Дівчина у потягу

Понеділок, 22 липня 2013 року

Тепер я чекаю. Невідомість, повільність, з якою все відбувається, вбивають. Але нічого не вдієш.

Зранку я мала рацію, коли почувалася так кепсько. Я просто не розуміла, чого слід боятися.

Не Скотта. Коли він утягнув мене всередину, напевно, помітив жах в моїх очах, оскільки майже відразу мене відпустив. З безумними очима, скуйовджений, він, здавалося, ховався від світла, зачиняючи за нами двері.

— Що ви тут робите? Всюди фотографи, журналісти. Нікого не підпускаю до дверей. Всюди вештаються незнайомці. Кажуть такі речі… Вони намагаються — чого вони тільки не намагаються зробити: сфотографувати…

— Надворі нікого немає, - відповіла я, хоча, відверто кажучи, не надто роздивлялася навколо. Можливо, десь в автівках сиділи люди, очікуючи на якісь події.

— Що ви тут робите? — знову запитав він.

— Дізналася… з новин. Просто хотіла… це він? Вони його заарештували?

Він кивнув.

— Так, сьогодні вранці. Уже навідувалася поліціянтка, яка відповідає за зв’язки з родичами та близькими. Мені розповіла. Однак вона не змогла… поліція не зізнається чому. Напевно, вони щось знайшли, але не хочуть мені розповідати. Хоча то не вона. Я знаю, що Меґан ще не знайшли.

Він сідає на сходах, обіймає себе руками. Тремтить всім тілом.

— Я не витримаю. Не можу очікувати на дзвінок телефону. Коли телефон дзвонить, чого очікувати? Невже найгіршого? Невже… — він затявся, підвів голову, ніби вперше мене побачив. — Навіщо ви прийшли?

— Хотіла… думала, що вам важко залишатися самому.

Він подивився на мене, як на божевільну.

— Я не сам, — заперечив він. Встав, пройшов повз мене у вітальню. Якусь хвилину я просто стояла в передпокої. Не знала, чи то прямувати за ним, чи то піти, але він запитав: — Бажаєте кави?

На лужку стояла й курила якась жінка. Висока, з посивілим волоссям, модно вдягнена в чорні штани та білу святкову блузку під горло. Вона міряла кроками внутрішній дворик, але, помітивши мене, зупинилася, кинула цигарку на бруківку, розчавила її ногою.

— З поліції? — спитала вона із сумнівом, коли увійшла до кухні.

— Ні, я…

— Це Рейчел Ватсон, мамо, — відповів Скотт. — Жінка, яка розповіла мені про Абдика.

Вона повільно кивнула, немов пояснення Скотта анітрохи не прояснило ситуацію; вона оглянула мене: її погляд швидко ковзав з голови до ніг та у зворотному напрямку.

— Он воно як!

— Я просто… — я силилася придумати виправдану причину своєї присутності. Не могла ж я відверто зізнатися: «Я просто воліла знати. Хотіла побачити на власні очі».

— Скотт дуже вдячний, що ви прийшли. Нам дуже кортить узнати, що саме відбувається. — Вона зробила крок до мене, узяла під лікоть та м’яко потягнула до вхідних дверей. Я озирнулася на Скотта, він дивився не на мене; не відривав погляду від того, що коїлося за вікном, по той бік колії.

— Дякуємо вам, що завітали, місіс Ватсон. Ми дуже, дуже вам вдячні.

Я опинилася на порозі, по інший бік зачинених дверей, і, коли підвела погляд, одразу їх побачила: Тома з візочком та поряд з ним Анну. Коли вони помітили мене, раптом зупинилися. Анна притулила руку до рота, нахилилася, схопила дитину. Левиця, яка захищає своє дитинча. Я хотіла посміятися з неї, сказати, що я тут не задля неї, що її дочка мене мало цікавить.

Мене випхали. Мати Скотта ясно дала зрозуміти. Мене випхали, і я розчарована, однак це не має значення, адже поліція заарештувала Камаля Абдика. Його заарештовано завдяки моїй допомозі. Він у руках поліції, і вже невдовзі вони знайдуть Меґан та повернуть її додому.