Джордж і корабель часу

Розділ двадцять другий

они підпливли до порту Едемополіса, коли сонце вже сідало за обрій, кидаючи на місто помаранчевий відблиск. Зі Скрутної протоки, де море того пообіддя було спокійне й не турбувало мандрівників, вони побачили, як червонясті промені торкнулися країв велетенських хмар бруду і ті перетворилися на вогненні вінки довкола хмародерів. Енні здригнулася. Дорогою вона цілий час мовчала, задумано наближаючись до міста, від якого стільки часу трималася подалі.

— Хотілось би сказати, що гарно виглядає... — з жалем у голосі сказала вона. — Вони б стільки добра могли зробити! Але не зробили.

Джордж теж не надто радів, що повертається до великого міста. В Альбі, де затишні вулички, невеликі будинки й щасливі люди, він уперше — відколи повернувся на рідну планету — відчув себе у безпеці. Раптом пролунав чийсь голос.

— Прошу назватися!

Енні підвелася в човні — той був набагато сучасніший за суденце, в якому Джорджа послали на Альбу минулої ночі. Швидкий і міцний, той човен працював на біомасі.

— Я прибула на розмову з Треллісом Дампом, — прокарбувала Енні.

— Ім’я? — запитав голос.

— Енні Белліс, — відповіла Енні. — Містер Дамп чекає на мене.

Настала тиша — автоматична система перевіряла відповідь. Енні з Джорджем завмерли. Невже вони навіть до берега не допливуть? Але все склалося інакше.

— Ми чекали на вас! — пролунав голос, і заграли фанфари. — Вітаємо в Едемі! Просимо пришвартувати човен і сходити на берег у порту.

— Нічого собі! — здивувався Джордж. Якби він був сам, машини б вистрілили по ньому, навіть якби він назвав ім’я Дампа.

— Що ж, напевно, машини справді повстають проти нього, — мовила Енні. — Не думаю, що він давав дозвіл на те, аби на мою честь грали фанфари!

Вона спритно спрямувала човен до широкої пристані, де вишикувалися роботи з Дампового війська. Джордж нервово вибрався на берег. Енні вискочила на пристань — так прудко, наче Геро, яка стрибала з гілки на гілку в джунглях.

Аттікус! — хлопець згадав про свого друга. — Де він тепер? Треба розшукати його, як тільки вони врятують Геро.

На чолі робо-війська стояла самотня фігура, яку Джордж уже бачив у Великій вежі Дампа — урядовий робот, що був тоді поруч із Німу. Джордж міг закластися на біткойн: то був його давній приятель Космос у новому тілі.

— Вітаю, шанована професорко, міжзоряна й міжпланетна мандрівнице, королево космічних порталів і донько найповажанішого Еріка Белліса, якого нам усім так бракує, — чемно привітав він Енні, простягнувши свою металеву руку.

«Це точно Космос, — подумав Джордж. — Бо хто ще міг так її зустріти?»

— Вітаю, вірний мій друже, — усміхнулася Енні.

Джордж збагнув, що вона теж про все відразу здогадалася.

— Дякую, що прийшов.

— Ніхто більше не захотів, — прошепотів замаскований Космос, якого раніше звали Емпіреєм. — Всі засіли у Великій вежі Дампа й ламають голови, що робити, коли ти там опинишся.

Джордж мало не розреготався. Нарешті вони утрьох знову зустрілися в далекому майбутньому, але з них тільки він був тим хлопчаком з давніх часів, коли вони товаришували. Енні стала доросла, впевнена, загартована й смілива. Космос, схоже, набув здатності жити в чиємусь тілі — хай навіть механічному — і вести таємне життя урядового андроїда. А Джордж так і залишився хлопчиськом, який намагається знайти свою стежку в цьому найдивнішому зі світів.

— А нам безпечно туди йти? — запитав він, згадавши, в якій небезпеці вони опинилися.

— Ні, — відповів замаскований Космос і повів їх уперед попри роботів, що вишикувалися обабіч. — Менш безпечне місце для вас важко придумати. Зрештою, усюди в Едемі на вас чигає небезпека. У Дампа ще могли залишитися віддані війська — люди, які готові виконати будь-яку його команду.

— Космосе, — озвався Джордж. — А де Геро? І Аттікус? Вони у безпеці?

— Ні, — відповів Космос. — Але вони живі. Геро от-от добереться до Великої вежі Дампа.

— Що? — здивувався Джордж. — Як?

— Ця пригода виявилася карколомнішою, ніж ми думали, коли я планував її мандрівку через Едем до Альби, де про неї подбала б Енні.

— Чому ти не сказав мені, хто ти насправді? — запитав Джордж. — І що «вона» — то Енні?

— Бо то було надто ризиковано, — відповів Космос-Емпірей. — Я був урядовим андроїдом, закріпленим за Німу, щоб доглядати за її дитиною. Так я міг таємно їй допомагати. Якби ти про це обмовився, навіть випадково, наслідки були б жахливі.

— А чому ти просто не відчинив портал і не штовхнув Геро в Альбу? — запитав Джордж.

— У мене була чорна смуга, — тихо відповів Космос. — Кілька років у сміттєвих таборах. Я більше не вмію цього робити...

— Як ти можеш так відкрито говорити? — запитала Енні. — Хіба нас не прослуховують?

— Прослуховують, — сказав Космос. — Але мені вже байдуже. Може, це й не кінець Едему — такому, яким ми його знаємо, — але це точно початок кінця. Хоч що там станеться, я гордий, що зможу стояти поруч із тобою. І з Джорджем.

— Дякую, Космосе, — прошепотіла Енні.

Вони утрьох рушили від нашпигованого зброєю порту Едемополіса до міста.

Дорогою, якою вони йшли, вишикувалися роботи-охоронці, й тепер Джордж розумів навіщо. Навколо зібралися натовпи людей. Напевно, вони всі прийшли в Едемополіс у День підрахунку, але відтоді атмосфера змінилася. За той короткий час, що його не було, людей, які спочатку були втомлені, сумні й легко відволікалися на дешеві розваги, охопило обурення і злість. У повітрі відчувався запах повстання. Джордж почув вигуки: «Так нечесно!» і «Злазь зі своєї вежі!». Люди почали скандувати: «Дампа на дамбу!».

Кілька Дампових посіпак намагалися розігнати людей, викрикуючи понад їхніми головами: «Це незаконне зібрання! Ви не маєте права тут бути! Назад! Назад до роботи!». Та людей зійшлося дуже багато, й вони більше не боялися покарання.

— Заберіть нас до Альби! — почувся з натовпу жіночий голос.

— Вам ніколи її не бачити! — рявкнув один із наглядачів. — Ви лишаєтесь тут, в Едемі — найкращому з усіх можливих світів!

— Брехня! — вигукнула у відповідь жінка. — Ніякий це не найкращий зі світів! Ми ненавидимо вас і Едем разом з вами!

Люди стали гуртом скандувати:

— Едем — найгірший зі світів!

Трійко давніх друзів дісталися до входу у Велику вежу Дампа, де на них чекала охорона. Двері автоматично відчинилися, і вони мовчки ввійшли до величезного порожнього вестибюля.

— Є тільки одна дорога. Вгору, — сказав Космос, коли перед ними відчинилися двері золотого ліфта.

— Німу там? — запитала Енні, зайшовши всередину.

— Твоя сестра серед них, — м’яко відповів Космос.

— Ніяка вона не сестра! — заперечила Енні — її голос нагадав Джорджеві про ту колишню, малу Енні.

— Вона — найближча з усіх, хто в тебе залишився, — зауважив Космос. — Не забувай, що твій тато дуже любив Німу.

— Вона його зрадила! — відказала Енні, яку аргументи Джорджа анітрохи не переконали. — Вона видала його режиму, і через неї його послали на Марс!

— Неправда, — сказав Космос.

— Звідки ти знаєш? — запитала Енні. — Чому ти такий упевнений?

— Тому що це я зрадив Еріка, — відповів він. — Це я в усьому винен.