Дівчина у потягу

Понеділок, 22 липня 2013 року

Том розбудив мене поцілунком та щирою посмішкою. Сьогодні вранці, але трохи пізніше, у нього зустріч, тож він запропонував поснідати з Еві в кав’ярні за рогом. Саме сюди ми найчастіше навідувалися, коли почали зустрічатися. Займали столик біля вікна — вона (його дружина) працювала в Лондоні, тож не було жодної загрози, що вона раптом буде йти повз та помітить нас. Проте це неабияк лоскотало нерви — припустимо, вона з якоїсь причини повернулася раніше? Раптом захворіла? Чи то забула якісь важливі папери? Я мріяла про це. Бажала, щоб одного дня вона йшла вулицею та побачила його зі мною, щоб в одну мить зрозуміла, що він їй більше не належить. Важко уявити, що були часи, коли я бажала, аби вона з’явилася.

Відтоді як Меґан зникла, я уникаю прогулюватися цим шляхом, якщо можливо. По спині повзають мурахи, коли я минаю цей будинок — проте до кав’ярні можна дістатися тільки в такий спосіб. Том крокує трохи попереду, штовхає візочок; він щось наспівує Еві, вона посміхається. Обожнюю, коли ми вирушаємо кудись разом, усі троє. Я бачу, як на нас дивляться перехожі; здогадуюся, що вони думають. «Яка чарівна родина!» Я сповнююся гордістю — ще ніколи в житті я не відчувала таку гордість.

Тож я пливу вулицею у хвилях щастя, ми маже дісталися п’ятнадцятого номера, коли двері несподівано відчиняються. На мить мені здається, що в мене галюцинації, бо із будинку виходить вона. Рейчел. Виходить із дверей, на секунду затримується на ґанку, потім бачить нас, зупиняється, мов блискавкою вражена. Який жах! Вона дивно до нас посміхається, губи розтягнуті майже у гримасі, я не можу втриматися, нахиляюся, вихоплюю Еві з візочка, лякаючи власну дитину. Маленька починає плакати.

Рейчел поспіхом йде від нас, на вокзал.

Том гукає на неї:

— Рейчел! Що ти тут робиш? Рейчел!

Однак вона рухається дедалі швидше й швидше, потім майже біжить, а ми двоє залишаємося стовбичити на вулиці, потім Том повертається до мене, йому достатньо єдиного погляду на моє обличчя.

— Облиш! Ходімо додому.

Коли дісталися дому, дізналися, що поліція когось заарештувала у зв’язку зі зникненням Меґан Гіпвелл. Якогось хлопця, про кого я ніколи не чула, психотерапевта, до якого вона зверталася. Яке полегшення, бо я вже казна-що собі навигадувала.

— Я ж запевняв тебе, що тут не минулося без близької людини, — сказав Том. — Завжди так, я правий? Хай там як, нам навіть невідомо, що сталося. Можливо, з нею все гаразд. Можливо, вона з кимось утекла.

— Тоді ж чому заарештували цього хлопця?

Він знизав плечима. Його щось непокоїло, він вдягнув піджак, розправив краватку, готуючись до зустрічі.

— Що ми робитимемо? — запитала я його.

— В якому сенсі? — Він, не розуміючи, дивиться на мене.

— З нею. З Рейчел. Навіщо вона приходила? Навіщо завітала до Гіпвеллів? Як вважаєш… гадаєш, вона намагалася дістатися нашого подвір’я — ну, розумієш, через сусідське подвір’я?

Том похмуро посміхнувся.

— Сумніваюся. Годі, це ж Рейчел! Вона б не спромоглася перекинути свій гладкий зад через всі ці паркани. Гадки не маю, що вона там забула. Можливо, вона п’яна, помилилася дверима?

- Інакше кажучи, вона намагалася дістатися нашого будинку?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Послухай, не хвилюйся, добре? Зачини всі двері. Я їй зателефоную, дізнаюся, що вона замислила.

— Гадаю, нам слід звернутися до поліції.

- І що скажемо? Насправді вона нічого не зробила…

— Вона нічого не зробила останніми днями — якщо тільки не брати до уваги той факт, що вона вешталася тут увечері, коли зникла Меґан Гіпвелл, — відповіла я. — Ми мали б давним-давно викликати поліцію.

— Анно, припини. — Він обхопив мене за талію. — Сумніваюся, що Рейчел має хоч якесь відношення до зникнення Меґан Гіпвелл. Проте я поговорю з нею, домовилися?

— Але минулого разу ти казав…

— Знаю, — м’яко промовив він. — Я знаю, що казав. — Він поцілував мене, просунув руку за пасок моїх джинсів. — Давай не будемо вплутувати сюди поліцію, доки не виникне нагальна потреба.

Мені здається, що така потреба вже виникла. З голови не йде її посмішка, це кепкування. Майже тріумф. Ми маємо звідси поїхати. Маємо поїхати від неї.