Джордж і корабель часу

Розділ п’ятнадцятий

авіть Аттікуса ошелешила ця новина.

— Але ти ніколи не казала! — вигукнув він. — Мамо! Чому ти мені про це не розповіла?!

— Не хотіла псувати тобі життя своїми сумними історіями, — відповіла вона. — Я мріяла, щоб ти виріс вільний, сильний і мав гарну уяву. Так і сталося. А моє дитинство минуло у страху. Мене піймав Мисливець за дітлахами. Мені перевірили мозок, зробили аналіз крові й ДНК, а потім завезли в Чудесну академію. Я нізащо на світі не хочу, аби ти дізнався, що я там пережила.

— Матінко, — нерішуче сказав Джордж. — Але якщо звідти ніхто не виходить живим, то як вам це вдалося?

Він побачив, як Матінка скривилася, і подумав, що не варто було про це питати. Але та вирішила відповісти.

— На Чудесну академію напали, — сказала вона. — Люди з опору спробували врятувати дітей. Але все пішло шкереберть. Я була єдина, кого їм вдалося звідти забрати.

— А ким були ті люди? — запитав Аттікус. — Воїнами?

— Так, — відповіла його мама. — Мене врятувала їхня лідерка. Вона була дуже хоробра. Працювала з останнім вільним суперкомп’ютером. То були великі сміливці. Але після тієї ночі багато з них загинуло або втекло.

— А що сталося із суперкомп’ютером? — запитав Джордж.

— Він зник, — відповіла Матінка. — Режим його всюди шукав, але він як у воду канув. Кажуть, він переховується в самому серці Едему й чекає, коли настане його час.

Суперкомп’ютер у серці Едему? Невже Матінка має на увазі Емпірея?

— А та лідерка? — нетерпляче запитав Аттікус. — Вона сказала тобі, як її звати?

— Ні, — відповіла Матінка. — Я сказала, що хочу одного дня віддячити їй за доброту, а вона відповіла: не треба, врятуєш колись дитину в біді, як я врятувала тебе.

У Джорджа виникла тисяча питань. Чи була та хоробра дівчина тією, про яку говорила Німу? А може, то була сама Німу? Але Німу десь такого віку, як і Матінка. Тому навряд чи це можливо. Але він не встиг ні про що запитати, бо до Матінки підійшов молодий хлопець і стривожено зашепотів їй щось на вухо, показуючи рукою на дітей.

— Пора йти, — рішуче сказала вона.

— Куди? — здивувався Аттікус. — Але ж сьогодні Збори! Це мій шанс вийти на наступний рівень і стати воїном. А Джордж мав розповісти історію про те, як він сюди дістався. Він мені пообіцяв!

— Ні! — сказала Матінка. — Це надто небезпечно. Для усіх вас.

— Мамо, не кажи такого! — вигукнув Аттікус. — Я воїн і можу себе захистити. І тебе. І всіх!

Матінка лагідно, але зажурено усміхнулася.

— Я знаю, що ти воїн, — сказала вона, скуйовдивши йому волосся. — Але ти ще малий і не даси ради з колонією, якщо всі підуть проти тебе.

— Але чому б вони мали піти проти мене?

— Я тут не буду вічно, — сказала мама Аттікуса, і її зелені очі зблиснули, наче темне листя в місячному світлі. — Скоро мене не стане, а колонія не захоче, щоб ти був моїм наступником. Вони налаштовані проти нас, Аттікусе, проти того способу життя, який ми обрали. Вони прагнуть іншого: влади, багатства, статусу — усього того, проти чого ми боролися.

— Це я винен у тому, що ви мусите йти? — стиха запитав Джордж. — Бо я прийшов сюди, щоб...

— Ні, — похитала головою Матінка. — Це все одно сталося б, рано чи пізно. Твоя поява все тільки трохи пришвидшила. Ти налякав людей, бо не такий, як вони.

— Вони розлютилися через те, що ви прийшли, — додав молодий хлопець. — Кажуть, що ви принадили сюди тигра й Мисливця за дітлахами, і через це всі опинилися в небезпеці.

— Ясно, — відказав Джордж.

Насправді, нічого йому не було ясно. Далеко внизу почулися вигуки — угору поповз запах диму.

— Вони готові до Зборів, Матінко, — квапливо промовив молодий чоловік. — І не будуть довго чекати.

— До речі, це Леле, — сказала Матінка. — Єдиний мешканець колонії, якому я можу довіряти.

Леле усміхнувся.

— Вони вимагають, щоб ви спустилися. Ви маєте що розповісти?

— Така у нас традиція, — пояснила Матінка Джорджеві. — Під час Зборів ми розповідаємо довгі історії. Нагадуємо собі про те, що ми знаємо і ким ми є. І так, я маю що розповісти сьогодні! Хтозна — може, це моя остання ніч як очільниці цієї колонії! Я не проґавлю нагоди і дам вам час утекти.

Аттікус закліпав очима.

— А ми? — запитав він. — Як Джордж добереться до Альби?

Матінка обернулася до Джорджа.

— Поки я розповідатиму історію, ти повинен вислизнути звідси й забрати Аттікуса з собою. Він покаже тобі дорогу до Едемополіса.

— То я теж іду? — запитав Аттікус, який не знав, чи радіти новій пригоді, чи сумувати через розлуку з мамою.

— Тільки ти з усієї колонії зможеш їм допомогти, — мовила Матінка. — Мені дуже соромно, що ми відмовляємо дітям, які потребують допомоги. Але ти, Аттікусе, мій хоробрий хлопчику, ти підеш з ними і виконаєш обіцянку, яку я дала своїй рятівниці. Але постривай!

Матінка роззирнулася.

— Де Геро?

Там, де недавно сиділа Геро, залишилася тільки купа звіриних шкур. У Джорджа завмерло серце. Він раптом усвідомив жахливу правду.

— Вона втекла до Чудесної академії!

— О ні! — скрикнув Аттікус, уявивши, як Геро сама-самісінька блукає лісом. — Там дуже небезпечно! Навіть для мене. Там же тигр!

— І вона нічого не знає про реальний світ, — сказав Джордж.

— То звідки їй знати, де Чудесна академія? — спантеличено спитав Аттікус.

Джордж помацав кишеню.

— Вона забрала надолонник! — сказав він. — Наш пристрій для навігації! Він її туди заведе.

— За нею! — скомандувала Матінка. — І то швидко! Аттікусе, вистежи її сліди в лісі. Джордже, біжи слідом за Аттікусом і роби все, що він тобі скаже.

— Але куди бігти? — запитав Джордж. — Де та академія?

— Аттікус тобі підкаже, — впевнено відповіла Матінка. — Усі стежки ведуть в Едемополіс. Чудесна академія — біля Великої вежі Дампа. Покваптеся! Не дайте їй туди дістатися!

Унизу тим часом скандували: «Імператрице! Володарко! Королево небес!».

— От бовдури, — пробурмотіла Матінка. — Якби ж їх побачили їхні предки — як вони відмовляються мислити раціонально, забувають усе, що людям відомо про науку і про світ, а натомість вірять у казки! Що ж, якщо їм так хочеться нісенітниць, то вони отримають своє.

— Куди тепер? — запитав Джордж після того, як Матінка почала спускатися з горішньої платформи до натовпу внизу.

Коли вона випірнула з-за диму, люди почали голосно вигукувати.

— Королево небес! Тут чужинці! Колонія у небезпеці! Затримайте їх! Затримайте їх!

— Тихо! — рявкнула Матінка — куди й поділося її лагідне муркотання. — Спокійно! Я хочу розповісти вам одну історію...

Зашурхотіло — усі посідали на землю. У темряві запанувала тиша. «Колись давно...» — почала розповідати Матінка заворожливим голосом.

Джордж обернувся до Аттікуса, аби щось його запитати, але той підняв долоню. Джордж побачив, що хлопець дуже зосереджений, і зрозумів, що він намагається визначити, у який бік пішла Геро. Раптом він крутнувся й показав пальцем на темний закуток платформи, де висіла завіса, яка, мабуть, затуляла потаємний хід. З одного боку її хтось відгорнув.

— Геро знайшла лазівку! — вражено сказав Аттікус. — А вона кмітлива!

— Біжіть слідом за дівчиною, — поквапив їх Леле. — Я переріжу мотузку, як ви дістанетеся на той бік. Мерщій!

— Але я не можу покинути маму! — несподівано запанікував Аттікус.

— Аттікусе, — сказав до нього Леле, — ти змалку мріяв стати воїном, щоб мама тобою пишалася. Це твій шанс. Скористайся ним! Більше нагоди не буде.

Унизу здійнявся галас — так натовп реагував на історію Матінки.

— Біжіть! — крикнув Леле. — Ну ж бо! Тікайте!

Аттікус першим ступив на підвісний місток і обережно побіг уперед — Джордж за ним. Скочивши на рештки сусідньої будівлі, Джордж почув, як Леле обрізав мотузки, що тримали місток з його боку. Той упав: трохи похитався, як маятник, а потім, нікому більше не потрібний, повис. Обернувшись, Джордж та Аттікус побачили на долішньому рівні силует Матінки на тлі багаття — вона відкинула голову й простягнула руки вперед. Юрба довкола неї галасувала, щоправда, уже не радісно, а розлючено. Аттікус розгублено завмер на місці. Джордж здогадувався, що йому дуже хочеться повернутися, але він розуміє, що мусить іти вперед.

— Ми повернемося, — сказав Джордж. — Повернемося додому. Обіцяю!

— Ти серйозно? — знервовано запитав Аттікус.

— Так, — рішуче відповів Джордж.

Він втратив своїх близьких і знав, як воно. Тому пообіцяв собі подбати про те, щоб його нового друга не спіткало те саме.