Дівчина у потягу

Вівторок, 16 липня 2013 року

Я у ранковому потягу, проте прямую не до Лондона. Натомість збираюся зійти у Вітні. Сподіваюся, коли опинюся на місці, моя пам’ять повернеться: опинюся на вокзалі, усе побачу на власні очі та пригадаю. Я надто великі надії на це покладаю, але більше нічого вдіяти не можу. Не можу зателефонувати Тому. Надто соромно, хай там як, а він висловився ясно. Не бажає мати зі мною нічого спільного.

Меґан досі не знайдено; її вже немає вдома майже три доби, тож історія набула широкого розголосу, опинилася в національних новинах. Повідомлення про зникнення жінки сьогодні вранці з’явилося на сайті «Бі-бі-сі» та на «Мейл-онлайн»; на інших сайтах також зроблено кілька посилань.

Я роздрукувала обидва повідомлення: і з «Бі-бі-сі», і з «Мейл- онлайн»; взяла із собою. З новин я дізналася наступне…

«Меґан зі Скоттом посварилися ввечері в суботу. Сусід повідомив, що чув розмову на підвищених тонах. Скотт визнав: так, вони посварилися, і вважав, що його дружина вирішила заночувати в подруги, Тари Епштейн, яка мешкає в Корлі.

До будинку Тари Меґан так і не дісталася. Тара запевняє, що востаннє бачила Меґан у п’ятницю на заняттях з пілатесу. (Мені відомо, що Меґан займалася пілатесом.) Зі слів міс Епштейн: „Вона здавалася приємною, цілком нормальною. Була в доброму гуморі, говорила про те, що влаштує щось особливе на власне тридцятиріччя, яке святкуватиме наступного місяця“.

Хтось бачив, як Меґан десь о чверть на восьму в суботу ввечері прямувала на вокзал Вітні.

Рідних поблизу вона не має. Батьки померли.

Меґан ніде не працювала. Колись вона мала невеличку художню галерею у Вітні, але минулого року, у квітні, галерея припинила існувати. (Я так і знала, що Меґан має відношення до мистецтва.)

Скотт приватний підприємець — консультант у галузі інформаційних технологій. (Чорт забирай, повірити не можу, що Скотт має відношення до комп’ютерів.)

Меґан зі Скоттом три роки у шлюбі; з січня 2012 року мешкають у цьому будинку на Бленгейм-роуд.

За повідомленням „Дейлі Мейл“, вартість їхнього будинку становить 400 000 фунтів стерлінгів».

Коли читаю статті, розумію, що майже все проти Скотта. І не тільки через сварку, хоча і через неї також; таке життя: коли щось погане трапляється з жінкою, перший підозрюваний у поліції — це чоловік або приятель. Проте в цьому конкретному випадку поліція не володіє повною інформацією. Вони дивляться лише на чоловіка, вочевидь тому, що їм нічого не відомо про коханця.

І може трапитися таке, що я єдина людина, якій відомо про існування цього коханця.

Копирсаюся в сумочці, намагаючись знайти клаптик паперу. На зворотному боці рекламної листівки, яку втиснули з двома пляшками вина, я пишу перелік найбільш припустимих пояснень до зникнення Меґан Гіпвелл:

1. Вона втекла з коханцем, якого відтепер я позначатиму літерою «К».

2. «К» завдав їй шкоди.

3. Скотт завдав їй шкоди.

4. Вона просто кинула чоловіка та поїхала жити в інше місто.

5. Хтось інший попри «К» та Скотта завдав їй шкоди.

На мій погляд, найвірогідніша перша версія й четверта — гідний претендент, оскільки Меґан незалежна, норовлива жінка — я в цьому впевнена. І якщо вона закрутила роман, могла б захотіти усамітнитися, щоб у голові прояснилося, могла б? П’ята — менш вірогідна, оскільки вбивство незнайомки не надто поширене явище.

Починає свербіти ґуля на потилиці, а я не можу припинити розмірковувати про сварку в суботу ввечері, яку побачила, або мені здалося, що побачила, або це просто мені наснилося. Коли ми проїжджаємо повз будинок Меґан та Скотта, я здіймаю голову. Відчуваю, як кров пульсує у скронях. Відчуваю збудження. Страх. Вікна будинку номер двадцять три, що віддзеркалюють ранкові сонячні промені, схожі на незрячі очі.

Тільки-но я влаштувалась у вагоні, дзеленчить телефон. Кеті. Нехай залишає повідомлення на голосову пошту.

Вона залишає повідомлення: «Привіт, Рейчел. Телефоную, щоб переконатися, що з тобою все гаразд. — Вона хвилюється за мене через той випадок з таксі. — Я лише хотіла сказати, що мені шкода, ну, ти розумієш, за вчорашнє. Що я наполягала на тому, щоб ти з’їжджала. Не слід було. Я перенервувалася. Можеш залишатися скільки завгодно. — Тривала пауза, і вона продовжує. — Передзвони мені, добре? І одразу ж повертайся додому, Рейч, не заходь до бару».

Я і не збираюся. Мені кортіло випити в обід; відчайдушно хотілося випити після того, що трапилося сьогодні вранці у Вітні. Однак я й краплини до рота не взяла, оскільки потрібна була твереза голова. Уже давно я настільки не потребувала ясної голови.

Сьогодні видався такий дивний ранок, моя подорож до Вітні. Відчувала, ніби не була там цілу вічність, хоча насправді минуло лише кілька днів. Хоча цілком імовірно, що то було інше місце, інший вокзал в іншому місті. І я була іншою людиною до того вечора, коли попрямувала сюди в суботу. Сьогодні я твереза та рішуча, гіперчутлива до звуків, світла, страху відкриття.

Я — правопорушниця. Саме так я відчувала себе сьогодні вранці, тому що тепер то їхня територія, Тома з Анною та Скотта з Меґан. Я — стороння людина. Мені тут не місце, проте все тут таке знайоме. Спускаюся бетонними сходами на вокзалі, повз газетний кіоск, прямо на Роузберрі-авеню, півкварталу до перехрестя у формі літери «Т», праворуч в арку, яка веде до вогкого підземного переходу під залізничними коліями, потім ліворуч на Бленгейм-роуд — вузьку, засаджену деревами вулицю, по обидві боки якої розташовані чепурні вікторіанські тераси. Таке відчуття, ніби повернулася додому: і не просто додому, а до місця, де минуло дитинство, до будинку, який покинула цілу вічність тому. Усе таке знайоме, коли здіймаєшся сходами й достеменно знаєш, яка мостина заскрипить.

І ця обізнаність не лише в голові, вона пронизає до кісток, то пам’ять м’язів. Сьогодні вранці, коли крокувала повз чорний зів тунелю — вхід у підземку, — прискорила крок. І мені навіть не потрібно було розмірковувати, бо я завжди в цьому місці трохи прискорювалася. Щовечора, коли поверталася додому, особливо взимку, я крокувала швидше, поспіхом дивилася праворуч, задля того щоб пересвідчитися. Там нікого ніколи не було — ані тими вечорами, ані сьогодні, - проте я зупинилася мов громом приголомшена, коли вдивлялася в темряву, тому що сьогодні вранці зненацька побачила себе саму. Побачила себе в тунелі, як важко осідаю на стіну, обхопивши голову руками, і голова й руки в мене в крові.

Серце глухо калатало у грудях, я стовбичила там, ранкові пасажири обходили мене, продовжуючи прямувати на вокзал, пара навіть озирнулася мимохідь. Я не ворушилася. Не знала тоді — не знаю й зараз, — чи то трапилося насправді. Навіщо б я заходила до підземки? З яких причин мене б туди понесло? Де темно, вогко, тхне сечею?

Я повернула й попрямувала назад на вокзал. Не хотіла там більше залишатися; не хотіла більше йти до будинку Скотта з Меґан. Воліла забратися звідти якнайдалі. Тут трапилося щось жахливе. Я це точно знаю.

Я купила квиток і поспіхом зійшла сходами на інший бік платформи, і тут черговий спалах спогадів: цього разу не про тунель, про сходи. Я спотикаюся на сходах, якийсь чоловік тримає мене за руку, допомагає підвестися. Чоловік з потяга, той, із рудим волоссям. Я пригадую розмиту картинку, але жодних слів. Пам’ятаю сміх — із себе, або він сказав щось смішне. Я впевнена, він був люб’язним зі мною. Майже впевнена. Сталося щось погане, але, гадаю, до нього це не має жодного відношення.

Я сіла у потяг і рушила до Лондона. Пішла до бібліотеки, сіла за комп’ютер, стала продивлятися історії про Меґан. На веб-сайті «Телеграфу» натрапила не невеличку замітку про те, що якийсь «тридцятирічний чоловік допомагає поліції в розслідуванні». Вочевидь, Скотт. Я не можу повірити, що він міг заподіяти їй шкоду. Я знаю, що він не міг би. Я бачила їх разом; знаю, які в них відносини. Також на сайті надали номер телефону «гарячої лінії», куди можна зателефонувати, якщо володієш будь-якою інформацією. Обов’язково зателефоную, коли вертатимуся додому, із платного таксофону. Розповім поліції про «К», про те, що бачила.

Мій мобільний дзеленчить, коли ми в’їжджаємо в Ешбері. Знову Кеті. Бідолашна, непокоїться через мене.

— Рейч! Ти в потягу? Уже додому повертаєшся? — голос її стривожений.

— Так, їду додому, — відповідаю я. — Буду за п’ятнадцять хвилин.

— Рейчел, тут поліція, — повідомляє вона, і я холодію усім тілом. — Хочуть з тобою поспілкуватися.

Середа, 17 липня 2013 року

Меґан досі не знайшлася, а я продовжую ошукувати — постійно — поліцію.

Коли вчора дісталася квартири, панікувала страшенно. Намагалася переконати себе, що вони навідалися через ту пригоду з таксі, але марно. Я ж спілкувалася з поліцією на місці пригоди і не заперечувала, що постраждала через власну недбалість. Напевно, вони приїхали через те, що трапилося в суботу. Мабуть, я щось накоїла. Певно, скоїла щось жахливе, а потім це вилетіло в мене з пам’яті.

Розумію, що звучить непереконливо. І що ж таке я могла б накоїти? Пішла на Бленгейм-роуд, напала на Меґан Гіпвелл, десь заховала її тіло, а потім про це забула? Якесь безглуздя! Безглуздя! Але я відчуваю: щось трапилося в суботу. Зрозуміла це, коли глянула у темний тунель під залізничною колією. Кров застигла в жилах.

Провали в пам’яті трапляються, проте тут річ не в тому, що ти туманно пригадуєш, як дістався додому з клубу або забув, з чого сміялися, коли балакали у клубі. Тут зовсім інша річ. Суцільна темрява; години втрачено, і вони ніколи не відновляться.

Том колись купив мені про таке книжку. Не надто романтично, але він уже втомився вислуховувати вибачення зранку, коли я навіть не знала достеменно, за що вибачаюся. Гадаю, він хотів, щоб я зрозуміла, якої шкоди завдаю, на що могла би бути здатною. Книгу написав лікар, але я уявити не могла, наскільки вона відповідає дійсності: автор запевняв, що провали в пам’яті свідчать не лише про те, що людина забуває, що трапилося, але й про те, що в неї взагалі немає спогадів, які б вона могла забути. Його теорія полягала в тому, що людина перебуває у стані, коли мозок більше не виробляє короткотривалих спогадів. І коли таке трапляється, коли людина в найглибшій темряві, вона поводиться не так, як зазвичай, оскільки просто реагує на найостаннішу подію, яка за її розумінням трапилася, оскільки — через те, що мозок не виробляє спогадів — людині невідомо, яка саме подія трапилася останньою. Автор книги розповідав історії, випадки-застереження для тих, хто напивається до нестями: у Нью-Джерсі був один хлопець, який напився на вечірці 4 липня. Після того сів у автівку, проїхав кілька кілометрів по шосе в хибному напрямку й врізався у фургон, в якому їхало сім чоловік. Фургон спалахнув, шість пасажирів загинуло. А на п’яному ані подряпини. Так завжди буває. А він навіть не пам’ятав, як сідав за кермо.

Розповідалося ще про одного чоловіка, цього разу мешканця Нью-Йорка, який пішов з бару, дістався будинку, де виріс, і заколов його мешканців, потім зняв із себе всю одежу, сів знов у автівку, поїхав додому, ліг спати. Наступного ранку прокинувся, відчуваючи себе кепсько, дивуючись, де його одяг, як він сам взагалі опинився вдома, але, тільки коли приїхала поліція його арештовувати, він дізнався, що жорстоко вбив двох людей ні за що взагалі.

Тож звучить безглуздо, але нічого неможливого в цьому немає. Коли я дістаюся додому, мені вдається переконати себе, що я якимось чином пов’язана зі зникненням Меґан.

Поліціянти чекали у вітальні на дивані: одному — в цивільному — уже за сорок і один молодший, у формі, з прищами на шиї. Кеті стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Виглядала наляканою. Поліціянти підвелися. Той, хто в цивільному, високий і трохи зсутулений, потиснув мені руку і назвався детективом Ґаскіллом. Він також представив свого напарника, але імені того я не пам’ятаю. Я не зосереджувалася на розмові, ледь могла дихати.

— У чому річ? — рявкнула я на них. — Щось сталося? Щось із мамою? З Томом?

— Зі всіма все гаразд, міс Ватсон. Нам потрібно поговорити з вами про те, що ви робили в суботу ввечері, - відповів Ґаскілл. Такі слова вони кажуть по телевізору, усе виглядало фальшивим. Вони воліють знати, чим я займалася суботнім вечором. Чим, чорт забирай, я займалася в суботу ввечері?

— Мені потрібно сісти, — сказала я, детектив жестом запропонував мені сісти на диван, поряд із Прищавою Шиєю. Кеті переминалася з ноги на ногу й пожовувала нижню губу. Вона скидалася на божевільну.

— З вами все гаразд, міс Ватсон? — спитав Ґаскілл, киваючи на поріз над оком.

— Потрапила під автівку, таксі, - відповіла я. — Вчора вдень, в Лондоні. Звернулася до лікарні. Можете перевірити.

— Гаразд, — промовив він, трохи похитавши головою. — Тож вечір суботи?

— Я їздила до Вітні, - зізналася я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Навіщо?

Прищава Шия тримав у руках блокнот і олівець напоготові.

— Хотіла побачити чоловіка, — відповіла я…

— Ох, Рейчел! — зітхнула Кеті.

Детектив не звернув на неї уваги.

— Вашого чоловіка? — перепитав він. — Ви маєте на увазі вашого колишнього чоловіка? Тома Ватсона?

— Так, я досі маю його прізвище. Так просто зручніше. Не треба міняти кредитні картки, адресу електронної поштової скриньки, отримувати новий паспорт і всі інші пов’язані з цим речі. Я хотіла його побачити, але потім вирішила, що думка не надто слушна, тож повернулася додому.

— О котрій годині? — рівним голосом запитав Ґаскілл, його обличчя залишалося непроникним. Губи ледь ворушилися, коли він розмовляв. Я чула, як скрипить олівець Прищавої Шиї по паперу, відчувала, як кров пульсує у вухах.

— Десь… гм… гадаю… десь о пів на сьому. Хочу сказати, що, мені здається, я сіла в потяг десь о шостій.

— А додому приїхали?

— Десь о пів на восьму? — підводжу голову, перехоплюю погляд Кеті, і з виразу її обличчя розумію: їй відомо, що я брешу. — Можливо, трохи пізніше. Можливо, ближче до восьмої. Так, я пригадую — повернулася додому на початку дев’ятої. — Я відчуваю, як палають щоки; якщо цей чоловік не відчув моєї брехні — йому не місце в поліції.

Детектив обернувся, схопив один зі стільців, що засунуті під кут стола, і різко, майже оскаженіло потягнув до себе. Поставив прямо навпроти мене, десь за півметра. Сів, склавши руки на коліна, нахиливши голову вбік.

— Гаразд, — промовив він. — Тож ви поїхали десь о шостій, розраховуючи, щоб опинитися у Вітні о пів на сьому. А додому повернулися близько восьмої, тож, якщо порахувати, ви мали б поїхати з Вітні приблизно о пів на восьму. Я правильно порахував?

— Так, схоже на те, — відповіла я тремтячим голосом, який викривав мене. За секунду-дві він запитає мене, що я робила цілу годину, а я не матиму, що йому відповісти.

— Тож ви таки не бачили свого колишнього чоловіка. І що ж ви робили цілу годину в Вітні?

— Гуляла.

Він очікував детальнішої відповіді. Я розмірковувала над тим, як сказати, що навідалася до паба, але відкинула ці дурниці — це можна легко перевірити. Він запитає, до якого саме паба, поцікавиться, чи не спілкувалася я там з кимось. Поки я вигадувала, що йому відповісти, мені спало на думку, що я так і не запитала в нього, навіщо взагалі йому знати, де я була ввечері в суботу, — що само собою було дивно. Така поведінка мала б свідчити про те, що я в чомусь винна.

— Ви з кимось спілкувалися? — Він наче прочитав мої думки. — Заходили до крамниць, барів…

— Я розмовляла з одним чоловіком на вокзалі! — бовкнула я голосно, майже радісно, ніби це неабияк усе змінювало. — А навіщо ви взагалі розпитуєте? Що відбувається?

Детектив Ґаскілл відкинувся на спинку стільця.

— Напевно, ви чули про зниклу жінку з Вітні — вона мешкає на Бленгейм-роуд, за кілька будинків від вашого колишнього чоловіка. Ми ходили по домівках, розпитували всіх сусідів, чи вони не бачили її того вечора. Чи не бачили або не чули чогось незвичайного. І в ході опитування спливло ваше ім’я. — Він ненадовго замовк, щоб ця новина «перетравилася». — Того вечора вас бачили на Бленгейм-роуд, приблизно у той самий час, коли місіс Гіпвелл, зникла жінка, вийшла з дому. Місіс Анна Ватсон запевняє, що бачила вас на вулиці, біля будинку місіс Гіпвелл, неподалік він власного будинку місіс Ватсон. Вона засвідчила про вашу дивну поведінку, вона занепокоїлася. Настільки занепокоїлася, що вирішила зателефонувати до поліції.

Серце билося, мов пташка в клітці. Я не могла розмовляти, оскільки єдине, що бачила перед собою, — саму себе, скрючену в підземному тунелі, із закривавленими руками. Закривавленими руками. Власною кров’ю, напевно? Певна річ, власною. Я подивилася на Ґаскілла, він не зводив з мене очей, тож я повинна була щось відповісти, щоб він припинив читати мої думки.

— Я нічого не зробила, — відповіла я. — Ні в чому не винна. Просто… я просто хотіла побачити власного чоловіка…

— Вашого колишнього чоловіка, — знову виправив мене Ґаскілл. Він дістав з кишені світлину, показав мені. То була фотографія Меґан. — Ви бачили цю жінку в суботу ввечері? — спитав він. Я довго-довго дивлюся на знімок. Настільки ніяково почуваюся, коли ось у такий спосіб дивлюся на неї — на ідеальну білявку, за якою спостерігала, чиє життя сама вигадувала. Знімок був професійний, портретний, великим планом. Риси її обличчя виявилися трохи важчими, ніж я уявляла, не такими витонченими, як риси обличчя вигаданої мною Джесс. — Міс Ватсон! Ви бачили її?

Я не знала, чи бачила її. Відверто кажу — не знала. І досі не знаю.

— Не пригадую, — відповіла я.

— Що не пригадуєте? Що ви могли її бачили?

— Я… я не впевнена.

— У суботу ввечері ви вживали спиртні напої? — запитав він. — Перш ніж попрямувати до Вітні, ви вживали алкоголь?

Обличчя знову запалало від сорому.

— Так, — зізналася я.

— Місіс Ватсон — Анна Ватсон — свідчить, що ви здалися їй п’яною, коли вона побачила вас біля власного будинку. Ви були п’яні?

— Ні, - заперечила я, рішуче дивлячись в очі детективу, щоб не зустрічатися поглядом із Кеті. — Я пропустили лише кілька чарок після обіду, але п’яною не була.

Ґаскілл зітхнув. Він явно був розчарований. Озирнувся на Прищаву Шию, потім знову поглянув на мене. Повільно, неохоче підвівся, присунув стілець назад до столу.

— Якщо щось пригадаєте про суботній вечір, будь-яку інформацію, яка може стати у пригоді, будь ласка, зателефонуйте нам, — попросив він, простягуючи візитну картку.

Ґаскілл похмуро кивнув Кеті на прощання, я важко опустилася на диван. Я відчувала, що серцебиття уповільнюється, але серце знов несамовито закалатало, коли він спитав:

— Ви працюєте у сфері зв’язків з громадськістю, так? У «Гантинґдон Вайтлі»?

— Так, — відповіла я. — У «Вайтлі».

Він обов’язково перевірить і дізнається, що я збрехала. Мені слід навідатися до поліцейського відділку, щоб сказати правду. Тоді зізнаюсь йому у всьому: що втратила роботу, що ввечері в суботу була п’яна як чіп, що не маю жодного уявлення, коли повернулася додому. Розповім усе те, що слід було сказати ще вчора: він не там шукає. Обов’язково розповім йому, що, на мою думку, у Меґан Гіпвелл був роман.

Поліція вважає мене настирливою дівчиною. Уважають, що я стежу за сусідами, що я психічно хвора, з нестабільною психікою. Не слід було взагалі навідуватися до поліцейського відділку. Ще більше погіршила власне становище, а Скоттові, на мій погляд, навряд чи допомогла — а саме для цього я й навідалася сюди. Він потребує моєї допомоги, цілком очевидно, що поліція запідозрить його у зникненні дружини, а я знаю, що це неправда, тому що я знаю Скотта. Як би божевільно таке не звучало, але я насправді так відчуваю. Я бачила, як він до неї ставиться. Він не міг заподіяти їй шкоди.

Гаразд, я не лише задля Скотта звернулася до поліції. Треба було ще владнати всі непорозуміння з моєю брехнею. Про те, що я працюю у «Гантинґдон Вайтлі».

Мені знадобився певний час, щоб дістати мужності піти до поліцейського відділку. Я вже хотіла десяток разів повернути назад, але врешті-решт увійшла. Спитала чергового сержанта, чи я можу поспілкуватися з детективом Ґаскіллом, він провів мене в задушливу приймальню, де я чекала понад годину, поки за мною хтось вийде. На той час я вже спітніла та тремтіла, немов жінка дорогою на ешафот. Мене завели до іншого кабінету, ще меншого та більш душного, без жодного вікна. Ще десять хвилин я просиділа на самоті, поки не з’явився Ґаскілл з якоюсь жінкою, також у цивільному. Ґаскілл ввічливо зі мною привітався і взагалі не здивувався моєму візиту. Представив свою колежанку-детектива — сержанта Райлі. Вона молодша за мене, висока, худорлява, темноволоса, привабливі виразні риси обличчя, чимось нагадувала лисичку. На мою посмішку вона не відповіла.

Ми всі сіли, але продовжували мовчати; поліціянти очікувально дивилися на мене.

— Я пригадала того чоловіка, — промовила я. — Я вам уже розповідала про чоловіка на вокзалі. Можу його описати. — Райлі трохи здивовано підвела брови, посунулася на стільці. — Середній на зріст, середньої статури, рудаве волосся. Я підсковзнулася на сходах, він притримав мене за руку. — Ґаскілл нахилився вперед, поставив лікті на стіл, стиснув руки перед ротом. — Був вдягнений… Мені здається, у блакитну сорочку.

Це не зовсім правда. Я таки пам’ятаю чоловіка, майже впевнена, що в нього рудаве волосся, мені здається, що він мені посміхався чи то глузував з мене, коли я сиділа у потягу. Гадаю, що він зійшов з потяга у Вітні, напевно, розмовляв зі мною. Можливо, я підсковзнулася на сходах. Я пам’ятаю такий випадок, але не можу визначити достеменно, чи він стався в суботу ввечері чи колись у інший час. Я часто посковзаюся, на багатьох сходах. І я гадки не маю, у що він був одягнений.

На детективів моя розповідь не справила жодного враження. Райлі ледь помітно похитала головою. Ґаскілл розвів руками, поклав їх на стіл долонями догори.

— Гаразд, міс Ватсон, саме через цю історію ви до нас завітали? — спитав він. У його голосі ані тіні гніву, він майже підбадьорював. На жаль, тут ще присутня ця Райлі. Я би могла розмовляти з Ґаскіллом, могла б йому довіритися.

— Я більше не працюю у «Гантинґдон Вайтлі», — зізналася я.

— Ось воно як, — він відкинувся на спинку свого стільця, виглядаючи вже більш зацікавленим.

— Звільнилася три місяці тому. Моя сусідка — насправді вона і є власницею квартири… я нічого їй не повідомила. Я зараз шукаю іншу роботу. Не хотіла, щоб вона дізналася, оскільки тоді буде перейматися через орендну платню. У мене є гроші. Я спроможна платити, але… Хай там як, вчора я збрехала про свою роботу і зараз за це вибачаюся.

Райлі нахилилася уперед і фальшиво посміхнулася.

— Зрозуміло. Більше ви не працюєте у «Гантинґдон Вайтлі». Ви взагалі ніде не працюєте, чи не так? Ви безробітна?

Я кивнула.

— Зрозуміло. Тож… ви не наймаєтеся на роботу, нічого такого?

— Ні.

— А… ваша сусідка, невже вона не помітила, що ви щодня не ходите на роботу?

— Я ходжу. Маю на увазі, я не ходжу в контору, але щодня їду до Лондона, як зазвичай, у той самий час, тож вона… Щоб вона не дізналася. — Райлі подивилася на Ґаскілла; він не зводить з мене очей, у його вигляді помітна тінь невдоволення. — Дивно звучить, знаю… — промовила я й замовкла, оскільки це звучить не дивно, це схоже на божевілля, коли промовляєш подібне вголос.

— Зрозуміло. Тож ви вдавали, ніби щодня їздите на роботу? — запитує в мене Райлі, її брови також з’єдналися в одну лінію, ніби вона насправді хвилювалася за мене. Наче вважала, що я взагалі з глузду з’їхала. Я нічого не відповіла, навіть не кивнула — нічого, продовжувала мовчати. — Дозвольте запитати, міс Ватсон, чому ви звільнилися?

Не було жодного сенсу брехати. Якщо вони до цієї розмови ще не мали наміру перевірити мою трудову книжку, тепер, чорт забирай, зроблять це обов’язково.

— Це мене було звільнено, — зізналася я.

— Вас було звільнено, — повторила Райлі з ноткою задоволення в голосі. Було зрозуміло, що саме на таку відповідь вона й сподівалася. — Через що?

Я зітхнула й звернулася до Ґаскілла:

— Невже це настільки важливо? Невже має значення, через що я кинула роботу?

Ґаскілл мовчав, уважно вчитуючись у записи, які підштовхнула до нього Райлі, проте ледь помітно похитав головою. Райлі змінила тему.

— Міс Ватсон, хочу поставити вам питання про вечір суботи. — Я подивилася на Ґаскілла: «ми вже з вами мали подібну розмову», але він на мене не дивився.

— Будь ласка, — відповіла я. Постійно торкалася потилиці, перевіряючи свої забиті місця. Не могла сидіти, не смикаючись.

— Розкажіть мені, навіщо ввечері в суботу ви пішли на Бленгейм-роуд. Навіщо ви хотіли поспілкуватися з колишнім чоловіком?

— Відверто кажучи, вважаю, що вас взагалі це не стосується, — відповіла я, а потім додала, не даючи їй можливості заперечити: — Ви не могли би, будь ласка, принести келих води?

Ґаскілл підвівся й пішов з кабінету, хоча я сподівалася зовсім на інше. Райлі нічого не відповіла, лише продовжувала дивитися на мене з тінню посмішки на губах. Мені несила було витримати її погляд, я опустила очі, стала оглядати кабінет. Я знала, що існує певна тактика: вона продовжуватиме мовчати, щоб я відчула себе незручно, щоб порушила мовчання, навіть попри власне на те бажання.

— Мала дещо з ним обговорити, — відповіла я. — Особисті справи. — Слова мої пролунали помпезно та безглуздо.

Райлі зітхнула. Я прикусила губу, рішуче налаштована мовчати до повернення до кабінету Ґаскілла. Тільки-но він повернувся, поставив келих з мутною водою переді мною, Райлі промовила:

— Особисті справи? — спонукала вона на одкровення.

— Саме так.

Райлі з Ґаскіллом обмінялися поглядами, але я не була впевнена, чи то через роздратування, чи то через розвагу. Я відчувала, як спітніла верхня губа. Відсьорбнула води — затхла на смак. Ґаскілл порився в папірцях, що знаходилися перед ним, потім відсунув убік, ніби покінчив з ними, наче будь-що там написане більше його не цікавить.

— Міс Ватсон, ваша… е-е-е… теперішня дружина вашого колишнього чоловіка, місіс Анна Ватсон, непокоїться через вас. Вона розповіла нам, що ви не даєте її спокою, надокучаєте її чоловікові, вриваєтеся непроханою до них додому, а одного разу… — Ґаскілл знову зазирнув у власні записи, але втрутилася Райлі:

— А одного разу навіть увірвалися до будинку місіс та містера Ватсона та викрали їхню дитину, їхнє немовля.

Чорна діра розверзлася посередині кабінету та проковтнула мене.

— То неправда! — заволала я. — Я не крала… Такого не могло статися, це помилка. Я не… я не викрадала немовля.

Я дуже засмутилася, почала тремтіти та плакати, казала, що хочу піти. Райлі відставила стілець, підвелася, знизала плечима та вийшла з кабінету. Ґаскілл простягнув мені паперові серветки.

— Ви можете піти, коли вам заманеться. Ви же приходили побалакати з нами. — Він посміхнувся до мене, ніби за щось вибачаючись. Тієї миті він був мені дуже до вподоби, Хотілося схопити його за руку та потиснути, але я стрималася, бо така поведінка видалася би надто дивною. — Бачу, вам є що мені розповісти, — додав він, і я вподобала його ще більше за те, що він сказав «мені розповісти», а не «розповісти нам».

— Можливо, волієте зробити перерву, — запропонував він, підводячись і подивившись на двері, - розім’яти ноги, щось перекусити. А потім, коли будете готові, повернетесь і розкажете мені все-все.

Я планувала про все забути та повертатися додому. Уже крокувала до вокзалу, напоготові відсторонитися від усього. Потім почала розмірковувати про подорож потягом, про те, що катаюся туди-сюди по залізничній лінії, повз будинок — будинок Меґан та Скотта — щодня. Припустимо, що її ніколи не знайдуть? Невже до кінця життя буду гадати — я розумію, що таке малоймовірно, проте чи мої свідчення могли б їй допомогти? А якщо Скотта звинуватять у тому, що він заподіяв їй шкоди тільки на підставі того, що поліція й гадки не мала про «К»? А якщо вона зараз знаходиться у «К» в будинку, зв’язана, у підвалі, поранена, сходить кров’ю? Або взагалі вже похована в саду?

Я послухалася поради Ґаскілла: купила у крамниці на розі бутерброд із сиром та шинкою та пляшку води й попрямувала до єдиного парку в Вітні — а скоріше, до невеличкого клаптика землі, в оточенні будинків 1930-х років, який майже повністю перетворився на асфальтований спортивний майданчик. Я присіла на лаву на краєчку цього місця, спостерігаючи за матусями та няньками, які розпікали своїх малюків за те, що їдять пісок із пісочниці. Кілька років тому я тільки про це і мріяла. Мріяла, як буду навідуватися сюди — певна річ, не задля того, щоб з’їсти бутерброд із сиром та шинкою між допитами в поліції — мріяла, що водитиму сюди власну дитину. Мріяла про візочок, який придбаю для малюка, увесь час проводила у центрах «Непосида» та «Центр раннього розвитку», підбираючи чарівний одяг та розбираючи іграшки. Мріяла, як сидітиму тут, гойдаючи власне щастя на колінах.

Не склалося. Жоден лікар не міг пояснити мені, чому я не можу завагітніти. Я доволі молода, достатньо здорова. Коли ми намагалися зачати дитину, я не пиячила. Сперма чоловіка також була активною та життєздатною. Не сталося. У мене навіть викидня не було, я просто так не завагітніла. Одного разу ми зробили спробу ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення) — єдину, яку змогли собі дозволити. Вона (ця спроба) виявилася — як усі попереджали — неприємною та невдалою. Ніхто не попереджав мене, що ця спроба зламає нас. Проте сталося саме так. Тобто ця спроба зламала мене, а потім я зруйнувала те, що було між нами.

Найстрашніше в безплідності те, що від неї ніде подітися. Особливо тоді, коли тобі за тридцять. Усі мої подруги мали дітей, подруги подруг мали дітей, повсюди вагітні, святкувалися народження та перший рік малюків. Мене постійно про це запитували. Мама, подружки, колеги на роботі. Коли вже настане моя черга подарувати малюка? Якоїсь миті те, що в нас з Томом немає дітей, стало жаданою темою для обговорення в суботу за обідом, і не лише приватно — між мною та Томом, а у більш загальних масштабах. Якими методами ми користуємося? Що нам слід робити. А чи не слід тобі схаменутися на першому келиху? Я все ще була молодою, попереду багато часу, але ця невдача закутала мене, мов у мантію. Невдача мене приголомшила, потягнула на дно, я втратила надію. Тоді я ображалася на те, що всі вважали винною саме мене, що саме через мене нічого не виходить. Проте, враховуючи ту швидкість, з якою йому вдалося запліднити Анну, стає зрозуміло, що у Тома із заплідненням проблем немає. Я помилялася, коли натякала, що ми маємо розділити відповідальність, — у всьому винна лише я.

Лара, моя краща подруга ще з університету, за два роки народила двох дітей: першого хлопчика, потім дівчинку. Мені вони не сподобалися. Я не хотіла нічого про них знати та чути. Не бажала бути поряд з ними. Через таку мою поведінку Лара припинила зі мною спілкуватися. Зі мною працювала дівчина, яка — мимохідь, ніби розповідала про видалення апендициту чи видалення зуба мудрості, - нещодавно зробила аборт, медикаментозний аборт, й запевняла, що він менш травматичний, ніж хірургічне переривання вагітності, яке вона зробила, коли вчилася в університеті. Після цієї історії я не змогла з нею розмовляти, ледь витримувала її присутність. У конторі стало незручно працювати, сторонні люди почали помічати.

Том, на відміну від мене, відчував себе інакше. По-перше, він у цьому не винен, і в будь-якому разі йому дитина не була настільки потрібна, як мені. Він хотів стати татом, насправді хотів — впевнена, що він мріяв про те, як стане ганяти м’яча надворі із сином або носити донечку на плечах у парку. Але він гадав, що й без дітей ми би чудово змогли прожити. Постійно казав: ми щасливі, чому ми не можемо просто залишатися щасливими? Я почала його дратувати. Він ніколи не розумів, як може бракувати того, чого ти ніколи не мав? Як можна за цим сумувати?

Я відчувала себе такою самотньою у своєму стражданні. Я усамітнилася, почала потроху випивати, потім більше, а врешті взагалі стала відлюдницею: кому подобається бути поряд з п’яницею? Я втрачала та пиячила, пиячила та втрачала. Мені подобалася моя робота, проте карколомної кар’єри я не зробила, а якщо б і зробила, будемо відверті: жінок досі цінують лише за дві речі — за вроду та роль матері. Я не красуня і не можу мати дітей, то що з мене виходить? Нікчема.

Не можу власне пияцтво виправдовувати посередньою зовнішністю та неможливістю мати дітей — не можу звинуватити ані батьків, ані власне дитинство, дядька-кривдника чи якусь жахливу трагедію. Сама в усьому винна. Я п’яниця — мені завжди подобалося випити. Але я стала більш засмученою, а смуток через певний час починає дратувати і саму людину, й усіх оточуючих. А потім я з охочої випити перетворилася на п’яницю. А більшого роздратування годі й уявити.

Тепер я не так болісно сприймаю все, що стосується дітей. З того часу, як лишилася сама, мені стало легше. Була змушена змиритися. Читала книги та статті, зрозуміла, що якось маю з цим жити. Існують цілі стратегії, є надія. Якщо я дам собі раду, кину пиячити, існує можливість усиновити дитину. Мені ще й тридцяти чотирьох немає — нічого не скінчилося. Я відчуваю себе набагато краще, ніж кілька років тому, коли кидала візок і вибігала із супермаркету, якщо там юрмилися матусі з дітлахами. Не могла відвідувати ось такі парки, сидіти біля майданчиків, спостерігати, як щокаті малюки скочуються з гірки. Часом, коли настрій був гірше не можна, коли бажання ставало нестерпним, мені здавалося, що я втрачаю розум.

Напевно, так на деякий час і сталося. Того дня, про який мене запитують у поліцейському відділку, я, скоріш за все, збожеволіла. Новина, яку одного разу повідомив Том, щось у мені перемкнула, я покотилася вниз. Точніше сказати — написав: я прочитала це на його сторінці Фейсбуку того ранку. Потрясінням для мене це не стало, я вже знала, що в неї буде дитина, він мені розповів, до того ж я й сама її бачила, помітила ті рожеві фіранки в дитячій кімнаті. Тож я знала, що вона скоро народиться. Але раніше я вважала дитину лише її дитиною. Допоки одного дня не побачила його фотографію з новонародженою дівчинкою: він дивився на неї та посміхався, а під знімком написав: «Ось через що вся ця метушня! Ніколи нікого так не любив! Найщасливіший день мого життя!» Я думала про те, навіщо він це написав — адже він знав, що я це побачу, прочитаю ці слова, вони мене вб’ють, проте все одно написав. Йому байдуже. Батьки опікуються лише власними дітьми. Діти є центром батьківського всесвіту, і лише вони мають для них значення. Більше ніхто не вартий уваги, нічиї більше страждання чи то радість — жодне з цього не є першорядним.

Я розгнівалася. Я збожеволіла від горя. Можливо, хотіла помститися. Можливо, воліла показати їм, що мої страждання — справжні. Не знаю. Вчинила безглуздя.

За дві години повернулася до поліцейського відділку. Запитала, чи можу поспілкуватися з Ґаскіллом наодинці, але він відповів, що наполягає на присутності Райлі під час нашої розмови. Після цього він став подобатися мені трохи менше.

— Я не ломилася до будинку, — запевнила я. — Так, я пішла туди, воліла поспілкуватися з Томом. Двері ніхто не відчинив…

— Тож яким чином ви опинилися всередині? — поцікавилася Райлі.

— Двері виявилася відчиненими.

— Вхідні двері були відчинені?

Я зітхнула.

— Ні, певна річ, ні. Були відчинені затильні двері, ті, що виходять надвір.

— А як ви опинилися надворі?

— Через паркан. Я знала, як…

— Тож ви дерлися через паркан, щоб дістатися будинку колишнього чоловіка?

— Так. Раніше… З тильного боку будинку ми завжди ховали ключі. У нас було місце, де ми ховали ключі, на той випадок, якщо хтось ключі загубить або десь забуде. Але я в дім не вдерлася — не заходила. Хотіла просто побалакати з Томом. Гадала, можливо… дзвоник не працює чи ще щось.

— Це сталося серед біла дня, у робочий день, так? З чого ви вирішили, що ваш чоловік вдома? Ви телефонували, щоб це з’ясувати? — спитала Райлі.

— Господи! Дайте хоча б слово сказати! — заволала я, вона похитала головою і знову посміхнулася тією загадковою посмішкою, ніби знала мене, ніби вміла читати думки. — Я перелізла через паркан, — продовжувала я, намагаючись контролювати силу власного голосу, — постукала в затильні двері, які виявилися частково відчиненими. Ніхто не відчиняв. Я запхала голову всередину, погукала Тома. Знов ніхто не відповів, але я чула плач дитини. Увійшла всередину й побачила, як Анна…

— Місіс Ватсон?

— Так, місіс Ватсон, спить на дивані. Дівчинка лежала у колисці та плакала — насправді сказати, волала, вся почервоніла від натуги. Вона явно вже довго плакала. — Коли я промовила ці слова, мені спало на думку, що слід було сказати, що почула з вулиці дитячий плач, тому обійшла будинок ззаду. Таким би чином моє пояснення не виглядало б настільки божевільним.

— Тож дівчинка плакала, а мати лежала поруч і не прокинулася? — уточнила Райлі.

— Так. — Лікті поліціянтка поставила на стіл, руки зчепила перед ротом, тож я не змогла повною мірою прочитати вираз її обличчя, але я знаю: вона вважає, що я брешу. — Я взяла її на руки, щоб заспокоїти. Ось і все. Взяла на руки, щоб заспокоїти.

— Ні, не все. Оскільки Анна прокинулася, а вас там не було, я не помиляюся? Ви ховалися під парканом, біля залізничного полотна.

— Вона не одразу припинила плакати, — зізналася я. — Колисала її, проте вона все рюмсала, тож я вийшла з нею на вулицю.

— Біля залізничної колії?

— Надворі.

— Ви хотіли заподіяти шкоди дитині Ватсонів?

Я підскочила. Театральний жест, згодна, але я хотіла, щоб вона зрозуміла, аби Ґаскілл побачив: подібне припущення обурює.

— Не бажаю все це слухати! Навідалася до відділку, щоб розповісти вам про того чоловіка! Прийшла сюди, щоб вам допомогти! А ви… у чому саме ви мене звинувачуєте? У чому мене звинувачують?

Ґаскілл залишався незворушним, спокійним. Жестом наказав мене сісти.

— Міс Ватсон, інша… місіс Ватсон, Анна — пригадала про вас, коли ми розпитували сусідів про Меґан Гіпвелл. Повідомила, що ви — в минулому — вели себе дивно, непередбачливо. Пригадала цей випадок із дитиною. Повідомила, що ви виснажили і її, і її чоловіка. Ви постійно турбували їх дзвінками. — На мить він звірився з написаним. — Відверто кажучи, майже щоночі. Що ви відмовлялися змиритися з тим, що ваш шлюб розпався…

— Це неправда! — наполягала я, так воно і було — так, я час від часу телефонувала Томові, але не щоночі — це вже перебільшення. Проте в мене з’явилося таке відчуття, що після всього сказаного Ґаскілл не на моєму боці. Знов відчула, як набігають сльози.

— Чому ви не змінили прізвище? — поцікавилася Райлі.

— Перепрошую?

— У вас прізвище чоловіка. Навіщо? Якщо чоловік кинув би мене заради іншої жінки, я б, гадаю, хотіла позбутися і його прізвища. І, звісно ж, не хотіла б мати одне прізвище зі своєю суперницею.

— Що ж, напевно, я не настільки опікуюсь дрібницями. — А я ж ними опікуюсь! Ненавиджу її за те, що вона Анна Ватсон.

— Гаразд. А каблучка? Каблучка, що висить на ланцюжку у вас на шиї. Це ваша весільна?

— Ні, - збрехала я. — Ця каблучка… це моєї бабусі.

— Невже? Гаразд. Що ж, маю зізнатися, на мій погляд, ваша поведінка свідчить про те, — як і натякала місіс Ватсон — ви не волієте рухатися далі, відмовляєтеся погодитись з тим, що у вашого колишнього чоловіка нова родина.

— Не розумію…

— Як це стосується Меґан Гіпвелл? — закінчила за мене речення Райлі. — Того вечора, коли зникла Меґан, нам доповіли, що вас — жінку з нестабільною психікою, яка до того ж сильно п’є, - бачили на вулиці, де вона мешкає. Враховуючи, що місіс Ватсон та Меґан дещо схожі…

— Взагалі нічого спільного! — Я оскаженіла від такого припущення. Джесс не має нічого спільного з Анною. Меґан не має нічого спільного з Анною.

— Обидві худорляві білявки, невисокі на зріст, із блідою шкірою…

— Тож по-вашому я напала на Меґан Гіпвелл, вважаючи, що вона Анна? Ніколи не чула такої дурниці! — відповіла я. Проте ґуля на потилиці продовжувала саднити, а події суботнього вечора досі вкриті непроникною темрявою.

— Вам було відомо, що Анна Ватсон та Меґан Гіпвелл знайомі? — спитав Ґаскілл, я аж рота розкрила.

— Мені… що? Ні. Ні, вони не знайомі.

Райлі посміхнулася, потім її обличчя посуворішало.

— Помиляєтеся, вони знайомі. Меґан наглядала за дитиною Ватсонів… — вона дала раду нотаткам, — у серпні та вересні минулого року. — Не знаю, що відповісти. Уявити не можу: Меґан у моєму будинку, поряд з нею, з її дитиною.

— Поріз на губі… ви отримали внаслідок того, як учора потрапили під автівку? — поцікавився Ґаскілл.

— Так, прикусила, коли падала, напевно.

— А де це трапилось? Аварія, я маю на увазі?

— У Лондоні. На Теобальдз-роуд. Біля Голборна.

— А що ви там робили?

— Перепрошую?

— Навіщо ви поїхали до центру Лондона?

Я знизала плечима.

— Я вже вам розповідала, — холодно відповіла я. — Моя хазяйка не знає, що я втратила роботу. Тож я щодня, як зазвичай, їжджу до Лондона, заходжу до бібліотеки, навідуюсь до кадрових агенцій, працюю із резюме.

Райлі похитала головою, напевно, недовірливо або здивовано. Невже можна настільки опуститися?

Я відсунула стілець, бажаючи вже піти. Годі розмовляти зі мною зверхньо, виставляти дурепою, ніби я божевільна. Час уже дістати козирну карту.

— Не знаю насправді, навіщо ми все це обговорюємо, — промовила я. — Вважала, що в поліції важливіші справи, наприклад, розслідування зникнення Меґан Гіпвелл. Як я розумію, ви вже поспілкувалися з її коханцем? — Жоден із поліціянтів нічого не відповів, обидва лише витріщалися на мене. Подібного вони не очікували. Про коханця вони й гадки не мали. — Напевно, вам навіть про нього невідомо. У Меґан Гіпвелл був роман, — додала я й попрямувала до дверей. Мене зупинив Ґаскілл, він рухався тихо й на диво швидко — не встигла я схопитися за ручку двері, як він уже стовбичив переді мною.

— Я гадав, ви з Меґан Гіпвелл не знайомі, - сказав він.

— Не знайомі, - відповіла я, намагаючись протиснутися повз нього.

— Сідайте, — наказав він, блокуючи мені шлях.

Я розповіла про все, що бачила з вікна потяга: про те, як часто Меґан сиділа на веранді, загорала вечорами або смакувала ранкову каву. Розповіла, яка минулого тижня бачила її з іншим — точно не з її чоловіком, розповіла, як вони цілувалися на газоні.

— Коли це сталося? — різко запитав Ґаскілл. Здавалося, я його дратую, мабуть тому, що одразу все не розповіла, а змарнувала цілий день розмовами про себе.

— У п’ятницю. У п’ятницю вранці.

— Тож за день до зникнення ви бачили Меґан з іншим чоловіком? — перепитала Райлі, роздратовано зітхаючи. Вона закрила теку, що лежала перед нею. Ґаскілл відкинувся на спинку стільця, прискіпливо вивчаючи моє обличчя. Райлі, вочевидь, вважала, що я все вигадую; Ґаскілл не був у цьому настільки ж впевнений.

— Зможете його описати? — спитав Ґаскілл.

— Високий, темно…

— Привабливий? — втрутилася Райлі.

Я пирхнула.

— Вищий за Скотта Гіпвелла. Точно знаю, бо бачила їх разом — Джесс та… Перепрошую… Меґан та Скотта Гіпвеллів, а цей чоловік вищий. Більш худорлявий, стрункіший, з більш темною шкірою. Можливо, азіат, — продовжувала я.

— Невже з потяга ви розгледіли його етнічну приналежність? — здивувалася Райлі. — Приголомшує. До того ж хто така Джесс?

— Перепрошую?

— Ви тільки-но згадали про якусь Джесс.

Я відчула, як знову червонію. Похитала головою.

— Ні, не згадувала, — відповіла я.

Ґаскілл підвівся, простягнув мені на прощання руку.

— Гадаю, на сьогодні досить. — Я потиснула йому руку й, ігноруючи Райлі, повернулася, щоб піти. — Міс Ватсон, не наближайтеся до Бленгейм-роуд, — попередив Ґаскілл. — До колишнього чоловіка звертайтеся лише у крайньому разі, а до Анни Ватсон та її дитини взагалі не наближайтеся.

У потягу, повертаючись додому, я аналізувала все те, що сьогодні пішло не так, і була здивована тим, що почуваюся на так уже й погано. Поміркувавши над цим, зрозуміла, у чому річ: учора я й краплини в рот не брала, і сьогодні немає бажання випити. Уперше за багато років мене цікавить щось попри власне нещастя. В мене з’явилася мета. Чи то, принаймні, в мене з’явився привід відволіктись.

Четвер, 18 липня 2013 року

Перш ніж сісти в потяг сьогодні вранці, купила три газети: Меґан уже чотири дні та п’ять ночей як зникла, тож історія широко висвітлювалася у пресі. «Дейлі Мейл», як годиться, вдалося винайти знімки Меґан у бікіні, вони також спромоглися надати поки що найдетальнішу інформацію щодо зниклої жінки.

Меґан, у дівоцтві Міллз, народилася в Рочестері 1984 року, у віці десяти років разом із батьками переїхала до Кінґз-Лінн у Норфолк. Вона змалечку була розумницею, талановитою художницею та співачкою. За свідченнями шкільної подруги, Меґан була «дуже вродливою, любила посміятися, була доволі шаленою». Її несамовитість, здавалося, загострилася після смерті брата, Бена, з яким у неї були дуже близькі стосунки. Він розбився на мотоциклі, коли йому виповнилося дев’ятнадцять. Меґан на той час було п’ятнадцять. Після похорону вона на три дні втекла з дому. Двічі її заарештовували — одного разу за крадіжку, удруге — за проституцію. За інформацією «Мейл», стосунків з батьками вона повністю розірвала. Кілька років тому батьки померли, так і не налагодивши стосунків з дочкою. (Коли читала ці рядки, мені було відчайдушно шкода Меґан. Я усвідомлюю, що, напевно, врешті-решт, ми з нею не такі вже й різні. Вона також самотня.)

Коли дівчині виповнилося шістнадцять, вона переїхала до приятеля, у якого був будинок у містечку Голкгемі на півдні Норфолка. Шкільна подруга Меґан запевняє: «Він був старший за неї, музикант чи щось таке. Балувався наркотиками. Ми з Меґан рідко бачилися після того, як вони оселилися разом». Імені хлопця не згадувалося, вірогідніше за все, його не знайшли. Можливо, його навіть не існувало. Шкільна подруга могла все це вигадати тільки задля того, щоб її ім’я потрапило в газети.

Репортери перестрибнули на кілька років уперед: ось Меґан уже двадцять чотири, вона мешкає в Лондоні, працює офіціанткою в ресторані на півдні Лондона. Там вони й познайомилися зі Скоттом Гіпвеллом, незалежним консультантом із відділу інформатики, який товаришував із керівником ресторану. Меґан та Скотт захопилися одне одним. Після «наполегливого залицяння» вони одружилися, коли їй виповнилося двадцять п’ять, а йому тридцять.

У газеті наводилися слова ще кількох знайомих, включаючи Тару Епштейн, подругу, у якої Меґан ніби мала залишитися в ніч свого зникнення. Вона запевняє, що Меґан — «вродлива, безтурботна дівчина», що вона здавалася «дуже щасливою». «Скотт ніколи б її не образив, — запевняє Тара. — Він її дуже кохає». Усе, що каже Тара, — лише кліше. Найбільше мене зацікавили слова одного з митців, що виставляли свої полотна в галереї, якою колись керувала Меґан, такий собі Раджеш Гуджрал. Він свідчив, що Меґан «дивовижна жінка, різка, смішна, приваблива, на диво самотня жінка з теплим серцем». Таке відчуття, що Раджеш закохався. І єдина цитата від чоловіка на ім’я Девід Кларк, «колишнього колеги» Скотта: «Меґан та Скотт — дивовижна пара. Вони щасливі разом, дуже закохані».

Траплялися у статті й кілька слів про розслідування, але в заявах поліції майже нічого не було: вони опитали «череду свідків», «розробляють кілька версій». Єдиний цікавий коментар дає детектив Ґаскілл, який підтверджує, що в розслідуванні поліції допомагають двоє. Майже стовідсотково впевнена, що ці двоє і є підозрюваними. Один — напевно, Скотт. Невже інший це «К»? Невже «К» — це Раджеш?

Я настільки занурилась у газети, що взагалі не звертала, як зазвичай, уваги на подорож; здається, що я тільки-но сіла, коли потяг старанно зупиняється навпроти червоного семафора. У дворі Скотта якісь люди — двоє поліціянтів у формі біля затильних дверей. У голові запаморочилося. Невже щось знайшли? Невже її знайшли? Невже тіло закопане в саду? Чи його запхали під сходи? Я не можу викинути з голови купу одежі біля залізничної колії, це безглуздя, тому що я помітила її ще до зникнення Меґан. Хай там як, якщо їй заподіяно шкоди — то зробив не Скотт, не міг він зробити. Він до нестями в неї закоханий, як запевняють усі довкола. Погода перемінилася, освітлення сьогодні погане, небо важке, свинцеве, погрозливе. Нічого розгледіти не можу, не бачу, що відбувається. Відчуваю якусь безнадійність. Несила залишатися осторонь — на краще або на гірше, тепер я стала частиною всього цього. Мені треба знати, що відбувається.

Принаймні, в мене є план. По-перше, слід дізнатися, чи є спосіб пригадати, що сталося суботнім вечором. Дістаюся бібліотеки, щоб дослідити й виявити, чи зможе гіпнотерапевт допомогти мені пригадати. Взагалі, чи є можливість відновити той загублений час. По-друге, і я вважаю, що це надто важливо, оскільки здається, що поліція не повірила мені, коли я розповіла про коханця Меґан, — мені необхідно зв’язатися зі Скоттом Гіпвеллом. Мушу йому все розповісти. Він заслуговує на те, щоб про все знати.

У потягу повно промоклих під дощем людей, їхня одежа парує, і пар конденсується на вікнах. Важкий запах людського тіла, парфумів, господарського мила гнітюче навис над вологими, понуреними головами. Хмари, які нависли ще вранці, ставали дедалі важчими, чорнішими, доки не вибухнули ввечері — ніби настав сезон дощів — щойно офісні клерки ступили на вулиці, а тут ще почалася година пік: автівки зупинилися в заторах на перехрестях, а біля входів у метро юрмилися люди, відкриваючи та закриваючи парасольки.

У мене парасольки немає, тож я промокла наскрізь; таке відчуття, що на мене вилили відро води. Бавовняні штани прилипли до ніг, а вилиняла блакитна сорочка стала приголомшливо прозорою. З бібліотеки до вокзалу я діставалася бігом, притиснувши сумочку до грудей, щоб сховати те, що могла. Чомусь мене це навіть розсмішило — якесь безглуздя потрапити під дощ, — і я сміялася так сильно, що, коли дісталася Ґрейс-Інн-роуд, ледь дихала. Уже не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася.

Тепер я не сміюся. Тільки-но влаштувалася на сидінні, як перевірила на телефоні останні повідомлення зі справи Меґан — новина мене налякала. «Поліція в поліцейському відділку у Вітні допитує тридцятип’ятирічного чоловіка за підозрою у зникненні Меґан Гіпвелл, яка з суботнього вечора не повернулася додому». Я певна, що йдеться про Скотта. Лише сподіваюся, що він прочитає мій електронний лист до того, як по нього приїдуть, оскільки допит із застереженням — справа серйозна, означає, що поліція вважає його винуватцем. Хоча вони ще мають із цим визначитися. А можливо, ніякої підозри йому не пред’являть. Можливо, з Меґан усе гаразд. Час від часу мені спадає на думку, що вона жива й здорова, сидить на балконі готелю з краєвидом на море, поклавши ноги на поруччя, а поряд келих із холодним напоєм.

Думки про Меґан водночас і хвилюють, і бентежать мене, а потім мене нудить від розчарування. Не бажаю їй зла, незважаючи на свою злість через те, що вона ошукує Скотта. За те, що розбила вщент мої ілюзії про ідеальну пару. Ні, через те, що мені подобається бути частиною цієї таємниці, у яку я занурилася. Я вже не просто дівчина з потяга, яка їздить туди-сюди без жодної мети та наміру. Хочу, щоб Меґан виявилася живою й неушкодженою. Справді хочу. Тільки не одразу.

Сьогодні вранці надіслала Скоттові електронною поштою листа. Його адресу нескладно було дізнатися — через пошук «Ґуґл» одразу ж її знайшла: www.shipwellconsulting.com.uk — сайт, на якому він пропонує «низку консультативних послуг: послуги в хмарі та вебі для бізнесу та благодійних організацій». Я зрозуміла, що це він, тому що його юридична адреса збігається з домашньою.

Надіслала йому коротке повідомлення на вказану адресу електронної поштової скриньки.

«Шановний Скотте!

Моє ім’я Рейчел Ватсон. Ми не знайомі. Я би хотіла поговорити з вами про вашу дружину. Я уявлення не маю про її місцезнаходження і не знаю, що з нею трапилося. Але сподіваюся, що інформація, якою я володію, стане вам у пригоді.

Можливо, ви не бажаєте зі мною спілкуватися, я зрозумію… У разі згоди зустрітися надішліть відповідь на цю адресу.

З повагою, Рейчел».

Я не знала, чи відповість він мені врешті-решт — сумніваюся, що я б на його місці відповіла. Він, можливо, як і поліція, вирішить, що я божевільна, якась дивачка, що прочитала про зникнення в газетах. Тепер так ніколи й не дізнаюся — якщо його заарештують, у нього навіть не видасться шансу прочитати повідомлення. Якщо його заарештують, єдиним адресатом мого листа стане поліція, що мені не зовсім до вподоби. Проте слід хоча б спробувати.

Зараз відчуваю безнадійність, безліч перешкод. Через натовп у вагоні їхнього будинку не видно — хоча я і сиджу з відповідного боку — але, навіть якщо щось можна було б розгледіти крізь натовп, на вулиці ллє такий дощ, що нічого далі паркану не роздивитися. Цікаво, чи то всі докази змило дощем? Невже саме цієї миті назавжди зникають суттєві сліди: плями від крові, відбитки ніг, недопали зі зразками ДНК? Настільки кортить випити, що відчуваю присмак вина на язиці. Я достеменно знаю, що означає, якщо спиртне потрапить у кров, запаморочить голову.

З одного боку, кортить випити, з іншого — ні, оскільки, якщо втримаюся сьогодні, уже буде три дні, як я не п’ю! Я навіть не пригадую останнього разу, коли три дні поспіль залишалася тверезою. В роті якийсь присмак — старої упертості. Були часи, коли я мала силу волі, коли я пробігала 10 км перед сніданком та вживала лише 1300 калорій на день. Саме це Тому в мені і подобалося, за його словами: моя наполегливість, моя сила. Пригадую нашу чвару прямо наприкінці шлюбу, коли все стало настільки погано, що він втратив самовладання.

— Що з тобою трапилося, Рейчел? — спитав він мене. — Коли ти стала такою слабкою?

Не знаю. Мені невідомо, куди поділася міць, не пригадую, що я щось подібне втрачала. Здається, з часом я розсипалася, потроху, через такий власний спосіб життя, через життя загалом.

Потяг робить несподівану зупинку, тривожно скриплять гальма на семафорі, що ближче від Вітні до Лондона. У вагоні бормочуть вибачення, пасажири, ті, що впали, намагаються підвестися, штовхаються, наступають одне одному на ноги. Я підводжу голову й зустрічаюся поглядом з чоловіком, якого зустріла в суботу ввечері — «імбирним», який саме допомагав мені підвестися. Він витріщився на мене, не зводить з мене своїх дивовижних блакитних очей, я настільки лякаюся, що впускаю телефон. Підіймаю його з підлоги, знов задираю голову, цього разу обережно, не відразу дивлюся на нього. Оглядаю вагон, ліктем витираю пару з вікна, виглядаю у вікно, проте згодом повертаю голову до нього, він мені посміхається, трохи нахиливши голову вбік.

Відчуваю, як палають щоки. Не знаю, як реагувати на його посмішку, оскільки не второпаю, що вона означає. Чи то в нього: «Привіт, я пам’ятаю тебе з минулої ночі», чи так: «Ага, це та клята дівчина, яка впала на сходах, молола різні дрібниці»? Чи ще щось пікантніше? Не знаю, коли розмірковую про це зараз, сподіваюся, що уривки звукової доріжки збігаються зі спогадами про те, як я підсковзнулася на сходах. Він каже: «Ви не забилися, люба?» Я відвертаюся та знову дивлюся у вікно. Відчуваю на собі його погляд, сама волію сховатися, зникнути. Потяг смикається, й ми зупиняємося на вокзалі Вітні, люди починають готуватися до виходу: складати газети, ховаючи «Кіндлз» та «Айпеди», виходять із вагона. Знову підводжу голову, зітхаю з величезним полегшенням — він відвернувся від мене, збирається виходити.

І тут мені спадає на думку: якою я була дурепою! Слід було встати та піти за ним, поговорити. Він міг би розповісти, що сталося або чого не сталося; принаймні він допоміг би мені дещо пригадати. Підводжуся. Завмираю — знаю, що вже надто пізно, двері ось-ось зачиняться, я сиджу в центрі вагона і не бажаю протискатися крізь натовп. Лунає сигнал, двері зачиняються. Я продовжую стояти і дивитися у вікно, коли потяг рушає з місця. Він стоїть на краю платформи під дощем, чоловік із суботнього вечора, спостерігаючи за тим, як я проїжджаю повз.

Що ближче до домівки, то більше я дратуюся. Уже кортить сісти на інший потяг у Норткоті, повернутися до Вітні, розшукати його. Божевільна думка й по-дурному ризикована, беручи до уваги, що Ґаскілл лише вчора попередив, щоб я трималася звідти якнайдалі. Проте я відчуваю себе пригніченою від того, що не можу пригадати, що ж трапилося в суботу. Кілька годин пошуку в Інтернеті (за загальною згодою виснажливих годин) підтвердили мої підозри: гіпноз не завжди стає у пригоді, коли намагаєшся пригадати те, що перетворилося на провал у пам’яті. Ніґчого пригадувати. Вони (ці години) були і завжди будуть чорною діркою в моїй підсвідомості.