Джордж і корабель часу

Розділ дванадцятий

жордж зіскочив з хижака, сподіваючись приземлитися попереду, щоб перебрати увагу звіра на себе й дати Геро час утекти. Він упав горілиць на болотисту слизьку землю. Відчувши рух, тигр м’яко опустився на передні лапи і, обернувшись, вишкірився на Джорджа — зневажливий самовдоволений оскал найсильнішого хижака у джунглях. Ні на мить не сумніваючись у своїй силі, тигр рухався повільно, ледь не ліниво, немовби наперед насолоджуючись перемогою.

Якби Джордж не затримав тигра, той би стрибнув на секунду швидше й напав би на свою жертву, перш ніж Бульцман віднайшов іскру енергії у виснажених мікросхемах. На щастя, хлопець виграв трохи часу для них обох. Коли тигр пригнув голову, облизавшись і вишкіривши зуби, з Бульцманового пальця вилетів невеличкий шприц — звір загарчав і звалився набік. Він був так близько, що Джордж відчув, який гарячий у нього подих, і побачив ряди гострих зубів у його пащі.

То був рик здивування, а не перемоги. Джордж не знав, що було в тому шприці, але те щось було дуже сильне, раз тигр упав на землю без тями. Він завмер у стрибку — передні лапи витягнуті, паща роззявлена, очі вибалушені, — а потім гепнувся на землю. Трісь! — затріщали галузки, і його могутнє тіло впало на лісову долівку, на якій виднілися рештки асфальтованої дороги. Велика голова з розтуленою пащею опинилася якраз на потертих слідах дорожньої розмітки.

Джордж ошелешено роздивлявся хижака — він помітив, що його тіло лежить на знаку «Паркуватися заборонено». На якусь наносекунду він уявив собі, як це місто виглядало за його часів: автівки, люди, будівлі, міський гамір, дітлахи, крамниці й школи...

Проте металевий брязкіт і людське скімлення повернули його у тут-і-тепер. Хлопець глянув на Геро — дівчинка так і стояла, наче воскова фігура, показуючи пальцем на звіра, і щось бурмотіла. Коли Джордж підійшов до неї, вона опустилася на землю. Дівчинці відняло дар мови. Хитаючи головою, вона скрутилась у клубок і з того всього заснула.

Джордж впевнився, що з нею все гаразд — наскільки, звісно, могло бути «гаразд» за таких обставин, — і повернувся до Бульцмана. Старий робот щойно врятував їм життя, але його сміливість дорого йому коштувала.

— Ти живий! — прохрипів Бульцман, лежачи на купі опалого листя смоківниці. Довкола нього валялися шматки металу. — А я... я ніколи не був живий. Машина — і все...

Джордж став навколішки біля нього, загородивши дорогу комахам, які тут же взялися прокладати собі іншу стежку «Життя в Едемі — це якась таємниця», — подумав хлопець. Його мозок помалу оговтувався від пережитого. Роботи мов живі, міста — мертві. Тільки комахам добре живеться. Вимерлі звірі ожили, а всі решта загинули. А тепер і той, хто єдиний поєднував його з життям у знайомій формі, опинився в біді.

— Для мене ти не просто машина! — сказав Джордж. — Ти мій друг! Ти мандрував зі мною в космосі!

— Дякую, — відповів Бульцман. — Я завжди мріяв потоваришувати з людиною. То була моя єдина мета. Тепер я щасливий.

Він заплющив очі.

— Ти суперовий робот, — сказав Джордж.

Йому захотілося плакати. Бульцман був поруч увесь час: коли вони мандрували космосом, коли несподівано вирушили з Космодрому-2 у Всесвіт і коли повернулися й побачили, що від їхнього дому вже нічого не залишилося. Без Бульцмана Джордж опиниться в цьому дивному новому світі сам-один як палець.

— Я поремонтую тебе, — у розпачі сказав він, кинувшись збирати розкидані деталі. — Занесу тебе туди, де все полагодять.

— Ні, — заперечив Бульцман, єдиний чемний робот на світі.

Його сконструював божевільний мегаломаніяк Аліот Мерак. Бульцман був щасливою випадковістю, роботом, який мав здатність відчувати й був запрограмований поводитися чемно і ввічливо. Навіть Аліот Мерак не розумів, як йому вдалося створити такого робота. Бульцманові побратими були підлі й жорстокі, готові знищити будь-яких живих істот, аби вгодити своєму господареві. І тепер Джордж втрачав свого унікального робо-приятеля саме тоді, коли той був найбільше йому потрібен.

— Ти не зможеш мене поремонтувати, — сказав Бульцман. — Мені кінець. Я вистрелив снодійним уколом, а така дія автоматично вимикає всі мої системи.

— Але чому? — вигукнув Джордж. — Чому так придумали?

— Так вирішив мій господар Мерак, — кволо відповів Бульцман. — Щоб я не потрапив до рук ворогові. Я мав скористатися уколом у критичній ситуації, щоб мати час очистити систему, аби інформацію ніхто не вкрав... Візьми цей пристрій!

Він розкрив долоню.

— Що? — перепитав Джордж.

— Бери! — сказав Бульцман. — Це надолонник. Щоб зв’язатися з Емпіреєм!

Джордж торкнувся долоні робота. До неї був прикріплений невеличкий пристрій, який треба було віддерти. Хлопець не міг змусити себе це зробити, поки робот був живий. Йому здавалося, що це те саме, що відірвати йому руку чи ногу. Він не хотів ще дужче спотворити свого бідолашного приятеля.

— Ну ж бо, бери, — прохрипів робот, розплющивши очі. Ті стали каламутними і більше не мерехтіли яскравими вогниками, як колись. — План...

— Який план? — у відчаї закричав Джордж. Він от-от втратить не тільки друга, а й усю інформацію про маршрут і про те, як їм бути далі. — Куди треба завести Геро? Що я маю робити?

— Доберись до Едемополіса, — прошепотів старий робот, — а там знайди...

— Що знайти?! — вигукнув Джордж. — Що я маю там знайти???

Але відповіді він не почув. Не встиг. Бульцмана — його друга й помічника, його захисника у диких хащах, хранителя їхнього «плану» — не стало.

— Ні-і-і-і-і-і! — закричав Джордж.

Він схилився над старим понищеним тілом робота й торкнувся чолом його грудей.

— Ні! Ні!

Хлопець поклав голову на холодний метал і розплакався. Він оплакував не тільки Бульцмана, а всіх, кого втратив: маму, тата, сестричок, найкращу подругу Енні... А ще — колишнє життя, яке здавалося йому таким нудним і буденним, за винятком тих рідкісних днів, коли він вирушав у космічні мандри через дивовижний портал, що його малював для нього суперкомп’ютер на ім’я Космос.

Джордж навіть уявити не міг, що коли він повернеться, усе, що він любив, буде знищене. Зник не тільки його будинок чи вулиця, зникли не тільки його рідні. Планета Земля змінилася так, що її було не впізнати. Усе було не так, як колись. Джордж лежав, притулившись до Бульцманових грудей, і плакав — його солоні сльози стікали по корпусу приязного робота, набуваючи металевого присмаку. Джордж так втомився, що навіть боятися перестав.

Він довго сидів, схиливши голову на робота. Врешті хлопець вирішив, що пора вставати. Він глянув затуманеним поглядом угору і розгледів серед дерев якісь силуети, схожі на залишки будинків. Джордж здогадався, що він лежав на колишній дорозі. Обабіч неї виднілися руїни: тут — поламані двері, там — уламок віконної рами. Між деревами було видно вершечок ліхтаря. Але той уже давно не світив — металевий стовп був до самої гори обплетений виткими рослинами.

Він так втомився... Треба вставати, збудити Геро і йти далі до Едемополіса, а звідти — до плавучого острова Альба. Однак його карта розлізлася і він уявлення не мав, у якому напрямку йти та як захистити Геро в цьому дивному, небезпечному світі.

Хлопець, мабуть, знову задрімав, бо коли розплющив очі, світло в імлистому інжирному лісі змінило колір. Воно стало сірувато-жовте і таке яскраве, що майже нічого не було видно.

Але Джордж пробудився не від світла. Хтось штурхнув його ногою. Приставивши долоню дашком до очей, Джордж подивився вгору. Спочатку він подумав, що то Геро, а потім зрозумів, що над ним схилилася чудна розкуйовджена постать. Джордж здригнувся й уже розтулив рота, щоб зарепетувати, але прибулець виявився спритнішим за нього. Тільки Джордж зібрався закричати, як у його роті опинилося щось м’яке й пухнасте — кричати вже не було як.

— Тихо, — озвався незнайомець. Його голос звучав так, ніби він от-от розрегочеться. — А то почує Мисливець на дітлахів.

Ким би та розпатлана постать не була, та голос мала як у звичайнісінького хлопчака.