Дівчина у потягу

Неділя, 18 серпня 2013 року

Анна розвертається на підборах та хутко рушає в дім, тільки-но бачить його. Серце калатає по ребрах, я обережно крокую слідом, зупиняюся неподалік скляних дверей. А ті двоє всередині обіймаються, його руки охоплюють її разом з дитиною, яка опиняється між ними. Анна схиляє голову, її плечі здригаються. Його губи міцно притиснуті до її маківки, але він не зводить очей з мене.

— Що тут відбувається? — запитує він з натяком на посмішку. — Мушу зізнатися: взагалі не очікував побачити, як ви обидві, дамочки, пліткуєте на подвір’ї, коли я повернувся додому.

Говорить він весело, але мене не обдуриш. Більше йому вже мене не обдурити.

Я розтуляю рота, щоб відповісти, але виявляється, що мені бракує слів. Не знаю, з чого почати.

— Рейчел! Можливо, ти поясниш мені, що тут відбувається. — Він випускає Анну з обіймів і робить крок мені назустріч. Я сіпаюся назад, він сміється.

— Що, чорт забирай, з тобою? Ти п’яна? — питає він, але я по очах бачу, що йому прекрасно відомо, що я твереза. І я готова битися об заклад, що вперше він про це жалкує. Я опускаю руку в задню кишеню джинсів — там мій телефон, такий твердий, невеличкий, заспокійливий. Шкода лише, що раніше не здогадалася зателефонувати. Не має значення, чи повірять вони мені, варто лише мені повідомити, що я поряд з Анною і її дитиною, — поліція обов’язково приїде.

Том зараз лише за півметра від мене — він стоїть з одного боку дверей, я — з іншого.

— Я бачила тебе, — нарешті кажу я й відчуваю ейфорію, коли промовляю ці слова вголос — миттєве, але безпомилкове відчуття. — Ти вважаєш, що я нічого не пам’ятаю. Але ти помиляєшся. Я бачила тебе. Після того, як ти мене вдарив і залишив там, у тунелі…

Він починає сміятися, але зараз я все бачу — дивно, як я раніше цього не помічала? У його очах паніка. Він крадькома дивиться на Анну, але вона відводить погляд.

— Ти про що?

— У підземному переході. В день зникнення Меґан…

— Що за дурниці! — відмахується він від мене. — Я тебе не бив. Ти сама впала. — Він хапає Анну за руку, тягне до себе. — Люба, ти через це засмутилася? Не слухай її, вона несе казна-що! Я її не бив. Я ніколи її й пальцем не торкнувся. Ніколи. — Він обіймає Анну за плечі, тягне ще ближче до себе. — Облиш. Я ж тобі розповідав, що вона за людина. Коли випиває, то не розуміє, що відбувається, багато вигадує…

— Ви сіли в автівку разом. Я бачила. — Він усе ще посміхається, але вже не так переконливо. Не знаю, чи не гра то моєї уяви, але мені здається, що він трохи зблід. Трохи послабляє обійми, знову відпускаючи Анну. Вона сідає за стіл, спиною до чоловіка, її дочка невдоволена й намагається вислизнути з матусиних колін.

Том втирає рукою рота й спирається на кухонний стіл, схрещує руки на грудях.

— З ким же я сідав в автівку, якщо ти бачила?

— З Меґан.

— Ось воно як! — Він знову хихикає — голосно, вимушено. — Під час нашої останньої розмови ти запевняла, немов бачила, як я сідаю в автівку з Анною. Тепер із Меґан, я не помиляюся? Хто буде наступного тижня? Принцеса Діана?

Анна підводить на мене погляд — у ньому сумнів і надія.

— Ти не впевнена? — питає вона.

Том стає перед нею навколішки.

— Звичайно ж, не впевнена. Вона все вигадує… постійно цим займається. Серденько, будь ласка. Йди нагору, добре? А я поспілкуюся з Рейчел. І цього разу… — він дивиться на мене, — обіцяю, я простежу, щоб вона нам більше не набридала.

Бачу, що Анна вагається: вона вдивляється в його очі, обличчя, шукаючи правди, а він не зводить з неї пронизливого погляду.

— Анно! — гукаю я, намагаючись знов привернути її увагу. — Ти ж знаєш. Ти ж бачиш, що він бреше. Тобі ж відомо, що він з нею спав.

Якусь мить панує тиша. Анна переводить погляд з Тома на мене й знову на Тома. Розтуляє рота, щоб відповісти, але їй бракує слів.

— Анно! На що вона натякає? Між нами… між мною та Меґан Гіпвелл нічого не було!

— Томе, я знайшла її телефон, — зізнається вона так тихо, що її голос ледь чути. — Тож, будь ласка, припини. Припини брехати. Просто припини мене ошукувати.

Дитина починає нервуватися та скиглити. Дуже обережно Том забирає її в Анни. Підходить до вікна, гойдаючи дочку, і весь час щось їй шепоче. Що саме, я не чую. Анна сидить, схиливши голову, сльози капають з підборіддя на кухонний стіл.

— Де він? — запитує Том, повертаючись до нас, посмішка як за вітром пішла. — Телефон, Анно. Ти його їй віддала? — Він киває підборіддям у мій бік. — Чи він у тебе?

— Мені нічого про телефон невідомо, — відповідаю я, шкодуючи, що Анна мене не попередила.

Том не звертає на мене уваги.

— Анно? Ти їй віддала телефон?

Анна хитає головою.

— А де ж він?

— Викинула, — каже вона. — За паркан. На колію.

— Гарна дівчинка. Молодчина, — хвалить він мимохідь. А сам намагається знайти рішення, зрозуміти, як виплутуватися. Дивиться на мене, потім відвертається. Лише на мить виглядає засмученим.

Він повертається до Анни.

— Ти останнім часом постійно виснажена, — виправдовується він. — Ти нічим не цікавилася. Усе було задля дитини. Чи не так? Усе було задля тебе, згодна? Усе задля тебе! — І ось так раптово настрій змінюється, знову піднесений, бадьорий, він робить гримаси доньці, лоскоче їй живіт, примушує її сміятися. — А Меґан була такою… як це висловити… такою приступною. Спершу ми зустрічалися в неї вдома, — продовжує він. — Але вона неймовірно боялася, що Скотт нас викриє, тож ми почали зустрічатися в «Лебеді». То було… Анно, ти ж сама пам’ятаєш, як воно було, так? Спочатку, коли ми з тобою відвідували Кренгем-стрит. Ти мене розумієш. — Він озирається через плече на мене та підморгує. — Там ми колись зустрічалися з Анною, в ті старі добрі часи.

Пересуває дочку з однієї руки на другу, щоб вона відпочила в нього на плечі.

— Гадаєш, я поводжуся жорстоко? Анітрохи. Я просто кажу правду. Ти ж цього бажала, Анно, хіба ні? Ти просила мене не брехати.

Анна не підводить очей. Учепилася у край столу, напружилася всім тілом.

Том голосно зітхає.

— Якщо я відвертий — це таке полегшення. — Він звертається до мене, дивиться прямо мені в очі: — Ти навіть гадки не маєш, як це виснажує, мати справу з такими людьми, як ти. І, чорт забирай, я намагався. Я відчайдушно намагався допомогти тобі. Допомогти вам обом. Ви обидві… я хочу сказати, я кохав вас обох, по-справжньому кохав, але ви обидві такі слабкі.

— Пішов ти до дідька, Томе! — обурюється Анна, підводячись. — Не смій змішувати нас із нею до однієї купи.

Том наближається до дружини, заспокоює:

— Пробач, люба. З мого боку то було нечемно. — Вона відмахується від нього, і він поглядає на мене. — Знаєш, я щосили намагався. Я був тобі добрим чоловіком, Рейч. Я мирився з багатьма речами: твоїм пияцтвом, твоєю депресією. Я довго з цим мирився, доки не відмовився від боротьби.

— Ти брехав мені, - відповідаю я, і він здивовано повертається до мене. — Ти запевняв мене, що я у всьому винна. Ти примусив мене повірити, що я нічого не варта. Ти бачив, як я страждаю, ти…

Він знизує плечима.

— Ти навіть гадки не маєш, якою ти стала нудною, Рейчел! Якою огидною! Надто сумною, щоб вранці підводитися з ліжка, надто стомленою, щоб узяти душ чи то вимити своє бісове волосся! Господи! Невже дивно, що мені урвався терпець, га? Тож недивно, що я змушений був шукати засоби себе розважити. Ти не повинна звинувачувати нікого, крім себе.

Вираз його обличчя змінюється з презирства на стурбованість, коли він повертається до своєї дружини.

— Анно, з тобою все було інакше, присягаюся. Це непорозуміння з Меґан, то було… лише задля розваги. Так воно, принаймні, мало бути. Визнаю, то були не найкращі мої часи, але мені потрібна була якась розрада. Ось і все. Роман не мав продовження. Він ніяким чином ніколи не вплинув би на нашу родину, на нас. Ти повинна це розуміти.

— Ти… — Анна намагається щось заперечити, але не може підібрати слів.

Том кладе руку їй на плече, стискає.

— Що, люба?

— Ти запросив її наглядати за Еві, - звинувачує вона. — Ти трахав її, коли вона тут працювала? Поки вона наглядала за нашою дитиною?

Він забирає руку, на обличчі справжнє каяття та глибокий сором.

— Жахливо з мого боку. Я гадав… Гадав, то буде… Відверто кажучи, не знаю, про що я думав. Не певен, що взагалі в мене тоді працювала голова. Я робив те, чого не потрібно було робити. Помилявся на сто відсотків. — І знову змінюється маска: тепер він сама цнотливість із широко розплющеними очима, умовляє дружину. — Анно, я тоді не знав. Ти маєш мені вірити, я не знав, хто вона така. І гадки не мав про дитину, яку вона вбила. Якщо знав би, ніколи б не дозволив їй наглядати за Еві. Ти повинна мені вірити.

Анна без попередження різко підводиться, відкидає стілець, той падає на підлогу, від гуркоту дитина просинається.

— Віддай мені дитинну, — благає Анна, простягаючи руки. Том трохи відступає. — Томе, віддай-но мені дитину. Віддай її мені.

Але він не слухає, йде від неї якнайдалі, гойдаючи малу, щось знову їй нашіптує, присипаючи, і тоді Анна починає кричати. Спершу вона повторює: «Відай її мені, віддай її мені», а потім усе зливається в несамовите завивання, сповнене муки. Дитина також кричить. Том намагається заспокоїти доньку, на Анну він узагалі не звертає уваги, тож дати їй раду доводиться мені. Я витягаю її з кімнати, промовляю до неї наполегливим тоном.

— Анно, ти маєш заспокоїтися. Ти мене розумієш? Мені потрібно, щоб ти заспокоїлася. Мені потрібно, щоб ти з ним поговорила, відволікла на мить його увагу, а я зателефоную в поліцію. Розумієш? Домовились?

Вона хитає головою й тремтить усім тілом. Хапає мене за руки, занурюючи нігті в мою плоть.

— Як він насмілився на таке?

— Анно, послухай мене! Нам потрібно відволікти його на мить.

Нарешті вона дивиться на мене, насправді свідомо дивиться й киває головою.

— Добре.

— Просто… не знаю… відведи його від дверей, затримай на якийсь час.

Вона заходить до будинку. Я глибоко вдихаю, повертаюсь та роблю кілька кроків від скляних дверей надвір. Недалеко, на лужок. Оглядаюся назад. Вони досі на кухні. Йду трохи далі. Здіймається вітер: невдовзі скінчиться пекло. Низько в небі носяться берегівки. Я відчуваю запах дощу. Обожнюю цей запах…

Витягаю телефон із задньої кишені. Руки тремтять, із першого разу не вдається зняти блок з клавіатури, з другого також… виходить лише з третього. На мить хочу зателефонувати детективу Райлі, людині знайомій. Прокручую журнал вхідних дзвінків, але не можу знайти її номер, тож залишаю цю ідею й набираю 999. Уже натискаю другу дев’ятку, коли відчуваю, як він ногою б’є мене під зад, я розкидаюся на газоні, мені нічим дихати. Телефон вилітає з рук — він підхоплює його ще до того, як я встаю навколішки, ще до того, як можу дихати.

— Рейч, Рейч! — кличе він, хапаючи мене за руку та без жодних зусиль ставлячи на ноги. — Не треба безглуздих учинків.

Він заводить мене назад у дім, я не вириваюся, бо розумію — чинити опір марно, тут я від нього не втечу. Він пхає мене в двері, зачиняє їх за нами, клацає замком. Кидає ключі на кухонний стіл. Там стоїть Анна. Вона ледь помітно мені посміхається, і я починаю гадати: чи не попередила вона його, що я збиралася викликати поліцію?

Анна починає готувати обід дочці, ставить чайник, щоб нарешті зробити нам чаю. У цьому цілковито безглуздому варіанті реальності мені здається, що я могла б ввічливо попрощатися, перетнути кімнату й опинитися в безпеці на вулиці. Так спокусливо, що я навіть роблю кілька кроків до вхідних дверей, але Том стає на заваді. Кладе руку мені на плече, потім проводить пальцями по горлу, лише трохи натискаючи.

— Що ж мені з тобою робити, Рейч?