Джордж і корабель часу

Розділ сімнадцятий

жордж приставив до очей долоню, щоб краще роздивитися рівнину, яка простягалася перед ними. Колись тут, напевно, були поля, порослі вересом. Величезний ліс, тінистий і похмурий у променях ранкового сонця, залишився позаду. Рівнина попереду була гола й випалена сонцем. Джордж сів на камінь, надувши щоки. Палюче сонце вже піднялося над обрієм. Краєм ока Джордж помітив, як удалині щось блистить.

— Он там! — показав він пальцем. — На півночі! Там щось є!

— А й справді! — сказав Аттікус. — Там дійсно щось є.

— Це Чудесна академія? — запитав Джордж.

— Щось дуже велике, — прищурився Аттікус. — Це не академія. По-моєму, ми знайшли його.

— Кого — його? — перепитав Джордж.

— Наш наступний пункт призначення, — відповів Аттікус. — Едемополіс.

Едемополіс вони знайшли, але потикатися туди не можна було. Аттікус сказав почекати, коли звечоріє, і тільки тоді перетнути рівнину. А тим часом вони взялися визбирувати на порожній рівнині корінці й посохлі рослини.

— Я не можу розвести вогонь, — пояснив Аттікус, — бо нас відразу побачать. Але все це можна їсти сирим!

Він уже встиг почистити мисливським ножем м’ясисті білі корені й зібрати непогану колекцію комах, начебто їстівних. Джордж, чиї запаси майже вичерпалися, не мав вибору. Він ніколи не їв живих мурах, але услід за Аттікусом всипав пригорщу собі до рота.

— Нямка, еге ж? — задоволено сказав Аттікус.

— Ем-м-м, кислуваті, — відповів Джордж.

Мурахи виявилися не такі гидкі на смак, як він гадав, надто коли їх загорнути в зелений листок. Він запив їх водою з очищувача. «Цікаво, як Геро дає собі раду?» — подумав Джордж, а потім згадав, що в неї ще лишалися батончики. Аттікус сказав, що їм краще багато не говорити, а то ще якийсь прихований сенсор зафіксує їхні голоси, тож вони сиділи мовчки.

Коли після найдовшого дня у житті Джорджа нарешті запала темрява, вони почали крадькома пробиратися рівниною. Джордж глянув угору — чи нема в нічному небі супутників або інших ознак людської діяльності. От якби він мав при собі телескоп! Та навіть неозброєним оком було видно, що люди не збиралися покидати космос.

Якщо він не думав про небо, то згадував Геро. Де вона зараз? Як її знайти? Може, вона не пішла в Чудесну академію, хтозна? З Дампових слів Джордж зрозумів, що хоч йому й Геро вдалося наразі лишатися непоміченими, тепер за ними відправили погоню. Байдуже, що вони не двійко шпигунів із Потойбіччя, як подумав Дамп: якщо вони піймають його, Геро й Аттікуса, на них чекає жахлива кара. Джордж сумнівався, що вони її витримають і не видадуть Німу й Емпірея. Він про все розповів Матінці, не впевнившись, що це безпечно. Так, йому пощастило. Принаймні він на це сподівався. Матінка теж виявилася втікачкою і мріяла про часи, коли Едему настане кінець, щоб вони із сином знову були вільні. Та все ж наступного разу треба тримати язик за зубами.

На світанку вони добралися до столиці Едему. З-за димчасто-сірих хмар виринали верхівки хмародерів — такі яскраві, мовби зроблені із золота. А за ними сердито гуркотіло море. Хвилі билися об товсті, наїжачені ракетами мури, що не давали морю затопити місто, а чужинцям — висадитися на березі.

— Геро правду казала! — мовив Джордж. Місто було схоже на казковий замок, що гойдався на хмарах, сягаючи шпилями аж до неба.

— Святі метеори! Ну ми і щасливчики! — сказав Аттікус.

Вони сиділи на груді каміння, звідки було видно останній відрізок рівнини, що підступав до самих мурів. Ним рухався довгий караван, схожий на шерегу мурах. Придивившись, вони розгледіли колону з людей, коней і фургонів. Вона тягнулася до міста, у цьому не було жодного сумніву.

— Напевно, сьогодні День підрахунку!

— День чого? — перепитав Джордж, пригадуючи, що Емпірей казав йому про щось схоже. — Це пов’язано з податками?

— Потім розповім! — сказав Аттікус і, зіскочивши з каміння, рушив у бік каравану. — Не відставай!

Вони побігли рівниною навздогін юрбі. Зблизька стало зрозуміло, що то бредуть тільки люди — роботів не було видно. Та й узагалі, ніяких технологічних пристроїв там наче не було: одні люди пленталися пішки, інші трюхикали на шкапах, які тягнули на собі клунки з харчами. Попереду погойдувалися запорошені фургони, що їх тягнули велетенські тварини; вони так низько похилили голови, що ледь не рили носами землю.

— Це... це віл? — вражено запитав Джордж, показавши пальцем на тварину, яка чвалала у бік міста.

Аттікус кивнув.

— А де їхні автомобілі? — запитав Джордж. — Автобуси? Потяги? Чому люди мусять запрягати тварин?

— Бо технологіями можуть користуватися лише ті, хто при владі, — пояснив Аттікус. — Прості люди не мають права.

— Ненавиджу майбутнє, — сказав Джордж, забувши, що Аттікус не знає, що він з минулого.

— Чому ти так кажеш? — запитав Аттікус. — Звідки ти насправді, Джордже?

— Тихо! — очільник групи, до якої вони пристали, ляснув віжками по спині вола, який тягнув найближчий фургон. — Національний гімн за-а-спі-і-і-ва-а-й!

Обшарпані люди були вбрані по-всякому. Одні були схожі на середньовічних селян, інші мали на собі одяг, пошитий із різнокольорових клаптиків, так наче вони переробили його з інших одежин. Дехто, як Аттікус, позагортався у звірині шкури. Джордж глянув на свій скафандр. Колись той був білий, а тепер став кольору лісу — зеленкувато-брунатне, сіре, чорне. Хлопець зливався з натовпом.

Колона хором заспівала.

— Едем — найкращий зі світів! — виводили вони різними голосами.

— Співай, — Аттікус штурхнув Джорджа ліктем.

Той слухняно розтулив рота і вдав, ніби співає з усіма.

— Едем, ми любимо Едем, — мугикала виснажена юрба. — Едем — найкра-а-а-щий!

Далі, мабуть, ішла висока нота, бо люди її не витягнули й пісня помалу стихла, тому знову було чути тільки тупіт натовпу, який помалу наближався до дивовижних хмародерів Едемополіса, що купалися в яскравому світлі.

Джордж думав, що він та Аттікус злилися з іншими. Та озирнувшись, здивувався.

— А де всі інші діти? — тихо спитав він.

Вони вже були майже під самими мурами Едемополіса.

Люди почали кидати на них криві погляди. Якийсь чоловік у хутряній камізельці й потертих залатаних штанах підійшов до Аттікуса і щось йому шепнув. Тоді глянув на Джорджа — і його очі наповнилися слізьми. Він змахнув їх брудною долонею, а тоді потиснув хлопцям руки. Він мав дуже схвильований вигляд. Аттікус мислив, як завжди, практично: він легенько штурхнув того чоловіка й тицьнув пальцем на найближчий фургон, питально звівши брови. Той кивнув і припідняв брезентову заслону — хлопці вмить застрибнули всередину.

Повітря було тепле і задушливе. Тхнуло старими ковдрами й пилюкою. На дерев’яну платформу були накидані якісь клунки, колоди й звірині шкури. Воли помалу тягнули фургон уперед, а той погойдувався з боку на бік, наче корабель в океані. Джордж відчув себе дуже втомленим і розгубленим. Він так давно не спав, що в теплому безпечному фургоні його швидко заколисало.

Його збудив Аттікус.

— Приїхали, — прошепотів він Джорджеві на вухо.

Та не встигли вони в’їхати на околицю міста, як колона різко зупинилася. Через заслону Джордж почув, як хтось звертається до натовпу.

— Едемський народе! — проревів голос. — Ви прибули до Едемополіса, великої столиці нашого дивовижного краю. Сьогодні День підрахунку — найважливіший день у році! Ви дізнаєтеся, що ви заробили своєю важкою працею і скільки повинні сплатити Едему за честь називати себе едемцями! І це ще не все! Коли ви опинитеся в Едемополісі, ви повинні бути щасливі! Ви мусите радіти й усміхатися! Коли вас питатимуть, ви маєте відповідати: «Едем — найкращий із усіх можливих світів!». Ми тут зібралися для того, щоб вшанувати нашого лідера Трелліса Дампа — хай живе довго і щасливо! — і послухати його промову! Хто не радітиме, на того чекає покарання! Пам’ятайте — Едем стежить за вами!

— І що тепер? — запитав Джордж.

Тільки Аттікус зібрався щось відповісти, як хтось відгорнув заслону і з’явилося схвильоване, налякане лице чоловіка в хутряній камізельці. Він прошепотів щось до Аттікуса.

— Обшукують фургони, — передав той Джорджеві. — Треба тікати звідси!

Вони вислизнули надвір. Їхній знайомий діяв не сам. Поряд щільним гуртом збилися дорослі — худі, у пошарпаному одязі, — і він заштовхав Аттікуса й Джорджа поміж них. Так хлопці потрапили в Едемо-поліс. Вони пройшли через величезну прикрашену візерунками браму, оточену високим парканом. На вершечку були вирізьблені слова: «БРАМА ДОСТАТКУ».

Джордж глянув угору. Вони йшли містом повз гігантські хмародери. У минулому житті Джордж ніколи не бачив таких височезних будівель, оздоблених башточками, шпилями й великими різьбленими балконами. Та опинившись усередині Едемополіса, він одразу зрозумів, що це далеко не казкове місто. Так, верхівки хмародерів купалися в сонячному світлі, але внизу все вкривала густа пелена смогу. Зайшовши в місто, вони пірнули під хмари, і з кожним кроком ставало усе похмуріше, темніше й гарячіше. Угорі споруди були бездоганно чисті, тоді як під хмарами кожна з них стояла запорошена, брудна й засмальцьована.

Джордж затулив носа краєм замурзаного комбінезона. Вони так і брели, оточені щільним колом робітників.

— Чому вони нас захищають? — пошепки запитав він Аттікуса. — Адже вони не знають нас! Чому вони нам допомагають?

— Бо вони втратили своїх дітей, — відповів Аттікус. — Режим їх відібрав. Той чоловік сказав, що він мав двох таких синів, як ми.

Джордж задумався. Майбутнє просто жахливе. Часом воно його дивувало, а інколи лякало тим, яке воно жорстоке й руйнівне.

— Фу-у-у, — скривився Аттікус, — як тут смердить!

— По-моєму, там чистіше, — сказав Джордж, показавши пальцем угору, на густі хмари, що затуляли половину кожного будинку.

— Матінка колись казала, що там, над хмарами, живуть багатії, — мовив Аттікус.

— А що вони роблять, коли спускаються сюди? — здивувався Джордж.

— А вони не спускаються, — сказав Аттікус. — Просто перелітають від будинку до будинку. Багатії ніколи не бувають унизу. Вони живуть угорі, де чисте повітря і світить сонце. А тут, серед смогу, мешкають тільки бідні.

— Як же ми знайдемо Геро? — запитав Джордж. Вони з Аттікусом брели по кісточки в багні та смітті під густою чорною хмарою, що накривала вузькі вулиці, наче гаряче вологе рядно.

— Матінка сказала шукати Велику вежу Дампа, — відповів Аттікус. — Тоді ми знайдемо Чудесну академію.

— Але котра з них та, що нам треба? — запитав Джордж.

У місті було стільки гігантських веж, що воно було схоже на їжака — як знати, котра з них їм потрібна? Тим часом до їхньої колони з бічних вулиць вливалися натовпи людей. Вони рухалися в бік великої площі, напхом напханої людьми. Усі вони виглядали однаково: замурзані, голодні, виснажені й обідрані. Немов у місто хмародерів ринули селяни з епохи Середньовіччя.

Дійшовши до площі, хлопці побачили посередині сцену, на якій хтось виступав. Зображення транслювали на гігантські екрани, прикріплені до стін хмародерів. На сцені билися двометрові гладіатори, лупцюючи один одного палицями, булавами й шаблями. Велетень, вбраний у ясно-блакитне — єдина кольорова пляма серед сірого моря, — ступив уперед і встромив шаблю у свого суперника, вдягнутого в зелене. Натовп вибухнув захопленими вигуками. Зелений упав на сцену, а блакитний переможно підняв кулака.

Однак зелений відразу підвівся й кинувся на нього.

— Як він це зробив? — вражено запитав Джордж.

І тут же зрозумів, що гладіатори — як і все в Едемі — несправжні. То були проекції, що билися на потіху простому люду, який обожнював це видовище. На двох хлопчаків ніхто не звертав уваги, усі витріщалися вгору, на величезні фігури на екранах.

«На нас ніхто не дивиться», — подумав Джордж, роззирнувшись. Вони стояли в самій гущі натовпу й не могли рухатися ні вперед, ні назад.

Але треба було звідти вибиратися.

— Атті, — шепнув Джордж, — тут дуже небезпечно. Тут більше нема дітей! Нас відразу зловлять.

Аттікус кивнув.

— Ага.

Але він не слухав. Його зачарувало шоу, він не зводив очей з аватарів, які мотлошили один одного, сміявся й радісно вигукував.

— Оце круто!

Джордж нічого крутого в цьому не бачив. Йому, навпаки, було страшно.

— Коли я подам знак, іди за мною, — шепнув він Аттікусу на вухо.

— Можна я додивлюся до кінця? — попросив його друг. — Будь ласка! Цікаво, хто переможе!

Джордж завагався.

— Треба йти, — врешті сказав він.

— Ну будь ласка, — обернувся до нього Аттікус. — Я ж ніколи тебе ні про що не просив! Будь ласка, додивімося до кінця.

Джордж зітхнув. Йому зовсім не хотілось дивитися, як двоє аватарів товчуть один одного. Але ж Аттікус — інша людина з іншого часу. Хай уже дивиться. За дві хвилини — чи скільки там дампів той бій триває — світ таки не завалиться.