Джордж і корабель часу

Розділ тринадцятий

и хто? — поцікавився Джордж.

Але його рот був напханий чимось м’яким, наче хутро, тож у нього вийшло: «И о?». У яскравому світлі хлопець бачив перед собою когось схожого на борсука — у чорно-білому смугастому хутрі і з очима-горошинками.

— Ш-ш-ш! — «борсук» простягнув руку — звичайнісіньку людську руку! — і скинув з голови чорно-білого капюшона.

— Привіт! Я — Аттікус. А ти хто? Мене це більше цікавить. Звідки ти взявся у моєму лісі?

Джордж тицьнув пальцем на пухнасту ганчірку у своєму роті й похитав головою. Він кумедно скривився — Аттікус аж розсміявся.

— Добре, я витягну, — сказав він, звівши брову. — Але ти не кричи! Я добрий, але в лісі мало таких, як я.

Джордж кивнув. Аттікус витягнув ганчірку, допоміг Джорджеві встати з землі й обтрусив його одяг.

— Інші з тобою довго не бавилися б, — скорчив гримасу Аттікус. — Тобі пощастило, що це я тебе знайшов.

Він подивився на тигра, який лежав на землі, й усміхнувся від вуха до вуха.

— Хо-хо, ти розправився з тим звірюгою! Молодець!

— То не я, — відповів Джордж, — а мій друг.

Він голосно ковтнув слину.

— Що? Ота людинка? — здивовано перепитав Аттікус, дивлячись на сплячу Геро. — Вона завалила тигра?!

— Ні, отой металевий чоловік, он там, — сказав Джордж. Аттікус був так дивно вбраний, що Джордж подумав: він, мабуть, ніколи не чув про роботів.

— Металевий чоловік, — замислено повторив Аттікус. — Бачу, тигр його добряче помотлошив.

Джорджеві стислося серце, коли він усвідомив, що ота купа металу — його любий Бульцман.

— А це тоді хто?— Аттікус легенько штурхнув Геро ногою.

Дівчинка навіть не поворухнулася. Аттікус уже встиг сподобатися Джорджеві, який у цьому дивному світі найдужче потребував нового приятеля.

— Це Геро. А я Джордж, — мовив він.

— Дивне ім’я, — сказав Аттікус.

«Напевно, Аттікус — звичайне собі ім’я для хлопчиська з майбутнього», — подумав Джордж. Він закашлявся.

— На, пий, — Аттікус простягнув йому щось схоже на фляжку, зроблену зі шкури звіра. — Це звичайна вода.

Джордж подякував і сьорбнув.

— А як ти потрапив до мого лісу з тою геройкою і металевим чоловіком?

— Довга історія, — відповів Джордж. І то була чиста правда.

— Супер! — зрадів Аттікус. — Розкажеш на Зборах!

У нас всі люблять довгі історії!

Джордж не зовсім розумів, про що Аттікус говорить, але не міг не усміхнутися у відповідь. Раптом Аттікус зігнувся, притулив вухо до землі й зірвався на рівні.

— Треба йти! — сказав він. — Новини про тигра вже розійшлися лісом. Кажуть, що Мисливець на дітлахів вийшов на полювання. Краще на нього не натикатися! Ходімо!

Джордж показав пальцем на Геро.

— Ой, справді! — похопився Аттікус. — Геройку не можна тут лишати.

— Ти не так почув, — зауважив Джордж. — Насправді її звати просто Геро. І вона не зовсім геройка.

— Ну то колись буде! — засміявся Аттікус. — Якщо ми не лишимо її в лісі.

Хлопець легко, мов Бульцман, підняв Геро й перекинув її через плече — міцні м’язи на його руках тільки ледь напружилися.

— Нічого собі, — закліпав очима Джордж. — Ти зможеш її так нести?

Він і сам пробував, але не зміг підняти Геро навіть на сантиметр від землі.

— Я й тигра понесу, якщо захочу, — похвалився Аттікус, випнувши груди.

— Та ну, не вірю! — усміхнувся Джордж. До його скафандра, вимащеного болотом, поприлипало листя і ще всяка всячина. Він тепер мало чим відрізнявся від Аттікуса, хіба що не мав хутряного каптура. Аттікус знову вишкірив зуби.

— Але це й так погана ідея. Ану ж звірюка прокинеться і відгризе мені голову! — він понюхав повітря й рушив уперед із Геро через плече. — Ти з’явився якраз тоді, коли треба. Моя мама нічого не обіцяла, але я дуже, дуже хочу перейти на наступний рівень на сьогоднішніх Зборах...

— Постривай! — гукнув Джордж і побіг назад до нерухомої фігури Бульцмана.

Аттікус точно не мав смартфона в кишені, тому Джордж подумав, що мусить наважитись і зробити це зараз — інакше опиниться в лісі без єдиного пристрою для зв’язку.

— Вибач, Бульцмане, — сказав він, відірвавши надолонник із пошарпаної руки робота й поклавши його до кишені.

— Що за рівень? — запитав він, наздогнавши Аттікуса.

— Королівства воїнів! — здивовано пояснив Аттікус. — А що — там, звідки ти прийшов, нема Королівства воїнів?

— Емм... Нема, — відповів Джордж.

«У принципі, є, але тільки в комп’ютерних іграх», — подумав хлопець, от тільки Аттікусу цього ніяк не поясниш. Вони пробиралися стежкою крізь хащі. Раптом Аттікус зупинився і втягнув носом повітря. Ліс, залитий яскравим жовтим світлом, ожив: Джордж чув, як щебечуть птахи, перегукуються мавпи, дзижчать комахи. Десь далеко щось загуркотіло — звук був не з приємних.

— Треба йти верхом, — тихо сказав Аттікус. — Унизу небезпечно. Я чую запах Мисливця за дітлахами.

— Хто це такий? — запитав Джордж. Його прізвисько нічого доброго не віщувало.

— Від нього ліпше триматися подалі, — відповів Аттікус. — А то він запхає нас у торбу й винесе з лісу.

— Навіщо? — запитав Джордж.

— Бо так влаштовано Едем, — мовив Аттікус; з його обличчя зникла усмішка, погляд посерйознішав. — Ти чув, як вони кажуть, що це найкращий з усіх можливих світів? Чув, правда? Але це не так. Цей світ найгірший.

Він обережно опустив Геро на землю.

— Вставай, мала геройко! — Аттікус потрусив її.

Геро ворухнулася. Аттікус став на коліно й поторсав її за вухо.

— Вставай! — приязно сказав він, коли дівчинка розплющила очі. — Давай-давай! Треба рухатися!

Геро хотіла запротестувати й уже розтулила рота, але Аттікус виявився спритнішим і за неї. Однією брудною рукою він затулив їй рота, а другою підняв на ноги.

— Обережно з нею, — втрутився Джордж. — Вона ніколи не була в лісі.

— Вона нас затримує, — схвильовано сказав Аттікус. — Нам треба втікати звідси. І то вже!

У цей момент лісом прокотився гучний рик, який немовби підтвердив, що хлопець має рацію.

— Вона впорається, — сказав Джордж, сподіваючись, що так і буде.

Аттікус забрав долоню. Геро не на жарт розлютилася.

— Що? Я вас затримую? — обурилась вона. — Якби ж то! Не треба мене нести! — вона пронизала Аттікуса сердитим поглядом. — Я не мала дитина! І взагалі, мені це не подобається!

— Добре-добре! — засміявся Аттікус, вхопившись за найнижчу гілку покрученої смоківниці. — Як скажеш! Хто останній вилізе на дерево — той слабацюра!

Він підтягнувся й прудко заліз на дерево. Джордж подерся за ним — він змалку любив лазити по деревах. Та коли глянув униз, побачив, що Геро так і стоїть, здивовано розтуливши рота.

— Геро! — гукнув Джордж. — Скоріше!

Стоячи на гілці, він бачив, що лісом крадеться щось велике й важке — рухається просто на неї. Тигр! Звір прокинувся, голодний і злий. Геро — яка ще хвилину тому запевняла їх, що вона не мала дитина, — стояла, мов застигла.

— Я не можу! — пробурмотіла вона. — Не можу!

— Геро! — крикнув Аттікус із верхньої гілки. — Підстрибни! Ну ж бо! Джордже, тільки не спускайся!

— Я мушу! — Джордж не міг покинути Геро напризволяще.

Він зістрибнув з дерева на землю і схопив Геро за плечі.

— Лізь на дерево! — скомандував він. — Раз-два!

— Не можу! — проскімлила Геро. — Я ніколи не лазила по деревах!

Джордж згадав дерева, які росли в Бульбашці. Ну ясно, що вона по них не лазила. А якби й спробувала, то відразу б спрацювала сигналізація і їй би зняли бали! Геро мало що пробувала в реальному світі, а тепер, щоб вижити, їй доведеться вивчити усе відразу. Водночас Джордж розумів, що Геро може бути й іншою: він побачив це тоді, коли вона спробувала захистити Бульцмана від тигра. Значить, і на дерево вона зможе видертися.

— Ага, і з Бульбашки ти ніколи не виходила, і під час грози не літала, й інжиру не їла, і через болото не ходила, і з тигром не билася! — сказав Джордж. — Ти все це робила, Геро! І це теж зможеш. Уяви, що це віртуальне заняття з гімнастики!

Аттікус зліз і схилився з гілки, простягнувши їй руку.

— Хапайся! — гукнув він.

Геро насторожено глянула на його заляпану руку, і Джордж здогадався, про що вона думає: про підступних бактерій та мікробів. Але, подивившись на її руку, він побачив, що та не надто чистіша. Тигр позаду лячно загарчав — Геро вхопилася за руку Аттікуса, підтягнулась і вилізла на дерево. Джордж тут же подерся за нею, підсадивши її на вищу гілку.

Але цього разу затримка зіграла на користь тигрові, а не Джорджу. Розлючений звір вмить опинився під деревом, заповзявшись не дати хлопцеві вдруге втекти від його лап. У погоні за смачним обідом тигр кинувся на дерево. «О ні! Тигр вміє лазити по деревах!» — нажахано подумав Джордж. Вчепившись кігтями за стовбур, звір швидко поліз угору — Джорджеві це зовсім не сподобалося.

Над його головою відчайдушно дерлася Геро, а попереду неї — Аттікус.

Тигр ляснув лапою по гілці, щоб скинути здобич на землю.

Джордж встиг перелізти на сусідню гілку, але тигр таки шурнув гострим кігтем по його нозі — прорізав скафандр і роздер шкіру.

— Ай! — тихо зойкнув Джордж, щоб його ніхто не почув. Нога сильно заболіла, але треба було дертися вище. Тигр щосили намагався вибратися на гілку.

— Тигр лізе за нами! — заверещала Геро, глянувши вниз.

Джордж чув його важке дихання у себе за спиною.

— Сюди! — Аттікус доліз до найвищої гілки і, мов птах, перескочив на сусіднє дерево.

Геро — не може бути! — перестрибнула слідом за ним. Через роздерту ногу Джорджеві не вдалося стрибнути так само спритно, як вони, але він встиг ухопитися за нижчу гілку. Аттікус і Геро вже зникли в густій кроні. Джордж, виснажений і поранений, пірнув у листя слідом за ними. Він чув, як позаду ричить розлючений тигр, від якого вислизнула здобич. Більше шансів у звіра не було — горішні гілки не витримали б його ваги.

Опинившись у затіненій кроні, Джордж побачив попереду майстерно замаскований місток, натягнутий між деревами.

— За мною! — скомандував Аттікус і ступив на місток. Той був зроблений із міцних галузок, скріплених товстими мотузками.

— Що це? — вражено запитав Джордж.

— Дорога, — гордо відповів Аттікус. — Наші проклали такі містки по всьому лісу, щоб ми могли спокійно пересуватися. Вони дуже легкі, й такі звірі, як той тигр, на них не втримаються.

Він стояв, чекаючи на Джорджа з Геро.

— А він безпечний? — запитала Геро, з підозрою дивлячись на місток, який погойдувався туди-сюди.

— Точно безпечніший за побачення із шаблезубим тигром! — відповів Аттікус. — Або з Мисливцем за дітлахами.

— Ким-ким? — перепитала Геро.

— З одним лиходієм, якого ми перехитримо, — сказав Аттікус.

— Ага! — бадьоро відповіла дівчинка.

Схоже, їй це починає подобатися, здивувався Джордж. Він згадав Бульцмана, який теж тримався бадьоро тоді, коли від нього цього найменше чекали. Йому стислося серце. Я не втрачу Геро, сказав він собі. І проведу її туди, куди треба. Але його турбувала одна думка.

— А звідки тут взялися шаблезубі тигри? Я думав, що ми в майбутньому, а не в минулому!

— Їх виростили в лабораторії із заморожених ДНК, які викопали із землі, — пояснив Аттікус. — Ще у давні часи. Та коли науку заборонили, а всі лабораторії позакривали, звірі повтікали й оселилися в лісі.

— Сорі, але все було зовсім не так! — втрутилася Геро.

— А ти звідки знаєш? — запитав Аттікус.

— Моя опікунка — міністерка науки в Едемі, — сказала Геро, явно сподіваючись, що Аттікус буде вражений, коли це почує. — Тому я знаю, що кажу.

Аттікус з підозрою подивився на Геро.

— Тоді що ти робиш тут, у Болоті? — запитав він. — Якщо твоя опікунка така крута тітка, що ти забула в лісі?

Джордж вирішив усе пояснити.

— Ми не шпигуни, — сказав він, згадавши, про що йому колись казав Бульцман. — Ми звичайні діти, які загубилися в Болоті. І нам потрібна твоя допомога.

— А куди вам треба? — запитав Аттікус.

— В Альбу, — відповів Джордж.

— У Чудесну академію, — тієї ж миті сказала Геро.

— Я бачу, ви самі не в курсі, куди вам треба, — Аттікус зміряв поглядом їх обох.

— Ні, — зніяковіло відповів Джордж. — Не в курсі...

Він думав, що Геро щось заперечить, але, зиркнувши на неї, побачив, що та киває головою.

— Це найдивніша подорож у моєму житті, — зізналася вона Аттікусу. — І, по-моєму, Джордж уявлення не має, що робить.

Джорджа зачепили її слова, адже він уже двічі врятував їй життя. Та все ж Геро мала рацію. Він гадки не мав, що робить і куди йти далі. Крім того, він погано почувався. Паморочилося в голові й трохи нудило.

— У цьому лісі є тільки одна людина, яка зможе вам допомогти, — сказав Аттікус.

— Хто? — запитав Джордж, сподіваючись, що це не Мисливець за дітлахами.

— Моя мама, — рішуче мовив Аттікус.

Геро здивовано кліпала очима.

— Це його опікунка, — пояснив Джордж. — Ну щось типу того. Пам’ятаєш, я казав тобі? Коли хтось народжується, а не його... вирощують.

— А, пам’ятаю, — відповіла Геро. — Це те саме, просто називається по-іншому?

— Майже, — відповів Джордж.

— І де та «мама» живе? — запитала Геро.

— У мене вдома, — відповів Аттікус. — Запрошую вас до себе в гості.