Джордж і корабель часу

Розділ чотирнадцятий

іти перебігали через десяток запаморочливих підвісних містків, перестрибували з одних дерев на інші й навіть спускалися чимось схожим на канатну дорогу, натягнуту між гілками. Нарешті Аттікус зупинився. Високо вгорі було тепліше, бо крізь сіруваті хмари пробивалося трохи сонячного світла. Скафандр у Джорджа вже повністю висохнув, але нога досі боліла там, де його подряпав тигр. Гімнастка Геро виявилась чудовою супутницею і з кожною хвилиною ставала усе веселіша.

— Що тепер? — бадьоро запитала вона. — Де ми?

— Ось мій дім! — сказав Аттікус, показавши на чудернацьку споруду попереду. Вона скидалася на багатоповерхові нетрі і була заввишки як невеликий хмародер.

— Що це? — здивувався Джордж. — І як воно взагалі тримається купи?

Але він уже й сам все зрозумів. Будинок на дереві був споруджений із залишків старої будівлі. Хлопець подивився на довгі металеві балки й бетонні опори — кістяк споруди, яка стояла на тому місці раніше. Крізь неї проросли дерева, а там, де колись була підлога, розгалужені стовбури дерев утворили горизонтальну платформу, де метушилися люди, вбрані так само, як Аттікус.

З одного боку Джордж побачив багаття і зграйку дітлахів довкола нього. Було й кілька дорослих, які розповідали дітям якусь історію. Діти слухали мов зачаровані. Навколо поралися інші люди — грюкали то тут, то там молотками, шили одяг, готували їжу. Порівняно з тим, що Джордж бачив досі у цьому дивному новому світі, тут був справжній рай. Йому згадалося, як багато років тому вони з батьками були в таборі, де всі жили як за часів Залізної доби. Але тоді Джордж та його мама з татом не мали книжок та сталевих балок і не говорили про ДНК.

— А це... вогонь? — урвала його спогади Геро. — Справжній вогонь?

Її очі захоплено сяяли.

— Ну так, — відповів Аттікус. — Хіба вогонь буває несправжній?

— Я ніколи не бачила реального вогню, — визнала Геро. — Тільки віртуальний.

— Тоді краще тримайся подалі, а то попечешся! І, до речі, чужинцям сюди не можна заходити.

— Чому? — ображено запитала Геро.

— Бо чужинці загрожують нашій культурі, — пояснив Аттікус. — Але моя мама тут головна. І вона точно захоче з вами познайомитися!

Двоє жінок помітили їх і рушили в їхній бік.

— Аттікусе, — сказала одна з них, — тебе мама шукає! Ми вже збиралися посилати когось по тебе. Кажуть, що неподалік бачили тигра. Мама хвилювалася за тебе.

— Не треба за мене хвилюватися, — відповів Аттікус.

Джордж зрозумів, що та жінка йому не надто подобається. Вона мала дуже суворе лице й очі з важкими повіками.

— Бачите — я ж по-вер-нув-ся!

— А це що за одні? — запитала друга жінка — кругла, низенька і з очима як горошинки.

— Просто знайомі, — удавано невимушеним голосом відповів Аттікус.

Та друга йому теж не подобалася. Позаду них зібрався з десяток дорослих. Атмосфера змінилася. Дорослі, які сиділи біля багаття, швидко відвели дітей подалі. Запала тиша.

— Вони чужинці, — сказала жінка з важкими повіками. — А ти знаєш наші правила.

— Я хочу поговорити з мамою, — виклично мовив Аттікус. — Тут вона встановлює правила!

— Твоя мати поручила нам дбати про безпеку нашої громади, — сказала коротунка. — І ти це добре знаєш, Аттікусе. Як і те, що вона просила нас поговорити з тобою — останній раз...

Вона не договорила, але її слова прозвучали грізно. Геро, яка стояла за спиною Джорджа, переступила з ноги на ногу.

— Де мама? — запитав Аттікус.

— На вищому рівні.

— Пішли, — Аттікус обернувся до Джорджа й Геро. — Ходімо знайдемо мою маму.

— Ти не маєш права вести туди цих двох! — сердито сказала жінка з важкими повіками. — Туди можуть підніматися тільки воїни, які пройшли всі попередні рівні. І те, що ти її син, не означає, що можеш порушувати правила.

— Вони не мають права тут залишатися, — сказала її товаришка. — Вони повинні негайно покинути це місце. А нам доведеться вирішувати, чи збирати табір і перебиратися далі, бо ти видав їм, де ми живемо. Ти ж знаєш, що часи тепер небезпечні. Тигр блукає неподалік. Кажуть, що Мисливець за дітлахами вийшов на полювання. Якщо він зловить тебе чи знайде наше поселення — нашим дітям кінець. І винні в тому будуть вони! — жінка тицьнула пальцем на Джорджа й Геро. — Це вони його сюди привели.

— Вони не підуть звідси самі, — рішуче сказав Аттікус. — Вони не орієнтуються в лісі, і там небезпечно.

— Тоді йди собі разом з ними. До побачення! — сказала жінка з важкими повіками. — Ми готові на все, аби захистити свою громаду.

— Я хочу поговорити з мамою, — стояв на своєму Аттікус. — Тільки вона може мені щось вказувати. Ви не маєте права.

Жінки перезирнулися.

— Твоя мама недобре почувається, — сказала одна з жінок. — Вона просила її не турбувати. Ми відішлемо цих двох назад до лісу, а тебе припильнуємо, щоб ти нікуди не втік. А коли мамі поліпшає, вона вирішить, що з тобою робити.

Джордж голосно ковтнув слину. Не дуже приязно їх тут зустріли. Геро потягнула його за рукав і прошепотіла на вухо:

— Вони не хочуть, щоб ми тут були. Ідемо геть, Джордже. Ми самі знайдемо дорогу до академії. Надолонник нам підкаже...

Вона замовкла. У цю мить з-за юрби дорослих почувся чийсь голос.

— Зачекайте! — голос був тихий, але владний.

Дорослі розступилися, і наперед, спираючись на ціпок, вийшла жінка. Вона мала довге сріблясте волосся й розумне лице з такими самими світло-зеленими очима, як в Аттікуса.

— Мамо! — радісно скрикнув Аттікус і кинувся до неї.

Двоє дорослих хотіли його зупинити, але жінка махнула на них ціпком.

— Розійдіться! — скомандувала вона, коли Аттікус її обійняв. — Повертайтеся до роботи.

— Але ж лідерко й імператрице землі, річок, звірів і птахів, — сказала жінка з важкими повіками, вклонившись і склавши долоні, та водночас лукаво посміхаючись. — Аттікус привів у нашу колонію чужинців. Згідно з правилами, їх треба негайно вигнати звідси.

— Аттікус вчинив тяжкий злочин, — додала її товаришка. — О володарко дерев, лісів, небес, планет і...

— Досить! — перебила її мама Аттікуса. — Я ж казала, що терпіти не можу безглуздих титулів, які ви вигадуєте. Мені подобалося, коли ви кликали мене просто на ім’я.

— Але ж мудра й прекрасна правителько наших сердець і помислів, — правила своєї жінка з важкими повіками, — люди хотіли, щоб ви були вищі за них. Вони не хочуть, щоб ви були на одному рівні з ними. І просили, щоб ви скеровували їх не тільки у повсякденному житті, а й...

— Досить! — не витерпіла мама Аттікуса. — Тут троє дітей, і принаймні двоє з них втомлені й голодні.

— Я теж хочу їсти! — з надією озвався Аттікус.

— Колись буває таке, щоб ти не хотів їсти? — краєм вуст усміхнулася його мама.

«Моя мама казала мені так само», — подумав Джордж.

— Я відведу їх до себе, і ми поговоримо про те, як бути далі.

Дорослі вжахнулися.

— Але ж Матінко... — промекала коротунка. — Ми збудували систему рівнів, щоб...

— Я сказала — досить уже! — мама Аттікуса кивнула головою до Джорджа й Геро. Вони не змогли б її не послухати, навіть якби й хотіли. — Ходіть за мною.

Вони подерлися вгору аж до верхівок дерев. Дітей провели до ділянки платформи, затуленої широким листям і гілками. Там палало невелике багаття, довкола якого лежали звірині шкури. Коли вони посідали, темні постаті принесли випотрошені гарбузи з їжею. Аттікус вмить схопив свою «миску» й напакував рота наїдками.

— М-м-м! Смажена сарана! — сказав він з повним ротом. — Мій улюблений білок!

Геро зблідла — рука, якою вона тримала чорний шматочок, повисла в повітрі. Вона поклала сарану назад у гарбуз. Потім зняла наплічник і, понишпоривши всередині, витягнула сублімований батончик.

— Хлопче, — звернулася Матінка до Джорджа, — куди ти прямуєш? Куди ведеш цю дівчинку?

— До Альби, — відповів Джордж. — Ви знаєте, де це? Йому вилетіло з голови, що Геро досі не в курсі про їхній новий пункт призначення.

— Так, ми всі про неї чули, — сказала Матінка. — Єдине місце, де ще є свобода. Але ми тут застрягли без доступу до реальної інформації — тільки чутки. Хто послав вас у таку неймовірну подорож?

— Німу, — відповів Джордж, вирішивши, що найкраща стратегія — казати правду. — Опікунка Геро. І робот, хоча мені здається, що він насправді був замаскованим суперкомп’ютером. Вони сказали, що ми повинні дістатися до Альби. Інакше...

Джордж уже давно трусився від холоду й тепер підсунувся ближче до вогню.

— О, що сталося з твоєю ногою? — запитала мама Аттікуса, помітивши, що хлопець цокотить зубами, а на його скафандрі плями крові.

— Мене зачепив тигр, — відповів Джордж. — Нічого страшного, просто подряпина.

Та з рани не переставала сочитися кров.

— Дай-но я гляну, — сказала Матінка. Вона обережно відгорнула штанину, за якою ховалася рана від тигрового пазура. — Треба обробити, щоб не почалося зараження, — мовила вона і зняла з мотузки на шиї пляшечку. — Сиди й не ворушися.

Вона перевернула пляшечку й вилила на рану якусь рідину. Джордж захоплено спостерігав за її рухами.

— Що це? — запитав він.

— Найдавніший відомий людству антибіотик, — відповіла мама Аттікуса. — Дуже рідкісний і цінний. Тепер його мало де знайдеш. Він тебе вилікує.

— Драконяча кров! — вигукнув Аттікус. — Від комодського дракона! Найцінніше, що в нас є!

«Цікаво, звідки вони її дістали? — подумав Джордж. — Невже тепер на місці Манчестера живуть комодські дракони? Втекли з лабораторії чи із зоопарку?» Матінка немовби прочитала його думки, бо сказала:

— Бачу, що в нашому світі для тебе повно несподіванок.

Вона скривилася.

— Тобі недобре, мамо? — запитав Аттікус. — Здається, тобі не ліпшає.

— І вже не поліпшає, — відповіла Матінка. — У давні часи мене б вилікували. А тепер ні...

Вона лягла на шкуру й заплющила очі. Джордж намагався зрозуміти, куди ж він потрапив.

— Ви знаєтеся на науці, — сказав він. — Знаєте, що таке антибіотики, ДНК, білки і ще, мабуть, багато всього. Але ж ви живете на деревах і не маєте технологій!

Йому згадалися його батьки, які добровільно відмовлялися від зручностей. Невже мама з татом уявляли собі ідеальне життя саме так? Чи, може, якось по-іншому?

— Ви хотіли так жити? — запитав він. — Чи у вас не було виходу?

— Ми живемо поза системою, — відповіла Матінка. — Коли корпорації стали дуже потужні й почали змушувати людей жити за їхніми правилами, ми повстали. Тому нас вигнали. Але ми стараємося зберегти наукові знання наших батьків і прадідів та передати їх наступним поколінням.

Геро не сиділося на місці. Вона крутилася-вертілася, а тоді встала, наче зібралась кудись іти.

— Я думала, що ми прямуємо в Чудесну академію, — повільно сказала вона. — Що ми покинули Бульбашку й мандруємо в академію, а не сюди.

— Чудесна академія! — здивовано повторила мама Аттікуса. — Бульбашка! Востаннє я чула ці слова сто років тому!

Геро спантеличено глянула на неї.

— Якщо ви їх чули, — сказала вона, — то чому Аттікус живе тут, а не в Бульбашці, як я?

— Аттікус тут, зі мною, — відповіла Матінка, — бо я його мама, а він мій син, тому ми живемо разом. Ось для чого наша колонія. В Едемі дітям заборонено жити з батьками, а ми такого не хотіли.

Геро розтулила рота, аби щось сказати, але тут же стулила. Мабуть, у неї було стільки питань, що вона не знала, яке озвучити першим.

— Але ж тут так само Едем, правда? — запитав Джордж. — Тут, у болоті?

— Ніби так, — відповів Аттікус, — але едемці сюди не приходять. Ну майже. Хіба Мисливець за дітлахами — красти наших дітей, щоб колонія не збільшувалась. А решта не наважуються. Їхні роботи застрягають у болоті, тому поки що ми у безпеці.

Джордж згадав про космічний корабель у небі, який належав урядові Дампа. Цікаво — він стежить звідти за такими людьми чи, може, націлює на них зброю? Йому стало ясно, що це місце таке ж небезпечне, як і гола пустеля.

— Хто ви взагалі такі? — запитав Джордж.

— Повстанці, — сказала Матінка. — Розумні люди, які відмовилися приймати Дампове «бачення» світу, але не встигли втекти після Великого розколу. До нас приєдналося багато науковців, інженерів, митців, музикантів, учителів. Людей, які прагнули жити зі своїми близькими так, як цього хочеться їм, а не комусь нагорі.

Джордж охнув.

— А ви... А тут... А може...

Він спробував заспокоїтись і говорити нормально:

— Я шукаю своїх маму і тата. Їх звати Дейзі й Теренс. Ви їх знаєте?

Він благально подивився на Матінку й Аттікуса — хоч би ті сказали «так»! Але Матінка похитала головою.

— На жаль, ні, — сказала вона, взявши Джорджа за руку.

Очі хлопця затуманили сльози.

— Колись Едем прийде по нас, — мовила Матінка. — Ми просто намагаємося виграти трохи часу.

— Неправда! — палко заперечив Аттікус. — Ми — воїни! Вони нізащо нас не схоплять!

— Крім того, є внутрішня загроза, — стривожено сказала Матінка. — Я багато років очолюю колонію і бачу, що вона почала змінюватися. Деякі люди хочуть мати більше за інших. Хочуть, щоб їх усі поважали, величали всілякими титулами... Скоро нам настане кінець, бо вони прагнуть, щоб я перетворила нашу колонію на «корпорацію»!

— А мені ти такого не казала! — поскаржився Аттікус.

— Бо я хотіла, щоб ти насолоджувався дитинством, поки маєш час. Але тепер ти мусиш знати. Тому що своїми дурнуватими рішеннями ці йолопи поставили під загрозу твоє майбутнє.

Вона знову на кілька хвилин заплющила очі. У призахідних променях сонця вогонь здавався яскравішим. Матінка розплющила очі. Вона досі лежала на м’якому хутрі, а її голос став тихим, наче шурхіт листя у нічному лісі.

— Не йди в Чудесну академію, дитинко. Не йди.

— Чому? — запитала Геро.

Джорджеві здалося, що її голос пролунав десь здалеку, але в голові роїлося стільки думок, що він не мав як задуматися, чому це так.

— Бо звідти ніхто не виходить живий, — сказала Матінка. — Нікому не вдається звідти вибратися. Більше нікому.

— А що то за Чудесна академія, мамо? — запитав Аттікус, який уперше почув цю назву. — Там виховують воїнів?

— Чудесна академія — це пекло на Землі, — мовила Матінка.

— Неправда! — здалеку долинув голос Геро. — Це місце, де вчать бути лідерами!

— Чому всі розумні діти в Едемі зникають, як гадаєш? — Матінка не звернула уваги на її слова. — Як режиму вдається весь цей час випереджати машини? Звідки вони беруть інтелектуальну сировину — розумові ресурси, яких їм точно бракує?

Геро прошепотіла в темряві:

— Але... але мої друзі туди поїхали! Друзі з Бульбашки... Звідки ви це знаєте?

— Бо тільки мені вдалося звідти втекти, — сказала Матінка.