Джордж і корабель часу

Розділ шостий

селя Геро була мов дві краплі води схожа на сусідні: невеликий будиночок у шерезі таких самих будиночків. Джордж зацікавлено зайшов усередину. Він бував у різних дивних місцях, але надувна хатина, схожа на іглу, йому ще не траплялась. Усередині було так само задушливо, як надворі. Напевно, на планеті, де зросла температура, більше немає прохолодних місць.

Геро пройшла повз нього — кинула на землю наплічник, стягнула черевики і зняла куртку. Емпірей докірливо на неї глянув.

— Я не збираюся складати твої речі, — сказав він. Геро зітхнула.

— Чому інші роботи прибирають замість дітей, а ти ні?

Вона згребла все в оберемок і пішла до кімнати на другому боці круглої вітальні, звідки повернулася вже з порожніми руками.

— Усі роботи з радістю допомагають своїм господарям і все роблять замість них, — сказала дівчинка.

— Мій не робить, — зауважив Джордж.

Він вирішив пливти за течією, поки не зрозуміє, як бути далі. Бульцман радісно кивнув.

— Я б не піднімав його одягу з підлоги, — сказав він, гепнувшись на диван.

Той був теж надувний і аж заскрипів під його вагою, та все ж не тріснув.

— Не можна мати все й відразу, — самовпевнено мовив Емпірей. — Я найрозумніший і найпотужніший робот в історії людства!

«Десь я це вже чув», — подумав Джордж. Колись був у нього один суперрозумний знайомець, який теж так вихвалявся.

— Так, так, я в курсі, — сказала Геро. — Я вже сто разів чула ці байки! Усі діти в Бульбашці особливі, тому Едем виділив для кожного з нас особливого робота. Але моя опікунка знайшла тебе на переробній станції і прислала мені — замість нового блискучого робота-помічника, як у всіх інших.

— Усі діти в Бульбашці особливі? — перепитав Джордж.

Його подруга Енні була найрозумнішою з усіх дітей, яких він знав. Невже Геро така сама кмітлива, як Енні? І якщо вона така особлива, то чому не помічає, що її слова зовсім не відповідають довколишній реальності?

— Нас називають майбутніми лідерами й лідерками, — гордо заявила Геро. — А це означає, що ми пройшли суворий відбір, бо в наших руках майбутнє Едему. Ми — еліта. От тільки треба почекати, поки ми станемо дуже-дуже старі, — тоді будемо всім керувати.

Дівчинка немовби повторювала слова, які десятки разів чула від когось.

— Але навіщо чекати, поки ви постарієте? — запитав Джордж.

— Ці діти — квіти Едему, — байдужим тоном пояснив Емпірей. — Тому за ними мають доглядати найкращі роботи. Для того, щоб виріс дуб, потрібен час, — загадково додав він. — Точніше, дев’ять сонце-дампів. Потім діти повинні покинути Бульбашку, бо всі майбутні лідери вчаться в академії. Дбати про майбутнє — дуже важливо.

Геро його не слухала.

— Краще б ти прибрав у моїй кімнаті, а не теревенив про квіти з дубами, — пробурмотіла вона.

Дівчинка сіла на диван навпроти Джорджа — той змінив колір, ставши зеленкувато-блакитним, наче море. На стіні над головою дівчинки раптом з’явилося зображення хвиль, які накочуються на пісок, а кімнату наповнила тиха музика.

— Яка краса! — вигукнув Бульцман.

«І звідки той велетень-страшко знає, що таке “краса”?» — подумав Джордж.

— Як ти це зробила? — запитав Джордж, подивившись на свій диван: той так і лишився нудотно-сірий.

— Що саме? — запитала Геро, яка, здається, нічого не помітила.

— Твій диван став іншого кольору! — сказав Джордж. — І зображення на стіні з’явилося! І музика!..

— А, ти про це, — відповіла Геро. — Це розумний дім з розумними меблями. Він зчитує мій настрій і змінює середовище навколо.

— А мого настрою він не зчитав, — поскаржився Бульцман.

Джордж подумав, що це й на краще, а то можна собі уявити, на що б тоді перетворився будинок! Йому не хотілося цього бачити.

— Але це швидко набридає, — визнала Геро. — Іноді хочеться, щоб будинок перестав крутити музику й показувати малюнки. Він і так ніколи не вгадує. От скажи — хіба я схожа на морську русалку?

Джордж відчув, що на нього хтось дивиться, і, озирнувшись, перехопив на собі блискучий погляд Емпірея.

— Щось не так? — не стримався він.

— Ти про що? — запитала Геро.

— Емпі постійно витріщається на мене, коли думає, що я цього не бачу, — пояснив Джордж.

— І на мене, — обурено озвався Бульцман. — І не реагує на мої спроби встановити з ним зв’язок.

— Він просто такий є, — мовила Геро. — Завжди за всіма стежить. Я просила опікунку дати мені іншого робота, але та вперлася і не дає.

Робот і оком не змигнув. Але Джорджа не покидало відчуття, що він ретельно фіксує все, що стосується його і Бульцмана, аби потім як слід проаналізувати.

— Час лягати спати, — тільки й відповів Емпірей.

— А вечеряти ти не будеш? — з надією запитав Джордж Геро. Востаннє він їв дегідратований сніданок ще на борту «Артеміди».

— Ні, — здивовано відповіла Геро. — Я вже вичерпала свій денний раціон. Але якщо ти голодний, можемо намішати тобі смузі. Правда, Емпі?

— Ну добре, — відповів Джордж. — Дякую! А потім ми з Бульцманом, напевно, підемо спати, якщо ти не проти.

Він не міг дочекатися, коли позбудеться Геро і зможе спокійно подумати на самоті. З Бульцмана вже нічого сьогодні не візьмеш — у пошарпаного велетня майже вичерпався заряд. Треба його підзарядити. А от йому... Він мандрував Всесвітом, пережив колосальне уповільнення часу в надшвидкому кораблі, повернувся на Землю — за всю подорож перемовившись лиш кількома словами з рідними й найкращою подругою — і опинився у зовсім чужому світі. Йому треба добре про все поміркувати.

— Запит підтверджую, — сказав Емпірей.

Джордж довго не зводив з нього погляду, аж поки робот ледь помітно не всміхнувся.

Уночі Джордж пробудився від шуму — до надувного будиночка хтось увійшов. Він і Бульцман лежали на двох диванах, накрившись легкими ковдрами, які були немов із фольги. Геро знайшла для Джорджа старий спортивний костюм своєї опікунки — її імені вона так і не назвала. А Емпірей намішав йому у склянці чогось клейкого. Втім, напій виявився на диво смачний і відразу втамував і голод, і спрагу.

— Мені прийшло твоє повідомлення, — пробурмотів прибулець до Емпірея.

Бульцман якраз підзаряджався — Емпірей подбав про це, неабияк здивувавши Геро: вона вперше бачила персонального робота, якого для підзарядки треба вмикати в розетку. Тож він сидів нерухомо і не сприймав нічого, що діялося у круглій кімнаті.

Прибулець точно був людиною. Судячи з голосу, то була жінка.

— Захист активував? — пошепки запитала вона.

— Усе як завжди. Я запустив два потоки: фальшивий — для них і паралельний — для тебе. Вони думають, що ти у своєму помешканні блукаєш у віртуальній реальності. Насолоджуєшся уявним аналоговим світом.

— Супер, — захихотіла жінка. — Це єдине місце, де я можу думати те, що хочу! Бо цілими днями я змушую себе думати про Трелліса Дампа і...

— Хай живе довго і щасливо, — похмуро сказав робот.

— Буде він жити, хай тільки таблетки п’є! — відповіла жінка. — Але це просто нестерпно: думати увесь час, який Трелліс хороший, коли він репетує на мене, бо я не можу зробити сонце темнішим. Ти уявити собі не можеш, як це втомлює!

— Думаю, що можу, — відповів Емпірей, — бо не раз півдня стираю з потоку Геро думки, які могли б зацікавити владу Едему.

— Так, я знаю, що ти найвірніший опікун з усіх, — зітхнула жінка. — Добре, що я вистежила, що тебе запроторили в той сміттєвий табір, і витягла звідти, бо інакше я б не змогла отак захищати Геро й маскуватися від усіх. І взагалі... не наважилася б втягнути дитину в таке.

— Ти молодчина, — похвалив її робот. — Ми вже майже на початку кінця. Якби все рухалося трохи швидше, Геро вже б покинула Бульбашку й жила б у світі, в якому тобі хочеться її бачити. Добре, що режим принаймні повірив, ніби в неї були проблеми з навчанням, і дозволив їй тут побути до кінця — за той час вона багато чого навчилася і краще підготувалася до того, що на неї чекає.

— Ми вже дуже близько! От-от закінчимо. Ми практично реалізували батьків план... — схвильовано відповіла жінка.

— А це означає, що настала найнебезпечніша пора, — зауважив Емпірей. — Які настрої всередині режиму?

— Страх і підозри. Ніхто нікому не довіряє. Знову підняли рівень загрози, — сказала жінка. — Від дамповірного до дампостичного, а тоді аж до дампо-термоядерного.

— І то якраз тоді, як Геро має виповнитися дев’ять років.

— Ти хотів сказати «дев’ять сонцедампів»? — захихотіла жінка.

— Пробачте, пані міністерко, — серйозним тоном відповів Емпірей, але Джордж зрозумів, що то в них такий жарт.

Однак жінка не засміялася. Вона щось помітила.

— А це що таке? — запитала вона кріогенно-холодним голосом.

Джордж знав: у нічному напівмороці надувного будиночка жінка щойно помітила його і Бульцмана.

— Ну, це хлопчик, — спокійно відповів Емпірей. — А там — його робот.

— Хлопчик? — Її голос заморозив би і ядро Сонця. — А що тут робить якийсь там хлопчик?

Джордж здогадався, що запрошення переночувати надійшло не від опікунки. Він намагався не панікувати. Хлопець затамував подих і чекав, поки Емпірей щось скаже.

— Він ваш рятівник, — сказав Емпірей.

Джордж видихнув. Емпірей на його боці.

— Що ти сказав? — перепитала жінка. — Відколи це мені потрібен рятівник?

Вона явно засмутилася.

— Він потрібен твоїй доньці, — відповів Емпірей. — Післязавтра в неї день вирощення, а отже, настав час, коли вона мусить покинути Бульбашку. І відбути до Чудесної академії, де ми вже не зможемо її захистити... А якщо режим зверне увагу на наші попередні вигадки про те, що в неї брак потенціалу, її взагалі відправлять у робітничий підрозділ, де з нею не буде зв’язку. Ми знаємо, що ситуація погіршується набагато швидше, ніж ми прогнозували. Там значно небезпечніше, ніж було тоді, коли ми тільки складали план дій, тому твоїй доньці потрібен хтось, хто супроводжуватиме її до безпечного місця. Це наш єдиний шанс витягнути її звідси. Ми мусимо все зробити правильно.

«Оце так новина! Але ж Емпі, чи як там його звати, міг розповісти йому про це раніше!» — подумав Джордж. Та в цю мить озвалася жінка, і хлопець зрадів, що відстрілюватися мусить Емпі, а не він.

— Я знаю! — вибухнула жінка. — І тим кимось є ти! Ти повинен покинути Бульбашку разом із Геро під час її офіційного переїзду до Чудесної академії! От тільки вона туди не доїде, бо ти мусиш змінити маршрут і доправити її до Альби — нейтральної зони, де ти попросиш для неї притулку. А тим часом машини нарешті повалять...

— Німу, — лагідно мовив Емпірей. — Твій батько...

— Тихо! — прошипіла Німу. — Не батькай мені тут! Такий план!

Чому ти не хочеш його виконувати?

Джордж зрозумів із цього діалогу, що Німу тут далеко не остання людина і з нею треба рахуватися. Добре, що віч-на-віч з нею опинився Емпірей, а не він сам — хлопець, який перелетів через Всесвіт, щоб, як виявляється, зруйнувати її бездоганний план дій.

— Не хвилюйся, — сказав робот. — Зараз я все розповім.

Жінка голосно вдихнула.

— І звідки ж прибув той хлопець? — запитала вона.

— З минулого, — відповів Емпірей. — Той хлопець — з минулого.