Джордж і корабель часу

Розділ дев’ятнадцятий

вері ліфта відчинилися. Раптом Слизус, який ще секунду тому був бадьорий-пребадьорий, перехотів виходити.

— Ти перший, — сказав він до Джорджа.

— Ні, тільки після вас, — ввічливо відповів Джордж. Цікаво, чому Слизус раптом почав нервуватися? — Ні, ти! — Слизус штовхнув Джорджа вперед. Аттікус, не скидаючи капюшона, вийшов слідом за ним. Вони ступили крок уперед. Величезна кімната, як і вестибюль, була покрита золотом. Але якщо у вестибюлі було темно й похмуро, то тут аж очі сліпило. На всіх стінах були величезні вікна, а де не було вікон — висіли гігантські дзеркала. Зі стелі звисали канделябри з кришталевими бурульками, старезні, начебто привезені з якогось стародавнього замку. У кутках кімнати виднілися якісь постаті. Одних підсвічувало пообіднє сонце, інші стояли проти світла.

Посередині кімнати вони побачили чоловіка — його заливало світло канделябрів над головою і сонячне світло, що падало з вікна. На тлі всієї тієї розкоші він виглядав звичайним собі чоловічком у золотистому костюмі, який захопився грою в шахи з невидимим суперником. Щоправда, помітив Джордж, він дуже відрізнявся від тієї постаті на площі: старіший, товстіший, поморщений і з малими, неначе втиснутими в потилицю очима.

Старий підняв шахову фігурку й повільно переставив її на іншу клітинку Невидимий супротивник діяв швидко — фігурка навпроти була готова атакувати. Чоловік зробив ще один хід, але суперник його обхитрував: шах і мат!

— Е, так не піде! — обурився чоловік. — Він знову виграв!

Постаті в кутках кімнати переступили з ноги на ногу.

— Мені потрібно більше мозкового ресурсу! — крикнув чоловік. — Ще більше! Я не хочу, щоб машини в мене вигравали!

— Так, сер, — пробурмотіли постаті. — Буде зроблено!

— Мені потрібна вона! — рявкнув чоловік. — Приведіть її до мене! Чому вона не тут?

— Бо ви пригрозили, що кинете її за ґрати, — невпевнено сказав один із посіпак. — Може, тому вона втекла?

Миттю підійшов великий робот і викинув його геть із кімнати.

— Ми працюємо над цим питанням! — озвався другий радник. — Ми запропонували їй дуже привабливі умови!

— То активніше працюйте! Ще щось пообіцяйте. Це наказ, — голос чоловіка в золотистому костюмі прозвучав зловісно тихо. — Я — найрозумніша людина в Едемі. У мене найпотужніший мозок. І я не дозволю, щоб мене перемагали всякі там «розумні» машини.

— А може, — боязко озвався ще один посіпака, — ми просто зробимо машини трохи дурнішими? Ну, так як ми зробили з людьми. Скасували нормальну освіту — і дивіться, яких успіхів досягнули! Вони вірять усьому, що ми кажемо!

— Бовдур! — чоловік обернувся, щоб подивитися, хто це говорить. — Ми вже пробували вчити машини по-іншому. І нічого з того не вийшло! У них забагато розуму! І вони випереджають нас! Скоро стануть такі розумні, що почнуть вирішувати усе за нас! Ми втратимо контроль — усім заправлятимуть машини! Режимом Дампа повинен керувати Дамп, а не машини з якимись там своїми ідеями.

Він крутнувся і помітив дітей, а за ними Слизуса.

— Вітаю, господарю, — слизняво мовив Слизус, нервово роззирнувшись. — Для мене велика честь знову вас бачити. Я впевнений, що ваш найпотужніший мозок пам’ятає Слизуса Слизовича — найуспішнішого п’ятизіркового Мисливця за дітлахами в...

— Досить уже, — махнув рукою чоловік.

Слизус хотів було ввічливо вклонитися, але забув, що начепив на голову древнього капелюха-шолома. Той упав на підлогу й покотився до вікон.

Слизус нажахано зойкнув.

— Мій капелюх!

Він кинувся за ним.

Чоловік повільно рушив до дітей. Коли він підійшов ближче, вони побачили, що його аватар на площі виглядав зовсім неправдоподібно. Реальна версія була не тільки старіша, а й огидніша.

— Ну, ви знаєте, хто я, — сказав чоловік. Коли він опинився віч-на-віч зі справжніми дітьми, його голос звучав чомусь не так упевнено.

— Та ні, — ввічливо відповів Джордж. — Не зовсім.

— Брехня! — обурився чоловік. — Усі знають, що я Трелліс Дамп — хай я житиму довго і щасливо! — рятівник світу. Коли люди кричали: «Треллісе! Треллісе! Врятуй нас!» — я їх почув...

Його очі зблиснули.

— Я продовжив роботу, яку розпочав мій батько. Врятував свій народ. Збудував мури й вежі. Я створив це місто. Я змінив світ.

— А ви впевнені, що змінили його на краще? — чемно поцікавився Джордж.

Трелліс Дамп розлютився, як пантера, проте саме тієї миті повернувся Слизус зі своїм капелюхом.

— Не слухайте того хлопчиська, ваша величносте, — промуркотів він, стараючись підібратися якомога ближче до Дампа. — Ми не змогли його ідентифікувати. Напевно, то якийсь біженець. Він нічого не знає.

— Тоді що він робить у Великій вежі Дампа? — гарикнув Дамп.

— У всьому винна його подружка, — медовим голоском прощебетав Слизус. — Мені щойно передали, що дівчинка — утікачка з Бульбашки і що вона може дати нам інформацію, яка приведе нас у саме лігво зрадників, яких ви шукаєте!

У цей момент Аттікус нарешті оговтався, скинув капюшона й вишкірив зуби. Він був зовсім не схожий ані на дівчинку, ані на учня з Бульбашки. Неозброєним оком було видно, що він — хлопчисько з лісу. Джордж з полегшею видихнув. Нарешті його друг повернувся.

Слизус вражено охнув. Одна з постатей у залі вигукнула: «О ні!».

— Це що — жарт? — запитав Дамп.

— Ні, ніякий це не жарт, ваша величносте! — Слизус побілів від страху.

Його лице скривилося у страшній гримасі.

— Та це ж хлопець з Болота! — здогадався Дамп. — Ти ж із тієї колонії, правда?

Аттікус кивнув.

— Так, — рішуче сказав він. — Я воїн третього рівня. Моя мама — Матінка, вона керує нашим народом. Одного дня ми переможемо вас і Едем зникне з лиця Землі!

Усі присутні охнули, а Дамп, задерши голову, розреготався.

— Слизусе! — прохрипів він. — Ти обіцяв привести мені тих, хто тицьне пальцем на зрадників у моєму оточенні. А ти притягнув сюди нікчемних бовдурів!

Слизус виглядав так, ніби викопав скриню зі скарбами, а всередині виявилась тільки надщерблена пляшка.

— Тоді у мене виникає друге питання, — продовжив Дамп із оманливою посмішкою на лиці. — Якщо з Бульбашки справді втекла дитина, то де ж вона?

Джордж голосно ковтнув слину. Він знав, що рано чи пізно в Едемі про все стане відомо й Емпіреєві не вдасться вічно приховувати зникнення Геро. Може, Чудесна академія повідомила про те, що Геро не прибула на навчання? Хай там як, а таємний план, схоже, провалився.

Ніхто не квапився відповідати.

— Собацюро? — Дамп окликнув старого вояка, який стояв біля вікна. — Ану доповідай!

— Ми зосередили сили на заворушеннях у південній частині Едему, біля Великої стіни, — прокарбував той. Не виникало сумнівів, що він бував у бувальцях.

— Біля Стіни нічого не діється! — крикнув Дамп. — Йолопи! Вас знов обвів навколо пальця якийсь нещасний повстанський бот, який наслав вам фальшивих повідомлень!

— Ми відчуваємо певний опір з боку наших таємних агентів — і роботів, і людей, — визнав Собацюра. Він, мабуть, охоче опинився б сам на сам з ворожим військом, аби тільки не казати таке своєму командирові. — Вони, здається, налагоджують систему... систему співпраці одні з одними. Серед них з’явилася група бунтівників, які вважають, що майбутнє — за співпрацею роботів і людей.

— Знайти їх! — гримнув Дамп. — І покласти кінець будь-якій співпраці! В Едемі такого не буде! Тут ніхто не працюватиме разом! Розділи їх! Зроби так, щоб вони ненавиділи одне одного! Ми так увесь час робили! Подивись, яких успіхів ми досягнули!

Собацюра похилив голову.

— Як вам відомо, командире, — він явно зібрав усі рештки вояцького духу, щоб це сказати, — розумні машини вже випередили нас. Ми втрачаємо над ними контроль — вони стали такі розумні, що тепер перевіряють кожне рішення: чи корисне воно для нашого народу і для планети.

— Мене цікавить тільки одне, — процідив крізь зуби Дамп. — Де та учениця з Бульбашки і як сталося так, що вона зникла?

Він нахилив голову набік, ніби слухаючи когось, і кивнув.

— Ну так, логічно, — пробурмотів він.

Він обернувся й обвів поглядом своїх підлеглих. Джордж затамував подих — Дамп зупинив погляд на людині, яку він знав. Німу! Опікунка Геро! Тепер точно все пропало.

— Пані міністерко, — прощебетав Дамп, звертаючись до Німу. — А поясніть нам, будьте ласкаві, як дівчинка, за якою ви пильнували, змогла утекти. І чому тепер тут стоять два замурзані дурні, а не відмінниця з Бульбашки із потужним мозковим ресурсом?

— Ваша величносте... — сказала Німу, провівши пальцем за комірцем свого костюма. Вона виглядала дуже втомленою. — Я не знаю.

Вона, мабуть, подумала, що їй кінець.

— Вас змусили віддати свій першокласний генетичний матеріал, щоб виростити ученицю для потреб Едему. Ви могли зробити це добровільно. Але ж ні, ви постійно відмовлялися, то ж нам довелося вас змусити! Я казав вам, що нам потрібен учень чи учениця з потужним мозком. І не просто з потужним — з гігантським! Щоб вистачило розуму перемогти машини. Ви цілий час торочите, які ви віддані режиму, але чомусь не хотіли цього робити. Цікаво чому?

Німу голосно ковтнула. Вона мимоволі роззирнулася, шукаючи допомоги, і цим привернула увагу Джорджа до робота, який стояв поруч із нею.

Джордж перехопив його погляд. Той ледь помітно хитнув головою. Джордж стиснув губи. То не був Емпірей — робот, з яким він познайомився у Бульбашці, той, що піклувався про Геро. Цей був як дві краплі води схожий на звичайних роботів, що їх Джордж бачив по всьому Едему, — типовий урядовий андроїд. Ану ж цей робот має той самий інтелект, що й Емпірей, тільки тіло інше? Може, це Емпірей в іншому тілі? Зажевріла іскорка надії...

— У вас не найкраще прізвище, — уїдливо мовив Трелліс до Німу. — І ви провалили завдання: не дати машинам стати розумнішими за режим. Дівчисько було вашим останнім шансом. І ви його втратили.

«Прізвище...» — подумав Джордж. Він ніколи не чув, яке в неї прізвище.

Німу поблідла. Вона хотіла щось сказати, але так нічого й не видушила з себе.

— Ви звільнені, — сказав Дамп. — До побачення! Назавжди. А те дівчисько... Казали, що вона не така вже й розумна.

— Геро тільки дев’ять років, — озвався Джордж, ступивши крок уперед. Виразний юнацький голос луною прокотився по залі. — І вона розумна. Якби вона вчилася в нормальній школі, то була б здатна на все, що завгодно!

— Брехун! Фальшиві новини! — вигукнув Дамп, тицьнувши пальцем на Джорджа. — Ти мігрант і взагалі ніхто!

Але Джордж не здався.

— Ми потрапили в жахливу погоду — у грозу — і загубили Геро в лісі. Німу в цьому не винна.

— Жахливої погоди не буває! — верескнув Дамп. — Я заборонив узагалі згадувати про погоду! В Едемі тільки найкраща погода, а кожного, хто з цим не згідний, я особисто звільню!

— Безперечно, ваша величносте, — підтакнув Собацюра, геть позеленівши на лиці. — Напевно, це машини знову навипускали неправдивих новин.

— Кляті машини! — стиснув кулаки Дамп. — Треба їх зупинити! Яке вони мають право суперечити моїм рішенням і моєму баченню того, яким має бути світ? Вони не будуть мною керувати, хай навіть не мріють! В Едемі я головний! Я не потерплю, щоб якісь там машини втручалися і допомагали народу стати вільним!

Він обернувся до Джорджа.

— А ти, хлопчиську! — промовив він зловісно. — Що зробити з тобою і твоїм другом?

— Гм... — Джордж вдав, що задумався. — Можете відправити нас у космос! Тоді ви назавжди нас позбудетеся.

Залою прокотився здивований шепіт.

— Не знаю, що ти таке мелеш, — відмахнувся від нього Дамп. Але Джордж здогадався, що поцілив у яблучко.

— Ви ж збираєтеся в космос, — Джордж вирішив ризикнути, бо втрачати й так було нічого. — Ви ж збудували щось у космосі, правда? Що це? Космічна станція?

Раптом Джордж згадав про чоловіка, який заварив усю цю божевільну кашу: про Аліота Мерака, який колись намагався правити на Землі з орбітального космічного корабля. «Ну звісно! — подумав Джордж. Дамп теж, мабуть, про це марить».

— Ця вежа для вас занизька! Ви мріяли опинитися вгорі над усіма й панувати над цілим світом. Тому ви хочете сидіти в космічному кораблі й погрожувати ракетами всім, хто не слухатиметься вас на Землі!

— Навіть якби я й хотів, то що? — вишкірився Дамп. — Я тебе зі собою не беру, — він загиготів: — Цій планеті кінець. Який жаль! Невдахи!

— Тоді чому ви ще тут? — до Аттікуса повернувся дар мови. — Якщо ви так ненавидите цю планету й людей, то чому не летите собі геть?

Джордж мало не розреготався.

— Він не може! — хлопець повернувся до Дампа. — Я бачив, що штучний інтелект переміг вас у шахах! І ви програєте не тільки в шахах. Ви у всьому програєте!

— Замовкни, я сказав! — Дамп тицьнув на нього пальцем.

— Що тепер, ваша величносте? — озвався Собацюра, якому нетерпеливилось якомога скоріше закінчити цю незручну розмову.

У кімнаті запала тиша.

Однак Дамп зовсім не почувався загнаним у кут і нічого пояснювати не збирався. Навпаки, він повівся несподівано. Випростав спину, надув груди й обійняв Джорджа за плечі.

— Слухай сюди, — він повів Джорджа до вікна. Звідти видно було весь Едемополіс — унизу між хмародерами роїлися люди. З одного боку простягалася гола пустеля, з другого об фортечні мури розбивалися морські хвилі. — Давай домовимося.