Дівчина у потягу

Вівторок, 13 серпня 2013

Сьогодні вранці спостерігала, як Том збирається на роботу: вдягає сорочку з краваткою. Він виглядав дещо відстороненим, напевно, подумки прокручував розклад на сьогоднішній день: зустрічі, перемовини, з ким, про що, де. Я приревнувала. Вперше за увесь час я по-справжньому позаздрила цій розкоші, коли вдягаєшся, виходиш із дому, цілий день кудись поспішаєш, досягаєш мети — і все задля того, щоб отримати зарплатню.

Мені не роботи бракує — я працювала агентом із нерухомості, а не нейрохірургом (вочевидь, агент із нерухомості не та професія, про яку мрієш змалечку) — однак мені, відверто кажучи, подобалося розгулювати по-справжньому розкішними будинками, коли поряд немає їхніх власників, торкатися мармурових поверхонь, потайки зазирати хоч одним очком у вбудовані шафи. Раніше я намагалася уявити, яким би було моє життя, якщо б я мешкала в такому будинку, якою б людиною я була. Я чудово усвідомлюю, що немає роботи важливішої за виховання дитини, але вся проблема в тому, що за неї не платять. А на цю мить мене дуже хвилює матеріальний стан нашої родини. Я хочу, щоб у нас було більше грошей, щоб ми мали змогу поїхати з цього будинку, переїхати з цієї вулиці. Усе дуже просто!

А можливо, дещо й складніше. Після того як Том пішов на роботу, я сіла за кухонний стіл й почала з боєм годувати Еві сніданком. Присягаюся, ще два місяці тому вона з з’їла б усе, що я приготувала. А тепер вона погоджується їсти лише полуничний йогурт. Розумію, що така поведінка цілком природна. Я продовжую себе в цьому переконувати, водночас намагаючись дістати яєчний жовток у себе з волосся і, плазуючи підлогою, прибрати ложки та перекинуті чашки. Постійно себе переконую, що така поведінка цілком природна.

Однак, коли, врешті-решт, ми закінчили снідати й вона весело гралася сама із собою, я на хвильку даю волю сльозам. Я дуже рідко дозволяю собі рюмсати, і тільки коли Тома немає поряд, лише кілька хвилин, щоб випустити пару. І саме тоді, коли я вмивалася, помітила, який утомлений маю вигляд, у незрозумілих цятках, якась спаплюжена, до біса жахлива! І знову в мене з’явилося те саме відчуття: потрібно причепуритися, вдягнути сукню, високі підбори, зробити феном зачіску, нафарбуватися, пройтися вулицею, щоб на мене оберталися чоловіки.

Мені бракує роботи, але водночас мені бракує того, що ця робота мені дарувала в останній рік, коли я чимало заробляла, коли познайомилася з Томом. Мені бракує відчуття того, що я коханка.

Як же я цим насолоджувалася! Мені насправді подобався мій статус. Ніколи не страждала від відчуття провини. Тільки вдавала, що його зазнаю. Змушена була перед своїми заміжніми подружками, перед тими, хто жив у постійному страху через зухвалу гувернантку чи то привабливу, веселу дівчину-колежанку, яка вміє просторікувати про футбол та півжиття проводить у спортзалі. Тож я була змушена запевняти їх, що почуваюся жахливо, що, певна річ, мені шкода його дружину, що ніколи сама до цього не прагнула, ми одразу ж закохалися — що вдієш?

А правда в тому, що мені ніколи не було шкода Рейчел, навіть ще до того, як я дізналася про її алкоголізм, про складний характер, про те, що вона зробила нікчемним власне життя. Її просто для мене не існувало, хай там як — я надто сильно насолоджувалася собою. Коли саме ти та інша жінка — відчуваєш радісне збудження, не заперечуватиму: саме ти і є тією єдиною, перед ким йому несила встояти, — він зраджує з тобою дружину, навіть якщо її кохає. Ось така ти чарівна!

Я саме продавала будинок. Номер тридцять чотири на Кренгем-стрит. Виявилося, що його важко позбутися, оскільки останньому зацікавленому покупцеві не надали позики. Якісь складнощі з кредитною історією. Тож ми домовилися про незалежну експертизу, щоб пересвідчитися, що все гаразд. Продавець уже переїхав, будинок пустував, тому саме я прийшла на зустріч з експертом.

З першої миті, тільки-но я відчинила двері, було зрозуміло, до чого призведе наша зустріч. Я ніколи раніше так не вчиняла, навіть мріяти про це не наважувалася, проте було щось таке в його погляді, в його посмішці. Нам несила було втриматися — ми займалися цим на кухні, прямісінько на кухонному столі. То було справжнє божевілля — але ж ми насправді з’їхали з глузду. Він завжди мені повторював: «І не очікуй, що я буду при здоровому глузді, Анно, поряд з тобою я божеволію».

Я підхоплюю Еві на руки, ми разом виходимо в сад. Вона штовхає свій маленький візочок туди-сюди, сама собі хихоче, ранкове роздратування забуто. Щоразу, коли вона посміхається, в мене таке відчуття, що серце моє зараз вибухне. Попри те, як сильно мені бракує моєї роботи, цих моментів мені бракуватиме набагато більше. У будь-якому випадку такого ніколи не відбудеться. Я більше ніколи не залишу свою крихітку з нянею, хай там яка вона кваліфікована і скільки в неї поручителів. Більше я ніколи не залишу свою дитину з чужою людиною. Тільки не після Меґан.

Том надіслав мені повідомлення, що трохи запізнюється цього вечора, має пригостити одного з клієнтів у ресторані. Ми з Еві збиралися на вечірню прогулянку. Я саме перевдягала дитину в нашій із Томом спальні. Освітлення було просто чарівним: будинок заповнювало помаранчеве сяйво, раптово перетворившись на сіро-блакитне, коли сонце пірнуло за хмару. Раніше я трохи прикрила фіранки, щоб у кімнаті не ставало надто спекотно, тож пішла відкрити їх і одразу ж на протилежному боці вулиці помітила Рейчел. Вона не зводила очей з нашого будинку. А потім пішла геть у бік вокзалу.

Я сиджу на ліжку, вся тремчу від люті, занурюючи нігті глибоко в долоні. Еві брикається, але я до біса оскаженіла й навіть не хочу взяти дитину на руки через побоювання, що можу її розчавити.

Він же обіцяв усе владнати! Він запевняв, що телефонував їй у неділю, вони поспілкувалися, вона зізналася, що в них зі Скоттом Гіпвеллом зародилося щось на кшталт дружніх стосунків, однак вона не має наміру більше з ним зустрічатися і більше не вештатиметься поблизу. Том сказав, що вона пообіцяла, і він їй повірив. Том запевнив, що вона поводилася розважливо, здавалася тверезою, не вчиняла істерик, не погрожувала, не благала його повернутися до неї. Йому здалося, що їй стає ліпше, вона приходить до тями.

Роблю кілька глибоких вдихів, підхоплюю Еві на коліна, кладу її на спину, тримаючи її маленькі рученята у своїх.

— Вважаю, що я вже цим сита донесхочу, як гадаєш, крихітко?

Це надто втомлює: щоразу коли я гадаю, що життя поліпшується, що ми врешті-решт покінчили з темою «Рейчел», як вона з’являється знов. Іноді мені здається, що вона ніколи, ніколи не дасть нам спокою.

Десь глибоко всередині проросло гниле сім’я. Коли Том запевняє, що все гаразд, що все буде добре, вона нас більше не турбуватиме, а вона продовжує надокучати — мені несила позбавитися підозри, що він або не надто старанно намагається її позбутися, або йому навіть подобається те, що вона не зникає з нашого життя.

Рушаю на кухню, перетрушую кухонну шухляду, намагаючись знайти картку, яку залишила детектив Райлі. Швидко набираю її номер, доки не передумала.

Середа, 14 серпня 2013 року

Ми ніжимося в ліжку, його руки на моїх стегнах, його гарячий подих лоскоче мою шию, його шкіра липка, спітніла, він каже:

— Ми стали мало цим займатися.

— Знаю.

— Ми маємо більше часу присвячувати собі.

— Так.

— Я скучив за тобою, — зізнається він, — скучив за цим. Я хочу частіше з тобою кохатися.

Я повертаюся, цілую його в губи, очі в мене міцно заплющені, я намагаюся приховати провину, яку відчуваю через те, що за його спиною звернулася до поліції.

— Гадаю, нам слід кудись поїхати, — шепоче він, — лише ми вдвох. Трохи розвіятися.

Мені кортить спитати: «А з ким залишити Еві? З твоїми батьками, з якими ти навіть не спілкуєшся? Чи з моєю кволою мамою, що ледь собі дає раду?»

Я цього не кажу, взагалі мовчу, лише цілую його у відповідь уже більш пристрасно. Його рука зісковзує мені на сідницю, міцно її стискає.

— Що скажеш? Ти б хотіла поїхати? На Маврикій? Балі?

Я сміюся.

— Я не жартую, — наполягає він, відстороняючись від мене й дивлячись прямо у вічі. — Ми на це заслуговуємо, Анно. Ти на це заслуговуєш. Рік видався непростим, згодна?

— Але…

— Але що? — Він дарує мені свою неперевершену посмішку. — Не хвилюйся, щось придумаємо з Еві.

— Томе, а гроші?

— Упораємось.

— Але… — не хочу про це казати, але мушу. — У нас не вистачає грошей навіть на те, щоб подумати про переїзд, проте у нас достатньо грошей, щоб відпочивати на Маврикії чи Балі?

Він надимає щоки, потім повільно видихає, відстороняється від мене. Не слід було цього казати! Оживає відеоняня: Еві прокидається.

— Я підійду, — він підводиться та виходить зі спальні.

За сніданком Еві знов за своє: для неї це перетворилося на гру — вона відмовляється від їжі, хитає головою, задирає підборіддя, міцно стискає губи, маленькі кулачки штовхають тарілку, що стоїть перед нею. У Тома швидко уривається терпець.

— У мене немає часу гратися, — каже він мені. — Сама годуй. — Він підводиться, ображено протягує мені ложку.

Я глибоко зітхаю.

Усе гаразд, він просто втомився, в нього багато роботи, він сердиться, тому що сьогодні вранці я не підтримала його фантазію про відпочинок.

Ні, не гаразд! Я теж втомилася, мені кортить обговорити ситуацію з грошима, а не залишати її висіти в повітрі, коли він просто підвівся та вийшов з кімнати. Зрозуміло, що я цього не кажу.

Натомість я порушую обіцянку, яку сама собі дала, і згадую Рейчел.

— Вона знову вешталася неподалік, — кажу я, — тож хай там що ти їй казав напередодні — проблему не вирішив.

Він роздратовано дивиться на мене.

— Що ти маєш на увазі: «вешталася»?

— Вона була тут учора, стовбичила на вулиці, саме навпроти нашого будинку.

— Вона була сама?

— Так, сама. А чому ти питаєш?

— От дідько! — лається він, його обличчя хмурніє, як трапляється завжди, коли він по-справжньому гнівається. — Я ж попереджав її, щоб трималася якнайдалі! Чому ти мені вчора нічого не сказала?

— Не хотіла тебе засмучувати, — м’яко відповідаю я, уже жалкуючи, що взагалі порушила цю тему. — Не бажала тебе турбувати.

— Господи! — вигукує він і спересердя ставить чашку з кавою у зливник. Різкий звук лякає Еві — дитина починає плакати. Навіть це його не зупиняє. — Не знаю, що тобі сказати, відверто зізнаюся — не знаю. Коли ми з нею спілкувалися, вона була нормальною. Вислухала мене, пообіцяла, що більше тут не з’явиться. Мала чудовий вигляд. Здорова, твереза, насправді… знову така, як раніше…

— Мала чудовий вигляд? — питаю я і, перш ніж він повертається до мене спиною, з виразу його обличчя бачу, що він зрозумів: його спіймали на гарячому. — А мені здалося, ти казав, що ви спілкувалися телефоном?

Він робить глибокий вдих, потім важко зітхає, повертається до мене обличчям. Вигляд у нього збентежений.

— Так, саме так я і говорив, люба, тому що мені відомо, що ти засмутилася б, якби я з нею бачився. Тож здаюся — я тобі збрехав. Усе задля безтурботного життя.

— Ти жартуєш?

Він посміхається мені, хитає головою й робить крок до мене, піднімаючи руки вгору в благанні.

— Пробач, пробач. Вона воліла поговорити віч-на-віч, я вирішив, що так буде краще. Пробач, добре? Ми просто поговорили. Ми зустрілися в якійсь занапащеній кав’ярні в Ешбері, поспілкувалися хвилин п’ятнадцять — щонайбільше з півгодини.

Він обіймає мене, притягує до грудей. Я намагаюся чинити опір, але він сильніший, і пахне від нього чудово, до того ж я не хочу сваритися. Я бажаю, щоб ми були на одному боці.

— Пробач, — шепоче він знову мені у волосся.

— Усе гаразд, — відповідаю я.

Я пробачаю йому тому, що тепер узяла ситуацію під власний контроль. Учора ввечері я розмовляла з детективом Райлі й від самого початку нашої розмови усвідомила, що вчинила правильно, коли їй зателефонувала. Коли я обмовилася, що бачила, як «кілька разів» (невеличке перебільшення) Рейчел виходить із будинку Скотта Гіпвелла, вона, здавалося, дуже зацікавилася. Хотіла дізнатися день та час (я спромоглася пригадати лише два випадки; про інші випадки в мене відомості відсутні), чи не мали вони стосунків ще до зникнення Меґан Гіпвелл. Як на мій погляд, їх пов’язують стосунки сексуального характеру? Я змушена була зізнатися, що подібне навіть не спадало мені на думку — уявити неможливо, щоб він зрадив Меґан із Рейчел. Хай там як — тіло його дружини ще й охолонути не встигло!

Я також розповіла про випадок з Еві — спробу викрадення дитини — так, про всяк випадок, якщо вона забула.

— У неї нестабільна психіка, — наполягала я. — Можливо, ви вважаєте, що я перебільшую, однак я не можу ризикувати, якщо справа стосується моєї родини.

— Анітрохи! — запевнила вона. — Я вам щиро вдячна за дзвінок. Якщо побачите щось підозріле — одразу ж телефонуйте мені.

Я гадки не маю, що вони з нею робитимуть — напевно, попередять? Це обов’язково допоможе, якщо ми наполягатимемо на судовому наказі про заборону наближатися до нашої родини. Сподіваюся, задля Тома, до цього не дійде.

Після того як Том пішов на роботу, ми з Еві рушаємо до парку, граємося на гойдалках, на маленьких дерев’яних конячках-гойдалках, тому, коли я саджаю її назад у візочок, вона миттєво засинає — тож я можу рушати по крамницях. Ми рухаємося глухими вулицями до великої крамниці «Сейнсбері». Рухаємося в об’їзд, де набагато спокійніше, рух дуже повільний, і в будь-якому разі ми маємо пройти повз номер тридцять чотири на Кренгем-стрит.

Навіть тепер, коли я крокую повз цей будинок, трохи тремчу — у животі немов метелики пурхають, губи мимоволі розповзаються в посмішці, щоки пашать рум’янцем. Пригадую, як поспішала сходами, сподіваючись, що ніхто з сусідів мене не помітить, як готувалася у ванній до нашої зустрічі, пахтилася, вдягала білизну, яку носиш тільки задля того, щоб з тебе її скинули. Потім я отримувала повідомлення, що він уже біля вхідних дверей, і ми проводили годину-дві нагорі, у спальні.

Рейчел він запевняв, що в нього зустріч із клієнтом чи то з приятелями пішли пива випити.

— А ти не хвилюєшся, що вона перевірить? — запитувала я, він хитав головою, відганяючи саму думку.

— Я добре вмію брехати, — якось із посмішкою зізнався він. А ще одного разу зізнався: — Навіть якщо вона перевірить… річ у тому, що назавтра Рейчел уже нічого не пам’ятатиме. — І лише тоді я почала розуміти, наскільки в нього все погано.

Посмішка вмить стерлася з мого обличчя, коли я пригадала ці розмови. Коли Том змовницьки до мене посміхався, пестячи пальцями мій живіт, і весело запевняв: «Я добре вмію брехати», він добре вміє брехати, до того ж виходить природно. Я сама пересвідчилася: наприклад, під час нашого медового місяця він умовив адміністраторів готелю, щоб нам дали номер. Чи то, наприклад, на роботі відмовився від додаткових годин, посилаючись на непередбачувані сімейні обставини. Усі люди брешуть, зрозуміло, що всі ошукують, тільки коли неправду говорить Том — йому віриш.

Пригадую сьогоднішній сніданок: я піймала його на брехні, і він одразу ж зізнався. Мені немає про що хвилюватися. Він не зустрічається з Рейчел за моєю спиною! Яке безглуздя! Припустимо, колись вона була привабливою — коли вони познайомилися, вона була доволі симпатичною — але зараз вона погладшала не на жарт. Хай там як, він би ніколи до неї не повернувся! Тільки не після того, що вона йому, нам, заподіяла — після всіх цих неприємностей, безглуздих нічних дзвінків, кидання слухавок, недоладних повідомлень.

Я стою в проході з консервами, Еві продовжує, дякувати господу, міцно спати у візочку, і згадую ті телефонні дзвінки, про той випадок — чи то випадки? — коли я прокидалася, а в ванній кімнаті горіло світло. За зачиненими дверима я чую його низький, ніжний голос. Він її заспокоював, я достеменно знаю. Він запевняв мене, що іноді вона була такою розлюченою, що погрожувала прийти до нас додому, до нього на роботу, кинутися під потяг. Можливо, він і вміє добре брехати, але я бачу, коли він говорить правду. Мене йому не обдурити.

Лише уявіть — він мене таки обдурив, чи не так? Коли сказав, що розмовляв із Рейчел телефоном, що голос її звучав добре, набагато ліпше, майже весело, я ані на мить в цьому не сумнівалася. І коли він в понеділок ввечері повернувся додому, я запитала його, як пройшов день, і він розповів про доволі важкі перемовини, що сталися вранці, я співчутливо слухала, навіть жодного разу не запідозривши, що вранці в нього взагалі не було перемовин, що весь цей час він сидів у кав’ярні в Ешбері з колишньою дружиною.

Ось про що я розмірковую, поки дуже обережно та турботливо розвантажую посудомийну машинку, поки Еві спить, а дзенькіт посуду міг би її розбудити. Він таки дурить мене. Мені відомо, що він не завжди стовідсотково щирий зі мною. Наприклад, ця історія з його батьками — як він запросив їх на весілля, але вони відмовилася прийти, бо гнівалися через те, що він кинув Рейчел. Мені завжди здавалося це дивним, оскільки ті два рази, коли я розмовляла з його матусею, вона, здавалося, із задоволенням зі мною спілкувалася. Вона була люб’язною, зацікавлено розпитувала про мене та Еві.

— Я щиро сподіваюся, що ми невдовзі зможемо побачити онуку, — казала вона, однак, коли я розповіла про це Тому, він відмахнувся.

— Вона просто намагається змусити мене запросити їх у гості, - відповів він, — тільки для того, щоб вона могла відмовитися. Гра м’язами. — Вона взагалі не спілкувалася як жінка, що грала м’язами, але я не стала наполягати. Підкилимові інтриги в чужих родинах завжди незрозумілі. У нього власні причини для того, щоб тримати батьків на відстані, я розумію, що він так і далі поводитиметься. Для нього найголовніше — захистити мене та Еві.

Тоді чому саме зараз я гадаю, чи то є правдою? Уся річ у цьому будинку. Сама ситуація, усе, що тут коїться, — усе змушує мене сумніватися в собі, сумніватися в нас. Якщо я не буду обережною, підозри зведуть мене з розуму, усе закінчиться тим, що я уподібнюся до неї. Уподібнюся до Рейчел.

Я сиджу тут, чекаю, щоб витягти простирадло з сушарки. Міркую над тим, щоб увімкнути телевізор і подивитися, чи не розпочався серіал «Друзі», серія, яку я ще не подивилася три сотні разів. Чи то зайнятися йогою, пригадую про роман на приліжковій тумбочці — за минулі два тижні я прочитала лише дванадцять сторінок. Розмірковую про ноутбук Тома, який стоїть на кавовому столику у вітальні.

А потім я вчинила так, як вважала, що ніколи не зможу. Я схопила пляшку червоного вина, яку ми відкоркували минулого вечора за вечерею, і налила собі склянку. А потім принесла його ноутбук, увімкнула й стала підбирати пароль.

Я вчиняю так само, як вчиняла вона: пиячила наодинці, пхала ніс в його справи. Він ненавидів її вчинки. Але останнім часом — тобто цього ранку — усе змінилося. Якщо він має намір брехати, я маю намір його перевіряти. Так буде чесно, хіба ж ні? Я відчуваю, що мені заборгували трохи відвертості. Тож я намагаюся зламати пароль. У різних комбінаціях випробовую різні імена: моє, його, його та Еві, моє та Еві, три наші разом, у зворотному напрямі. Наші дні народження, у різних комбінаціях. Річниці: перший раз, як ми побачили одне одного, перший раз, коли ми кохалися. Номер тридцять чотири на Кренгем-стрит; номер двадцять три — адреса цього будинку. Намагаюся розмірковувати нестандартно — більшість чоловіків використовують для паролів назви футбольних команд, однак Том не захоплюється футболом; він любить крикет, тож я випробовую «Бойкотт», «Ботем», «Ешес». Не знаю імен найсучасніших гравців. Допиваю склянку, наливаю ще половину. Відверто кажучи, я, намагаючись розгадати пароль, втішаюся. Пригадую групи, які він любить слухати, фільми, які любить дивитися, актрис, яких він обожнює. Друкую слово: «пароль». Потім: «1234».

Надворі жахливий скрип — на семафорі зупиняється потяг до Лондона, ніби нігтями шкрябають по дошці. Я стискаю зуби, ще раз роблю великий ковток і тут звертаю увагу на час — господи, майже сьома година! Еві досі спить, він за хвилину має бути вдома, і тільки-но думаю, що він повернеться додому будь-якої миті, як чую брязкання ключів у замку, моє серце зупиняється.

Я квапливо закриваю ноутбук, підстрибую, із грохотом збиваю стілець. Еві прокидається, починає плакати. Ставлю комп’ютер на стіл, перш ніж він заходить у кімнату, але він помічає: щось сталося, він прискіпливо дивиться на мене, запитує:

— Що коїться?

— Нічого, нічого, — відповідаю я. — Випадково збила стілець.

Він підхоплює Еві з візочка, пестить, я потайки кидаю на себе погляд у дзеркало в коридорі: обличчя бліде, губи в темно-червоному вині.