Дівчина у потягу

Субота, 3 серпня 2013 року

Вчора мені наснилося, що я сама блукаю в лісі. Світанок чи, навпаки, сутінки — я не певна, але в лісі, крім мене, ще хтось є. Я нікого не бачила, лише знала, що вони там, полюють на мене. Я не бажала бути поміченою, воліла втекти, проте не могла: кінцівки надто важкі, а коли намагалася закричати — жодного звуку не видавала.

Коли прокидаюся, крізь щаблі жалюзі струменить сонячне світло. Дощ, зробивши свою справу, ущух. У кімнаті тепло, однак жахливо смердить чимось згірклим і кислим — із четверга я майже не виходила звідси. За дверима я чую гудіння та скавучання пилосмока. Кеті прибирає в будинку. Пізніше вона кудись піде; коли її не буде, я зважуся вийти. Не знаю, що робитиму, однак здається, не зможу себе реабілітувати. Ще один день п’яного забуття, можливо, і настане завтра.

Телефон коротко дзенькає, інформуючи про те, що сідає батарея. Беру його, щоб увімкнути заряджатися, помічаю два неприйнятих дзвінки ще від учора. Набираю голосову пошту. Одне повідомлення.

— Рейчел, привіт, це мама. Слухай, завтра я приїжджаю до Лондона. У суботу. Потрібно пройтись по крамницях. Ми могли би десь зустрітися, випити кави? Люба, зараз не найкращі часи, щоб ти приїздила погостювати. Розумієш… я… в мене новий приятель, і ми тільки почали зустрічатися, — вона хихикає. — Хай там як, я з радістю позичу тобі грошей, щоб ти якось протрималася кілька тижнів. Поговоримо про це завтра. Добре, люба. Бувай.

Я маю намір бути з мамою цілком відвертою, розповісти достеменно, наскільки все погано. І таку бесіду я не бажаю розпочинати на тверезу голову. Стягую себе з ліжка: можу зараз сходити до крамниці й пропустити пару склянок до того, як їхати на зустріч з мамою. Заморити черв’ячка. Я знову дивлюся на телефон, перевіряю неприйняті дзвінки. Один від мами, другий від Скотта. Повідомлення він залишив за чверть до першої ночі. Сиджу в кімнаті з телефоном у руці, обдумуючи, чи варто йому телефонувати. Не зараз, надто рано. Можливо, пізніше? Після першої склянки, тільки не після другої.

Підключаю до телефону зарядку, підіймаю жалюзі, відчиняю вікно, потім прямую до ванної кімнати, встаю під холодний душ. Мию голову, деру шкіру, намагаюся не прислухатися до голосу в своїй голові, який віщує мені: дуже дивно, коли чоловік телефонує серед ночі іншій жінці, якщо не минуло ще й двох діб з того часу, як було знайдено тіло його дружини.

Дощ припинився, і сонце проривається крізь товсті білі хмари. Я таки придбала собі одну з тих невеликих пляшок вина — одну-єдину. Не слід було, однак обід з мамою коштуватиме сили волі навіть завзятому тверезнику. Одначе вона пообіцяла переказати на мій рахунок 300 фунтів, тож це не просто змарнований час.

Я не стала зізнаватися, наскільки все погано. Не повідомила, що вже кілька місяців без роботи, що мене звільнено (вона вважає, що її гроші допоможуть мені звести кінці з кінцями, доки мені не виплатять гроші — допомогу при звільненні через скорочення штату). Я не розповіла їй про те, наскільки все погано щодо алкоголю, а сама вона не помітила. Але помітила Кеті. Коли ми бачилися сьогодні вранці, вона прискіпливо на мене подивилася й сказала: «Господи боже, з ранку вже прийняла?» Не знаю, як вона це робить, але завжди помічає, коли я вип’ю. Навіть якщо я випила лише півсклянки, вона дивиться на мене й одразу ж здогадується.

— Бачу по твоїх очах, — зізнається вона, коли я пересвідчуся, дивлячись в дзеркало — така сама, нічого не змінилося. Їй уривається терпець, разом зі співчуттям. Я маю зупинитися. Тільки не сьогодні. Сьогодні надто важкий день.

Я мала б бути до такого готова, мала б на це очікувати, але чомусь виявилась неготовою. Сіла в потяг — вона всюди, її обличчя посміхається з кожної газетної шпальти: вродлива білявка, щаслива Меґан. Вона дивиться прямо у вічко камери, прямо на мене.

Хтось залишив у вагоні свою «Таймс», і я прочитала статтю. Вчора проводили офіційне впізнання, розтин тіла проводитимуть сьогодні. Прес-секретар поліції повідомила, що «причину загибелі місіс Гіпвелл, імовірніше, буде важко з’ясувати, оскільки тіло певний час пролежало на вулиці, до того ж кілька днів перебувало у воді». Дивлячись на її усміхнену фотографію в газеті, про таке жахливо навіть думати. Ось такий вигляд вона мала тоді, а який — зараз?

Ще в статті згадується Камаль, його арешт та звільнення, а потім заява детектива Ґаскілла, який запевнив, що «поліція перевіряє декілька версій»; на мій погляд, це говорить про те, що в них немає жодних зачіпок. Я складаю газету, кидаю на підлогу біля своїх ніг. Більше не в змозі на неї дивитися. Не хочу читати цих порожніх, безнадійних слів.

Я тикаюся лобом у вікно. Невдовзі ми проїдемо повз номер двадцять три. Я озираюся, лише на мить, проте ми надто далеко, щоб щось розгледіти з цієї колії. Продовжую думати про той день, коли побачила Камаля, про те, як він її поцілував, про те, як я розгнівалася, як мені кортіло подивитися їй у вічі. І що б сталося, якби я здійснила своє бажання? Що б сталося, якби з’явилася тут, постукала їй у двері, спитала, що, чорт забирай, вона собі задумала? Продовжувала б вона зараз сидіти тут, на власній веранді?

Я заплющую очі. В Норткоті заходять люди, хтось сідає поряд зі мною. Я навіть не розплющую очей, проте така поведінка здається мені надто дивною, оскільки потяг напівпорожній. На потилиці починає ворушитися волосся. Відчуваю запах лосьйону після гоління, який перебивав запах цигарок, і розумію, що цей запах мені знайомий.

— Привіт.

Я оглядаюся й впізнаю рудоволосого чоловіка, того самого, з вокзалу, з тієї суботи! Він посміхається мені, простягає потиснути руку. Я настільки здивована, що відповідаю на потиск. Долоня в нього міцна та загрубіла.

— Пам’ятаєте мене?

— Так, — відповідаю я, водночас похитуючи головою. — Так, кілька тижнів тому, на вокзалі.

Він киває та посміхається

— Я був трохи під мухою, — продовжує він і сміється. — Пам’ятаю, ви також, пригадуєте?

Він молодший, ніж я уявляла, років із двадцять вісім. Прохоплюється говір: кокні? Північно-східний акцент? Дивиться на мене так, ніби йому відома про мене якась таємниця, ніби дражнить мене, ніби ми жартуємо. А нам не до жартів. Я відвертаюся від нього. Я маю щось відповісти, запитати його: «Що ви бачили?»

— З вами все гаразд? — питає він.

— Так, усе гаразд. — Я знову дивлюся у вікно, але відчуваю його погляд, і мене охоплює найдивніше бажання: повернутися до нього, вдихнути запах його одежі та парфумів. Мені подобається запах сигаретного диму. Коли ми познайомилися, Том палив. Я також іноді, час від часу, палила, коли ми ходили випити чи то після сексу. Для мене цей запах був сповнений еротики; він нагадував мені часи, коли була щаслива. Я прикушую нижню губу, гадаючи, а як би він вчинив, якщо б я обернулася та поцілувала його в губи? Відчуваю рух його тіла. Він нахилився, підняв газету, що лежала біля моїх ніг.

— Жах, згодні? Бідолашна. Незрозуміло, адже ми були там того вечора. Це ж сталося того вечора? Коли вона зникла?

Він ніби читає мої думки. І це мене лякає. Я обертаюся, дивлюся на нього. Волію побачити вираз його очей.

— Перепрошую!

— Того вечора, коли я побачив вас у потягу. Це сталося саме тоді, коли зникла дівчина, тіло якої тільки-но знайшли. І в поліції кажуть, що востаннє її бачили біля вокзалу. Розумієте, я постійно думаю, що, можливо, бачив її. Хоча нічого не пам’ятаю. Був п’яний. — Він знизує плечима. — Ви теж нічого не пам’ятаєте, я правий?

Дивні відчуття мене охоплюють, коли він таке промовляє. Не пам’ятаю, чи коли-небудь відчувала щось подібне. Мені несила відповісти, оскільки мої думки літають десь в абсолютно іншому місці, і річ не в тих словах, що він промовляє. Річ у лосьйоні після гоління. На фоні запаху від цигарок цей запах — свіжий, лимонний, запашний — пробуджує в мене спогади: ось я сиджу в потягу поряд з ним, саме як зараз, лише їдемо в іншому напрямку, хтось голосно сміється. Він торкається рукою моєї руки, запитує, чи не бажаю я випити, проте раптом щось стає не так. Я лякаюся, збиваюся з пантелику. Хтось намагається мене вдарити. Бачу кулак, що наближається, ухиляюся, руками охоплюю голову задля захисту. Більше я не в потягу, я на вулиці. Знов чую сміх чи то крики. Я на сходах, на тротуарі, нічого не зрозуміло, серце калатає. Не хочу бути навіть близько з цим чоловіком. Бажаю від нього забратися.

Підводжуся, голосно, щоб чули й інші пасажири, однак у вагоні майже нікого немає, ніхто голови не здіймає, промовляю:

— Перепрошую! — Мій сусід здивовано дивиться на мене, забирає ногу, щоб я змогла пройти.

— Пробач, люба, — вибачається він. — Не хотів тебе засмутити.

Я швидко йду від нього, але потяг штовхається й гойдається, я ледь не втрачаю рівновагу. Хапаюся за спинку сидіння, щоб не впасти. На мене витріщаються всі присутні. Я поспіхом кидаюся в сусідній вагон, йду в кінець вагона, пересаджуюся в сусідній, доки не дістаюся кінця потяга. Задихаюся, відчуваю страх. Не можу пояснити, не пам’ятаю, що сталося, але відчуття залишилися: відчуття жаху та збентеження. Я сідаю обличчям у той бік, звідки тільки-но прийшла, щоб помітити його відразу, якщо він піде за мною.

Зосереджуюся, притискаю долонями очі. Намагаюся повернути це відчуття, побачити те, що тільки-но побачила. Кляла себе за пияцтво. Якби тільки в мене не паморочилося в голові… але нічого не вдієш. Темно, від мене віддаляється якийсь чоловік. Від мене віддаляється жінка? Жінка в блакитній сукні. Це Анна.

Кров пульсує в голові, серце калатає. Не знаю, чи те, що я побачила — реальність, чи то гра уяви або справжні спогади. Я міцно заплющую очі, намагаюся знову це відчути, знову це побачити. Але марно.