Джордж і корабель часу

Розділ восьмий

ень минув без пригод: Геро стрибала по хаті, радіючи, що от-от поїде в Чудесну академію і посилаючи думки про це усім своїм знайомим, а Джордж дрімав — відпочинок був йому ой як потрібен! — і міркував про час, в якому опинився. Коли настав вечір, надворі почувся гамір. Цього разу на єдинорога було не схоже. Емпірей стривожився.

— Відчиняйте! — пролунав голос із вулиці. — Перевірка!

Емпірей завмер на місці — його очі-горошинки втупилися у Джорджа. Геро теж захвилювалася. Вона швидко роззирнулася довкола.

— А ми можемо просто пояснити, що моя опікунка запросила Джорджа в гості?

Дівчинка одразу здогадалася, що вони порушили якісь із правил Едему.

— Ні, не можемо, — відповів Емпірей.

— Що ж робити? — запитала Геро.

Вона запанікувала, і Джордж зрозумів, що їй, мабуть, уперше в житті стало страшно.

— Що буде, якщо вони застануть тут Джорджа? — запитала вона.

Із виразу її лиця було зрозуміло, що Геро вже знає відповідь: нічого доброго. І, напевно, після такого ні в яку академію вона не поїде.

— Спокійно! — сказав Емпірей. — Я їх заховаю.

Він обернувся до Джорджа.

— Стань мовчки і не рухайся, — скомандував він. — Он там, біля Бульцмана. Стій і не ворушися!

Емпірей затулив їх обох шматком тонесенької тканини. Джордж завмер, наче статуя, поруч із Бульцманом, який, схоже, досі не пробудився з нічної підзарядки. Загупали кроки, так немовби до кімнати ввійшов хтось у чоботах з металевою підошвою. Лясь! — гість ляснув кийком по обтягнутій рукавицею долоні.

— Роботе! — звернувся він до Емпірея. — Слава Треллісу!

«Напевно, так тут офіційно вітаються», — подумав Джордж.

— Дампу слава! — прокарбував робот. — Хай живе довго і щасливо!

— Звітуй про своє місце проживання.

Емпірей зітхнув. Джордж почув, як щось засвистіло.

— Зависокі енергетичні параметри, — зауважив інспектор.

Джордж відчув, як той ковзнув очима по ньому й Бульцману, але нічого не помітив. Та коли його погляд зупинився на Геро, він тут же скомандував:

— Дай мені доступ до потоку її думок.

— Слухаюсь, — незворушно відповів Емпірей.

Геро ані писнула — мабуть, таке відбувалося не вперше. Емпірей, вочевидь, виконав якусь дію, бо в кімнаті раптом почувся потік думок Геро. Він линув у повітрі між суперкомп’ютером, поліцейськими і дівчинкою. Спершу Джордж почув гармонійну, радісну мелодію — мабуть, саундтрек до життя поміж єдинорогів, велетенських метеликів та цікавих ігор у віртуальній реальності. Та раптом прозвучала похмура нотка, а за нею — мінорний акорд, що повністю змінив настрій. «Цікаво, що таке з’явилося в потоці думок Геро?» — подумав Джордж.

— Що це? — запитав поліцейський, коли мелодія стала різкою й хаотичною.

Джордж затамував подих. Він зрозумів, що поліцейські — то роботи, а не люди, бо в їхніх незворушних і начебто природних голосах усе ж вчувалися металеві нотки. Голоси були настільки схожі на людські, що звучали набагато моторошніше й страшніше за голос Бульцмана, який — хоч як не старався — був таки роботом, а не людиною.

— Це спогад із віртуальної реальності про фальшиві новини з минулого. Вигадки про космічні польоти, — квапливо пояснив Емпірей. — Просто спогад.

— Дампіально! — сказав робот-поліцейський. — Навіщо їх вчать про давні часи? Тільки бентежать дітей. Вони мають вивчати лише великі досягнення Едему. Позбудься того спогаду. Видали його!

Джордж почув, як Емпірей зітхнув, але музика відразу стихла.

— Дбай про чистоту раю, — сказав інспектор, крутнувшись на металевих закаблуках. — У наших думках і в наших серцях. І більше не зачиняй люк.

Джордж нарешті видихнув. Емпірей скинув тканину, якою затулив хлопця й Бульцмана.

— Що це було? — запитав Джордж.

Геро стояла мов зачарована.

— Ти ставиш Геро в небезпечне становище, — швидко промовив Емпірей. — Усе відображається в її потоці думок, і це їй загрожує. Ще трохи — і була би біда. Мені прикро, що ми мусимо поширювати стрічку подій, — ти й сам розумієш, яке це безглуздя, — але поки не витягнемо її з Едему, у нас нема вибору. Інакше вона опиниться у смертельній небезпеці.

— Ясно, — сказав Джордж. Йому стало моторошно. — Тобто Геро не знає, як усе насправді? Ви мусите обманювати її задля її ж безпеки? Бідолаха!..

Йому стало дуже шкода дівчинку. Тієї миті Джордж усвідомив, що якщо вони попросять його врятувати Геро, вивести її з цього місця, — він без вагань погодиться. Не піде звідси без неї. Він сам так вирішив.

Може, хтось так само порятував свого часу його малих сестричок. Хоч би!

— На щастя, то був поліцейський робот старої моделі, — сказав Емпірей. — Дивно, що йому не встановили шкіру, яка вимірює теплову енергію. Напевно, таки правда: Едему бракує грошей на оновлення.

— Що б він зробив зі мною, якби зловив? — запитав Джордж.

— Тепер багато що заборонено, — вів своєї Емпірей. Джордж ледве встигав за ним, так швидко той говорив. — Наприклад, свобода думки й слова. І наука теж заборонена. Будь-які розмови про космічні польоти. Подивися на технології, які тебе оточують. Технології керують людським життям — і навіть створюють його! — але люди не мають права розуміти їх чи на них впливати. Тебе б забрали. Ми більше ніколи б тебе не побачили. Геро вигнали б із Бульбашки й покинули б саму виживати в Порожнечі. Її опікунка втратила б посаду в уряді. Мене б розібрали. А найгірше... Ні, я більше нічого не скажу...

— І все це в найкращому з усіх можливих світів, — зауважив Джордж.

— Еге ж, — кивнув Емпірей. — Робот-поліцейський не помітив тебе, бо я накинув на тебе й на твого робота метатканину. Ну і, звісно, через те, що твій потік думок недоступний для інших. Він не сприймає біологічних ознак — тільки технологічні. По суті, ти для нього не існуєш, але я не хотів ризикувати, щоб він тебе побачив. Тоді він зафіксував би твоє зображення, а воно могло б потрапити до когось іншого.

— А такі інспекції часто відбуваються? — запитав Джордж.

— Ні, — відповів Емпірей. — Просто в королівстві-корпорації «Едем» оголошено високий рівень загрози.

— Вони мене шукають? — запитав Джордж.

— Вони шукають будь-кого, хто може становити небезпеку для режиму, — відповів Емпірей. — Треба поквапитися.

— Оце так поворот подій, — сказав Джордж.

— Розумію, — відповів Емпірей. — Але я б не просив тебе про допомогу, якби не знав, що це тобі під силу.

— Але звідки ти це знаєш? Хто ти такий? — хлопець подумав, що це, мабуть, його єдиний шанс про це спитати.

— Я — Емпірей, — відповів робот. — Підказка в моєму імені.

Але Джордж не знав, що означає це ім’я, і не мав пристрою, на якому міг би це перевірити. Та й часу бавитися в загадки теж не було.

— Я чув, як учора ти розмовляв з якоюсь жінкою на ім’я Німу, — прошепотів він. — Я знаю, що ви розробили план і хочете, аби я врятував Геро.

— Ти мусиш доправити Геро в безпечне місце, — тихо відповів Емпірей. — Врятуй Геро — і врятуєшся сам.

— Але ж... — хотів було заперечити Джордж, але Емпірей цитьнув на нього.

Джордж почув знадвору якесь дзижчання.

— Бджоли слухають. Тихо!

— Бджоли? — здивувався Джордж.

— Бджоли-нишпорки, — пояснив Емпірей. — Найрозумніші в усій Бульбашці. Вони першими б’ють на сполох, коли щось не так.

Дзижчання стало гучнішим. Джордж зиркнув у вікно й побачив, що будинок оточив рій бджіл.

— Нас піймають якісь там бджоли? — здивувався Джордж. Раніше ці комахи вважалися дружніми до людей. — Не може бути!

— Вони все здатні розпізнати, — мовив Емпірей. — Віруси, бомби і так далі. Скоро дізнаємося, чи зможуть вони розпізнати тебе. Але що менше ми галасуватимемо, то скоріше вони полетять.

Коли рій бджіл-нишпорок нарешті забрався геть, Джордж із Бульцманом за якийсь час прошмигнули надвір через люк, що його робот-інспектор наказав тримати відчиненим. Бульцман уже повністю зарядився. Вони обоє сіли при вході до надувного будиночка. Відходити далі не наважувалися. Джордж не міг більше витримати в задушливій вітальні й мусив вийти на вулицю, щоб відчути якщо не свіже повітря, то принаймні іншу атмосферу, яка панувала всередині Бульбашки.

Звідти, де вони сиділи, було видно рівненькі ряди майже однаковісіньких надувних будинків — кожен із них оточував невеличкий сад. Будинки відрізнялися від сусідських тільки за кольором. У садках працювали роботи: підрізали кущі, поралися поміж квітів і поливали траву. Сади були такі ошатні та яскраво-зелені, що Джордж засумнівався в тому, чи рослини справжні. Він простягнув руку й торкнувся листка, але тут же запищала сигналізація і на нього суворо помахав пальцем робот із сусіднього саду.

— Бульцмане, — прошепотів Джордж, — тобі подобається майбутнє? Це ж 2081 рік!

Джордж досі не мав нагоди поділитися враженнями зі своїм робо-приятелем. Йому дуже кортіло розповісти Бульцманові про плани Німу й разом поміркувати, хто ж насправді той Емпірей, але він розумів, що це надто ризиковано. Невідомо, хто може підслуховувати їхню розмову. Однак він не стримався й пошепки розповів роботові про їхнє становище.

— 2081 рік! — вражено сказав Бульцман. — Тоді все ясно. То ти вже старий дідуган, хлопче!

— Мені вже за сімдесят, — відповів Джордж, — але водночас я звичайний школяр.

— Не дивно, що мала Геро вирішила, що я музейний експонат, — мовив Бульцман. — Дивися, навіть той робот-садівник і то просунутіший за мене.

— Емпірей розповів мені, що жителі Едему можуть користуватися технологіями, але не мають права на них розумітися, — сказав Джордж.

— Тобто знають, що ті штуки роблять, проте не здогадуються, як вони працюють, — розмірковував Бульцман. — Цікаво...

— А Геро далі торочить про фейкові новини і про те, що наука бреше!

— Напевно, її такого вчили, — розважливо мовив Бульцман. — Якби вона вчилася в нормальній школі, то швидко все зрозуміла б.

— Ага, коли Геро перестає повторювати те, чого її вчать, видно, що вона розумна, — сказав Джордж, насупивши брови. — По-моєму, її опікунка й Емпі зробили все, щоб вона якомога довше залишалася в Бульбашці. Здається, вони не хочуть, аби вона їхала в Чудесну академію.

— Ох, — зітхнув Бульцман. — Хто б міг подумати, що в майбутньому пануватиме такий хаос?

— І космічних польотів не буде!— Джорджа особливо зачепила ця новина.— Геро сказала, що подорожі в космос скасували, бо це нібито інструмент фейкової науки!

Піднявши голову догори, хлопець побачив у теплому повітрі хмарку пари: вона здійнялася до прозорої оболонки Бульбашки, а там сконденсувалася у воду й упала краплинками на листя й траву. Бульбашка — це окрема екосфера, збагнув Джордж. Плодюча, аж надто тепла й волога, вона немов протилежність до голої пустелі, що простягається поза нею. І геть не схожа на Фоксбридж, який він пам’ятав, на Фоксбридж, у якому кожен будинок — великий, поважний і пихатий, або низенький і нечупарний, або веселий і дотепний — відповідав характерові своїх мешканців. У Старому Фоксбриджі все було особливим, чудернацьким і цікавим. А тут усе було майже однакове.

За межами біосфери сідало сонце, кидаючи довгі багряні промені на все довкола. Вершечки пальм усередині Бульбашки стали малиновими. Геть усе в Бульбашці набуло яскраво-рожевої барви — прегарне було б видовище, якби Джордж не знав, що під час реального заходу сонця такі кольори виникають тоді, коли атмосфера дуже забруднена. «Не дивно, — подумав він, — що діти міністрів живуть тут, у Бульбашці, яка захищає їх від променів сонця й отруйних пилу та газу».

Коли сонце зайшло, небо потемніло й замерехтіли зорі. Повітря начебто очистилося — вони бачили вгорі ясний нічний небосхил. Джордж дивився на знайомі сузір’я, що виблискували за прозорою оболонкою Бульбашки, і дивувався, що вони лишилися такі самі, тоді як світ унизу докорінно змінився. Раптом він щось помітив. Просто над його головою небом промайнула світла цятка. «То не метеор, — подумав Джордж, — бо надто вже розмірено й виразно вона рухається. Напевно, супутник. Котрийсь із тих старих, що залишилися з часів Космічної ери». Зненацька він побачив, як нічне небо перетнула ще одна цятка, а за нею ще. Вони були такі мініатюрні й рухалися так чітко, що сумнівів бути не могло: ці об’єкти штучні.

— По-моєму, космічні польоти ще й як відбуваються, — сказав Бульцман, спостерігаючи за ними, — просто про це знають тільки обрані.