скотта. «Ти де?» За секунду знову оживає телефон. Цього разу Тара. Я відриваюся від обіймів Камаля, відповідаю.

— Меґан, не знаю, чим ти зайнята, але маєш зателефонувати Скотту. Він уже чотири рази телефонував. Я сказала, що ти відійшла до крамниці купити вина, проте гадаю, він мені не повірив. Він запевняє, що ти не відповідаєш на дзвінки. — Тара сердиться, я розумію, що повинна її заспокоїти, але не маю сил.

— Добре, — відповідаю я. — Дякую. Я зараз до нього зателефоную.

— Меґан… — каже вона, однак я натискаю відбій, не слухаючи її далі.

Початок одинадцятої, я в Камаля вже понад дві години. Вимикаю телефон, повертаюся до Камаля.

— Не хочу йти додому, — зізнаюся я.

Він киває, проте й не запрошує залишитися. Натомість каже:

— Можеш повернутися, якщо забажаєш. Іншим разом.

Я роблю крок уперед, скорочуючи відстань між нашими тілами, стаю навшпиньки та цілую його в губи. Він мене не відштовхує.