Джордж і корабель часу

Розділ дев’ятий

я-ля-ля-ля-ля! — Геро так голосно лялякала, що аж розбудила Джорджа. — Сьогодні день мого вирощення і я їду до Чудесної академії! Там я дізнаюся про все на світі: нас навчать доглядати за єдинорогами, дбати про бульбашкові середовища і приборкувати енергію кіл на полях!

Вона танцювала кімнатою, поки не помітила, що Джордж уже не спить — дівчинка зробила колесо й опинилася просто перед ним.

— Та-да-а-ам! — вигукнула вона. — Доброго ранку! — Привіт, — сказав у відповідь Джордж.

Хлопець здивувався: ще вчора ввечері вона була не на жарт налякана, а тепер — така весела й бадьора.

— Я не знав, що ти гімнастка!

— Ага! — засяяла дівчинка. — Я займаюся з віртуальною інструкторкою. Виспався? Хочеш смузі? Ти радий, що я вирушаю в Чудесну академію?

— Е-м-м, вибач за те, що сталося вчора ввечері, ну, коли інспектор прийшов і все решта, — попросив пробачення Джордж: йому було справді прикро за те, що через нього дівчинка таке пережила.

— Який інспектор? — блиск в очах Геро погаснув. — Не приходив ніякий інспектор. Ти про що?

Джордж згадав, що вчора на вимогу інспектора Емпірей стер її останні спогади. Але він вирішив спробувати ще раз. Має право, адже його відправляють у небезпечну й незаконну подорож...

— І я розповідав тобі, що прилетів сюди з космосу, — забула?

— Неправда! — зморщила носика Геро. — Ти біженець із Потойбіччя! Ти сам так казав, коли ми познайомилися в пустелі.

Джордж зрозумів: спогади Геро добряче підчистили. «Так не можна», — подумав він. Якщо навіть ті, які хочуть творити добро — а він дуже сподівався, що Емпірей та Німу творили саме добро, — здатні на такі жахливі вчинки, як-от стирати у малих дітей пам’ять, майбутнє можна сміливо назвати катастрофою...

У цю мить відчинився люк і увійшла Німу, тримаючи в руках два невеликі наплічники.

— Опікунко! — вигукнула Геро й кинулась її обіймати. — Слава найкращому зі світів!

— Слава Едему і слава Дампу, який зробив його великим — хай живе довго і щасливо! — відповіла опікунка.

— Доброго ранку, — чемно мовив Джордж — він не знав жодного з тутешніх привітань.

— Доброго ранку! — відповіла Німу з-за спини Геро.

При денному світлі Німу виглядала набагато старшою, ніж здалося Джорджеві ввечері. Видно було, що вона силкується стримати емоції, але очі її блищали. Вона делікатно вибралася з обіймів Геро.

— Пора вирушати.

— До Чудесної академії? — обличчя Геро засяяло.

— Так, — зітхнула жінка.

— О Дампе добрий! — вигукнула Геро. — Це буде так кру-у-уто! Бувай, Джордже, бувай, Бульцмане, бувай, Емпі Нетямущий! Я вирушаю в Чудесну академію, а коли стану така старезна, як моя опікунка, буду керувати Едемом! Джордж помітив, як Німу скривилася.

— Можеш не казати Джорджеві «Бувай!», — мовила жінка. — Краще скажи «Привіт!».

Вона обернулася до хлопця.

— Шкода, що нам не вдалося нормально поспілкуватися. Мене звати Німу, я опікунка Геро. Ми маємо поквапитися — Геро повинна покинути Бульбашку до того часу, як сонце дійде до зеніту в день, коли їй виповнилося дев’ять сонцедампів.

— Тобто тут немає жодної дитини, старшої за дев’ять років? — запитав Джордж.

— Жодної, — підтвердила опікунка.

— А ви де живете? — поцікавився Джордж.

— В урядовому містечку за межами Бульбашки. Воно називається Гермосвіт, — пояснила жінка. — Я працюю в уряді, і тому моя дитина мусить жити в Бульбашці, поки не настане час перейти до Чудесної академії — звісно, після того, як вона складе всі іспити. У мене нема іншого вибору.

Голос Німу звучав набагато тривожніше, ніж учора вночі, коли вона говорила впевнено й рішуче. Жінка начебто хотіла переконати Джорджа, що Геро зростала в Бульбашці не за її бажанням. Хлопця бентежила одна думка.

— А де живуть інші діти? — запитав він. — Ті, чиї батьки не працюють в уряді, або ті, що не склали іспитів? Куди їх відправляють?

— Ти маєш рацію: в Едемі чимало дітей, яким пощастило не так, як Геро, — сказала Німу. — Ми всі повинні якомога краще служити Дампу — хай живе довго і щасливо! — і задля цього деякі діти мусять іти працювати.

Вона сумно посміхнулася до Геро.

— Але це не для моєї доньки.

— Ясно, — сказав Джордж, зрозумівши, що Німу більше нічого йому не розповість.

Однак він звернув увагу, що Німу називає Геро своєю донькою, хоч та нібито не розуміє, хто така мама.

— Але Німу, скажіть: що насправді відбувається в Чудесній...

— Чудесна академія, — голосно промовила Німу, перебивши Джорджа, — дуже відрізняється від усього, що досі бачили діти!

— Тому що вона найкрутіша! — вигукнула Геро.

Проте з виразу лиця Німу Джордж зрозумів, що в Чудесній академії все якраз навпаки. Що ж там діється? Він сподівався, що йому ніколи не доведеться про це дізнатися.

— Збирайся, Геро, — Німу дала дівчинці один наплечник, а другий простягнула Джорджеві.

Геро побігла пакувати свої різнобарвні спортивні костюми. Поки дівчинка була зайнята, Німу сказала до Джорджа:

— У нас дуже мало часу...

Але хлопець не дав їй договорити.

— Хто ви такі? — рішуче запитав він.

— Слухай мене, Джордже, — Німу проігнорувала його запитання. — Проведи Геро до Альби — і все буде добре. Емпірей передає твоєму роботові всю інформацію, що знадобиться під час мандрівки.

Вона дала хлопцеві папірець, на якому було похапцем накреслено щось схоже на карту. На карті був позначений великий материк і маленький острів, над яким був напис — «Альба».

— Що то за Альба? — запитав Джордж, поклавши карту до задньої кишені.

Німу гірко посміхнулася.

— Це сильна країна, — відповіла жінка. — Незалежна. Розвинута. Смертельний ворог Едему. Розумна. Винахідлива. З яскравою уявою — хоч тут і заборонене це слово. Там володарює вона. Альба створена за її образом. Коли інші країни об’єдналися й утворили дві корпорації, Альба вирішила залишитися незалежною. Після Великого розколу її жителі відрізали свою країну від материка, щоб робо-військо Трелліса Дампа не змогло їх захопити. Відтоді Альба плаває в океані. Усе це зробила вона. Є тільки один шлях туди дістатися — перепливти через Скрутну протоку, а для цього доведеться пройти через Едемо-поліс, столицю Едему, бо звідти найближче.

— Але хто така «вона»? — запитав Джордж.

Хто та загадкова лідерка єдиної вільної зони на Землі?

— Дізнаєшся, коли туди потрапиш, — відповіла Німу, злегка з нього кепкуючи.

Джорджеві це не дуже сподобалось. У ту мить повернулася Геро — вона тарабанила переповнений наплічник.

— Куди ти все це береш? — вжахнулася Німу.

Вона відкрила наплічник і вийняла звідти м’яку іграшку-єдинорога, пригорщу різнобарвних дрібничок, кілька електронних домашніх тваринок та щонайменше п’ять спортивних костюмів. І замість усього цього поклала очищувач води, ліхтарик і зо два десятки пакетиків із сублімованою їжею.

— О ні! — зойкнула Геро. — Я не можу покинути тут своїх улюбленців! Вони без мене помруть!

Німу зітхнула.

— Добре, я заберу їх зі собою, — сказала вона. — А на тебе вже чекає автономний автомобіль. Пора тобі й Джорджеві виходити.

— Джорджеві? — розгубилася Геро. — А чому він іде зі мною?

— Він супроводжуватиме тебе до Чудесної академії, — пояснила опікунка. — І його робот теж.

Позаду з’явився Бульцман, а за ним Емпірей. Геро перелякалася.

— Е ні! — запротестувала вона. — Я не хочу в перший же день приїхати до Академії з якимось потойбічним хлопчиськом!

Джордж нагадав собі, що вона не винна в тому, що Емпі стер її спогади.

— Вибач, Геро, — сказала Німу, і її вибачення прозвучало щиро. — Вибач, що я дала тобі таке життя. Усе мало скластися інакше. Я думала, ми впораємося...

Геро збентежилася, але підійшла й обійняла свою опікунку.

— Не сумуй, — лагідно промовила дівчинка. — В Академії буде класно! Я добре вчитимусь, і ти мною пишатимешся!

— Іти поїдеш туди разом із Джорджем, — сказала опікунка, випустивши Геро з обіймів і міцно взявши її за руку.

— А це обов’язково? — підозріливо запитала Геро, дивлячись на Джорджа та його робота.

— Так, — кивнула Німу.

Геро закопилила губу, але промовчала.

— То як — готові? — спитав Бульцман і підійшов до хлопця.

Поруч із роботом Джордж вмить відчув себе мов за кам’яною стіною.

— Оновлення завершено, — повідомив Емпірей. — Бульцман володіє найсвіжішими даними. У нього є всі необхідні ресурси.

— А Бульцман зможе відчиняти двері? Тобто портали в космос? — запитав Джордж, подумавши, що таке вміння згодилося б у разі небезпеки.

— Портали — не зможе, — відповів Емпірей. — Але я поставив йому Windows 4000 — це теж непогано...

Надворі щось загуло — вони аж підскочили. Але це просто почав працювати робот-газонокосарка. Усі з полегшенням зітхнули.

— Пора йти, — тихо сказала Німу. — До того, як сонце опиниться в зеніті, лишилося кілька хвилин. Ми повинні вийти звідси, поки будиночок не почне автоматично здуватися. Жоден із нас не має права залишатися всередині Бульбашки після обіду того дня, коли Геро виповниться дев’ять сонцедампів.

Вони вийшли на вулицю. Вологе повітря пахнуло чимось солодким. Довкола колишньої домівки Геро росли величезні тропічні кущі з блискучим зеленим листям і яскраво-червоними квітами. Біля однієї з квіток пурхав колібрі — крихітні крильця бриніли в повітрі, коли він сягав за нектаром углибину квітки. Піднявши голову, Джордж побачив угорі молочно-біле небо і яскраво-сліпуче сонце.

— А чому небо біле? — запитав він.

— Це небесний екран, — пояснила Німу. — Зсередини Бульбашки в атмосферу випускають частинки, які не дають променям сонця пошкодити рослини й людей. Ось чому в Бульбашці така родюча земля — за її межами в цьому регіоні нічого не може рости, бо сонце надто палюче.

До будинку під’їхав автобус без водія. Геро тихенько плакала — сльози падали на м’якого єдинорога, якого вона врятувала з купи речей, що їх витягнула з наплічника Німу.

— До побачення, — по-дорослому попрощалася із Джорджем Німу.

— Па-па! — бадьоро відповів Джордж, хоча на душі шкребли кішки.

— Я не забуду того, що ти для мене зробив, — мовила жінка.

— У ваших наплічниках лежать очищувачі, які перетворять найбрудніше болото на чисту питну воду, — сказав Емпірей Джорджеві. — Я поклав сублімовану їжу — вона вже знайома тобі із попередніх мандрівок. Якщо виникне потреба, шукайте харчі дорогою. Мурашки — хороше джерело білка. Дехто навіть каже, що вони на смак як лимонна трава, але я особисто нічого не можу сказати...

— Ми ще побачимось? — запитав Джордж.

Йому так кортіло про все розпитати! Хлопець сподівався, що він знає достатньо, аби безпечно дістатися до Альби. А решта? Звідки йому дізнатися решту?

— Я додав Бульцманові функцію «зателефонуй другові»! — шепнув йому Емпірей. — Друг — це, звісно, я. Тому якщо я буду вам потрібний...

Джордж дуже втішився, коли це почув. Він сів в автобус — Бульцман і схвильована Геро рушили за ним.

Надувний будинок позаду них почав здуватися. Роботи-переробники вже стояли напоготові, щоб зібрати рештки оселі Геро й перетворити її на житло для наступної розумної дитини, яка мешкатиме в Бульбашці, поки їй не виповниться дев’ять років. Німу, стривожено глянувши на траєкторію сонця в небі, легенько підштовхнула Геро, щоб та нарешті застрибнула в автобус. Вона вже хотіла зачинити двері, коли раптом зупинилася.

— Скажи їй, що то не я, — мовила вона до Джорджа. — Скажи, що я його не зрадила. Я б ніколи на це не пішла. Так, я посадила його на останній корабель до Марсу, але ж урятувала його від набагато гіршої біди.

— Кого? Кого ви не зрадили? — запитав Джордж.

Німу посміхнулася краєм вуст.

— Еріка, ясна річ, — відповіла вона. — Кого ж іще? Після цих слів вона зійшла з підніжки, зачинила двері — і автобус поїхав.